«Чорнильне серце» Привид
Небо моє мідне земля залізна
Місяць мій – кавалок глини
Чума – моє сонце
Спекотне ополудні
І подих смерті
Вночі.
Вільям Блейк. Друга елегія Еніона
У книжках часто пишуть про гарячу ненависть. Однак на Каприкорновому святі Меґі збагнула, що насправді ненависть холодна, як крижана рука, що хапає за серце й притискає його до ребер. Від ненависті її проймало морозом, хоч м’яке нічне повітря горнулося до неї, немов бажаючи переконати, що світ ще не запався, він добрий, попри оту закривавлену ганчірку, на яку Каприкорн, посміхаючись, щойно поклав свою унизану перснями руку.
– Гаразд, годі про це! – вигукнув він. – Перейдімо до того, задля чого ми тут, власне, зібралися. Сьогодні ми маємо намір не лише покарати кількох зрадників, але й відсвяткувати зустріч з одним давнім товаришем. Дехто з вас його ще, мабуть, пригадує, а решта, коли один раз побачать, уже ніколи його – це я вам обіцяю! – не забудуть.
Худе Кокерелеве обличчя скривилося в болісній посмішці. Майбутня зустріч його вочевидь не дуже тішила. Після Каприкорнових слів страх відбився й на декотрих інших обличчях.
– Отож послухаймо, що нам прочитають. – Каприкорн відкинувся в кріслі й кивнув головою Сороці.
Мортола плеснула в долоні, й через майданчик до неї поквапився Даріус із шабатуркою в руках – з тією самою, яку Меґі напередодні бачила в Сорочиній кімнаті. Даріус вочевидь знав, що в тій шабатурці. Коли він відчинив її й, покірно схиливши голову, подав Сороці, риси обличчя в нього загострилися ще дужче. Гадючки, певно, дрімали, бо цього разу Мортола дістала їх, не вдягаючи рукавичку. Вона навіть перекинула їх собі через плече, поки добувала з шабатурки книжку. Потому обережно, мов коштовну прикрасу, поклала гадючок на місце, опустила накривку й повернула шабатурку Даріусові. Той лишився стояти на помості, обличчя в нього було збентежене. Меґі впіймала на собі його співчутливий погляд, коли Сорока посадила її на стілець і поклала їй на коліна книжку.
І ось він знов перед нею, цей бідолашний томик у яскравому паперовому вбранні. Цікаво, якого кольору палітурка під суперобкладинкою? Меґі обережно відгорнула її пальцем і побачила темно червону тканину – червону, як полум’я навколо чорного серця. Усе, що сталось, почалося зі сторінок цієї книжки, і тепер порятунку можна було сподіватися лише від її автора. Меґі провела рукою по обкладинці, як робила щоразу, перше ніж розгорнути книжку. Робити так вона навчилася в Мо. Цей рух дівчинка пам’ятала від самого дитинства – як батько брав до рук книжку, як лагідно проводив рукою по обкладинці й нарешті відгортав її, немовби відкривав скриньку, вщерть наповнену небаченими скарбами. Бувало, звичайно, й так, що під обкладинкою очікуваних див не виявлялося. Тоді таку книжку згортали, розчаровані тим, що очікування не справдилися. Але “Чорнильне серце” не таке. Погані книжки не оживають. Вогнерукого, ба навіть Басти у них нема.
– Я маю тобі щось сказати!
Сукня в Сороки пахла лавандою. У цьому запаху Меґі відчула загрозу.
– Якщо не зробиш того, навіщо тебе сюди привели, якщо тобі спаде на думку зумисне обмовитись чи перекрутити слова так, що гість, якого жде Каприкорн, не прийде, то Кокерель… – Мортола нахилилася до Меґі так низько, що дівчинка відчула в себе на щоці її подих, – переріже отому старому горлянку. Може, Каприкорн і не віддасть такого наказу: він бо вірить усім побрехенькам цього старого. Але я їм не вірю, і Кокерель зробить те, що йому скажу я. Ти мене зрозуміла, янголятко? – Вона вщипнула Меґі кістлявими пальцями за щоку.
Меґі відштовхнула її руку й перевела погляд на Кокереля. Той усміхнувся їй, став за спиною у Феноліо й провів ребром долоні по його горлу.
Феноліо відіпхнув Кокереля й кинув погляд на Меґі, намагаючись висловити ним усе: підтримку, розраду й німу насмішку над жахіттями, що діялися довкола. Чи спрацює їхній план, залежало від нього – лише від нього й від слів, які він написав.
Меґі відчувала, як об шкіру під рукавом треться схований папірець. Коли вона гортала книжку, власні руки здавалися їй чужими. Місце, звідки їй належало читати, цього разу було позначене вже не загнутим ріжком. Між сторінками там лежала закладка, чорна, як обвуглена тріска.
“Відкинеш коси з чола, – нагадував їй Феноліо. – Це буде для мене знак”.
Та щойно вона піднесла ліву руку, як на лавах знову знялася тривога. Повернувся Пласконіс, усе його обличчя було в сажі. Він поквапно підійшов до Каприкорна й щось прошепотів тому на вухо. Каприкорн насупився й поглянув у бік села. Поряд із дзвіницею Меґі помітила два стовпи диму, що блідими клубами здіймалися в небо.
Каприкорн підвівся. Він спробував надати своєму голосу іронічного відтінку, як доросла людина, що посміюється з дитячої витівки. Але на обличчі в нього було написане інше.
– Мені шкода, але ще кільком із вас доведеться зіпсувати це свято: сьогодні червоний півень проспівав і в нас. Власне, й не півень, а такий собі хирлявий півник. Але скрутити йому шию все ж таки треба. Пласконосе, візьме з собою ще з десяток наших!
Пласконіс виконав наказ і подався з новими помічниками геть.
– І щоб ніхто з вас і носа тут не показував, поки не знайдете палія! – крикнув навздогін їм Каприкорн. – Ми сьогодні ж таки отут покажемо йому, як пускати півня самому дияволові!
Хтось засміявся. Але більшість із тих, що лишилися на лавах, раз у раз тривожно позирали в бік села. Декотрі служниці навіть повставали, та Сорока різко гримнула на них, назвавши кожну на ім’я, і вони мерщій посідали, мов школярки, на яких прикрикнула вчителька. І все ж таки тривога не влягалася. На Меґі вже майже ніхто не звертав уваги, всі показували пальцями на дим, перешіптувалися. Дзвіницею повзли вгору багряні відсвіти, а над дахами клубочився сірий дим.
– Чого повитріщалися?! – У Каприкорновому голосі лунало вже неприховане роздратування. – Чи ніколи не бачили? Трохи диму, кілька язиків полум’я… То й що? Чи, може, хочете зіпсувати цим собі свято? Вогонь – найліпший наш товариш, невже ви забули?!
Меґі бачила, як обличчя на лавах нерішуче знов обертаються до неї. Цієї миті вона почула ім’я – Вогнерукий. Його вигукнув жіночий голос.
– Що там таке? – Каприкорнів голос пролунав так різко, що Даріус мало не випустив з рук шабатурку з гадючками. – Ніякого Вогнерукого більш немає! Він лежить десь серед пагорбів із землею в роті й зі своєю куницею на грудях. Я не бажаю більше чути його ім’я! Ми про нього забули, так ніби його ніколи й не було.
