«Чорнильне серце» Підміна
Глибока, прикра книжкова хвороба заповзає в душу. Яка ганьба – ставати рабом цієї громіздкої купи паперу, задрукованого почуттями вже покійних людей! Чи не краще, шляхетніше й мужніше буде покинути все це сміття як є й вийти у світ – вільним, розкутим, неписьменним суперменом?!
Соломон Іґл. Перевозячи бібліотеку
Цієї ночі спати у своїй кімнаті Меґі не лягла. Щойно стихли кроки Елінор, дівчинка подалася до кімнати Мо.
Розпакувати речі він так і не встиг: сумка, хоч і відкрита, й досі стояла поряд із ліжком. Лише батькові книжки вже лежали на нічному столику, та ще надламана плитка шоколаду. Мо любив шоколад до нестями й не гребував навіть геть засохлим шоколадним Різдвяним дідом, що лишався, бувало, від давно минулого свята. Меґі відломила шматочок від плитки й поклала в рот, але смаку не відчула. Вона відчувала лише гіркоту на душі.
Батькова ковдра, коли Меґі забралася під неї, виявилась холодна, та й подушка ще не встигла ввібрати запах Мо, а пахла лише пральним порошком. Меґі мацнула рукою під подушкою. Так, вона була на місці – не книжка, а фотокартка. Це був знімок її матері – Мо завжди клав його під подушку. Коли Меґі була ще маленька, то гадала, що батько просто взяв і придумав матір, гадаючи, що доньці так того хочеться. Він розповідав про матір дивовижні історії. Потому Меґі щоразу запитувала:
– А вона мене любила?
– Дуже.
– А де вона?
– Коли тобі сповнилося три роки, їй довелося поїхати.
– Чому?
– Довелося, й усе.
– Далеко?
– Дуже далеко.
– Вона померла?
– Ні, звичайно ж, ні!
Меґі звикла до того, що на декотрі її запитання Мо давав дивні відповіді, й уже в десять років вона не вірила в те, що батько вигадував їй про матір, – очевидно, та просто пішла від них. Таке трапляється. І поки Мо був із нею, матері їй не дуже й бракувало.
Та ось не стало і його.
І вона лишилася сам на сам з Елінор і її крижаними очима.
Меґі дістала із сумки батькового светра й увіткнулася в нього обличчям. “У всьому винна книжка, – раз у раз проказувала вона подумки. – Лише ота книжка. Але чому, чому він не віддав її Вогнерукому?” Іноді не завадить поскреготати від люті зубами, якщо не знаєш, як здолати тугу. Та згодом усе ж таки знову наринули сльози, й Меґі заснула з солонуватим присмаком на вустах.
Коли вона прокинулася – раптово, серце аж заходилось, коси мокрі від поту, – все відразу повернулося: оті чужі чоловіки, батьків голос і безлюдна вулиця. “Піду шукати його, – вирішила Меґі. – Так, я його знайду!” Небо за вікном уже зарум’янилося. Ще трохи, й зійде сонце. Краще зникнути звідси, поки не настав ранок.
Батькова куртка висіла на стільці під вікном, так ніби він щойно її скинув. Меґі взяла з неї гаманця: їй, мабуть, знадобляться гроші. Тоді прослизнула до своєї кімнати, щоб прихопити в дорогу речі – лише найнеобхідніші, щось із одягу, а також фотокартку, де вона разом із батьком, щоб, шукаючи його, показувати її людям. Узяти свою скриньку з книжками вона, певна річ, не могла. Спершу хотіла сховати її під ліжком, але потім передумала й вирішила залишити Елінор листа.
“Люба Елінор! – написала Меґі, хоч насправді й не вважала, що тітка заслуговує на таке звертання. Потім замислилась, як до неї звертатися – на “ти” чи й далі на “ви” А втім, що там гадати, на тіток зазвичай “тикають”, а крім того, так буде простіше.
– Я маю йти шукати батька, – писала вона далі.
– Не турбуйся… – (А Елінор і так не турбуватиметься!) – І не кажи поліцейським, що я пішла, а то вони запевне повернуть мене назад. У скриньці мої улюблені книжки. На жаль, узяти їх з собою не маю змоги. Будь ласка, наглянь за ними, я заберу їх, як тільки знайду батька. Дякую. Меґі. P.S. Я запам’ятала, скільки книжок у скриньці!”
Потім останнє речення Меґі закреслила – воно лише розізлить тітку, і хто знає, що вона тоді зробить із книжками. Чого доброго, ще попродає. Адже Мо оправив їх в надзвичайно гарні палітурки. Шкіряних серед них не було: Меґі не хотілося, читаючи книжку, згадувати про те, що для оправи до неї зняли шкуру з теляти чи свині. На щастя, Мо це розумів. Якось він розповів Меґі, що багато сотень років тому палітурки для особливо коштовних книжок виготовляли зі шкури ненароджених телят. “Charta virginea non nata” – яка милозвучна назва для жахливої речі! “І в тих книжках, – розповідав батько, – так багато й мудро писалося про любов, добро й милосердя”.
Збираючи сумку, Меґі намагалася ні про що не замислюватись, бо знала, що будь які розмірковування приведуть її до запитання: де шукати? Вона знов і знов гнала від себе цю думку, і все ж таки згодом її руки почали рухатися повільніше. І ось нарешті вона стала над повною повнісінькою сумкою, мимоволі прислухаючись до ледве чутного, проте невблаганного внутрішньому голосу: “Одначе, скажи, Меґі, де ти збираєшся його шукати? У який бік ти повернеш за ворітьми – праворуч чи ліворуч? Бачиш, ти навіть цього не знаєш. А як гадаєш, чи далеко ти зайдеш, поки тебе схопить поліція? Дванадцятирічна дівчинка з величезною сумкою в руках і з безглуздою розповіддю про зниклого батька й про те, що матері, до якої можна було б тебе повернути, немає…”
Меґі затисла долонями вуха. Та хіба це допоможе заглушити голос, що шепоче в самій голові чи десь поруч? Кілька хвилин вона так і стояла. Потім покрутила головою, доки той голос нарешті змовк, і витягла спаковану сумку в коридор. Сумка була важка, дуже важка. Меґі відкрила її й повикидала все назад до кімнати. Лишила тільки светра, книжку (одна – принаймні одна – їй просто необхідна), фотознімка й батькового гаманця. Тепер вона зможе нести сумку, хай там якою далекою виявиться дорога.
