“Щодо вас, друже мій, я не відчуваю ні фальшивого самолюбства, ні гніву. Я чекала вас до другої години ночі. Чекати того, кого любиш! Хто зазнав цієї муки, той не завдасть її нікому. Бачу, що ви кохаєте вперше. Що ж трапилось? Я в тривозі. Якби не боялася зрадити таємницю мого серця, то пішла б довідатись, що сталося з вами – добре чи лихе. Але якби я вийшла чи виїхала з дому в цей час, хіба б не погубила себе? Я відчула, яка гірка жіноча доля. Заспокойте мене, поясніть, чому ви не прийшли після того, що переказав вам мій батько. Я буду гніватись, але прощу вас. Чи не захворіли ви? Чому ви живете так далеко? Благаю – хоч одне слово! До скорого побачення, правда ж? Якщо вам ніколи, досить одного слова. Напишіть: “Лечу!” – або: “Хворий”. А втім, якби ви захворіли, то батько сказав би мені. Що ж сталося?”
– Так, що сталося? – вигукнув Ежен і кинувся в їдальню, бгаючи недочитаного листа. – Котра година?
– Пів на дванадцяту, – сказав Вотрен, кладучи цукор у каву.
Втеклий каторжник глянув на Ежена тим холодним заворожливим поглядом, властивим людям з магнетичною силою, що, кажуть, приборкує навіть буйних божевільних у лікарнях. Ежен здригнувся всім тілом. На вулиці проторохкотіла карета, і в кімнату вбіг стривожений лакей пана Тайфера, якого пані Кутюр одразу впізнала по лівреї.
– Мадмуазель! – вигукнув він. – Ваш батько кличе вас. Сталося велике нещастя. Пан Фредерік бився на дуелі; його поранено шпагою в лоб; лікарі не мають надії його врятувати. Ви ледве встигнете з ним попрощатися, він непритомний.
– Бідолашний хлопець! – голосно промовив Вотрен. – Як можна затівати сварки, маючи тридцять тисяч річного прибутку? Справді, молодь не вміє належно поводитись.
– Пане! – вигукнув Ежен.
– Ну що, доросла дитино? Хіба в Парижі б’ються на дуелі не кожного ранку? – спитав Вотрен, спокійно допиваючи каву; мадмуазель Мішоно стежила за ним так напружено, що подія, яка приголомшила всіх, її не схвилювала.
– Я їду з вами, Вікторино, – сказала пані Кутюр.
І обидві жінки вибігли з дому, навіть не надівши капелюшків і шалей. Виходячи, Вікторина глянула крізь сльози на Ежена, немов говорячи: “Не думала я, що за наше щастя я заплачу сльозами”.
– Та чи не пророк ви часом, пане Вотрен? – спитала пані Воке.
– Я – хто завгодно, – відповів Жак Коллен.
– Як усе це дивно! – не вгавала пані Воке, нанизуючи одна на одну незначущі фрази з приводу цієї події. – Смерть хапає нас отак зненацька. Молоді часто вмирають раніше за старих. Щасливі ми, жінки, що не б’ємося на дуелях; та в нас є інші хвороби, яких немає у чоловіків. Ми народжуємо дітей, і материнські муки тривають довго. Як пощастило Вікторині! Батько змушений буде її визнати.
– От бачите! – сказав Вотрен, дивлячись на Ежена. – Вчора вона не мала жодного су, а сьогодні володіє кількома мільйонами.
– Слухайте, пане Ежене, – вигукнула пані Воке, – ви наче знали, куди вціляли!
Батько Горіо враз глянув на студента і побачив у нього в руці зібганого листа.
– Ви його не дочитали. Що це означає? Хіба й ви такий, як інші? – спитав він Растіньяка.
– Пані Воке, я ніколи не одружуся з мадмуазель Вікториною, – сказав Ежен, і на обличчі в нього з’явився вираз такого жаху й огиди, що всі знітились.
Батько Горіо схопив руку студента і потиснув її. Він хотів був її поцілувати.
– Ох-хо-хо! – гукнув Вотрен. – В італійців є добра приказка: col tempo[14].
– Я чекаю на відповідь, – нагадав Растіньяку посланець пані де Нусінген.
– Скажіть, що я їду.
Посланець пішов. Ежен був страшенно схвильований і забув про обережність.
– Що робити? – промовив він голосно сам до себе. – Доказів нема.
Вотрен усміхнувся. Але в цю мить напій, всотаний його шлунком, почав діяти. Проте каторжник був такий міцний, що підвівся, глянув на Растіньяка і промовив до нього глухим голосом:
– Юначе, добро приходить уві сні.
І впав, як мертвий.
– Є таки боже правосуддя! – вигукнув Ежен.
– Е, що ж це таке з нашим бідним, любим паном Вотреном?
– Апоплексичний удар! – скрикнула мадмуазель Мішоно.
– Сільвіє, мерщій біжи по лікаря, голубко, – звеліла вдова. – Ах, пане де Растіньяк, підіть негайно до пана Б’яншона: Сільвія може не застати вдома нашого доктора Гренпреля.
Растіньяк зрадів, що є привід покинути цей жахливий вертеп, і кинувся бігти.
– Крістофе, щодуху до аптекаря, попроси чого-небудь проти апоплексії.
Крістоф вийшов.
– Батечку Горіо, допоможіть нам перенести сердегу нагору, в його кімнату.
Вотрена підняли, сяк-так протягли сходами й поклали в ліжко.
– Я нічим не можу допомогти – піду до дочки, – сказав Горіо.
– Старий егоїст! – вигукнула пані Воке, – Іди, щоб ти здох, як собака.
– Ідіть-но пошукайте, чи нема у вас ефіру, – попросила мадмуазель Мішоно пані Воке, роздягаючи Вотрена. Їй допомагав Пуаре.
Пані Воке пішла в свою кімнату і залишила мадмуазель Мішоно господинею на полі бою.
– Мерщій скиньте з нього сорочку та поверніть його долілиць. Зробіть же хоч це. Я не хочу бачити голого чоловіка, – наказувала вона Пуаре. – Стоїть як пень.
Коли Вотрена перевернули, мадмуазель Мішоно щосили ляснула його по плечу, і дві фатальні білі літери виступили на почервонілій шкірі.
– На тобі! Як легко ви заробили три тисячі франків! – вигукнув Пуаре, підтримуючи Вотрена, поки мадмуазель Мішоно натягала на нього сорочку. – Ху, який важкий, – додав він, кладучи його на ліжко.
– Мовчіть! Може, каса тут? – жваво сказала стара діва, очі якої наче пронизували стіни, з такою жадібністю розглядала вона кожну річ у кімнаті. – Якби можна було відімкнути під якимось приводом оцей секретер.
– Мабуть, це було б негаразд, – відповів Пуаре.
– Ні, крадені гроші, що належали всім, тепер нічиї. Але ми не встигнемо, – додала вона. – Я чую, вже йде Воке.
