«Чорнильне серце» Розбуркані серед ночі
Щодня перед обідом слуги приносили й квіти. Цілі гори цвіту дуба, дроку й гадючника, квіток найкращих і найрозкішніших, які тільки можна було знайти в полі й у лісі.
Еванґеліна Волтон. Чотири гілочки мабіногїї
Надворі вже давно стемніло, а Феноліо все писав і писав. Під столом валялися пожмакані й порвані аркуші. Їх тут було багато більше, ніж тих, які він відкладав убік – обережно обережно, так ніби літери могли поскочуватися чи посповзати з паперу. Коли служниця – невеличка, худенька дівчина – принесла їм вечерю, Феноліо сховав відкладені аркуші під ковдру. Баста цього вечора не приходив. Мабуть, був дуже заклопотаний: розтикував по закутках цидулки із заклинаннями Феноліо.
Спати Меґі лягла аж тоді, коли темрява за вікном зробилася геть чорна і пагорби злилися з небом. Вікна вона не причинила.
– На добраніч! – прошепотіла дівчинка в темряву, так наче Мо міг її почути.
Потому взяла олов’яного солдатика й вибралася на своє ліжко. Солдатика посадила біля подушки.
– Повір, тобі поталанило більше, ніж Дінь Дінь, – прошепотіла вона. – Баста лишив її собі, бо гадає, нібито феї приносять щастя. А знаєш що? Якщо ми коли небудь виберемося звідси, я виріжу тобі таку саму танцівницю, як у твоїй казці, обіцяю!
Але солдатик нічого не сказав і на це. Лише дивився на неї сумними очима, а потім кивнув головою – ледве ледве помітно. “Може, й він утратив голос? – подумала Меґі. – Чи й зовсім не вмів розмовляти?” Губи в нього й справді мали такий вигляд, неначе він ніколи їх і не розтуляв. “Якби я мала тут книжку, – міркувала далі Меґі, – то перевірила або спробувала б вичитати йому оту танцівницю”. Але книжка була в Сороки. Вона звеліла забрати в Меґі й решту книжок.
Олов’яний солдатик прихилився до стіни й заплющив очі. “Ні, танцівниця лише розіб’є йому серце!” – подумала Меґі, вже засинаючи. Останнє, що вона чула, була ручка Феноліо. Вона все бігала на папері, від літери до літери, прудко, мов ткацький човник, який з чорних ниток сплітає візерунок із численними відтінками…
Цієї ночі чудовиська Меґі не снилися. В її сон не проник жоден павучок. Меґі була вдома, вона це усвідомлювала, хоч її кімната мала вигляд тієї, в якій вони мешкали в будинку Елінор. Були тут і Мо, і мама. Вона скидалася на Елінор, проте Меґі розуміла: це та сама жінка, яка в Каприкорновій церкві висіла в сіті поряд із Вогнеруким. У сні усвідомлюєш багато чого, а насамперед те, що вірити своїм очам не можна. Меґі хотіла була сісти поруч із матір’ю на старій канапі поміж батькових книжкових полиць, коли це хтось тихенько покликав: “Меґі! – Потім ще раз і ще: – Меґі! Меґі!” Вона вирішила не відгукуватись, їй хотілося, щоб цей сон ніколи не закінчувався, але голос немилосердно кликав її знов і знов. Меґі знала цей голос. Вона неохоче розплющила очі.
Біля ліжка стояв Феноліо – пальці в чорнилі, чорному, як ніч за непричиненим вікном.
– Що таке? Я хочу спати.
І Меґі повернулася до нього спиною. Їй хотілося назад у той сон. Може, він ще десь тут, десь під її опущеними повіками. Може, до її вій ще пристало, мов золотий пилок, трохи щастя. Адже в казках після сну іноді щось таке лишається…
Олов’яний солдатик також спав, похиливши голову на груди.
– Я завершив! – прошепотів Феноліо, хоча з за дверей виразно долинало хропіння вартового.
На столі в миготливому світлі недогарка лежав тоненький стосик списаних аркушів.
Меґі сіла й позіхнула.
– Треба спробувати що небудь зробити ще сьогодні вночі! – шепотів Феноліо. – Побачимо, чи можна твоїм голосом і моїми словами змінювати історії. Ми спробуємо відіслати нашого солдатика назад. – Він квапно схопив зі столу списані аркуші й поклав дівчинці на коліна. – Погано, що починати доведеться з історії, яку написав не я, але що вдієш? Утрачати нам немає чого.
– Відіслати назад? Але я не хочу! – сказала приголомшена Меґі. – Він загине! Хлопчик кине його в кахельну грубу, й він розтопиться. А танцівниця згорить. “І обернулася танцівниця на чорний попіл, і зосталися від неї лише блискітки”.
– Та ні ж бо! – Феноліо нетерпляче потицяв пальцем в аркуші у неї на колінах. – Я написав йому нову історію, зі щасливою кінцівкою. Саме в цьому й полягала ідея твого батька – змінювати історії. Він хотів лише забрати назад твою матір: переписати “Чорнильне серце” так, щоб книжка віддала її сама. Та якщо ця ідея таки спрацює, Меґі… Якщо пощастить змінити вже надруковану історію, дописавши кілька рядків, то можна буде змінювати в ній усе: і те, хто в неї входитиме, й хто з неї виходитиме, і як вона завершуватиметься, і кого зробити щасливим, а кого нещасним. Розумієш? Це всього на всього спроба, Меґі! Та якщо олов’яний солдатик зникне, то ми, повір, зможемо змінити й “Чорнильне серце”! Як саме – про це я маю ще поміркувати, а поки що читай, прошу тебе! – Він дістав з під подушки ліхтарика й подав його Меґі.
Повагавшись, вона присвітила на першу, густо списану сторінку. Губи в неї враз потерпли.
– Тепер ця історія завершується справді щасливо? – Меґі облизала язиком губи й перевела погляд на сонного олов’яного солдатика. Їй навіть здалося, що він тихенько похропує.
– Ну, звісно! – нетерпляче кивнув головою Феноліо. – Я написав таку щасливу, таку солоденьку кінцівку, що аж із душі верне. Він переїздить із танцівницею до замку, і вони безтурботно живуть там довіку. І не розтоплюються серця, не згоряє папір… Лише кохання й щастя!
– Твій почерк важко читати.
– Як?! Я старався. Дуже старався!
– А я кажу, важко!
Старий зітхнув.
– Ну, гаразд, – мовила Меґі. – Спробую.
“Кожна кожнісінька літера має величезне значення! – сказала вона собі. – Читай її так, щоб вона дзвеніла дзвіночком, гриміла барабаном, шепотіла вітром, шуміла травою, перекочувалася громом…” І Меґі почала читати.
Після третього речення олов’яний солдатик сів і випростався, мов свічка. Меґі бачила його краєм ока. На мить вона згубила поглядом рядок, затнулася й прочитала те саме слово двічі. Після цього вона вже не важилася косити очима на солдатика – поки Феноліо торкнув її за лікоть.
– Він зник! – шепнув старий. – Меґі, він зник!
І справді, олов’яного солдатика на ліжку не було.
Феноліо так міцно стис дівчинці лікоть, що їй стало аж боляче.
– Ти справжня мала чарівниця! – прошепотів він. – Але і я своє діло знаю, еге ж? – Він захоплено подивився на вимащені чорнилом пальці. Плеснув у долоні й, пританцьовуючи, мов старий ведмідь, перевальцем зробив коло по тісній кімнатці. Нарешті, трохи захекавшись, повернувся до Меґі.
– Удвох ми влаштуємо Каприкорнові неприємний сюрприз! – прошепотів він, і кожна його зморшка випромінювала усмішку. – Я негайно сідаю за роботу! О, він таки дістане те, що хотів: ти вичитаєш йому Привида! Але його давній приятель стане іншим, і я про це вже подбаю. Це кажу я, Феноліо, володар слів, чорнильний чародій, паперовий чаклун! Я Каприкорна створив, я йому й укорочу віку, так ніби його ніколи й не було! Сказати правду, краще б його не було від самого початку. Ох, бідолаха Каприкорн! З ним буде те саме, що з чарівником, який створив для свого небожа дружину з квітів. Адже ти знаєш цю історію, чи не так?
Меґі не зводила погляду з того місця, де доти сидів олов’яний солдатик. Їй бракувало його.
– Ні! – муркнула вона. – Дружина з квітів? А хто вона?
– Це дуже давня історія. Я тобі коротко переповім її. Уся вона багато краща, але скоро світатиме. Отже, жив собі чарівник на ім’я Ґвидіон, і мав він небожа, якого любив понад усе на світі. Але мати накликала на юнака прокляття.
– Чому?
