«Батько Горіо» читати. Оноре де Бальзак

Пані Кутюр та її вихованка залишилися самі в їдальні; на плечі Вікторини спав Ежен. У тихому будинку лунав хропіння Крістофа, ще виразніше підкреслюючи мирний сон Ежена, який спав так граційно, мов дитина. Щаслива, що може дозволити собі один із тих доброчинних учинків, у яких знаходять вихід усі почуття жінки і які дають їй змогу без гріха відчути, як б’ється серце юнака біля її власного, Вікторина мала на обличчі щось материнськи-захисне, що сповнювало її гордістю. Серед тисячі думок, що виринали в її серці, пробивався бурхливий рух насолоди, який збуджував обмін молодим і чистим теплом.

— Бідна моя люба дівчинко! — сказала пані Кутюр, стискаючи їй руку.

Стара дама милувалася цим щирим, сповненим страждання обличчям, на яке зійшов ореол щастя. Вікторина нагадувала одну з тих наївних картин середньовіччя, де художник нехтує всіма подробицями й зосереджує всю магію спокійного та владного пензля на обличчі, написаному жовтуватими барвами, але де небо, здається, віддзеркалюється своїми золотими відтінками.

— Але ж він випив не більше двох чарок, мамо, — сказала Вікторина, проводячи пальцями по волоссю Ежена.

— Але якби він був п’яницею, доню, то витримав би вино, як усі ці інші. Те, що він так сп’янів, говорить на його користь.

На вулиці почувся гуркіт екіпажа.

— Мамо, — сказала дівчина, — це пан Вотрен. Візьміть-но пана Ежена. Я не хотіла б, щоб цей чоловік побачив мене такою. У нього такі вислови, що вони бруднять душу, і такий погляд, від якого жінці стає ніяково, ніби з неї зняли сукню.

— Ні, — сказала пані Кутюр, — ти помиляєшся! Пан Вотрен — добрий чоловік, трохи схожий на покійного пана Кутюра: різкий, але добрий, справжній добряга з важким характером.

У цю мить Вотрен тихенько увійшов і подивився на картину, яку являли собою ці двоє молодих людей, лагідно осяяні світлом лампи.

— Ну що ж, — сказав він, схрестивши руки, — ось сцени, які надихнули б доброго Бернардіна де Сен-П’єра, автора «Поля і Вірджинії», на чудові сторінки. Яка ж прекрасна молодість, пані Кутюр. Бідне дитя, спи, — сказав він, дивлячись на Ежена, — інколи добро приходить уві сні. Пані, — провадив він, звертаючись до вдови, — мене прив’язує до цього молодого чоловіка, мене зворушує те, що краса його душі відповідає красі його обличчя. Подивіться, хіба він не херувим, посаджений на плече ангела? Оцього юнака варто любити! Якби я був жінкою, я хотів би померти… — ні, не такий я дурень! — хотів би жити заради нього. Коли я так милуюся ними, пані, — тихо сказав він, нахилившись до вуха вдови, — то не можу не думати, що Бог створив їх одне для одного. У Провидіння є свої потаємні шляхи, воно випробовує найпотаємніше в людині, її нирки й серця, — вигукнув він уголос. — Дивлячись на вас, діти мої, поєднаних однією чистотою, усіма людськими почуттями, я кажу собі, що неможливо, аби в майбутньому ви коли-небудь розлучилися. Бог справедливий. Але, — сказав він дівчині, — мені здається, я бачив на вашій руці лінії добробуту. Дайте мені вашу руку, мадемуазель Вікторино. Я розуміюся на хіромантії, часто ворожив на долю. Ну, не бійтеся. О, що ж я бачу? Чесне слово, незабаром ви станете однією з найбагатших спадкоємиць Парижа. Ви ощасливите того, хто вас кохає. Батько кличе вас до себе. Ви вийдете заміж за титулованого чоловіка, молодого, вродливого, який вас обожнюватиме.

У цю мить важкі кроки кокетливої вдови, що спускалася сходами, перервали пророцтва Вотрена.