– Ось вам ефір, – мовила пані Воке. – Можна сказати, сьогодні – день пригод. Боже мій! Та цей чоловік зовсім не схожий на хворого; він білісінький, як курчатко.
– Як курчатко? – перепитав Пуаре.
– Серце б’ється рівно, – сказала вдова, поклавши руку на груди Вотрена.
– Рівно? – здивовано перепитав Пуаре.
– Він здоровісінький.
– Ви думаєте? – сказав Пуаре.
– Авжеж, він ніби спить. Сільвія пішла по лікаря. Чуєте, мадмуазель Мішоно, він пирхає від ефіру. Чи ба? Він просто знепритомнів. Пульс нормальний. Та він міцний, як дуб! Гляньте, мадмуазель, яка в нього на грудях шерсть: такий житиме сто років. А парик усе-таки тримається. Стривайте, адже він приклеєний; волосся фальшиве, певне, тому, що він рудий. Кажуть, руді або дуже добрі, або дуже лихі люди. Хіба ж він не добрий?
– Добрий на те, щоб повісити, – сказав Пуаре.
– Ви хочете сказати, на шию гарненькій жінці, – різко перебила його мадмуазель Мішоно. – Ідіть звідси, пане Пуаре. Ходити за хворими – це жіноча справа. Підіть краще прогуляйтеся. Ми з пані Воке добре доглянемо нашого любого пана Вотрена.
Пуаре пішов тихенько, не ремствуючи, немов пес, якому хазяїн дав копняка.
Растіньяк вийшов з дому прогулятися і подихати свіжим повітрям, він задихався. Він же хотів запобігти цьому злочинові, заподіяному в призначений час. Як же могло так статися? Що тепер робити? Він тремтів від думки, що став співучасником злочину. Спокій Вотрена і далі страхав його.
“А що, як Вотрен умре, нічого не сказавши?” – думав Растіньяк.
Він бігав алеями Люксембурзького саду, немов тікаючи від зграї собак, і йому вчувалось їхнє гавкання.
– Слухай, – гукнув до нього Б’яншон, – ти читав “Стернового”?
“Стерновий” була радикальна газета, яку редагував пан Тіссо; після виходу ранкових газет вона одразу друкувала зведення новин для провінції і таким чином на цілу добу випереджала інші газети.
– Там є цікава пригода, – сказав практикант із лікарні Кошена. – Тайфер-син бився на дуелі з графом Франкессіні, офіцером старої гвардії, і той встромив йому шпагу в лоба на два дюйми. Тепер Вікторина одна з найбагатших наречених у Парижі. Ех, якби знаття! Смерть – та сама рулетка! Це правда, що Вікторина на тебе задивлялась, га?
– Замовкни, Б’яншоне, я ніколи з нею не одружуся. Я кохаю чарівну жінку, вона теж мене любить, я…
– Ти говориш так, немов щосили намагаєшся не зрадити її. Покажи мені жінку, варту того, щоб заради неї пожертвувати капіталами пана Тайфера.
– Невже мене переслідують демони? – скрикнув Растіньяк.
– Що з тобою? Ти збожеволів. Дай-но мені руку, – сказав Б’яншон, – я помацаю тобі пульс. У тебе гарячка.
– Іди до матусі Воке, – сказав йому Ежен, – цей мерзотник Вотрен тільки що впав як мертвий.
– А-а! Ти підтверджуєш мої підозріння, треба їх перевірити, – вигукнув Б’яншон, лишаючи Растіньяка на самоті.
Довга прогулянка мала для Ежена важливі наслідки. Він ніби заглянув у всі закутки свого сумління. Правда, студент довго вагався, картав себе, приглядався до себе, але чесність усе-таки вийшла з цього жорстокого й жахливого випробування загартованою, як залізний брус, що витримує всі проби. Він пригадав учорашні признання батька Горіо, уявив собі квартиру, яку підшукала для нього Дельфіна на вулиці д’Артуа, знову видобув її листа, перечитав його, поцілував.
“Це кохання – мій якір порятунку, – подумав Ежен. – Бідолашний старий багато вистраждав. Він нічого не каже про своє лихо, але хто не вгадає його? Ну що ж, я доглядатиму його, як батька, дам йому якнайбільше радості. Якщо Дельфіна любить мене, то часто приходитиме до мене, і він буде коло неї. Ця вельможна графиня де Ресто – негідниця, вона ладна зробити з свого батька слугу. Люба Дельфіна! Вона краще ставиться до бідолахи Горіо, вона заслуговує того, щоб її кохали! Ах, сьогодні ввечері, нарешті, мене жде щастя”.
Він витяг годинника, замилувався на нього.
“Як усе обернулось на добре! Коли кохання взаємне й вічне, можна й допомагати одне одному – я можу прийняти цей подарунок. Зрештою, я напевне проб’юсь і поверну все сторицею. В нашому зв’язку немає нічого злочинного, нічого такого, що суперечило б найсуворішій чесності. Скільки порядних людей вступають у такі зв’язки! Ми нікого не обдурюємо, а принижує людей тільки брехня. Брехати – це зрікатися себе! Вона давно не живе з чоловіком. Зрештою, я скажу ельзасцеві, щоб він віддав мені цю жінку, яку не може зробити щасливою”.
В душі Растіньяка ще довго точилася боротьба. Хоча чеснотам юності судилося перемогти, непереборна цікавість усе-таки привела його знов, о пів на п’яту, коли вже посутеніло, до “Дому Воке”, що його він заприсягнувся собі покинути назавжди. Ежен хотів дізнатися, вмер Вотрен чи ні. Б’яншону спало на думку дати Вотренові блювотного, віднести блювоту в лікарню і зробити хімічний аналіз. Намагання мадмуазель Мішоно перешкодити цьому й викинути блювоту в помийницю підсилило його підозріння. До того ж Вотрен занадто швидко одужав, і Б’яншон запідозрив якусь змову проти веселого пансіонного жартуна. На той час, коли Растіньяк повернувся, Вотрен уже був на ногах і стояв біля каміна в їдальні. Звістка про дуель Тайфера-сина зацікавила пансіонерів. Бажаючи дізнатися про подробиці справи та про вплив її на долю Вікторини, всі, за винятком батька Горіо, зібрались у їдальні раніше, ніж звичайно. Увіходячи, Ежен зустрівся очима з незворушним поглядом Вотрена. Цей погляд так глибоко пронизав йому серце і так сильно шарпнув струни ницих почуттів, що він здригнувся.
– Ну що, любий мій хлопчику, – сказав йому втеклий каторжник, – кирпата ще не так скоро мене забере. Ці дами кажуть, що я вийшов переможцем після такого удару, який міг би звалити й вола.
– О! Ви навіть можете сказати – буйвола! – скрикнула вдова Воке.
– Вам, здається, не зовсім приємно бачити мене живим? – сказав Вотрен на вухо Растіньякові, немов угадуючи його думки. – Це могла витримати тільки сильна людина.
