ГОЛОС ТРАВИ
Вона почула голос трави, і це не цвіркун співав під ногами. Не був це голос ні птаха, ні звіра, ні людини, ні комахи — так могла говорити тільки трава. Ішов той голос приглушено, мов шепіт, але вона його розуміла. Знову-таки не так, як розуміють людську мову чи тваринні поклики, — був то інший вимір, і вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той говір на мову людини, бо й не потрібно це. Не так розуміла, як відчувала той голос, бо його й не можна сприйняти інакше. Сиділа на призьбі й бачила перед собою тин з перелазом, за яким виднівся клапоть дороги з калюжею та трьома качками у ній. Трохи далі виднівся зелений, аж очі сліпив, вигін, і пастушки на ньому палили вогнище, хоч не було холодно і світив ясний день. Червоний вогонь мінився й палахкотів, а високо над ним здіймалася сива хмара диму. “Такий малий вогонь і такий дим”, — подумала вона, і їй здалося, що в тій хмарі щось плаває й купається. Бачила молоде тіло, голе й лискуче, що задоволене плескалось посеред диму, й пізнала у тій купальниці Варку Морозівну, саме ту, яка наснилася їй цієї ночі.
— Що ти від мене хочеш, Варко? — спитала голосно, але Варка у хмарі диму, що звивався від невеликого вогню, тільки засміялася.
— А звісно, — сказала стара й очі потупила. — Смієшся з мене, бо де вже мені до тебе?..
Знову дивилася собі під ноги й бачила траву. Тихий голос відчувала, і щось таке дивне й сумне в ньому бриніло. Щось наче зелений плач чи жаління якесь, а може, пісня. “Радше пісня, — подумала вона, — але співає її хтось не вельми веселий”. Той хтось не вельми веселий, здається, підійшов до неї і став поруч. Хтось не мав тіла, але він був. Відчувала, що дихає й дивиться на неї. Дивиться, наче очікує, щоб вона щось одповіла.
— Це ти біля мене. Варко? — спитала, але то була не Варка. То був той-таки голос трави…
До хлопчаків на вигін мчав вершник, і кінь весело розбивав землю. Вершник з розгону спинився і щось крикнув хлопчакам. Обернувся й показав пальцем, і стара на ганку побачила, що хмара з диму заступила півнеба. В ній уже не купалася легковажна Варка, а їхав на грімкій колісниці хтось сердитий і палахкий. Вітер дув, однак, не від хмари, а на неї, і стара лишилася спокійна.
— Чи потрібен тобі дощ? — спитала вона, й голови не повертаючи туди, де стояв і дивився на неї отой Хтось. — Авжеж, авжеж, — прихитнула головою. — Земля напилася доста. Зерно вже зійшло і добре росте. Трава росте ще буйніше, га?
Слухала, що скаже їй трава. Відповіла те, що їй хотілося. Тоді стара заплющилась і всміхнулася. Таке добре й погідне обличчя стало в неї, що сонце таки визирнуло з-за хмари й облило весь край. Відтак побачила стара сердите Варчине лице і засміялася тихенько.
— Кров у тобі бушує, Варко! Того голосу ти тільки й слухаєш. А я нє, Варко, я вже гой яка мудріша! Але я вже ветха деньми, Варко. І слухаю я, Варко, голосу трави, а не крові…
Але в цей час, коли сиділа стара чарівниця отак заплющившись, щось сталося, чого вона не сподівалася. Це щось вона теж не прочула вухом і не побачила оком. Здається, то був запах, якого раніше біля неї не було, а може, тільки подих леготу. Мимоволі насторожилася, і її очі запалали холодним світлом. Просто неї ступав через перелаз хлопець, тонкий, як жердина, а біла полотняна одежа бовталася на ньому. Обличчя його було мовби молоком умите — надто вже юний! Ноги мав чорні й репані, а в руці тримав благенького вузлика.
— Ти чого це сюди заліз? — тонко скрикнула стара. Хлопець став і подивився на неї трохи здивовано, а трохи й перелякано. Так вони оглядали одне одного, і було в тому щось таке, що стара перестала сердитися, а він лякатися, більше того, її очі повужчали і щось тепле блиснуло в них.
— Це вже ти прийшов, — сказала вона вмиротворено. — Але я ще тебе не кликала.
— Хіба мали ви мене кликати? — спитав хлопець і підійшов ближче.
— Таж певне, — тихо засміялася вона і захотіла подивитися кудись повз нього, щоб дати спочинок очам. Але він стояв надто близько від неї і заступав їй цілий світ, стара нахмурилася від того.
— Скажіть, чи ви та, котру звуть Жабунихою? — урочисто спитав хлопець.
— Жабунихою мене не звуть, а прозивають, — відповіла вона. — Насправді ім’я в мене інше…
— Я знаю, Іваниха Галайдиха, — сказав хлопець.
— Сідай посидиш, — запросила вона, бо конче хотіла, щоб зійшов їй з очей.
Він сів біля неї на призьбі, і вони зробилися, як баба з онуком за бесідою. Знову побачила вона простір: хмари на небі й помину не було, так само не було на леваді ні пастушків, ні їхньої худоби, хіба що ген далеко мчав, пригнувшись коневі до шиї, вершник, їй здалося, що повернув до неї біле як стіна обличчя й засміявся, показуючи вишкірені зуби. За мить сіра курява покрила вершника, і зник він з очей, немов у землю запався.
Хлопець біля неї сидів мовчки.
— Здорожився, мабуть, що так важко дихаєш? — спитала Жабуниха.
— Авжеж, — відповів він спокійно. — Цілий тиждень до вас ішов. Сам я з Калинівки…
— Довго йшов, коли з Калинівки.
— А я всі села обходив. Треба було мені розпитатися.
— Про що ж таке розпитував?
— Та самі, мабуть, знаєте. Чекали ж бо на мене…
— Чи я чекала на тебе? — вигукнула Іваниха Галайдиха.
— А то ж як! — сказав хлопець. — Прокинувся я одного разу, і до мене півень підійшов. Іди, каже, бо тобі пора. Кличе вона тебе…
— Півень — птиця свята, — сказала вона. — Чи справді до тебе підходив?
— А що ж мене до вас привело? — спитав хлопець трохи зарозуміло.
Іваниха скосила до нього око й спокійно роздивилася. Його лице майже не було загоріле, а матово світилося. Малі гострі очі видавалися круглі, а на вустах грала легка всмішка.
— А чорна кішка до тебе не приходила? — спитала Жабуниха.
— Чорної кішки не бачив, — відповів неквапно. — Навіть білий хорт не прибігав, тільки півень. Був такий червоний як вогонь…
“Мов оте вогнище на вигоні”, — подумала стара й пошукала очима місця, де нещодавно палахкотіло багаття. Але не було там нічого, навіть сліду. Вона здивувалася, і, може, від того зарипіла навколо неї трава. Зарипіло листя, наче дерев’яне поставало, а краєчок тіні від липи, що росла на вулиці, майже дотягся до її ніг. Подивилася на ту тінь, що кащувато наповзала на неї, й аж посунулася. Хлопець біля неї сидів непорушне, блукала тільки на його обличчі та ж таки загадкова усмішка. Іванисі захотілося знову залишитися самою, щоб спокійно прислухатися до мови рослин, неба й землі, — щось би напевне мала почути чи ж відчути. Цей дітвак із зарозумілою посмішкою зараз заважав їй — була при ньому глуха й сліпа. Але не могла прогнати його від себе, адже сидів біля неї спокійно, та й бесіда їхня тільки починалася. Через це вирішила втекти від нього в інший спосіб: очі її сховалися за капшуками повік, рот стулився, руки втопились у рукави сіряка, а ноги підібрала так, що й пальці не визирали з-під спідниць. Відійшла вона від світу зовсім, немов заснула: була кругла, як клубок, а може, це й був клубок.
— Я, бабо, прийшов до вас недаремно, — сказав хлопець голосно. — Ви чуєте мене? Приснився мені перед кількома днями, як вирушив до вас, сон. У тому сні приходили ви до мене зовсім така, як оце зараз сидите, і сказали: приходь, навчу тебе. А ще ви спитали, чи є в мене родимий знак на лівій руці. Я вам показав отой знак. Ви сказали, що саме мене вам треба для науки. Я не повірив тому сну. Але коли заговорив про це півень, то я перестав сумніватися.
— А Варку Морозівну ти не знаєш? — спитала раптом, наче прокинулася, Галайдиха. — Не чув часом про таку?
— Про Варку Морозівну я нічого не знаю, — відповів спокійно хлопець. — Хоч ні, люди говорили мені й про неї. Казали, що є дві славні чарівниці на весь наш край: одна — ви, а друга начебто Варка. Але у сон до мене ви приходили, а не вона.
— Чого ж ти хочеш од мене? — запитала трохи зимно.
— Це ви повинні знати, чого я хочу. За тиждень перед тим, як рушити до вас, я нічого не хотів.
— Коли так, то посидь біля мене мовчки, — сказала трохи нетерпляче. — Щоб мені й пальцем не кивнув…
— А для чого це?
— Подумати хочу, — мовила вона протягло. — А може, й пригадати.
Знову стала клубком ниток, і таке мертве в неї було лице, що не посмів він далі її турбувати, а тільки сидів і дивився на краєвид, що відслонювався звідси. Бачив шмат дороги, трохи далі світився зелений вигін, і на ньому палили пастушки вогнище, хоч не було холодно і світив ясний день. Розганялися й перестрибували через багаття, і, певне, було їм од того дуже весело, бо задивився на них хлопець і навіть думати забув про стару, біля якої сидів. А вона й справді була в цю хвилину нежива, бо не перебувала на цей час у власному тілі, а повільно брела вузькою та слизькою стежкою, що вела в минулі дні. Стежка була піднята над землею, як стрічка, й тяглась у синій морок, якому не було кінця. Обережно ступала босими ногами, а навколо пропливали зміщені й трохи спотворені обличчя й речі: бачила вона всіх, кого зустрічала в той день, і всі речі, до яких торкалася рукою чи поглядом. Жили тут рослини й тварини, росли й дерева, листя яких — всі вимовлені в той день слова. Вона читала їх, як письмо, хоч і не була письменна, — в цій мандрівці у вчорашнє живі навички ні до чого. Повертала тож усі слова, часини, усі дні й ночі, переглядала їх, як книгу, але не мала та книга сторінок, тільки яви. Тих яв було надто багато, тож відгорнула їх, як перебрану крупу, залишивши тільки те, що відбувалось уночі. Темрява довкола ще більше згустилася, стежка, по якій ступала, стала ще тонша, і стара не так ішла, як летіла, бо щоночі летіла отак понад гай та кручу й туди, вище; вдивлялась у тоскне, кругле деко місяця, їй од того гірко пекло в роті, як і тоді, коли хапала гострий і пекучий промінь, що його звішувала долі кожна зірка, й тягла її; але ні, вона давно вже цим не займалася — нічого із зірками і нічого з дощем. Останнім часом думала все більше про землю. Так, всі ночі, які тяглися від сьогодні аж туди, куди вже добиратися перестала, були повні тільки цього — слухання. Слухала землю й чула голос трави. Знала, як нема людини з однаковим голосом, так само неоднакові й рослини. Кожна говорила по-своєму і про своє. І скільки мов існує у світі людських, стільки існує їх і в рослин. Зілля говорить інакше, як трава, а дерева ще інакше. Дерева не розуміють траву, зате розуміють кущі. Кущі розуміють бадилля, а бадилля траву. Вкупі зійшовшись, вони можуть перемовитися, але не одне з одним. Так само люблять і ненавидять одне одного, одні можуть рости поруч, а інші гинуть. Так само воюють за землю, і через це в одному місці перемагають одні, а в іншому інші. Коли ж ростуть змішано — це значить, що в цьому місці іде війна: одне стає паном, а інше гине. “Чи могла я, — думала стара, — так сильно зайнята, мандрувати ще й у чиїсь сни? Скажи-но, зело, чи може людина, чинячи діло, не знати, що вона його чинить?”