— А ось і маман Воке — гарна, як зірка, затягнута, мов морквина. Чи не стає нам трохи важкувато дихати? — сказав він, поклавши руку на верхню частину корсета. — Груди, мамо, так і розпирає. Якщо заплачемо, буде вибух; але я зберу уламки з усією ретельністю антиквара.

— Цей чоловік знає мову французької галантності! — сказала вдова, нахилившись до вуха пані Кутюр.

— Прощавайте, діти, — сказав Вотрен, повертаючись до Ежена та Вікторини. — Я благословляю вас.

Він простягнув руки над їхніми головами.

— Повірте мені, мадемуазель, очі чесної людини — це дещо. Вони мають приносити щастя, Бог їх чує.

— Прощавайте, моя люба, — сказала пані Воке своїй пансіонерці. — Як ви думаєте, — додала вона пошепки, — чи не має пан Вотрен якихось намірів щодо моєї особи?

— Гм! Гм!

— Ах, мамо, — зітхнула Вікторина, коли вони залишилися самі, дивлячись на свої руки, — якби цей добрий пан Вотрен казав правду!

— Але для цього потрібна лише одна річ, — відповіла стара дама, — щоб твій потвора-брат упав із коня.

— Ах, мамо…

— Боже мій, можливо, бажати зла своєму ворогові — це гріх, — провадила вдова. — Що ж, я спокутуватиму його. Правду кажучи, я залюбки носитиму квіти на його могилу. Безсердечний! Він не має мужності заступитися за свою матір, а всілякими махінаціями утримує спадщину, яка належить тобі. Моя кузина мала гарний статок. На твоє нещастя, у шлюбному контракті ніколи не згадувалося про її внесок.

— Моє щастя часто було б для мене важким тягарем, якби воно коштувало комусь життя, — сказала Вікторина. — І якби для мого щастя треба було, щоб мій брат зник, я воліла б назавжди залишитися тут.

— Боже мій, як каже цей добрий пан Вотрен, який, бачиш, сповнений релігійності, мені приємно було дізнатися, що він не такий безбожник, як інші, котрі говорять про Бога з меншою пошаною, ніж диявол. Ну, хто знає, якими шляхами Провидіння заманеться нас вести?

За допомогою Сільвії обидві жінки зрештою перенесли Ежена до його кімнати, поклали на ліжко, а куховарка розстебнула на ньому одяг, щоб йому було зручніше. Перед тим як піти, коли її опікунка відвернулася, Вікторина поцілувала Ежена в чоло, відчуваючи все щастя, яке мав принести їй цей злочинний крадений поцілунок. Вона озирнула його кімнату, ніби зібрала в одній-єдиній думці тисячу радощів цього дня, склала з них картину, яку довго споглядала, і заснула найщасливішою істотою Парижа.

Бенкет, під час якого Вотрен напоїв Ежена та Батька Горіо вином із наркотичним зіллям, вирішив долю цього чоловіка. Бьяншон, напідпитку, забув розпитати мадемуазель Мішоно про Перехитрювача Смерть. Якби він вимовив це ім’я, то, безперечно, пробудив би обережність Вотрена, або, назвати його справжнім ім’ям, Жака Коллена, одного з найславетніших каторжників. Потім прізвисько Венери з кладовища Пер-Лашез остаточно підштовхнуло мадемуазель Мішоно видати каторжника саме в ту мить, коли, покладаючись на великодушність Коллена, вона міркувала, чи не краще попередити його й допомогти втекти вночі. Вона щойно вийшла разом із Пуаре, щоб вирушити до знаменитого начальника поліції безпеки, на маленьку вулицю Сент-Анн, все ще гадаючи, що має справу з високопоставленим службовцем на ім’я Гондюро.

Директор судової поліції прийняв її люб’язно. Після розмови, під час якої все було уточнено, мадемуазель Мішоно попросила дати їй зілля, за допомогою якого вона мала перевірити клеймо. Побачивши задоволений жест, яким великий чоловік із маленької вулиці Сент-Анн, шукаючи флакон у шухляді свого бюро, відреагував на це прохання, мадемуазель Мішоно здогадалася, що в цьому затриманні є щось важливіше, ніж арешт простого каторжника. Добряче поміркувавши, вона запідозрила, що поліція, спираючись на деякі одкровення, зроблені зрадниками з каторги, сподівається вчасно заволодіти значними цінностями.