– Довго розказувати. Вона його прокляла. Йому не можна було торкатися жінок, а то він помре. У чарівника краялося серце, адже його улюблений небіж мав звікувати вік у сумній самотині. Тому чародій на три дні й три ночі замкнувся в кімнаті й створив жінку з квіток дроку, гадючника й дубового цвіту. Такої вродливої жінки ще світ не бачив, і небіж одразу в неї закохався. Але Блодьювед (так звали ту жінку) стала його злим генієм. Вона закохалася в іншого чоловіка й разом із ним убила Ґвидіонового небожа.
– Блодьювед! – Меґі спробувала скуштувати це ім’я на смак, мов заморський фрукт. – Невесела історія. А що сталося з нею? Чи покарав чарівник її смертю?
– Ні. Ґвидіон обернув її на сову, й відтоді в усіх сов і донині голос такий, наче то плаче жінка.
– Гарна історія! Сумна й гарна! – промурмотіла Меґі.
Чому сумні історії так часто бувають гарні? У житті все інакше.
– Гаразд, тепер історію про дружину з квітів я знаю, – промовила Меґі. – Але що спільного з нею в Каприкорна?
– Розумієш, Блодьювед учинила не те, чого від неї сподівалися. І саме про це подбаємо і ми з тобою. За допомогою твого голосу й моїх слів – чудових, свіжесеньких слів! – ми подбаємо, щоб Привид учинив не те, чого від нього сподівається Каприкорн! – Феноліо мав такий задоволений вигляд, як черепаха, що несподівано для себе знайшла свіжий листок салату.
– І що ж саме він має вчинити?
Феноліо наморщив чоло. Його втіху як рукою зняло.
– Над цим я ще працюю, – сердито кинув він і постукав себе пальцем по лобі. – Ось тут. На це потрібен час.
Надворі почулися голоси – чоловічі. Долинали вони десь із за муру. Меґі хутко зістрибнула з ліжка й підбігла до відчиненого вікна. Затупотіли ноги – хтось, спотикаючись, прудко втікав, – потім ляснули постріли. Меґі вистромилася з вікна так далеко, що трохи не впала, але так нічого, звичайно, й не побачила. Гармидер долинав, судячи з усього, з майдану перед церквою.
– Гей, обережно там! – прошепотів Феноліо, хапаючи її за плечі.
І знову постріли! Щось кричали один одному Каприкорнові люди. Але чому вона не може зрозуміти, про що вони перемовляються? Меґі злякано повернула голову до Феноліо – може, хоч він що небудь зрозумів з тих криків, бодай окремі слова, імена…
– Я знаю, про що ти думаєш. Але батька там немає, годі й сумніватися, – заспокоїв її старий. – Адже він, гадаю, не такий божевільний, щоб намагатися проникнути вночі до Каприкорнового будинку. – І обережно відвів її од вікна.
Голоси змовкли. Ніч знову сповнилася тишею, ніби нічого й не сталося.
Меґі спробувала вилізти на ліжко, серце в неї калатало. Феноліо допоміг їй вибратися нагору.
– Напиши, що він убиває Каприкорна! – прошепотіла дівчинка. – Зроби так, щоб Привид убив його! – Вона сама злякалася власних слів, однак назад їх не взяла.
Феноліо потер чоло й пробурмотів:
– Що ж, доведеться таки це зробити, правда ж?
Меґі обхопила руками батькового светра й притисла до себе. У будинку десь загрюкали двері, почулися кроки. Потім знов запала тиша. Ця тиша тужавіла небезпекою. “Мертва тиша”, – спало на думку Меґі, й ці слова вже ніяк не йшли їй з голови.
– А що, коли Привид не послухається й тебе? – запитала вона. – Як ота жінка з квіток. Що тоді?
– Про це, – неквапно промовив Феноліо, – поки що нам краще не думати.
«Чорнильне серце» Сама самісінька
– Навіщо, ох, навіщо взагалі покидав я свою затишну нору! – приказував сердешний Злоткінс, гуцаючи на Бомбурових плечах.
Джон P. Р. Толкін. Гобіт
Почувши постріли, Елінор підхопилася на ноги так поквапно, що в темряві заплуталась у власній ковдрі й на весь зріст упала в колючу траву. Підводячись, вона поколола собі всі руки.
– О Господи, о Господи, вони їх схопили! – голосила вона, микаючись потемки туди сюди й шукаючи оту безглузду сукню, яку їй поцупив Фарид.
Було так темно, що Елінор майже не бачила власних ніг.
– Доходилися! Доходилися! – раз у раз шепотіла жінка. – Чого ж було не взяти з собою мене, бовдури кляті?! Я постояла б на варті, я б нічого не проґавила!
Та коли Елінор нарешті знайшла сукню й тремтячими руками натягла через голову на себе, то раптом уклякла на місці. Довкола залягла тиша. Мертва тиша!
“Вони їх пристрелили! – почула вона внутрішній голос. – Того ж і така тиша. Вони вже мертві. Мертві мертвісінькі. Лежать, сходячи кров’ю, на тому майдані, перед тим будинком. Обидва… О Господи! Що ж тепер робити? – Вона схлипнула. – Ні, Елінор, не смій плакати! Ще чого! Іди їх шукати, та не барися!”
Спотикаючись, Елінор подалася, куди очі бачать. Чи ж туди вона біжить?
“Тобі з нами не можна, Елінор!” – Це сказав Мортимер.
У вбранні, яке для нього вкрав Фарид, його не можна було впізнати, – ну точнісінько один із Каприкорнових посіпак. Але ж саме для того, зрештою, і влаштовували той маскарад. Фарид навіть поцупив Мортимерові рушницю.
“Чому не можна? – запитала вона. – Я навіть ладна вдягти оцю ідіотську сукню!”
“Жінка одразу приверне увагу, Елінор! Сама бачила, там уночі на вулицях – жодної жінки. Лише вартові. Спитай ось у Фарида”.
“Ні про що я в нього не питатиму! Чому він не вкрав такого костюма й мені? Я вдяглася б чоловіком!”
На це вони не знали, що відповісти.
“Елінор, прошу тебе, адже хтось має лишитися й тут і постерегти наші речі!”
“Наші речі?! Це ти про отой смердючий заплічних Вогнерукого?”
Вона розлючено копнула заплічника ногою. Ти ба, якими хитрунами уявили себе! Але ж не поміг і весь отой маскарад! Хто ж їх упізнав? Баста, Пласконіс чи отой кульгавий?
“На світанку ми будемо тут, Елінор. Разом із Меґі”.
Брехло! Вона по голосу чула, що він і сам у це не вірив. Елінор перечепилася через коріння, схопилася руками за щось колюче й, схлипуючи, впала навколішки. Убивці! Убивці й палії! Що в неї спільного з цим набродом? Вона вже давно мала б здогадатися, ще тоді, як Мортимер раптом з’явився перед її порогом і попросив сховати книжку. Чому вона не сказала просто “Ні!”? Хіба вона не збагнула одразу, що від того сірникоїда нічого, крім прикрощів, не дочекаєшся?! Та це ж у нього на лобі було написано! Але книжка… Так, книжка! Перед книжкою вона, звісно, встояти не могла…
“Оту смердючку куницю вони з собою взяли, – подумала Елінор, випростуючись. – А мене ні. І ось наслідок: загинули. А скільки разів я казала: “Ходімо до поліції!” Але в Мортимера щоразу була та сама відповідь: “Ні, Елінор, як тільки в селі з’явиться хоч один поліцейський, Каприкорн десь подіне Меґі. А ніж у Бастиних руках спритніший за будь яку поліцію в світі, повір мені””. У такі хвилини вздовж перенісся в нього залягала ота невеличка зморщечка. Елінор знала Мортимера досить добре й розуміла, що та зморщечка означає.
Що ж їй тепер робити? Самій самісінькій…
“Не розпускай нюні! – подумки гримнула вона на себе. – Ти завше була сама, невже забула? Ану, поворуши мізками! Ти маєш допомогти дівчинці, хоч би там що сталося з її батьком. Ти маєш визволити її з цього тричі проклятого села! Крім тебе, вже нікому. Чи ти хочеш, щоб вона стала однією з отих зацькованих служниць, які не важаться навіть голову підвести й усе життя лише миють та варять для своїх бундючних панів? Ну, може, їй ще дозволять вряди годи почитувати вголос для Каприкорна, якщо той побажає. І коли вона підросте… А вона ж така чарівна!”
Елінор зробилося недобре.
– Мені теж потрібна рушниця! – прошепотіла вона. – Або ніж – великий, гострий ножака. Я проберуся з ним у Каприкорнів будинок. Хто мене в цій несосвітенній сукні впізнає?
Мортимер завжди гадав, що вона вміє лише книжки читати. Але вона ще доведе йому!
– Але як? – прошепотіла вона. – Мортимера немає, Елінор! Його вже немає, як і твоїх книжок.