Прислухалася, але ніхто їй не відповів. Зрештою, це й зрозуміло: хто б їй відповів, коли поруч сидить хлопець. Без самоти нічого сокровенного й бути не може.
Вже хотіла розтулити вуста й сказати, що таки не приходила до хлопця в сон, коли ж раптом із тьми, по якій блукала, із того накописька облич, речей, тварин та рослин, що роздуто плавали навколо, дійшов до неї ще один голос. Зовсім тихий, як порух змертвілих вуст, але вона почула його. Почула й насторожилася. Той голос сказав їй щось таке несподіване, давно забуте; хоч ні, вона того таки не забувала, як не забуває, що живе. Оте Щось завжди сиділо в ній заховано-приспале і от раптом пробудилося: вона подумки почала лічити свої літа. А що їх було більше, ніж знала вона чисел, то й покинула те рахування. “Мав би бути знак на те пришестя”, — зміркувала вона й подумала, а чи не є знаком саме пришестя? “Еге, — сказала ледве не вголос, — це і є знак!”
— Скільки тобі років, хлопче? — спитала.
— Тринадцять, — обізвався він.
— Виглядаєш на всі шістнадцять.
— Це тому, що високий я. І батько мій був високий, та й дід. Але кісткою ми тонкі. Ось погляньте!
Простяг худу й довгу руку, але Жабуниха не дивилася на неї. Тільки на вигін, на якому знову горіло вогнище і знову паслася худоба.
— То ви кликали мене чи ні? — спитав хлопець, зводячись.
Стара мовчала. У куточку її ока з’явилася раптом сльоза.
— Такі ви чудні, бабо! — сказав хлопець. — Зрештою, коли ні, то я піду…
Стояв перед нею з вузликом у руці і раптом підшморгнув носом, як роблять це діти.
— Стривай, — сказала хрипко стара. — Чого мене квапиш? Сам знаєш, не для простого діла прийшов…
— Еге ж, для науки, — коротко й трохи жорстко сказав хлопець.
— А знаєш, що станеться зі мною, коли тебе навчу? Повернув до неї запитальні очі й дивився. Вона не змогла витримати того погляду. Дивилася на траву в себе під ногами, але то була нежива трава. І не чула від неї ніякого голосу — зілля, яке тільки для того і є, щоб його топтати.
Хата була приперта до горба, по якому знизу доверху цвіли бузки. Хвилі цвіту кучеряво вкривали зелені кущі, ввечері на цих бузках несамовитіли солов’ї, лящали, плакали й дзвонили, наче коси клепали. Вечорами в тих бузках ішло таємне життя: хтось шепотів, сміявся й шарудів. Хтось сипко дихав, а хтось тонко зойкав, немов наслідував солов’я. Раніше стара слухала ті звуки, зазнаючи від того немалої втіхи, — була певна, що це вона населяє так чарівливо ту гору. Сьогодні ж чула тільки солов’їв, тож зирнула на хлопця, обличчя якого загусло в сутінках.
— Любиш слухати солов’їв? — спитала.
— Чи ж вони мені тра, ці солов’ї? — поважним баском одказав хлопець.
— Коли не тра, то й чарувати вчитись непотрібно, — мовила Жабуниха і аж витяглася вся туди, де стукотіли, свистіли й виляскували найславніші із птахів.
— Не сердіться, бабо, — блиснув до неї поглядом хлопець. — Коли тра, то хай!
Але вона поймалася почуттям, до якого йому не було приступу. Так повторювалося щовечора, і так повторилося й сьогодні. Бузки немов спливали долі й заливали цілу долину фіолетовим смерком, був він не лише в повітрі, але й у нутрі всякого живого — повнилися ним серце й душа. Очі Іванихи погасли, бо нікуди було їй дивитися — знову завмирала перед хлопцевими очима. Йому захотілося торкнути її й розбудити, бо й сам почав перейматися цим вечором, — щось дивне й чудовне сколихнулось у його грудях, він аж дихнув із особливим прихлипом.
— Не думай, що я тебе вже взяла в науку, — сказала Іваниха Галайдиха. — Не кожному вона дасться, бо не кожен народився до того.
— Я до того народився, бабо Жабунихо, — сказав хлопець, присуваючись ближче.
— Це ти так вважаєш, — сказала стара, ледве ворухаючи язиком, — а от про солов’їв погано сказав. Земля, сину, — це клубок, сплетений сіткою. Немає в ньому нічого даремного й марного, але не кожному дано це зрозуміти.
— Коли так, то звірте мене, — сказав хлопець і відчув, що в нього зовсім пересохли губи.
Стара сиділа в сутіні й начебто не дихала. Темна й нерушна, з головою, накритою чорною хусткою, з руками, схованими в сірій свитині, — темне її обличчя розчинялось у мороці, і тільки очі ледь-ледь поблимували. Слухала те, що розливалося по ній: тепле воно чи холодне? Стало їй пекуче-печально, а в цей час десь зовсім поруч спалахнув співом соловей, щось заворушилось у бузках і зітхнуло.
— Навіщо воно тобі, те чарівництво? — спитала нараз. — Хочеш стати сильніший інших і тим добра собі набути?
Хлопець уже й собі прислухався до солов’їв. Пахли бузки, й тихий смерк наливався йому в груди.
— Я про те не думав, — сказав він. — Почув голос та й пішов.
— Це ти добре відповів, — мовила вона після мовчанки. — Тоді скажи ще й таке… Чарівництво на добре чи на зле дається?
Хлопець здригнувся. Здалося йому, що в ногах його заворушилася трава. Але то тільки роса впала, бо коли торкнувся пальцями, стали зовсім мокрі.
— А ви його на добро чи на зло мали? — спитав, і голос його прозвучав дзвінко.
— Тільки на добро, — сказала Іваниха. Але не завше людина може додержати обіту. Через це я, як і всі у світі, жила: і добре творила, й лихе…
Знову сиділи якийсь час непорушно. Не було між ними великого злиття, але щось уже з’явилося. Одна чи дві нитки з’єднали їх, і до них притекли одна сила і спільний настрій. Це й був смерк і наливав їх, як порожні глеки. Але хлопець жив і в іншому світі.
— Це саме й люди мені оповідали, — сказав він. — Не лиха ви, казали, але спортити можете… Можете одному допомогти, а в іншого забрати. Казали, що й хвороби в одних забираєте, а іншим насилаєте…
— Атож! — сказала коротко. — Бо немає у світі чогось одного. Все надвоє розділено…
— Про це я й сам думав, — мовив хлопець і легко всміхнувся. — Я, бабо, ні до якого діла не годен. Ні за плугом ходити, ні з шаблею на коні басувати. Вчивсь у дяка, але й наука та дяківська не пішла мені в голову. Я і з хлопцями не дуже гуляв, бо нецікаво мені. Отак сяду й думаю, і чудні бувають у мене думки.
— Про що ж таке думаєш?
— Про всяке. Про зілля й про землю, хіба я знаю? Часом про небо думаю і про те, що там діється. Але ніхто не взнає, що там діється! Темний я ще, бабо!..
— Та вже ж, темний, — сказала вона й знову засумувала, сторожко вслухаючись у побиту солов’їним дзвоном тишу. Він засмутився й собі, і вже зовсім розділилися вони в сутіні біля цих бузків.
— Чарівник не повинен думати про лихе, — сказала вона раптом, — бо тоді не виживе між людей. Не легке це діло, хлопче, бути поставленим перед людські очі! Кожен може каменем у тебе кинути, і кожен може проклясти. Зло чарівник чинить мимовільно: одного наділяє, іншого він кривдить. Окрім того, від людської заздрості мусить захисток мати, а коли так, то люди боятися його мають. Без страху розтопчуть тебе після першого нещасливого граду чи хвороби. Припишуть тобі всі нещастя, які посилає людям господь у кару. Грішник себе не осуджує, хлопче, а тільки благий. Благим же бути — світ оцей покинути, а покинувши його, не живе людина. Чарівник не може сердитися чи ненавидіти, він має тільки любити. Але любов у світі не тільки любов породжує, але й усі біди. Через це чарівник ціле життя живе як палець і немає йому рятунку від самоти. Рятує світ, але він не йде йому на відпуст.
Ця мова вилилася з неї єдиним, бурливим потоком й обірвалася так само раптово, як і почалася. Зависла навколо тиша, солов’ї уже не співали, здається, не пахли бузки, бо темна ніч наклалася на землю. Тільки трава зітхнула в них під ногами, і те дихання пішло в глибину темені.
— Подумай три дні й три ночі над тим, що я тобі сказала, — мовила Жабуниха бляшаним голосом. — Тоді прийдеш і скажеш мені, чи не передумав. Я б хотіла, — вона повернулася до хлопця, — щоб таки передумав!..
Не могла спати, була надто зворушена. Тож підійшла до лави, де заснув хлопець, і покропила його рідиною з горнятка. І хлопець завмер на цю ніч, не міг їй завадити, а коли це сталося, заголосила вона й застогнала. Рвала на собі одежу й билась об долівку, плакала, й сльози обпікали лице, розпустила волосся і вряди-годи запускала в нього кощаві пальці.
— Ти, боже, чи ти, дияволе, хто з вас наслав на мене це прокляття! Котрий із вас послав мені це лихо, щоб я загубила своє життя! Чому так рано привели до мене цього вісника, чому забрали в мене молодість та красу?! Чому, замість пестити діти, полюбила я зілля, чому, замість чоловіка, мушу віддаватися я темній ночі? Не боюся суду божого, бо не лихо я сіяла на землі, а допомагала людям. Людський суд, може, мене осудить, але перед божим я годна стати…
Хрипіла цими словами, аж доки не вимовила їх усі. Тоді вийшла на ганок і стала лицем до лиця з місяцем. Стояла так довго й слухала. Знову заспівали солов’ї, місячне світло наливалось у неї, тож відчула, що стає прозорою й легкою. Що ноги її відриває од ганку і зараз вона зніметься в засіяне зорями небо.