Коли вона висловила свої здогади цьому лисові, він усміхнувся і спробував відвести підозри старої діви.

— Ви помиляєтеся, — відповів він. — Коллен — найнебезпечніший голова всього злочинного світу, який будь-коли опинявся серед злодіїв. Оце й усе. Негідники чудово це знають: він їхній прапор, їхня опора, зрештою, їхній Бонапарт; усі вони його люблять. Цей пройдисвіт ніколи не залишить своєї голови на Гревській площі.

Мадемуазель Мішоно не зрозуміла, і Гондюро пояснив їй два слова злодійського жаргону, якими він скористався. «Сорбонна» і «морда» — два вельми промовисті вислови злодійської мови: саме злодії першими відчули потребу розглядати людську голову з двох різних боків. «Сорбонна» — це голова живої людини, її розум, її думки. «Морда» — зневажливе слово, покликане висловити, наскільки мало значить голова, коли її відтято.

— Коллен нас переграє, — провадив він. — Коли нам трапляються такі люди, загартовані, мов англійська сталева пружина, ми маємо можливість убити їх, якщо під час арешту вони надумають чинити найменший опір. Ми розраховуємо на кілька насильницьких дій, щоб завтра вранці прикінчити Коллена. Так ми уникнемо суду, витрат на охорону, харчування, та й суспільство буде від нього звільнене. Судові процедури, повістки свідкам, їхні винагороди, страта — усе, що за законом має позбавити нас цих пройдисвітів, обходиться дорожче за ті тисячу екю, які отримаєте ви. Тут є економія часу. Всадивши добрий багнет у черево Перехитрювача Смерть, ми запобіжимо сотні злочинів і не дамо зіпсуватися п’ятдесятьом негідникам, які сидітимуть собі тихенько поблизу виправного суду. Оце і є справжня поліція. За словами справжніх філантропів, чинити так — означає запобігати злочинам.

— Але ж це служіння своїй країні, — сказав Пуаре.

— Еге ж, — відповів начальник. — Сьогодні ввечері ви кажете розумні речі. Так, безперечно, ми служимо країні. І все ж світ несправедливий до нас. Ми надаємо суспільству великі, але невідомі йому послуги. Зрештою, виявлятися вищим за забобони личить людині видатній, а християнинові — приймати на себе нещастя, які породжує добро, коли його чинять не так, як прийнято. Париж є Париж, розумієте? Цим словом пояснюється все моє життя. Маю честь уклонитися вам, мадемуазель. Завтра я буду зі своїми людьми в Королівському саду. Пошліть Крістофа на вулицю Бюффон, до пана Гондюро, в той будинок, де я був. Пане, я до ваших послуг. Якщо у вас коли-небудь щось украдуть, скористайтеся мною, щоб це знайти: я до ваших послуг.

— Ну, — сказав Пуаре мадемуазель Мішоно, — трапляються дурні, яких саме слово «поліція» виводить із рівноваги. Цей пан дуже люб’язний, а те, чого він від вас хоче, просте, як добрий день.

Наступний день мав стати одним із найдивовижніших днів в історії пансіону Воке. Доти найвизначнішою подією цього тихого життя була метеорична поява фальшивої графині де Ламбермесніль. Але все це мало збліднути перед пригодами цього великого дня, про який пані Воке ще вічно згадувала б у своїх розмовах.

Передусім Горіо та Ежен де Растіньяк спали до одинадцятої години. Пані Воке, повернувшись опівночі з театру «Гете», пролежала в ліжку до пів на одинадцяту. Довгий сон Крістофа, який допив вино, виставлене Вотреном, спричинив затримки в господарстві пансіону. Пуаре та мадемуазель Мішоно зовсім не нарікали на те, що сніданок відкладався. Що ж до Вікторини та пані Кутюр, то вони добряче виспалися. Вотрен вийшов ще до восьмої й повернувся саме тоді, коли подали сніданок. Тож ніхто не обурився, коли близько чверті на дванадцяту Сільвія та служник постукали в усі двері, повідомляючи, що сніданок уже чекає.