Вона схлипнула – так гучно, що аж сама злякалася й затулила долонею рота. Під ногою в неї хруснула гілочка, а в одному з вікон у Каприкорновому селі погасло світло. Вона мала рацію. Світ жахливий, жорстокий, безжалісний, похмурий, як поганий сон. Жити в ньому – мука. Лише в книжках можна знайти співчуття, втіху, щастя й любов. Книжки люблять усіх, хто їх розгортає, вони дарують захисток і дружбу, не вимагаючи нічого навзамін, і ніколи нікого не полишають у самоті, навіть тих, хто з ними погано обходиться. “Любов, істина, краса, мудрість і втіха перед лицем смерті”. Але хто це сказав? Хтось, як і вона, з бібліоманів. Елінор уже не могла пригадати його ім’я, але слова ці пам’ятала. Слова невмирущі… Поки хто небудь не надумає їх спалити. Та навіть тоді…
Вона простувала спотикаючись далі. З Каприкорнового села в ніч сочилося світло – бліде й каламутне, як розведене водою молоко. На автостоянці поміж машинами стояли, посхилявши один до одного голови, троє вбивць.
– Перебалакуйтесь, перебалакуйтесь! – прошепотіла Елінор. – Похваляйтеся кров’ю на руках і зашкарублими серцями. Ви ще пошкодуєте, що вбили їх.
Що краще – пробратися в село вже зараз чи дочекатися світанку? І те, й те – божевілля. Вона там не встигне й вулиці перетнути…
Один із тих трьох оглянувсь, і на мить Елінор здалося, що він її помітив. Вона ступила назад, перечепилась і ледве встигла схопитися за гілку, як земля знову вислизнула в неї з під ніг. Цієї миті ззаду почулося шарудіння. Елінор навіть не мала часу озирнутися – чиясь рука враз затисла їй рота. Вона хотіла закричати, але чужа долоня так міцно тримала її вуста, що з них не вихопилося жодного звуку.
– Осьдечки ти! Знаєш, відколи я тебе шукаю?
Ні, не може бути! Досі вона була цілком певна, що цього голосу вже не почує повік.
– Даруй, але я знав, що ти спробуєш закричати. Ходімо!
Мортимер відняв руку від її рота й знаком показав іти за ним. Цієї хвилини Елінор не знала, чого їй дужче хотілося: кинутися йому на шию чи щосили зацідити в обличчя.
Аж коли Каприкорнове село вже майже сховалося за деревами, він став.
– Чому ти не лишилась у схованці? Вештаєшся тут у темряві… Невже не розумієш, як це небезпечно?
Ну, це вже занадто! Елінор усе ще не могла перевести дух, так швидко Мортимер тяг її за собою.
– Небезпечно?! – Вона була така люта, що розмовляти тихо просто не могла. – Це ти мені кажеш про небезпеку?! Я чула постріли й крики! Я думала, вас уже й живих немає! Думала, вже десь лежите, подірявлені кулями…
Мортимер провів долонею по обличчю.
– Таке скажеш! Та жоден із них навіть цілитися не вміє! – промовив він. – На щастя.
Він був такий спокійний, що Елінор хотілося взяти його за петельки й добряче струсонути.
– Он як?! А що з хлопчиною?
– Теж живий здоровий, тільки лоба трохи подряпало. Коли зчинилася стрілянина, куниця втекла від нього, й він подався за нею. Отоді його й зачепило рикошетом. Я лишив його там, у схованці нагорі.
– Куниця? Чи вам більше робити нічого, як ганятися за отією кусючою, смердючою куницею? А мені ця ніч коштувала десятьох років життя! – Елінор знов мало не зірвалася на крик, але відразу стишила голос і прошипіла: – Я нацупила на себе оцю жахливу сукню! Ви весь час стояли в мене перед очима, скалічені, закривавлені… А ти тут спокійнісінько витріщаєшся на мене! – накинулась на Мо. – Це просто чудо, що ви живі! Не треба було мені слухатися тебе. Нам треба було йти до поліції. Цього разу вони мають нам повірити, ми…
– Нам просто не пощастило, Елінор, – урвав її Мортимер. – Повір мені. Перед будинком на варті стояв, як на зло, отой Кокерель. Крім нього, мене там ніхто не впізнав би.
– А хто стоятиме там завтра? Може, Баста? Чи Пласконіс? Якщо тебе вб’ють, хіба це допоможе твоїй доньці?
Мортимер відвернувся від неї й промовив:
– Але ж мене не вбили! І я витягну Меґі звідти ще доти, як вона стане головною учасницею страти.
Коли вони прийшли до схованки, Фарид уже спав. Закривавлена хустка, якою Мортимер перев’язав йому голову, дуже нагадувала тюрбан, у якому хлопчина колись з’явився з за колони в Каприкорновій церкві.
– Ця подряпина тільки вигляд має такий страшний, – прошепотів Мо. – Але якби я його не стримав, він, повір, пробіг би за тою куницею півсела. І якби нас не впізнали, то він, певна річ, і в церкву пробрався б шукати Вогнерукого.
Елінор лише кивнула головою й загорнулася в ковдру. Ніч була тиха, й за інших обставин її назвали б, звичайно, мирною.
– Як вам пощастило втекти? – запитала Елінор.
Мортимер сів поруч із хлопчиною. Аж тепер вона помітила в нього за плечима рушницю, яку йому вкрав Фарид. Мо скинув її й поклав поряд у траву.
– Та вони не довго за нами й гналися, – відповів він. – А навіщо? Вони ж бо знають, що ми повернемось. Їм треба лише зачекати.
“Але тоді Елінор буде з вами!” – заприсягла вона собі. Ще раз зазнати того, що їй, всіма покинутій і забутій, довелося зазнати минулої ночі, вона не хотіла.
– І що ви збираєтеся тепер робити? – промовила Елінор.
– Фарид пропонує влаштувати пожежу. Досі я вважав, що це надто небезпечно, але часу в нас лишається обмаль.
– Пожежу? – Елінор здалося, що це слово обпекло їй язика. Відколи її книжки обернулися на попіл, вона, побачивши сірника, відразу впадала в паніку.
– Вогнерукий дечого навчив хлопчину. Крім того, влаштувати пожежу може й дурень заплішений. І якщо ми підпалимо Каприкорнів будинок…
– Чи ти з глузду з’їхав? А якщо вогонь перекинеться на ці пагорби?
Мо похнюпив голову й погладив цівку рушниці.
– Розумію, – мовив він. – Але іншої ради не бачу. Пожежа викличе метушню, Каприкорнові люди кинуться гасити вогонь, і в тому гармидері я спробую дістатися до Меґі. А Фарид подбає про Вогнерукого.
– Це ж божевілля! – Тепер Елінор уже не стрималася й перейшла на крик.
Фарид щось промурмотів уві сні, неспокійно мацнув рукою пов’язку на голові й перекинувся на другий бік.
Мо поправив на ньому ковдру, знову прихилився до дерева й промовив:
– І все ж ми так і зробимо, Елінор. Повір мені, я стільки думав передумав, що просто всі мізки собі висушив, і мені вже здавалося, що я страчаю розум. Але іншої ради немає. А якщо не поможе й це, то я підпалю ще й оту його кляту церкву! Я розтоплю все його золото, пущу за вогнем і оберну на попіл усе його чортове село! Але доньку свою я визволю!
Елінор нічого не сказала. Вона просто лягла і вдала, ніби спить, хоча насправді не могла зімкнути очей. Уже коли почало світати, вона умовила Мортимера лишити на варті її, а самому хоч трохи поспати. Заснув він швидко. Щойно його дихання стало спокійним і рівним, Елінор скинула безглузду сукню, одягла свої речі, причесала розкуйовджені коси й написала Мортимерові записку: “Поїхала по допомогу. Близько полудня буду тут. Прошу тебе, до мого повернення нічого не роби. Елінор”.
Потім уклала записку в його напіврозтулену долоню, щоб він знайшов її відразу, щойно прокинеться. Проходячи повз Фарида, побачила, що куниця повернулася. Вона згорнулась клубочком під боком у хлопчини й, коли Елінор схилилася над ним поправити пов’язку, зиркнула на неї чорними очицями, не кидаючи лизати собі лапки. От уже неприємна мала бестія! Елінор вона ніколи не подобалась, а ось Фарид прив’язався до неї, мов до собаки. Жінка зітхнула й випросталась.
– Наглядай за цими двома, чуєш?! – прошепотіла вона й вирушила в дорогу.
Її машина все ще стояла під деревами – там, де вона її й лишила. Схованка виявилася непоганою: гілля так густо спадало до землі, що Елінор і сама спершу проскочила потрібне місце. Двигун запустився відразу. Якусь хвилю Елінор напружено прислухалася до вранішніх сутінків, але не почула нічого, крім пташок, які вітали новий день так захоплено, немовби він був останній.
До сусіднього села, яке вони проминали з Мортимером, їхати було з півгодини, не більше. Звичайно ж, там є поліційний відділок.