– Неправда! – Голос Меґі прокотився над майданчиком так гучно, що вона й сама злякалася. – Він тут! – Вона підняла книжку над головою. – Робіть йому що завгодно, а він тут! Кожне, хто прочитає цю книжку, почує його голос і сміх, навіть побачить його самого і як він видуває вогонь.
На порожньому футбольному полі запала тиша – мертва тиша. Лише кілька пар ніг неспокійно човгали по рудій жужелиці. І раптом Меґі почула в себе за спиною дивний звук. Там щось цокало, так ніби годинник, тільки справжній годинник цокає трохи інакше. Скидалося на те, що хтось цмокав язиком, імітуючи цокання годинника: тік так, тік так, тік так. Звук долинав з боку автомашин, що стояли за дротяною огорожею й сліпуче світили фарами Меґі в очі. Вона не втрималася й озирнулась, не зважаючи на Сороку й недовірливі погляди, спрямовані на неї від лав. За цей свій безглуздий вчинок дівчинка ладна була дати собі ляпаса. Що, коли ще хтось помітив оту худеньку постать, яка на хвильку виглянула з за машин і хутко сховалася знов? Та, схоже, ніхто нічого не побачив, як не почув і того цокання.
– Початок був непоганий! – спроквола сказав Каприкорн. – Але ти тут не для того, щоб виголошувати поминальні промови на честь загиблих зрадників. Твоє діло – читати. Вдруге я про це не нагадуватиму!
Меґі змусила себе підвести на нього очі. Аби лиш не дивитися на машини. Що, коли то був і справді Фарид? Що, коли те цокання їй не причулося?..
Сорока підозріливо озирнулась. Мабуть, і її вухо вловило оте тихеньке, безневинне цокання. Що б воно могло означати? Щоправда, якщо знати історію капітана Гака, який боявся крокодила з будильником у череві… Сорока ту історію, звісно, не знала. Зате Мо був певний, що Меґі його знак зрозуміє. Він частенько будив її таким цоканням, нахилившись до її вуха, близенько близенько, так, що їй аж лоскотало. “Снідати, Меґі! – шепотів він. – Крокодил уже тут!”
Так, батько знав, що вона впізнає цокання, з яким Пітер Пен пробрався на Гакове судно, щоб урятувати Венді. Кращого умовного знаку для неї годі було й придумати.
“Венді! – промайнуло в Меґі. – Що там було далі?” На мить дівчинка мало не забула, де вона. Але Сорока хутко їй про це нагадала. Стара просто дала їй запотиличника.
– Та починай уже нарешті, маленька відьмочко! – просичала вона.
І Меґі послухалася.
Вона поквапно відсунула вбік чорну закладку. Так, зволікати не можна, треба читати, поки Мо не зробив якої небудь дурниці. Адже він навіть не здогадується, що вони з Феноліо замислили.
– Зараз почну, тільки нехай ніхто мені не заважає! – крикнула Меґі. – Ніхто! Зрозуміли? – А сама подумала: “Будь ласочка, нічого не роби!”
Дехто з тих Каприкорнових людей, котрі лишилися, зайшовся сміхом. Але Каприкорн відкинувся на спинку крісла й очікувально згорнув руки на грудях.
– Атож, затямте собі, що сказала ця малявка! – вигукнув він. – Хто їй заважатиме, той першим дістанеться Привидові на розминку!
Меґі стромила два пальці під рукав. Ось воно – те, що написав Феноліо. Вона звела очі на Сороку й гучно промовила:
– Мені заважає вона! Я не можу читати, коли вона стоїть у мене над душею!
Каприкорн нетерпляче махнув Сороці рукою. Жінка скривила таку міну, немовби він примусив її відкусити мило, однак усе ж відступила знехотя кроків на два три назад. Для Меґі досить було й цього.
Дівчинка піднесла руку й відкинула з чола пасмо кіс.
Знак для Феноліо.
Він тієї ж миті розпочав свою виставу.
– Ні! Ні! Ні! Вона не читатиме! – вигукнув старий і, перше ніж Кокерель устиг його стримати, ступив до Каприкорна. – Я цього не допущу! Цю історію придумав я, і книжку я написав не для того, щоб її використовували для знущання і вбивств!
Кокерель спробував затулити йому долонею рота, але Феноліо вкусив його за пальці й вивинувся так спритно, що Меґі цього від старого чоловіка навіть не сподівалася.
– Це я тебе придумав! – горлав він, поки Кокерель ганявся за ним навколо Каприкорнового крісла. – І тепер шкодую про це, ти, просмерділий сіркою покидьку! – І вибіг на майданчик.
Наздогнав його Кокерель аж біля клітки з в’язнями. На лавах з Кокереля глузували, і він, щоб помститися за це, заломив Феноліо руку за спину так, що той від болю аж скрикнув. І все ж, коли Кокерель тяг його назад до Каприкорна, вигляд старий мав дуже задоволений, бо знав: він дав Меґі досить часу. Цю сцену вони відпрацьовували багато разів. Коли дівчинка діставала з під рукава аркуш, пальці в неї тремтіли, але ніхто не помітив, як вона поклала його в книжку. Навіть Сорока.
– Ох і брехло ж цей старий! – вигукнув Каприкорн. – Невже я схожий на чоловіка, якого придумав отакий волоцюга?!
Знов розлігся регіт. Про дим над селом усі наче й забули. Кокерель затис долонею рота Феноліо.
– Кажу ще раз і, сподіваюся, востаннє! – гукнув Каприкорн до Меґі. – Починай! В’язні вже стомилися ждати ката!
І знов запала тиша, просякла страхом.
Меґі схилилася над книжкою в себе на колінах.
Літери, здавалося, танцювали в неї перед очима.
“Вийди! – проказувала подумки Меґі. – Вийди й урятуй нас. Урятуй нас усіх: Елінор, маму, Мо й Фарида. Урятуй Вогнерукого, якщо він іще тут. Навіть Басту, про мене!”
Власний язик здавався їй маленькою тваринкою, що сховалася до її рота й тепер тицяється голівкою в зуби, шукаючи виходу.
– “Каприкорн мав багато поплічників, – почала читати вона. – І всіх їх в околицях страшенно боялися. Від них несло холодним чадом, сіркою і чимось паленим. Коли котрийсь із них з’являвся десь у полі чи на вулиці, люди замикали двері й ховали дітей. Тих підсобників називали паліями або кривавими псами. Каприкорнові люди мали багато прізвиськ. Вони наводили жах удень, отрутою проникали у сни вночі. Та був один такий, якого боялися дужче, ніж усіх Каприкорнових поплічників. – Меґі здавалося, що її голос із кожним словом підноситься, він немовби розростався, поки заповнив собою все довкола. – Називали його Привидом”.
Ще два рядочки в самому низу, потім перегорнути сторінку. Там чекали слова, що їх дописав Феноліо.
“Поглянь лишень, Меґі! – прошепотів він, коли показав їй цей аркуш. – Хіба ж я не художник? Хіба є на світі що небудь чудовніше, ніж літери? Чарівні знаки, голоси покійних, будівельний матеріал, з якого зводять прекрасні світи! Ба більше: ці знаки дають утіху, проганяють самотність, бережуть таємниці, провіщають істину…”
“Смакуй кожнісіньке слово, Меґі! – шепотів у її пам’яті батьків голос. – Нехай воно тане в тебе на язиці. Чи відчуваєш ти барви? Вітер і ніч? Страх і радість? А любов? Відчувай її, Меґі, й усе оживатиме”.
