«Голос трави» ШВЕЦЬ
І в хаті холодно, й на душі холодно. Він подумав: “Кінчилися шпильки, а березові чурбанці вийшли”. А ще він подумав: надворі йде дощик, маленький, кульгавенький та холодний. Через це і в душі йому холодно; зирнув — на лаві повсідалися всі дев’ятеро його душ, між них і Марійка — п’ятилітка, яку найдужче він любив, а в кутку на стіні подрімує собі святий Микола.
Швець дивиться на них усіх крізь напівприплющені повіки, він вимірює подумки шлях до лісу, бо до лісу таки треба йти. Зрубає березу, хай і потайки, мабуть, у такий дощ саме йти, — будуть йому чурбанці, та й хату обігріє трохи, щоб ці його дев’ятеро душ не мерзли й не подрімував так сторожко Микола. Швець одягає свитину, вона чавить йому утлі плечі, йому аж дихати важко. “Чи це парко в хаті?” — думає він, забувши, що діти цокотять на лаві зубами, — виходить, затикаючи за пасок сокиру.
На нього віється сіренький дощик, засипає очі, загортає в сиву свитку дня, яка поверх його свитки як зайвий тягар. Але попереду бовваніє ліс, там далі дорога, мокра і вся в калюжах. Лісник, певне, спить, думає швець, бо й мені цілий ранок хотілося спати. Ну, звісно, коли б не потреба і не крик — кричало дев’ятеро душ, голодні пташенята, що розкривають роти, — не виткнувся б з хати. Правда, понатикали вже в ті дзьоби сякої-такої їжі, — кричали вони, як ворони зимового дня, коли тим воронам холодно й самотньо. Тож не зміг улежати, гой, не зміг; йому сказав тоді Микола: “Піди врубай березу!” “Я думав про це й сам, — спогадав швець, — ось і йду рубати цю березу”.
Але чого в нього така м’яка й квола душа? Так важко рухаються в голові думки. Він зважив: не треба над цим застановлятися; онде ліс, треба вийняти сокиру — білі віти падають прямо з неба; здається, це вони струшують дощ; білі тіні, тужливий спогад про далеке марево; воно — таки пляма, холоднувато-біла, як і ці віти.
Тоді він вийняв сокиру і вдарив. І на нього градом посипалися краплі, наче заплакало над ним небо і сама береза. Однак він не зважав, бив і рубав, хоч відчулося: дивиться хтось. “Ну, хай, бо все одно почав”, — думав швець, вмиваючись чи тими березовими слізьми, чи власним потом.
Але навколо було порожньо. Це він побачив, коли береза впала. Шамотів дощик, струшувалося драглисте змерзле небо, а вгорі спокійно кричала ворона. Підважив ту березу й закинув на спину стовбур. Гілки зашаруділи над ним, наче засичала гадюка, але він не обернувся.
Отоді й вийшов з лісу злий дух. Зрештою, швець не розібрав до ладу, чи був то злий дух, чи лісник, але той усівся йому на березу, і швець упрів, волочачи його через поле. Сипався дощик, але, здається, вони обидва не зважали — швець тягнув, а лісник їхав на березі.
— Ну от, ти зрубав її, — сказав лісник, — то як будемо розщитуватися?
— Береза сухостійна, — сказав швець, — і не вчинив я злочину.
— Ти її все-таки даремно зрубав, — відповів лісник. Тоді швець уже зовсім розсердився.
— Гей, пане, — сердито скрикнув він, — мені й так важко нести, а пан сів верхи, щоб я його тягнув?
Лісник засміявся.
— Хочеш, щоб я засадив тебе?
Швець тягнув дерево, аж піт вибивався йому на лобі й під пахвами, він майже не зрозумів, що сказав йому лісничий — отой, бачте, пан, що розсівся на березі.
— Куди це засадите? — повернувсь у пісниковий бік.
— А в буцегарню, — спокійно сказав лісник. — Хіба не знаєш за що, хе-хе?
— А мої дев’ятеро душ? — не стерпів, щоб не розсердитися швець. — Ви їх мені годуватимете?
— Мені яке діло? — позіхнув лісник. — Моє діло засадити тебе, а ти вже сам думай про свої душі.
Швець волочив дерево, а той пан наче й не думав злазити.
— Ви чогось хочете від мене, — сказав по мовчанці швець. — Чого?
— Хе-хе, — не дуже голосно засміявся лісник. — Ти здогадливий. Хочу, щоб бомагу підписав.
Швець спинився. Дощик сипав на них, і чи від нього, чи від поту він зовсім змокрів. Навіть у ногах було мокро.
— На себе? — спитав, повертаючись упівбока до лісника.
— Хе, — лісник уже пихкав люлькою, — чому на себе? І на ті дев’ятеро душ, хе, для мене то лагоминка.
Швець удруге завдав собі на спину дерево, лісник навіть пособив, а тоді знову скочив на березу.
— Гей, пане, злазьте, нема в мене сили тягти! — згукнув швець, але потяг.
— А я від тебе відповіді чекаю!
Швець довго мовчав, довго тяг березу, вже містечко з’явилося, вже й люди виднілися, а береза стала важка, як каменюка. Тоді швець зупинився. Піт цебенів йому поза вуха й на очі, але він все-таки дивився на того лісника: сіре одутле обличчя, сірі одутлі очі, сіра роздута одежа, а замість чобіт…
Він здригнувся й відвів очі — цього він сподівався й не сподівався. “Таки злий дух”, — подумав сумовито, але спокійно.
Лісник засовав ратицями, його била нетерплячка.
— Дуже ти гарячий, — буркнув швець, роздивляючись його пильніше. — Але хай буде по-твоєму!
— Я тобі ще й грошей дам, — сказав лісник, — і ти цілий рік не бідуватимеш.
Швець позирнув на лісника, і в його очах спалахнув легенький лукавий вогник.
— Кажеш, гроші даси?
— А дам!
— Ну, коли гроші, то це ще куди не йшло! Лісник виставив великі білі зуби, а швець йому підморгнув. Лісник підморгнув шевцеві й простяг папір. Папір був білий і чистий, як і лісникові зуби. Швець зітхнув, покрутив шиєю, наче звільняючись од липкого коміра, й узяв незграбними пальцями той папір у руки.
Лісник забрав папір, склав його учетверо і засунув до кишені. І зовсім не було у нього ратиць — звичайні собі чоботи. По-звичайному він і попрощався.
— Я за рік прийду до тебе, щоб не відпирався.
Швець засміявся. Лісничий показав зуби й собі, і вони підморгнули один одному. В кишені у шевця лежали гроші, а береза була його також.
— То до побачення! — сказав весело, і той лісник відразу ж перестав бути йому цікавий. “Хай його грім б’є! — думав швець, — Мені ще треба доволочити цю березу!”
Він раптом згадав Миколу — той мав задумане й сумне обличчя. У веселій хаті, вирішив він, і тобі веселіше буде! Бо що то за веселощі в порожній і холодній хаті?
Відтак перестав і дощ. І шевцеві зовсім злагідніло на серці. Та й піт не так уже цебенів — той лобуряка був важчий за саму березу.
Онде й містечко, а біля хати — жінка. Коло неї всі восьмеро діток — як горох при дорозі: менші, менші й менші — геть-но тобі як горох! Він озирнувся. Лісника вже й слід прохолов, тяглася тільки, як сухий віник, береза.
Жінка вже йшла йому допомогти, за нею посипалися, наче горох, усі діти, а серед них — Марійка. Така ладна та дитина: обличчя біле, тепле, м’яке, волосся темне, м’яке, а очі — начебто джерельця. Вона щось гукає чи, може, гукають вони всі разом? Ого, поміч яка!
— Яка поміч! — каже він жінці. — А я втіху маю душевну.
Жінка дивиться на нього заширокими очима: вона не розуміє.
— Га?
— Кажу, втіху маю душевну!
— Що ти зробив?
— Що я зробив? Підписався ліснику, а той мені ще й грошей дав…
Жінка дивиться на нього, а він на неї. І діти за нею — як віяло.
— Щось не втямлю я нічого, — сказала жінка, а він задивився на свою Марійку: чиста й біла. І м’яка.
— Ге, що тут говорити? — сказав він. — Пусті балачки! Записався, а він мені — грошей. Тепер я його!
— Це добре, — всміхнулася нарешті жінка, — ми підемо відробимо. Всі підемо.
Зчуміло стояв серед дороги зі своєю березою. Навпроти нього — жінка, за якою, як курчата на вигоні, — малі.
— Ге, ні, — сказав морщащись. — Не будемо ми робити, нічого не будемо!
Сказав це і відчув жаль. Ще маленький, але беручкий…
Тягли березу вже всі разом, попереду він з жінкою, а ззаду хапалися за гілляччя його діти. І чудне було враження, таке чудне, як дерево: вони — стовбур, а діти — гіллячки. Бо вони й були деревом, росли з одного кореня, а це гілляччя вже ген високо — такі білі й чисті, — і тягнуться в небо, а воно високе й синє. “Це моє дерево, — думав гордо швець, тягнучи березу. — Добре мати таке собі дерево. А коли бряжчать у кишені гроші! І-і-і! Бог ти мій! Яка це втіха мати оце дерево і щоб бряжчали гроші!”
Коли зайшли в хату, побачили Миколу. Був сумний і думний — швець розгубився трохи. Перехрестився, а за ним жінка й діти. Але Микола був сумний, навіть не дивився. Тоді швець нахилився до Марійки (така вона чиста й м’яка) і прошепотів їй, щоб перебалакала з Миколою. Вони знову перехрестилися й вийшли.
Швець узяв сокиру й почав обтісувати гілля. Діти бігали з пруттям по двору, шмагаючи одне одного по литках і весело регочучи, — йому ж ставало смутно. Знав і чого: чекав Марії. Повинна була вийти і щось сказати. Отож цюпав собі сокирою, а жаль його ставав великий, білий — як зима чи крижана річка. Йому стало жаль і дерева, хай воно сухе, — гілляччя його вже не стримітиме у небо і вже не поцілує його вітер. Але думав про те мало, — була то, може, півдумка, — аж тік туди, за двері, де лишилася Марійка: ніколи, скільки бачив, не був Микола такий сумний.
Нарешті рипнули двері, на порозі стала Марійка. Обличчя в неї бліде, а очі такі чисті, що витиснулася йому сльоза. Помітив: жінка теж перестала поратися, та й усі діти примовкли і втишилися. Підійшли до ганку, підійшов і він, — Марійка ледве губами рухнула:
— Він сказав, що як тато робитимуть чоботи, а той прийде, то аби не вставав зі стільця. Поки не скаже…
Його Марійка вже шестилітка, а він сидить і шиє чоботи. Вечір довгий і темний, бо сьогодні натислося йому в душу якогось сірого попелу, і той попіл розсіявся і засмітив його. Чоботи шилися пиняво, думки кружляли десь далеко, часом позирав на вікно, а воно — чорне й неживе. Чогось боявся, наче заповз у серце тонкий, вузький хробачок і пив його, висмоктував. “Ге, ні, — подумав швець, — це я, напевне, хорий”. Але він не був хворий, знав то сам — лукавив, бо оте чорне вікно, отой довгий вечір, оці діти, що так незвично тихо повсідалися на лаві, оцей смутний Микола!..
— Ге, чого це ви всі попримовкали?
Але йому ніхто не відповів, начебто нікого й не було в хаті.