Меґі тихенько рушила сходами вниз, тримаючи в одній руці сумку, в другій – записку для Елінор. Вранішнє сонце вже пробивалося крізь щілини у віконницях. Однак у всьому великому будинку стояла така глибока тиша, немовби тут спали навіть книжки на полицях. Тільки з за тітчиних дверей долинало неголосне похропування. Власне, Меґі мала намір підсунути записку під двері, але та не пролізала. Дівчинка хвилю повагалася, потім натисла на клямку. В спальні Елінор, попри зачинені віконниці, було світло. Поряд з ліжком горіла лампа – мабуть, тітка заснула, читаючи. Вона спала горілиць, трохи розтуливши рота й потішаючи своїм хропінням гіпсових янголів на стелі. До грудей Елінор притискала книжку. Меґі відразу її впізнала.
– Звідки вона в тебе?! – скрикнула вона й спробувала вирвати книжку з тітчиних рук, обважнілих у сні. – Це батькова книжка!
Елінор враз очумалась, так наче Меґі хлюпнула їй в обличчя окропом.
– Ти її вкрала! – вигукнула Меґі, не тямлячи себе від люті. – Це ти покликала тих людей, ти! Ти й отой Каприкорн, ви з ним заодно! Це ти сказала забрати мого батька, і ще хтозна, що ти зробила з бідолашним Вогнеруким! Ти хотіла взяти цю книжку собі, від самого початку! Я бачила, як ти на неї дивилась – як на живу! Вона коштує, мабуть, цілий мільйон, а то й два чи три…
Елінор сиділа в ліжку, розглядала квіточки на своїй нічній сорочці й мовчала. Нарешті, коли дівчинці вже перехопило дух, озвалася:
– Ти все вже сказала? Чи репетуватимеш тут, поки захлинешся? – Голос її лунав, як завжди, різко, але чулося в ньому й щось інше – нечисте сумління.
– Я розкажу все поліції! – видихнула Меґі. – Розкажу, що ти вкрала книжку, і нехай вони запитають у тебе, де мій батько.
– Я… врятувала… тебе… і… цю… книжку!
Елінор спустила ноги з ліжка, ступила до вікна й розчахнула віконниці.
– Он як?! А що буде з Мо? – Голос у Меґі знов набрав сили. – Що станеться, коли вони зрозуміють, що він дав їм не ту книжку? Ти будеш винна, якщо вони йому щось зроблять! Вогнерукий так і сказав: “Якщо Мо не віддасть Каприкорнові книжку, той його вб’є”. Чуєш, він його вб’є!
Елінор вистромила голову з вікна й набрала повні легені повітря. Потому обернулася й роздратовано кинула:
– Дурниці! Ти надто прислухаєшся до того, що каже цей сірникоїд. І надто багато начиталася поганеньких пригодницьких книжок, це одразу видно. Убити твого батька?! Господи, та він же не таємний агент чи хтось такий, щоб його боялися. Він реставрує давні книжки! Ця робота не конче пов’язана із загрозою для життя. Просто я хотіла роздивитися книжку без поспіху. Тільки задля цього й підмінила її. Хіба я знала, що серед ночі тут з’являться якісь темні типи й заберуть твого батька разом із книжкою?! Адже мені він розповідав лише те, що через цю книжку якийсь божевільний колекціонер уже кілька років не дає йому жити. Звідки мені було знати, що той колекціонер не спиниться ні перед пограбуванням зі зломом, ні перед викраденням людей? Таке не спало б на думку навіть мені. Ну, хіба що, може, задля двох трьох книжок на світі.
– Але ж так сказав Вогнерукий. Каприкорн, казав, уб’є його! – Меґі міцно обхопила книжку руками, немовби лише так могла запобігти ще одній біді. Їй раптом здалося, ніби вона знову чує голос Вогнерукого. – А вереск і судомне дриґання немовляти, – прошепотіла вона, – для нього солодші від меду.
– Що? Про кого це ти знов? – Елінор сіла скраю на ліжко й посадила Меґі поруч. – А тепер розказуй усе, що ти про це знаєш. Ну ж бо!
Меґі розгорнула книжку й заходилася шукати сторінку з отією великою “К”, на якій сиділа тваринка, така схожа на Ґвіна.
– Меґі! Гей! Я розмовляю з тобою! – Елінор грубо потермосила її за плечі. – Про кого ти щойно казала?
– Про Каприкорна…
Меґі вимовила це ім’я лише пошепки. Здавалося, в кожній його літері зачаїлася небезпека.
– Про Каприкорна? І що далі? Це ім’я я чула від тебе вже кілька разів. Але хто це в дідька такий?
Меґі згорнула книжку, провела долонею по палітурці й оглянула її з усіх боків.
– А назви немає, – промурмотіла вона.
– Немає. Ні на палітурці, ні всередині. – Елінор підвелася й ступила до шафи з одягом. – Є багато книжок, назву яких знайдеш не відразу. Зрештою, друкувати назву на палітурці – звичай досить новомодний. Коли книжки оправляли ще так, що корінець западав усередину, назва стояла у найкращому разі збоку, на зрізі сторінок, а частіше про неї довідувалися тільки тоді, як розгортали книжку. Аж коли палітурники навчилися робити випуклі корінці, назва перекочувала на них.
– Так, я знаю, – нетерпляче промовила Меґі. – Але це книжка не давня. Я знаю, який вигляд мають давні книжки.
Елінор кинула на неї іронічний погляд.
– О, даруй! Я й забула, що ти справжній експерт. Одначе маєш рацію: книжка не дуже давня. Її видали всього на всього тридцять вісім років тому. Для книжки це вік просто таки сміховинний! – Вона зникла за відчиненими дверцятами шафи. – Але назву вона, певна річ, усе ж таки має: “Чорнильне серце”. Гадаю, твій батько зумисне оправив її так, щоб із палітурки не було видно, що це за книжка. Навіть усередині, на першій сторінці, ти не знайдеш назви, а якщо придивишся пильніше, то зрозумієш: цю сторінку він просто викинув.