Тіло її продовжувало стояти на ганку, а те прозоре, що народилось у ній, відділилося й таки справді полетіло. Вона дихала на повні груди прохолодним вільжистим повітрям й відчувала той захват, який знала завжди при літанні. Зорі над головою стали великі, як золоті гарбузи, і Жабуниха інколи торкалася їх. Тоді дзвеніли вони, а від її пучки розіскрювалися снопики. Крутнулась у повітрі й затанцювала, закрутилася, як вихор. Впала плазом на землю й схопила міцними пальцями чорного, як ніч, кота. Понесла його в небо, де зорі й місяць, щоб залишити його там навіки.
— Я відчула, Варко Морозівно, що ти хочеш зі мною змагатися, — сказала вона.
Вони летіли поруч у ясному світляному етері.
— Хіба між нами такого не повинно бути? — спитала Варка. — Ви старі, а я молода…
— Я стара, але ще подужаю десятьох, як ти, — сказала Жабуниха.
— То й дужайте на здоров’я, — засміялася легковажно Варка. — Чи ж я бороню?
Випливла з її рук, як світло, і стара безсило стисла кулаки. Ця її знесила зродила іншу, й та поселилась у грудях щемливим болем. Сіре кошеня зайшло їй у душу і згорнулось у клубок. Знову побачила навпроти себе засміяне Варчине лице.
— Ви начебто забули: така в нас, чарівниць, гра, — сказала молода. — Коли комусь із нас нудно, починаємо бавитися. Хіба ви того не хочете?
Жабуниха мовчала. Те прозоре в ній, що відділилося й стало наче місячне світло, знову повернулось у тіло, котре стояло на ганку. Тіло від того ожило, а очі тихо заплакали. Відтак знову почула Іваниха Галайдиха голос трави, і це не цвіркун співав під ногами. Почула й зрозуміла його — то був інший вимір, не могла розказати який. Думка її знову рушила в синю темінь, у якій простягнено було срібну стежку, ступала по ній неквапно, бо йти їй цього разу виміряно далеко. Тож усю решту ночі йшла вона й ішла — мала сягнути аж у глибину власної юності, коли ще була така, як цей хлопець, і так само прийшла на науку до відунки Мокрини. Що їй тоді сказала Мокрина? Виловлювала ті слова із синього мороку й читала їх, хоч і не знала грамоти. Вуста її шепотіли, ледь-ледь розтуляючись, — бажала з’єднати слова.
— Коли прийде вістун, — сказала Мокрина, — не сперечайся. Будь йому покірна, й тобі за це віддасться котрийсь із мимовільних гріхів…
Співали солов’ї, й пахли бузки. Пахла земля, а в груди старої входив спокій. Хотіла уявити засміяне Варчине обличчя, але не змогла. Не могла викресати в грудях собі озлості супроти суперниці, що запалило б стару чарівницю на чин і змагання. Була спокійна, а відтак не могла боротися. “Вони прийшли майже одночасно. Варка й отой хлопець, — подумала, заходячи в хату. —Хто ж із них той вістун?”
Сіла біля залитої місяцем лави, на якій спав хлопець. Обличчя його було крейдяне — хлопець не дихав. Довго дивилася на те обличчя, і в грудях у неї був жаль. Здалося їй, що це власний її син спить перед нею, тож турботливо запнула на вікні фіранку. Крейдяне обличчя посіріло, і вона, схилившись, поцілувала холодний, майже крижаний лоб.
Маленька сльозина скотилася з її повіки й упала на те чоло. Хлопець заворушився й перевернувся на бік. Заплямкав уві сні губами й тихо застогнав — щось лихе йому привиділося.
Іваниха Галайдиха повернулась у свій дім через три дні. Переступила перелаза й відразу ж побачила хлопця, який спокійно сидів на призьбі.
— Ти ще тут? — спитала буденно. — Не помер із голоду?
— Та вже на вашому хлібі сидів, — відказав хлопець.
— Ну, то й гаразд, — мовила вона, сідаючи біля нього. — Не передумав?
— Чого б то я мав передумувати? — відказав хлопець. — Коли вже мене покликано на це діло, то де дітися?
— А може, це облудний голос?
— Облудний голос я взнаю, — мовив хлопець.
— Ну, дивись! — озвалася вона трохи невдоволено. — На три приступки треба буде тобі ступити: щоб не бідувати, мати захист од світу і хвороби пізнавати.
— Я готовий, — сказав він твердо.
— Ти готовий, — озвалася вона непевно, — а мене-от сумнів бере…
І побачила вона той Сумнів як живу істоту. Дивна й несвітська була це проява. Така тонка, як високо виросла у степу тирсина, а голівка у неї — як у квітки. Великі жовті очі дивилися з тої голівки, а вуста кривилися чи до сміху, чи до плачу. Тонкі руки — наче промені, а може, й гостріші: коли торкала ними людські груди, простромлювала, немовби голка. Німі вуста її ворушилися, адже та істота зовсім без’язика. Тільки й знала, що мову рук і пальців, але коли торкалася людини, хвора та ставала й квола. І як каламуть у ріці від киненої каменюки, знімалися отак у голові в людини думки. Зрештою, всі три дні, які проблукала стара в лісі, не давали ті думки їй спокою — Сумнів отой плівся за нею, немов кіт, і розтуляв писок, наче хотів у чомусь застерегти. Часом стрибав їй на плечі і затоплював у тіло пазурі. Після того падав на землю, як мертвий. Знову ставав стеблом, а голову мав мов жовту квітку і простромлював Іванисі груди пальцем-променем. “Гай-гай, — думала вона, — так сум’ятиться мені серце, а чого? Чи, може, вмерти боюся?”
— Та Варка мені спокою не дає, — сказала, бо думала вголос. — Виступила зі мною у змагання, а не хотіла я зараз того. Знаю, що має бути поруч, а де — не дійму. Вже на карту я кидала й на решеті гадала — мовчить те усе. Коли б знала, що вона у цій лободині, вирвала б, а коли б у трісці, спалила б. Але вона — наче повітря, — Жабуниха витягла руку і стисла пальці. Відтак розтисла й подивилася на долоню.
— Я того всього не знаю, — сказав хлопець. — Але сумнів, що вас бере, чи не вона?
— Га? — скрикнула вражено Іваниха Галайдиха і повернулася до хлопця. — Ти теж його бачиш?
— Я його не бачу, бо ще не навчений, — відповів хлопець. — Але, може, це вона, кажу?..
— Стривай, я тебе навчу, — сказала Жабуниха й простягла руку. — Зроби й ти так.
Він виставив долоню.
— Подивися на зап’ястя. Спусти пальці. Тепер знову поверни долонею вгору. Пальці розслаб. Дивися крізь них. Що ти бачиш?
— Щось тонке, як трава, — сказав хлопець. — Голова як квітка, очі великі й жовті. Руки як проміння. Ой, воно рушило до мене!..
— Вже починаєш бачити, — радісно сказала Іваниха. — Їх усіх можна отак уздріти, треба знати тільки, як повертати пальці. Сум і Радість, Горе й Талан, Злидні й Добробит — всі вони живі. Проста людина їх не бачить, та й не потрібно це їй. Постав перед собою руку.
Він поставив.
— Переверни. Зігни мізинця й четвертого пальця. Що бачиш?
Він побачив золоте яблуко, яке вкотилось у долоню. І запалилося йому на долоні вогнище, але зовсім не пекло його, а тільки гріло. Яблуко сміялося, перекочувалося — тепло потекло йому через руку в серце і теж почало ставати вогнистим яблуком. Дивна радість, легкість, веселість, навіть шал охопили хлопця. Він зірвався з призьби й ударив босими ногами об траву й затанцював, засмикався, перекидаючи яблуко з руки в руку, наче було воно жаристе. Іваниха відкинулася до стіни й реготала, показуючи гниляки зубів.
— Досить, досить, замориш ти мене! — сказала й рукою махнула.
На те слово спинився хлопець і пішов до неї, світячи усмішкою.
— Що це воно було? — спитав задихано.
— Сам здогадайся, — сказала Галайдиха. — Не плакав же, а танцював. Чи, може, й заплакати хочеш?
— Я все хочу, — сказав хлопець. — Все, що вмієте й можете.
— Отак уже все, — всміхнулася стара. — Це дрібниці, що я тобі показую. Але й таке маєш знати. Бо вони таки живі: Гнів та Озлість, Цнота й Блуд. Все в повітрі живе й тече, немов вода. Зумій загустити цю воду й побачиш, що накликав.
— А воно не сердиться, коли його кличеш?
— Ще й як! — сказала Жабуниха. — Через це не викликай часто й даремно, щоб у ворожнечу із ним не ввійшов.
— А як увійду, то що?
Стара подивилася на нього із прижмурцем, і такі були гострі й пильні її очі, що він аж зайорзався.
— Упирем станеш, — сказала вона.
Він здригнувся, бо холодом на нього повіяло, хоч день навколо стояв сонячний і теплий. Віддалік, де розкинулося село, куріли з бовдурів дими, і стояли вони прямовисне, немов повітряні драбини. На небі й хмарини не було — летів неквапно біля річки чорногуз. Сів просто на воду і склав крила. На вигоні паслася худоба, пастушки зібрались у купу і грались у крем’яхи. Жовтий пісок вистеляв ложе річки і виповзав на обидва її береги, їхав дорогою віз, і дядько в ньому зазирнув через тин. Побачив стару і хлопця на призьбі — сиділи одне біля одного, Жабуниха оповідала щось, наче казку, а хлопець аж рота розтулив, такий уважний був.
— Добридень! — гукнув їм дядько, і стара відгукнулась до нього високим голосом. Курява з-під коліс випливла з-над тину і стала сірою хмарою.
— Витягни руку, — наказала стара. — Переверни. Зігни вказівний палець.
Хлопець побачив сірого, тлустого чоловіка, який ішов за возом. — Був прив’язаний налигачем і розвертав навсібіч сіре, печальне обличчя з великими очима. Плакав, і сльози розмивали по лиці рівчаки. Тіло його не було покрите одежею, але якесь начебто дерев’яне.
— Що воно? — тихо спитав хлопець, опускаючи руку.
— Біда того чоловіка. Кожен з нас водить за собою на налигачі власну біду.
— То давайте скажемо йому.
— А чи ж він просив? — спитала гостро стара. — Ніколи не роби того, чого тебе не просять. Не всі люблять, щоб їм на їхню Біду показували.
— А прогнати ту Біду ви не можете? Але старої вже начебто не було біля нього. Десь заблукала в цьому сонячному дні і не знала, як вийти з тої безмежності.
Стежки заплутували її шлях, наче линви, — годі було їх під ту хвилю розплутати. Тиха туга попливла з її очей і розплилася в синьому сонячному повітрі. І з’явилася від того в небі перша хмара, така несмілива й тендітна, наче хтось вилив у небі кухоль молока. Ця хмара народила з себе білого птаха, який полетів до землі, немов кинений камінь, але раптом пропав, бо стара заворушилась і встала. Була рішуча, а може, й сердита і не бажала вже балакати з хлопцем. Він же трохи злякався, чи не вразив її чимось недозволеним. Підхопився й собі, і стояли вони супроти, напружені й насторожені.