— Це тому, — почув він знайомий голос, — що я прийшов.
— Ага! — схаменувся швець. — Таки прийшов.
— Збирайся, — сказав той, — бо нам уже пора йти. Швець сидів на своєму стільці з плетених пасів і мовчав. Тільки надточував ножа, щоб зрізати шкіру.
— Ну, то що?
— А нічого, — відповів нарешті швець. — Мені треба кінчити ці чоботи. З них я й живу, а ти глянь, скільки їх у мене, тра й на дорогу.
— Хе-хе, — сказав той, — не треба тобі на дорогу. Я таку карету підкочу, що хе-хе!
Але швець не дивився на нього, навіть не хотів бачити, чи той у лісничій одежі, а чи у своїй.
По тому обізвався Микола, сидів доти мовчки в кутку:
— Коли він устане, хай посадить на своє місце й закляне його.
Швець повернувсь у бік Миколи, той дивився на нього співчутливо. Відтак побачив Марійку, котра йшла переказати йому Миколині слова, дівча всміхалося сумовитою, блідою усмішкою. Посеред хати стояв лісник (таки він), на лаві — жінка, а коло неї, як дріб, діти. Швець схилився до чобіт, які шив, і довго коло них возився. Риштував, чистив, шив — в нього за спиною стояла Марійка, вона вже сказала те, що почув і він, і не хотіла відходити. Лавка була зайнята, шевський стілець — під ним, тож лісник переминався з ноги на ногу.
— Ге, втомилися, бачу, — сказав швець, скоса зирячи на непроханого гостя.
— Таки втомився, — сказав лісник, — отак за вами по-побігати, думаєш, малий клопіт? Чи мені легко хліб заробляти?
— А чого вам його заробляти? — спитав швець, але лісник засопів: розсердився.
Швець вбивав шпильки в підошву і скоса зирив на лісника.
— Ото скінчу, то спочинете на моєму. Вже скоро! Він стукав і стукав, а той стукіт бив у голову й відбивався від чорних мертвих вікон. “Як це тяжко виходити, — думав швець, — у ту чорну глупоту, в ту чорну ніч. Але хай!”
Прибивав підошву, а тоді підчищав терпугом, і терпуг ходив йому по серці, бо не знав, чим усе це скінчиться.
— Буду збиратися, — сказав швець, устаючи і струшуючи з фартуха обрізки шкіри, — можеш спочити.
Він побачив, як злий дух хлюпнувся на його стілець і знеможено видихнув повітря. Тоді швець одяг білу сорочку й нові штани.
— Уставайте, — сказав він, — будемо йти. Він побачив наморене, в цю мить начебто схудле обличчя лісника, — той сидів і важко дихав.
— Уставайте, кажу, я готов!
— Та радий устати, — ледве переводячи дух, сказав лісник, — коли ж мене прибито. Це твої витівки?
— Ніякі це не витівки, — буркнув швець. — Уставай, бо не піду.
— Що ти до мене маєш? — скрикнув, вибалушивши очі, лісник.
— Що мені до тебе мати? — мирно відповів швець. — Чи я кликав тебе до себе? І чи приставав?
— Така служба в мене, — сказав злий дух. — Ти чоботи шиєш, а я роблю це.
В лісника вже й піт на лобі вибився.
— Тяжко мені, — простогнав він. — І сидіти тяжко, і встати несила!
— Яв тебе не просив тих грошей, — сказав швець. — Ти сам мені їх усунув.
Лісник уже хапав спазматичне повітря. Розтулив рота й був як риба на березі. Швець стояв серед хати в білій сорочці й нових штанях, і його обличчя споважніло.
— А яка вже пора? — спитав тривожно лісник.
— Та півні скоро заспівають, — відповіла з лави шевчиха. Тоді лісник затурбувався.
— Пусти мене, — попросив у шевця.
— Я до тебе не чіплявся, — вів своєї швець. — Сам зачепив.
— Але мені вже пора! — закричав лісник. — Я вже не можу тут сидіти!
— А я за йогомостю послав, — мовив незворушно швець. — От він прийде й розпитається в тебе. Славно розпитається!
Стояла ніч. Всі раптом помітили, що стояла ніч. На столі у шевця горіла свічка, біля Миколи — каганець, лісник теж тримав у руці свічку, що бозна-де й узялася; від того ожили в мешканні довгі й пласкі тіні, що заворушилися по кутках. У вікна хлюпав чорний морок, на лаві сиділи жінка й діти, у них були широкі від зачудування очі, а може, то страх напав на них? Біля шевця, одягненого в білу сорочку (як дивно світилася вона зараз!), стояла Марійка, схопилася за шкарубку батькову руку й визирала з-поза тої руки. На стільці мучився злий дух, його обличчя потемніло, а на губи вибивалася піна. Дивився на них каламутним поглядом, і губи його ворушилися — щось прохав. Але вони були німі й холодні, бо німа й холодна була хата, тільки тіні шастали, як живі.
— Ану, сину, — сказав швець своєму підстаршому, — подзвони йому трохи.
Син скочив у сіни, хоч трохи й боявся, принаймні помнувся перед порогом, а тоді задзеленчав із сіней дзвоником.
— Пусти мене! — простогнав лісник.
— Чуєш? — швець прислухався — син знову задзеленчав. — Дзвенить!
— Я з тобою хочу перебалакати, — сказав лісник.
— То й кажи, — байдуже мовив швець — йому стало зовсім смутно в цьому півмороку.
— В тебе, бачу, закляте місце є?
— Є, — сказав швець. — То клопіт мій за цих пуцьвірінків.
— Давай розійдемося по-мирному.
— Давай!
— Верни мені ті гроші, і я знати тебе не хочу. Швець мовчав.
— Гроші мені поверни!
— А де я їх в біса візьму! — закричав раптом швець. — Чи не бачиш, скільки в мене того дробу?
Лісник дихав зовсім важко. Схопився рукою за встромлене у верстат шило і зламав його. Тоді знову задзеленчало в сінях, і вони завмерли прислухавшись.
— Заплатиш мені за шило, — сказав швець. — Я бідний чоловік.
— А я багатий?
— А ти багатий.
— Я не можу тобі дурно платити.
— То й сиди!
— Ну гаразд, — нарешті здався лісник. — Підпиши ще одну бомагу. Дам тобі грошей на цілий рік.
— Досить з тебе однієї, — сказав швець. — Чи ти її затеряв?
— Не затеряв, — сказав лісник, викладаючи з кишені гроші. — Таке губити не годиться…
І раптом махнули по хаті тіні, закричав півень, голосно й весело, заблимали свічки, спалахнули й освітили хату великим, мертвим світлом, розбилася шибка, задзенькотіло скло, дуже голосно задзеньчав у сінях дзвоник, метнувся по хаті вітер, звіяв шевцеві волосся й одежу, замиготів каганець біля Миколи, а свічки погасли — мріли тільки в темені розпечені гнотики. Майнув чорний хвіст, начебто вилітав птах, дзвонив і дзвонив у сінях дзвоник, плакали діти на лаві, котилися сльози й у жінки; Марійка затулила руками обличчя, а Микола незмигно й темно дивився, і годі було взнати, чи осуджує він, чи втішає. Швець стояв у темряві, неприродно виструнчившись, його очі дивилися твердо, але й тужно, а вуста тремтіли.
— Ви всі це бачили, — сказав він. — Микола тому свідком. Ви всі те бачили. Я думав про вас! Мені несила бачити вас у голоді й холоді.
Здається, була тоді осінь. “Осінь, — сказала Марійка. — Стережіться, тату!”
— А я що? — мовив швець. — Та й часу мені нема. Онде чоботи шию.
Він справді шив чоботи. Сидів цілий день нагинці й шив. І чи осінь так ділала, чи, може, нежить схопив, боліла йому голова. “Мабуть, прийде!” — сказав він жінці, і вона подивилася на нього віддано й прохально. В цей мент і зазирнув той до вікна. Розтулив створки і сперся руками на підвіконня. Дивився й мовчав. Швець схилився ще нижче до чобіт.
— То збирайся, шевче, — сказав той, позіхнувши. — Я вже досить начекався.
Швець відчув свою знесилу проти нього.
— Не буду я збиратися, — сказав він. — Не буду! Старий я, не годен уже.
— А гроші, — розсердився той, — годен був брати? Марійка стояла біля батька й тремтіла, мов листок.
— Ну, не тремти, ластівочко! Сходи-но краще за панотцем.
— Я не хочу вас покидати, — сказала Марійка. — Чогось страшно мені стало.
— Дай мені боятися за себе! — спалахнув швець. — Іди, куди посилають!
— Куди це ти її посилаєш? — спитав той, у вікні.
— Тютюну купити на дорогу.
— Я тобі дам.
— Не хочу чортівського, хочу людського.
— Як знаєш!
— То в хату зайдіть.
— Хе-хе, — засміявся той, у вікні. — Вже заходив. Там закляте місце є.
— Ну то й стій під вікном, — сказав швець. — Мені он зібратися треба. Та й тютюнцю дочекаюся.
— Стою, — буркнув той і запалив люльку.
Жінка сиділа на лаві й плакала. Діти тулилися до неї.
— А може, відробимо ті гроші та й віддамо?
— А цитьте! — закричав на них швець. — Чи я тут голова?
— Та ти, але, може, краще віддати?
— Мені голова пухне за вас! — сказав швець, одягаючи білу сорочку.
— Не вдягай ти білої сорочки, — сказав той, у вікні.
— А то чому?
— Заклята вона в тебе.
— У нас звичай такий, — сказав швець. — На смерть білу сорочку вдягають.
— Грець з вами і з вашими дурними звичаями! — буркнув той, у вікні. — Вдягай, що хочеш!
— Чи не йде Марійка? — спитав швець у жінки.
Попереду бігла Марійка, а за нею — панотець. Віяв вітер, розкидав одежу, кропило відкидалося назад, так швидко вони йшли. Тоді всміхнувся швець: побачив — женеться за Марійкою й панотцем жовте листя, летить разом із вітром, і вони наче на крилах несуться. Тоді звів швець до Миколи свої очі. “Вибач!” — сказав. Микола не відповів, тільки дивився незмигно. “Я не знаю, — сказав швець, — де трафить мене смертне наїття, але я тримаюся! Хочу оберегтися”.
Та лісник уже тікав. Уздрів нахід на себе — зірвався ще більший вітер. Махнув кулаком, люто спалахнули його очі, а губи виплюнули прокляття: “Дочекаєшся ти в мене!” Майнув від вікна і звалив по дорозі стару, перетрухлу грушню.
Прийшов захеканий панотець, Марійка прискочила до батька і схопилася за його руку. Швець стояв спокійний і сумний. Очі палали тихим, хоч і хворим, вогнем. Губи пошерхли, але твердо підтислися.
— Накликаєш на себе кару божу? — сердито сказав панотець. — Дивися, шевче!
— Прийде час, — сухо сказав швець, — і я стану перед богом. А зараз у мене клопіт є: вони, — він кивнув до лави, де горнулися до матері, як дріб, перелякані не на жарт діти.
