Але ось крізь царський намет увійшов і Сомко з своєю старшиною — усі в панцирах і мисюрках, з шаблями й келепами, як до бою. У руках Сомко держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили хорунжі і бунчукові військову корогов і бунчук. Два тимпанники стали перед його з срібними бубнами.
“Гордий, пишний і розумом високий гетьман! — подумав Петро.— Да на кого ти опираєшся, коли б ти тілько відав! Диявол давно вже одлучив од тебе вірнії душі!.. По тонкій кризі ступаєш ти на свого ворога… Жаль мені тебе, золота голово, хоть ти й перепинив мені дорогу!”
Так думав Шраменко, стоячи позад Гвинтовки. А кругом радного колеса крик і гомін такий, мов Чорне море грає. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховці:
— Положи й ти булаву! Положи бунчук і корогов, переяславський крамарю!
Сомко звелів ударити своїм тимпанникам у срібні бубни. Ущухнув трохи галас. Він тоді голосом чистим і поважним, мов у золоту трубу, протрубив:
— Не положу! Нехай скажуть мені мої підручники (і поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранців, я не знаю, звідки ви втерлись між козацьке лицарство!
Боже! Як схопиться ґвалт! Інші вже совались із колеса наперед, щоб зчинити бой; бо січовики, хоть прийшли й без оружжя, як сказав їм князь, да припасли по кийку під полою. Може б, без бучі й не обійшлось, да сивії діди, батьки січовії, стоючи перед братчиків, зупинили.
— Стійте,— кажуть,— діти, стійте, ладу ждіте! А з боку Сомкового старий Шрам, стоючи у первій лаві, поглянув на обидва боки, на своєї сторони старшину, да й каже:
— Бачте, діти, з ким нам довелось важитись за гетьманство! Чи достойні ж сі буї вепри дніпровії, щоб траістовать з ними по-людськи? Шаблею ми з ними розправимось! Шаблею та гарматами протверезимо сих п’яниць нікчемних!
Петро хотів би пробратись до панотця. Знав добре, що тут без лиха не минеться, так хотів заздалегідь пристати до невеличкої купки вірних, що стояли круг старого Шрама з червоними стрічками. Да вже не можна було тепер жодним побитом протиснутись. А круг його стоять усе чіі окаяннії зрадці у блакитних стьожках дд в голубих жупанах і вже, не боючись, голосно розмовляють.
— Ну, брате,— каже один,— дождали ми свого пращника; будемо панами на Вкраїні! Нехай усяке козака знає!
— Над ким же ми пануватимем,— питає друїий,— коли всяка душа буде рівна?
— Хто тобі сказав?
— А як же? Он, бач, тепер між козацькою старшиною бовваніють, наче гриби в траві, товстопикії бурі омістри од міщан. А он пороззявляли роти на раду і мужицькі виборнії.
— Ге-ге-ге! Не знаєш же ти Івана Мартиновича. Я не таке чув, гуляючи вчора з його джурою. “Один,— каже,— тому час, що батько в плахті. Нехай повеличаються, як порося на орчику, а там доволі з їх буде й греблі гатити. Буде кому пановати на Вкраїні і без мугирів. Івану Мартиновичу аби козацтво пригорнути до свого боку”.
Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить із царського намету боярин, князь Гагін, з думними дяками. У руках царська грамота. Його підручники несуть царську корогов козацькому війську, кармазин, оксамит, соболі од царя у подарунок старшині з гетьманом. Усі посли, по-московському звичаю, з бородами, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у князя гаптовані золотом, виложені жемчугом сап’янці. Поклонились обом гетьманам і козацтву на всі чотири сторони. Усі втихли, що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порівнялись сивії патли, підняв грамоту високо — два дяки йому руки піддержували — і почав вичитовати царське ім’я. Як ось, позад брюховців, сільська голота, не чуючи нічого, що читають, почала гукати:
— Івана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо!
А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати:
— Сомка, Сомка гетьманом!
І по всьому полю зчинивсь галас несказанний. Тоді й передні бачать, що всі байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманів — усе ближче, все ближче, аж поки дійшло до самої первої лави.
— Брюховецького!
— Сомка!
— Не діжде свиноізд над нами гетьмановати!
— Не діжде крамар козацтвом орудовати!
— Так от же тобі!
— Візьми ж і ти од мене!
І зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою.
— Стійте, стійте лавою! — крикне Сомко на своїх.— Даймо шаблями їм одвіт!
Хто ж виймає шаблю да горнеться до гетьманського боку, а хто, ніби з ляку, тиснеться назад, кричучи:
— Не наша сила, не наша сила! До табору! Втійкаймо до табору!
А запорожці схопили Іванця за руки да вже й на стіл саджають, і булаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись.
— Гетьман, гетьман Іван Мартинович! — кричать на все горло.
— Діти! — крикне на своїх старий Шрам.— Так отеє ми потерпимо таку наругу! Спихайте Іванця к нечистій матері!
І кинулись купою до стола. Січуть, рубають низовців, саджають на столець Сомка. А запорожці, як злії оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть і б’ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили надвоє, одняли й булаву.
Оглянеться Сомко, аж при йому тілько зо жменю старшини.
— Ей,— каже,— годі! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самі запорожці. Іванець, махаючи булавою, кричить:
— Бийте, небожата, крамаря! Шапку червїнців під добру руку!
Тоді Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тісно, плечем поуз плече, да назад до намету. А інші там же поклали голови. За намегом стояли їх коні. Може б, і тут не влизнули, да московське військо, що прийшло з Гагіним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожців.
Тим часом Черевань усе скрикував Сомка гетьманом.
— Що се ти, вражий сину, репетуєш, стоючи між нашими? — крикну гь на йою запорожці.
— А що ж,— каже,— бгатці? Я свою зятя на всякому місті оберу іетьманом.
— Еге! — закричав отаман.— Се крамарів тесть! Бийте його, кабанячу тушу!
Тут деякі поточились до Череваня, і, може б, там йому й капут був, да Василь Невольник пізнав ватажка.
— Пугу-пугу! — закричав, — пугу. Головешка! Гаврило! Хіба не пізнав Василя Невольника? Не чіпай сього пана: він на моїх руках!
— Еге! Ось де зійшлись! — каже той, пізнавши Василя.— Угамуйтесь, братчики,— каже до своїх,— багацько нам тепер роботи й без його.
Да й поперлись до столу, б’ючи всякого, хто не з блакитною стрічкою.
А Гвинтовка тим часом, сівши на коня, проїхав сюди-туди, піднявши вгору срібний пірнач (де він його взяв, ніхто не знає); на пірначі пов’язана широка блакитна стьожка.
— Гей,— каже,— козаки, непорожні голови! Хто не забув держатись за гвинтовку, до мене! За мною! — да й поїхав з ради до табору, держучи високо над головою пірнач із блакитною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за маткою бджоли.
Козацтво ж просте, реєстрове собі, а старшина, значні козаки — собі. Хто оддалеки забачить срібний пірнач, так і прилучається до боку ніженського осаула. Поки переїхав поле до Сомкового табору, назбиравсь за ним такий поїзд, як і за гетьманом. Сомко ж із своєю купою на конях прибуває у табір до полку Переяславського, а Гвинтовка до полку Ніженського.