Поки Сільвія та служник відлучилися, мадемуазель Мішоно, спустившись першою, влила зілля у срібний келих Вотрена, в якому серед інших, поставлених на водяну баню, підігрівали вершки для його кави. Стара діва розраховувала саме на цю особливість пансіону, щоб здійснити свій задум. Сімом пансіонерам нелегко було зібратися разом. Коли Ежен, потягуючи руки після сну, спускався останнім, посильний передав йому листа від пані де Нусінген. Лист був такого змісту:

Мій друже, у мене немає ні марнославної образи, ні гніву на вас. Я чекала на вас до другої години ночі. Чекати на людину, яку любиш! Хто пізнав цю муку, той не завдасть її нікому. Я добре бачу, що ви кохаєте вперше. Що ж сталося? Мене охопила тривога. Якби я не боялася видати таємниці свого серця, то пішла б дізнатися, що з вами — добре чи погане. Але вийти в таку годину, пішки чи в екіпажі, хіба це не означало б занапастити себе? Я відчула все нещастя бути жінкою. Заспокойте мене, поясніть, чому ви не прийшли після того, що сказав вам мій батько. Я розсерджуся, але пробачу вам. Ви хворі? Навіщо було оселятися так далеко? Одне слово, благаю. До скорого побачення, правда? Якщо ви зайняті, мені досить буде одного слова. Напишіть: Я поспішаю до вас, або: Я страждаю. Але якби вам було недобре, батько прийшов би сказати мені! Що ж сталося?..

— Так, що ж сталося? — вигукнув Ежен, який кинувся до їдальні, зім’явши листа й не дочитавши його. — Котра година?

— Пів на дванадцяту, — відповів Вотрен, підсолоджуючи свою каву.

Утікач-каторжник кинув на Ежена той холодний, гіпнотично-чарівливий погляд, яким наділені деякі люди надзвичайної магнетичної сили і який, як кажуть, заспокоює буйних божевільних у лікарнях для душевнохворих. Ежен затремтів усім тілом. На вулиці почувся гуркіт фіакра, і до їдальні поспішно ввійшов служник у лівреї пана Тальфера, якого пані Кутюр одразу впізнала; він мав розгублений і переляканий вигляд.

— Мадемуазель! — вигукнув він. — Ваш батько кличе вас. Сталося велике нещастя. Пан Фредерік бився на дуелі, дістав удар шпаги в чоло, лікарі не сподіваються врятувати його; вам ледве вистачить часу попрощатися з ним, він уже непритомний.

— Бідний юнак! — вигукнув Вотрен. — Як можна сваритися, маючи добрі тридцять тисяч ліврів річної ренти? Безперечно, молодь не вміє поводитися.

— Пане! — крикнув йому Ежен.

— Ну що, великий дитино? — сказав Вотрен, спокійно допиваючи свою каву. За цією операцією мадемуазель Мішоно стежила надто пильно, щоб дивуватися надзвичайній події, яка приголомшила всіх інших. — Хіба в Парижі щоранку не відбуваються дуелі?

— Я піду з вами, Вікторино, — сказала пані Кутюр.

І ці дві жінки вилетіли з дому без шалі й капелюшка. Перед відходом Вікторина, зі сльозами на очах, кинула на Ежена погляд, який ніби говорив: Я не думала, що наше щастя змусить мене плакати!

— Оце так! То ви пророк, пане Вотрен? — сказала пані Воке.

— Я — все, — відповів Жак Коллен.

— Дивно це, — провадила пані Воке, нанизуючи одну за одною беззмістовні фрази про цю подію. — Смерть забирає нас, не питаючи дозволу. Молоді люди часто йдуть раніше за старих. Нам, жінкам, пощастило, що ми не маємо справи з дуелями, зате в нас є інші хвороби, яких чоловіки не знають. Ми народжуємо дітей, а материнські муки тривають довго! Який виграш для Вікторини! Її батько змушений буде її усиновити.