Ось Марійка й семилітка. Але чогось вона не рада з того. Швець також думний, здається, чекають чогось обидва. Та й чи тільки вони: онде й шевчиха тривожно поглядає, та й інші діти якісь принишклі. Швець дивиться на Миколу, але той не приймає його погляду, начебто не стосується це його. Немовби відмахується: сам заварив, сам і їж! “Коли так, то й так”, — думає собі швець і мов прикликав. У вікні знову виросло обличчя того, кого вони чекали. Тепер лісник веселіший, а може, й упевненіший. Та й погода надворі райська — все пахтить і розвивається. Шевцеві ж тепер не до погоди, йому б подолати той жаль, що посів його. “Не хочу йти!” — сказав він Миколі. Той мовчав, тільки Марійка почула.
— Ми разом підемо, — сказала вона. — Коли вже так насідає, маємо йти!
— Хіба ж тільки ти? — похитав головою швець. — Усіх я записав.
Жінка з дітьми вже сидить на лаві, швець — на своєму стільці, але не шиє чобіт — сьогодні йому не до того. У вікно всунувся той і лукаво дивиться.
— От дивлюся я на тебе, — каже швець, — зовсім як людина, а добра в тобі нема.
— Хе-хе! — засміявся той. — Погано дивишся. Коли б не було в мене добра, не возився б коло вас. Прийшов річенець — збирайся, і квит!
— А може, — відповів задумно швець, —тобі хочеться коло нас возитися?
Однак лісник не слухав його. Витяг із жилетки дзигаря, також дивного, аж вони роти пороззявляли, і відкинув покришку.
— Забарні ви дуже, — сказав. — А мені ніколи. Гайда! Цього разу швець не вдягав білої сорочки: надто мулько було на серці.
— Ходімо, тату, — сказала Марійка, і швець, востаннє зирнувши на Миколу (той сидів, як завше, в кутку), зітхнув.
— Долі не обійдеш і не одуриш, — сказав він.
— Отож-то, — засміявся той, у вікні. Вони пішли в сіни — швець попереду, а за ним усі дев’ятеро його душ. Сонце впало їм на обличчя, і вони на хвилю припинилися на порозі. День цвів чудовим літом, над ними розгорнулося чисте й яскраве небо; сонце аж з себе виходило — сипало жовтим золотом, від того тремтіла ніжна шовкова блакить, все мерехтіло й дихало.
— Через сад підемо, — сказав швець, йому хотілося хоч востаннє дихнути його пахощів. Любив свій сад — оті яблуні, грушні й сливки. Особливо сливки. Глянув розчулено — над ним розкинулося розлоге дерево, широке й налите сонцем. Сливок було як маку, і він не міг не помилуватися на них.
— Добрі цього року сливки, — сказав лісник: дивився на сливку також. Тоді й швець відчув, що йому хочеться слив. Так хочеться, аж горло болить.
Схопився за стовбур і потрусив. Дерево стояло незрушно, і сливки спокійно сизіли під сонцем.
— Зовсім знесилів, — сказав швець. — Бачиш, а ти мене забираєш.
— Саме тому й забираю, — сказав лісник, збиваючи набік люльку.
— А я, не поївши сливок, не піду, — затявся швець. — Бо чого й іти?
Лісник усміхнувся, все ще тримаючи люльку в роті.
— Отакий ти ласий, — сказав він. — Та я не жалую! Він підійшов до сливки й труснув нею так, що змінилося небо й упала на землю осінь. Запахло падаллям, закружляло листя, і вже не було на дереві ні листка, ні сливки. “Це вже запахло мені землею”, — виймаючи з купи листя соковиту сливу, подумав швець. Кинув ту сливу до рота, і йому ще більше запахло осінню.
— Ось бачиш, — сказав лісник, — яке добро в тебе! Пануватимеш у нас, я маю силу, то й робитиму. А ти собі шпаціруй і ший мертвим чоботи.
Однак лісник щось дуже зчепився з тією сливкою. Швець навіть здивувався:
— Чого це ти зчепився з тою сливкою? Там уже й листка нема!
— А коли не пускає? — сказав той. — Оце відклеююсь, відклеююсь, а воно не пуска!
— Це мені Микола сказав таке, — прошепотіла Марійка.
Швець, однак, втомився. Крім того, й ця осінь серед літа — зовсім вона змлоїла йому серце.
— Не маю уже сили, — сказав він, сідаючи під яблуню. Жінка з дітьми стояли незрушно, наче покам’яніли.
— А йшли б ви додому, — наказав швець. — Здається, не підете ви з ним.
— Що значить, не підуть, — рвонувся від сливки лісник. — Добре мені діло, я біля вас два роки увиваюся, а вони не підуть!
Швець приліг на траву й підклав руки під голову. Крізь просвіти гілок спускалося до нього небо, сипало й сипало невимірною синявою, вгорі пливла хмарка, і була вона напрочуд схожа на голову оленя. Білого яскравого оленя, що повільно йшов собі через небо. “У свій барліг, — подумав швець. — Кожна людина й тварина шукає собі криївки — всім їм треба сховатися від світу”.
Жінка й діти стояли коло нього, стояла й Марійка, а він аж розсердився, побачивши їх.
— То ви підете звідси чи ні?
Вони дивилися на нього, ну, зовсім чудні — позамерзали чи скам’яніли.
— Пусти мене, шевче, — змолився біля сливки лісник. — Я вже сили не маю!
— Еге, а мучити бідаків мав силу?
— Я був добрий до вас.
— Щоб повести у пекло, хе-хе! — засміявся швець.
— Ти сам записався.
— Віддай папір, — сердито сказав швець. — Бо онде вже й панотець ідуть.
Вони дивилися один на одного: лісник біля сливки, а швець з-під яблуні.
— Ти лихіший за мене, — сказав лісник. — Я з тобою по-доброму, а ти ні!
— Не я, а ти до мене прийшов, — відказав спокійно швець.
— Тебе не переговориш, — мовив лісник. — Вийми бомагу з кишені, бо в мене руки приклеєні.
Марійка пішла до нього, а швець ледве не заплакав, така ніжна й м’яка вона була. “Оця дитина, — подумав він, — рятує мене. Й Микола, слава богу, недаремно живе зі мною в одній хаті. Й вони всі теж”, — подивився він на жінку й дітей, що все ще непорушне стовбичили біля нього; сам би він, може, й не мав би стільки сили, сам він ледве дихає — он і сливку не міг струснути: після всього цього, думав він, чи буде в нього сила жити далі: онде небо, літо, все цвіте й росте, а йому осінь пахне; так, йому пахла осінь, мабуть, цей лісник, чи дідько, чи як там його, тьху, тьху, не до добра згадувати! — він недаремно прийшов до нього; йому так важко уже рухатися, хоч би й пальцем кивнути; старий він, але ці діти… ні, він не старий, він ще скаже в цьому ділі своє слово; але й зла він не носить, ну чому він не носить зла? Ні, він не лихий, душа його як небо голубе, безмірне, душа його між отією блакиттю й землею. Все пропахло осінню, прілою, жовтою, сірою, як сама наша матінка земля. Осінню цілого світу!
Уже й до вечора похилилося, а може, це збираються на небі хмари? Ну, звісно, онде на небокраї вже поблискує й погримує. Лісник також дивиться на небокрай. У нього на обличчі розпач, геть тобі як у людини.
— Бачиш, — сказав швець, — вже й гроза наступає.
— Пусти мене, чоловіче, — заговорив зовсім тихим і лагідним голосом лісник. — Грім — то смерть моя!
Марійка вже стоїть біля батька й тримає папір, що вийняла його з лісникової кишені.
— Спали його, тату.
— Ти спали, бо мені й пальцем рухнути несила. А вже там, між яблунь, — Микола. Стоїть собі й дивиться.
Марійка побігла в хату кинути в піч папір, а Микола всміхається.
— Не знаю, що з ним робити? — сказав йому швець. — А онде й гроза надходить!
Пройшов вітер, гострий і свіжий, зметнув листя, натрушене зі сливки, сухе й жовте, воно покотилося через сад навзаводи. А між того листя — Микола. Стоїть і дивиться, вже навіть не всміхається. Марійка теж біля нього:
— Пустіть його, тату, бо грім ударить у сливку, спалить і сливку, і його. Навіщо нам погане місце коло хати?
— Я хотів би, щоб камінь він повозив, — сказав швець. — Хай би подовбав його, то й знав, як це по-справжньому працювати!
Тоді схитнувся Микола, підійшов до них і спустився на траву. Лісник дивився на нього з жахом.
— Сходи-но по шило, — сказав Микола, — і добре його сколи. Тоді не чіпатиме людей.
Швець звівся. Йому не легко було звестися, але він устав. Закрутилася йому голова, на крайнебі розірвалася блискавиця: надходив вечір і гроза.
— Навіщо нам погане місце коло хати? — сказала Марійка, і швець тепло на неї позирнув.
— Я зараз, — сказав і побіг. Наскільки міг швидко, аж дух йому підпирало. Вергав ногами, наче були вони пудові, але все-таки біг. Гроза надходила й була вже близько.
Коли повернувся, схопився за стовбур і передихав. Ходором ходили груди, все так само нерушно стояли жінка й діти. Марійка чомусь утирала сльозу, а Микола спокійно крутив бадилину.
Тоді знову відчув швець жаль. Не лють і не біль, а таки жаль. Підіймавсь у ньому, як осінь чи як білий олень, що йде по небі. В руці в нього було шило, а лісник аж голову повернув. Дивився незмигно, дивний був той погляд, дивні й очі: прохання, біль, покірливість, заворушилися й вуста; швець, однак, не чув, що той говорить. Не хотів зараз слухати, адже проходив отой білий олень: жаль хлюпав з нього, забираючи рештки сили.
— Я мушу, — сказав він просто в ті молящі очі, — бо сам знаєш: був і будеш тим, чим є.
— Авжеж, — згодився лісник. — Але згадай, що я був добрий до тебе!
— Пам’ятаю! — закричав з відчаєм швець. — Пам’ятаю те твоє добро!
Розмахнувся і всадив у лісника шило. Раз, другий, третій. Вже не мав сили на більше, відступив на кілька кроків і впав на коліна. Тоді полилося з лісника щось чорне: мастило чи дьоготь. Вже натекла чорна смердюча калюжа, а лісник стояв, повернувшись, і дивився на шевця. Віддалік уже зовсім виразно блимало, йшли по небі чорні отари, чорні сердиті отари з золотими вогняними язиками.
— Це я для того, — прожебонів швець, — щоб нікого ти не чіпав більше!
— Пустіть його, тату! — сказала Марійка. Микола встав і пішов. У нього була рівна спина, сиве волосся віялося з-за плечей, а ноги ступали впевнено й рівно.
— Я хотів би, щоб ти камінь поносив, — сказав швець, але лісник уже не відповідав. Вперся лобом об стовбур сливки й плакав. Його сльози стікали по дереву, і від того воно лисніло.
— Пустіть його, тату! — закричала Марійка, бо в цей момент уже зовсім близько спалахнула блискавка. Лісник повернув до шевця заплакане обличчя.
— Що ти хочеш од мене ще?
— Випусти ті душі, які встиг загарбати, — сумирно сказав швець.
— Не можу я цього, — відповів лісник. — Нема в мене розписок.
— Відпусти по пам’яті, — сказав швець, і в цей час кілька крапель глухо вдарило об землю…
До них у сад заходили люди. Жінки, й чоловіки, й діти. Хлопці й дівчата. Військові й цивільні. Пани й убогі. Вони йшли і йшли, і, здається, не було їм кінця. Тоді зовсім зчудувався швець. Стояв у своєму садку й дивився на всі очі. Його жінка й діти так само стояли й дивилися. Бо серед тих, що заходили, майже всі були знайомі. Люди з їхньої вулиці і взагалі — містечка. Нарешті ввійшов панотець.