Покликне Сомко на своїх козаків:
— До шику! До лави! Пушкарі, ришгуйге іармати! Піхота з пищаллю поміж гарматами, а комонник по крилах!
Поїхали генеральнії старшини з полковою старшиною по всіх полках, по всіх сотнях шиковати до бою військо. Сомко, увесь палаючи, поблискує поміж лавами своїм срібним панциром. Одна в його думка — ударити на Іванців табор, розметати, як полову, тії гайдамацькі купи, силою вирвати бунчук і булаву в харцизяки, коли не стало ні розуму, ні правди на Вкраїні!
Іще ж не пошиковала старшина полків, іще не крикнув він рушай, а вже полк Ніженський з табору й рушив.
— Е, Васюта не звик слухати старших! — каже Сомко.— Ну, дармо, нехай б’є первий, а ми підопремо його.
Коли ж прибігає сам Васюта конем:
— Біда, пане гетьмане! Отепер ми посіли!
— Що? Як?
— Отепер то в нас кобила порох поїла! Не я вже полковник ніженський, а Гвинтовка! Дивись, як пірначем над козаками посвічує!
За Васютою біжать деякі й з старшини ніженської. Сотник Костомара кричить:
— Пропала справа! Без Ніженського полку, як без руки правиці!
Іще Сомко не наваживсь, що в таку трудну минуту чинити, як ось козаки, підскочивши до війська сторони Брюховецького, наклонили сотня за сотнею корогви да одвернули, да зараз і почали вози своїх старшин жаковати — тих, що до Сомка прихилились. А з другого крила сомківці теж заворушились.
— Якого,— кажуть,— чорта чекатимеш, поки нас візьмуть шаблею з безбулавним нашим гетьманом? — да, похапавши кожна сотня корогви, і собі рушили на поклон Брюховецькому.
Бачить тоді Сомко, що зовсім лихо, побіг з старшиною на конях до царського намету, до князя. Уходять у намет, а Іванець там од князя царські дари приймає. Круг Іванця Вуяхевич і інші значні сомківці з запорожцями.
— Га-га! — крикнув клятий на радощах.— От яка рибка в сак ускочила!
А Сомко, нічого не слухаючи, до князя:
— Що се ти, князю, дієш? Хіба на те послав тебе цар на Вкраїну, щоб ти потакав запорозьким бунтам?
А князь стоїть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов за великим ґвалтом поміж військом. У Московщині він зроду такої хуги не бачив.
А Сомко:
— Нащо ж ти й військо з Москви на наш хліб привів, коли воно стоїть, не ворухнеться? Не доведе вас до добра така політика, щоб меншого на старшого підпирати? Давай мені свою воєводську палицю — я одіб’ю твоїми стрільцями голоту од табору!
Князь тілько переступав з ноги на ногу.
Як тут гукне Брюховецький:
— Властю моєю гетьманською бороню тобі, князю, втручатись у наші справи! Козаки самі собі судді: два з третім, що хотя роблять. А візьміть, небожата, та вкиньте в глибку сього бунтовника!
— Так нема ніде правди? — каже Сомко.— Ні в своїх, ні в чужих? А Іванець:
— Єсть правда, пане Сомко, і вона тебе покарала за твою гордость! Візьміть його, братчики, та забийте в кайдани.
— Пане гетьмане! — каже вірна старшина, обступивши Сомка.— Лучче нам положити усім отут голови, ніж оддати тебе ворогу на наругу!
Заплакав тоді Сомко, поглянувши на своє товариство.
— Братці мої,— каже,— милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно! — і кинув об землю свою шаблю.
Усі круг його теж покидали свої шаблі. Щиро заплакали вірні козаки.
— Боже правосудний! — кажуть.— Нехай же наші сльози упадуть на голову нашому ворогу!
Дуже звеселивсь тоді Брюховецький. Зараз ізвелів Сомка, Васюту і всю їх вірну старшину взяти за сторожу, а Вуяхевичу — на Москву листи писати, що ось нібито Сомко з своїми підручниками на царя козацтво бунтує, Гадяцькії пункти ознаймує людям, радючи царського величества одступати. А князь Гагін собі компонує, як би тих нещасних іще більш притушковати, щоб не спливла наверх неправда, що, взявши од Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає. Тим часом повів новою гетьмана з старшиною в соборну ніженську церкву до царської присяги. А вийшовши з церкви, гетьман запросив князя з послами до себе на обід, у двір до бурмистра Колодія. Там міщане наготовили бучний бенкет Брюховецькому з старшиною.
«Чорна рада», розділ XV
Одчепившись ото Черевань од запорожців, насилу оддихавсь, щоб промовити слово.
— Бгате Василю!—каже.—Давай мені боржій коня! Нехай їй біс, сій раді! От не в добру годину знесло мене з тим божевільним Шрамом!
Пішов Василь Невольник за кіньми, так куди! Заверюха кругом така, що не второпає, куди і йти. Так як скіпка на воді крутиться, попавши на чорторий, так він ворочавсь між тим ярмарком. А тут іще добре й не знає, де поставили коней Гвинтовчині козаки; так наждавсь Черевань уволю. Скрізь народ товпиться; під боки його штовхають; неборак тілько сопе!
— Де оце в нечистого мій Василь занапастивсь?.. Бгатику,— каже до Петра,— не кидай же хоч ти мене!.. Ой, коли б мені добратись живому та здоровому до Хмарища! Нехай тоді радує собі хто хоче!
Як же ото огласили запорожці Брюховецького гетьманом, то зараз і порідшало трохи на раді. Перш ото Гвинтовка одвів своїх підручників; потім і другі сомківці рушили до табору. Тілько запорожці іграли круг гетьманського столу, як злії оси круг свого гнізда, да простий люд селюки гули по всьому полю, що тії трутні.
З півгодини ще не знали селяне, що між козацтвом робиться. Як же вже рушив Брюховецький з князем до присяги у місто, тоді по всьому полю чернь загукала:
— Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо в достатку!
— Що ж, братища? — кажуть інші. — Рушаймо панським добром ділитись! Повне місто тепер панства.
— Е, ще буде час у місті погуляти! — одвітують другі.— А он козацтво Сомків табор рабує. Дурна Сомкова старшина понабирала з собою самих кармазинів повні вози.
— Ну, хто куди любля! Усюди є об віщо погріти руки!
І от — одна купа сюди, а друга туди, одна сюди, а друга туди: половина люду до міста повалила, а половина чкурнула до Сомкового табору. По полю пооставались тілько гуляки, що на радощах понаймали музики да й водяться з ними купами, танцюючи.
Чудно було Петрові да й Череваневі дивитись на тії музики та гопаки у такий смутний час, що плакати б усім треба, а не веселитись. Коли ж валить, мов тії хвилі, люд от табору; а назустріч йому купа селян од міста.
— Куди ви? — питаються.
— А ви куди?
— Ми до Сомкового табору.
— А ми до міста. Там, кажуть, є пожива!
— Є, чорта з два!
— Як?
— Так, що не пускають! Московська сторожа не пускає нашого брата в місто.
— Шкода ж і до табору! Козаки самі там пораються, а нашому брату дають оглоблею по гамалику!
— Що ж оце? Дак це нас козаки, мабуть, убрали в шори?