— Ось бачите! — сказав Вотрен, дивлячись на Ежена. — Учора вона була без гроша, а сьогодні вранці стала багатою на кілька мільйонів.

— Скажіть-но, пане Ежене, — вигукнула пані Воке, — ви влучили просто в яблучко.

Почувши ці слова, Батько Горіо глянув на студента й побачив у нього в руці зім’ятий лист.

— Ви його не дочитали! Що це означає? Невже ви такий, як інші? — запитав він.

— Пані, я ніколи не одружуся з мадемуазель Вікториною, — сказав Ежен, звертаючись до пані Воке з таким почуттям жаху й огиди, що всі присутні здивувалися.

Батько Горіо схопив студента за руку й потис її. Йому хотілося поцілувати цю руку.

— Ого! — промовив Вотрен. — В італійців є гарний вислів: кол темпо!

— Я чекаю на відповідь, — сказав Растіньякові посильний пані де Нусінген.

— Скажіть, що я прийду.

Чоловік пішов. Ежен був у такому стані шаленого роздратування, що вже не міг бути обережним.

— Що робити? — голосно запитував він сам себе. — Жодних доказів!

Вотрен усміхнувся. Саме в цю мить зілля, що потрапило до його шлунка, починало діяти. Проте каторжник був таким дужим, що підвівся, глянув на Растіньяка й промовив глухим голосом:

— Юначе, добро приходить до нас уві сні.

І впав мертвий як колода.

— Отже, є все-таки божественна справедливість, — сказав Ежен.

— Господи! Що ж це з ним сталося, з нашим любеньким паном Вотреном?

— Апоплексичний удар! — вигукнула мадемуазель Мішоно.

— Сільвіє, ну ж бо, дівчино моя, біжи по лікаря, — сказала вдова. — Ах, пане Растіньяку, біжіть мерщій до пана Бьяншона; Сільвія може не застати нашого лікаря, пана Грімпреля.

Растіньяк, щасливий, що має привід покинути цю страхітливу печеру, вибіг геть.

— Крістофе, ну ж бо, тупай до аптекаря й попроси чогось від апоплексії.

Крістоф вийшов.

— Але, батьку Горіо, допоможіть нам перенести його нагору, до його кімнати.

Вотрена підхопили, протягли сходами й поклали на ліжко.

— Я вам тут ні до чого, піду провідаю доньку, — сказав пан Горіо.

— Старий егоїсте! — вигукнула пані Воке. — Іди, я бажаю тобі здохнути, як собаці.

— Подивіться-но, чи є у вас ефір, — сказала пані Воке мадемуазель Мішоно, яка за допомогою Пуаре вже розстебнула на Вотренові одяг.

Пані Воке спустилася до себе й залишила мадемуазель Мішоно господарювати на полі бою.

— Ну ж бо, зніміть із нього сорочку й швидко переверніть! Будьте хоч на щось здатні й позбавте мене необхідності дивитися на голизну, — сказала вона Пуаре. — Стоїте тут, мов Баба.

Коли Вотрена перевернули, мадемуазель Мішоно щосили ляснула хворого по плечу, і дві фатальні літери знову виступили білими посеред червоної плями.

— Оце так! Ви справді спритно заробили свої три тисячі франків винагороди, — вигукнув Пуаре, підтримуючи Вотрена на ногах, поки мадемуазель Мішоно знову надягала на нього сорочку. — Ух, який важкий! — додав він, укладаючи його.

— Мовчіть. А раптом тут є скриня? — жваво сказала стара діва, чиї очі, здавалося, могли прошивати стіни: так жадібно вона розглядала найменші меблі в кімнаті. — Чи не можна було б під якимось приводом відкрити цей секретер? — додала вона.

— Це, мабуть, було б неправильно, — відповів Пуаре.

— Ні. Украдені гроші, коли вони були грошима всіх, більше не належать нікому. Але нам бракує часу, — відповіла вона. — Я чую Воке.