– Далебі, – мовив Б’яншон, – вам дуже пристало б ім’я того пана, про якого позавчора говорила мадмуазель Мішоно, – Дурисмерть.
Це слово вразило Вотрена, мов блискавка. Він пополотнів і поточився, магнетичний погляд його, як сонячний промінь, впав на мадмуазель Мішоно і ніби збив її з ніг. Стара діва впала на стілець. Пуаре поспішив стати між нею та Вотреном, зрозумівши, що жінка в небезпеці, таким лютим і зловісним стало обличчя каторжника, коли він наче скинув маску добродушності, під якою ховалося його справжнє нутро. Ще нічого не розуміючи в цій драмі, пансіонери остовпіли. В цю мить надворі почулася хода кількох людей і стукіт рушниць по бруку. Тим часом як Коллен інстинктивно шукав виходу, поглядаючи на вікна й стіни, у дверях з’явилося четверо людей. Першим ішов начальник розшукної поліції, за ним троє поліцаїв.
– Ім’ям закону й короля… – виголосив поліційний офіцер, і шепіт подиву покрив його слова.
А потім у їдальні запала тиша. Пансіонери розступилися, даючи дорогу трьом поліцаям; кожен із них тримав руку в кишені на зарядженому пістолеті із зведеним курком. Двоє жандармів, що ввійшли слідом за поліцаями, стали біля дверей вітальні, а ще двоє – біля дверей, що вели на сходи. Тупіт солдатів і брязкіт рушниць пролунали на бруку вздовж фасаду. Отже, Дурисмерті не лишалося ніякої надії на втечу; погляди всіх мимоволі були прикуті до нього. Начальник поліції підійшов до Вотрена і так ударив його по голові, що з нього злетів парик, оголивши гидку голову. Цегляно-червоне коротке волосся так пасувало до могутніх грудей, що виникало враження, ніби тут у якомусь жахливому союзі об’єдналися сила й хитрість, і образ цей наче освітлювало полум’я пекельного вогню. Всі зрозуміли Вотрена, його минуле, сучасне і майбутнє, його нещадні погляди, культ свавілля, величність, якої надавали йому цинізм думок і вчинків, сила його організму, пристосованого до всього. Обличчя його налилося кров’ю, очі заблищали, як у дикого кота. Він рвонувся з такою шаленою силою, заревів так, що в усіх пансіонерів вихопився крик жаху. У відповідь на цей лев’ячий рух поліцаї, скориставшися з загальної паніки, вихопили з кишень пістолети. Коллен, побачивши, як блиснула зброя, зрозумів небезпеку і раптом показав, яка величезна сила волі може бути в людини. Жахливе й величне видовище! Його обличчя можна було порівняти лише з казаном, повним пари, яка могла б зрушити гори, але вмить осідає від краплі холодної води. Тією краплею була блискавична думка, що майнула у каторжника й охолодила його лють. Він посміхнувся і глянув на свій парик.
– Ти сьогодні не дуже чемний, – сказав він начальникові поліції і, кивнувши головою жандармам, простяг руки. – Панове жандарми, надівайте наручники. Присутні будуть свідками того, що я не чинив опору.
У кімнаті почувся гомін захоплення, викликаного раптовістю, з якою лава й вогонь вихопилися на поверхню і знову опустилися в цей людський вулкан.
– Ваша взяла, пане громило, – мовив Коллен, дивлячись на уславленого начальника розшукної поліції.
– Ану, роздягнись! – зневажливо сказав йому пан із завулка Святої Анни.
– Навіщо? – спитав Коллен. – Тут дами. Я нічого не заперечую і здаюсь.
Він замовк і глянув на присутніх, як оратор, що хоче сказати щось незвичайне.
– Пишіть, дядечку Ляшапель, – звернувся він до маленького сивого дідка, який сів коло столу і вийняв із теки бланк протоколу арешту. – Визнаю, що я – Жак Коллен, прозваний Дурисмерть, засуджений на двадцять років ув’язнення в кайданах; і я щойно довів, що виправдую своє прізвисько. Якби я тільки підняв руку, – сказав він пансіонерам, – оті троє шпиків випустили б з мене всю юшку на підтирку матусі Воке. Нікчеми! А ще беруться наставляти капкани.
Пані Воке стало млосно, коли вона почула такі вислови.
– Господи! Від цього можна збожеволіти; а я ж учора була з ним у театрі Гете! – поскаржилася вона Сільвії.
– Трішки філософії, матусю, – провадив Коллен. – То не біда, що ви вчора були в Гете у моїй ложі! Хіба ви кращі за нас? У таких, як ми, на плечі тавро не таке ганебне, як у вас на серці, ви – трухляві кінцівки ураженого гангреною суспільства: найкращий з вас не встояв проти мене.
Очі його спинилися на Растіньякові, і він ласкаво усміхнувся йому. Ця усмішка анітрохи не в’язалася з суворим виразом його обличчя.
– Наша угода лишається в силі, ангеле мій; звичайно, коли ви згодні. Розумієте? – і він заспівав:
– Моя Фаншетта чарівна
Своєю простотою…
– Не турбуйтеся, – провадив він, – я зумію отримати своє. Мене занадто бояться, щоб обчухрати.
Каторга з її звичаями і жаргоном, з різкими переходами від комічного до жахливого, її страхітлива велич, її безцеремонність і підлота в одну мить постала в словах цього чоловіка, що вже був не людиною, а типом цілого звироднілого племені, народу дикого й розумного, хижого і спритного. В одну мить Коллен став цілою пекельною поемою, в якій відбились усі людські почуття, крім одного – каяття. Погляд його був поглядом грішного ангела, що вічно прагне боротьби. Растіньяк опустив очі, приймаючи його ганебну прихильність як спокуту за свої ниці помисли.