— Трохи чи не так, як Виговський Москву! Як ось надбігають іще новії купи.
— Біда! — кричать.— Пропала справа! Чи чули, що кажуть запорозькі братчики?
— А що ж вони там кажуть?
— От що! Посунулись деякі з наших через городи, стали поратись коло панських дворів, дак братчики їх киями. “Убирайтесь,— кажуть,— ік нечистій матері, мужва невмивана!” — та й виперли за місто. Наші почали були пручатись: “Ми ж тепер усі рівні!” — “Ось ми вас,— кажуть,— порівняємо батогами! Ховайтесь, вражі діти, заздалегідь по запічках, поки не здобулись лихої години!”
— Еге! Дак отака нам дяка! — закричали тоді привідці (у кожної купи був свій ватажок).— Стійте ж, братці! Коли ми помогли кому злізти на гетьманський стіл, дак зуміємо і зі столу зопхнути! Куптесь у полки, кричіть “у раду!” Визвольмо Сомка та Васюїу з неволі: тії за нас уступляться!
Заворушився люд, заюмонів, піднявсь по всьому полю галас. Тілько нічого з того не вийшло Інші, по-мірковавши, кажуть:
— Ні, вже, мабуть, шкода перемішувати тісто, вийнявши з печі! Яке посадили, таке і спечеться. Буде з нас і того, що потанцьовали днів зо два з запорожцями.
А другі:
— Шкода, шкода! Козацтво тепер стоятиме усі в одно; полатають нам боки, та з тим і додому вернемось. Втікаймо лучче заздалегідь!
Тим часом деякі ведуть таку розмову:
— Я собі таки піймав із воза в таборі сало! Буде жінці та дітям до пилипівки!
— А я пшона мішок! Коли б хто поміг доперти до хутора.
— Ге! Що ваше сало та пшоно! — каже третій волоцюга.— Я он попав був жупан такий, що пари волів стоїть, та гаспедський козак дав келепом по руці так, що не рад би й шестирику! Тепер саме в косовицю доведеться попоноситись із рукою! І чарки горілки не заробиш. От тобі й рада!
— Рушаймо, рушаймо додому, поки ще й ніг не поперебивали, мов кабанам у городі! — кажуть мужики.— Ніде правди діти, не на добре діло ми пустились! Ліпше зробили наші сусіде, що не послухали запорожців. Тепер стидно в село й очі появити: довіку будуть дражнити чорною радою!
І почав чорний люд розходитись. Замовкли й музики, затихли й скоки, і веселі юпаки по полю. Незабаром стало кожному розумно, що нічою гаразд веселитись.
Як ось почали розїжджатись із Ніженя й шляхта, державці що були понаїжджали під час тієї ради. Інший привіз і жінку, й дочку, така-то була думка, що тепер з’їхалось з усієї Гетьманщини лицарство, так чи не пошле бог пари. Аж тут не весіллє вийшло. Як почаіла по дворах поратись військова голота з запорожцями, то рад був інший, що з душею з міста вихопивсь. Інший же вихопивсь, а другий там і голову положив, обороняючи свою худобу і сім’ю; а дочок шляхетських і старшинських козаки собі за жінок силою інших похапали.
Кому ж пощастило улизнути за царину, тії, як од собак, мусили од запорозької голоти одбиватись. Отеє іде значний чоловік у кованому возі да й шаблю держить голу або рушницю при плечі. Слуги ідуть кінно округ воза. А за ним низовці, охляп на міщанських конях, женуться, як шуляки. Хоть стріляй, хоть рубай, лізуть наче скажені. Боронить, боронить пана з сім’єю челядь, да як звалять одного-другого запорожці з коня, так хто оставсь — урозтіч! А вони, окаяннії, коней зупиняють, у колесах спиці рубають, вози перевертають, панів із кармазину і з саєти обдирають. По полю не один віз з покаліченими кіньми валяється, не одна вдова плаче по мужові, не один бідаха, конаючи в крові, тужить, що не поліг під Берестечком. А там скрізь порозламувані скрині; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух із перин, наче сніг, летить по вітру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розкидали. Черевань, дивлячись, аж іздригається. Довелось би і йому таке лихо, якби не блакитна стрічка в ковнірі.
Се ж одні так бідовали, а другі давали таки добру одсіч харцизякам. Інші догадались викидати із возів одежу: знімали з себе жупани-лудани, блаватаси й єдамашки да кидали під ноги запорожцям, аби їх неситу заздрість зупинити. А запорожець підхопить, ткне під себе да знов навздогін.
— Ей, люде добрі! — кричать інші селянам, що, мов тороплені овечки, блукають по полю.— Рятуйте нас, а то й вам те буде!
То люде й оступлять, і оступлять кругом віз, бо вже взнали, що за хижеє птаство тії братчики. А як которий ув’яжеться за возом, то й самого косою або засмаленим колякою огріють, що тут і зов’ється ледащо. Інші значнії люде, старшина й шляхта, поскидавши кармазини, повдягались у семряги і між простим людом додому піхом пробирались. Тоді-то мужики до панів, кого знали, що добрий пан, почали знов горнутись і до господи його з під Ніженя проводжати; а пани почали раховати, як би не зовсім попустити Україну низовцям на поталу.
Дивиться Черевань, аж і Тарас Сурмач їде возом із Ніженя. Запорожці його, у личаковім кунтуші, не займають. На возі з ним іще півдесятка міщан. Побачивши Сурмач Череваня:
— Ге-ге! — крикне.— Отак наші поживились!
— А що там, бгате?
— Та що! Під’їхали нас братчики так, що тілько ушима стрепенули!
— Що ж вони вам, бгате?
— Та що! Зараз у бурмистра Колодія кубки, коновки срібні, ковші, що позносили з усього міста міщане, із столу порозхватували. Став бурмистер їх докоряти, злодіяками, розбишаками взивати, дак і самого трохи не вбили: “Не взивай козака злодієм! Тепер,— кажуть,— минулось: се моє, а се твоє,— усе тепер обще! Своє добро, а не чуже розібрали братчики по кишенях!” Отакії! Ще ж це не все. Тут одні в бурмистра бенкетують, а там голота розповзлась по місту та давай коло крамних комор поратись. Усе з комор по-розволікали. Кинулись міщане жалітись до гетьмана, дак той сміється: “Ви ж хіба,— каже,— вражі сини, не знаєте, що ми тепер усі як рідні брати? Усе в нас тепер укупі!..” Так-то підійшли нас оманою січові братчики! Я оце з своїми бурмистрами забравсь та швидш додому, щоб і в Києві в нас не похазяйствовали низові добродії.
— Бгатці! — каже Черевань.— У прокляту годину виїхали ми з дому! Коли б у мене тут не дочка та не жінка, то й я сів би з вами та й убравсь із сього пекла.
— Рятуй же їх боржій, добродію,— каже Сурмач,— бо вже я чув що гетьман просватав твою дочку в дядька Гвинювки за свого писаря!
— Чорта з два просватає! — гукнув тут, як із бочки, чийсь товстий голос.
Гляне Черевань, аж їде Кирило Тур, а за ним з десяток — товарисгва верхи.
— Черга з два,— каже,— просватає! Уже кому що, а Чсреванівна моя буде. Нехай же не дурно буде мене за неї бито киями!