— Спитуєш мене, хлопче? — хрипко спитала стара. — Не дозволю, щоб опитував.
Тоді хлопець зовсім розгубився. Відвернувся й пішов до перелазу. Спинився по дорозі і знову витяг перед себе руку. Віз уже був далеко. Далеко була й хмара куряви, що той її волочив, — озирнувся до нього той голий, дерев’яний та сірий чолов’яга і показав кругле заплакане лице.
— Є один непереступний закон, — сказала з порога стара, і хоч говорила неголосно, кожне слово дійшло до хлопця. — Ми, чарівники, можемо багато бачити, але мало вдіяти. Не наша воля змінювати світ.
— Але ж для чого тоді нам бачити? — спитав хлопець.
— Щоб людям утіху давати, — сказала гордо стара. — Втішеній людині легше у світі жити, хлопче!
Хлопець знову повернувсь у двір і сів на призьбі. Біля нього впустилася Жабуниха і зробилася така тиха, що й дихати начебто перестала. І ось він настав, цей момент: увійшло хлопцеві в душу перше одкровення. Той птах, що його народила схожа на виплеснутий глек молока хмара, не впав іще на землю, а летів і летів, і мета того льоту — таки його, хлопцеве, серце, бо воно прочинилося раптом здивовано й наповнилося сонячним ранком. Це й було його захоплення, а разом з тим і страх перед власною знесилою та мізерністю; очі його в цей мент були повні золотого проміння й синього неба — це в них мав улетіти білий птах, щоб поселитись у малому; адже птах із молока — щось плитке й м’яке, наче вода, а може, ще м’якше й плиткіше — як відчуття. Водночас народжувавсь у ньому смуток, і не було йому причини й пояснення, це ж бо теж одвічний житейський закон, який збагнув він серцем та очима: будь-яке придбання у цьому світі — знову-таки втрата, і ніколи, доки світ світом, доки сонце сонцем, не буде інакше. Оця втрата й була світом і птахом, одкровенням та смутком, його тінню, бо на те і сонце, щоб освітлювати річ і творити її відбиття; на те й сонце, щоб з’являти у світі подобенства, які може сприйняти лише золоте око.
— Все у світі надвоє розділене, — сказала урочисто стара. — Зрозумій це і не вражайся.
Але він ще й досі чекав, адже той птах летів та й летів, і вже знову бачили його вони обидва, хоч простому оку це звичайним миготінням здавалося; зрештою, і з птахом сталося те, про що вістила стара: розколовся він на два: білого й темного; світлий ударив ув очі хлопцеві, а темний ув очі старої. Тоді скрикнула вона тонко й витягла перед собою руки, а хлопець здивовано видивився на них: були обидві всохлі й покорчені.
— Можеш радіти, — сказала Жабуниха, і обличчя її спотворилося з болю. — Перша таємниця мені коштувала рук…
Але хлопцеві було ніколи перейматися прикрощами старої, світ перед ним став перламутровий. Заграли й заспівали барви, трава у воду перетворювалася, а вода зливалася з повітрям. І наповнювалося воно тією зеленою водою й тими барвами — щось заспівало прегарно, наче благовістило новий ранок, і то мав бути ранок у ранку. Відтак почали перелазити через тин двійко чудних близнят. Були зрослі тілами, але руки, ноги й голови мали свої. Дибали, незручно переступаючи, а в руках тримали по вужу й по квітці. На головах у близнят сиділо по вінку, а роти їхні одночасно стулялись і розтулялись — близнюки співали.
— Хто вони, оті двоє? — злякано гукнув хлопець.
Жабуниха тулила до грудей скорчені руки й плакала. Але не текли їй з очей сльози, були ті сухі й болющі, і палахкотів у них чорний, як ніч, вогонь.
Не могла спати від того болю, тож підійшла до лави, на якій згорнувсь у клубочок хлопець, і пирснула на нього рідиною, яку набрала ротом з горнятка. Хлопець завмер на другу ніч і не міг їй завадити. А вона тонко заскімлила й заплакала, бо не мала сили витримати того відчайного болю в руках. Але й це не допомогло їй, тож подибала до печі й роздмухала жар, який ще там тлів; кинула соломи й гріла воду. Потім поклала у горщик трави, вириваючи її з пучки зубами, й чекала, доки настоїться. Біль став нестерпний, і вона впала на землю, кричала й тулила покорчені руки до землі.
— Земле, земле! — стогнала вона, — як забираєш усе на світі, забери цей біль і улекш мені муку!
У круглій шибочці став місяць, а може, це шибочка стала отаким місяцем, — боліла, як і її руки, і Жабуниха завила на той місяць-шибку, як голодна і хвора вовчиця. Але й це не допомогло, тож подибала до печі й почала мочити руки у відварі.
— Боже! — сказала вона. — Дай силу моїм рукам ще на одну ніч, я хочу навчити його зорі знімати!
Від зілля їй полегшало, і стара відчула, що руки знову можуть їй служити, бо наповнилися соком, як весною дерево. Вже поворухнула пальцями, хоч це віддалося по цілім тілі. Розминала їх з натугою, аж рипіли їй кісточки й хрускали, піт обмивав її з ніг до голови, але вже рухала п’ястями й пальцями — блідий усміх ліг їй на вуста. Вийняла руки із зілля, втерла рушником, тоді зирнула на шибку-місяць, бо потребувала його.
Вийшла на ганок і стала лицем у лице із жовтим князем.
Стояла так довго й слухала. Солов’ї цієї ночі не співали, але нестерпно пахли бузки. Місячне світло наливалось їй у душу, тож відчула, що стала прозора й легка. Ноги їй відривало від ганку, от-от мала зірватись і полетіти в небо.
Тіло її лишилося на ганку, а те прозоре, що народилося, відділилося від неї й таки справді полетіло. Крутнулася, як вихор, завертілася й раптом упала плазом на землю, схопивши білого, як сметана, пса. Несла його в небо туди, де зорі й місяць, щоб залишити його там навіки.
— Хочу побалакати з тобою, Варко Морозівно, — сказала вона. — Ти викликала мене на змагання, і я піддалася на це. Але я не маю сили змагатися з тобою. Варко, покинь мене…
Вони летіли поруч у ясному етері.
— Чого це так раптом відступаєтеся? — засміялася Варка. — Адже це така наша відьомська гульня.
— Покинь, Варко, — мовила стара. — Не до гульні мені зараз. Адже заповіджено кожному з нас, і ти це знаєш: коли маємо вмерти, приходить до кожної вісник.
— Ще рано про це казати, — сказала Варка.
— Тобі рано, а мені пора. Той вісник ув образі хлопця-відуна приходить, і ми не можемо його прогнати.
— А ви проженіть!
— Гріх це для нас великий. Маємо навчити того хлопця мудрості своєї і через те померти.
— Чи нам про гріхи говорити? — сердито озвалася Варка. — Вже те, що ми є, — гріх, адже проклинають нас усі й ненавидять.
— Проклинає той, хто заздрить нам, а не знає нашого призначення. А ти мусиш знати. Не лихо ми сіємо, а добро. Ми людей од хвороб оберігаємо й від нечистої сили, яка труїть їхні душі. Не губимо людей, а рятуємо. Через це й мусимо передати свою мудрість іншому, і це останній наш закон.
— Що ж ви хочете від мене? — спитала Варка.
— Щоб відступилася. Щоб не вліз у наші душі чортяка. Щоб не змагалися ми в той час, коли йде наука.
— А я вам не шкоджу, — сказала Варка.
— Не бреши, Варко, — гостро озвалася стара. — Я тебе чую. Десь постійно коло мене ховаєшся. Не маю вже сили, щоб викрити тебе, але ти повсюдно біля мене.
— Та яка ж вам од того шкода?
— Входиш у таємницю, яка тільки для двох. Боюся я того, Варко, бо коли хто вмішується третій — то це напевне чорт.
— Отаке вигадали — чорт! Забобони це темні, бабо! Я вже не один рік чарівницею, а ще ні разу не бачила його.
— Чорт — це наші лихі помисли, — сказала стара.
— Нема в мене супроти вас лихих помислів! — відгукнулася різко Варка, а коли хотіла схопити її Жабуниха рукою, знову витекла, як світло. І задзвонив десь над Іванихою Галайдихою чи біля неї дзвінкий молодечий сміх, а від того сміху почала вона важчати. Прозоре в ній, що відділялося й ставало, немов проміння, знову повернулось у тіло, яке стояло на ганку. Не була від того живіша, але очі тихо заплакали. Знову почула в темряві голос трави, і то не цвіркун співав під ногами. Розгинала і згинала пальці рук — без цього знову вони закостеніли б — і перечікувала, доки виплачуться її очі і доки настане година, якої вона чекала вже з нетерпінням.
— Уставай, хлопче, — сказала Іваниха Галайдиха, бризнувши на нього рідиною з горняти. — Сьогодні вже досить тобі спати.
— Що, вже ранок? — схопився перелякано хлопець.
— Де там ранок! Нічна твоя наука починається.
Хлопець сів на лаві й чухмарився.
— Голова мені крутиться, — сказав. — Може б, ми на завтра відклали?
Позіхнув, не затуляючись, і ледве стулив рота, коли відчув, що тверді пальці схопили його за вухо і звели з лави.
— Не я тебе до себе прикликала, — сказала стара залізним голосом, — а сам прийшов. Коли ж прийшов, забудь усе колишнє. Все солодке й приємне; забудь, що ніч — для спання, бо саме вночі всі таємні оборудки чиняться. Не собі ти вже починаєш належати, хлопче, а світу!
— Пустіть мене, бабо, болить!
— Болітиме тобі ще не так! — скреготіла над його головою стара. — Коли ти людям серце віддаватимеш, а вони в тебе гнилим словом кидатимуть, коли за них терпітимеш, а вони тобі в обличчя плюватимуть. Від ночей безсонних і від того, що голова в тебе розвалюватиметься від думок. Од того, що тобі цілий вік стримуватися треба буде; матимеш нелюдську силу, але не могтимеш користуватися нею, щоб себе врятувати, збагатити, а інших обіднити. Проклятий будеш!
— Ви мені вухо відірвете! — заскімлив хлопець, і сльози потекли йому по лицях.
— Нехай і відірву, — рипіла стара. — Відірву й пришию, є в мене й на те сила! Але знай, коли ступив на нашу дорогу, не сподівайся лакоток!..
Зрештою, відпустила вухо, і хлопець упав на коліна, тер вухо й ридав.
— Вилий з очей усі сльози, — сказала, прямовисно звишаючись над ним, стара. — Те, що уздриш зараз, не можуть бачити мокрі очі, а тільки виплакані. А ні, є тобі час одмовитися й утекти від мене.