— Але ви, — закричав швець, — як ви сюди втрапили?!
— Як і всі, — опустив голову панотець.
— Ви ж маєте свячену воду?
— Як усі, — ще нижче схилив голову панотець.
Тоді швець підійшов до сливки і відклеїв лісника. Зашуміло й загуло, вдарив грім, але вже на порожнє місце, зайнялася полум’ям сливка, а лісник побіг порожньою вулицею. Біг і не озирався, за ним мчали, як розлючені змії, блискавиці, розкраювали простір, ніч ударила раптом зливою: люди стояли в його садку й зводили обличчя — дощ змивав їх, а може, вони плакали.
Швець також плакав. Ніколи в світі він так гірко не плакав, грім знову приніс йому осінь, і тут, біля палаючої сливки, коло всіх оцих людей, поруч своєї жінки й дітей, він раптом відчув той-таки жаль, що мучив його. “Хто знає, — думав він, пробираючись між людей, щоб таки вибратися з цього саду, — хто знає, може, цей лісничий і не винуватий?” Бачив, як прудко той тікає, за ним все ще бігли блискавки.
Ішов через сад і бурмотів. Врешті, йому самому захотілося кинутися за тим лісником, у ту порожню вулицю, але хтось узяв його за руку. Він повернувся — була то Марійка.
— Хто його знає, — прошепотів він, — може, він і не винуватий, а винуваті всі ми, і я в тому числі?
Йому остаточно забракло сили, і він опустився на траву, на оте листя від сливки, на землю, що пахла осінню й кликала його.
— Я йду, — сказав він, утираючи сльози. — Бо таки час! Біля нього стояла Марійка й плакала. Він уже не бачив того, бо дивився туди, вгору, де купчилися чорні хмари, і намагався вловити серед тих хмар білого, як сметана, оленя, котрий ішов по його душу.
САМСОН
Пахло глиною, вікно цідило непевне світло, груба здавалася сірою, він роздивлявся навколо й дивувався, що не помічав того раніше. Врешті, вставав удосвіта і брів на свою нивку. Жилля напиналося на шиї, довге волосся віялося за спиною, ноги впирались у ріллю, як два стовпи, очі запалювалися вогнем — ходив отак, аж доки ставала земля пухкою. Потім сіяв і збирав жниво. Тер у жорнах і сам місив тісто. Сам варив собі борщі, часом ходив і до лісу вполювати дичину. Тоді заходило йому в нутро радісне захоплення.
Відчував: навколо живе зілля. Жовто горіли, облиті сонцем, галявини, і він сам паливсь у тій жовтизні. Стовбури сосен здіймалися навдокіл, і він задивлявся на корони, що пропадали в небі. Дихала трава, бігла папороть, зітхали сосни, і йому здавалося, що він сам — сосна. Тоді для іграшки впиравсь у дерево. Над ним хиталася корона, і він любив це почуття: шелестить корона, а він сам —: дерево. Тиснув сильніше, й дерево починало гнутися. І перед ним лягала весела латка неба. Відпускав дерево, корона з шумом застеляла ту латку, а він усміхався. Бо його з головою заливало сонце — завше дивувався йому: ставало в його очах велике, розмлоєне, немов хвилювалося. Було то обличчя жінки, він навіть знав його: Мотря. А може, був то яскраво-золотий кінь, що біжить через жовту галявину, щоб зустріти його. Але він знав, що то Мотря, дівчина з сусіднього села, до якої топче стежку ось уже кілька місяців. Дивилася на нього вогкими очима, і він розумів: це дуже гарна дівчина, хай і дано їй сонячне тіло. В ньому розмерзалася крижинка, і він усміхався вже Мотрі. Вона відповідала таким же усміхом — чи зі страху, чи хотіла того: від нього віяло такою силою, що зіщулювалася і ставала щасливо-мала. Коли ж ішов назад і вона бачила, як віється за ним волосся, їй хотілося плакати з розпачу і сміятися з гордощів…
А він дихав просторим полем, через яке йшов, і в глибині єства його визрівало болющо-добре почуття. Весь світ бачив у жовтому світлі, у тій болющій доброті. Ящірки шурхотіли в канавах, виростали у великих і дивних, йому важко було розрізнити: лисиці чи ящірки? Бо й люди, яких зустрічав, теж ставали дивні, і їх теж годі було впізнати. Тоді відчував смуток. Тонкий, як павутина, — бринів і бринів, засновував душу; душа його ставала як дупло: шелестить корона високого дерева, золотий стовбур облито теплом, крапає золота смола; день стає, мов роздута вітром сорочка, білий і чистий, дзвонять жайворони, наче мають собі біля дзьобів сині дзвінки, і тихо пахне трава.
Він бачив воза: коня й людину — і не розрізняв, де кінь, а де людина; бачив собаку — і на нього дивилося людське обличчя. Бачив пташку — в неї дівоче тіло, а дівоче тіло — вуж чи витке зілля. Бринів смуток, і він намагався думати про свою ниву. Але важко думати про роботу: за ним біг золотий кінь і дивилися з неба великі вологі очі. Через той смуток знову йшов до Мотрі. Назустріч йому біг золотий кінь, назустріч бігла галява в лісі, і виступали, мов легені, золоті соснові стовбури.
Пана сотника прислали в Новий Оріль недавно. Відразу ж узявся порядкувати на свій лад, і коли виходив на ганок канцелярії, завше мав вигляд ситого чоловіка. Сідав на стільці й годинами дивився крізь приплющені очі на майдан. Люди, проходячи повз нього, гречно віталися, і він відповідав їм помахом голови. В такі хвилі пан сотник чувся сильним і всевладним. Його душу сповнювало легке презирство до всіх, хто так чемно вітався, але того ніхто недобачав.
Інколи виходив писар, і вони вели ліниву розмову. Коли траплявся погожий день, пан сотник ставав зовсім задоволений, бо тоді можна було посидіти на ганку півдня а чи й більше, часом і подрімати, спустивши долішню губу.
В один із таких днів він і побачив Івана. Спершу злякався — на майдані з’явився велетень. Ішов стрімко й упевнено, довжелезне волосся віялося за ним, наче кінська грива, обличчя виставлено вперед, а очі й не дивляться. Він пройшов повз канцелярію й пана сотника, ніби ніколи їх не існувало, й швидкий озлоб струснув пана сотника: відчув, що став у ту мить, коли проходив той чоловік, зовсім мізерний.
Пан сотник довго сидів після того й жував ріденького вуса. Писар, якому він сповістив про тільки-но бачене, гмикнув, а коли сотник спитав настійливіше, неохоче відповів:
— То наш дивак, ваша милосте! Він майже ні з ним не балакає й не вітається.
— Як так? — аж підскочив пан сотник. — Кожна людина має і вітатися, і з кимось балакати. Коли він божевільний, його треба здати до монастиря, а коли нормальний?.. Чи виконує він належні приписи?
Писар не відповів. Але пан сотник вимагав відповіді. Тоді писар сплюнув, вийнявши з рота череп’яну люлечку, і, дивлячись у землю, буркнув:
— Краще його не займати. В нього сила, як у вола…
— Віл сильніший за людину, — розважно сказав пан сотник. — Сильніший за людину й кінь. Але людина кермує й волом, і конем…
— Але він не віл і не кінь, — буркнув писар, — та й до нього всі звикли, і ніхто не зважа. Він не чинить шкоди…
— Коли людина живе поміж інших, — жорстко сказав пан сотник, — вона має числитися з тим…
Коли бувало йому печально, кидав хату й виходив на дорогу, що вела до Мотриної оселі. Треба було пройти кілька миль, але його це не лякало. Врешті, його не лякало нічого, а коли виходив на дорогу й опинявся на ній сам, відчував піднесення. Душу його осявало ясне світло, небо дивилося, наче й справді таїло в собі безлік очей. Хмари були живі, паслися й пили бліду воду неба, оживали трава і хліба, а він серед того всього чув заспокійливий шепіт. До нього тяглося все, немов оживало: оживали навіть камінці, які траплялися по дорозі. Бачив, як простукують у їхніх темних тілах ледве видні серця і як п’ють вони дорожню куряву. Коли ж смуток зовсім обволікав його душу, роззирався, ніби гналися за ним безтілесні звірі. Набрякали на руках м’язи, і коли хто бачив його під таку хвилю, вражався — від нього віяло такою потугою, так розмаювалося волосся, що перехожий несвідомо ховався в канаві чи хлібі. А він ішов, ставлячи на дорогу важкі, мов стовпи, ноги, ніздрі його роздималися, очі палали пломенем, а за ним плівся повівець. Ішов так, доки доходив мети, та й мета в нього була одна — знайти хату тієї, що колись прихильно на нього глянула.
Як приходив до неї, все переверталося. Вона наче п’яніла, боялася його й нестримно тяглася до нього. Тріпотіла в його руках, немов пташка, і, як тій пташці, було їй морочно. Але в тому лякові ховалося й задоволення — хотіла болю й сили: від нього ж текли такі струми, що ставала радісно безпорадна. Очі плакали, вона просилася, але йшла до нього сама. Крім того, заздрили їй дівчата, хай і осуджували — він, цей дивний силань, приходив таки до неї, і це вона приворожила його…
Ішов польовою дорогою, геть запилюжений, йому вже пахло Мотрине тіло, бо дівчата мають щось і від цієї трави, і від звірів, і від сонця. Це все сповнює глеки їхніх душ, там важко щось збагнути, бо намішується туди й казна-що; бачив — вовки залізають грітися в ті глеки. Приходять туди кури й лисиці, ящірки й вужі, риба і раки, видри й корови. Адже там — полин, чорнобривець і деревій. Лепеха, водяний подорожник і собача рожа. Ще там — дерева: верба й калина, осика й грабчак. У Мотрі ж — кінь, адже косить до нього недовірливим оком. Живе там і сонце, а може, йому тільки бачиться сонце? Ішов, бо не міг не йти: і рідна хата стала незатишна й чужа, а в душі виростав сум, котрий нівечить усе.
Пан сотник знову побачив того дивака. Як і першого разу, пройшов повз нього, й оком не повівши. Сотник сидів на стільці, мов громом битий, а коли цей кметь сховався з очей, ще довго кипів обуренням. Чим далі, тим більше дратував сотника цей чоловічина — несила вже було дивитися на нього спокійно. Оця незбагненна зарозумілість, оцей повний величі хід — від нього віяло чимось таким, що в пана сотника зводило корчем горло, а по спині пробігали мурашки. Але він був теж з біса затятий, і поступово в його голові почала висновуватися тоненька ниточка. Спершу це було марення на ганку після доброго обіду, коли можна приплющитися й погойдатись у солодких хвилях; потім — ояснення, а вже тепер — настирлива думка.
Тож тільки пройшов той кметь дорогою, віючи широкими патлами, сотник уже тихенько зісковзнув із ганку й потягся через вуличку туди, де стояла оселя велетня. Минув крайні хати містечка й рушив зарослою стежкою. Озирнувся — навколо було порожньо. Ледве відхилив здоровенну хвіртку, хоч була незамкнена, і вліз у Йванів двір. Тут було чисто й охайно, двір підметений, у кутку — віз із шлеєю для пліч, у повітці — плуг і борони. Але не ходили ні курка, ні кіт, не було й собаки.