– “Називали його Привидом. І з’являвся він лише тоді, коли його кликав Каприкорн, – читала вона. (З яким притиском злітало з її вуст оте “при”, як агресивно вибухало оце “корн”!) – Часом він бував червоний, наче вогонь, часом – сірий, мов попіл, на який вогонь обертає все, що пожирає. Він вибивався із землі так, як ото полум’я з купи хмизу. Смерть несли його пальці й навіть його подих. Він виростав біля ніг свого володаря, безголосий і безликий, принюхуючись, мов собака, що бере слід, і очікуючи, коли господар укаже йому на жертву. Казали, нібито Каприкорн звелів котромусь із кобольдів чи гномів, великих майстрів у всьому, що стосується вогню й диму, створити Привида з попелу його жертв. Напевно ніхто нічого не знав, бо тим, хто дав Привидові життя, Каприкорн нібито вкоротив віку. Зате всі знали одне: Привид неприступний, безсмертний і нещадний, як і його володар”.
Голос Меґі змовк, немовби вітер зірвав його з її вуст.
Із гравію, яким був висипаний майданчик, щось підвелося, витягуючись у висоту, випростуючи сірі, мов попіл, руки й ноги. У нічній темряві запахло сіркою. Цей запах так в’їдався Меґі в очі, що слова почали розпливатись. Але вона мусила читати далі, поки це чудовисько росло все вище й вище, немовби прагло дотягтися сірчаними пальцями до неба.
– “Та якось – це було м’якої зоряної ночі – Привида покликав голос не Каприкорна, а дівчинки. І коли вона вигукнула його ім’я, до нього повернулася пам’ять: він пригадав усіх, з чийого попелу його створили, пригадав увесь біль, усі страждання…”
Сорока схопила Меґі за плече.
– Що це таке? Що ти читаєш?
Але Меґі підхопилася на ноги й відскочила вбік, перше ніж стара встигла відібрати в неї аркуша.
– “До нього повернулася пам’ять, – гучно читала вона далі, – і він вирішив помститися. Помститися тим, хто спричинив цю велику біду, хто своєю жорстокістю отруїв світ…”
– Спини її!
Чий це був голос – Каприкорнів? Вивертаючись від Сороки, Меґі трохи не впала з помосту. Даріус стояв із шабатуркою в руках і сторопіло дивився на дівчинку. І раптом він спокійно, неквапно, так ніби поспішати йому було вже нікуди, поставив шабатурку на землю й худими руками схопив ззаду Сороку. Вона пручалася й сварилась, але він її не випускав. А Меґі тим часом читала далі, краєм ока стежачи за Привидом, який стояв і дивився на неї. Обличчя він і справді не мав, але мав очі – страшні, червоні, мов омахи вогню, що шугали поміж будинками, мов жар, що зачаївся під попелом.
– Заберіть у неї книжку! – закричав Каприкорн. Він стояв біля крісла, нахилившись уперед, наче боявся, що ноги не послухаються, щойно він спробує ступити бодай крок назустріч Привидові. – Заберіть книжку!
Але ніхто не зрушив з місця. Ніхто з його людей, які зосталися тут, ніхто з хлопців, ніхто з жінок не поспішив йому на допомогу. Всі лише скам’яніло дивилися на Привида. А той нерухомо стояв, прислухаючись до голосу Меґі, так ніби дівчинка розповідала йому давно забуту історію.
– “Так, він вирішив помститися, – читала Меґі. (Ох, якби ж тільки в неї не тремтів так голос! Але вбивати нелегко, навіть якщо замість тебе це робить хтось інший.) – І тоді Привид ступив до свого володаря, простяг до нього сірі, мов попіл, руки…”
Як тихо рухалася ця величезна, страшна почвара!
Меґі втупилася в наступне речення Феноліо: “І Каприкорн упав ницьма, а його чорне серце спинилося…”
Вона не могла вимовити ці слова, просто не могла.
Отже, все було марно…
Та раптом хтось став у неї за спиною – вона навіть не помітила, як він вийшов на поміст. Поруч із ним стояв хлопчина з рушницею, загрозливо наставляючи її на лави. Але там ніхто не ворушився. Ніхто й пальцем не поворухнув, щоб урятувати Каприкорна. Мо взяв книжку з рук Меґі, пробіг очима рядки на аркуші й твердим голосом дочитав те, що написав Феноліо:
– “І Каприкорн упав ницьма, а його чорне серце спинилося. І всі, хто разом з ним палив, грабував і вбивав, щезли, мов попіл, що його розвіяв вітер”.
«Чорнильне серце» Просто покинуте село
У книжках нам трапляються мертві живими,
У книжках ми бачимо те, що станеться згодом.
З часом усе на прах розлітається і минає.
Усе славне й величне кануло б у забуття,
Якби Бог не дав смертним у поміч книжок.
Ричард де Бері (Процитовано за Альберто Манґелем)
Отак загинув Каприкорн – точнісінько так, як написав Феноліо. І Кокерель зник тієї самої миті, коли впав мертвим його господар, а з ним – більша частина чорних курток, що сиділи на лавах. Решта просто розбіглись, подалися, куди очі бачать, – і хлопці, й жінки. Назустріч їм ішли ті, кого Каприкорн послав гасити пожежу й ловити паліїв. Їхні обличчя були в сажі й сповнені жаху – не через вогонь, що зжер Каприкорнів будинок, ні, вогонь вони погасили. У них на очах просто в повітрі розтанув Пласконіс і ще кілька його товаришів. Вони щезли, немовби їх проковтнула пітьма, немовби їх ніколи й не було. А може, таки й не було? Чоловік, що їх придумав, тепер їх знищив, стер, як стирають гумкою зайві штрихи на малюнку. Вони щезли, а решта, котрим дав життя не Феноліо своїми словами, прибігли назад доповісти про той жах Каприкорнові. Але цей лежав ницьма, до його червоного костюма поприлипав гравій, і тепер уже ніхто й ніколи не доповідатиме йому про вогонь, дим, страх і смерть. Ніколи.
Лише Привид усе ще стояв на місці – такий здоровенний, що чорні куртки, які бігли сюди через автостоянку, побачили його ще здалеку: сірий велет на тлі чорного нічного неба, очі – мов дві палахкі зірки. Отож усі й забули, про що збиралися доповісти, і чимдуж кинулися до своїх машин. У голові в кожного було одне: мерщій геть звідси, поки ця істота, яку покликали сюди, мов собаку, не поковтала їх усіх!
Коли Меґі прийшла до тями, вони вже розбіглися. Вона увіткнулася головою батькові під пахву – як завжди, коли не хотіла більше дивитися на світ. А Мо сховав книжку під куртку, в якій і справді скидався на одного з Каприкорнових харцизяк, і так тримав Меґі біля себе, поки довкола все метушилося й кричало, і лише Привид стояв тихо й незрушно, немовби на вбивство володаря поклав усю свою силу.
– Фариде, – нарешті почула Меґі батьків голос, – чи зможеш ти відімкнути цю клітку?
Аж тепер дівчинка виткнула голову з під батькової руки й побачила, що Сорока й досі стоїть неподалік. Чому вона не зникла? Даріус усе ще міцно тримав її, немов боявся того, що може статися, якщо він її відпустить. Але Сорока вже не дриґалася й не випручувалась. Вона мовчки дивилася на Каприкорна, і сльози котилися її вилицюватим обличчям, невеличким м’яким підборіддям і дощовими краплями спадали на сукню.