Нічна сорочка Елінор упала на килим, і Меґі побачила, як голі тітчині ноги поважно влізають у колготи.
– Треба буде ще раз піти до поліції, – сказала дівчинка.
– Навіщо? – Елінор кинула светра на дверцята шафи. – Що ти хочеш там розказати? Невже ти не помітила, як ті двоє вчора на нас витріщалися? – Вона заходилася перекривляти голоси поліцейських: – “Ну, тоді ще раз: то як воно все було, пані Лоредан? Хтось прокрався до вашого будинку після того, як ви зробили ласку й відімкнули сигналізацію? А тоді ті грабіжники – от уже спритники! – взяли та й украли одну однісіньку книжку, хоч у вашій бібліотеці стоять книжки, які коштують кілька мільйонів? І забрали з собою батька цієї дівчинки, хоч він і сам запропонував їм поїхати з ними? Так, так. Дуже цікаво. І ті люди працювали нібито на чоловіка, якого звати Каприкорн. Здається, це ім’я означає “Козеріг”? Господи, але дівчинка…”
Елінор вийшла з за дверцят шафи. На ній була якась жахлива картата спідниця й карамельного кольору светр, що в ньому вона здавалася блідою, мов дріжджове тісто.
– Усі, хто живе біля цього озера, вважають, що в мене не всі вдома, і якщо ми ще раз звернемося до поліції з цією історією, то піде чутка, буцімто Елінор Лоредан врешті зовсім з глузду з’їхала. А це, мовляв, – ще один доказ того, що пристрасть до книжок – штука ох яка нездорова!
– Ти одягаєшся, як стара баба, – кинула Меґі.
Елінор оглянула себе з голови до ніг і сказала:
– Красненько дякую. Але коментувати мій вигляд я нікого не просила. А крім того, я б могла бути твоєї бабусею. Якби доклала трохи зусиль.
– Ти коли небудь була заміжня?
– Ні. І ніколи не розуміла, навіщо це. Слухай, чи тобі не набридло розпитувати про моє особисте життя? Хіба батько тобі не казав, що робити так негарно?
Меґі мовчала. Вона й сама не знала, навіщо про це розпитувала.
– А книжка дуже цінна, еге? – нарешті поцікавилась вона.
– “Чорнильне серце”? – Елінор узяла книжку з рук Меґі, провела долонею по палітурці й повернула книжку дівчинці. – Гадаю, що так. Хоча ні в каталогах, ні в списках рідкісних книжок згадки про наявність бодай одного примірника не знайдеш. А тим часом я про цю книжку дещо довідалася. Дехто з колекціонерів запропонував би твоєму батькові цілу купу грошей, якби пішла чутка про те, що він має, можливо, єдиний примірник. Зрештою, книжка, мабуть, не лише рідкісна, а й цікава. Щодо цього сказати нічого не можу, бо вночі не здолала й десятка сторінок. Заснула, щойно там з’явилася перша фея. Я взагалі ніколи аж так не любила історій про всіляких там фей, гномів і таке інше. Хоча не проти була б, якби кілька таких історійок трапилося в моєму парку.
Елінор ще раз зайшла за дверцята шафи – мабуть, щоб поглянути на себе в дзеркало. Зауваження Меґі щодо її одягу, певно, все ж таки зачепило її за живе.
– Так, книжка, гадаю, дуже цінна, – замислено проказала вона ще раз. – Щоправда, з часом про неї майже забули. Схоже, ніхто вже й не пригадує, про що в ній ідеться, та й узагалі, навряд чи її хто небудь читав. Книжку не знайдеш навіть у бібліотеках. Але й досі час від часу з’являється чутка, нібито всі примірники хтось повикрадав. Мабуть, це просто нісенітниці. Адже зникають тварини й рослини. З книжками це теж трапляється. І, на жаль, не так уже й рідко. Книжками, які зникли навіки, можна під самий дах наповнити, певно, добру сотню таких, як оцей, будинків. – Елінор причинила шафу й нервовим рухом поправила коси. – Наскільки я знаю, автор іще живий, але досі й пальцем не поворухнув, щоб перевидати книжку… І це викликає в мене подив. Зрештою, книжки пишуться для того, щоб люди їх читали, чи не так? А може, ця історія перестала подобатися вже і йому самому. Або ж книжка просто так погано продавалась, що не знайшлося жодного видавництва, яке взялося б надрукувати її ще раз. Звідки мені знати?
– І все ж її вкрали, думаю, не тільки через те, що вона цінна, – промурмотіла Меґі.
– Не тільки через те? – Елінор засміялася. – Господи, ти таки справжня донька свого батька. Мортимер теж не міг уявити собі, що хтось може піти на ганебний вчинок задля грошей. Не міг уявити тільки тому, що для нього самого гроші ніякої цінності не становлять. Ти бодай уявляєш собі, скільки взагалі може коштувати книжка?
Меґі сердито глипнула на тітку.
– Уявляю. І все ж таки мені здається, що причина тут інша.
– А я думаю, саме ця. І так само подумав би й Шерлок Голмс. Чи випадало тобі читати книжки про нього? Це так чудово! Особливо в дощові дні. – Елінор узулася в черевики. (Як на таку дебелу жінку, ноги вона мала навдивовижу маленькі.)
– Мабуть, у ній схована якась таємниця, – пробурмотіла Меґі, замислено проводячи рукою по сторінці, густо всіяній літерами.
– A а, ти маєш на увазі щось на зразок невидимого послання, написаного цитриновим соком, або карти закопаного скарбу, замаскованої під одну з картинок!
У голосі Елінор лунала така насмішка, що цієї миті Меґі залюбки скрутила б тітці її короткі в’язи.
– А чом би й ні? – Дівчинка згорнула книжку й узяла її під пахву. – А то навіщо ж вони забрали з собою Мо? Вистачило б і самої книжки.
Елінор стенула плечима.
“Ну, звісно, адже вона не зізнається, що такого навіть не припускала, – зневажливо подумала Меґі. – Просто вона хоче, щоб правда завжди була на її боці”.