Пан сотник зчудувався. Навколо стояла тиша, від якої аж ніяково ставало, і в душу заповзав незрозумілий ляк, хоч сотник був не з боязких. Тож зводив визирнути з хвіртки, чи не повертається той кметь, а коли впевнився, що все спокійно, обережно переступив поріг. У хаті було ще охайніше: ретельно підмазана долівка, піч помальована чудними квітами й тваринами, застелений обрусом стіл, а на ньому — хлібина й грудка солі. Але не було образів, і пан сотник одзначив це. Підійшов до високої мальованої скрині й хотів підняти віко: було примкнуте. Зайшов до комори, припасів знайшов небагато — хата була бідна. І він, посвистуючи, побрів надвір, а коли причинив за собою хвіртку і, вже на стежці, оглянувся, на обличчя його лягла зневага. Він сплюнув і подибав до свого ганку.
Іван ішов шляхом, і йому було дивно відчувати тугу. Зараз, коли навколо пахло травою, коли тяглися до нього від узбіч дикі грушні, коли вмирала за ним перейдена дорога, торкало його легке хвилювання. Тож майже зрадів, коли з високої трави ступив йому назустріч лев. Лев був великий і жовтий. По ньому бігли золоті лагідні смуги, і він видавався зовсім не страшний, хай і гарчав. Іванові ж стало зовсім гірко, і він узявся з левом уручки. Чув його надсадне дихання, сам важко дихав, вони тисли один одного в обіймах, а тоді покотилися по траві. Лев був молодий і дужий, Іван відчув, що з ним нелегко впоратися. Що треба буде зібрати всю силу — лев уже його долав. Дихав гаряче. морда його поступово тратила лагідність, вже гарчав несамовито, вже дивилися на нього страшні його ікла. Тоді сколихнулась у Йвановій душі важка хвиля, він напружився щосили і скинув звіра із себе. По тому наліг. В душі накопичувалася й накопичувалася гіркота. Нудьга вже зовсім затопила його: лев рвонувся з-під нього й відскочив. Тоді вони зійшлися знову і знову взялися уручки. Довго тягалися, довго сопіли й тужилися. Над ними горіло спокійне й гойне сонце, вітер колихав траву, над головою дзвонили жайворони — було тепло й погідно. Левова шкіра пахла сонцем, так само пах сонцем і він. А ще травою, що зелено коливалася в них перед очима, коли отак возилися вони, борючись. Навкруги ріс полин, — велетень і лев були загорнені в той полин і просякли ним наскрізь. Тож водилися й водилися, доки здолала Йвана гіркота і доки задавив він лева. Той одразу зм’як, упав на дорогу, наче золотий лантух, і відкинув золоту голову. І велетневі здалося, що над ними задзижчали золоті бджоли. Але не дивився на лева. Пішов не озираючись, покинув на дорозі лева й свою порожнечу, а велика кострубата тінь його підстрибом бігла й бігла, наче не могла його наздогнати.
Рипнули двері в канцелярії, і пан сотник упізнав, що то писар. Кресануло кресало, пан писар закурював свою череп’яну люлечку. Хвиля диму попливла над головою в пана сотника, і він, не любивши того зілля, скривився. Вони почали щоденну свою розмову, ліниво перекидуючись словами й вітаючись на уклони перехожих. Було тихо й затишно, десь кликала господиня курей, десь туркотіла горлиця, вистукував об дерево дятел, і вони дуже швидко згодилися піти посидіти в шинку. Зійшли з ганку й подибали через майдан — попереду сотник, а за ним, наче здоровенний лантушисько, писар. Люди чемно кланялися, і вони поважно відповідали, а коли зайшли до шинку, так само поважно привітали мир, що там засідав.
— Мені не йде з голови той кметь, — сказав пан сотник, і писар, наливаючи свою маленьку чарочку, гмикнув.
— Дався він вам, — байдуже промимрив він. — Залиште його в спокої!..
— Його милість пан гетьман, — фальцетом вигукнув пан сотник, — прислав мене не для того, щоб я дозволяв непотребства, які чиняться у вашому краї! Пан гетьман давно невдоволений орільськими сотнями, і я в себе не терпітиму непотребства!
Писар подивився на сотника крізь важкі мішки, в яких ховалися його очі, і не відповів. Пана сотника це, однак, розсердило. Бо він уже мав відразу й до писаря. “Треба вигнати його к бісовій матері!” — подумав роздратовано і смикнув такий ковтень пива, що аж закашлявся.
— Чи буває той чоловік у церкві? — спитав украдливо. — Чи ходить колись у підводи, чи несе козачу службу, коли він козак? А коли він, пане писарю, не козак, то кому несе підданство?
— Е-е, ви знову своєї, — буркнув пан писар. — Чи не бачите, що він не при розумі?
— Не бачу! — прошепотів сотник зловісно. — Бо я побував у його господі. Хай то й не личило при моєму уряді, але мене прислав його ясновельможність наводити тут лад. Чи бував пан писар у його господі?
Писар, здавалося, зацікавився. Його очі спалахнули, і він присунувся ближче до сотника.
— Та в нього начебто ніхто не бував, — сказав. — І що ваша милість там побачив?
— Лад! — коротко відказав сотник. — У дурника не буде так вимито й прибрано. В дурника не буде так упорядковано реманент, ваша милосте!
— Ха-ха-ха! — зареготав пан писар, і його черево заходило, аж захитався стіл. — А може, то його любаска там порядкує, ха-ха!
— Любаска? — здивувався пан сотник. — У нього хіба може бути любаска?
— Атож! — сміявся пан писар. — У сусідньому селі. І нема тут чого дивуватися, ваша милосте!
Сотник уже не хотів розмовляти. Він пив пиво, а в його голові знову зароїлося й замигтіло. Думка за думкою, одна проганяла іншу, друга находила натомість, ще інша зміщала ту; пан сотник відчував озлість, яка давно не знаходила виходу. “Суд, — подумав він. — Застати його й обвинуватити в перелюбстві”.
Але чи має та любаска чоловіка?
— Дівка, — позіхнув пан писар, наливаючи собі другу маленьку чарочку. — Тут ви, пане сотнику, не вгризете нічого!
— А я й не гризу! — обурено визвірився пан сотник. — Я питаю вас, і ви повинні з шанобою мені відповідати.
— Я й відповідаю, — байдуже сказав пан писар і перехилив чарочку…
Цей кметь, крутилося в голові пана сотника, й справді наче заховавсь у шкалупину. Але його треба звідти вибити. Конче треба, бо пана сотника вже смокче черв’ячок. Шкода, що справа віри не в його владі. Адже піп тут також добра псявіра. З ним у пана сотника не повелося відразу.
— І невже він не п’є горілки? — знову спитав з надією в голосі сотник. — То нечувана річ, щоб хтось не пив горілки!
— А не п’є, — байдуже відказав пан писар. — Хіба що вгостили б ви, ваша милосте…
То був глум, але сотник не завважив. Його раптом просвітлило. Це ще не була до решти зрозуміла думка, власне, й рішення ще не було, але пана сотника просвітлило. Відчував усією душею — у тих писаревих словах був глибший зміст. Але не поспішав, хотів обдумати це ретельніше. Щоб усі ниточки пов’язалися і не було ніде прорви. Поки що можна спокійно посмакувати пиво, а там видно буде.
І він перестав розпитувати писаря, начебто довідався про все. Ковтнув пива й потримав його в роті. Перекотив між зубами й задоволене ковтнув. Пиво й справді було добре, а вже цього досить, щоб усмак ним насолодитися.
Іван повертався од Мотрі заспокоєний. Дівчина зустріла його, як завше, і він відчув той її непорівнянний запах, що так вабив його. Бо коло нього був добрий кінь, який корився його волі, було й сонце, яке відчував, мов жінку, і жінка, яку відчував, як траву. Зовсім забув про свою тугу й гіркоту. Забув навіть про лева, з яким так довго водився на дорозі, і про зарості полину, що там росли. Ішов, патли розвіювалися за ним, як кінська грива, і він радий був з того — відчував, наче кінь іде поруч.
Сонце стало палке й гріло гарячіше, він повертався додому, щоб знову заходитися біля роботи. Вже вабила його, і хотів оддатися їй, як умів, — усім єством. Надходили жнива — мав намір вижати свою нивку за день і ніч. Тоді вимолотити й возити дрова на зиму. Потім він знайде вохри й причепурить хату, а тоді роздобуде зілля, щоб у хаті добре пахло і щоб не дорікав йому домовик. Бо той не любив, коли в хаті був нелад, запускав йому в душу пазурі — мусив тужити.
Він ішов та йшов все швидше і швидше, а коли дістався туди, де боровся з левом, зупинився. Лев лежав на дорозі, розкинувши жовтогаряче тіло, і від його шкури струмувало світло. Іван зачудувався й підійшов до лева зовсім близько. З левової голови вилітали бджоли, а коли Іван нагнувся, запахло йому медом. Бджоли задзвеніли над ним, і він вийняв з левової голови пахучий стільник, їв мед, і йому ставало зовсім солодко. Мед пахнув усіма тими травами, що росли навдокіл, відчувалось у ньому й сонце, що росло в небі. Дзвеніли бджоли й не займали його, а він їв та їв запахущий мед, чудний і солодкий сік землі — йому радісно калатало серце. Узяв ще один стільник і знову відчув траву й сонце. А коли пішов, на душі з’явилися ясна погожість, умиротворення й рівновага. І він відчув усю красу світу.
Степ навколо заріс чебрецем, який лив чудодійні запахи, сонце теж заслалося чебрецем, а на небі не було ні хмаринки. Відчув широкий і неозорий світ і яскравий день, що лився в нього, йому добре дихалося, широка й привільна дорога стелилася перед ним; чисто бриніли бджоли — вони вже знову почали носити мед до левової голови. А навколо все дихало розкішним спокоєм, теплом та роздоллям. Йому стало легко. Жив цією хвилею і був добрий, мов дитина. Руки йому вже свербіли до роботи, і він думав про неї, як про чудотворення.
Але біля обійстя він побачив сотника. Той стояв, заклавши руки за спину, й постукував по землі носком чобота. Подивився на нього, і хмарка заслала душу — дивився на велетня тхір. Але надто погожий був Іван сьогодні, тож став і чекав, що повість йому цей непроханець. Сотник люб’язно всміхнувся і простяг руку. Це було несподівано для Івана, і він завагався, все ще пильно вдивляючись у це з’єднання — людини і тхора.
— Ну то що? — спитав лагідно сотник. — Здоров був!
Іван був надто спокійний сьогодні, щоб не зважити на цю усмішку й цей привітний голос. Тому простяг руку, і сотник раптом відчув, що його долоня ось-ось розчавиться. Але стримався і так само спокійно й лагідно промовив:
— То, може, запросиш у господу?
Іванові знову найшла на душу хмарка, і він подивився на пришельця вже не так прихильно.
— Чого панові треба? — розтис він вуста, але сотник усміхався до нього так само доброзичливо й лагідно.
— Прийшов до тебе на розмову, — сказав він. — Бо я новий сотник в Орілі й хотів би перекинутися з тобою словом…
Іван мовчав, тільки підозріло блимнув. Такого йому ще не траплялося. Не звик, щоб до нього говорили так люб’язно і так люб’язно закликали на розмову. Але сьогодні, певне, такий уже день, і він ледь-ледь усміхнувся, розсуваючи великі вуста.