— Не можу я втекти від вас, — сказав хлопець. — Самі ж бо знаєте: послано мене…
— Коли ж послано, терпи!..
Спинилася під вікном, висока, виструнчена і, здається, зовсім не стара. Дивилася через шибу в небо й бачила зорі.
Опускали до землі невидимі нитки, наче довгі й тонкі ноги, і нечутно ступали ними по росі.
— Зараз ми зірку з неба стягуватимемо, — сказала Жабуниха. — Підійди ближче й вибери, яку захочеш.
Хлопець уже не плакав. Стояв поруч з Іванихою й дивився. Поступово наливався тією урочистістю, що нею аж дихала стара, і небо раптом почало наближатися до нього. Зорі більшали й більшали, і він уздрів ті нитки, що були ними обсновані.
— Кожна зоря — це золотий клубок, — прошепотіла біля нього Жабуниха, — і його легко розплутати. Вибирай!
Він помітив, що вони різнобарвні, ті зорі. Жовті, сині, голубі, червоні, рожеві пливли в темно-синьому киселі. Його рука мимоволі потяглася, перейшла через шибу, як світляна, і майже досягла однієї з них — жовтої.
— Жовту вибрав! — засміялася стара. — Жовтої нам і треба. Жовта — це, хлопче, гроші. Але не твої і не нічиї, а людські. Ми людям віддаємо свою силу, а натомість живемо з того. Стривай, зараз ми її візьмемо.
Їхні тіла поволі вмирали під вікном, бо наливалися світлом тієї зорі, яку бачили їхні очі. Саме те прозоре й тонке покликало раптом їх у небо. Пройшли, як світло, крізь шибу і, як світло, попливли в неозору просторінь. Не чули нічого, бо й не було сьогодні звуків. Не було ні тепла, ні холоду, тільки самі барви. Окрім бачених раніше, плавали навколо них, як риба, ще й зелені, оранжеві, блакитні й навіть чорні тіла. Грали й мінилися, складались у веселки й розпадалися нагло, наче від ляку. Тоді тремтіло небо й міцніше в’язалися вузли зір у ньому.
— Бачиш, — сказала стара чарівниця, — кожна зірка — це вузол у небі. Його не можна вирвати сильцем, щоб не пошкодити сітки небесної. Зорю треба виймати тихо й ніжно і заплести те місце, зв’язавши розірвані краї.
Все небо й справді було помережане світляними нитками: сяяли кожна своєю барвою, було їх так багато, що годі й розібратися. Стара вже обмацувала золоте тіло зорі — шукала чогось. Почувся тихий звук, наче лопнула струна, але то тільки розірвався промінь. Стара зловила його, як нитку, і зв’язала з іншим. Тоді знову почувся звук, і знову зв’язувала розірване. В руках у неї світилося велике жаристе яблуко. Тисячі промененят відскакувало від нього, немов було обтикане безліччю золотих голок. Світляні нитки спускалися додолу, і стара взялася за одну.
— Оце і є твоя зоря, — сказала вона. — Даватиме тобі хліб.
Усунула нитку хлопцеві, і той міцно її стис…
Стояли перед вікном, кожне стискало по золотій нитці.
— Тепер тягни! — сказала Іваниха. — Стягуй сам, бо мені знову починає корчити руки!
Вона майже викрикнула останні слова, бо застогнала й заридала. Хлопець же прикусив од старанності долішню губу і помалу стягував із неба золоте яблуко.
— Обачніше! — крикнула крізь стогін Жабуниха. — Не зірви нитки!
Але він уже й сам відчув потрібний ритм. Перебирав золоту плоскінь і помалу стягував із неба золотого змія. Було це зовсім так, як і в дитинстві, коли запускали з хлопцями змія в небо, і тут не треба було його вчити. Золоте яблуко тремтіло в небі, спускаючись все нижче й нижче, а що було світляне, легко перейшло через скло і впало посеред хати. Від того освітилось усе всередині, і наче вперше побачив у тому світлі хлопець стару чарівницю, її спотворене від болю обличчя, величезні скорботні очі й майже чорну, густо побиту зморшками шкіру. Беззубий рот її був розтулений, а ніс тремтів — простягала в його бік не руку, а всохлу бадилину, і йому треба було зусилля, щоб розібрати слова, які гукала до нього:
— Поклади в горщика, бо розсвітиться!..
Хлопець метнувся до печі й схопив найбільшого горщика. Взяв зорю голими руками й засипів — була як розпечений шмат заліза. Кинув у горщик, а його долоні миттю покрилися пухирями. Знайшов ще силу накласти покришку, відтак погасло світло і знову вони потрапили в темряву, осліпши на деякий час.
— Умочи руки у відвар, що стоїть на печі! — рівно й утомлено сказала стара.
Хлопець занурив долоні, і біль почав тихо спадати.
— То як? — тим-таки тоном спитала Жабуниха. — Веселе було полювання?
— Що ми з нею робитимем? — спитав хлопець.
Все обличчя в нього було покрите великими краплями поту, але не міг утертися, бо мав руки занурені.
— Поживеш, побачиш! Мені он руки зовсім усохли, та і в ногах щось дивне коїться.
— Полікуйтеся й собі, — легковажно озвався хлопець.
Стара чи засміялася, чи схлипнула:
— Хіба забув, що я тобі казала? Себе ми не лікуємо, хлопче!
— Відпустило ж вам руки!
— То я на одну ніч випросила, — мовила, ледве рухаючи вустами, стара. — Та й ти ніколи отих опіків до кінця не позбудешся. Матимеш їх до кінця…
— Мені вже не болить!
— Заболить пізніше…
Вона замовкла, немов задумалася.
— Тепер уже ти і їсти варитимеш, — сказала. — 3 завтрього й мене, й себе годуватимеш.
— То й годуватиму! — відгукнувся хлопець. — Я вдома сам собі їсти варив.
— Одне мене турбує, — сказала стара. — Чую десь Варку… Ти вже сам, хлопче, відун, чи не пошукав би?
— Як же її шукать?
— А так, як учора тебе вчила. Вистав руку, переверни долонею вгору і склади мізинного й середнього пальця. Обдивися кутки…
— Далася вам та Варка! — трохи невдоволено сказав хлопець. — Я он руки собі гою.
— Більше не загоїш!
Він вийняв руки — таки не боліло.
— То як кажете? — спитав. — Мізинного й середнього пальця?
— Еге ж! Прожени її, прожени, бога ради! — простогнала Жабуниха. — Мучить вона мене…
Став і зробив, як учила стара. В одному кутку побачив старого й сивого домовичка, що спав собі, як собака, згорнувшись у клубок. Посопував носом і поскімлював, наче снилося йому щось лихе.
— Цього не займай! — сказала Іваниха. — Цей хай собі спить. Чуєш, і йому щось лихе привиджується.
У другому кутку стояла жінка з великими й добрими очима. Тримала на руках дитину і була сумна.
— Цій уклонися! — сказала Галайдиха. — І помолися за мене. Щоб не знала я на тім світі муки більшої, ніж заробила.
Хлопець уклякнув і помолився.
— Нехай ця стара не знатиме муки більшої, ніж заробила, — попросив він.
Жінка з дитиною кивнула.
Дитина спала, але на його голос прокинулася. Витягла тоненькі рученята, звільнивши їх з ковдерця, й потяглася. Тоді глянула на хлопця великими, чорними, як і в матері, очима.
— Прости їм, — сказала жінка. — Вони, як діти, граються, але не чинять зла…
Дитина дивилася на них безмовно.
— Повернись у третій бік, — попросила Жабуниха.
У третьому кутку стояв парубок із марним обличчям.
— Це парубок, якого я любила дівкою, — прошелестіла стара. — Він помер, і не встигла я з ним узяти шлюбу.
— Чого весь час кличеш мене? — спитав із тугою парубок. — Чого турбуєш?
— Хочу спитатися, — озвалася стара. — Тобі знизу все видно. Чи доступлюся я після смерті того місця, де ти перебуваєш?
— Доступишся, — сказав парубок. — А може, й ні!..
— Чи зможу я там узяти з тобою шлюб, коханий? — спитала Іваниха, і хлопець здивувався, який ніжний і милий став у неї голос.
— Зможеш, — сказав парубок. — А може, й ні…
— Чому не кажеш нічого напевне? — крикнула стара.
— Змучений я, — сказав парубок. — Відпусти мене й більше не клич.
— Відпущу тебе, коли остання моя хвилина надійде. Забрав-бо ти моє серце, парубче, і не віддав.
— Я тобі віддам твоє серце, — з тугою сказав парубок.
Лростяг перед собою руки, і лежало на долонях гаряче, парке й криваве серце.
— Ще недовго лишилося чекати, любий, — сказала ніжно Жабуниха. — Один тільки день потерпи.
— Тільки один день, — мовив утомлено парубок. — Не витримаю я більше.
— Тоді ми й шлюб візьмемо, — сказала стара. — Ой, як гратимуть на нашому весіллі музики!
— Гратимуть! — відгукнувся глухо парубок.
— І всі дружки будуть з нами. І батьки наші. Такого весілля ще не бачили, доки світ світом. Хочеш того?
— Все буде з нами, — сказав парубок і почав розчинятися, як димовий.
Жабуниха ридала. Билася об долівку білою од розпущеного сивого волосся головою й трусилася вся. Хлопець дивився на неї широко розплющеними очима й чекав.
— Чого ждеш? — вигукнула стара. — Ставай на четвертий бік!
Став на четвертий бік, але там нічого їм не з’явилося. Був той куток темний і заповитий павутиною. І висіла в тій павутині одна вже засохла муха.
— Хіба нема? — спитала здивовано Іваниха.
— Таж нема, — відказав хлопець.
— Страшно мені, — аж здригнулася стара. — Добре чую, що вона десь близько, але ніяк не впізнаю.
— Чого вам її боятися? — спитав із тремом у голосі хлопець. — Чи ж така лиха вона супроти вас?
Але стара мовчала. Може, заснула, а може, вмерла на якусь годину — нерушна була й кам’яна. Хлопець сів на лаву і став чекати. Куняв, покльовуючи носом, але стара не обзивалася. Тоді він заснув, сидячи, бо надто зморений був і надто чавко клалася йому на повіки ніч.
— То ти спиш, гультіпако! — почув він гострий голос Галайдихи. — Не така це ніч, щоб спати!
Хлопець злякано скочив, здалося йому, що до вуха вже дотягуються нещадні пальці старої.
— Ви були замовкли, — сказав злякано.
— Замовкла, бо думала. Але ні до чого не додумалася. Ось і ніч уже сходить, а в нас найголовніше діло не зроблене. Стояла зовсім близько від нього й хрипко дихала.
— Рук я вже, хлопче, не маю. А поки ще ноги трохи служать, навчу тебе гроші собі здобувати.
Хиталася серед хати, як мара, а коли затуляла вікно, то просвічувалася.