— Кирило! — гукнув на нього Шраменко. — Кирило Тур, чи чуєш? А той йому, ідучи:
— Ні, не чую. Який я Тур? Хіба не бачиш, як тепер усе на світі попереверталось! Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на семряги, а семряги на кармазини. Увесь світ перелицьовано: як же ти хочеш, щоб тілько Тур зостався Туром? Зови мене або бугаєм абощо, тілько не Туром.
— Да годі, бога ради! — каже Петро.— Чи тепер же до вигадок? Скажи на милость богу, невже ти знов вернувсь до своєї думки?
— Себто про Череванівну закидаєш? — у одвіт йому Кирило Тур.— А чому ж не вернутись? Сомка твого вже біс ізлизав — не бійсь, не викрутиться з запорозьких лап! Дак кому ж більш, як не Кирилу Турові, достанеться Череванівна? Може, думаєш, тобі зоставлю? Найшов дурня!
І помчавсь із своєю ватагою к Гвинтовчиному хутору.
Оставсь Петро, як остуджений. А Черевань собі стоїть, мов сон йому сниться. Тарас Сурмач давно вже од’їхав. Як ось — Василь Невольник з кіньми. Упав Петро на коня і полинув за запорожцями; як тут йому назустріч старий Шрам.
— Куди се ти мчишся, синку?
— Тату! Знов запорожці хочуть ухопити Череванівну!
— Покинь тепер усіх Череванівен, синку! — каже понуро Шрам. — Нехай хапають кого хотя. Рушай за мною; нам тут нема більш діла: закльовала ворона нашого сокола!
Нічого й казати Петрові. Поїхав за панотцем, похиливши голову, а серце, ти б сказав, надвоє розрізано!
Аж ось гукає Черевань:
— Бгатику! Постривай, дай хоч подивитись на тебе. Зупинився Шрам.
— Де се ти, бгате, був у сю заверюху?
— Що про те питати, чого не вернеш? — каже Шрам,— Прощай, нам ніколи.
— Та постривай-бо! Куди ж ви оце? Ну, бгате, от я й на раді з тобою був, бодай ніхто вже не діждав так радувати! Що ж із того вийшло? Тілько боки потрутили та один розбишака трохи не вколошкав. Що ж мені ще звелиш чинити?
— Шкода вже тепер нашої праці, брате Михайле! — каже Шрам.— їдь собі з богом до Хмарища. Скажуть, мабуть, швидко й усі амінь.
— А не будеш же мене більш узивати Барабашем? — питає Черевань.
— Ні,— каже Шрам.—Барабашів тепер повна Україна.
— Їй-богу, бгате, я кричав “Сомка!” так, що трохи не луснув! Ох, у нещасливу годину, бгате, ми виїхали з Хмарища! Як то моя Леся почує про сю раду? Підождіть же! Куди ж оце ви, бгатці?
— Куди ми ідемо,— одвітує Шрам,— там тобі не бувати.
— Та, по правді сказавши, бгате, я й не хочу. Добре й під Ніженем огрілись. Ось до якого часу блукаю не обідавши. А бідолаха Сомко! Що то він тепер?
— Ну, їдь же собі обідати,— каже Шрам,— нам ніколи. Прощай!
— Прощайте й ви, бгатці! Та заїздіть, упоравшись, у Хмарище: вдаримо, може, ще раз лихом об землю.
— Ні, вже! — одвітує Шрам.— Тепер про нас хіба тілько почуєш. Прощай навіки!
Да й обнялись обоє перш із Череванем, а потім і з Василем Невольником. Петро щиро стиснув Череваня, прощаючись; а той, мов догадавсь, да й каже:
— Ой бгатику! Чи не лучче б було, якби ми не ганялись за гетьманами?
З тим і роз’їхались. Шрам повернув на Козелецький шлях; Черевань із Василем Невольником вернувсь до своякового хутора. Василь Невольник утирав рукавом сльози.
«Чорна рада», розділ XVI
А Брюховецький тим часом бенкетовав у Ніжені. У ту-бо нещасливу годину справді так лучилось, як мовив Галка — “Де кричать, а де співають; де кров іллють, а де горілку п’ють”. Коло Брюховецького сидить за столом князь Гагін із думними дяками — люде поважні, що не з гайдамаками б їм бенкетовати; так от же золото того наробило, що безбожний харцизяка став їм у повазі, а щира душа мусить погибати! За золото не звонтпили ошукати свого царя, що дав їм у всьому віру; не звонтпили через того Іванця наготовити кривавих буч своїм землякам із нашим безталанним людом. Хто ж бо того не знає, скілько опісля розлито на Вкраїні крові через Іванцеве лукавство да через неситу хтивість московських воєвод?
Гуляє князь Гагін із Брюховецьким, ісповняють червоним вином кубки, бенкетують на людське безголон’є. Скрізь, і в світлицях у Колодія, і на подвір’ї, сидить поза столами городова козацька старшина з запорожцями: усе то ти, що нишком поякшались із ниловцями да, ради свою панства, запродали Сомка Іванцеві. Невірні душі! Тепер уже іншому й трунок не лізе в пельку, іншому так тяжко, як тому Юді; да вже нема вороття — треба брататься з розбишаками! А тії окаяннії сидять за столами в чужих кармазинах, що де на яких і не сходяться, п’ють горілку, як воду, хваляться такими добрими вчинками, що аж мороз іде поза спиною; крик, галас зчинили несказанний. Дивується князь, поглядаючи на таку компанію, і питається в гетьмана:
— Чи в вас у Січі знаи так бушують на бенкетах? А один бурлака перебив гетьмана да й каже:
— В нас, князю, у Січі, то і норов, хто “Отче наш” знав. Як, уранці вставши, вмиється, то чарки шукає. Чи чарка то, чи ківш буде, не глядить переміни,— Гладко п’ють, як з лука б’ють, до ночної тіні.
Як же почали розхапувати по кишенях міщанське добро, то князь і собі звонтпив, щоб його ще гірш, ніж на раді, не потрутили; да, скончивши обід, зараз і попрощавсь із новим гетьманом. Брюховецький провів його аж за ворота.
Провів князя за ворота, аж тут йому назустріч двоє дідів січових — ведуть за шияку якогось сіромаху-братчика. Так як-от часом двоє вовків попадуть під селом необачну свиню да, взявши з обох боків за уші, ведуть у пущу на розправу, так тії діди вели бідаху-запорожця через базар, позираючи грізно з-під сивої щетини.
— Де се ви, батьки, блукали, що й не обідали вкупі? — питає Іванець.
— Та от бач! — кажуть.— За цим ледащом і обід утеряли.
— Що ж він таке?
— Еге, що! Тут наробив такого сорому товариству, що й казати язик не ворочається. Унадивсь дияволів син до ковалихи. У Гвинтовки коло хутора коваль живе, дак він туди і внадивсь.
— Так оце ви його й піймали на гарячому вчинку?
— Зцапали,— кажуть,— пане гетьмане, як кота над салом. Уже нам давно до ушей донесено, що притьмом Олекса Сенчило скаче в гречку: “Е, постривай же,— кажемо,— гаспедський сину! Ми ж присочимо тебе!” — та вже ото й чигали його, не спускали з очей. Що ж? Тут добрі люде на раді гетьмана обирають, а він, ледачий, до ковалихи. А ми з братчиком назирцем. “Одчини!” Не одчиняє. “Одчини!” Не одчиняє. Ми двері вивалили, аж він, поганець, там, як той кнур у берлозі!