Елінор подивилася на неї так, немовби почула її думки, й сказала:
– Знаєш що? А прочитай но цю книжку сама. Може, знайдеш у ній щось таке, що самої історії не стосується. Тут кілька зайвих слів, там кілька непотрібних літер… І ось уже й маєш таємне послання. Підказка, де знайти скарб. Хто знає, коли повернеться твій батько, а тобі ж однак доведеться якось гаяти час.
Відповісти Меґі не встигла: Елінор саме нахилилася, щоб узяти з килима біля ліжка якийсь папірець. То був прощальний лист Меґі – певно, вона впустила його, коли побачила в тітчиних руках книжку.
– Це що таке?! – запитала Елінор, прочитавши листа й поморщивши лоба. – Надумала шукати батька? І де саме, скажи на ласку? Ніколи б не подумала, що ти така божевільна!
Меґі притисла до себе “Чорнильне серце” й відповіла:
– А хто ж його шукатиме, як не я? – Губи в неї тремтіли.
– Ну, коли так, тоді шукатимемо разом! – різко кинула Елінор. – Тільки спершу трохи зачекаємо: він, може, скоро повернеться й сам. Чи ти гадаєш, батько дуже зрадіє, коли прийде сюди, а тебе немає – зникла, подалася шукати його в цьому величезному, безмежному світі?
Меґі похитала головою. Килим поплив у неї перед очима, по щоці покотилася сльоза.
– Ну, тоді домовилися, – пробурмотіла тітка, подаючи Меґі носову хустинку. – Утри носа й підемо нарешті снідати.
Тітка не випускала Меґі з дому, поки та не запхала в себе бутерброда й не випила склянку молока.
– Сніданок важливіший за обід і вечерю, – заявила Елінор, намащуючи собі вже третього бутерброда. – А крім того, я не хочу, щоб ти, як повернеться батько, сказала йому, буцімто я морила тебе голодом. Як оту козу в казці, пригадуєш?
Меґі проковтнула відповідь, що так і крутилася в неї на язиці, разом з останнім шматком бутерброда й, схопивши книжку, подалася надвір.
«Чорнильне серце» Лігвище лева
Ось послухайте. (Дорослих прошу цей абзац не читати.) Я не кажу, що ця книжка завершується трагічно. Я ще на самому початку заявив, що це моя улюблена книжка. Але тепер у ній починають діятися всілякі капості.
Вільям Ґолдман. Принцеса наречена
Меґі сіла на лавку за будинком, поряд з якою все ще стриміли обгорілі смолоскипи Вогнерукого. Ніколи ще вона так довго не вагалася, перше ніж розгорнути книжку. Меґі боялася того, що в цій книжці могло на неї чекати. Це було зовсім не знайоме відчуття. Досі вона ніколи не мала страху перед тим, про що їй розповість книжка. Навпаки, здебільшого їй так нетерпеливилося пірнути в невідомий, ще не бачений світ, що вона бралася читати саме тоді, коли робити це було геть не варто. Нерідко й вона, й Мо читали просто за сніданком, і не раз траплялося так, що через це батько надто пізно відвозив її до школи. Іноді Меґі читала книжку й під партою, на автобусній зупинці, в гостях у родичів, а пізнього вечора – під ковдрою в ліжку, поки Мо стягував з неї ковдру, погрожуючи забрати з її кімнати всі книжки, щоб вона нарешті як слід виспалася. Своєї погрози він, звичайно, ніколи б не виконав і знав, що про це знає й вона, але після таких попереджень Меґі кілька днів годині о дев’ятій усе ж таки ховала книжку під подушку, щоб та оповідала їй свою історію на вухо ві сні й щоб Мо відчував себе справжнім батьком.
Однак цю книжку під подушку вона не сховала б – зі страху перед тим, що книжка могла б нашептати їй на вухо. Усі біди, які сталися за останні три дні, вийшли, здавалося, з її сторінок, і хтозна, може, це була лише бліда тінь того, що на Меґі очікувало у книжці далі.
І все ж таки вона мусила читати. Де ж іще розпочинати пошуки Мо? Елінор мала рацію: шукати навмання немає сенсу. Треба спробувати знайти батькові сліди між рядками “Чорнильного серця”.
Та щойно Меґі розгорнула першу сторінку, як позаду почулися чиїсь кроки.
– Якщо ти й далі сидітимеш на такому палючому сонці, то дістанеш сонячний удар, – промовив знайомий голос.
Меґі обернулася.
Вогнерукий уклонився їй. Певна річ, він, як завжди, усміхався.
– Ого, погляньте, оце так сюрприз! – сказав він, зазираючи через її плече у розгорнену книжку. – Виходить, вона ще тут. Вона в тебе!
Меґі розгублено дивилася в його порубцьоване обличчя. Як він може стояти ось так поруч, вдаючи, ніби нічого не сталося?
– Де ти був? – нарешті накинулась дівчинка на Вогнерукого. – Хіба вони тебе не забрали? А де Мо? Куди вони його повезли? – Язик не встигав повертатися їй у роті, так багато запитань вона мала.
Та Вогнерукий відповідати не квапився. Він так обвів поглядом кущі довкола, немовби зроду такого не бачив. На ньому було пальто, хоч день видався теплий – такий теплий, що на лобі у Вогнерукого повиступали дрібненькі блискучі краплини поту.
– Ні, мене вони не забрали, – нарешті промовив він, повертаючись обличчям знову до Меґі. – Але я бачив, як вони повезли твого батька. Я кинувся був услід за ними, просто через кущі, й на тому крутому схилі часом навіть здавалося, що я скручу собі в’язи. Але встиг лише добігти вниз, до воріт, і вгледіти, як вони повернули на південь. Певна річ, я їх одразу впізнав. Каприкорн послав найкращих своїх людей. Серед них був навіть Баста.
Меґі прикипіла поглядом до його губів, немовби намагаючись якомога швидше зірвати з них слова.
– І що? Ти знаєш, куди вони відвезли Мо? – Її голос тремтів від нетерплячки.