— Не проживеш ти з людського подання, — сказала тихо. — Тяжкий то і гіркий хліб. Але люди мають думати, що тільки з того ми й живемо. Коли б хто з нас забагатів і в добрі почав купатися, не минула б такого біда: заздрість людська, хлопче, без меж. Не доживеш ти віку, розбагатівши на чарах. Упаде лихо чи пошесть, кинуть тебе живцем у яму, ще й осиковим кілком проб’ють. Через те кажу тобі: бідний будь!
Вона стала біля вікна й задивилася.
— Підійди сюди! — сказала.
Хлопець підійшов.
— Будеш у людей позичати. Але тільки трохи! І тільки в тих, хто не знає ліку своїм грошам. Дай сюди горщик із зорею.
Він скочив за горщиком.
— Відслони покришку і пошли промінь он у ту хату. Гострий золотий спис провис між їхньою хатою і тою, на яку вони дивилися, — побачили все, що там було всередині. На печі спала стара баба, а на полу вусатий дядько з жінкою. По лавах порозкладалися діти.
Біля вікна стояла велика скриня, і промінь просвітив і її. На самому дні — глек: залисніло в ньому й заблищало.
— Срібло? — вигукнув хлопець.
— Авжеж! Візьми одну монету, але не більше, — сказала Жабуниха.
— Як це взяти?
— А так, як усе береш, — засміялася стара. — Тільки швидше, бо зараз світати почне.
Він простяг руку і справді торкнувся горщика. Схопив монету й раптом почув, як щось упало біля нього.
— Ноги мої, ноги! — скрикнула стара.
— Що з вашими ногами? — кинувся до неї хлопець.
— Те, що з руками. Сохнуть вони, ой, як сохнуть!
— То може, я поверну назад що монету? — злякано спитав він.
— Нічого ти вже не повернеш! — зарипіла зубами Іваниха Галайдиха. — Все вдіяне — це вже вдіяне навіки. Але скромний будь! Візьмеш колись дві монети, пропадеш! Закленись усім на світі, що ніколи не переступиш цього!
— Заклинаюся! — вигукнув хлопець. — Хай усе святе поб’є мене навіки, коли переступлю!
На ці слова щось здригнулося там, де був схід, наче прорвалася якась гребля, і все почало повільно заливатися світлом. Стара лежала, витягшись на долівці, і обличчя її зовсім почорніло. Ледь-ледь дихала, а на вустах її пухирилася слина. Тоді хлопець відчув жах. Світло розливалося все швидше й нагальніше, затоплювало землю, наливалось у хату, і він кинувся навколішки, затормосивши стару.
— Не вмирайте, бабо! — закричав він майже жіночим голосом. — Бога ради, молю вас і заклинаю! Страшно мені! Баба закотила очі, і з її грудей вихопився стогін.
— Молю вас, бабо! Я вже нічого не хочу! Вже не хочу бути чарівником, бо не хочу вашої смерті. Забуду все, чого ви мене навчили, і ніколи того не зголошу. Чуєте, бабо, я боюся!
Небо наливалося світлом і гасило зірки. Затулило недогорілий місяць і синьо хиталося над цілим світом.
— Що мені робити, що робить?! — заметався по хаті хлопець. — Бабо, молю вас, очуняйте!
На те почув він тихий, рипливий сміх. Спинився з розгону і різко повернувся до Жабунихи. Все ще мала закочені очі, світила більмами, а з розтуленого темного рота виривалися спазматичні видихи реготу.
— Пізно ти злякався, хлопче, — мовила вона. — Треба було відмовлятися, коли я ще здорова була. Тепер ти вже надто багато знаєш. Ти знаєш, а я вже ні!
— Мучите мене, бабо! — сказав зимно хлопець.
— Одне одного мучимо. Всі чарівники так умирають. Передають знання своє, а самі його позбуваються. Коли ж усе передадуть, то й прокляття з них знімається.
— То ви хочете, щоб я взяв собі ваше прокляття?
— Ти його вже взяв, — з її розтуленого рота посипалися натужні хлипи. — Так воно водиться в нас, чарівників! Через це не лякайся й добудь науку до кінця.
Хлопець сів на лаву і сперся руками об коліна.
— Що ж мені робити ще? — спитав.
— Спати обоє будемо. Поклади мене на піл. Не бійся, легка я вже, як хмиз…
Він підійшов і без зусиль узяв стару на руки. Йому захотілося розмахнутися й брязкнути нею об підлогу. Але на нього дивилися пильні пронизливі очі. Поклав на піл стару й відвернувся.
— Ще головного не знаєш, без чого не проживе наш брат, — сказала Жабуниха й зітхнула, наче згадала щось болюще.
— Щось іще? — повернувся до неї хлопець. Але вона вже спала. Рівно дихала, зносячи висхлі груди, і світло, яке облило її в цей мент із вікна, зовсім посинило їй обличчя. Лежала синя й спокійна, і він раптом відчув жаль. Витяг руку перед собою, повернув долонею вгору і стис вказівного пальця. Тоді з вікна через лутку скочив до нього білочубий хлопець із небесно-синіми очима. Зустрілися поглядами, і він відчув, що щось утрачає в цьому світі. Щось сокровенне й незриме. Щось таке, про що раніше не здогадувався, але завжди мав. Хлопець із небесними очима простяг руку й поставив до нього долоню. Йому ж не захотілося віддати того сокровенного — праг ще трохи потримати його біля серця. Ще хоч хвилину, мить, але біла рука вже стисла перед ним пальці, сховавши те, про що він думав. Хлопець із небесними очима засміявся і знову поліз через лутку вікна.
— Віддай! — закричав юний чарівник. — Чуєш, віддай! Але йому відповіла луна, наче стояв він у глибокій кам’яній долині, бувши у ній сам як палець.
Ранок блимотів міріадами іскор, бо кожна травина й бадилина дістала по своїй чарівній краплі й задоволене смоктала її, як цукерок. Запах бузків хвилею плив із горба і огорнув малу хатину, на призьбі якої самотньо завмер хлопець. Від села до вигону гнали худобу пастушки, і курява за ніч настільки, зволожіла, що й не димілася. Річка стояла, загорнена густим серпанком, — поміж верболозів повз велетенський лахматий полоз з блискучою спиною. Хлопець дивився на світ примруженими очима, вдихав вологий бузковий дух і мимоволі відчував, що саме так дивилася щоранку на ці краєвиди його стара научителька.
Аж здригнувся, коли почув кроки.
— Ти теж до Жабунихи? — спитав чоловік, переступаючи перелаза. — Щось ти мені не до знаку. Доброго тобі ранку!
— Доброго ранку! — відказав, наче луною віддав, хлопець. — Нетутешній я…
— А стара де?
— Слаба вона. Вже і з ліжка не встає… Чоловік присвиснув і присів біля нього.
— А ти теж за поміччю чи родич неїн?
— Родич, — відказав хлопець. — Чогось хотіли?
— Що ж хотіти, коли слаба. А я думав, що ці чортиці не хворіють…
— Чого це — чортиці? — аж перелякався хлопець.
— А хіба ні? Де б то простий чоловік знав ті чари? Чорти їм нашіптують. Або, візьми, зілля! Для мене воно все однаке: бур’ян, та й годі. А вони ж ні: те від того, а це від цього.
Чоловік говорив із притамованою злістю, а насамкінець довершив свою мову плюванням.
— Але прийшли таки до неї, коли припекло, — сказав хлопець.
— Бо припекло. Може, вона тільки прикидається? — підморгнув чоловік. — Мати моя он на стіни лізе, так їй болить!
— Не прикидається, — сказав хлопець. — Руки й ноги їй покорчило.
Чоловік знову протяжно свиснув і зиркнув на хлопця.
— Отакої! Це вже, певне, бог кара! Коли бог кара, чортяка не оборонить!.. Що ж мені робить з моїм нещастям, не порадиш?
— Підіть до Варки Морозівни.
— Варка того не зна, що Жабуниха. Варка сама себе відьмою робить, а ця справжня! Ти сам не з їхнього кодла?
— Моя мати її сестра у других.
— Та я не про те, — сказав чоловік. — Розумно балакаєш, хоч малий. Може, теж відун?
— Ні, — сказав хлопець. — Прийшов провідати тітку.
— Шкода, — знову сплюнув чоловік. — А може, я зайду, спитаюся?
Хлопець нічого не відповів, а чоловік узявся за клямку.
— Руки-ноги, кажеш, покорчило? — перепитав.
Хлопць кивнув.
— Ну, то трясця її бери! — махнув рукою чоловік і пішов до перелазу. — А ти чого не тікаєш відсіля? — повернувся від перелазу. — Тікай, бо ще відьмацтво тобі перекинеться!
Але хлопець знову нічого не відповів. Дивився на чоловіка, примруживши очі, аж той стенув плечима, роззирнувся й пропав так само раптово, як з’явився. Тоді хлопець почув, що його кличе стара. Хрипким, кволим голосом, в якому були прохання та сльози. Він звівся, аж хрупнули йому кістки в колінах, і, рвонувши двері, став на порозі.
— Ти тут? — мирно спитала стара. — А я вже боялася, що втік.
— Мені нікуди тікати, — сказав хлопець.
— Хто це гомонів?
— Якийсь чоловік приходив. Хотів од вас помочі.
— Тепер мені самій треба помочі, — сказала Жабуниха. — Ходи набери в повітці хмизу, розпалиш у печі.
— Холодно вам?
— Холодно? — стара засміялася. — Таж звісно, холодно. Але не для тепла мені потрібен вогонь. Варитимеш зілля, щоб хоч трохи ноги мені зарухалися. Я вже випросила у них на цей день.
— В кого це “в них”? — спитав хлопець.
— А хіба я знаю, хто мною вершить? — сказала Іваниха Галайдиха. — Коли треба мені чого, прошу в обох: і в бога, і в диявола. Хтось там мені із них і пособля…
Сиділа на лаві, куди він її посадив, і парила ноги. Постогнувала при цьому, а часом скрикувала, очевидно, не на жарт їй боліло. Хлопець у цей час запарював другий горщик зілля, а потім грів те, що вистигло у цебрі. Водночас і біля каші порався, і та солодко булькала, пріючи під покришкою.
— Треба нам покинути цю хату, — сказала Жабуниха, — бо коли взнав той чоловік про мою болість, скоро ціле село сюди стічеться. Та й незатишно стало мені тут: все чую близько ту гемонську Варку. А ми, хлопче, тепер основну науку почнемо: навчишся у зіллі розумітися.
— Куди ж ми підемо, коли ви такі кволі?
— Зможу йти сама, ітиму, — мовила Жабуниха. — А ні, запакуєш мене в лантух і понесеш. Тільки швидко йди. Я легка, сам упевнився, а в дорозі ще легша тобі буду. До лісу ми втечемо.
— По мені, хоч і до лісу! — сказав хлопець, насипавши в миску каші.
— Мені не сип, — застерегла стара. — Мені вже, хлопче, земна їжа ні до чого. Та й легша тобі буду, не поївши. Горщик теж з собою візьмеш і мірку пшона, щоб не пропав там голодний.
— Ще встигну поїсти?