– Хто зрадив мене? – спитав Коллен, грізно оглядаючи присутніх і втупивши погляд у мадмуазель Мішоно. – Це ти, – сказав він, – стара відьмо, ти, пронозо, викликала в мене штучну апоплексію. Мені досить сказати два слова, і через тиждень тобі переріжуть горло. Прощаю тобі, я християнин. А втім, це не ти мене продала. А хто? Ага, ви там робите трус! – вигукнув він, почувши, як поліцаї відчиняють нагорі шафи й викидають з них речі. – Пташки випурхнули з гнізда ще вчора. І нічогісінько ви не винюхаєте. Ось де мої торговельні рахунки! – сказав він, ляснувши себе по лобі. – Тепер я знаю, хто мене продав. Не хто інший, як цей мерзотник Пролаза. Що, хіба ні, дядечку хватайло? – звернувся він до начальника поліції. – Це достоту збігається з тим, що нагорі були наші кредитки. Тепер там нічого не знайдете, мої шпигунчики. А щодо Пролази, то йому буде каюк через два тижні, хоч би його охороняла вся ваша жандармерія. Скільки ви дали оцій Мішонетці? – спитав він у поліцаїв. – Якусь тисячу? Я коштую більше. Ти, гнила Нінон, Помпадур у дранті, цвинтарна Венеро, якби ти мене попередила, я дав би тобі шість тисяч франків. Ах, ти цього не знала, стара торговко людським м’ясом, а то сторгувалася б зі мною. Так, я дав би ці гроші, щоб уникнути подорожі, яка мені не до смаку і пов’язана з витратами, – казав він, поки йому надівали наручники. – Тепер ці молодчики натішаться досхочу, тягаючи мене без кінця по судах, щоб помаринувати. Якби вони мене негайно відправили на каторгу, я скоро знов узявся б до свого діла, незважаючи на всіх ваших круків з набережної д’Орфевр. На каторзі мої друзі зроблять усе, аби тільки допомогти втекти своєму генералові, доброму Дурисмерті. Хіба серед вас є хоч один, хто мав би, як я, понад десять тисяч братів, готових на все заради вас? – спитав він гордовито. – Тут таки є щось добре! – додав він, ударивши себе в груди. – Я ніколи нікого не зрадив. Глянь, відьмо, глянь на них, – звернувся він до старої діви. – Вони дивляться на мене з жахом, а ти викликаєш у них огиду. Катюзі по заслузі! – Він замовк, поглядаючи на пансіонерів. – Ох і дурні ж ви! Невже ніколи не бачили каторжника? Каторжник такого гарту, як Коллен, той, що стоїть перед вами, – не такий підлий, як інші люди; він протестує проти грубих порушень “громадського договору”, як каже Жан Жак, учнем якого я маю щастя бути. Я один проти влади з усіма її трибуналами, жандармами, бюджетами, і я їх обдурюю.
– Сто чортів! – вигукнув художник. – От би його на картину!
– Скажи-но мені, ти, пестуне його вельможності ката, управителю Вдови (таке назвисько, сповнене страшної поезії, каторжники дали гільйотині), – додав він, обертаючись до начальника розшукної поліції, – будь добрим хлопцем, скажи мені, чи правда, що мене продав Пролаза? Я не хотів би, щоб він поплатився замість когось іншого, це було б несправедливо.
В цю хвилину агенти, що перетрусили й переписали все у Вотреновій кімнаті, повернулися і щось шепнули начальникові. Протокол було закінчено.
– Панове, – сказав Коллен пансіонерам, – зараз мене поведуть. Усі ви були дуже милі зі мною під час мого перебування тут. Я з вдячністю згадуватиму вас. Прощавайте. Дозволите надіслати вам із Провансу смокв?
Він ступив кілька кроків і спинився, щоб глянути на Растіньяка.
– Прощай, Ежене, – сказав йому Коллен ніжним, сумним голосом, нітрохи не подібним до брутального тону його попередньої мови. – На випадок, якби ти опинився в скрутному становищі, я лишаю тобі відданого друга.
– Незважаючи на наручники, він став у позицію, гукнув, як фехтувальник, – раз, два! – і зробив випад.
– Якщо попадеш у біду – звертайся до нього. І він сам, і гроші до твоїх послуг.
Ця незвичайна людина вимовила останні слова таким блазенським тоном, що їх міг зрозуміти лише Растіньяк. Коли жандарми, солдати й поліцаї вийшли з дому, Сільвія, натираючи оцтом скроні своїй господині, глянула на вражених пансіонерів.
– Що не кажіть, – мовила вона, – а він був добра людина.
Її слова порушили остовпіння, що охопило всіх під впливом різноманітних почуттів, викликаних цією сценою. Пансіонери, перезирнувшись, нараз глянули на мадмуазель Мішоно – худющу, кощаву й холодну, як мумія; вона притулилась у куточку, біля каміна, опустивши очі, немов боялася, що тінь від козирка не досить темна, щоб сховати їхній вираз.
Ця особа, яка вже давно була всім осоружна, стала раптом зрозумілою. Пробіг глухий шепіт, який свідчив про одностайне почуття огиди до неї. Мадмуазель Мішоно усе чула, але не зрушила з місця. Б’яншон перший сказав на вухо своєму сусідові:
– Коли ця тварюка й далі обідатиме з нами, я звідси втечу.
Всі, крім Пуаре, схвалили намір студента-медика. Підбадьорений загальною підтримкою, Б’яншон підійшов до старого пансіонера.
– Ви приятелюєте з мадмуазель Мішоно, – сказав він йому, – тож поговоріть із нею, дайте їй зрозуміти, що вона повинна негайно забиратися геть.
– Негайно? – здивовано перепитав Пуаре.
Потім він підійшов до старої діви і шепнув їй кілька слів на вухо.
– Але я оплатила пансіон за місяць наперед, я тут живу за свої гроші, як і всі, – сказала вона, кидаючи гадючий погляд на пансіонерів.
– Це нічого не важить. Ми складемось і повернемо вам гроші, – сказав Растіньяк.
– Пан Растіньяк підтримує Коллена, – відповіла вона, кидаючи на студента отруйний, пронизливий погляд, – неважко здогадатися чому.
На ці слова Ежен метнувся до неї, мовби хотів задушити стару діву. Він зрозумів, яка підступність таїлася в цьому погляді, що раптом освітив жахливим світлом його душу.
– Облиште, не займайте її! – закричали пансіонери.
Растіньяк схрестив руки і зупинився.
– Покінчімо з мадмуазель Іудою, – сказав художник, звертаючись до пані Воке. – Якіцо ви не виженете Мішоно, то ми всі покинемо ваше лігво і скрізь розкажемо, що тут живуть самі шпигуни та каторжники. Коли ж ви згодитесь, ми мовчатимемо про цю подію, яка, зрештою, може трапитись і в найкращому товаристві, поки не тавруватимуть галерникам лоби, не заборонятимуть їм удавати з себе паризьких буржуа і отак морочити людей.
Почувши цю вимогу, пані Воке раптом стрепенулася підвелася, схрестила руки, і в її скляних очах уже не було помітно сліз.
– Що ж це, любий пане, невже ви хочете мене розорити? Ось чого накоїв пан Вотрен… Ох, боже ж мій! – вигукнула вона. – Ніяк не одвикну називати його чесним ім’ям. Одна кімната в мене вже вільна, а ви хочете, щоб їх було ще дві, саме в таку пору, коли всі вже влаштувалися.
– Панове, берімо капелюхи й ходімо обідати до Флікото на площу Сорбонни, – сказав Б’яншон.
Пані Воке в одну мить підрахувала, що їй буде вигідніше, і підкотилася до мадмуазель Мішоно.
– Слухайте, голубонько, красуне моя, ви ж не хочете, щоб мій дім загинув, га? Ви бачите, до якої крайності мене доводять ці панове. Ідіть собі на сьогоднішній вечір у свою кімнату.