– Гадаю, до Каприкорнового села. Та я хотів переконатися й тому… – Вогнерукий скинув пальто й поклав його на лавку. – І тому подався за ними далі. Я розумію, це просто смішно – на своїх двох бігти за машиною, – сказав він, коли Меґі недовірливо наморщила чоло. – Але я просто був такий лютий… Усе виявилося марним: і мої попередження вам, і наш приїзд сюди… Згодом мені пощастило спинити попутну машину, й вона підвезла мене до сусіднього села. Там вони заправилися бензином – четверо чоловіків, усі в чорному й досить непривітні. Там вони надовго затрималися. Отож я взяв мопеда… напрокат… і спробував переслідувати їх далі… Тільки не дивися так на мене, заспокойся, мопеда я потім повернув. Швидкість у нього не надто велика, але дорога там, на щастя, дуже, дуже покручена, і невдовзі я побачив їх знов – далеко внизу, в долині, тоді як сам ще спускався серпантином униз. Одне слово, сумніву я вже не мав: вони везуть твого батька до Каприкорнової штаб квартири. Не в один зі сховків на північ звідси, а просто до лігвища лева.
– Лігвища лева? – проказала вслід за Вогнеруким Меґі. – А де це?
– Кілометрів десь… за триста на південь звідси. – Вогнерукий сів на лавку поруч із Меґі й, примруживши очі, задивися на сонце. – Неподалік від узбережжя. – І знов зиркнув на книжку, що лежала все ще на колінах у дівчинки. – Каприкорн не дуже зрадіє, коли довідається, що його люди привезли йому не ту книжку, – сказав по хвилі. – Лишається тільки сподіватися, що його гнів не окошиться на твоєму батькові.
– Але ж Мо не знав, що то книжка не та! Елінор нишком її підмінила! – І знову ці кляті сльози. Меґі втерла їх рукавом.
Вогнерукий, зібравши на чолі зморшки, дивився на неї так, наче не був певен, чи можна їй вірити.
– Елінор каже, що хотіла тільки погортати книжку! Вона віднесла її до своєї спальні. Мо знав про схованку, до якої тітка поклала книжку, а позаяк вона була загорнена в папір, то він не помітив, що то книжка зовсім інша! А Каприкорнові люди теж не перевірили.
– Звичайно, ні. Та й навіщо? – У голосі Вогнерукого вчувалася зневага. – Читати вони все одно не вміють. Їм що ця книжка, що та – однаковісінько, просто папір, укритий друкованими значками. Крім того, вони звикли, що їм віддають усе, чого вони забажають.
– Відвези мене до того села! – Від страху голос у Меґі зробився пронизливий. – Прошу тебе! – Вона благально дивилася на Вогнерукого. – Я тому Каприкорнові все поясню. Я дам йому цю книжку, і він відпустить батька. Правда ж?
Вогнерукий, примружившись, поглядав на сонце.
– Ну звісно, правда, – сказав нарешті він, не повертаючи голови до дівчинки. – Іншої ради, мабуть, немає…
Він хотів був додати ще щось, але цієї миті з будинку пролунав голос Елінор.
– Гей, хто там у нас? – гукнула вона, виглядаючи з вікна своєї кімнати.
Блідо жовта завіска напнулася на вітрі, немовби в ній заплутався якийсь дух.
– Коли б це не отой сірникоїд!
Меґі підхопилася й помчала газоном до неї.
– Елінор, він знає, де Мо! – закричала дівчинка.
– Он як?! – Спершись на підвіконня й примруживши очі, Елінор розглядала Вогнерукого. – Ану покладіть книжку! – крикнула йому. – Меґі, забери в нього книжку!
Меґі вражено озирнулася. Вогнерукий справді тримав “Чорнильне серце” в руках, та коли Меґі глянула на нього, хутко поклав книжку на лавку. Потому знаком підкликав дівчинку до себе, кидаючи в бік Елінор люті погляди.
Меґі нерішуче підійшла до нього.
– Згода, я відвезу тебе до батька, навіть якщо мені загрожуватиме небезпека! – прошепотів він. – Але ота… – Він непомітно хитнув головою в бік Елінор. – Вона лишиться тут. Зрозуміла?
Меґі перевела розгублений погляд на будинок.
– Я що – маю здогадуватися, що він там тобі нашіптує? – гукнула Елінор з вікна.
Вогнерукий кинув на Меґі застережливий погляд, але дівчинка не звернула на нього уваги.
– Він хоче відвезти мене до Мо! – гукнула вона.
– А чого ж, нехай відвезе! – крикнула у відповідь Елінор. – Але я поїду з вами! Навіть якщо обоє ви, можливо, й проти мого товариства!
– А ми таки й проти! – прошепотів Вогнерукий, безневинно всміхаючись до Меґі. – Але хтозна, може, нам пощастить обміняти на неї твого батька? Ще одна служниця Каприкорнові запевне не завадить. Щоправда, куховарити вона не вміє, але прати білизну, либонь, зможе. Нехай навіть із книжок цього й не навчишся.
Меґі не втрималася й засміялась. Хоча з обличчя Вогнерукого й не видно було – жартує він чи каже серйозно.
«Чорнильне серце» Боягуз
Удома! Це відчуття передавали оті ласкаві вигуки, обережні доторки, що їх приносив із собою легіт, невидимі крихітні рученята, які вабили й тягли його в цілком певний бік…
Кеннет Греєм. Вітер у вербах
До кімнати Меґі Вогнерукий прокрався лише після того, як упевнився, що дівчинка спить. Двері вона замкнула зсередини на ключ. Зробити це її намовила, певна річ, Елінор, тому що не довіряла йому й тому що Меґі відмовилася повернути їй “Чорнильне серце”. Вогнерукий мимоволі усміхнувся, встромляючи у замок тоненький дріт. Яка ж ця жінка дурна, хоч і перечитала цілу гору книжок! Невже вона серйозно вірила в те, що отакий звичайний дверний замок – для нього нездоланна перешкода?
– Може, для таких незграбних пальців, як у тебе, Елінор, це й перешкода, – шепотів Вогнерукий, відчиняючи двері. – Але мої пальці люблять грати з вогнем, і в цій грі вони навчилися бути умілі й спритні.