— Ось і ефір, — сказала пані Воке. — От уже справді сьогодні день пригод. Боже! Цей чоловік не може бути хворим, він білий, мов курча.

— Мов курча? — повторив Пуаре.

— Серце б’ється рівно, — сказала вдова, поклавши руку йому на груди.

— Рівно? — здивовано перепитав Пуаре.

— Та він цілком здоровий.

— Ви так думаєте? — запитав Пуаре.

— Та годі вам! Він наче спить. Сільвія пішла по лікаря. Скажіть-но, мадемуазель Мішоно, він реагує на ефір. Ага! Це просто спазм. Пульс у нього добрий. Дужий, як турок. Подивіться-но, мадемуазель, яка в нього під грудьми широка грудна клітка — цей чоловік проживе сто років! І перука тримається добре. О, дивіться, вона приклеєна: у нього штучне волосся, через те, що він рудий. Кажуть, усі руді або зовсім добрі, або зовсім лихі! То, виходить, він добрий?

— Гідний шибениці, — сказав Пуаре.

— Ви хочете сказати — на шиї в гарненької жінки! — жваво вигукнула мадемуазель Мішоно. — Ідіть собі, пане Пуаре. Це вже наша справа — доглядати за вами, коли ви хворієте. А втім, з огляду на те, на що ви здатні, можете собі прогулятися, — додала вона. — Ми з пані Воке добре доглянемо за нашим любеньким паном Вотреном.

Пуаре тихенько вийшов, не нарікаючи, мов собака, якого господар копнув ногою. Растіньяк вийшов прогулятися, подихати свіжим повітрям — він задихався. Цей злочин, який мав відбутися у визначену годину, він хотів запобігти ще напередодні. Що ж сталося? Що йому тепер робити? Він тремтів від самої думки, що став його співучасником. Холоднокровність Вотрена й досі його жахала.

— А що, як Вотрен помре, так і не сказавши ні слова? — думав Растіньяк.

Він ішов алеями Люксембурзького саду, наче його переслідувала зграя собак, і йому здавалося, що він чує їхній гавкіт.

— Ну що, — крикнув йому Бьяншон, — ти читав «Пілота»?

«Пілот» був радикальною газетою, яку редагував пан Тіссо. Для провінції вона випускала, через кілька годин після ранкових газет, окремий номер, у якому друкувалися денні новини, що тоді потрапляли в департаменти на двадцять чотири години раніше, ніж в інших виданнях.

— Там є одна знаменита історія, — сказав інтерн лікарні Кошена. — Син Тальфера бився на дуелі з графом Франчессіні, ветераном старої гвардії, який загнав йому два дюйми сталі в лоба. Ось маленька Вікторина й стала однією з найбагатших наречених Парижа. Га! Якби ж ми знали це раніше! Справжня гра тридцять і сорок — смерть! Чи правда, що Вікторина дивилася на тебе прихильним оком?

— Замовкни, Бьяншоне, я ніколи з нею не одружуся. Я кохаю чарівну жінку, і вона мене кохає, я…

— Ти це кажеш так, наче ладен боки собі відбити, аби не зрадити їй. Покажи мені жінку, яка варта того, щоб заради неї пожертвувати статками пана Тальфера.

— Отже, всі біси змовилися проти мене! — вигукнув Растіньяк.

— Та проти кого ти маєш щось? Ти збожеволів? Дай-но руку, — сказав Бьяншон, — я помацаю тобі пульс. У тебе гарячка.

— Іди-но до матері Воке, — сказав йому Ежен. — Цей негідник Вотрен щойно впав, наче мертвий.

— Ага! — сказав Бьяншон, залишаючи Растіньяка самого. — Ти підтверджуєш мої підозри, які я хочу перевірити.

Довга прогулянка студента-правника була сповнена урочистої серйозності. Він ніби обійшов довкола власного сумління. Хоч він і перебирав у думках усе пережите, вдивлявся в себе, вагався, його чесність вийшла з цієї суворої й страшної боротьби випробуваною, мов залізний брус, що витримує всі випробування.