— Що ж ви оце думаєте з ним чинити?
— А що ж більш, як не киями? Та вже сього не так, як Кирила Тура! Сьому вже треба так боки нагріти, щоб не діждав більш рясту топтати!
Кругом запорожці, як тії гусаки, повитягували шиї; слухають, що гетьман скаже. А гетьман повів кругом якось лукаво очима.
— Ударити,— каже,— в раду.
От і почали окличники гукати по базару; а серед базару став коло стовпа довбиш да й почав бити в бубни. А братчики так, як хорти на поклик вівчаря, той звідти, той звідси, поспішали на раду. Тяглось туди й городове козацтво. Як же назбиралась їх купа чимала і зробили судне колесо і всі діди стали в первій лаві, похиливши тяжкії од думок голови, тоді й гетьман з вельможною старшиною вийшов з бенкетного двору. От і став на свойому гетьманському місті, під бунчуком і корогвою, і вщухнули всі, слухаючи, що казатимуть старіші. Як ось, тілько що кошовий дід, батько Пугач, виступивши наперед, хотів кланятись на всі боки до раднього слова, аж Іван Мартинович звелів ударити у срібні Сомкові бубни і прийняв сам таке слово:
— Панове полковники, осаули, сотники і вся старшина, і ви, братчики запорозькії, і ви, козаки городовії, а найбільш ви, мої низові дітки! До вас тепер оберну я слово, а вся рада нехай послухає й розсудить. Як заохочував я вас із собою на Вкраїну, на волю й на розкоші, так чи вже ж я зло вам мислив? Чи вже я вас думав киями замість паляниць годувати? Ох, боже мій милий! Серця свого вколупав би я та дав своїм діткам, а тут ось сивії голови січовії знай киї та киї вимагають. І за що ж мусить погибати хоч би й оцей безталанний Олекса Сенчило? (А Олекса Сенчило стоїть посеред колеса ) За те, що трапилось, може, раз на віку, вскочити в гречку! Який же його біс утерпить, ходючи посеред спашу? Хіба в запорожця душа з лопуцька, не хоче того, чого й людська? Добре в Січі за се карати, а тут нам через жінок швидко доведеться перевести всіх братчиків. Як вам здається, панове молодці, чи правду я кажу, чи ні?
— Святу правду, пане гетьмане! Святу правду! — загули кругом запорожці, як із бочки.
— А вам як здається, батьки? — питається в дідів. А діди стоять, понуривши голови, та й не знають, що йому й одвітовати. Довгенько думали сивії оселедці, довгенько один на одного зглядували, киваючи головою, далі виступив знов наперед батько Пугач да й каже:
— Бачимо, бачимо, вразький сину,— дармо, що ти гетьман,— до чого ми в тебе дожилися! Убрав єси нас у шори, як сам схотів! Вивезли ми тебе на своїх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудовати! Недовго ж поорудуєш! Я тобі кажу, що недовго! Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака! Я тобі кажу, що пропадеш, як собака!
— Годі лиш, батьку! — крикне Брюховецький — Чого се розпустив морду, як халяву? Та се не Січ: тут тобі гетьман не свій брат!
— От яка нам честь за нашу працю! — кажуть діди.— Тим-то добре казано нам у Січі: “Ей, не слухайте, батьки, сього ледащиці: підвезе він вам москаля!” А ми таки не пойняли віри, ми вповали, що ось немовбито господь поможе й на Вкраїні завести запорозькі порядки!
— О, ви голови цвілії! — каже Брюховецький.— Яких же тут сподіватись порядків, коли Запорозька Січ буде серед жонатого люду? Ви думаєте, що і всякому про те байдуже, так як вашим старим костям; а ми — так інше почуваємось Не москаля я вам підвіз, а роблю все по правді, що жоден братчик на мене не пожалується. На Січі, посеред глухого степу, треба бурлакувати, а в городах, посеред миру — женитись та господарювати.
— А хіба ж ти,— озвавсь батько Пугач,— не казав нам, окаянний, як підмовляв нас у городи: “Ходімо, батьки, зо мною, заведемо свої порядки по всії Україні?” Хіба ти не казав, що Січ буде Січчю, а запорожці будуть судити й рядити всю Гетьманщину по своїм звичаям?
— Казав,— одвітує Брюховецький,— і як казав, так і зробив. Самі бачите, що запорожці тепер перші пани на Вкраїні: понаставляв я їх сотниками й полковниками, судитимуть і рядитимуть вони по запорозьких чвичаях усю Вкраїну. Нема вже й тепер ні в міщанина, ні в мужика се моє, а се твоє. все стало обще; козак усюди став господарем, як у себе в кишені. Чого ж вам іще хочеться? Щоб я за дурницю бив киями козака? Ні, сього не буде: я своїм діткам не ворог.
— За дурницю! — кажуть діди.— На чім держиться Січ і славне Запорожжє, те повернув ти на сміх!
— Нехай собі й держиться, коли йому так до смаку. Ми між людьми будемо жити по-людськи, а кому в нас не по нутру, той нехай іде на Січ їсти сушену рибу з сировцем.
— Ми таки й підемо, гаспедів сину! — каже батько Пугач,— Ти нас не випихай коліном. Тілько добре собі пам’ятай, що брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Плюйте, братці, на його гетьманство! Ходімо до своїх куренів! Гей, діти, хто за нами?
Січові батьки думали, що так і висипле козацтво на їх оклик; аж козаки мовчки мовчать да один за одного туляться.
— Хто за нами? — покликне ще раз батько Пугач.— Кому любо з нечестивим пройдисвітом у гріхах погибати, зоставайсь тут; а хто не хоче скаляти золотої слави своєї, той гайда з нами за Пороги!
Тілько ж і за другим разом ніхто ані з місця.
— Так ви, бачу, усі одним миром мазані! — каже тоді батько Пугач.— Пропадайте ж, ледащиці! Щоб вас так щастя-доля покинула, як ми вас покидаємо! Пху! Плюю й на той слід, що топтав із паливодами! Плюйте й ви, батьки,— каже своїм товаришам,— а на прощаннє скажем сьому Іродові, чого ми йому бажаємо: воно ж йому й не минеться.
От і почали діди один за одним виходити з колеса. І зараз первий, обернувшись, плюнув на свій слід да й каже:
— Щоб же тебе побив несвітський сором, як ти нашу старість осоромив!
І другий плюнув да й каже:
— Щоб на тебе образи падали! І третій:
— Щоб тебе пекло та морило! Щоб ти не знав ні вдень ні вночі покою! І четвертий:
— Щоб тебе, окаянного, земля не прийняла! І п’ятий:
— Щоб ти на страшний суд не встав! І, вийшовши з радного колеса, забрали свої коні з чурами да й рушили до Низу.
А Іванцеві того було й треба. Посміявшись доволі
з своїми розбишаками, каже:
— Ну, тепер, братчики, нам своя воля. Одбули ми дурне мужицтво, одбули міщан, одбули й старих дундуків. Тепер пийте, гуляйте і веселітесь. А мене щось на сон знемогає. Піду одпочину трохи. Петро Сердюк, проведи, брате, мене до господи.