Фарид спритно, як Ґвін, зіскочив з помосту й підбіг до клітки, стежачи краєм ока за Привидом. Але той стояв так само нерухомо, немовби вже ніколи не зрушить з місця взагалі.
– Меґі, – шепнув Мо, – може, підійдемо до в’язнів? У бідолашної Елінор вигляд досить змучений. А крім того, я хочу тебе з кимось познайомити.
Фарид уже заходився біля дверцят клітки, а обидві жінки мовчки дивилися на Мо й Меґі.
– Мене з нею вже не треба знайомити, – сказала Меґі, стискаючи батькову руку. – Я знаю, хто це. Знаю вже давно й дуже хотіла розповісти й тобі, але ж тебе не було. Однак треба ще дещо прочитати. Кілька останніх рядків. – Дівчинка дістала книжку з під батькової куртки й, погортавши сторінки, знайшла аркуш Феноліо. – Він написав їх на звороті, тому що на одній сторінці не вистачило місця, – пояснила вона. – Просто Феноліо не вміє писати дрібними літерами.
Феноліо…
Меґі опустила аркуша й роззирнулася навсібіч. Але Феноліо ніде не було. Чи не забрали його з собою Каприкорнові люди? А може?..
– Мо, його немає! – приголомшено промовила Меґі.
– Зараз я його пошукаю, – заспокоїв її Мо. – А тепер читай скоріше! Чи, може, це зроблю я?
– Ні!
Привид поворухнувся, ступив крок до мертвого Каприкорна, відсахнувся й вайлувато, наче ведмідь на арені цирку, повернув назад. Меґі здалося, що вона почула стогін. Фарид аж присів біля клітки, коли червоні очиці зиркнули в його бік. Елінор і Тереза також відсахнулись. Але Меґі твердим голосом прочитала:
– “Привид застиг на місці, і спогади завдавали йому такого глибокого болю, що він, здавалося, ось ось розірве здоровила на шматки. У голові в нього лунали всі оті крики й стогони, а його сіру шкіру пекли сльози чужих людей. Їхній страх їв йому очі, мов дим. Але потім цілком несподівано він відчув у собі щось нове. Воно змусило його згорбитися, опуститись навколішки. І раптом уся його страшна постать розпалася, а всі ті, з чийого попелу він був створений, воскресли: чоловіки, жінки, діти, собаки, коти, кобольди, феї й ще багато багато інших істот”.
Меґі бачила, як ці істоти заповнюють спорожнілий майданчик. Їх ставало чимдалі більше. Вони збилися до гурту там, де щойно зник Привид, і роззирались довкола, ніби щойно прокинулися зі сну. І тоді Меґі прочитала останні слова, написані Феноліо:
– “Вони ніби попрокидалися від страшного сну, й нарешті все стало добре”.
– Його більш немає! – сказала Меґі, коли Мо взяв у неї з рук аркуш Феноліо й поклав назад у книжку. – Він зник, тату! Тепер Феноліо в книжці. Я знаю.
Мо глянув на книжку й сховав її знов собі під куртку.
– Так, здається, ти маєш рацію, – промовив він. – Та поки що ми нічого не можемо змінити.
І потяг Меґі за собою з помосту крізь юрбу людей і дивних істот, що хазяйнували на Каприкорновому майданчику, так ніби ніколи його й не полишали. Приєднався до них і Даріус. Сороку він зрештою відпустив, і тепер вона стояла біля стільця, де доти сиділа Меґі. Спершись кістлявими руками на спинку, стара німо схлипувала, її обличчя було геть безвиразне, неначе в ній уже не зосталося нічого, крім сліз.
Коли Меґі й Мо рушили до клітки з Резою та Елінор, у коси дівчинці залетіла фея – крихітне блакитношкіре створіння, яке заходилося велемовно вибачатися. Потім Меґі спіткнулась об якусь кошлату істоту, що нагадувала напівлюдину напівтварину, й нарешті мало не наступила на чоловічка, який, судячи з усього, був цілком зі скла. Дивні ж мешканці завелися в Каприкорновому селі!
Вони підійшли до клітки. Фарид, насупивши брови, усе ще чаклував над замком. Він намагався відімкнути його і так і сяк, бурмотів, нібито все робить точнісінько, як йому показував Вогнерукий, але цей замок, мовляв, просто зовсім не такий.
– Чудеса, та й годі! – пожартувала Елінор, притискаючись обличчям до ґрат. – Нас не проковтнув отой Привид, то тепер ми, на жаль, помремо в цій клітці з голоду! Що скажеш про свою доцю, Мо? Хоробра дівчинка, чи не так? Я би на її місці не прочитала б жодного слова. Господи, коли та стара карга надумала вихопити у неї книжку, в мене мало не спинилося серце.
Мо обійняв Меґі за плечі й усміхнувсь. Але дивився він цієї миті не на доньку. Дев’ять років – час довгий, дуже довгий.
– О, вийшло! У мене вийшло! – вигукнув Фарид, відчиняючи дверцята.
Та не встигли Реза й Елінор ступити й кроку до виходу, як із найтемнішого кутка в клітці підвелася постать і накинулась на першу жінку, котра опинилася на її шляху, – на матір Меґі.
– Стій! – процідив крізь зуби Баста. – Стій, не поспішай! Куди це ти зібралася, Резо? Чи не до своєї сімейки? Гадаєш, я не чув, про що ви перешіптувалися – там, у склепі?! Помиляєтесь, я все чув!
– Відпусти її! – закричала Меґі. – Відпусти!
І чому вона не звернула уваги на оту темну колоду, що нерухомо лежала в кутку? Як вона могла подумати, що Баста загинув разом із Каприкорном?! Але як вийшло так, що він лишився живий? Чому він не зник, як Пласконіс, Кокерель і решта чорних курток?
– Відпусти її, Басто! – Мо говорив тихо, так ніби розмовляти голосно вже не мав сили. – Ти звідси однаково не вийдеш, навіть якщо триматимеш її. І ніхто тобі не допоможе, бо нікого з них уже немає.
– А я кажу, вийду! – злостиво процідив Баста. – Якщо ти мене не випустиш, я придушу їй горлянку. І скручу її тоненьку шийку. А ти, власне, знаєш, що вона не розмовляє? Вона не годна видати жодного звуку, тому що її вичитував отой партач Даріус! Вона німа, як риба. Гарненька німа рибка! Але ж ти, наскільки я тебе знаю, візьмеш її назад і таку, еге ж?
Мо нічого не відповів, і Баста засміявся.
– Чому ти лишився живий?! – вигукнула Елінор. – Чому ти не ґиґнув, як твій господар, чи не розтанув у повітрі? Кажи!
Баста стенув плечима.
– Звідки мені знати? – пробурмотів він, тримаючи однією рукою Резу за шию.
Вона спробувала копнути його ногою, але він стис їй горло ще дужче.
– Зрештою, – провадив Баста, – Сорока теж нікуди не ділася – мабуть, через те, що брудну роботу завше перекидала на когось іншого. А щодо мене… Можливо, тепер я належу до людей добрих, адже я сидів, замкнений у цій клітці? А може, я ще тут, бо давно вже нічого не підпалював, а від убивств діставав насолоду здебільшого Пласконіс? Усяк може бути… А тепер пропусти мене, ти, книгоїдко!
Однак Елінор навіть не поворухнулася.