«Чорнильне серце» Сорока
Але до тями вони повернули його словами – своєю гострою, блискучою зброєю.
Т. Г. Вайт. Мерлінова книжка
Меґі почула в коридорі Бастин голос, день ще тільки тільки починався. До сніданку, що його принесла одна зі служниць, Меґі навіть не доторкнулася. Вона запитала в служниці, що вночі сталось, чому зчинилася стрілянина, але дівчина лише нажахано глянула на неї, закрутила головою й вискочила за двері. Мабуть, вона мала Меґі за відьму.
Феноліо теж не снідав. Він писав. Списував аркуш за аркушем, рвав те, що настрочив, починав спочатку, відкладав аркуш набік і клав перед собою новий, морщив чоло, жмакав і цей аркуш – і починав усе зі ще одного. Так тривало годинами, і не порвав він лише три аркуші. Всього на всього три. Почувши Бастин голос, Феноліо поквапно сховав їх під матрац, а порвані підгріб ногою під ліжко.
– Скоріше, Меґі! Поможи мені зібрати їх! – прошепотів старий. – Він не повинен побачити ці аркуші. Жодного!
Меґі мимохіть послухалась, але думала вона цієї хвилини тільки про одне: навіщо прийшов Баста? Може, він хоче їй щось сказати? Може, хоче побачити вираз її обличчя, коли вона почує, що сподіватися на Мо їй уже нічого?
Феноліо знов сів до столу й, поклавши перед собою чистий аркуш, хутко нашкрябав на ньому кілька слів. Двері відчинилися.
Меґі затамувала дух, неначе могла стримати так і слова – ті, що злетять зараз із Бастиних вуст і вразять її у серце.
Феноліо відклав ручку й запитав:
– Що таке?
– Я прийшов по неї, – кинув Баста. – Її хоче бачити Мортола. – Голос у нього лунав роздратовано: очевидно, він вважав, що гаяти час на такі дрібниці – нижче його гідності.
Мортола? Сорока? Меґі поглянула на Феноліо. Що б це означало? Та старий лише безпорадно стенув плечима.
– Ця голубка має зазирнути до книжки, яку читатиме сьогодні ввечері, – пояснив Баста. – Щоб потім не белькотіла, як Даріус, і всього не зіпсувала. – Він нетерпляче поманив пальцем Меґі до себе. – Ну, ворушися.
Меґі ступила крок до нього, але потім спинилася.
– Спершу я хочу знати, що сталося сьогодні вночі, – промовила вона. – Я чула постріли.
– A а, постріли! – Баста ошкірив зуби. Вони були в нього майже такі самі білі, як і сорочка. – Думаю, то твій татусь хотів навідатися до тебе. Але Кокерель його не пустив.
Меґі стояла, мов укопана. Баста схопив її за лікоть і грубо потяг за собою. Феноліо хотів був і собі рушити за ними, але Баста перед самим його носом хряснув дверима. Феноліо щось крикнув услід, але Меґі не розчула. У вухах у неї так шуміло, немовби вся її кров раптом ринула жилами з шаленою швидкістю.
– Йому пощастило втекти, якщо це тебе втішить, – сказав Баста, підштовхуючи її до сходів. – Щоправда, це, якщо добре подумати, ще нічого не означає. Коти, коли по них стріляє Кокерель, частенько теж утікають, але потім їх однаково знаходять десь у кутку дохлими.
Меґі щосили копнула його ногою в коліно й кинулася сходами вниз. Але Баста швидко наздогнав її. З перекошеним від болю обличчям він схопив дівчинку за коси й притяг до себе.
– Не намагайся зробити так ще раз, золотко! – процідив він крізь зуби. – Радій, що сьогодні ввечері на нашому святі ти виступаєш у головній ролі, а то б я скрутив твої тоненькі в’язи одразу, на цьому ж таки місці!
І Меґі вже не намагалася. Та й не мала більше такої нагоди, навіть якби хотіла. Баста вже не випускав з руки її кіс. Він тяг дівчинку за собою, мов неслухняне цуценя. Від болю в Меґі виступили на очах сльози, але вона крутнула головою, щоб Баста їх не бачив.
Він привів її до підвалу. В цій частині Каприкорнового будинку вона ще ніколи не була. Стеля тут виявилася ще нижча, ніж у тій комірчині, де її, Мо й Елінор замкнули першого разу. Стіни були побілені, як у верхній частині будинку, і так само багато дверей. Більшість із них мали такий вигляд, ніби їх давно вже не відчиняли. На декотрих висіли важкі замки. Мимоволі на думку Меґі спали сейфи, про які їй розповідав Вогнерукий, і золото, що його Мо вичитав Каприкорнові в його церкві. “Вони в нього не вцілили! – подумала вона. – Ну, звісно ж. Той шкандибайло – нікудишній стрілець”.
Нарешті біля одних із дверей вони спинилися. Ці двері були з іншого дерева, ніж решта, гарний візерунок на них нагадував тигрову шкуру. У світлі від голих електричних лампочок, що осявали підвал, деревина відливала рудуватим полиском.
Перше ніж постукати, Баста прошепотів до Меґі:
– Якщо й з Мортолою ти поводитимешся так само зухвало, як зі мною, то вона, повір мені, підвісить тебе в одній із сітей під стелею в церкві, і ти гойдатимешся там доти, поки з голоду почнеш гризти мотуззя. У мене серце, порівняно з її, м’яке, мов у плюшевої іграшки, яку кладуть у ліжко маленьким дівчаткам, щоб вони краще спали.
Меґі відчула в себе на обличчі його віддих, що просяк м’ятою. Вона, мабуть, уже повік не зможе взяти до рота нічого, що пахне м’ятою.
Кімната в Сороки була така велика, що могла слугувати танцювальною залою. Стіни – такі самі червоні, як у церкві, проте їх майже не було видно. Вони були завішані фотознімками в позолочених рамках. І на всіх – будинки й люди. Вони тіснилися на стінах, мов натовп на замалому майдані. А посередині – Каприкорнів портрет, також у позолоченій рамі, тільки багато більший. Той, хто його намалював, не міг похвалитися своїм мистецтвом так само, як і скульптор, що виліпив статую в церкві. Каприкорнове обличчя на цій картині було кругліше й м’якше, ніж у житті, а на диво жіночні вуста притулилися під трохи короткуватим і широкуватим носом, немовби якісь екзотичні заморські плоди. Вдалися художнику лише Каприкорнові очі. Безвиразні, як і в житті, вони зирили згори на Меґі, мов очі людини, котра розглядає жабу з наміром випотрошити її й роздивитися нутрощі. У Каприкорновому селі Меґі усвідомила: нема страшнішого обличчя, ніж те, котре позбавлене співчуття.
Сорока сиділа неприродно рівно в зеленому оксамитовому кріслі з високою спинкою, яке стояло просто під синовим портретом. З її вигляду було видно, що сидіти вона не звикла, – жінка, яка завжди знаходила собі в домі роботу, а без діла почувалася незатишно. Та іноді власне тіло, мабуть, усе ж таки змушувало її посидіти в цьому громіздкому і, схоже, завеликому для неї кріслі. Меґі помітила, як набрякли в старої кісточки на ногах, як понапухали литки. Перехопивши погляд дівчинки, Сорока обсмикала спідницю на колінах.
– Ти їй сказав, навіщо її сюди привів?
Підводитися старій було важко. Меґі бачила, як вона, зціпивши губи, сперлася на столик поряд. Басту ця її слабість, схоже, тішила, на вустах у нього заграла усмішка, але Сорока суворо глипнула на нього й одним коротким крижаним поглядом його усмішку погасила. Мортола нетерпляче поманила Меґі до себе. Не встигла та зрушити з місця, як Баста підштовхнув її в плечі.
– Підійди, я хочу тобі щось показати.
Сорока повільно, але твердо ступила до комода, що, як на свої вишукано вигнуті ніжки, здавався надто важким. На комоді між двома блідо жовтими лампами стояла дерев’яна шабатурка. Вона була зусібіч оздоблена візерунком із крихітних дірочок.
Сорока підняла кришку, і Меґі відсахнулася. У шабатурці лежали дві гадючки, тоненькі, як ящірки, і навряд чи довші, ніж рука Меґі від ліктя до зап’ястка.
– У кімнаті в мене завжди дуже тепло, щоб вони не позасинали, – пояснила Сорока, висовуючи верхню шухляду комода й беручи звідти рукавичку. (Вона була з міцної чорної шкіри й така цупка, що жінка ледве просунула в неї вузьку долоню.) – Твій приятель Вогнерукий підсунув бідолашній Резі свиню, доручивши їй шукати книжку, – провадила вона, сягаючи рукою до шабатурки й міцно хапаючи одну з гадючок нижче від пласкої голівки. – Та підійди ближче! – гримнула вона на Басту, простягаючи йому гадючку, що звивалась у неї в руці.