Пішов Іванець до гетьманського двору в замок, похилившись на козака; ледві ноги волочить, що аж низове козацтво стиха глузовало.
— Підтоптавсь,— кажуть,— наш Іван Мартинович.
— Іще б не підтоптатись, стілько діла наробивши!
— Та, мабуть, і в головку на радощах лишає закинув.
А він, клятий, ні од праці не втомився, ні од горілки не впився. Його лукавий мізок коверзує собі нову думку: як би того безталанного Сомка до посліда-години допровадити! Плутаючи по дорозі ногами і зажмуривши очі, як кіт, Брюховецький скрізь зуби почав так против своєї думки закидати.
— Чи чував ти, братику, щоб миш одкусила коли голову чоловікові? Засміявсь козак:
— Се, пане ясновельможний, тілько таку гуторку проложено.
— Гм! — каже Брюховецький.— Проложено! А з чогось же то її взято… Ох, ноги зовсім не несуть! Вража старість надіходить. Чи випив чоловік кубок меду, чи не випин, уже й голова й ноги хоч поодтинай.
— Се ви, пане гетьмане,— каже Петро Сердюк,— на радах так уходились.
— Ох, на радах, на радах! — мимрить Брюховецький.— Послужив я козацтву щирою душею, а як-то мені козацгво послужить!
— І, пане ясновельможний! Про що ви турбуєтесь! — сказав козак Сердюк. — Та ми за вас усі голови положимо!
— Голови! — бурчить Іванець.— Було б з мене й одної голови, якби хто зумів її положити, щоб довіку не встала.
Усміхнувсь Петро Сердюк да й думає: “Підтоптавсь, підтоптавсь пан гетьман!”
А він іде, тяжко ступаючи, справді мов п’яний; далі знов пробовкне деяке слово, і все на Сомка наворочує, чи не догадається Сердюк; а Сердюкові Петру ще таки невдогад. Як же почали вже зближатись до замкового будинку, то Брюховецький і каже:
— Чи бачиш ти, Петре, коло стані, при самій землі віконце? Там сидить у мене вельможний Сомко, що гордував колись усіма, і не було йому рівні на всьому світі. Як тобі здається се диво?
— Диво велике,— каже Петро Сердюк,— нічого сказати. Служить вам добре фортуна, пане гетьмане.
— От же я розкажу тобі щось іще дивніше. Ось слухай лишень, братику, який мені сон сьогодні перед світом снився. Здається, йшов я п’яний додому, от до сього будинку, й прийшов, і ліг спати, і виспавсь, і проснувсь ранком — проснувсь, аж мені кажуть, що вночі чудо велике створилось: Сомкові миш голову одкусила! Як тобі здається, Петре? Проти чого сей сон мені приснився? Коли б ти мені сей сон одгадав, знав би я, як тобі оддячити.
Загадавсь козак, далі, помовчавши, й каже:
— Що ж, пане гетьмане? Себто проти того, щоб запорожець перекинувсь пацюком?
Обняв Іванець Петра Сердюка за сі слова. Далі, ввійшовши до світлиці, зняв з руки широзлотий перстень да й каже:
— Оця каблучка всякого переверне в такого пацюка, що пробереться хоч скрізь дванадцятеро дверей, куди треба. Візьми, надінь, ніде тебе не зупинять. Що ж ти одступаєш, наче од лихого зілля?
— Того одступаю,— каже Сердюк Петро,— що хоч низовець на всяке характерство здатен, да за таке ще зроду в нас ніхто не бравсь! Прощай, пане гетьмане! Може, з хмелем і твій сон пройде.
Оставсь Брюховецький, як остуджений.
— Е,— каже,— так, мабуть, правда сьому, що кажуть: зроду-звіку козак не був і не буде катом! — і почав ходити по світлиці.
Походив, походив.
— Чорт знає які,— каже,— забобони! Буцім не все один біс, чи задавити яку погань на раді, чи шпирнути ножем під бік у глибці!
Ще поміркував трохи, ходючи.
— Мабуть,— каже,— що не все одно!.. Чом же ось я сам не піду з їм розправитись!.. Поки Сомко був Сомком, я ставав на його сміливо, а тепер мене якийсь острах бере…
Знов почав походжати мовчки.
— Казна-як доля чоловіка ворочає! — каже собі.— Мабуть, сам лихий мені помагає… А лучче б нічого сього не було… Ой батьку Богдане! Не пізнав би ти тепер свого Іванця!.. Ворог!.. І звідки нечистий утелющив мені ворога!.. А вже тепер шкода зупинятись… Вивернеться… добре, що поборов… Два коти в одному мішку не помиряться… Чом же оце нема в мене сили до закінчення? Була сила світ на свій лад повернути, а тепер ось шпирнути ворога ножем боюсь… Що ж, як на Москві зроблять не по-нашому? Гроші грошима, бояре боярами, а цар — душа праведна…
«Чорна рада», розділ XVII
Мізкує собі ледачий Іванець, ходючи по світлиці, аж ось увійшов вартовий:
— Якийсь чоловік має про негайне діло ясновельможного сповістити.
Дозволив гетьман позвати перед себе. Увійшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тілько очі видно, а сам у широкій семрязі; на спині чималий горб. Брюховецький сам не знав, чого злякавсь; так уже грішна душа його тривожилась.
— Хто їй такий?
— Той, кого тобі треба.
У Йванця пішов мороз поза спиною.
— Кою ж,— каже,— мені треба?
— Тобі треба такого, щоб заворожив на впокій Гетьманщину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панів люде та компонують, як би Сомка на волю визволити; та й ніженські міщане шепотять про Сомка, як жиди про Мусія.
— Що ж ти за чоловік?
— Я чоловік собі мізерний — швець із Запорожжя, та як пошию кому чоботи, то вже других не треба буде.
— Як же ти заворожиш Гетьманщину?
— А так. Піду тілько та розкажу Сомкові твій сон; зараз усе і втихомириться.
— Дияволе! — скрикнув Брюховецький.— Звідки ти мій сон знаєш?
— Од усатого пацюка знаю.
— Буде ж тому пацюкові!
— Угамуйсь, пане гетьмане, на сю годину; лучче подумай, як од свого ворога скоріш одкараскатись, щоб через тебе та й усім нам не було — сьогодні пан, а завтра пропав.
Довгенько помовчав Брюховецький.
— Одкрий,— каже,— голову; я подивлюсь, чи не нечистий справді до мене присусіджується.
— Нечистому багацько діла й по монастирях,— одвітує той да й одкинув відлогу. Брюховецький аж одшатнувсь:
— Кирило Тур!
— Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти знатимеш, хто був Сомкові катом,— каже Кирило Тур і накривсь ізнов відлогою.
— Невже ти оце візьмешся за таке діло? — питає Брюховецький.
— А чому ж? — каже.— Хіба в мене руки не людські?
— Ти ж, кажуть, був трохи свій із Сомком!
— Так, як чорт із попом. Я вже давно на його чигаю, і в Києві — сам здоров знаєш — трохи не доказав йому дружби. А наші дундуки подякували мені киями. Отака в світі правда!
— За що ж ти на його злишся?