– Ні! – сказала вона. – Ти вийдеш звідси лише після того, як відпустиш її! Ця історія має скінчитися щасливо. І ти, виродку, в останню хвилину її не зіпсуєш. Це кажу тобі я, Елінор Лоредан! – Вона рішуче заступила собою дверцята клітки. – Цього разу ти без ножа, – провадила вона загрозливо тихим голосом. – Ти маєш лише свого паскудного язика, але тепер він тобі, повір, не допоможе. Ткни йому межи очі, Терезо! Копай цього мерзотника ногами, кусай його за пальці!
Але скористатися цією порадою Тереза не встигла. Зненацька Баста відштовхнув її від себе, та так, що вона налетіла на Елінор, обхопивши її обома руками, – її й Мо, який поспішив жінкам на допомогу.
Тим часом Баста метнувся до відчинених дверцят, відкинув убік ошелешених Фарида й Меґі і подався геть, обминаючи щойно воскреслих, які, мов сновиди, все ще блукали святковим майданчиком. І не встигли Фарид і Мо кинутися за ним навздогін, як він зник з очей.
– Що ж, чудово! – промурмотіла Елінор, виходячи вслід за Терезою з клітки. – Тепер цей негідник ганятиметься за мною у снах, і щоразу, коли в моєму парку щось зашарудить, мені здаватиметься, ніби в моє горло впирається його ніж.
Та зник не лише Баста. Цієї ночі не зосталося сліду й Сороки. А коли вони, стомлені, вирушили до автостоянки, щоб знайти яку небудь машину й виїхати нарешті з Каприкорнового села, то виявилося, що позникали й усі машини. Тепер уже темна стоянка була геть порожня.
– Ні, скажіть мені, що це неправда! – простогнала Елінор. – Невже нам знов доведеться брести пішки? Всю оту розтриклятущу, всіяну колючками дорогу – пішки?!
– Ну, звісно, – озвався Мо. – Якщо в тебе випадково не знайдеться телефона.
Відколи втік Баста, Мо ні на крок не відходив від Терези. Він стурбовано оглянув її шию: на ній і досі ще були червоні сліди від Бастиних пальців. Потім Мо пропустив крізь пальці пасмо її кіс і сказав, що темні йому до вподоби навіть більше. Але дев’ять років – час і справді немалий, і Меґі бачила, як обережно ступали обоє назустріч одне одному – немовби вузенькою кладкою через безмежну порожнечу.
Телефона в Елінор, певна річ, не було: відібрати його наказав Каприкорн. І хоч Фарид одразу кинувся обшукувати обгорілий Каприкорнів будинок, телефона там не виявилося.
Зрештою вони вирішили перебути цю ніч – останню – в селі разом з усіма тими, кого Феноліо вирвав з лабетів смерті. Ніч усе ще стояла тепла, ясна, до ранку можна було переспати й під деревами.
Меґі з Мо роздобули ковдри – у цьому вже вдруге покинутому селі їх було вдосталь. Але з Каприкорнового будинку вони не взяли нічого. Меґі навіть не хотіла переступати його поріг. Не через їдучий запах горілого, яким усе ще тягло з вікон, не через обвуглені двері, а через спогади, що накидалися тут на неї, мов хижі звірі.
Сидячи поміж батьком та матір’ю під одним зі старих коркових дубів, що росли навколо автостоянки, дівчинка на хвильку згадала про Вогнерукого. Може, щодо нього Каприкорн і справді не збрехав, і тепер Вогнерукий лежить мертвий десь на цих пагорбах? “Мабуть, я так ніколи вже й не довідаюся, що з ним сталось”, – подумала Меґі. Над нею на гілці погойдувалася з розгубленим обличчям одна з блакитних фей.
Цієї ночі все село здавалося зачарованим. У повітрі чулось якесь нерозбірливе перешіптування й бурмотіння, а істоти, що блукали на автостоянці, мали такий вигляд, ніби повиходили з дитячих снів, а не зі слів старого Феноліо. Меґі раз у раз поверталася думками й до нього. Де він тепер і чи до вподоби йому опинитись у власній історії? Їй так хотілося, щоб йому там подобалось. Але вона розуміла, що старому дуже бракуватиме його внуків, які грались у хованки в його миснику.
Перше ніж заснути, Меґі побачила, як Елінор походжає серед кобольдів та фей з такою щасливою усмішкою на обличчі, якої вона не бачила в тітки зроду. А обабіч Меґі сиділи її батько й мати, і мати писала – на листках із дерев, на подолі своєї сукні, на піску. Скільки слів просилися, щоб їх написали!..
«Чорнильне серце» Туга за домівкою
Проте Бастіан знав, що без книжки піти звідси не зможе. Тепер він зрозумів, що прийшов сюди, по суті, лише задля неї, вона покликала його в якийсь таємничий спосіб, бо хотіла бути в нього, бо завжди, власне, належала йому!
Міхаель Енде. Історія без кінця
Усе це бачив і Вогнерукий – з даху будинку, котрий стояв саме на такій відстані від Каприкорнового святкового майданчика, щоб почуватися там у безпеці від Привида й воднораз усе добре розгледіти – у бінокль, якого він знайшов у Басти вдома. Спочатку Вогнерукий хотів лишитись у своєму сховку. Надто часто йому випадало спостерігати, як убиває Привид. І все ж якесь дивне відчуття, безглузде, як Бастина віра в амулети, зрештою таки привело його сюди, – відчуття, що сама його присутність допоможе врятувати книжку. А коли він вислизнув у провулок, то відчув у собі ще щось – таке, в чому не хотілося зізнаватись навіть самому собі: йому кортіло побачити Бастину смерть, і то саме в бінокль, у який Баста так часто розглядав своїх майбутніх жертв.
Отож він сидів на дірявому ґонтовому даху, прихилившись спиною до холодного димаря, з обличчям, вимащеним сажею (адже світле обличчя в темряві може виказати людину), і спостерігав, як там, де стояв Каприкорнів будинок, у небо здіймається дим. Він бачив, як Пласконіс і ще кілька чорних курток подалися гасити пожежу. Бачив, як просто із землі виріс Привид, як на обличчі в старого чоловіка розплився безмежний подив і як той чоловік раптом зник. Бачив, як Каприкорна спостигла смерть, ним таки й викликана. Баста, на жаль, не загинув, і це було справді прикро. Вогнерукий бачив, як той утік. А Сорока подалась за ним, Вогнерукий угледів і це.
Цей глядач, Вогнерукий, бачив усе.
Він уже не раз виступав у ролі лише глядача, і це була не його історія. Яке йому до них діло – до Чарівновустого і його доньки, до схибленої на книжках Елінор і до жінки, яка тепер знов належала іншому чоловікові! Вона могла б утекти разом із ним, однак лишилася в склепі, зі своєю донькою. Він прогнав її зі свого серця, як робив щоразу, коли хтось оселявся там аж надто надовго. Він був радий, що вона не дісталася Привидові, але йому вже не було до неї ніякого діла. Тепер свої чудесні історії, що розвіюють тугу за домівкою й проганяють самотність і страх, Реза розповідатиме Чарівновустому. Його, Вогнерукого, це вже не обходить.