— Кажіть, що маєте, тут, — буркнув він.
— Е-е, то не годиться! — швидко й лагідно затараторив сотник. — Так гостей не приймають! Гостей треба гостити, на те вони й гості. Але коли не хочеш, хе-хе, твоя справа! Я прийшов до вас сотником і хочу тримати з усіма добрий лад. Коли не хочеш, хе-хе, запросити мене, то запрошую тебе я. Підемо у шинок, хе-хе, посидимо, побалакаємо, перехилимо чарку-другу, як ведеться в добрих людей…
Подивився на Івана очікувально, а той знову побачив тхора. Але згадалася його дорога сюди й мед, який дав йому стільки солодкої радості!
Ішли дорогою, і на них звідусіль ззиралися, бо видовище й справді було кумедне: попереду ступав дрібненький сотник, а позаду, мов прив’язаний на мотуз, повільний і добродушний Іван. І від того, що йшов він так незвично, волосся його не розвіювалося, і він не був такий нездоланно-неприступний. Просто йшов здоровенний дядько й дурнувато всміхався. І люди зовсім чудувалися, а дехто пристав до того ходу.
Іван тільки роззирався: всі всміхалися начебто доброзичливо, всі були начебто добрі, хоч хто зна, чи всміхаються вони, чи кплять? Йому проколов душу холодок, і звична настороженість запалала у погляді, але мед, який з’їв сьогодні, жив у ньому й досі, і він покірно, як віл, плентався за сотником. Людей це зацікавлювало, то й у шинок їх набилося, що й яблуку не впасти.
Сотник уже порядкував. Повиштовхував зайвих, погукав шинкарку — молода і в’юнка, вона нагадала Йванові Мотрю. Від того він подобрішав ще більше, а коли сотник сунув йому в руку величезного келиха, знову дурнувато всміхнувся.
— Пий! — закричав сотник з радісним упоєнням.
— Пий! — закричали від столів люди, їм стало так само радісно — тут уже вгадувався бешкет.
Іван подивився на келих, йому вдарив у ніс солодкий дух меду, знову згадався лев, жовтий і осяйний, і бджолиний дзвін, і голосний спів жайворонків. Він подумав, що боротьба з левом так і скінчилася: взяв з його голови мед. А може, прийде він туди ще раз і ще раз вийде той лев?
Од того розправилися Іванові плечі, він став дужий і молодий, аж усі в шинку на хвилю примовкли й насторожилися. Сотник підхопився з місця, скочив до Івана й стукнув келихом:
— Пий!
Всі заворушилися, загомоніли, почали цокатися й пити; Іван слухав той веселий гам з покірною добротою, а тоді обережно підніс до губ келиха й уперше в житті ковтнув гарячого вогнистого струменя. Йому здалося, що поруч спалахнуло вогнище, бо голові й тілу стало тепло й гарно. Подивився навколо, й товариство гукнуло: “Згода!” Він сам ревнув оте “Згода!” й побачив, що в його руці знову повний келих. Випив уже не роздумуючи й уздрів зелені змійки, що поповзли до нього з усіх кутків. Потім він зрозумів, що то не змійки, а повзе до нього трава й зілля. І почав угадувати, яка це трава й зілля.
На нього повзли хміль і березки, пішов, випнувши груди, звіробій, а за ним, як ніч, — глуха кропива. Там далі витиналися оман і стародуб, ще далі притулилося вонюче зіллячко, і він позирнув на нього з підозрою. Але заусміхалися калачики, захитали голівками ромашки; він уже хотів встати й піти, коли помітив буркун і вдихнув його солодощі. Тоді в руці знову опинився налитий келих, хтось зареготав, хтось закричав, а він узяв і випив. До нього посунули якісь обличчя, дивні й незнайомі, бо корчили гримаси, тицяли роздутими, як колоди, пальцями, плювались і роздимали ніздрі. Але йому пахло м’ятою, і він вибачив ці крики й плювання — в голові повільно почали крутитися обручі. Один, другий, третій, вони спліталися поміж себе й крутилися, наче кола, яким ніколи не розімкнутися.
Він подумав: “Треба йти додому!” Але йому здалося, що чує сотників регіт, крім того, його стусонули; навколо дивні звірі, дуже багато звірів: людські тіла і звірячі голови. Всі вони нявчали, кричали й галакали, всі вони немов показилися — Івана вже добряче стусонули під ребра. Впало ще кілька ударів, і він раптом розлютився. Скочив на рівні й урізав комусь так, що перед ним засвітилося червоне марево.
— Облиште, — почув він владний сотниковий голос. — Хай вип’є ще!
Йому тицьнули до рук ще кухля — випив його з жадобою. А тоді на мозок поклалося кілька каменюк, і він уже зовсім перестав розрізняти, де він і що з ним коїться.
Сотник відчував піднесення. Довго жив передчуттям цієї хвилини, і ось вона прийшла. Малий хробачок уже не давав спокою, аж доки не спала йому до голови оця думка. І він привів цього кметя сюди, викликавши тим немалий інтерес. Але хай усе зроблять вони, думав він, головне напоїти й натроїти. Пан сотник навіть вирішив труснути калиткою — людям це подобається, кому не хочеться випити дармового? Він пив і сам, а тоді почав горлати якісь дурниці, що мали б розпалити гультяїв. І гультяї піддавалися його покликам, ставали веселі й розгнуздані. Іван пив покірно й охоче, пан сотник задоволене стежив, як соловіють його очі, як сивіють і несамовитіють. Він підливав ще і ще, шинкарка моталася, немов учаділа, а люди вже червоніли на виду, вже починалися п’яні розмови, сварки й крики. Цього моменту не можна було пропустити, і він з кухликом у руці обходив усіх. Моргав, шепотів, кивав на Івана, піджукував. Всі вже дивилися на велетня налитими кров’ю очима; хай іще не час, але вони вже починали звіріти. Вже підлазили до нього і навіть стусали, але так, щоб той не помітив. Це викликало хвилю добрячого реготу.
Сотник знову всунув Іванові келиха, а коли той випив, всі затюкали й зареготали. Підходили до нього, кривилися й плювали. Смикали за одежу, а один відчайдух налив йому за комір пива. Повітря схитнулося од реготу, а сотник, ставши в кутку, задоволене похихикував.
Іван сидів за столом і немов не бачив того всього. Його очі посивіли, волосся спадало на плечі брудним віялом, — дурнувато всміхався.
І сотникові ще більше сколошматилось у грудях, особливо через те волосся.
— Гей, ти! — гукнув він якомусь парубчакові. — Ану-но бацни його!
Парубчак підійшов до Івана і вдарив. На те велетень звівся і став такий страшний, що на мить у шинку стих галас. Його обличчя запалало, і парубчак полетів сторчака. В нього зацебеніла з носа кров, обіллявши рот і сорочку.
— Ага, ти так! — загорлали звідусіль. — Бийте його!
— Облиште! — закричав сотник. — Облиште його! Хай вип’є ще!
Скочив до Івана і тицьнув йому до рук келиха. Той одразу ж заспокоївся і одним ковтком випив трунок до дна. А тоді сів і замотав головою.
Потім звівся й захитався. Хотів іти, але його похилило до стіни.
— Га-га-га! — зареготали зусібіч. — Бийте його!
— Хай вийде надвір! — закричав сотник. — Надворі способніше!
Іван і справді прямкував надвір. Всі з’юрмилися за його спиною, і сотник побачив, як яро поблискують у всіх очі. Парубчак обтер уже кров, кинувся вперед і, коли Іван став на ганку, вдарив його ногою.
Велетень захитався і гримнув з ганку. На нього кинулися, як на звіра, й затусали руками й ногами. Кілька чоловік тягло палиці й ломаки, і на розпластане тіло посипалася хмара ударів.
Тоді сотник сказився. Він закричав, аж звівся навшпиньки:
— Патли! Ріжте йому патли!
Його підмивала ярість, весь він був немов згусток виплеснутої люті, метушився, кричав, але сам не бив.
Люди вже озвіріли й без того. Різали ножами патли й виривали із голови разом зі шкірою.
Іван важко застогнав і заворушився. Люди посипалися з нього, як мурашва, а він із закривавленим побитим лицем лише поводив страшно очима. Тоді вдарено його ззаду ломакою, і він знову звалився долі.
— Очі! — закричав сотник. — Виколіть йому очі!
Чоловік з ножем метнувся до Івана, і над містечком пронісся рев. Іван знову звівся, хоч поприлипали до нього, як гончаки до ведмедя, гультіпаки, і став на повен зріст. По обличчю від очей юшила йому кров, і він ревів. Ревів, мов зранений звір, і безсило махав руками.
Люди вже почали розтікатися по майдану. Тікали, хто куди, тікав і сотник, аж доки на майдані не залишилося ні душі, хіба що писар, який сидів на ганку канцелярії і спокійнісінько кушпелив свою череп’яну люлечку.
Спершу велетень біг. Хміль наче спав з його тіла, він натикався на паркани, бився об дерева, але біг. Над ним погасло сонце, чорна ніч окутала зусібіч, чорні хмари спускалися на землю, чорний біль пронизував йому голову, виростали чорні квіти й пахли кров’ю. Він біг, хоч насправді ледве переступав ногами, а коли впав у порох, здавалося, ніби все ще біжить. Над ним розверзалися неозорими чорними кугавами небеса, а він уповзав у якесь безконечне і безнадійне провалля, де холодно дихало каміння, де гинуло все живе, яскраве й чисте. Плавав у величезній калюжі, в якій теж не було ні барв, ні світла, — обличчя йому засипало попелом, а він у тому попелі чув іржавий біль, що їв обличчя. Все тіло дерев’яніло, а він біг, бо вже не мав сили спинитися. Не було вже й тепла, треба було бігти — єдине, що знав і розумів. Насправді ж повз, наче внурювався в неозначену порожнечу, в незвіданий біль, котрому немає ні початку, ні кінця. Гостро натикався на будячиння, колючки й лопухи, гостро пахла курява дороги, а він повз чи біг, ліз чи мчав, ішов чи купавсь у сірому попелі. В калюжі без дна, початку й країв, бо йому знову боліло, знову скімлило й. нило; душа його теж була немов калюжа, наче в ній не жило більше нічого, крім цього болю. Тіло його гойдалося, його вішано, прив’язувано до хмари, а хмара та зовсім лягла на дорогу й на мозок. Бо й мозок ставав хмарою, весь спопелілий і перетрухлий; з нутра рвалася нудота, і він, закручений зовсім, поламавши всі припони, які ще тримали його біля землі, покотився, ніби чорне перекотиполе, б’ючись об грудки й доганяючи себе самого. Потім його знудило, він виблював прямо на чорну землю, по якій котився перекотиполем, прямо в калюжу, якої так і не зміг подолати; все спалахнуло так яскраво, що він зупинився. Зупинився, вдивився в те палахкотіння, а тоді зваливсь у траву, гублячи рештки свідомості й останні іскри сьогоднішнього дня.
Отямився від холоду. Йому здалося, що хтось змочує йому голову. Це було приємно й неприємно водночас, і він, зворухнувшись, застогнав. Потім захотів розплющитись, але глухий біль нагадав йому все, і він уперше в житті пізнав відчай. Не знав, куди втрапив, не відав, що чинити й куди йти. Голова покрилася глухою темрявою — відчув це по-справжньому тільки зараз; хотів піднести руку до очей, коли ж зустрівся з чиєюсь рукою. Аж здригнувся й глухо запитав, хто то. Йому відповів дитячий голос, він навіть подумав, що десь чув той голос і що він дуже приязно звучить.