— Я то вже знаю, за що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай і ти в мене. Не гай мене, пане ясновельможний, та коли хочеш, щоб я тобі подякував за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи мені тілько, як до його добратися.
— От як,— каже.— Візьми ти оцей перстень. Пропустять тебе з ним, куди схочеш.
— Гарна каблучка,— каже Кирило Тур.— Ще й сагайдак із стрілкою на печаті вирізано. А Брюховецький:
— Се, коли хочеш знати, той самий перстень, що покійний Хмельницький зняв у сонного Барабаша. Я сам їздив із сим знаком і в Черкаси до Барабашихи. Покійний гетьман подарував мені його на пам’ятку.
— Еге! — каже Кирило Тур.— Що то з доброї руки подарунок! Так от він на добро й здався,— да й вийшов із світлиці.
Іванець сам провів його за двері, а він йому шепче:
— Лягай спати, не турбуйсь. Перед світом приснивсь тобі сон, перед світом і справдиться.
Пішов Кирило Тур, похилившись, у своїй відлозі з горбом. Ніхто б не пізнав тепер його молодецької ходи, ні високою стану. Так собі, наче горбатий дід. Уже надворі стемніло. Ось добирається він до Сом-кової глибки. Зараз у надвірніх дверей стоїть козак із ратищем. Наставив супротив Кирила Тура ратище.
— Геть!
— А се що? — каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на руці перстень.
Скоро вздрів сторож гетьманський знак, зараз і одчинив двері.
За тими дверима ще двері. Ізнов коло дверей козак… Каганчик стоїть у стіні на віконці. І той пропустив мовчки, як побачив перстень. За тими дверми ще треті двері і третій козак при дверях сторожем. Узяв Кирило Тур у його каганчик і ключ од глибки.
— Іди,— каже,— до свого товариша Я буду сповідати в’язня, дак, може, таке почуєш, що лучче б тобі на сей час позакладало.
А той йому:
— Та я й сам рад звідси заздалегідь убратися. Знаю добре, на яку прийшов ти сповідь.
— Ну, коли знаєш, то й лучче.— каже запорожець.— Гляди ж, не входь сюди до самого ранку. Він після сповіді засне.
— Засне після твоєї сповіді всякий! — бурчав, зачиняючи двері, сторож.
Він же виходить у одні двері, а Кирило Тур входить у другі. Увійшов і зараз запер двері. Гляне, посвічуючи по глибці каганцем, аж у кутку сидить на голому ослоні Сомко. Одним залізом за поперек його взято і до стіни ланцюгом приковано, а другі кайдани і на ногах замкнуті. У старій подраній сірячині, без пояса і без сап’янців. Усе харцизяки поздирали, як узяли до в’язення; тілько вишиваної сріблом да золотом сорочки посовістились ізнімати. Вишивала ту сорочку небога Леся; і по ковніру, і по пазусі, і по ляхівках широких рукавів повиписовала голубонька сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки й мережки; а Череваниха подаровала її безталанному гетьманові на пам’ятку гостьовання в Хмарищі. Так отся тілько сорочка зо всього багатства йому осталась; і чудно, і жалісно було б усякому дивитись, як вона у тій мізерній глибці із-під старої сірячини на гетьманові сіяла!
Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам наблизивсь до понурого в’язня. Той дивиться на його мовчки. Достав запорожець із-за халяви ножаку і показує Сомкові. Той ізвів до неба очі, охрестивсь:
— Що ж? — каже.— Роби, що тобі сказано робити. А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом:
— Хіба ж тобі не страшно вмирати?
— Може б, мені,— каже Сомко,— й страшно було, якби не було написано: “Не убойтесь от убивающих тіло, душі же не могущих убити…”
А Тур каже:
— Та се ти так мізкуєш, поки не почув заліза за шкурою. Ось ке лиш, я трошки різону по грудині…
— Адова утробо! — крикне тоді Сомко.— Невже тобі мало моєї крові? Ти ще хочеш навтішатись моїми муками! Бачу по твойому голосу, що ти, як паскудний черв’як, живучи під землею, звик іссати кров християнську! Так упивайся ж, гадино, у моє тіло! Не почуєш ти, пакосний, як Сомко стогне!
— Добре, єй-богу, добре! — каже тоді Кирило Тур своїм голосом, ховаючи ніж на халяву.— Єй-богу! — каже.— Мені здається, що я смик, а всі люде скрипки: як поведу, так вони й грають! Не життє я на світі коротаю, а весіллє справляю.
— Що се! — каже Сомко.— Невже я од нудьги починаю з марою розмовляти? Скажи, на ім’я боже, чи справді ти Кирило Тур, чи се вже моя голова починає з печалі туманіти?
Запорожець зареготав.
— Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторожі? Тілько він один зачарує всякого так, що й сам не тямить, що робить.
— Що ж ти мені скажеш?
— А от що я тобі скажу. Давай лишень мінька на одежу та виходь із сієї пакосної ямки. Тут тілько б гадині жити, а не чоловікові. Уподобав же чорт знає що! Там іебе під Бугаєвим Дубом жде такий же дурень, як і я: паволоцький піп із попеням. Уже вертавсь у Паволоч, думав, що ти попавсь навіки чорту в зуби, так їхав рятувати паволочан. Тетеря, бач, пронюхав, що тут коїть супротив його Шрам, да, пронюхавши, і давай тиснуть паволочан — притьмом хоче зруйновати місто; так їхав Шрам рятувати. А я послав козака навперейми. “Постривай,— кажу,— попе, ще, може, вернемо сокола з клітки!” А тут і поміж миром пустив таку поголоску, що Сомко вже на волі, так кутесь та ждіте гасла. Ти, може, не знаєш, сидючи тут, що вже розжовав усяк харциляку Іванця. Тепер тілько гукнеш по Вкраїні, дак тисяча тисячу попихатиме та до тебе бігтиме. Піднімуться й тії, що не були на раді, бо иа раду позлазилась до Іванця тілько сама погань з України, а добрі люде не пойняли гольтя-пакам віри. Тим-то Іванець із поганцями таке лихо і вкоїв! А з Запорожжє теж тілько самі паливоди на Вкраїну вийшли, а що зосталось доброго, те все тепер за тебе, тілько озвешся, руку потягне і допомогу дасть. Що ж ти мовчки слухаєш, мов я тобі казку кажу?
— Того слухаю мовчки,—одвітує Сомко,— що з сеї бучі пуття не буде. Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й Юрусь погубив земляків, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьмановати; невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину? Отеє я ще почну одного супротив другого ставити і за своє право людську кров точити! Бо Іванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба усю Вкраїну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьмановав!
— От же ні, коли хочеш знати! — каже Кирило Тур.— Не на те, щоб Сомко гетьмановав, а на те, щоб правда узяла верх над кривдою!
— Візьме вона верх і без нас, брате Кирило. Може, се тілько на науку мирові і пустив господь Україну в руки харцизякам. Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму.
— Так оце ти зрікаєшся свого гетьманського права? — питає Кирило Тур.
— А що ж би ти робив? Уже коли в мене були й други, й приятелі, були й полки, й гармати, да не благословив мене бог властвовати; други мої і іскреннії мої оддалече мене сташа і чуждахуся імене мовго; так чого ж мені тепер супротив своєї долі пручатись?