— Встигнеш. Той чоловік — це Василь Корогода — саме жінці своїй про мою болість оповіда. Потім його жінка по селу побіжить…
— А ви як те пізнали? — спитав хлопець, наминаючи кашу.
— Добрі вуха маю, — сказала стара й засміялася. — Той, хто чує голос трави, чи не втрапить такої дрібниці?
— А звісно! — сказав хлопець і якийсь час мовчав ївши. Зрештою, обізвався поважно: — От що я вам скажу, бабо! Зараз ви не трудіть собі ніг. Я донесу вас до лісу, а там ходити більше буде тра…
— Мудра твоя голова! — сказала Жабуниха. — Візьми он у кутку лантуха.
Він кинув у лантух мірку пшона, дав бабі горщика і всадив її в міх. Звалив на плечі й майже не почув ваги. Вискочив на подвір’я і роззирнувся. Побачив вигін, на якому й сьогодні горіло вогнище, — пастушки варили щось у казанку. По сільській вулиці притьма поспішала кудись молодиця, можливо, то була Корогодиха, яка несла між люди новину про стару чарівницю.
— Дорогою не ходи! — сказала за спиною стара. — Біжи городами, попід горою є стежка.
Звернув за хату й подався через городи. В цей час із бузків бризнуло піснею від кількох солов’їв, і хлопець аж зупинився вражений.
— Не гайся! — підігнала його стара. — Ніколи нам.
Подався стежкою попід горою. І чим більше біг, тим легшали йому ноги. Вже не торкався стежки — летів і тільки вряди-годи відштовхувався від землі. Дивна радість пойняла його всього: що це з ним діється в цей ранок? Утрачав і сам вагу, як утратила її стара, і міг би злетіти й над дерева. Але тоді його напевне побачили б пастушки з вигону і люди з села. Через те стримував біг і мчав над самою землею. Відтак відчув, що не тільки солов’ї в бузках співають, а є таких співаків тисяча. Ховаються вони в гіллі і в траві, є вони в повітрі, а всі мають золоті горлянки. Всі пробудилися водночас і радісно ославили цей ранок. Йому здалося, що десь поруч з ним біжить і кінь: білий, веселий та відчайдушний. Озирнувся, але нічого не побачив, адже той кінь — це й був нині він сам. Не відчув од того урази, бо не чує урази кінь, який мчить через залитий сонцем та росою світ. Ніколи не чує жалю копито, що розбиває траву й квіти, адже є і в тому своя сокровенність. І він помчав ще швидше, бо саме такого руху запрагло його серце — було воно сьогодні молоде й дзвінке. Ця музика наповнила його до краю і розіллялася навкруги — це її він почув од дерев, трави й неба.
— Поспішай, хлопче, поспішай! — шепотіла за його плечима стара. — Поспішай, бо мені вже дихати нічим!
Він уже зовсім не торкався землі. Не знав, звідки береться те завзяте тупотіння, яке чув, бо летів, витягшись у стрілу, і цього стріму не було йому забагато. Попереду швидко виростало темно-зелене море, і він мчав саме до нього, бо знав, що там високі, хиткі хвилі, що йому треба поринути саме в них і покритися їхньою покровою. Відтак набере він у себе нової сили, бо дістане остаточний порятунок од того, що мчиться за ними, немилосердно стукаючи копитами. Зелене море вже дихало на них, розкриваючи неозору пащеку, — там прірва, в яку мають вони впасти, але то весела прірва, там живе зелена тиша, і саме там має заговорити до нього трава і все зело. Він мчав, не розбираючи дороги, через квіти й луги, через видолинки та горби. Перелетів ріку з верболозами і тільки там торкнувся землі. Йому здалося: щось крутнуло ним немилосердно і жбурнуло раптом у зелене море, яке залюбки проковтнуло їх, адже давно було голодне і давно на них сподівалося.
— Молодець! — сказала стара, вилазячи з мішка. — Тепер нам ніхто не завадить.
Хлопець лежав на лісовій галявині, і груди його ходили ходором. Довкола м’яко гули бджоли і стояла така тиша, що йому аж у вухах подзенькувало. Просто перед ним захоплено цвіло ясно-синє небо, і тільки самітний жайворон висів у ньому, ллючи додолу тепле срібло співу.
— Вставай! — сказала лагідно Жабуниха. — Не час вилежуватися. Збирай хмиз і лагодь вогнище…
Ходила по галявині, ледь пересуваючи ногами, в руці в неї була палиця, і важко на неї налягала. Інколи спинялася, зі стогоном згиналася й рвала травину, квітку чи бадилля. Складала їх у збиранку, і хлопець, сівши, мовчки на неї дивився.
— Чи не чув, що я сказала? — повернулася стара. — Ніколи мені!..
Її голос був сердитий, і стукнула вона палицею, але він так зачудовано роззирав її, наче вперше побачив. Бо не здалася вона йому старою, кощуватою й потворною, не були в неї покорчені руки й розпухлі ноги, не було в неї чорне лице, а десь таке, яке він запам’ятав у своєї матері.
Тоді начебто невидима заслона прочинилася перед ним. Побачив двір, зарослий травою і пухнастими кульбабами. Віяв сильний вітер і зривав кульбаб’яче насіння, застеляючи ним двір. І в тому димі чи теплому снігопаді з’явилася раптом усміхнена жінка. Вона прокрутилася кілька разів по подвір’ї, а тоді почала зривати круглі кульбаб’ячі голови. Дмухала, наче допомагаючи вітру, і від того пуху на подвір’ї побільшало. Маля в довгій білій сорочці і з густим золотим волоссям спинилося на порозі хати і, дивлячись, як бавиться матір, сміялося. Стрибнуло й собі в соковиту траву і почало хапати долоньками пух. їх покрило теплою круговертю, безліччю летючих пір’їн — насипалося їм того добра у волосся, — мати на очах його сивіла. Він придивлявся до неї із здивуванням та радістю, адже чудо прочував. Чудо в тому, що ця розсміяна, щаслива й рідна жінка таки на одне обличчя з Іванихою Галайдихою. Не з тією, яку пізнав за кілька останніх днів, а з цією, яку уздрів новими очима: знав-бо її стільки часу і стільки часу за нею тужив! Відчув, що все життя, відколи одійшла його матір у царство тіней, сподівався на таку зустріч — конче мала відбутися. Тому й сидів такий заворожений і так зачудовано і немовірно вдивлявсь у свою научительку й повелительку.
— Скажіть, бабо, — спитав він тихо, — а чи не знав я вас раніше?
— Коли це раніше? — спитала вона здивовано.
— Хіба я знаю? Десь раніше. Так давно, що й не пам’ятаю?
— Ну, — відповіла стара. — Переймаєш мою науку і мене саму собі в душу забираєш…
— Як це? — спитав він зчудовано.
— А хіба не помітив, — вигукнула вона сердито, — що з кожною таємницею, яку передаю тобі, мене меншає, а тебе більшає? Хіба не чуєш у собі моєї сили?
— Чую, бабо, але чи добре це так?
— Добре, недобре — не нам судити! — аж скрикнула стара. — Не зійти вже ні мені, ні тобі з цієї стежки. В тебе я перейду і не вмру! Буду в твоїй голові і в серці.
— Бабо! — вигукнув хлопець, зриваючись. — А чи не поселяється так у нас чорт?
— Дурне тобі привиділося, — пробурмотіла стара, вибираючи ще одну бадилину. — Чорт там, де лихо людям твориться. А ми людей од нещастя рятуємо. Не теревень, а збирай хмиз.
— Чого ж люди вас за чортицю вважають?
— Бо дурні вони, ті люди! — спокійно відказала стара. — Дурні, а ще більше заздрісні. Сліпі, а ще більше невдячні.
— Служите людям і їх кленете?
— Авжеж! — сказала Іваниха Галайдиха, втираючи рукавом піт із чола. — Це нас од гордині вберігає. Отож часом дозволяй собі таке: кляни людей і світ, але не пускай ненависті в серце.
Вона стояла там, серед зілля й трави, в зеленому морі, зарослім квітами, вища і стрункіша, ніж завжди, розпрямила плечі — і полилася з її очей така печаль, якої не міг витримати хлопець, бо щось незнайоме та велике зворухнулось у його серці, щось таке, як щастя, яке відчував він, коли біг, бувши веселим білим конем.
— Бабо, — спитав він урочисто, — це і є ота ваша найбільша таємниця?
— Найбільша таємниця отут, у моїй руці, — сказала вона, простягаючи стиснуту у жмені збираницю. — Голос трави, який я хочу, щоб ти достеменне почув.
Вони сиділи біля багаття, на якому пріло в горщику зілля, й мовчали. Гули довкола них бджоли, вибираючи з квітів мед, бо на цій галявині сьогодні його зібралося багато. Довкола обступили їх дуби й тихо шелестіли, наче про щось велике нагадуючи. Стара приплющилась, і темне обличчя її було наче з кореня вирізане: йшла у цей мент по лискучій стежці, що вела її в минуле. Дибала, спираючись об палицю, й розглядалася. Бачила себе дівчиною, а побіч — парубка, який ішов разом із нею, — на голові в неї був весільний вінок. Ступали в парі назустріч роздутим, як пухирі, зорям, і біля них захоплено співали дружки. Парубок тримав її за руку, а вона дивилася на нього закоханим поглядом. “Ще трохи, — сказала вона йому, — і я вже навіки буду коло тебе. Я через це й чарівницею стала, щоб не забув ти мене, а я тебе. Щоб чекав, бо я таки тебе не забувала”. — “Так сильно любила?” — спитав він, лагідно всміхаючись. “Авжеж, — відповіла вона, — бо що ми в цьому світі без любові?”
Хлопець помішував вариво в горщику: дивно й чудово воно пахло. Йому здалося, що дуби звідусіль підступилися ближче і вдихають у себе цей аромат. Перестав дзвонити в небі жайворон, і змовкли бджоли. Були в цьому лісі самі.
— Не! — скрикнула раптом стара. — Вона не покинула нас, ця гаспидна Варка!
Хлопець здригнувся. Глянув перелякано — дивилися на нього пильні очі.
— Боюся я тої капосної душі, — сказала Іваниха Галайдиха. — Боюся, що розладнає вона мені науку…
— Хіба таке можна розладнати? — спитав хлопець.
— Ще й як! Двоякі чарівниці бувають у світі: доброчинні й злочинні.
— Ота Варка — злочинна?
Жабуниха подивилася на нього пригашеним зором.
— Того я не знаю. Та й ніколи мені вже те довідуватися. Віддамо це на волю господню.
— Віддамо! — відгукнувся хлопець.
— Нап’ємося зараз цього зілля, — сказала стара. — Обоє нап’ємося!
— Коли так треба, то й гаразд, — мовив хлопець і зняв горщика з вогню.
— Тепер обійди галявину й роздивись у наш відунський спосіб. Коли хто підглядає, помремо обидва!