Він згадав довірливу розмову, яку напередодні мав із ним батько Горіо; пригадав помешкання, вибране для нього поблизу Дельфіни, на вулиці д’Артуа; дістав її листа, перечитав, поцілував.

— Таке кохання — мій якір порятунку, — сказав він собі. — Цей бідний старий так багато вистраждав через своє серце. Він нічого не каже про свої страждання, але хто б їх не вгадав! Що ж, я піклуватимуся про нього, як про батька, і подарую йому тисячу радощів. Якщо вона мене кохає, то часто приходитиме до мене й проводитиме день біля нього. Ця велика графиня де Ресто — негідниця, вона зробила б зі свого батька воротаря. Люба Дельфіна! Вона краща до старого, вона гідна кохання. Ах, сьогодні ввечері я буду щасливий!

Він дістав годинник і замилувався ним.

— Усе мені вдалося! Коли люди по-справжньому кохають одне одного назавжди, вони можуть допомагати одне одному; я можу прийняти це. До того ж я, безперечно, досягну успіху й зможу повернути все сторицею. У цьому зв’язку немає ні злочину, ні нічого такого, що змусило б насупити брови навіть найсуворішу доброчесність. Скільки чесних людей укладають подібні союзи! Ми нікого не обманюємо; нас принижує лише брехня. Брехати — хіба це не означає зрікатися самого себе? Вона вже давно розлучилася зі своїм чоловіком. А втім, я сам скажу цьому ельзасцеві, щоб він поступився мені жінкою, яку йому неможливо зробити щасливою.

Боротьба Растіньяка тривала довго. Хоча перемога мала залишитися за чеснотами його молодості, непереборна цікавість усе ж близько пів на п’яту, коли вже сутеніло, привела його назад до пансіону Воке, який він заприсягся назавжди покинути. Він хотів знати, чи помер Вотрен. Бьяншон спершу подумав дати йому блювотне, а потім наказав віднести до лікарні вивержені Вотреном маси, щоб піддати їх хімічному аналізу. Побачивши, з якою наполегливістю мадемуазель Мішоно вимагала їх викинути, він ще більше зміцнився у своїх підозрах. До того ж Вотрен надто швидко одужав, щоб Бьяншон не запідозрив якоїсь змови проти цього веселого гульвіси пансіону. Коли Растіньяк повернувся, Вотрен уже стояв біля грубки в їдальні. Пансіонери, яких новина про дуель сина Тальфера привела сюди раніше, ніж звичайно, з цікавістю хотіли дізнатися подробиці цієї справи та про те, як вона вплинула на долю Вікторини; усі вони, крім батька Горіо, зібралися й жваво обговорювали цю пригоду. Коли Ежен увійшов, його погляд зустрівся з поглядом незворушного Вотрена, і той проник так глибоко в його душу, так сильно ворухнув у ній кілька лихих струн, що Растіньяк здригнувся.

— Ну що, любий хлопче, — сказав йому втікач-каторжник, — Камюза ще довго матиме зі мною клопіт. За словами цих дам, я переможно витримав удар крові, від якого мав би здохнути бугай.

— Можете сказати — бик! — вигукнула вдова Воке.

— То ви, мабуть, засмучені, побачивши мене живим? — прошепотів Вотрен Растіньякові на вухо, бо йому здалося, що він угадує його думки. — Це було б по-чортячому сильно з вашого боку!

— А, слово честі! — сказав Бьяншон. — Позавчора мадемуазель Мішоно згадувала про одного пана на прізвисько Перехитрювач Смерть; вам це ім’я дуже личить.

Це слово подіяло на Вотрена, мов удар блискавки: він зблід і похитнувся; його магнетичний погляд упав, наче сонячний промінь, на мадемуазель Мішоно, якій цей спалах волі підкосив ноги. Стара діва сповзла на стілець. Пуаре швидко став між нею та Вотреном, зрозумівши, що вона в небезпеці: обличчя каторжника раптом набуло такого люто промовистого вигляду, бо під доброзичливою маскою, за якою ховалася його справжня натура, проступила вся його сутність. Пансіонери, ще нічого не розуміючи в цій драмі, стояли приголомшені.