— Старий Шрам не так думає,— каже Кирило Тур.
— Думав і я гордо да несито, поки смерть не заглянула мені в вічі.
— Ну, дармо,— каже запорожець.— Нехай воно буде собі як хотя; тілько все ж таки у тебе в голові зосталось, думаю, доволі мозку, хоч і заглянула смерть у вічі. Нічого тобі ждать обуха в сих різницях, коли тобі одчинено настіж двері. На лиш, надінь відлогу та ще оцей персник про запас візьми, то пройдеш скрізь огонь і воду.
— А кайдани? — спитав Сомко.
— Що нам кайдани? Я призапас такої розрив-трави, що тілько притулю, дак ік нечистому й порозпадаються, ге лиш сюди ноги.
— Підожди, брате,— каже Сомко,— скажи перше, а ти ж як звідси вийдеш?
— Що тобі до мене? Іди лишень ти, а я найду собі дорогу…
— Е, ні, мій голубе! Сього не буде. Нехай той гине, на кого господь показав перстом своїм! Чужою смертю я волі куповати не хочу.
— Смертю! — засміявшись, каже Кирило Тур.— Казнае-що городить! Мабуть, тут од вологості в голові юбі завернулось. Може, думаєш, я тут довго сидітиму? Найшов дурня! Ще до схід сонця опинюсь на волі…
— Як же ти вирвешся звідси?
— Як? Так як бог дасть… Мені вже про те знати. Хіба не чував ти про наших характерників, що намалює углем на стіні човен, сяде та й попливе, неначе по Лиману? А Кирило Тур хіба вже дурніший од усіх, щоб і собі чого такого не видумав?
— Дивно мені,— каже Сомко,— як у тебе достає охоти жартовати, одважившись на смерть!
— Ех, пане мій милий! — одвітує Кирило Тур.— Хіба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш — усе одна омана! Тим-то й кидаєш її за нізащо. Та що про те балакати! Ну лиш, давай мінька на одежу.
— Ні, мій голубе сизий, сього не буде!
— Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зостанусь? А що б же ти сього не дождав! Я тілько й радувавсь, що от же,— кажу,— старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовсім ледащо;а ти в мене й послідню радіс’іь однімаєш!
— Невже оце, щоб тілько оправдати Запорожжє перед Шрамом? — питає Сомко.
— А то ж якого мені ще біса? — каже Кирило Тур.— Ти ще подумаєш, що в мене на умі, як там кажуть, отчизна! Що от би то визволю своєю головою Сомка — він тепер більш потрібен… Казнає-що! Так робить тілько, хто й того не розшолопає, що своя сорочка до тіла ближче. То якби прийшлось положити голову за дітей абощо, так се було б святе діло, бо сказано: який батько дітей не жалує? А то підстав під обух голову за химеру! Ні, мій добродію, в нас на Вкраїні таких божевільних не дуже густо! А я ж хіба виродок?
— Ох, голово ти моя мила! — каже Сомко.— Ти і в темницю приніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серці і не загине вона на Вкраїні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тім світі!
Запорожець насупивсь:
— Так ти справді хочеш зостатися у сій різниці?
— Я вже сказав,— одвітує Сомко,— що чужою смертю не куплю собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить.
— Так? — питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомкові в вічі.
— Так! — одвітує твердо Сомко, дивлячись на його.
— Будь же проклята оця година! — каже тоді запорожець.— Хто в неї народиться або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни топляться на морі! Нехай коні спотикаються в воротях! А як кому бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до мертвого тіла! Проклята, проклята, проклята однині і довіку! Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на сім мізернім світі!
Обнялись і обидва заплакали.
Вийшов Кирило Тур із сирої глибки, скинув із себе відлогу і швиргонув сторожам.
— Нате,— каже,— вам, іродові діти, за вход і виход! Знайте, що не кат Іванців, а Кирило Тур приходив одвідати праведну душу!
Ізнов, ідучи мимо надвірнього сторожа, кинув подушку, що була в його за спиною замість горба.
— Візьми,— каже,— собако, щоб не спати на соломі, стережучи неповинну душу!
І пішов із замка. Усі по персню його пропускали. Незабаром знайшов свого побратима. Той дожидавсь його з кіньми під ветхою дзвіницею. Побратим не знав, що було на думці в Кирила Тура, як оставляв він тут його з кіньми; бо Кирило Тур сказав тілько:
— Прийде до тебе чоловік і скаже: “Шукай вітру в полі!” — так саджай його на мого коня і проведи до Бугаєвого Дуба, а я вже знатиму, де з тобою злучитись.
Смутно було тепер Кирилові Туру сідати на коня, що для Сомка наготовив, ще смутніш їхати до Шрама да розказовати, що вже Сомко між козацтво не вернеться.
А Шрам, бідаха, жде не дождеться його під Бугаєвим Дубом на Бабичівці. Загледівши оддалеки двох козаків, аж не встояв на місці — скочив на коня і підбіг назустріч. Як же побачив, що Сомка немає, то й голову повісив. І питав би, і питати боїться, да вже насилу зміг промовити:
— А де ж Сомко?
— А ти справді пойняв мені віри? — каже Кирило Тур.— Отак мороч людей, то будеш запорожцем!
— Кирило! — каже Шрам.— Годі юродствовати, бо й голос тебе не слухає. Коли не вдалось, то хоть скажи чому?
— А от чому,— каже запорожець,— Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою. “Чужою смертю волі куповати не хочу!” Уже я йому й правду під ніс тикав, а він своє та й своє. Сказано — дурному хоч кіл на голові теши! З тим його й покинув — бодай лучче покинув свою голову!.. Прощай!
— Що ж ти тепер думаєш із собою чинити? — спитав Шрам.
— А що ж? Уже ж бак не те, що ти. Живий живе гадає… Оце поїдемо до превражого сина Гвинтовки та вкрадемо ще раз Череванівну. Мабуть, їй на віку написано моїх рук не минути. Махнем аж у Чорну Гору та й заживемо там, п’ючи та гуляючи. Прощайте, прощайте!
І, вклонившись низько Шрамові з сином, повернув коня і полинув із побратимом до Гвинтовчиного хутора.
Аж ось наздоганяє його Петро Шраменко.
— Чого ще оцей бабський реп’ях од мене хоче? — каже, зупинившись, Кирило Тур.
— Кирило! — каже Шрамснко.— У тебе душа щира, козацька…
— А вже ж не жидівська,— каже запорожець.
— Ми ідемо з панотцем на смерть у Паволоч.
— Боже вам поможи: діло не ледаче!
— Передай од мене два слова Череванівні, передай так, як з того світу!
— Добре,— каже Кирило Тур,— передам. А чорногорцю потиху шепче:
— Знаю наперед: яку-небудь любосну нісенітницю.
— Скажи їй, що й на тім світі її не забуду! — каже Петро.
— Добре, скажу.
— Ну, прощайте ж, братці, навіки!
— Прощай, брате,— каже запорожець,— та не забувай і нас на тім світі.
Роз’їхались. Тоді Кирило Тур засміявсь да й каже:
— Як-то ми тим світом завчасу порядкуємо! А там, може, чортяки так припечуть, що й усі любощі к нечистому з голови вилетять!
Мени дуде сподобался Цей Текст