З виразу обличчя Басти Меґі бачила, що все його єство впирається, але він усе ж таки підійшов і взяв гадючку. Він тримав її якомога далі від себе, а вона вигиналась і звивалася всім своїм лускатим тілом.
– Ось бачиш, Баста не любить моїх гадючок! – сказала, всміхнувшись, Мортола. – Він їх ніколи не любив. Та воно й не дивно. Наскільки я знаю, Баста взагалі не любить нічого, крім свого ножа. До того ж він вважає, що гадюки накликають біду, хоч це, звісно, цілковита дурниця.
Вона подала Басті другу гадючку. Та саме роззявила пащу, і Меґі побачила невеличкі отруйні зуби. На мить їй стало навіть шкода Басту.
– То що скажеш? Непогана схованка, еге ж? – промовила Сорока й утретє стромила руку до шабатурки.
Цього разу вона дістала звідти книжку. Меґі здогадалася б, що то за книжка, навіть якби доти ніколи не бачила цієї барвистої обкладинки.
– У цій шабатурці я часто зберігаю коштовні речі, – провадила Сорока. – Лише Каприкорн і Баста знають, що в ній лежить. Бідолашна Реза обнишпорила багато кімнат, шукаючи книжку. Хоробра вона жінка. Але до моєї шабатурки так і не дісталася. А гадюк вона любить. Я, здається, не знаю нікого, хто ще так мало їх боявся б. Хоча колись гадюка таки вкусила її. Правда ж, Басто? – Мортола стягла рукавичку й кинула на нього насмішкуватий погляд. – Баста має звичку лякати гадюками жінок, які йому відмовляють. Але з Резою йому й це не помогло. То як там воно було, Басто? Здається, вона підклала гадюку тобі під двері?
Баста мовчав. Гадючки все ще в’юнились у нього в руках. Одна обвилася хвостом навколо його зап’ястка.
– Поклади їх назад! – наказала йому Сорока. – Та обережно! – І повернулася з книжкою до крісла. – Сідай! – скомандувала вона, показуючи на підніжок перед себе.
Меґі послухалась. Вона непомітно роззиралася на всі боки. Мортолина кімната нагадувала скриню, напхом напхану всілякими скарбами. Тут усього було аж надто багато: забагато золотих свічників, забагато ламп, килимів, картин, ваз, порцелянових статуеток, штучних квітів, позолочених дзвоників…
Сорока кинула на дівчинку насмішкуватий погляд. У своїй незугарній чорній сукні вона скидалася на зозулю, що забралася до чужого гнізда.
– Розкішна кімната як для служниці, чи не так? – задоволено промовила вона. – Каприкорн мене шанує.
– Він поселив тебе в підвалі! – заперечила Mеґі. – Хоча ти – його мати.
Ох, чому вона не прикусити вчасно язика?! Або принаймні не змовкла на півслові?!
Сорока глипнула на неї з такою ненавистю, що Меґі вже відчула в себе на горлі її кістляві пальці. Але жінка так і сиділа в кріслі й лише зирила на неї своїми застиглими пташиними очима.
– Хто це тобі сказав? Отой старий відьмак?
Меґі зціпила губи й глянула на Басту. Той, схоже, нічого не почув, бо саме клав до шабатурки другу гадючку. Чи знав він про цю невеличку Каприкорнову таємницю? Меґі не встигла замислитися над цим: Мортола поклала їй на коліна книжку.
– Ще бодай однісіньке слово про це тут чи десь інде, – прошипіла вона до дівчинки, – і наступний обід я зварю тобі вже власними руками. Щіпку екстракту аконіту, кілька ягід тиса й, може, ще дві три насінини болиголова – і підлива готова. Як гадаєш, тобі смакуватиме? Повір, після такої страви ти почуватимешся не вельми добре. А тепер читай!
Меґі втупилась у книжку в себе на колінах. Коли її тримав у руках Каприкорн – тоді, в церкві, – розгледіти картинку на обкладинці Меґі не пощастило. І ось трапилася нагода роздивитись її зблизька. Тлом слугував краєвид, який трохи нагадував знімок пагорбів навколо Каприкорнового села. А на передньому плані було серце – чорне серце, охоплене червоними язиками полум’я.
– Та розгортай уже! – поквапила її Сорока.
Меґі слухняно розкрила книжку на сторінці, що починалася з великої літери “К”, на якій сиділа куниця з ріжками. Скільки ж це часу минуло відтоді, як Меґі стояла в бібліотеці Елінор і розглядала цю саму сторінку? Ціле життя? Вічність?
– Це не та сторінка. Гортай далі! – наказала Сорока. – До сторінки із загнутим ріжком.
Меґі мовчки послухалася. На цій сторінці картинки не було, як і на сусідній, протилежній. Дівчинка машинально відігнула ріжок. Мо не любив, коли загинали сторінки.
– Навіщо це? Чи ти хочеш, щоб потім я не знайшла цього місця? – глузливо промовила Сорока. – Починай з другого абзацу, тільки не здумай читати вголос! Я не хочу, щоб Привид раптом з’явився тут, у мене в кімнаті.
– І доки? До якого місця я маю читати ввечері?
– Звідки мені знати?! – Сорока нахилилася й почухала ліву ногу. – А скільки тобі зазвичай треба читати, щоб виманити твоїх фей, олов’яних солдатиків і таке інше?
Меґі похнюпила голову. Бідолашна Дінь Дінь…
– Важко сказати, – промурмотіла дівчинка. – Коли як. Іноді все виходить швидко, іноді – аж через багато сторінок чи й узагалі не виходить.
– Ну, тоді переглянь цілий розділ. Цього, либонь, буде досить. А про “взагалі не виходить” я й чути не хочу! – Сорока почухала другу ногу. (Ноги в неї були перев’язані, бинт проглядав крізь темні панчохи.) – Чого так витріщилась? – визвірилась вона. – Може, вичитаєш мені ліки? А може, ти, мала відьмочко, знаєш книжку з рецептом проти старості й смерті?
– Ні, – тихо відказала Меґі.
– Тоді не витріщайся на мене, як дурепа, а дивися в книжку. Приглядайся до кожного слова. Щоб увечері я не чула жодної запинки, жодної обмовочки. Зрозуміла? Цього разу Каприкорн має одержати саме те, чого хоче. І я про це вже подбаю!
Меґі пробігла очима кілька рядків. Вона не розуміла жодного слова з того, що читала: в думках у неї був лише Мо й ота стрілянина вночі. Однак вона вдавала, нібито уважно читає далі, а Мортола не зводила з неї погляду. Нарешті дівчинка підвела голову, згорнула книжку й мовила:
– Усе.
– Так швидко? – Сороко недовірливо втупилася в неї.
Меґі нічого не відповіла. Вона дивилася на Басту. Той стояв, знуджено спершись на Мортолине крісло.
– Я цього ввечері не читатиму, – сказала Меґі. – Уночі ви застрелили мого батька. Мені Баста сказав. Я не читатиму жодного слова.
Сорока обернулася до Басти.
– Що це ти надумав? – сердито запитала вона. – Гадаєш, ця мала краще читатиме, якщо ти розіб’єш її дурне сердечко? Ви ж бо не вцілили! Ану, скажи їй про це, та швидше мені!
Баста опустив очі, мов хлопчисько, якого мати спіймала на шкоді.
– Я їй так і сказав, – пробурмотів він. – 3 Кокереля стрілець нікудишній. Її батька навіть не зачепило.
Меґі з полегкістю заплющила очі. На душі в неї стало тепло й затишно. Усе було добре, а що не було ще добре, те скоро буде. Щасливе відчуття додало їй сміливості.
– Але це ще не все! – промовила вона.
А чого боятися? Вона їм потрібна. Лише вона може вичитати отого Привида, більш ніхто. Крім Мо, звичайно, але Мо вони поки що не схопили. І не схоплять. Повік. Нехай і не сподіваються!
– Що там іще? – Сорока помацала свої туго зав’язані у вузол коси.
Цікаво, який вигляд мала ця жінка колись давно, коли їй було стільки років, скільки тепер Меґі? Чи вже й тоді губи в неї були такі тонесенькі?
– Я читатиму лише після того, як мені дозволять ще раз побачитися з Вогнеруким. Поки він… – Вона не доказала.
– Навіщо?
“Щоб сказати йому, що ми спробуємо його врятувати, – подумала Меґі. – А крім того, я гадаю, що там разом із ним – моя мама”. Але вголос вона про це, певна річ, не обмовилась.
– Я хочу сказати йому, що це я винна і дуже шкодую, – промовила натомість вона. – Адже він допоміг нам тоді.
Мортола глузливо скривила губи.
– Ах, як зворушливо! – кинула вона.