— Це ти, Мотре? — запитав він.
Але це був якийсь сирота, котрий утік зі школи. Він бачив усе, що сталося, і хоче йому допомогти. Хлопченя, певне, плакало, бо шмигало носом.
— Чого ти плачеш, малий? — наскількимога лагідніше запитав він.
— На вас страшно дивитися, дядьку, — вже по-справжньому заплакав хлопчик. — Коли була ніч, то ще нічого, а зараз, а зараз…
— То зараз не ніч? — запитав він із нутровою тривогою в голосі.
— Уже ранок, — сказало хлопченя. — А я сиджу тут, біля вас, цілу ніч. Ви все пориваєтеся до очей…
Він запитав, що з його очима. Врешті, про це й питати було годі, але він спитав і напружився, щоб вислухати правду. Але хлопченя мовчало.
— Ну, чого ти мовчиш? — з мукою спитав він, і хлопченя заплакало ридма.
— Гаразд, — пробурмотів він. — Знаєш, де моя домівка? Хлопченя знало, і він спробував сісти. Тіло йому ломило, було важко й пальцем кивнути, але він звівся й сів.
— Ну от, — сказав, — а тепер добиратимемося додому. Його знудило, відчув, як усередині все палиться, і знову ледве не виблював. Лоб у нього був мокрий, певне, хлопченя мочило водою. Лапнув за волосся й натрапив на щось чудне. Волосся в нього майже не було, хіба кущаки, об які він аж руку поколов.
— Не чіпайте, дядьку, — сказало хлопченя. — Там у вас також рани.
Він сидів, важкий і безсилий, криваві більма його світили назустріч ранкові, а побите обличчя було аж сизе.
— Ну не плач, — сказав він лагідно. — Чи далеко ми від моєї домівки?
— Полем навпрошки, — відповіло, плачучи, хлопченя.
— Я не знайду, — хрипко пробурмотів він, — а коли ти не перестанеш плакати, то не зможеш мене провести.
— Мені страшно, — сказало хлопченя.
Він знову відчув біль там, де були колись у нього очі.
— Зав’яжи мені, — попросив і вирвав шматок сорочки. Руки в нього тремтіли, і від зусилля, з яким рвав сорочку, на лобі виросився піт.
Хлопченя в’язало йому очі, і він відчував малі й тріпотливі пальці на потилиці. Об тім’я йому вдарилося кілька сльозин і опекло.
— Тепер треба встати, — сказав він. — Чи нема близько палиці?
— Нема, — відповіло хлопченя, — але я можу збігати. Йому стало раптом страшно, що опиниться тут сам.
— Не треба, — хрипко сказав. — Допоможеш дістатися домівки.
Захотів устати, відчув, як його вхопили за поперек малі рученята, як натужно допомагали йому, й глибока сіра печаль пойняла його душу. Став навкарачки і спробував вклякнути. Це йому вдалося, і він відчув на обличчі тепло. Сонце стояло якраз перед ним і лило на нього тепле ранішнє проміння. І він завмер, вслухаючись у це тепло.
Його душа схвилювалася, а печаль уже виростала в біле кудлате дерево. І він пізнав нову силу, що з’явилась у глибині його єства, в глибині цього ранку й сонця.
Натужно звівся, а потім важко дихав, хитаючись на всі боки. Хлопченя підпирало його, і він зрозумів, що це йому допомагає. Що тепер він зможе навіть піти.
Але навколо стояла глупа тьма, і він не знав, куди ступити. Немов висів у повітрі і боявся втратити рівновагу. Бо коли втратить рівновагу, може ніколи не звестися.
— Ти таки побіжиш за палицею, — сказав він. — Бо так я не дійду.
Почув, як відірвалось од нього хлопченя і як швидко полопотіли по дорозі босі ноги.
— Що це за шлях? — спитав він, але згадати не міг. Та й не було сили. Сидів і слухав, як дзвонять у вишині жайворони. Це був теплий мелодійний дзвін, так само милий, як ранішнє сонячне тепло. Вітерець війнув на нього й приніс запахів зела. Навіть розрізняв, що як пахне, і це дало йому сяку-таку розраду. Намагався згадати вчорашній день і те, що з ним сталося. Але від таких думок боліло, і він знову слухав жайворонків. Сидів так довго, заціпенів і наче перетворювавсь у камінь. Важкий, хворий камінь, який живе тільки цим дзвоном і ранішнім теплом. А ще запахами зела.
— Я вже приніс! — почув він над собою голосок. Йому всовувалася в руки палиця, і він, спираючись на неї, звівся.
— То куди ж іти? — несміливо й наче ніяково спитав.
— А просто! — хлопченя важко дихало від бігу. Він перекинув палицю в праву руку і ступив перший крок. Його замлоїло, і закрутилася під ним земля. Але стиснув губу й пішов. Сонце гріло на них ззаду — йшло дві чудернацькі постаті: одна величезна, розкарячена й важка, що налягала на палицю й ледве волочила ноги, а друга мала, що стрибала біля великої, як пташеня. Вони похитувалися в теплому жовтому світлі, наче гойдав їх ранок і наче пливли вони по зеленому неозорому морю…
Відтоді почали ходити по Орільщині нові жебраки. Мале метке хлопченя водило величезного сліпця з пошрамленим обличчям — він був такий великий, а хлопченя таке мале, що хто бачив їх, не міг стримати жалю. Бо від здорованя віяло дивною силою, що примушувало забувати про його каліцтво, а від хлопченяти — самою печаллю. Кволе й тендітне, мов дівчинка, з худим, виснаженим личком, воно підскакувало до якогось двору, залишивши свого велетня на вулиці, й починало виспівувати, танцювати а чи жалібно співати. І люди виходили з дому, щоб послухати малого й подивитися на чудного сліпця, що немічно стояв серед вулиці й покірно чекав, доки зробить хлопченя своє діло. А воно заливалося, і люди, слухаючи чудовий голосок, витирали сльози, що самі напливали на очі.
— Біда ж мені на чужині, — співало мале, — не так же тій сиротині, як бідній головоньці, що не маю я з ким приязні, туги розлучити, тільки звик я безпрестанку на чужині жити. Ходжу, блуджу по юлоньці, тяженько зітхаю, що на чужині я, бідний, родини не маю…
Він співав таким високим та ясним голоском, так чисто й гарно світилося його личко, що люди не жаліли милостині.
Вони звертали від села в поле, а тоді йшли, доки зморювалося хлопченя. Тоді Іван брав малого на руки, і вони знову йшли — малий підказував, де баюрина, а де яма, куди повертати і де йти обережно, — в тому їхньому ході було щось таке, що забували про своє жебрацтво.
Вибирали затишне місце й сідали розкласти вогонь. Їли, що бог послав, а тоді знову йшли. На ніч спинялися на якомусь хуторі чи просто в полі; тоді Іван розповідав малому казки, і той, скулившись під рукою у свого велетня, слухав з такою цікавістю, що велика, кострубата рука сліпця клалася йому на голову й починала тихенько гладити.
Так він і засинав. Тоді відчував Іван, що йому стає затишно на душі. Бо решту часу він жив самою напругою. Бачив звірів, що наступали на нього й хапали розчепіреними лапами, — думав про це так багато, що почав забувати справжні обличчя, які колись знав, — ставав лихий. Гризла його ураза, спалахував біль — в такі хвилі розмотував голову й обмацував: заростала повільно, але все ж заростала. В Новий Оріль вони відтоді не заходили, і він намагався не думати про те. Так само, як не думав про свою хату й про Мотрю. Хіба інколи запалювався смуток, приходили до нього веселі, залиті сонцем поля і золотий лев, з яким змагався. Тоді клалася йому на вуста усмішка, обличчя губило замкненість, і хлопченя, бачачи це, раділо. Воно співало в такі дні веселіших пісень, веселіше пританцьовувало й удавалося до довших віршів, які залюбки слухав й Іван, та й люди сміялися, аж за боки бралися. Потім вони знову йшли, і знову брав Іван на руки свого проводиря, а той, обхопивши його за шию тоненькою рукою, мудро показував шлях.
Але прийшла ця осінь, коли Іван прокинувся одного ранку й довго слухав щімкий біль, що раптом озвавсь у ньому.
— Це ж яка пора? — спитав він, і хлопченя, яке вилізло з копиці сіна, де ночували, сказало, що вже ранок.
— Я не про те, — Іван сів на сіні й пошукав обличчям сонця в небі. Але сонця не було, і він зрозумів, що має піти дощ. Ще настороженіше витяг до неба обличчя:
— Я питаю, чи вже осінь, чи ще літо?
— Вересень, — сказало хлопченя.
Тоді він зрозумів, що його тривожило. На нього повіяло тліном леглого листя, холодним продувом і мертвим духом порожнього поля.
— Тобі не холодно? — спитав він, але хлопченя не відповіло йому. — Так, тобі холодно! — сказав він. — Може, повернешся в школу?
— Не проганяйте мене, — жалібно сказало хлопченя. — Я не хочу повертатись у школу.
— Та от бачиш! — понуро сказав Іван. — Не можу я бути жебраком.
— Це я проситиму, — так само жалібно сказало хлопченя. — Ви стоятимете на вулиці, а я проситиму.
— Чи є тут близько ліс? — спитав він.
— Близько, — дихнуло на нього хлопченя.
— Ми підемо в ліс.
Він звівся, струснув одежу, і хлопченя раптом злякалося його. Бо від нього заструмувало такою силою, якої він не знав.
— Що ви хочете зробити? — спитав він, але Іван уже рушив. — Ви не туди ідете, — крикнуло хлопченя, все ще сидячи на сіні, — треба праворуч!
Він повернув праворуч, а хлопченя побігло слідом. Взялося за шворку, прив’язану до Іванового очкура, й повело його.
На них дихнув сумний ліс, легле листя, холодок осіннього ранку, прив’яле де-не-де зілля. Зашумів вітер, і хлопченя почало стрибати, щоб зігрітися.
Іван ішов швидко й упевнено. Його тягло до себе накописько дерев, ліс кликав його дивним голосом, і він зрозумів, що то знову виходить на дорогу лев. Вже міг його побачити, почув його дихання й тепло його шкіри. Лев ішов разом із ним, вони мали увійти між жовті соснові стовбури, і велетень почав пригадувати, який то жовтий колір. “Колір тепла”, — подумалося йому, і він усміхнувся своєму левові.
Лев був смутний. Добре бачив, що той був смутний і невеселий, що йому гірко так само, що гірко на душі й хлопченяті, бо тягло за шворку, наче вола. Але він знав, що не може зупинити цього ходу і не зможе позбавити хлопченя його гіркоти. Там, де почнуться дерева, він знову візьметься з левом уручки.
— Бачиш того лева? — спитав він, і хлопченя заплакало.
— Я не бачу ніякого лева, — сказало воно.
— Ліс далеко? — запитав він.
— Вже поруч.
Врешті, знав це й сам, бо полем уже не пахло. Тільки жовтими стовбурами й жовтою шкірою лева. Він згадав раптом про мед, що його їв із лев’ячої голови, й подумав, що йому вже не їсти такого меду — восени може бути тільки гіркий мед. Гіркий запах, гіркі стовбури і гіркий лев.