– Ні, ні! – закричали пансіонери. – Ми хочемо, щоб вона забиралася геть, і то негайно!
– Але ж бідолашна панночка ще не обідала, – жалібно сказав Пуаре.
– Хай іде обідати, куди хоче, – почулося кілька голосів.
– Вигнати шпигунку!
– Геть шпигунів!
– Панове, – скрикнув Пуаре, раптом набравшись відваги, якої кохання надає навіть баранам, – поважайте особу слабої статі.
– Шпигуни не мають статі, – заперечив художник.
– Дивна статерама!
– Кбісураму!
– Панове, це нечемно! Коли людей випроваджують, то додержуються правил пристойності. Ми заплатили, ми лишаємось, – заявив Пуаре, надіваючи кашкета і сідаючи на стілець поруч із мадмуазель Мішоно, яку й досі умовляла пані Воке.
– Ах ти джиґуне! – пожартував художник. – От джиґунець!
– Гаразд, коли не підете ви, то підемо ми, – сказав Б’яншон.
І пансіонери гуртом рушили до вітальні.
– Мадмуазель, що ви робите? – скрикнула пані Воке. – Я ж розорюсь. Вам не можна лишатися, вони силою спровадять вас!
Мадмуазель Мішоно підвелась.
– Вона піде!
– Не піде!
– Піде!
– Не піде!
Вигуки, що лунали один за одним, та ворожі зауваження на її адресу примусили мадмуазель Мішоно вийти з кімнати після того, як вона потихеньку про щось умовилася з пані Воке.
– Я переїду до пані Бюно, – сказала вона грізно.
– Їдьте куди завгодно, мадмуазель;– сказала пані Воке, жорстоко ображена вибором пансіону, який конкурував із “Домом Воке” і тому був їй ненависний. – Ідіть до Бюно, матимете вино, від якого затанцює коза, і споживатимете страви з харчівні.
Пансіонери мовчки вишикувались у два ряди. Пуаре так ніжно дивився на мадмуазель Мішоно і так наївно вагався, не знаючи, чи йти йому за нею, чи лишатися, що пансіонери, зрадівши з того, що вона покидає дім, почали сміятися.
– Киць, киць, киць, Пуаре! – крикнув йому художник. – Ну ж бо, плиг!
Чиновник із музею комічно заспівав перші рядки відомого романсу:
– Вирушив до Сірії
Красень Дюнуа…
– Та йдіть уже, вам же до смерті хочеться! Trahit sua quemque voluptas[15], – сказав Б’яншон.
“Кожен біжить за своєю подругою” – такий вільний переклад цих слів Вергілія, – додав репетитор.
Мадмуазель Мішоно глянула на Пуаре і зробила рух, немов бажала спертися на його руку; не в силі встояти проти цього заклику, Пуаре підійшов і подав їй руку. Залунали оплески, вибухнув сміх:
– Браво, Пуаре!
– От так стариган Пуаре!
– Аполлон-Пуаре!
– Марс-Пуаре!
– Молодчага Пуаре!
В цю хвилину ввійшов розсильний і передав пані Воке листа; прочитавши його, вона впала на стілець.
– Лишається тільки спалити мій будинок, в нього б’ють усі громи. О третій годині помер син Тайфера. Мене добре покарано за те, що я бажала добра пані Кутюр та Вікторині, проклинаючи нещасного юнака. Тепер ці дами просять мене відіслати їм їхні речі, вони житимуть у Тайфера-батька. Він дозволив дочці лишити в себе вдову Кутюр як компаньйонку. Чотири кімнати вільні, п’ятьох пансіонерів наче вітром здуло. Ох, лихо ж моє! – мало не плачучи, скрикнула вдова.
В цю мить на вулиці почулося торохтіння карети, що спинилася перед домом.
– Іще якась халепа! – вигукнула Сільвія.
Несподівано в кімнату ввійшов Горіо, посвіжіле лице його сяяло щастям. Здавалося, ніби старий переродився.
– Горіо – у фіакрі! – здивувалися пансіонери. – Настав кінець світу.
Старий підійшов до Ежена, що, замислившись, сидів у куточку; він узяв його під руку і радісно мовив:
– Ходімо.
– Ви ж не знаєте, що тут сталося? – спитав Ежен. – Виявилося, що Вотрен каторжник, його тільки-но арештували, а син Тайфера помер.
– А нам яке діло до цього? – відповів батько Горіо. – Я обідаю з дочкою у вас! Ви це розумієте? Вона чекає на вас, ходімо!
Він силоміць потяг Растіньяка за руку, змушуючи його йти, немов викрадав коханку.
– Давайте обідати! – гукнув художник.
Усі взяли стільці і посідали до столу.
– Ну й деньок видався! – сказала гладка Сільвія. – Куди не кинь – кругом катавасія. Ще й квасоля з бараниною підгоріла. Ну, дарма, поїсте й таке, що ж поробиш!
Пані Воке неспроможна була мовити й слова, бачачи за столом замість вісімнадцяти пансіонерів тільки десять. Але кожен намагався її втішити й розважити. Спочатку розмовляли про Вотрена та про події дня, але незабаром розмова перейшла на інше, заговорили про дуелі, про каторгу, правосуддя, недосконале законодавство, про тюрми. Невдовзі всі вже були за тисячу миль від Жака Коллена, Вікторини та її брата. Хоч їх зосталося тільки десятеро, проте галасували вони за двадцятьох, і здавалося, що в їдальні зійшлося люду більше ніж звичайно. Тільки цим і відрізнявся сьогоднішній обід від учорашнього. В цьому егоїстичному товаристві, що вже завтра знайде собі якусь іншу поживу в хроніці паризького життя, знову запанувала звичайна безтурботність. Навіть сама пані Воке заспокоїлася, пройнявшись надією, втіленням якої була гладка Сільвія.
Для Ежена цей день скидався на якусь фантасмагорію. Попри всю силу своєї вдачі і міцну голову, він не міг дати ладу своїм думкам, навіть коли опинився в фіакрі поруч із батьком Горіо, у словах якого звучала глибока радість. Вони долинали до Ежена після пережитих хвилювань наче вві сні.
– Все закінчено вранці! Ми обідаємо втрьох, усі вкупі, розумієте? Ось уже чотири роки, як я не обідав з моєю Дельфіною, моєю Фіфіною. Вона буде зі мною цілий вечір. Ми провели з нею день у вас. Я працював, як чорнороб, закачавши рукави, допомагав переносити меблі. Ах, ви не уявляєте собі, яка вона мила за столом! Вона упадатиме біля мене: “Тату, покуштуйте оце, – як смачно!” А я тоді зовсім не зможу їсти. Ах, як давно я не сидів з нею спокійно, так, як ми сидітимемо сьогодні.
– Що ж це, – сказав Ежен, – виходить, весь світ сьогодні перевернувся?