“Мені треба ще раз подивитися на неї зблизька, – міркувала Меґі. – Може, то все ж таки не вона. Може…”
– А якщо я скажу “ні”? – Сорока дивилася на дівчинку, як кішка, що грається з недосвідченим маленьким мишеням.
Та Меґі цього запитання очікувала.
– Тоді я прикушу собі язика! – відповіла вона. – Прикушу так, що він розпухне, й увечері читати я не зможу.
Сорока відкинулася в кріслі й засміялась:
– Чи ти чув, Басто? Ця мала не дурна!
Баста лише мовчки кивнув головою.
Але тепер Мортола дивилась на Меґі майже привітно.
– Послухай, що я тобі скажу. Твоє дурненьке бажання я виконаю. А ось щодо читання ввечері, то хочу звернути твою увагу на оці знімки на стінах.
Меґі обвела поглядом кімнату.
– Придивися до них пильніше. Бачиш усі ці обличчя? Кожне з цих людей колись посварилося з Каприкорном, і відтоді про них усіх уже ніхто нічого не чув. Будинків уже теж немає, жодного: всіх їх пожер вогонь. Отож увечері, коли читатимеш, згадай про ці знімки, маленька відьмочко. Якщо затнешся чи тобі вдарить у голову ідіотська думка взагалі зціпити губи, то дуже скоро й твоє обличчя дивитиметься на світ з такої самої гарненької золотої рамочки. Але якщо зробиш своє діло як слід, то ми відпустимо тебе до батька. Чом би й ні? Читатимеш увечері, як янгол, – і побачиш його знов! Мені казали, нібито його голос обертає кожне слово на оксамит і шовк, на плоть і кров. Отак маєш читати й ти, а не тремтячим голоском і затинаючись, як отой бовдур Даріус. Зрозуміла?
Меґі звела на неї очі.
– Зрозуміла, – тихо відповіла вона, хоч і знала, що Сорока бреше.
До батька її нізащо не відпустять. Доведеться йому прийти по неї самому.
«Чорнильне серце» Бастині гордощі й хитрощі Вогнерукого
– Усе ж таки хотілося б знати, чи потрапимо ми коли небудь до пісень та казок. Ми, звісно, й тепер у казці. Але знаєш, що я маю на увазі? Щоб через багато багато років про нас розповідали десь біля каміна або читали вголос із великої, грубезної книжки з чорними й червоними літерами… І щоб хтось сказав: “Ану ж бо, послухаймо про Фродо й Персня!”
А у відповідь йому: “О, та це ж одна з моїх улюблених казок!”
Джон P. Р. Толкін. Володар перснів
Баста, поки тяг Меґі через майдан до церкви, без угаву сварився:
– Прикусиш собі язика? Відколи це стара купляється на такі коники? І хто ж тепер поведе це нахабне дівчисько до склепу? Баста, хто ж іще! Та хто я тут, зрештою, такий? Чоловік чи якась дівка на побігеньках?
– До склепу?
Меґі гадала, що ті двоє бранців усе ще висять у сітях, та коли вони ввійшли до церкви, дівчинка нікого не побачила, а Баста нетерпляче потяг її поміж колон далі.
– Атож, до склепу! – гаркнув він. – Ми тримаємо там мертвяків і тих, хто ними скоро стане. Тут сходи вниз. Ворушись, бо сьогодні на мене чекають справи важливіші, ніж няньчитися з доцею Чарівновустого.
Сходи, на які показав Баста, вели круто вниз, у морок. Східці були вичовгані, різні заввишки, й Меґі щокроку перечіплювалась. Унизу стояла така темінь – хоч в око стрель, і Меґі не відразу помітила, що сходи закінчилися. Вона саме намагалася намацати ногою ще один східець, коли Баста грубо штовхнув її в спину.
– О, а це що таке? – почула Меґі його лайку. – Чого це чортів ліхтар знов погас?
Спалахнув сірник, і з пітьми проступило Бастине обличчя.
– Вогнерукий, до тебе гостя! – глузливо гукнув він, засвічуючи ліхтаря. – Доця Чарівновустого бажає з тобою попрощатися. Її татусь витяг тебе в цей світ, а доця подбає про те, щоб сьогодні ввечері ти його покинув. Сам я її сюди не пустив би, але в Сороки серце на старість геть розм’якло. А ти цій малій, схоже, припав до вподоби. Цікаво, чим? Навряд чи таким привабливим обличчям!
Бастин сміх огидною луною відбився від вологих стін.
Меґі підійшла до ґрат, за якими стояв Вогнерукий. Вона лише коротко подивилася на нього й перевела погляд далі, за його спину. Каприкорнова служниця сиділа на кам’яному саркофазі. Ліхтар, що його засвітив Баста, сіяв тьмяне світло, та навіть його було досить, щоб упізнати жінчине обличчя. Це було обличчя з фотознімка Мо. Тільки коси тепер були темніші, а від усмішки не лишилося й сліду.
Коли Меґі ступила до ґрат, її мама підвела голову й дивилася на неї невідривно, так ніби на світі, крім цієї дівчинки, більше нічого не існувало.
– То це Мортола пустила її сюди? – перепитав Вогнерукий. – Аж не віриться!
– Мала погрожувала, що прикусить собі язика. – Баста все ще стояв на сходах. Він перебирав у пальцях кролячу лапку, яку носив на шиї замість амулета.
– Я хотіла вибачитись перед тобою. – Меґі зверталася до Вогнерукого, але дивилась на матір, яка й далі сиділа на саркофазі.
– За що? – Вогнерукий усміхнувся своєю дивною усмішкою.
– За сьогоднішній вечір. За те, що я все ж таки читатиму.
“Як же розповісти їм обом про план Феноліо? Як?”
– Гаразд, ти вибачилась! – нетерпляче озвався зі сходів Баста. – Ходімо звідси, бо тут таке повітря, що твій голосок ще дужче охрипне.
Та Меґі навіть не обернулася. Вона з усієї сили вчепилась руками в ґрати й сказала:
– Ні. Я хочу побути тут іще. – (Може, на думку їй що небудь таки спаде – кілька слів, які не викличуть підозри…) – Я тут вичитала ще декого, – знову звернулася вона до Вогнерукого. – Олов’яного солдатика.
– Он як?! – Вогнерукий знов усміхнувся.
Дивно, але цього разу його усмішка не видалася їй ні загадковою, ні гордовитою.
– Отже, Меґі, сьогодні ввечері все має пройти як по маслу, чи не так?
Він замислено подивився на неї, і Меґі спробувала самими очима сказати йому: “Ми вас урятуємо. Усе буде не так, як задумав Каприкорн! Повір мені!”
Вогнерукий пильно вдивлявся в обличчя Меґі. Він намагався зрозуміти її. Потому запитливо звів брови, поглянув на Басту й запитав:
– Гей, Басто, а як там справи у феї? Вона ще жива, чи ти своєю присутністю вже загнав її на той світ?
Меґі спостерігала, як мати нерішуче, обережно, немовби ступаючи битим склом, підходить ближче до ґрат.
– Жива ще! – похмуро буркнув Баста. – Усе дзвенить і дзвенить, очей через неї не склепиш. Якщо так триватиме й далі, скажу Пласконосові скрутити їй шию, як він завше робить це голубам, коли вони обгиджують йому машину.
Краєм ока Меґі побачила, як мати дістала з кишені папірця й непомітно поклала його в долоню Вогнерукому.
– За це обом вам не бачити щастя років десять, не менше, – промовив Вогнерукий. – Можеш мені повірити. Сам знаєш, на феях я розуміюся. Гей, обережно, у тебе щось там за спиною!..
Баста обернувся, немов ужалений.
Цієї миті Вогнерукий стромив руку поміж ґрат і тицьнув Меґі в долоню записку.
– Прокляття! – лайнувся Баста. – Спробуй лишень утнути таке ще раз, я тобі… Зрозумів? – Він повернув голову знов у їхній бік саме тієї миті, коли пальці Меґі вже зімкнулися навколо клаптика паперу. – О, ти диви! Записка!
Марно намагалася Меґі втримати в кулаці папірець – Баста без особливих зусиль розігнув її пальці й утупився в дрібненькі літери, написані матір’ю.
– Ану ж бо, читай! – гаркнув він і тицьнув їй в обличчя записку.
Меґі похитала головою.
– Читай! – Баста загрозливо стишив голос. – Чи, може, ти хочеш, щоб я розмалював тобі мармизу, як оцьому твоєму приятелеві?
– Та читай уже, Меґі, – озвався Вогнерукий. – Цей виродок і так знає, що я без добрячого ковтка вина жити не можу.
– Вина? – Баста зареготав. – Хочеш, щоб мала принесла тобі вина? І як же вона це зробить?
Меґі втупилася в записку. Вона вчитувалася в кожнісіньке слово, поки вивчила все напам’ять. “Дев’ять років – час немалий. Я щороку святкувала твій день народження. Ти ще вродливіша, ніж я собі уявляла”.