Куди серйознішою перешкодою була його прихильність до доньки Чарівновустого, а нечисте сумління ще більше ускладнювало йому справу. Так, Вогнерукий, проникаючи до кімнати Меґі, відчував докори сумління, хоч ніякого лихого наміру й не мав. Він прийшов сюди зовсім не для того, щоб украсти в дівчинки книжку, хоча Каприкорн, звичайно, спав і бачив “Чорнильне серце” в себе. “Книжку, а на додачу ще й доньку Чарівновустого!” – ось який був його новий наказ. Але з цим можна було й зачекати. Цієї ночі Вогнерукого привело сюди щось інше. Цієї ночі до кімнати Меґі його пригнало те, що вже багато років ятрило йому душу.
Він замислено став край ліжка й задивився на сонну дівчинку. Віддати до рук Каприкорна її батька – у цьому не було нічого складного, а ось із нею самою справа стояла інакше. Її обличчя нагадувало Вогнерукому обличчя іншої людини, хоча на цьому дитячому личку не лишив своїх темних слідів ще жоден смуток. Дивна річ: щоразу, коли дівчинка зводила на нього погляд, Вогнерукий відчував бажання довести їй, що він не заслуговує такої недовіри в її очах. Ота тінь підозри потьмарювала її погляд завжди, навіть коли вона до нього всміхалася. На батька дівчинка дивилися зовсім інакше – так, ніби той міг захистити її від будь якого зла й мороку в світі. Ох, яка ж дурна, яка безглузда це думка! Від того зла й мороку дівчинку не зміг би захистити ніхто!
Вогнерукий спохмурнів і провів пальцями по рубцях у себе на щоках. Геть усі ці непотрібні роздуми! Він привезе Каприкорнові все, що тому потрібно: і книжку, й дівчинку. Але не цієї ночі.
На плечі завовтузився Ґвін, намагаючись скинути з себе нашийника. Він не любив нашийника не менше, ніж собачого ланцюжка, на який його посадив Вогнерукий. Ґвіна тягло на полювання, а господар не пускав. Минулої ночі, поки Вогнерукий розмовляв з Каприкорновими людьми, куниця втекла. Це пухнасте маленьке чортеня й досі боялося Басту. Дорікати Ґвінові за це Вогнерукий не міг.
Меґі спала міцним глибоким сном, увіткнувшись обличчям у сірий светр – мабуть, батьків. Уві сні дівчинка щось мурмотіла, але що саме – Вогнерукий зрозуміти не міг. І знов у його душі ворухнулось нечисте сумління, однак він рішуче прогнав це гнітюче почуття. Воно йому непотрібне – ні тепер, ні згодом. До дівчинки йому нема ніякого діла, а з її батьком він уже поквитався. Вогнерукий не мав причин відчувати себе жалюгідним мерзотником з гадючим жалом.
Він обвів поглядом темну кімнату. Куди ж вона діла книжку? Біля ліжка стояла полакована червона скринька. Вогнерукий підняв покришку. Коли він нахилявся, Ґвінів ланцюжок тихенько брязнув.
У скриньці було повно книжок – чудових книжок. Вогнерукий дістав з під плаща ліхтарика й присвітив.
– Ти диви! – промурмотів він. – Які ж ви красуні! Неначе шляхетні панії в розкішних шатах на княжому балу!
Мабуть, після того, як дитячі пальчики Меґі добряче пошарпали ці книжки, Чарівновустий оправив усіх їх у нові палітурки. Ну звісно, ось і його особистий знак: голова однорога. Цей знак красувався на кожній книжці, і кожна палітурка мала свій, окремий колір. Здавалося, в цій скриньці зібралися всі кольори веселки.
Книжка, яку шукав Вогнерукий, лежала на самому споді. Серед усіх отих ошатно вбраних красунь вона у своїй скромній, сріблясто зеленій палітурці мала досить простенький вигляд – майже як жебрачка.
Те, що Чарівновустий убрав цю книжку в таку непоказну сукню, Вогнерукого не дуже й здивувало. Батько Меґі ненавидів “Чорнильне серце”, мабуть, не менше, ніж Вогнерукий його любив. Він обережно дістав книжку. Відколи тримав її в руках востаннє, минуло вже майже дев’ять років. Тоді вона була ще в картонній палітурці й паперовій суперобкладинці, надірваній унизу.
Вогнерукий підвів голову. Дівчинка зітхнула й перекинулася на другий бік, повернувшись до нього сонним обличчям. Який нещасний вигляд вона мала! Напевно, їй снився поганий сон. Губи в неї тремтіли, а руки щосили стискали светра, так ніби вона шукала в чомусь – ні, в комусь – опору. Але в поганих снах людина здебільшого самотня, жахливо самотня… Вогнерукий пам’ятав багато поганих снів, і якоїсь миті він мало не простяг руку, щоб розбудити Меґі. І чому він такий м’якотілий дурень?!
Він обернувся до ліжка спиною. Очі не бачать – серце забуде. Потім розгорнув книжку – поквапно, поки не передумав. Дихати було важко. Перегорнув перші сторінки, прочитав кілька рядків, заходився гортати далі, далі… Та з кожною новою сторінкою його пальці затримувалися щораз довше, і раптом він різко згорнув книжку. Крізь щілини у віконницях до кімнати сочилося місячне сяйво. Вогнерукий гадки не мав, скільки простояв отак, блукаючи поглядом у лабіринті літер. Читати він і досі умів абияк…
– Боягуз! – стиха кинув він. – Ох, який же ти боягуз, Вогнерукий! – Він до болю закусив губу. – Ну ж бо! – шепотів далі. – Може, це останній твій шанс, йолопе! Як тільки Каприкорн одержить цю книжку, він запевне й не погляне в твій бік.
Потім розгорнув книжку вдруге, погортав до середини й знову згорнув, та так гучно, що Меґі уві сні здригнулася й сховала голову під ковдру. Вогнерукий нерухомо завмер біля ліжка, чекаючи, поки її дихання стане рівнішим, тоді глибоко зітхнув, нахилився над червоною скринькою й поклав “Чорнильне серце” назад, до решти книжок.
Він нечутно опустив покришку.
– Чи ти бачив? – прошепотів він, звертаючись до Ґвіна. – Я просто не годен набратися духу. Чи не краще тобі пошукати сміливішого господаря? Подумай.