– Перевернувся? – вигукнув батько Горіо, – Ні, ще ніколи світ не був такий чудовий. На вулиці я бачу тільки веселі обличчя, щасливих людей, які стискають одне одному руки, обіймаються, немов теж обідатимуть у своїх дочок, ласуватимуть таким самим смачним обідом, як і той, що Дельфіна замовила при мені шеф-кухареві “Англійського кафе”. Та що там казати! Коло неї й полин буде солодкий, як мед.
– Мені здається, що я повертаюся до життя, – сказав Ежен.
– Та швидше ж, кучере! – гукнув Горіо, відчиняючи переднє віконце карети, – їдьте хутчій, я дам сто су на горілку, якщо привезете мене за десять хвилин, куди вам сказано.
Почувши таку обіцянку, візник щодуху погнав коней.
– Та він же ледве повзе! – сказав батько Горіо.
– Та куди ж це ви мене везете? – спитав Растіньяк.
– До вас, – відповів батько Горіо.
Фіакр зупинився на вулиці д’Артуа. Старий вийшов перший і кинув візникові десять франків із щедрістю вдівця, якого закрутило у вирі насолод.
– Ну, ходімо, – сказав він Растіньякові і провів його через двір до дверей квартири на четвертому поверсі нового гарного будинку. Батькові Горіо не довелося дзвонити; Тереза, покоївка пані де Нусінген, відчинила їм двері. Ежен опинився в чарівній парубоцькій квартирі, що складалася з передпокою, віталеньки, спальні та кабінету з вікнами в сад. У віталеньці, вмебльованій і прибраній із витонченим смаком, він побачив при світлі свічок Дельфіну, що сиділа на козетці біля вогню. Вона встала, поклала ручний екран на камін і сказала Еженові чарівним ніжним голосом:
– Виявляється, за вами треба посилати, пане недогадьку?
– Тереза вийшла. Студент стиснув Дельфіну в обіймах і заплакав від щастя. Разючий контраст між тим, що він бачив тепер, і тим, що йому довелося бачити в “Домі Воке”, після дня, який знесилив його серце і мозок, – викликав у Растіньяка напад нервової розчуленості.
– Я ж добре знав, що він тебе любить, – тихенько мовив батько Горіо дочці, поки Ежен лежав на козетці, неспроможний вимовити й слова і не розуміючи, звідки таке чарівне перетворення.
– Ходімо ж подивимося, – сказала пані де Нусінген і, взявши його за руку, повела в кімнату, де килими, меблі й найменші дрібнички нагадували йому в зменшеному вигляді кімнату самої Дельфіни.
– Бракує тільки ліжка, – сказав Растіньяк.
– Так, – сказала вона, червоніючи і потискуючи йому руку.
Ежен глянув на неї і зрозумів, хоч був іще дуже юний, скільки справжньої чесноти в серці закоханої жінки.
– Ви одна із тих жінок, яких треба кохати вічно! – прошепотів Ежен їй на вухо. – Так, я наважуся вам сказати це, бо ми так добре розуміємо одне одного: чим сильніше й щиріше кохання, тим глибше його треба ховати. Хай нашої таємниці не знає ніхто.
– О, таж я не “ніхто”, – буркотливо озвався батько Горіо.
– Ви добре знаєте, що ви – це “ми”.
– Цього я й хотів! Ви не звертатимете на мене уваги, правда ж? Я приходитиму і знову йтиму, як дух всюдисущий, але невидимий. Бачиш, Фіфіно, Нінето, Дедель, хіба я не правду казав тобі: “На вулиці д’Артуа є гарненька квартира, умеблюємо її для нього”. А ти не хотіла. Я дав тобі життя, і я дав тобі радість. Батьки повинні завжди давати, щоб бути щасливими. Завжди давати – це значить бути батьком.
– Як то? – спитав Ежен.
– Так, так, вона не хотіла: боялася дурних пліток, але чи варто на догоду світові жертвувати щастям? Та всі жінки мріють зробити те, що зробила вона…
Батько Горіо розмовляв сам із собою, бо пані де Нусінген повела Растіньяка в кабінет, і звідти відразу ж долинув звук поцілунку, хоч і дуже обережного. Кабінет своєю елегантністю не поступався перед іншими кімнатами квартири.
– Чи я вгадала ваші бажання? – спитала Дельфіна, вертаючись у вітальню і сідаючи до столу.
– О, ви перевершили їх, – сказав Ежен. – На жаль, я занадто тонко відчуваю цю довершену розкіш, цю здійснену мрію, усю поезію молодого елегантного життя, щоб не бути гідним їх. Проте я не можу прийняти їх від вас, я сам занадто бідний, щоб…
– Ах, он як! Ви вже чините мені опір, – промовила вона з чарівною гримаскою, тим жартівливо-владним тоном, до якого жінки вдаються, коли хочуть поглузувати з чиїхось сумнівів, щоб легше розвіяти їх.
Але того дня Ежен надто суворо допитував себе, та й арешт Вотрена, показавши йому глибину прірви, куди він мало не скотився, так укріпив у ньому почуття честі й делікатності, що він не міг піддатися ніжному насильству Дельфіни над своїми доброчесними поглядами. Його охопив глибокий смуток.
– Як? – вигукнула пані де Нусінген. – Ви відмовляєтеся? Чи знаєте ви, що це означає? Ви не вірите в майбутнє, ви не наважуєтесь зв’язати себе зі мною? Отже, ви боїтеся зрадити мене? Якщо ви любите мене, якщо я… я люблю вас, то чому ви відступаєте перед такою мізерною послугою? Коли б ви знали, як радісно мені було влаштовувати це парубоцьке кубельце, то не вагалися б і попросили б у мене пробачення. Я мала ваші гроші й знайшла для них добре застосування, – от і все. Ви хочете бути великодушним, а насправді – дріб’язкові. Ви хочете значно більшого… Ах! – зітхнула вона, спіймавши пристрасний погляд Ежена. – Ви маніжитесь через дрібниці! Якщо ви не любите мене, то, звичайно, тоді не приймайте цього дарунка. Доля моя в одному вашому слові. Кажіть!.. Тату, переконайте його, – додала вона після паузи, звертаючись до батька. – Невже він думає, що я менш вимоглива у питаннях честі?
На обличчі батька Горіо застигла усмішка наркомана, коли він слухав милу суперечку.
– Дитино! Ви стоїте на порозі життя, – мовила пані де Нусінген, схопивши Ежена за руку, – перед вами неподоланна перепона, рука жінки допомагає вам усунути її, а ви відступаєте! Ви матимете успіх, ви зробите блискучу кар’єру, удача написана на вашому прекрасному чолі. Хіба тоді ви не зможете повернути мені те, що я вам сьогодні позичаю? Адже ж дарували колись дами своїм лицарям зброю, шпаги, шоломи, панцири і коней, щоб ті в ім’я своїх дам могли битися на турнірах! Ежене, те, що я вам даю, – це зброя нашої епохи, знаряддя, потрібне кожному, хто хоче добитися чогось у світі. Мабуть, дуже гарне те горище, де ви живете, якщо воно схоже на татусеву кімнату! Ну що ж, ми сьогодні не обідатимемо? Ви хочете мене засмутити? Відповідайте ж! – вигукнула вона, смикаючи його за руку. – Боже мій! Тату, умовте його, бо інакше я піду і ніколи більше не побачуся з ним.