Потім вона почула Бастин сміх.
– Авжеж, це на тебе схоже, Вогнерукий, – сказав він. – Думаєш утопити свій страх у вині? Але ж для цього тобі й цілої діжки буде мало!
Вогнерукий знизав плечима:
– А чом би й не спробувати?!
Баста насупив брови, пильно втупився в його порубцьоване обличчя й неквапно промовив:
– А з другого боку, ти завше був пройдисвітом. Чи не забагато тут слів як для пляшки вина? Що скажеш, рибонько? – Він знову тицьнув записку Меґі під ніс. – То ти прочитаєш її мені чи краще показати Сороці?
Меґі вихопила записку так швидко, що встигла вже сховати руку за спину, поки Баста ще витріщався на свою порожню долоню.
– Ану віддай, мала зміючко! – просичав він. – Віддай записку, або я відбатую її в тебе разом із пальцями!
Меґі поточилася назад, поки вперлася спиною в пруття.
– Ні! – вигукнула вона й ухопилася однією рукою за ґрати, а другою стромила крізь них записку.
Вогнерукий зметикував одразу. Меґі відчула, як він вихопив з її пальців записку.
Баста вдарив Меґі в обличчя так, що її голова відкинулася на ґрати. Чиясь рука погладила її коси, і коли дівчинка, мов очманіла, озирнулася, то побачила перед собою материне обличчя. “Зараз він помітить, – промайнуло в неї. – Зараз він про все здогадається”.
Але Баста дивився лише на Вогнерукого, який за ґратами помахував туди сюди запискою, мов черв’яком перед дзьобом голодної пташки.
– То що? – промовив Вогнерукий, відступаючи на крок назад. – Може, наберешся сміливості й увійдеш до мене чи й далі битимешся з дівчинкою?
Баста застиг, мов хлопчик, якому зненацька дали ляпаса. Нарешті він схопив Меґі за лікоть і потяг до себе. Дівчинка відчула, як її горла торкнулося щось холодне. Вона не бачила, але й так здогадалася, що то.
Мати скрикнула й ухопилась за Вогнерукого. Але той лише підніс записку ще вище й сказав:
– Я так і знав! Ти боягуз, Басто! Приставити дитині ножа до горла – о, ти герой, а ввійти сюди – жижки тремтять. Звісно, якби з тобою був Пласконіс – широка спина, здоровенні кулаки… Але його немає. Ну ж бо, заходь, адже ти з ножем! А я – з голими руками, і битися ними мені, ти ж бо знаєш, завжди було шкода.
Меґі відчула, як Бастині пальці розтискаються. Вістря ножа вже не впиналося їй у шкіру. Вона проковтнула клубок у горлі й схопилася рукою за шию. Їй навіть здалося, що вона ось ось відчує на пальцях теплу кров. Але пальці були сухі. Баста щосили відштовхнув її від себе, вона похитнулася й упала на холодну вологу підлогу. Потім він сягнув рукою до кишені штанів і дістав в’язку ключів. Від люті він так важко дихав, наче перед цим довго й швидко за кимось гнався. Нарешті тремтячими пальцями встромив одного з ключів у замок.
Вогнерукий незворушно спостерігав за ним. Він зробив знак матері Меґі, щоб жінка відійшла від ґрат, потім вишукано, мов танцівник, відступив і сам. З виразу його обличчя важко було сказати, боїться він чи ні, ось тільки його рубці зробилися ще темнішими.
– І що далі? – промовив він, коли Баста ввійшов до камери й наставив на нього ножа. – Сховай цю штуку. Якщо ти вб’єш мене, то зіпсуєш Каприкорнові всю втіху. Навряд чи він тобі це подарує.
Так, Вогнерукий боявся. Меґі відчувала страх у його голосі. Слова злітали йому з вуст швидше, ніж звичайно.
– А хто каже про вбивство? – процідив крізь зуби Баста, причиняючи за собою двері камери.
Вогнерукий відступив аж до кам’яного саркофага.
– А, то ти надумав розмалювати мені обличчя ще трохи? – Він перейшов майже на шепіт. Але тепер у голосі вчувалося щось нове – ненависть, огида, лють. – Тільки не думай, що це буде так просто, як того разу, – стиха промовив він. – Відтоді я навчився кількох корисних речей.
– Та невже? – Баста стояв за якийсь крок від Вогнерукого. – І чого ж ти навчився? Твого друга вогню тут немає, тож він тобі не поможе. Немає навіть твоєї смердючої куниці.
– Я мав на увазі насамперед слова! – Вогнерукий поклав руку на саркофаг. – Хіба я тобі не казав? Феї навчили мене посилати прокляття. Вони знають, що битись я не великий мастак, і пожаліли мене за порізане обличчя. Я тебе проклинаю, Басто! Проклинаю кістьми покійника в оцій домовині! Б’юсь об заклад, тут уже давно лежить не якийсь священик, а хто небудь із тих, кого ви спровадили на той світ, чи не так?
Баста не відповідав, але його мовчання було промовистіше від будь яких слів.
– Ну, звісно! Така стара домовина – чудовий сховок! – Вогнерукий провів долонею по потрісканому віку, так ніби теплом руки сподівався повернути покійного до життя. – Його дух не даватиме тобі спокою, Басто! – промовив, мов заклинання. – І на кожному кроці, який ти ступатимеш, він нашіптуватиме тобі на вухо моє ім’я…
Меґі завважила, як Бастина рука потяглася до кролячої лапки.
– Ні, та штука тобі не допоможе! – Вогнерукий усе ще тримав долоню на саркофазі. – Бідолашний Баста! Тебе вже кинуло в жар? Тремтять руки й ноги?
Баста спробував шпирнути його ножем, але Вогнерукий спритно ухилився від удару.
– Дай сюди записку, яку забрав у дівчинки! – закричав йому Баста просто в обличчя.
Але у відповідь Вогнерукий спокійно сховав папірця до кишені штанів.
Меґі стояла, застигнувши ніби лялька. Краєм ока вона помітила, як мати дістала з кишені сукні невеличкого сірого камінчика – не більшого за пташине яйце.
Вогнерукий провів руками по віку саркофага, простяг їх назустріч Басті й запитав:
– Може, вхопитися за тебе? Що буде, якщо торкнутися руками саркофага, в якому лежать останки вбитого? Ну, кажи! Ти ж бо на таких речах розумієшся. – Він знову ступив убік, немов танцівник, що кружляє навколо партнера.
– Якщо доторкнешся до мене, я пообтинаю всі твої смердючі пальці! – прогарчав Баста, густо почервонівши від люті. – Спершу один по одному пальці, а тоді й язика!
Він іще раз замахнувся ножем, розітнувши блискучим лезом повітря, але Вогнерукий знов ухилився. Він усе швидше пританцьовував навколо Басти, нахилявся, відскакував назад, знов наближався і зненацька цим зухвалим танком загнав сам себе в пастку. Позад нього була гола стіна, праворуч – ґрати, а просто на нього сунув Баста.
Цієї миті мати Меґі піднесла руку. Камінчик поцілив Басті в голову. Він вражено обернувся, втупився в жінку, ніби намагаючись пригадати, хто вона така, й притис долоню до того місця, звідки сочилася кров. Меґі не встигла помітити, що в цей час зробив Вогнерукий, але Бастин ніж раптом опинився в його руках. Баста сторопіло витріщився на рідний ніж, немовби не в змозі збагнути, чому той так підступно обернувся проти свого господаря.
– То як воно на душі? – Вогнерукий неквапно приставив вістря ножа до Бастиного черева. – Чи відчуваєш ти, яке м’яке в тебе тіло? Воно – річ тендітна, й новим ти його вже не заміниш. То що ви там робите з котами й білочками? Пласконіс любить про це розповідати…
– Я на білочок не полюю, – хрипко промовив Баста. На ножа, що застиг пальців на два три від його білосніжної сорочки, він намагався не дивитись.
– Ах, так, і то правда. Я забув. Тебе це менше тішить, ніж решту твоїх панібратчиків.
Обличчя в Басти було біле, мов крейда. Багряний рум’янець гніву з нього зійшов. А страх рум’яний не буває. Страх завжди блідий, як обличчя в мерця.
– Що ти збираєшся робити? – ледве вимовив Баста. Він важко сопів, ніби аж задихався. – Невже гадаєш, що пощастить вибратися з села живим? Ти не встигнеш перейти майдан, як тебе пристрелять!
– Що ж, це все ж таки краще, ніж зустрітися з Привидом, – відказав Вогнерукий. – А крім того, ніхто ж із вас не вміє до пуття стріляти.
Мати Меґі підійшла до Вогнерукого й показала на мигах, ніби пише в повітрі. Вогнерукий дістав з кишені записку й передав їй. Баста стежив за папірцем так, немовби намагався поглядом притягти його до себе. Реза щось написала й повернула папірця Вогнерукому. Той наморщив чоло й почав читати.