Хлопець покірно звівся й неквапно пішов по галявині, обходячи її колом. Часом зупинявся й наставляв руку. Дивився, але бачив тільки дерева й траву. Не було біля них і духу живого: про те звістила йому дивна, трохи моторошна тиша. Зник і вітер, все зачаїлося примовкнувши. Заціпеніло, бо готувалося до великого сакраменту. Безживно повпускалося листя, начебто вечір на землю впав, і заснуло зілля. Завмерли всі комахи й жуки, а може, подалися з цього місця геть. Тихо конав серед галявини вогонь, і біля нього корчаво бовваніла стара Жабуниха. Хлопець ішов та йшов. Спинявся й розглядався. Аж очі йому почали боліти, так виглядав! Але не уздрів нічого й нічого не почув. Начебто хтось заклав йому вуха воском і заліпив очі. Саме тільки зілля, трава й дерева жили коло них. Напружене його серце стислося, немов хто у жменю його взяв. Мозок забринів, ніби в голові йому були натягнуті струни. Ішов по колу та йшов. Мав незабаром його завершити, але не поспішав. Покидав у траві сліди й бачив їх. Обпоясували галявину, бо замикав її надійним обручем.
— Чи ж побачив кого? — спитала стара, коли він дійшов до неї.
— Нікогісінько, — мовив хлопець, і обличчя його було таке спокійне, як і все навкруги.
— Перший вип’єш ти, — сказала Жабуниха. — Якраз половину… Але стривай, — спинила вона його. — Ще одне тобі не сказала.
Подивилася на нього крізь приплющені повіки, але не побачила. Не мала вже потреби нікого бачити, тож і заговорила так, наче сама до себе балакала:
— Не думай, що ти — це ти, і все! Ти крапля в цьому світі, кинута так собі. Часточка однієї великої душі. Ти — це часточка усього, що є живого в світі: і ця трава, що мнеш та косиш, і цей блискучий жук із зеленими крильми.
Вуста її ледь-ледь ворушилися, адже говорила вона незвичні речі й потребувала незвичних слів. Все єство її від цього напружувалося, і вона не так вимовляла, як вичавлювала із себе слова:
— Учинивши комусь зло, ти собі його вчинив, так само і з добром. Убивши когось чи зламавши — ти в собі щось убив чи зламав. Стережися того, бо з тебе спитується більше, ніж з інших.
Замовкла і знову дивилася. Знову не бачила нікого перед собою, у ній лише мала іскра життя ще тліла.
— На мене ж, хлопче, серця не май. З того світу не клич і не питай порад. Сам собі будь!..
Задихалася, бо важко їй було вимовляти слова.
— Багато могтимеш і через це проклятий будеш! — сказала самим шепотом. — За любов наругу прийматимеш, але завжди мудрий та поблажливий будь! Чуєш?
— Чую, — сказав так само тихо хлопець. — А коли я захочу, бабо, покинути все це? Коли захочу жити, як і всі люди? Похитала смутно головою і ще смутніше подивилася.
— Пий! Вже прийшла наша пора. Якраз половину випий! Приклав горщика до вуст і випив стільки, скільки вона сказала.
— Це ти за себе випив, — мовила вона. — Тепер ще половину відпий!
Знову приклав горщика і знову напився.
— А це ти мене випив, — ще тихіше мовила вона. — Решту мені піднеси…
Пила жадібно, з захлином, наче поспішала. Відчувала, що тече їй по жилах вогонь. Червоний, а часом і зелений. Червоні та зелені хвилі покрили її й погасили зір. Тіло почало корчитися, витягувалися чи скорочувалися жили, щось у ній росло, а щось зникало. Щось плакало, а щось народжувалося. Ноги її входили в землю, й опинилась у ній по коліна. Розросталася там, у землі, розкладаючись на сотню тонких та довгих коренів. Тяглася все глибше і глибше. Торс її тоншав і тужавів, твердів і покривався корою. Руки її розщепилися й розрослись у повітрі. Голова раптом розкололася, вибухши вогнем, і теж розкинулась у просторі тонким, як нитки, гілляччям. Те віття вкривалося зеленим полум’ям, покриваючи її й загортаючи. Палала тим вогнем і вже не могла думати. Могла тільки слухати землю та вітер. Здається, ще хотіла щось сказати, але то був уже не шепіт, а шелест. Тоді засміявся у багатті вогонь. Вистрибнув раптом зі свого ложа і підскочив високо. Впав відтак на землю й розійшовся димом. Дим покрив цілу галявину, і хлопець закричав перелякано. Зірвався на рівні і, не тямлячи себе, кинувся між дерева, що сердито й похмуро зашуміли. Покидав той мертвий вогонь і той кущ, що раптово виріс серед галявини. Біг, і земля стугоніла під ногами. Кашляв, викидаючи із себе сизий дим і страх свій, — мліли йому ноги. Не ставало повітря, тож розтулив рота і хекав, як загнаний пес. Рвав ногами папороть й ожину, вдарявся вряди-годи об стовбур, що несподівано виростав на дорозі, і тихо зойкав. Загубив шапку, і з-під неї раптом вилилося пишне, золоте волосся. Чіплялося за гілля й залишалося на ньому. Рука схопилася за груди і роздерла сорочку, щоб легше було дихати. І випали з тої сорочки великі, білі дівочі перса…
Дівчина не могла спинитися. Невідома сила гнала її по лісі й гнала. Стьобала по білих плечах — сльози заливали обличчя. Те обличчя темніло від сліз і зморщувалося. Хотіла конче втекти з цього страшного лісу і від великої своєї поразки. Зрештою, не змогла далі бігти. Впала просто в траву й заридала по-дівочому, жалібно й безсило. Нараз затихла, звела голову й слухала.
— Я тебе впізнала. Варко Морозівно, — почула вона тихий голос. — Давно впізнала…
— Це я не зі зла,, бабо, — прошепотіла Варка. — Гадала, так собі пограюся, бо хіба не водиться таке між нами?
— Я не хотіла зла й тобі, — сказав голос.
— Де ви, бабо? — гукнула розпачливо.
— У тобі, Варко. Ти ж випила мене… І не вражайся. Тепер разом житимемо. Все, що я знала, тепер знатимеш ти, і заплатила ти мені за це сповна. Доки віку твого, не забудеш мене, як не забула і я своєї навчительки. Я помру у тобі, коли ти помреш, але науку мою не згуби. Варко!..
Слухала, сподіваючись почути ще якісь слова. Але їх не було. Глибока тиша огорнула її зусібіч, і ні шелесту, ні шереху не чулося. Ні співу пташок, ні зудіння комахи. Сиділа на траві і раптом побачила босі свої ноги. Були вони чорні й репані. Глянула перестрашено на руки — були вони сухі й покриті старечим ластовинням. Тонко скрикнула Варка і схопилася. Провела пальцями по обличчі й натрапила на зморщену стару шкіру. Схопила пасмо волосся — сиве воно було й посічене. Розгорнула сорочку — замість пишних персів побачила сухі й обвислі.
Знову кинулася бігти. Думала, що біжить, натомість ледве дибала. Тримала в руках палицю й допомагала собі нею. Сльози все ще текли їй по лицях, вимиваючи на них нові рівчаки. Зрештою, відчула, що вони висякли, ті сльози. Завіювалася поволі їй у груди лісова тиша, і Варка забула раптом усе, що тут відбулося.
Поверталася додому, хоч цей дім ще треба було знайти. Можливо, вона прийде до хати під зарослим бузками горбом, а можливо, й до тої, де жила раніше. Спинилася й прислухалася. Почула голос трави, і це не цвіркун співав біля ніг. Це не був голос звіра, птаха, комахи чи людини — так могла говорити тільки трава. Був той голос приглушений, як шепіт, але вона його зрозуміла. Не так, як людську мову чи тваринні поклики — це був інший вимір, і вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той говір на мову людини, та й не потрібно це було. Більше відчувала, ніж розуміла той голос, бо його не можна сприймати інакше. Бачила перед собою стежку і повільно по ній дибала. Знала, що виведе її до рідного села, де призначено їй жити.
Ступала по зеленому вигоні, на якому палили вогнище хлопчаки і де паслася худоба. Хлопці про щось сперечалися, і вона почекала, поки звернуть на неї увагу.
— Доброго дня вам, діти, — сказала тихо. — Що це за село, що я у нього прийшла?
— Мар’янівка, — відказав їй чорночубий хлопчак і сміливо подивився на неї. — А вам кого, бабо?
— А чия ото хата скраю?
— Корогоди, — озвався хлопець. — А я його син.
— Чи не Василя часом? — спитала хвилюючись.
— Якого там Василя? — засміявся хлопчак. — Василь уже давно помер.
— Помер? — скрикнула Варка. — А хіба це не твій батько?
— Мій батько? — засміявся малий. — Забулися ви, бабо. То мій дід був Василь!..
Вона стала й довго дивилася. Побачила раптом горб, густо зарослий бузками, і повільним кроком рушила туди. Ішла й невідривне дивилася, наче хотіла запалити на ньому міріади пишних і запахущих суцвіть. Хотіла того і відчувала, що це в її волі. Тож ішла і йшла. І раптом там, на горбі, наче вітром дихнуло. Затремтіло повітря і сколихнулося — вся гора розквітла разом і водночас. Безліч тужавих суцвіть вибухнуло цвітом, і все неначе ясно-синім смерком повилося. Тиху радість відчула Варка, торжество і щастя. Все ще тримала погляд там, біля бузкового моря, бо сподівалася ще й на друге диво. В цей мент і зойкнули несамовито солов’ї. Залящали, засвистіли, заколотили у срібні й золоті дзвінки — це було похідне першого дива. Зрештою, відчула його, як щось одне, — як весну, що хоче жити й плодоносити.
Варка задихнулася й мусила зупинитися. Задрижало їй у грудях серце, заболіло тонко, і вона перетерпіла цей біль. І тільки тоді прийшло те, чого сподівалася Іваниха Галайдиха. Варка полюбила цей горб і ці міріади квітів. Полюбила спів, що вихлипами линув звідтіля, полюбила стежку, що вела до напівзруйнованої пустиці й саму пустицю. Різко повернулась у бік села і побачила третє диво. Село було покрите смерком, наче бузкові хвилі скотилися і сюди, покривши чарівним флером хати і вулиці. Отож вона полюбила ті хати й вулиці і тих людей, що вийшли разом надвір, щоб дихнути чарівним вечором. Від того перестало Варці боліти в грудях, хоч обличчя лишалося сумне і строге. Вона випросталася, стала вища й худіша. Відчула, що ноги її стоять на траві і та знову промовляє до неї. Тоді вона вислухала тихий і сокровенний голос, адже до неї він віщав.
За спиною почула рип дверей — різко повернулась у той бік. У прочіл пустиці, до якої вона прямувала, прозорою тінню ступила кощувата, зігнута постать, приклала руку до лоба й задивилася.
Варка сама нестямилася, як пішла. Ішла, поспішаючи до хати під бузковою горою, і радісно всміхалася назустріч тій, що була, як дві краплі води, схожа на неї й пильно її виглядала.