Той ішов попереду, вихляв тілом і начебто тікав. Іван пришвидшив ходу — не хотів, щоб той утік.
Над ним уже зашуміли дерева. Тоді він зупинився.
— Листя вже впало? — запитав, і хлопченя вже зовсім розревілося.
— Тут немає листя, — сказало воно. — Тут сосна. Але він не відчував сосни, а тільки запах леглого листя. Врешті, він згадав той жовтий колір — запах листя, цих дерев і лева.
Лев повернув до нього голову. Його морда була все ще сумна. Сумна й добра, бо він сам був сумний і добрий. Але не міг бути добрий зараз, бо навколо затанцювали звірині морди. Всі вони занявчали, загарчали й загалакали. Всі вони наче показилися, і він відчув добрячого стусана.
— Обережно, — сказало хлопченя. — Тут скрізь дерева. Він побачив, що навколо нього починає танцювати зілля. До нього поповзли хміль і березка, пішов, вигнувши груди, звіробій, а за ним стіною стала глуха кропива. Там, за нею, — оман і стародуб, а ще далі притулилося вонюче зіллячко. Він упізнав відразу те вонюче зіллячко — повіяло на нього трутизною й цвіллю. Кисло запахла шандра, і він здригнувся — зілля почало заплітати йому ноги.
На облитій сонцем галявині все ще стояв лев, біля нього лежала левиця й гралося кілька левенят. І він зрозумів, що йому вже не добратися до тієї галявини, адже тут стільки цього зілля й так пахне трутизною!
Тоді він розмотав свою голову, й волосся сипнуло йому на плечі — воно виросло! Вже зовсім виросло, хоч недавно були ще самі кущаки.
— Дивись, — сказав він, — волосся моє вже виросло. Хлопченя плакало.
— Ну, чого ти плачеш, дурне?
— Я не хочу цього, я хочу ходити з вами по дорогах і так здобувати хліб.
Він подивився на лева там, на галявині, й сумно всміхнувся.
— Тобі доведеться повернутися до школи, — сказав він. — Ти дуже славне хлопченя, але я не можу жебракувати. Хлопченя плакало, а він почав мацати довкола себе.
— Де тут дерево? — спитав він. Хлопченя взяло його за руку й підвело до молодої сосни. Він обмацав руками сосну й відштовхнувся.
— А більше дерево тут є? — спитав він, а коли хлопченя підвело його до більшого, сторожко обмацав його долонями.
— Стань за мною! — наказав він і раптом уперся об дерево. Над ними захиталася корона, і велетень упізнав це почуття: шелестить корона, врешті, він сам — дерево; зирнув на галявину, де все ще стояв лев.
Лев дивився на нього незмигно й сумно, а Йван повернувся до нього спиною.
— Тепер ми підемо туди, — сказав він. — Чи є зараз якісь свята?
— Здвиження, — пошепки сказало хлопченя.
— От і добре, — мовив Іван. — Я вже давно чекаю цього здвиження.
Ішли довго, хлопченя притомилося, і він узяв його на руки. Мале кволе тіло тулилося до нього, і він хвилювався, чуючи це тепло. Але над ним шуміли корони дерев, хай давно вони вийшли з лісу, і йшов за ними той-таки лев. Пізнавав його сторожку ходу, але не обертався. Кликала його дорога, і він поспішав. Кликав незнайомий голос, і вій піддався йому безоглядно — йшов усе швидше й швидше. Хлопченя втомилося плакати, вказувало втомленим голосом дорогу, і він м’яко пригортав його до себе.
— Там мене знову битимуть, — несподівано сказало хлопченя, і він ще ніжніше пригорнув його до себе.
Навколо пахло травами й зіллям; коли вони переходили порожні поля, пахтіло стернею й волошками. Він відчував: стерня — темна, а волошки — блідо-сині. Над ними таке ж небо: хмари, мов стерня, а небо волошкове. Він подумав, що блідо-синє — це відчуття цієї осені, її вогкий та привільний дух. Її тепло й павутиння, яке летить і летить. І обвиває волосся, як дороге прядиво. Волосся знову віється за ним, як хоругва, бо йде він швидко. І сила в нього знову така, як колись.
— Глянь-но, — сказав він. — За нами ніхто не йде?
За ними ніхто не йшов, але він вибачив хлопченяті його сліпоту. Бо виразно чув сквапні кроки, чув солодко-гіркий смак та запах: в душу йому все більше наливалося суму й нудьги. Був то майже той-таки сум, який відчував, коли ходив до Мотрі. І він уперше за довгий час подумав про Мотрю. Запахло йому конем-дівчиною, запахло теплим молоком, явилася боязка всмішка.
Але це був тільки спалах, зовсім кволий серед цієї гіркоти й смутку. Він повернув голову, хоч хлопченя обхопило йоголіию руками, і спробував зирнути назад. Позаду була чорна пустеля, по якій украдливо ступав золоторунний лев. Лев дивився на нього так само незмигно, і його добродушна морда ще більше нагадала йому про сонячну дорогу до Мотрі.
Йому раптом захотілося прогнати лева, хай би йшов до своєї левиці й левенят, але не мав сили, бо хлопченя обвило його руками й засинало. Воно щось бурмотіло, і він прислухався.
— Мене там битимуть, — сказало воно.
— Маєш потерпіти! — прошепотів він, намагаючись не збудити хлопченяти.
Але коли воно зовсім заснуло, він зупинився. Бо раптово зрозумів, що не знає, куди йти. Кілька разів спіткнувся й ледве не впав. Тоді він поклав долоню на обличчя хлопченяті. Воно прокинулось і засміялося.
— Ми звернули з дороги, — сказало воно, — й ідемо полем.
Він і справді відчув стерню, що колола ноги. За ними спинився лев, ліг на стерню і спочивав.
— Чи далеко ще до Нового Оріля? — спитав він, сторожко виставляючи обличчя.
До нього приплив дух житла. Запах диму й горілих бур’янів.
— А ми вже майже прийшли, — сказало хлопченя. — Ось міські паркани.
Іван почув, як ударив церковний дзвін. Круглий, соковитий звук повис, наче куля, між небом та землею і довго не хотів розпадатися. Але розпався на безліч відголосків і вмер. Тоді з’явився другий звук.
— Ти проведеш мене до церкви, — сказав Іван. — До тої, найбільшої!
Хлопченя подивилося на нього, обличчя Йванове було залите смутком.
— А що моя хата, — запитав він, — видно її?
— Видно, — пошепки відказало хлопченя. — Але звідти виходять якісь люди.
— Які в них обличчя? — схвильовано спитав Іван. — Подивився, які в них обличчя?
— Мені не видно їхніх облич, — сказало хлопченя. — Це далеко.
— Гаразд, — видихнув він і прислухався, чи йде за ним лев. Лев ішов. Іван знову дихнув запаху людських осель і диму від горілих бур’янів.
— Веди мене до тієї церкви! — наказав він. Вони підійшли до паркану, і велетень відчув, що дорожній порох холодний.
— Люди вже йдуть до церкви? — спитав він.
— Ідуть!
— Давай спочинемо.
Вони сіли на узбіччя, і він вловив запах деревію. Сиділи біля дороги покірні й похнюплені, і повз них проходили люди. Виразно відчував їхню ходу, дехто спинявся й кидав їм дрібний гріш. Хлопченя брало гроші, а Йван вдихав у себе знайомий запах деревію. Був солодкий і рідний — все тут жило й дихало, мов удома, все ніби сонцем налилося. І він зрозумів, що сонце таки гріє. Ненадійним гірким теплом.
Стало тихо. Зовсім тихо. Хіба десь сокотав півень чи погавкували собаки.
— Люди вже пішли? — спитав, мов пробудився, Іван.
— Пішли, — відповіло хлопченя.
— Заведеш мене до тієї церкви, — сказав Іван.
Вони встали й повільно, зморено пішли. Лев теж підвівся й тихо поволікся слідом.
Зайшли до церкви. Відразу відчув це: запах горілих свічок, дихання людей, бурмотіння попа і спів, що раптово злинув згори й покрив усе м’якою печаллю. Іван немовби пив той спів, глибокий і спокійний, сумний і чистий. Запахло димком од ладану, пахло навіть малювання зі стін — церкву, певне, недавно обновляли.
Він стояв позаду людей, але його помітили. Немов пройшовся вітер, ні, то шуміли корони дерев. Дерев, що здіймаються вгору й губляться десь там, у небі. Можливо, було там і листя.
Він схилився до хлопчати:
— Підведи мене до стовпа!
Хлопченя взяло його за руку, і він обмацав долонями шкарубкий стовбур. Тільки зараз упізнав, що це й справді була сосна. Ззаду стояв лев, звів голову і сторожко прислухався. І він зрозумів, що гіркота зовсім пойняла йому душу. Спів і голоси людей, шепіт і шелест, дихання й запах ладану — все ніби знялося вгору й розтало там, біля бань. Біля хмар, як стерня, і волошкового неба. На нього дихала осінь і дивився лев. І він знову здригнувся, його струснула раптом хвиля реготу. До нього поповз хміль і березка. Пішов, випнувши груди, деревій і темно зашуміла глуха кропива. Там далі витинався оман і стародуб, а за ними притулилося вонюче зіллячко. Зіллячко розлило свою трутизну і цвіль. Кисло запахла шандра, і він відчув, як зілля заплітає йому ноги. Тоді пригладив волосся, що буйною гривою спадало на плечі. І пригадав смак меду, якого довелося йому покуштувати ще там, на дорозі. Той смак був далекий, як запах тлінного листу, — з’явилося тепле видиво дівчини-коня і її солодкий дух. Але знову плюснуло хвилею реготу. До нього наближалися якісь обличчя. Були дивні, бо корчили гримаси, показували роздутими, як колоди, пальцями, плювалися й вискотіли. В голові в нього закрутилися обручі. Один, другий, третій — поспліталися між собою й крутилися, наче спіралі. Дивні звірі обходили його звідусіль. У них були людські тіла і звірячі голови. Всі вони нявчали, кричали й галакали, неначе показалися, і він відчув, що ось-ось почнеться розправа. Схилився до хлопченяти й поцілував його.
— Тепер біжи! — прошепотів він.
Хлопченя плакало, але він став раптом такий лютий, що закричав щосили:
— Біжи, я тобі сказав!
Хлопченя й справді перелякалося, дивилося на нього повними жаху очима й поволі задкувало.
Люди обернулися до них, пройшов шепіт, корони дерев там, біля неба, захиталися й почали губити листя. І велетень глибоко вдихнув повітря. Натис спиною на стовбур, і все раптом закрутилося. Почувся тріск, закричали люди, закричали звірі, звідкілясь із темряви виринув перестрашений тхір. Теж щось закричав — все пішло колесом, все перетворювалось у кисіль, та й крик цей застиг — церква захиталася. Він відчув гіркоту, цілі хвилі полинового духу ринули на нього згори й обкутали його.
Знову напружився, аж прилила йому до обличчя кров, аж задерев’яніли м’язи й заціпеніло тіло. Хвилі полину покотилися ще густіше — вже не було нічого, крім полину та відчаю, крім гіркоти і лева, що швидко пішов йому назустріч.
“Ну от, — встигла мигнути йому думка, — ми знову візьмемося з ним уручки”.
Лев стрибнув на нього, й вони покотилися по тому полину, яким заросла церква, а на них із гуркотом звалилася темна лавина чи хмар, чи поламаних дерев.