Ґвін тихенько цявкнув у нього над вухом. Та якщо це була відповідь, то Вогнерукий її не зрозумів.
На хвилю він знову прислухався до спокійного віддиху Меґі, потому рушив навшпиньках до дверей.
– Та що ж це таке?! – пробурмотів він, опинившись у коридорі. – Хто мені скаже, чим це скінчиться?
Потім він піднявся до мансарди, де Елінор відвела йому комірчину, й ліг на вузеньке ліжко, навколо якого здіймалися гори коробок із книжками. Але до самого ранку він так і не заснув.
«Чорнильне серце» Усе далі на південь
Іде дорога від воріт
Все далі й далі в даль.
Пора, пора мені в похід,
Лишивши вдома жаль.
Піду по ній, і десь вона
Ввіллється в більшу путь,
Що стільки стріч плека одна!
Що ж далі? Не збагнуть…
Джон P. Р. Толкін. Володар перснів
Наступного ранку після сніданку Елінор розгорнула на кухонному столі пом’яту карту шляхів.
– Отже, звідси триста кілометрів на південь, – промовила вона, кинувши недовірливий погляд у бік Вогнерукого. – Що ж, показуйте, де нам шукати батька Меґі.
Серце в Меґі закалатало, вона втупилася у Вогнерукого. Під очима в того залягли темні тіні, немовби минулої ночі він ні на хвилину не заснув. Вогнерукий нерішуче ступив до столу й почухав неголене підборіддя. Потім схилився над картою, довго, цілу вічність вивчав її й нарешті тицьнув у неї пальцем.
– Отут, – мовив він. – Каприкорнове село якраз отут.
Елінор стала поруч із ним і поглянула йому через плече на карту.
– У Ліґурії, – сказала вона. – Атож. Дозвольте запитати: а як те село називається? Каприкорнія? – Вона вп’ялася поглядом у його обличчя, немовби хотіла зробити рубці на ньому ще глибшими.
– Воно ніяк не називається. – На погляд Елінор Вогнерукий відповів неприхованою антипатією. – Колись село, мабуть, і мало назву, але її вже давно всі забули – ще доти, як Каприкорн звив там собі кубло. На цій карті ви села не знайдете, та й узагалі на жодній. Для світу воно – всього на всього нагромадження розвалених будиночків, туди веде дорога, яка й назви не варта.
– Гм. – Елінор схилилася над картою ще нижче. – Я в тих краях ще зроду не бувала. Ось у Генуї якось була. І придбала там в одного букініста чудовий примірник “Аліси в Країні Див” – у непоганому стані й за половину ціни, якої книжка варта. – Тітка звела запитливий погляд на Меґі. – А тобі подобається “Аліса в Країні Див”?
– Не дуже, – мовила дівчинка і втупилася в карту.
Елінор похитала головою, дивуючись дитячій нерозважливості небоги, і знов обернулася до Вогнерукого.
– А що той Каприкорн робить іще, крім того, як викрадає книжки й батьків? – запитала вона. – Якщо я правильно зрозуміла Меґі, ви досить непогано його знаєте.
Вогнерукий опустив очі й провів пальцем уздовж річки, що синьою стрічкою звивалася на тлі зеленого й блідо коричневого кольорів на карті.
– Річ у тому, що ми з ним – з одного села, – сказав він. – Крім цього, нічого спільного в нас більш немає.
Елінор дивилася на нього так прискіпливо, неначе хотіла просвердлити поглядом йому дірку в лобі.
– Одне викликає в мене подив, – промовила вона. – Мортимер хотів сховати “Чорнильне серце” від Каприкорна в надійному місці. Навіщо ж тоді він привіз книжку до мене? Адже так він, власне, сам потрапив йому до лап!
Вогнерукий знизав плечима:
– Ну, мабуть, він вважав, що ваша бібліотека і є та надійна схованка.
У голові Меґі ворухнувся спогад – спершу дуже невиразний, але потім минулі події раптом постали перед її очима так чітко, мов ото картинка в книжці. Дівчинка побачила, як Вогнерукий стоїть біля їхнього мікроавтобуса перед ворітьми, і їй навіть здалося, ніби вона чує його голос…
Меґі злякано зиркнула на нього й промовила:
– Але ж ти сказав батькові, що Каприкорн живе на півночі! Mo ще зумисне перепитав тебе, і ти підтвердив, що цілком у цьому впевнений.
Вогнерукий мовчки розглядав свої нігті.
– Ну, так, звісно… І загалом, це правда, – нарешті озвався він, не дивлячись ні на Меґі, ні на Елінор. Він і далі не зводив очей зі своїх нігтів. Нарешті пошкріб светра, немовби там була якась огидна пляма, і хрипким голосом повів далі: – Ви мені не вірите. І я вас… розумію. Але я не збрехав! У Каприкорна дві штаб квартири й ще кілька невеликих криївок – на той випадок, якщо в нього загориться під ногами земля чи якщо комусь із його людей доведеться залягти на дно. У теплу пору року Каприкорн зазвичай сидить переважно на півночі, а на південь перебирається аж у жовтні. Але цього року він, схоже, має намір перебути на півдні й літо. Звідки мені знати? Може, на півночі він ускочив у халепу з поліцією… Може, має якісь справи на півдні й мусить подбати про них особисто… – В його голосі вчувалась образа – майже як у хлопчика, котрого несправедливо в чомусь звинуватили. – Так чи так, а його люди повезли батька Меґі на південь, я сам бачив, а всі важливі справи Каприкорн залагоджує саме на півдні, якраз у тому селі. Там він почувається, як ніде, в безпеці. Там він ще ніколи не мав клопоту з поліцією, там він може поводитись як такий собі маленький король, немовби весь світ належить йому. У нього там свої закони, там він виношує плани й може робити, що йому заманеться. О, про це його люди вже подбають! Повірте мені, вони своє діло знають!
Вогнерукий посміхнувся. Це була гірка посмішка. “Ох, якби ви тільки знали… – здавалося, промовляла вона. – Але ж ви нічого, анічогісінько не знаєте! І нічого не розумієте”.