А феї й кобольди, що раптом висипали на Каприкорнів майданчик? У цьому світі їм нічого робити, так само, як і йому, і саме завдяки їм він не забуватиме про те, що його, власне, досі тут тримає. Тепер його цікавить лише книжка, тільки вона, і коли він побачив, як Чарівновустий сховав її під куртку, то вирішив заволодіти нею. Йому належатиме принаймні книжка, вона має належати йому! Він погладжуватиме долонею сторінки й, заплющивши очі, уявлятиме, що знов удома…
Тепер старий там – старий зі зморшкуватим обличчям. Збожеволіти можна! “Так, усе це твій страх, Вогнерукий! – гірко зітхнув він. – Боягузом ти був, боягузом і лишився. Чому не ти стояв поруч із Каприкорном? Чому ти не зважився вийти на майданчик? Тоді, може, зник би не старий, а ти”.
За ним пурхнула фея з крильцями метелика й молочно білою шкірою на обличчі. Марнославна крихітка! Побачивши десь у шибці своє віддзеркалення, вона із самозабутньою усмішкою застигала перед ним, так і сяк крутилася в повітрі, поправляла пальчиками коси й щоразу наново захоплювалась власною красою. Феї, яких знав він, були не дуже марнославні, навпаки, іноді вони просто таки з захватом вимащували невеличкі свої личка баговинням чи квітковим пилком і, заходячись сміхом, пропонували йому вгадати, котра саме ховається під тим брудом.
“Мабуть, треба було все ж таки впіймати собі одну! – подумав Вогнерукий. – Вона могла б зробити мене невидимкою. Це було б так чудово – знов побути невидимкою! Або впіймати кобольда. Я міг би з ним виступати. Усі гадали б, що то просто карлик у хутряному костюмчику. Ніхто не може перестояти на голові кобольда, ніхто не вміє робити такі смішні гримаси. А як пустотливо, як кумедно вони танцюють!.. І справді, чом би одного не впіймати?”
Коли місяць пройшов уже половину свого небесного шляху, а Вогнерукий усе ще сидів на даху, фею з крильцями метелика взяла нетерплячка. Пронизливо й гнівно задзвенівши, вона запурхала над його головою. Що вона хотіла? Щоб він повернув її туди, звідки вона прийшла, – туди, де в усіх фей крильця, як у метеликів, і де розуміють її мову?
– Тоді ти не до того звертаєшся, – тихо промовив до неї Вогнерукий. – Бачиш он там унизу дівчинку й чоловіка, який сидить поруч із жінкою з попелястими косами? Ось до них і треба звертатись. Але скажу тобі одразу: вони великі майстри виманити тебе у свій світ, а ось повернути назад – це їм не дуже вдається. Та все ж таки спробуй. Може, тобі пощастить більше, ніж мені!
Фея обернулася, подивилась униз, кинула на нього останній, ображений погляд і полетіла геть. Вогнерукий бачив, як ії світіння змішалося зі світінням решти фей, як вони пурхали одна навколо одної й наздоганяли одна одну у кронах дерев. Феї такі забудькуваті! Жодна гіркота не затримувалася в їхніх невеличких голівках довше, ніж на один день, і хто знає, може, вони, розкошуючи цим теплим нічним повітрям, уже давно забули, що ця історія не їхня.
Уже почало світати, коли внизу всі нарешті поснули. Тільки Фарид лишився на чатах. Він був хлопець недовірливий, завжди насторожі, завжди пильний, якщо тільки не заграється з вогнем. Вогнерукий мимоволі всміхнувся, уявивши його запопадливе обличчя й пригадавши, як Фарид обпік собі губи, коли нишком поцупив з його заплічника смолоскипи. З хлопчиною клопоту не буде. Ні, годі й сумніватися.
Чарівновустий і Реза спали під деревом, Меґі вмостилася поміж ними, мов пташеня в теплому гніздечку. За крок від них лежала Елінор. Уві сні вона всміхалася. Такою щасливою Вогнерукий не бачив її ніколи. На грудях у неї, згорнувшись мов личинка хруща, спала одна з фей. Елінор укрила її долонею. Голівка у феї була навряд чи й більша за пучку великого пальця, і її світіння просотувалося крізь міцні пальці Елінор, неначе сяйво впійманої зірки.
Фарид, угледівши, що підходить Вогнерукий, підхопився на ноги. У руках він тримав рушницю – колись вона належала, певна річ, котромусь із Каприкорнових людей.
– То ти… живий? Живий живісінький? – видихнув хлопчина, не вірячи власним очам.
Фарид усе ще ходив босоніж. І не дивно, адже він раз у раз наступав на шнурки, а зав’язати їх навключки було йому просто не до снаги.
– Ну, звісно, живий живісінький. – Вогнерукий став біля Чарівновустого й задивився на нього згори вниз. На нього й на Резу. – А де ж Ґвін? – запитав він у Фарида. – Сподіваюся, ти за ним добре наглядав?
– Коли вони стріляли в нас, він утік, але потім повернувся! – У Фаридовому голосі вчувалася гордість.
– Он як! – Вогнерукий присів навпочіпки поряд із Чарівновустим. – Так, він завжди відчував, коли треба втікати. Точнісінько як його господар.
– Учора вночі ми лишили його у схованці – там, нагорі, біля спаленої хатини. Ми знали, що нам доведеться непереливки, – розповідав далі хлопчина. – Але після свого чергування я збирався піти по нього.
– Я заберу його сам. Не турбуйся, з ним, звичайно, все гаразд. Така куниця дасть собі раду й сама. – Вогнерукий сягнув рукою під куртку Чарівновустого.
– Що ти робиш? – насторожився Фарид.
– Лише беру те, що належить мені, – відповів Вогнерукий.
Коли він діставав у Чарівновустого з під куртки книжку, той навіть не поворухнувся. Мо спав спокійним, міцним сном. А чом би йому було й не спати? Тепер він мав усе, чого прагнув.
– Вона не твоя!
– Моя.
Вогнерукий випростався і звів погляд угору, на дерево. Там спали аж три феї. Він ніколи не міг збагнути, як вони примудряються спати у кронах дерев і не падати на землю. Він обережно зняв двох із тоненької гілочки й, коли вони, позіхаючи, розплющили очі, легенько хукнув їм в обличчя й сховав їх до кишені.
– Коли на фей дмухнути, вони засинають, – пояснив він Фаридові. – Це такий невеличкий секрет – про всяк випадок, якщо тобі доведеться мати з ними справу. Але це стосується, здається, лише блакитношкірих.
Кобольдів Вогнерукий не будив. Кобольди – істоти вперті, переконувати котрогось із них піти з ним довелося б довго, а тим часом Чарівновустий, чого доброго, міг би прокинутись.
– Візьми з собою мене! – заступив йому дорогу Фарид. – У мене ось твій заплічник. – І підняв його високо над головою, так ніби хотів підкупити цим Вогнерукого.
– Ні. – Вогнерукий забрав у хлопчини заплічника, перекинув його через плече й рушив.
– Візьми! – Фарид побіг услід за ним. – Ти маєш узяти мене з собою. А то що ж я скажу Чарівновустому, коли він помітить, що книжка зникла?
– Скажеш, що заснув.
– Прошу тебе!
Вогнерукий став.
– А вона? – Він показав на Меґі. – Адже дівчинка тобі подобається. Чом би тобі не лишитися з нею?
Фарид зашарівся. Він довго дивився на Меґі, немовби хотів назавжди запам’ятати, яка вона. Нарешті знов обернувся до Вогнерукого.
– Я їм чужий.
– Мені ти теж чужий. – І Вогнерукий знов закрокував геть, лишивши хлопчину стояти.