– Зараз умовлю, – сказав батько Горіо, отямившись від свого екстазу. – Любий пане Ежене, ви позичаєте гроші у лихварів, правда ж?
– Доводиться, – відповів Растіньяк.
– Чудово, ось ви і в моїх руках, – вів далі старий, виймаючи потертий шкіряний гаманець. – Я сам став лихварем, я сплатив усі рахунки – ось вони. Ви не винні жодного сантима за все те, що тут є. Все це становить не таку вже велику суму – не більше п’яти тисяч франків. Я позичаю їх вам – я. Ви не відмовитесь прийняти їх від мене, я ж не жінка. Ви напишете мені на клаптику паперу розписку і колись повернете ці гроші.
Ежен і Дельфіна здивовано перезирнулися, їхні очі зросилися слізьми. Растіньяк узяв руку старого і гаряче потиснув.
– Та чого там, хіба ви не мої діти? – сказав Горіо.
– Але як же ви це зробили, добрий мій тату? – спитала пані де Нусінген.
– Ось як, – відповів він. – Коли я умовив тебе переселити його ближче до себе, то став помічати, що ти купуєш різні речі, немов для молодої, і я сказав собі: “Вона опиниться в скруті”. Повірений каже, що процес проти твого чоловіка про повернення тобі майна триватиме понад півроку. Так от! Я продав свою довічну ренту в тисячу триста п’ятдесят ліврів; п’ятнадцять тисяч я обернув на довічну ренту в тисячу двісті франків, забезпечену нерухомим майном, а з решти грошей сплатив вашим постачальникам, діти мої. У цьому будинку нагорі я найняв кімнату за сто п’ятдесят франків на рік; я можу жити як князь на сорок су в день, та ще й лишатиметься дещо. Одежі мені майже не треба, я й старої не зношу. Ось уже два тижні я тихенько всміхаюся в бороду, кажучи собі: “Які вони будуть щасливі!” Ну, хіба ви не щасливі?
– О, тату, тату! – скрикнула пані де Нусінген, кидаючись на груди батькові. Вона осипала його поцілунками, пестила його щоки своїм золотим волоссям, обливала слізьми його старече обличчя, осяяне радістю. – Любий татусю, ви справжній батько! Ні, такого, як ви, більше немає на світі! Ежен вас і раніше любив, а як любитиме тепер!
– Дітоньки мої! – вигукнув батько Горіо; він уже десять років не відчував на своїх грудях биття доччиного серця. – Дельфіно, ти що ж, хочеш, щоб я з радощів умер? Серце моє розривається. Ну, пане Ежене, ми вже квити!
І старий стиснув дочку у своїх обіймах так, що вона скрикнула:
– Ой, мені боляче!
– Я зробив тобі боляче? – сказав він, пополотнівши, і глянув на неї з виразом нелюдського страждання. Щоб змалювати обличчя цього Христа батьківської любові, треба шукати порівнянь у картинах, що їх створили великі майстри пензля для зображення муки, прийнятої на себе Спасителем заради блага світу. Горіо ніжно поцілував дочку в те місце, де його пальці занадто міцно стиснули її стан.
– Ні, ні, я не зробив тобі боляче, – сказав він, допитливо всміхаючись. – Це ти мені зробила боляче своїм вигуком. – Обережно поцілувавши дочку, він прошепотів їй на вухо: – Я витратив значно більше, але треба обманути пана Ежена, бо інакше він гніватиметься.
Ежен був приголомшений безмежною відданістю старого й дивився на нього з простодушним захопленням, яке в юні літа дорівнює благоговінню.
– Я буду гідним усього цього! – скрикнув він.
– О мій Ежене, як прекрасно ви це сказали! – І пані де Нусінген поцілувала студента в лоб.
– Заради тебе він відмовився від мадмуазель Тайфер та її мільйонів, – додав батько Горіо. Так, дівчинка вас кохала; а тепер, коли вмер її брат, вона багата, як Крез.
– О, навіщо ви кажете це! – вигукнув Растіньяк.
– Ежене, – сказала йому Дельфіна на вухо, – сьогодні мені весь вечір буде сумно. Ах, я кохатиму вас вічно!
– Ось найкращий мій день з часу вашого шлюбу! – вигукнув батько Горіо. – Хоч би які страждання посилав мені Господь, аби тільки не через вас! Я казатиму собі: у лютому цього року я був одну хвилину щасливіший, ніж може бути щаслива людина за все своє життя. Глянь на мене, Фіфіно! – сказав він дочці. – Правда ж, вона гарна? Скажіть, чи багато ви зустрічали жінок з таким кольором обличчя, з такими ямочками на щоках? Ні, скажіть правду! Це ж я створив таке чудо! А тепер, коли вона завдяки вам пізнає щастя, вона буде в тисячу разів гарніша. Якщо ви, дорогий мій, захочете мати мою частку раю, я поступаюсь вам нею, а сам готовий іти в пекло. Давайте їсти, їсти! – раптом заявив він, нетямлячись від радощів. – Все це наше!
– Любий тату!
Горіо підвівся, підійшов до дочки, взяв її за голову і, цілуючи коси, сказав:
– Коли б ти знала, доню, як мало треба тобі зробити, щоб мене ощасливити. Заходь іноді до мене, я буду там нагорі, – тобі досить ступити лише кілька кроків. Обіцяєш мені, скажи?
– Добре, любий тату.
– Скажи ще раз.
– Добре, мій любий тату.
– Помовч, а то я дам собі волю і примушу тебе повторити це сто разів. Давайте обідати.
– Цілий вечір вони бавилися, як діти; батько Горіо пустував не менше, ніж молоді. Він лягав біля ніг своєї дочки і цілував їх; довго дивився їй в очі, терся головою об її сукню, – одне слово, чинив шаленства, на які здатен тільки найніжніший, юний коханець.
– Бачите? – сказала Дельфіна Еженові. – Коли батько з нами, треба належати йому неподільно. Це буде іноді дуже заважати нам.
Ежен, у якому вже не раз спалахували ревнощі, не міг осудити її за ці слова, хоч вони й таїли в собі коріння невдячності.
– А коли ж буде остаточно закінчено опорядження квартири? – спитав Ежен, оглядаючи кімнату. – Невже нам сьогодні доведеться розлучитися?
– Так, але завтра ви прийдете до мене обідати, – сказала вона з хитрим виразом. – Завтра – день Італійської опери.
– Я буду в партері, – сказав батько Горіо.