Меґі відчула, як усередині в неї знов розповзається чорний страх. Його причиною було не те, що Вогнерукий казав, а те, що він замовчував.
Так само було, схоже, на душі і в Елінор.
– О Господи, та годі вже вам говорити загадками! – Її різкий голос немовби підтяв страху крила. – Питаю ще раз: що робить той Каприкорн? Чим він заробляє собі на життя?
Вогнерукий згорнув на грудях руки.
– Від мене ви більш нічого не почуєте. Спитайте в нього самого. Уже те, що я привезу вас до його села, може коштувати мені голови. Щоб я жартував із самим чортом і розказував вам про Каприкорнові оборудки?! – Він покрутив головою. – Ні! Я попереджав батька Меґі, я радив йому привезти Каприкорнові книжку самому, доброхіть, але Мортимер про це й слухати не хотів. Якби я його не попереджав, Каприкорнові люди розшукали б його вже багато раніше. Запитайте ось у Меґі! Вона чула, як я його застерігав! Гаразд, я сказав йому не все, що знав. То й що? Я взагалі намагаюся розмовляти про Каприкорна якомога менше, уникаю навіть про нього згадувати. Але повірте мені: як тільки ви з ним познайомитесь, ви будете такої самої думки.
Елінор поморщила носа: мовляв, таке припущення – курям на сміх, про нього й балакати не варто.
– Либонь, ви не скажете мені й про те, чому він так затято полює на цю книжку, еге ж? – промовила вона, згортаючи карту. – Він що – колекціонер чи щось таке?
Вогнерукий провів пальцем по краю стола.
– Я скажу тільки ось що: Каприкорн хоче мати цю книжку, й тому ви повинні її віддати. Я сам був свідком того, як Каприкорнові люди чотири дні й чотири ночі стовбичили перед будинком одного чоловіка лише тому, що Каприкорну сподобався його собака.
– І він запопав того собаку? – тихо запитала Меґі.
– Ну звісно, – відповів Вогнерукий і звів замислений погляд на Елінор. – Повірте, коли в тебе під дверима чатують Каприкорнові люди й день і ніч зирять на твої вікна чи на вікна твоїх дітей, тоді тобі не до сну. Зазвичай уже днів за два, не пізніше, Каприкорн одержує все, що хоче.
– Тьху! – кинула Елінор. – Мого собаку він чорта пухлого дістав би.
Вогнерукий знов опустив очі на свої нігті й усміхнувся.
– Годі вам усміхатися! – гримнула на нього Елінор. – Збери сякі такі речі, – звернулася вона до Меґі. – За годину виїжджаємо. Настане час, і твій батько повернеться до тебе. Навіть якщо мені й не до шмиги віддавати Книжку отому… Як він там себе називає?.. Ненавиджу, коли книжки потрапляють до поганих рук.
Вони взяли “комбі” Елінор, хоча Вогнерукий запропонував їхати мікроавтобусом Мо.
– Ще чого, на такій таратайці я зроду не їздила! – відказала Елінор і тицьнула Вогнерукому картонну коробку з харчами. – До того ж Мортимер замкнув дверцята автобуса.
Меґі помітила, що на язиці у Вогнерукого крутиться якась відповідь, але він стримався.
– А якщо доведеться заночувати? – поцікавився, несучи коробку з харчами до машини Елінор.
– Господи, про це не може бути й мови! Я розраховую, що не пізніше ніж завтра вранці ми будемо вже вдома. Ненавиджу, коли мої книжки лишаються без нагляду довше ніж один день.
Вогнерукий звів очі на небо, ніби сподівався знайти там більше здорового глузду, ніж у голові Елінор, і вже зібрався був залізти на заднє сидіння, однак Елінор затримала його.
– Стривайте, ви куди?! Сідайте ліпше за кермо, – сказала вона й тицьнула йому в руку ключі від машини. – Зрештою, краще за вас ніхто не знає, куди їхати.
Проте Вогнерукий повернув їй ключі й сказав:
– Я водити машину не вмію. У такій таратайці навіть сидіти неприємно, не те що керувати нею.
Елінор забрала в нього ключі й, похитавши головою, сіла за кермо сама. Меґі вмостилася на сидінні поруч.
– Дивний ви чоловік! – сказала Елінор. – Але я сподіваюся, що ви таки знаєте, де батько Меґі. А то вам доведеться побоюватись не лише отого Каприкорна.
Коли Елінор завела машину, Меґі опустила бічну шибку й озирнулася на батьків мікроавтобус. Шкода було розлучатися з ним, ще більше шкода, ніж покидати обжитий будинок – цей чи будь який інший. Хай там яким чужим було те чи те село або місто, цей мікроавтобус завжди зоставався для них із Мо частинкою домівки. А тепер і він уже позаду, і не лишалося нічого звичного, крім одягу в дорожній сумці. Вона прихопила також кілька батькових речей і дві свої книжки.
– Цікавий вибір! – зауважила Елінор, коли Меґі зібралася була покласти книжки до сумки – старомодної сумки темної шкіри з наплічним ременем. – Отже, ти береш “Круглий стіл короля Артура” і “Фродо та його вісім супутників”. Непогана компанія! І в одній, і в другій – довгі історії. Саме те, що треба в дорозі. Ти їх уже читала?
Меґі кивнула головою.
– І не раз, – пробурмотіла вона й, перше ніж сховати книжки до сумки, ще раз погладила палітурки.
Дівчинка пригадала той день, коли батько оправляв одну з книжок.
– Та не дивися ти вовком! – сказала Елінор, стривожена виглядом дівчинки. – Ось побачиш, наша поїздка буде куди веселіша, ніж мандри бідолахи гобіта. Веселіша й коротша!
Меґі багато віддала б, щоб бути такою впевненою, як тітка. А книжка, що стала причиною їхньої поїздки, лежала в багажнику, під запасним колесом. Елінор поклала її в пластиковий мішечок.
– Тільки не кажи Вогнерукому, де ми її сховали! – попередила вона Меґі. – Я йому й досі не довіряю.
Але Меґі вирішила все ж таки довіритись Вогнерукому. Вона хотіла йому довіряти. Вона мусила йому довіряти. Бо хто ж іще приведе їх до Мо?