Та коли він проминув автостоянку, Фарид знов опинився позад нього. Він намагався ступати тихо тихо, щоб Вогнерукий його не почув, і, коли той обернувся, враз застиг, так ніби його застукали на гарячому.
– Ну, тобі чого? – гримнув на нього Вогнерукий. – Я тут однак надовго не затримаюся! Тепер книжка в мене, і я знайду кого небудь, хто вчитає мене назад. Нехай це буде навіть такий заїка, як Даріус, аби лиш відіслав мене додому. Кульгавим, з розплющеним обличчям – байдуже. І що ти тоді робитимеш? Зостанешся сам, як палець.
Фарид знизав плечима, звів на нього погляд своїх чорних, як вуглини, очей і сказав:
– А я навчився вже досить непогано видувати вогонь! Поки тебе не було, я багато тренувався. А ось ковтати ще не дуже виходить.
– Бо це важче. Ти надто поспішаєш. Я тобі вже тисячу разів казав.
Ґвіна вони знайшли біля руїн згорілої хатини. Він був сонний, до писка в нього поналипало пір’я. Побачивши Вогнерукого, він нібито зрадів, навіть лизнув йому руку, але потім бігав хвостиком лише за Фаридом. Вони йшли цілий день, поки й стемніло, і весь час на південь – туди, де мало бути море. Потім посідали перепочити й підкріпилися припасами з Бастиного мисника: трохи приперченої, гострої ковбаси, шматок сиру, хліб та оливкова олія. Хліб уже трохи зачерствів, але вони вмочали його в оливкову олію. Отак і їли, мовчки сидячи поруч у траві, а тоді вирушили далі. Під деревами цвіла блакитна й блідо рожева шавлія. В кишені у Вогнерукого вовтузилися феї, а Фарид ступав услід за ним, мов його друга тінь.
«Чорнильне серце» Додому
Він поплив під вітрилом додому, і плив майже рік, і ще кілька тижнів, і ще один день – аж до своєї оселі, де була ніч і на нього чекала вечеря, й ще тепла вона була.
Моріс Сендак. Там, де живуть дикуни
Коли вранці Мо виявив, що книжка зникла, Меґі спершу подумала: її вкрав Баста. Дівчинці стало аж недобре від самої думки, що той, поки вони спали, блукав довкола. Однак Мо мав іншу підозру.
– Фарида теж немає, Меґі, – сказав він. – Гадаєш, він пішов би з Бастою?
Ні, звичайно. Фарид міг піти лише з однією людиною. Меґі відразу уявила собі, як із темряви виринув Вогнерукий… Достоту як тієї ночі, коли все й почалося.
– А Феноліо? – промовила вона.
Та Мо лише зітхнув.
– Навіть не знаю, Меґі, чи схотів би я вичитати його назад, – сказав він. – 3 цієї книжки вже вийшло стільки бід, а я не письменник і не вмію сам написати собі слова, щоб потім прочитати їх уголос. Я всього на всього такий собі книжковий лікар. Я вмію приробляти книжкам нові палітурки, трохи омолоджувати їх, виводити книжкову міль, не давати, щоби з віком з них випадали сторінки, як ото в чоловіка випадає волосся на голові. Але дописувати чужі історії, заповнювати нові, порожні сторінки потрібними словами – цього я не вмію. Це ремесло зовсім інше. Один знаменитий автор якось сказав таке: “Письменника можна розглядати як оповідача, як учителя і як чародія… Але спершу – як чародія, мага”. Я завжди вважав, що той автор мав рацію.
Меґі не знала, що на це сказати. Відчувала тільки, що Феноліо їй бракує.
– А Дінь Дінь? – запитала вона. – Що буде з нею? Невже і їй доведеться лишитися тут?
Коли Меґі прокинулася, фея лежала поруч на траві. Тепер вона разом із рештою подруг пурхала довкола. Якщо не дуже придивлятися, то їх можна було прийняти за зграйку мошки. Меґі все ще не могла збагнути, як феї пощастило втекти від Басти. Адже той посадив був її до слоїка.
– Наскільки я пригадую, з часом Пітер Пен все одно про неї забув, – сказав Мо. – Чи не так?
Так, Меґі про це також пам’ятала.
– І все ж… – промурмотіла вона. – Бідолашний Феноліо!
Тереза, почувши доньку, тієї ж миті різко захитала головою. Мо заходився порпатися в кишенях, шукаючи паперу, але знайшов тільки квитанцію з автозаправки та фломастера. Тереза всміхнулася й узяла в нього те й те. Меґі сіла поруч на траву й прочитала вслід за її рукою: “Не шкодуй за ним. Він потрапив у досить непогану книжку”.
– А Каприкорн і досі ще там? Ти його в книжці коли небудь бачила? – спитала Меґі.
Вона й Мо часто про це замислювались. Адже в “Чорнильному серці” про Каприкорна мовиться й досі. Та, може, за книжковими сторінками справді щось приховується – цілий світ, що змінюється, як цей, наш, щодня.
“Я про нього лише чула, – писала мати. – Казали, нібито він кудись виїхав. Але там були й інші, не кращі за нього. В тому світі багато жахливого й прекрасного, і я… – вона почала писати такими дрібними літерами, що Меґі їх уже ледве могла читати, – добре розумію Вогнерукого, який так тужить за домівкою”.
Останнє речення викликало в Меґі тривогу. Дівчинка стурбовано поглянула на матір, але та засміялася й узяла її за руку. “За вами я завжди тужила дужче, багато дужче”, – написала вона доньці на долоні, і Меґі затисла ці слова в кулачку, немов бажаючи лишити їх там назавжди. Вона ще не раз перечитувала їх на довгому шляху до оселі Елінор. І робила це ще багато днів, поки ті слова стерлися.
Елінор ніяк не могла змиритися з тим, що доведеться ще раз долати пішки всі оті пагорби, де повно колючок і змій.
– Чи я з глузду з’їхала? – бурмотіла вона. – У мене на саму думку про це німіють ноги!
Отож вони з Меґі знов заходилися шукати телефон. Дивне почуття сповнювало їх, коли вони блукали вуличками цього тепер уже справді покинутого села, проходили повз укритий чорною кіптявою Каприкорнів будинок і обгорілі церковні двері. На майдані перед церквою стояла вода. У ній віддзеркалювалося синє небо. Здавалося, за ніч майдан обернувся на озеро. Шланги, за допомогою яких Каприкорнові люди рятували вночі будинок свого господаря, звивалися у воді, мов велетенські змії. Вогонь спустошив лише нижній поверх, але Меґі так і не зважилася ввійти до будинку. Зрештою, після того, як вони марно обнишпорили з десяток інших будинків, Елінор сама переступила поріг обвуглених дверей. Меґі пояснила їй, як знайти Сорочину кімнату. Елінор прихопила з собою рушницю – на той випадок, якщо стара повернулася забрати хоч трохи з тих скарбів, що їх награбував її син розбійник. Але Сорока безслідно зникла, як і Баста, і невдовзі Елінор повернулася з тріумфальною усмішкою на вустах і з телефоном у руці.