Настала ніч. На пані де Нусінген чекала карета. Батько Горіо і Ежен повернулися в пансіон Воке, розмовляючи дорогою про Дельфіну з дедалі більшим захопленням, що викликало цікаве словесне змагання між двома пристрасними почуттями. Ежен не міг не визнати, що батьківська любов, не заплямована ніякими особистими інтересами, переважала його кохання своєю сталістю й глибиною. Для батька його кумир був завжди чистий і прекрасний, його обожування живилось і минулим, і майбутнім.
Вони застали пані Воке біля каміна в товаристві Сільвії та Крістофа. Стара господиня скидалася на Марія серед руїн Карфагена. Вона дожидала двох пансіонерів, які ще в неї лишалися, ремствуючи разом із Сільвією на своє горе. Лорд Байрон вклав в уста свого Tacco прекрасні слова нарікань на життя, але їм далеко до глибокої щирості, що звучала в скаргах пані Воке.
– Отже, завтра вранці ти звариш лише три чашки кави, Сільвіє. Подумати тільки! Мій дім – порожній! У мене аж серце крається! Що за життя без пансіонерів? Ніщо! Ось мій дім і збезлюднів. В порожньому домі нема життя. Чим я прогнівила Бога, що на мене впало таке нещастя? Я ж запасла квасолі й картоплі на двадцять осіб. У моєму домі поліція! Отже, ми їстимемо саму картоплю! Доведеться звільнити Крістофа.
Савояр, що дрімав у кутку, прокинувся і спитав:
– Чого зволите, пані?
– Бідний хлопець! Він наче сторожовий пес, – мовила Сільвія.
– Тепер мертвий сезон, усі вже влаштувалися. Звідкіля візьмуться у мене пансіонери? Аж у голові паморочиться! А ця відьма Мішоно потягла за собою й Пуаре. Що вона йому зробила, чим вона його так привабила, що він за нею бігає, мов цуцик?
– Ще б пак! – сказала Сільвія, з осудом похитуючи головою. – Ці старі дівки – хитрі шельми!
– А бідолашного пана Вотрена зробили каторжником. Ах, Сільвіє, не можу, не можу цьому повірити. Такий веселун, щомісяця споживав на п’ятнадцять франків “глорії”, платив за все готівкою.
– І такий щедрий! – додав Крістоф.
– Тут якась помилка, не інакше, – мовила Сільвія.
– Та ні, він сам признався! – провадила пані Воке. – І подумати тільки, що все це скоїлось у мене, в такому тихому кварталі, де й чужих котів не побачиш. Бігме, я наче уві сні. Ми бачили страту Людовіка Шістнадцятого, бачили падіння імператора, бачили, як він вернувся, як його знову скинули, – все це річ можлива; але в сімейних пансіонах такі катастрофи неприпустимі: без короля можна обійтися, а їсти десь же треба. І коли чесна жінка, та ще й з роду де Конфлан, годує прекрасними смачними обідами, то це вже кінець світу… Авжеж, це кінець світу.
– І подумати тільки, що Мішоно, яка все це наробила, дістане, кажуть, тисячу екю! – вигукнула Сільвія.
– Не згадуй про неї, вона просто мерзотниця, та й годі! – сказала пані Воке. – Крім того, вона перейшла до тієї Бюно. Ця жінка здатна на все; вона, напевне, чинила жахливі злочини, грабувала, вбивала… Це її треба було б послати на каторгу замість того бідолахи…
В цю мить подзвонили Ежен і батько Горіо.
– А-а, ось і мої двоє вірних, – сказала, зітхаючи, вдова.
Двоє “вірних”, що вже майже не пам’ятали про нещастя, які звалилися на пансіон, без церемоній заявили господині, що перебираються на Шоссе д’Антен.
– Ах, Сільвіє, – скрикнула пані Воке, – бито мою останню карту! Ви смертельно вразили мене, панове! Ніби в живіт щось ударило. Мов ножем мене штрикнуло! За цей день я на десять років постаріла. Я збожеволію, слово честі! Що ж робити з квасолею? Ну, що ж, раз уже я зостаюся сама, то взавтра ти підеш, Крістофе… Прощайте, панове, на добраніч.
– Що це з нею? – спитав Ежен у Сільвії.
– Бодай йому всячина! Усі пансіонери повтікали через оту катавасію. Це їй забило памороки. Чуєте, здається, вона плаче? Хай порюмсає, від того їй полегшає. Це вперше за всю мою службу вона сльозу пускає.
– На другий день пані Воке, за її ж таки словами, “прийшла до глузду”. Хоч вона була сумна, бо втратила всіх своїх пансіонерів і життя її пішло шкереберть, однак розум у неї був ясний; вона показала, що таке справжнє горе, горе, спричинене порушенням матеріальних інтересів, горе людини, яку вибито з життєвої колії. Нема сумніву, що прощальний погляд коханця на колишню оселю своєї милої не сповнений такого смутку, як погляд пані Воке, яким вона оглядала спорожнілу їдальню. Ежен утішав її, кажучи, що Б’яншон, безперечно, переїде на його місце, бо строк практики у лікарні закінчується через кілька днів; що службовець із музею часто висловлював бажання зайняти кімнати пані Кутюр, – отже, мине кілька днів, – і в неї напевно знов будуть пансіонери.
– Хай дійдуть ваші слова до Бога, любий пане! Тільки не буде того: тут оселилося нещастя. Побачите, не мине й десяти днів, як сюди завітає смерть! – сказала вдова, похмуро озираючи їдальню. – Кого то вона вхопить?
– Треба виїжджати! – тихо сказав Ежен батькові Горіо.
– Пані, – гукнула Сільвія, – ось уже три дні, як я не можу знайти Містігрі.
– Ах, коли вже мій котик загинув, коли й він покинув нас, то я…
Бідолашна вдова раптом замовкла, склала руки й відхилилася на спинку крісла, пригнічена цією страшною призвісткою.
Десь опівдні, саме коли листоноші розносять кореспонденцію по кварталах Пантеону, Ежен отримав листа в гарненькому конверті з гербом Босеанів на печатці. В конверті було адресоване панові й пані де Нусінген запрошення на великий бал, який віконтеса призначила вже з місяць тому і який мав відбутися незабаром. До цього запрошення було додано кілька слів для Ежена:
“Сподіваюся, пане, що ви охоче візьмете на себе обов’язок передати мої почуття симпатії до пані де Нусінген. Посилаю вам запрошення, про яке ви мене просили, і буду рада познайомитися з сестрою пані де Ресто. Отже, привозьте до мене свою красуню, але постарайтеся, щоб вона не заволоділа вами безроздільно, бо ви повинні приділити й мені трохи своєї прихильності у відповідь на ту, яку я почуваю до вас.
Віконтеса де Босеан”
“Що ж, – подумав Ежен, перечитуючи записку, – пані де Босеан досить прозоро натякає, що бачити барона де Нусінгена їй не хочеться”.