Тієї миті почувся тупіт кількох чоловіків і гуркіт кількох рушниць, які солдати змушували бряжчати по бруківці вулиці. Саме коли Коллен машинально шукав виходу, позираючи на вікна та стіни, у дверях вітальні з’явилися четверо чоловіків. Першим був начальник поліції безпеки, троє інших — офіцери миру.

— Іменем закону та короля, — сказав один із офіцерів, і його слова потонули в здивованому гомоні.

Невдовзі в їдальні запанувала тиша. Пансіонери розступилися, пропускаючи трьох із цих чоловіків, які тримали руки в бокових кишенях, стискаючи там заряджені пістолети. Двоє жандармів, що супроводжували агентів, зайняли двері вітальні, а ще двоє з’явилися біля виходу, що вів до сходів. Тупіт і брязкіт рушниць кількох солдатів відлунювали на кам’яній бруківці вздовж фасаду. Отже, Перехитрювачу Смерть було відрізано будь-яку надію на втечу, і всі погляди мимоволі зупинилися на ньому.

Начальник підійшов до нього просто й почав із того, що так сильно ляснув його по голові, що перука злетіла, оголивши всю страхітливість голови Коллена. У обрамленні короткого цегляно-рудого волосся, яке надавало їй жахливого виразу сили, змішаної з хитрістю, ця голова й це обличчя, що гармоніювали з могутнім торсом, ніби були осяяні пекельним полум’ям. Кожен раптом побачив у Вотрені все: його минуле, теперішнє й майбутнє, його безжальні переконання, культ власної волі, ту царственість, яку давали йому цинізм його думок і вчинків та сила організму, готового до всього. Кров ударила йому в обличчя, очі заблищали, мов у дикого кота. Він рвонувся всім тілом із такою лютою силою й так заревів, що вирвав крики жаху в усіх пансіонерів.

На цей левиний рух, підбадьорені загальним галасом, агенти вихопили пістолети. Коллен зрозумів небезпеку, побачивши, як блиснув курок кожної зброї, і раптом явив доказ найвищої людської могутності. Страшне й величне видовище! Його обличчя пережило метаморфозу, яку можна порівняти лише з киплячим казаном, наповненим клубами пари, здатними зрушити гори, але які в одну мить розсіює крапля холодної води. Краплею води, що остудила його лють, стала думка, швидка, мов блискавка. Він усміхнувся й поглянув на свою перуку.

— Ти сьогодні не в гуморі для люб’язностей, — сказав він начальникові поліції безпеки. — І простягнув руки до жандармів, кивком запрошуючи їх підійти. — Панове жандарми, надягніть на мене наручники або ручні кайдани. Присутніх беру за свідків: я не чиню опору.

У залі пролунав захоплений гомін, викликаний тією блискавичною швидкістю, з якою лава й полум’я вирвалися з цього людського вулкана й так само швидко знову сховалися в ньому.

— Ну що, відпустило тебе, пане Пробивач? — додав каторжник, дивлячись на знаменитого начальника судової поліції.

— Ну, роздягайся, — сказав чоловік із маленької вулиці Сент-Анн із цілковито зневажливим виглядом.

— Навіщо? Тут є дами. Я нічого не заперечую і здаюся.

Він зробив паузу й окинув поглядом товариство, мов оратор, який збирається сказати щось дивовижне.

— Пишіть, татусю Лашапелю, — сказав він, звертаючись до маленького сивого дідуся, який сів на краю столу, діставши з портфеля протокол арешту. — Я визнаю, що я Жак Коллен, відомий як Перехитрювач Смерть, засуджений на двадцять років каторги; і щойно довів, що своє прізвисько я отримав не задарма. Якби я тільки підняв руку, — сказав він пансіонерам, — ці троє нишпорок розмазали б усю мою кров по домашньому вбранню мами Воке. От уже ці пройдисвіти — змовляються, щоб улаштовувати засідки!