Вона викликала таксі. Пояснити водієві, щоб не зважав на дорожнє загородження перед під’їздом до села, було нелегко. На щастя, він принаймні не вірив в оті баєчки про диявола, що нібито живе в селі. Мо з Елінор вийшли зустріти таксі на дорогу, щоб водій не побачив фей і кобольдів. Меґі з матір’ю лишилися в селі, а ті двоє дісталися на таксі до сусіднього містечка й за кілька годин повернулися на двох машинах (сказати правильніше, на двох мікроавтобусах), узятих напрокат. Річ у тім, що Елінор вирішила поселити в себе всіх отих дивних істот, яких доля закинула в цей світ. “Надати пристановище”, як висловилась вона. “Адже наш світ ніколи не виявляв ні терпіння, ні достатнього розуміння до тих, хто відрізняється від нас самих. На що ж сподіватися тим, хто має блакитну шкіру й уміє літати?”
На те, щоб пояснити всім отим істотам свою пропозицію, Елінор згаяла чимало часу. Певна річ, запросила Елінор до себе й людей, але більшість із них схотіли лишитися в Каприкорновому селі. Мабуть, воно нагадувало рідні місця, пам’ять про які смерть у них майже стерла. Тоді Меґі розповіла дітям про скарби, що все ще зберігалися, очевидно, в Каприкорнових підвалах. Їх мало вистачити, щоб прогодувати всіх нових мешканців села до решти їхніх днів. А птахи, собаки й коти, яким пощастило втекти від Привида, в селі не зосталися, вони розлетілися й розбіглися на довколишні пагорби.
Проте кілька фей і двоє скляних чоловічків також вирішили нікуди не їхати з цього колись проклятого села – так їх зачарував цвіт дроку, духмянощі розмарину й вузенькі вулички, де кожен камінчик нашіптував їм свою давню історію.
І все ж до мікроавтобусів зрештою впурхнули й повмощувалися на спинках сірих сидінь аж сорок три феї. Каприкорн, очевидно, бив фей, як комарів. А от Дінь Дінь не їхала з ними, та Меґі про це не дуже й шкодувала, бо вже встигла помітити, що фея Пітера Пена – неабияка вередуха. А крім того, оте її подзвонювання просто таки діяло на нерви, а дзвеніла Дінь Дінь майже без угаву, надто коли їй не давали того, що вона хотіла.
До автобуса Елінор сіли, крім чотирьох кобольдів, тринадцять скляних чоловічків обох статей, а також Даріус – читець невдаха, читець заїка. У покинутому й знов заселеному селі його вже ніщо не тримало. Для нього воно було сповнене надто болісними спогадами. Він запропонував Елінор допомогти відновлювати її бібліотеку, і тітка погодилась. (Меґі мала невиразну підозру, що Елінор потай мріяла вмовити Даріуса все ж таки почитати їй уголос, сподіваючись, що тепер, коли читцеві не загрожує Каприкорн, той читатиме без запинок.)
Коли від’їздили з Каприкорнового села, Меґі ще довго озиралася. Вона знала, що ніколи його не забуде, як іноді не забувають декотрих книжок, хоча читати їх було й страшно. А може, саме через те й не забувають.
Перед тим, як вирушити в дорогу, Мо ще раз стурбовано запитав був у доньки, чи вона не проти, якщо вони поїдуть спершу до Елінор. Ні, Меґі була не проти. Ба більше. Хоч як дивно, але її дужче тягло до тітчиної оселі, ніж до старого дворища, де вони з Мо мешкали останні роки.
На газоні за будинком – там, де Каприкорнові люди спалювали книжки, – все ще виднілася вигоріла пляма. Але попелу вже не було. Перше ніж його прибрали, Елінор наповнила м’яким сірим порохом слоїка з під варення, і тепер він стояв на нічному столику біля її ліжка.
Багато з тих книжок, що їх чорні куртки просто поскидали з полиць на підлогу, вже знов стояли на своїх місцях, а декотрі лежали на робочому столі Мо, очікуючи, коли він одягне їх у нові палітурки. Але в самій бібліотеці полиці були все ще порожні, й коли Меґі з Елінор спинилися перед ними, дівчинка завважила в тітчиних очах сльози, хоч та й поквапилася їх стерти.
У наступні тижні Елінор робила багато покупок. Купувала вона книжки. Задля цього Елінор об’їздила всю Європу. З нею завжди був Даріус, а іноді до них приєднувався й Мо. Тоді Меґі лишалася у великому будинку вдвох із матір’ю. Вони сідали разом край вікна й спостерігали, як феї в’ють у парку гнізда – такі собі круглі споруди, що висіли в кронах дерев, ніби м’ячі. Скляні чоловічки оселилися на горищі, а кобольди повигрібали собі нори під великими старими деревами, яких у парку було безліч. Елінор наполегливо застерігала всіх від небезпек, що чигали на них за живоплотом довкола парку, але невдовзі феї вже літали вночі до озера, кобольди пробиралися до поснулих сіл на його берегах, а скляні чоловічки розбігались у високій траві на схилах сусідніх пагорбів.
– Та не тривожся так! – казав Мо, коли Елінор знов заходжувалась охати через таку їхню нерозважливість. – Зрештою, в тому світі, звідки вони прийшли, теж було чимало небезпек.
– Але він був інший! – зітхнула Елінор. – Там не було машин. А що, коли котрась із фей вдариться у вітрову шибку? Не було там і мисливців, які просто так, задля розваги смалять із рушниць у все, що рухається!
Про світ “Чорнильного серця” Елінор знала тепер усе. Мати Меґі списала багато паперу, щоб викласти свої спогади. Щовечора Меґі просила матір розповісти що небудь іще, і тоді вони сідали вдвох біля столу, й Тереза писала, а Меґі читала, іноді навіть пробуючи намалювати те, що описувала мати.
Минали дні, й на полицях Елінор ставали все нові й нові чудові книжки. Багато з них були просто в жалюгідному стані, й Даріус, який почав складати опис друкованих скарбів Елінор, раз у раз переривав свою роботу й спостерігав, як працює Мо. Читець сідав неподалік і широко розплющеними очима дивився, як Мо скидав із зачитаної книжки її пошарпану обкладинку, зшивав розсипані сторінки, приклеював корінець і робив іще багато чого, потрібного для того, щоб книжка прожила ще багато багато років.
Згодом Меґі вже не могла пригадати, коли саме вони вирішили залишитися в домі Елінор назовсім. Може, аж через багато тижнів, а може, ця ідея спала їм на думку вже першого дня. Меґі дісталась ота кімната з надто великим ліжком, під яким усе ще стояла її скринька з книжками. Ох, як їй хотілося почитати вголос матері свої улюблені книжки! Але тепер вона розуміла, чому батько й далі робив це вкрай рідко. І ось однієї ночі, коли Меґі знов довго не могла заснути, бо в темряві за вікном їй ввижалося Бастине обличчя, вона сіла до столу й почала писати, позираючи в парк, де на деревах світилися феї, а в кущах шаруділи кобольди.
А план Меґі мала такий: вона вирішила навчитися складати історії, як це робив Феноліо. Вона хотіла навчитися знаходити такі слова, які можна було б читати вголос матері, не потерпаючи, що з них хтось вийде і що той хтось дивитиметься на неї очима, сповненими туги за домівкою. Бо лише слова могли повернути їх додому – повернути всіх тих, хто був створений просто з літер. Меґі поклала собі, що саме слова стануть її ремеслом. А де можна опанувати це ремесло краще, як не в будинку, де за вікном феї в’ють у парку гнізда, а на полицях уночі перешіптуються книжки?
Як сказав одного разу Мо, писати книжки – це, крім усього іншого, ще й чародіяти.