– Зачекати, поки стемніє? Ні, чекати я не хочу. Але дівчинці все ж таки краще, мабуть, лишитися тут. – Він перевів погляд на Меґі. – Їй Каприкорн нічого не зробить. Адже тепер вона – його нова Чарівновуста. А потім прийде батько й забере її звідси. – Вогнерукий знову сховав записку до кишені й провів вістрям ножа вздовж ґудзиків на Бастиній сорочці. (Ґудзики, коли їх торкався метал, клацали.) – Іди до сходів, Резо, – сказав він. – Я завершу тут справу, і ми, ніби закохана парочка, з невинним виглядом пройдемося Каприкорновим майданом.
Реза, повагавшись, відчинила двері камери, вийшла з за ґрат і взяла Меґі за руку. Долоня в неї була холодна й трохи шкарубка, – долоня чужої жінки, зате обличчя було знайоме, хоч на знімку воно мало вигляд молодший і не такий стривожений.
– Резо, ми не можемо взяти її з собою! – Вогнерукий схопив Басту за лікоть і притис спиною до стіни. – Її батько порішить мене, якщо дівчинку там застрелять. А тепер відвернися сама й затули очі Меґі, якщо не хочеш, щоб вона бачила…
Ніж у його руці тремтів. Реза злякано звела на Вогнерукого очі й різко покрутила головою. Але Вогнерукий вдав, ніби вже не дивиться на неї.
– Бий якомога сильніше, бруднорукий! – процідив крізь зуби Баста, притискаючись руками до стіни позад себе. – Убивати – справа не легка. Щоб робити її добре, потрібен досвід.
– Пусте! – Вогнерукий схопив його за куртку й приставив ножа йому до підборіддя, як Баста робив це з Мортимером – тоді, в церкві. – Убити може будь який дурень. Це діло не хитре – не хитріше, ніж кинути у вогонь книжку, відчинити ногою двері чи налякати дитину.
Меґі затремтіла. Мати ступила була крок до ґрат, та, побачивши скам’яніле обличчя Вогнерукого, спинилася. Потому повернулася, міцно обняла Меґі й притисла голівку дівчинки собі до грудей. Її запах нагадав Меґі про щось давно забуте, вона заплющила очі й спробувала ні про що не думати: ні про Вогнерукого, ні про ножа, ні про сполотніле Бастине обличчя… А потім на якусь страшну мить вона відчула лише одне бажання: побачити Басту на цій кам’яній підлозі мертвим, нерухомим, як викинута лялька, бридка, безглузда річ, яка зажди викликала в неї острах…
Ніж був уже на палець від білої сорочки Басти, аж раптом Вогнерукий стромив руку в його кишеню, вихопив звідти в’язку ключів і відскочив назад.
– Що ж, ти маєш рацію: вбивати я не вмію, – сказав він, задкуючи з камери. – А задля тебе вчитися не варто.
Бастине обличчя розпливлося в зловтішній посмішці, однак Вогнерукий не звернув на це увагу. Він замкнув ґрати, взяв Резу за руку й потяг до сходів.
– Пусти її! – промовив він, бачачи, що вона все ще тримає в обіймах Меґі. – Повір, їй тут нічого не загрожує, а взяти її з собою ми не можемо!
Та Реза лише похитала головою й ще міцніше обхопила дівчинку за плечі.
– Гей, Вогнерукий! – гукнув Баста. – Я знав, що ти не штрикнеш! Віддай ножа. Однаково тобі з нього пуття ніякого!
Вогнерукий його не слухав.
– Якщо зостанешся, вони тебе вб’ють, – промовив він до Рези, не випускаючи її руки.
– Гей, там, нагорі! – крикнув Баста. – Сюди! Тривога! В’язні втікають!
Меґі звела зляканий погляд на Вогнерукого:
– Чому ти не заткнув йому рота?
– Чим же, принцесо? – огризнувся Вогнерукий.
Реза ще раз пригорнула дівчинку до себе й погладила по голові.
– Пристрелять! Вони вас пристрелять! – кричав, аж захлинався Баста. – Ге е ей! Триво о га! – знов загорлав він, торгаючи ґрати.
Нагорі почулося тупання ніг.
Вогнерукий востаннє поглянув на Резу. Потім тихенько лайнувся, крутнувсь і побіг вичовганими сходами нагору.
Звідси, знизу, Меґі не чула, чи пощастило йому відчинити двері нагорі. У вухах їй гримів лише Бастин крик. У відчаї вона кинулась до нього: їй хотілося вдарити його – просто крізь ґрати, просто в оту пику з роззявленим ротом…
І знов почувся тупіт, приглушені крики. Хтось поквапно спускався сходами до підвалу. Невже Вогнерукий вернувся? Але з темряви виринуло зовсім інше обличчя. Це був Пласконіс. За ним поспішав, спотикаючися, ще один із Каприкорнових людей. На вигляд це був ще зовсім хлопчик із круглим безбородим обличчям. Проте він одразу наставив на них із матір’ю рушницю.
– О, Басто?! Що ти там за ґратами робиш? – сторопіло запитав Пласконіс.
– Відмикай, клятий бовдуре! – гримнув на нього Баста. – Вогнерукий ушився!
– Вогнерукий? – Пласконіс утер рукавом обличчя. – Тоді оцей хлопчина таки правду сказав. Він щойно прибіг до мене й розповів, нібито бачив вогнедува нагорі за колоною.
– І ти не погнався за ним? Невже ти й справді такий кретин, яким здаєшся? – Баста притис обличчя до ґрат, немовби сподівався пролізти крізь пруття.
– Чуєш, ти думай, що кажеш, зрозумів? – Пласконіс підійшов до ґрат і, вочевидь задоволений, втупився в Басту. – Виходить, бруднорукий знову пошив тебе в дурні! Ну, Каприкорнові це навряд чи припаде до вподоби!
– Пошли кого небудь за ним! – гаркнув Баста. – А то скажу Каприкорнові, що ти дав йому втекти!
Пласконіс дістав з кишені штанів носову хусточку й гучно висякався.
– Отакої! А хто ж це сидить за ґратами – я чи ти? Далеко він не втече. На автостоянці вартують двоє, на майдані – ще троє, а його пику впізнати не важко, зрештою, про це ти сам подбав, чи не так? – Його сміх нагадував собачий гавкіт. – А знаєш, я, здається, помаленьку звикаю до цього видовища. Твоє обличчя непогано вписується в ці ґрати! Тут ти не такий нахабний, не розмахуєш у людей перед носом своїм ножакою…
– Та відмикай нарешті ці чортові двері! – закричав Баста. – Якщо не хочеш, щоб я підкоротив твого бридотного носа!
Пласконіс згорнув руки на грудях і знуджено промовив:
– А я не можу їх відімкнути. Бруднорукий прихопив ключі з собою. Чи, може, ти їх де небудь тут бачиш?
Він запитливо обернувся до хлопця, який так і стояв, не зводячи рушниці з дівчинки й Рези. Той заперечливо похитав головою, і на всьому розплющеному Пласконосовому обличчі розпливлася усмішка.
– Ну, ось, і він їх ніде не бачить! Що ж, доведеться, мабуть, іти до Мортоли. Може, вона має запасні ключі.
– Годі шкірити зуби! – закричав Баста. – А то я їх швидко тобі полічу!
– Та що ти кажеш! А де це, до речі, твій ножик? Невже знов поцупив Вогнерукий? Якщо так піде й далі, то скоро він збере цілу колекцію! – Пласконіс повернувся до Басти спиною й показав на сусідню камеру. – Зачини там жінку й посторожуй, поки я принесу ключі. Але спершу я відведу малу Чарівновусту.
Коли він потяг Меґі за собою, вона спробувала впиратися, та Пласконіс, не довго думаючи, схопив її й завдав собі на плече.
– А власне, що ця мала тут робила? – запитав він. – Чи знає про це Каприкорн?
– Спитай у Сороки! – огризнувся Баста.
– Переб’юся! – буркнув Пласконіс, рушаючи з Меґі до сходів.
Вона ще встигла помітити, як хлопець цівкою рушниці заштовхав матір до сусідньої камери, потім перед очима в Меґі попливли сходи, церква, закурений майдан, яким Пласконіс цупив її, мов мішка з картоплею.
– Сподіваюся, голосок у тебе не такий тоненький, як ти сама, – бурчав він, ставлячи її на ноги перед кімнатою, де тримали їх з Феноліо. – А то Привид, якщо ввечері він таки з’явиться, вийде досить хирлявий!
Меґі нічого не відповіла.
Коли Пласконіс відімкнув двері, вона мовчки пройшла повз Феноліо, вибралася на своє ліжко й увіткнулась обличчям у батьків светр.
