«Дім на горі» Розділ четвертий
ВОДА ІЗ КІНСЬКОГО КОПИТА
…Небо і земля
Мимо ідуть.
І. Величковський
1
Років за тридцять п’ять до того, коли відчув старий козопас Іван Шевчук осінь, що її сплітали, переповзаючи від куща до куща, малі й прудкі павуки, він теж прийшов додому, ледве пересуваючи ногами. Лице його незвично виблідло, а що було його волосся густо-чорне, це тим більше вразило Марію. Зустрічаючи чоловіка, як то в них повелося, біля воріт, вона ще здалеку побачила, що з ним щось коїться. Ішов через вулицю і десяток людей, що помітили його під ту хвилю, подумали, що він добряче випив. Подумала це спершу й Марія, хоч здалося їй це неймовірним: Іван ані пив, ні курив. Все-таки тривога заповнила їй груди, і вона проти звичаю спустилася з гори, щоб швидше зустрітись із чоловіком. Вони здибались тоді, коли він тільки-но почав братися під гору: тоді вона й побачила незвично бліде обличчя і пласкі, майже прозорі очі.
— Кудись зібралася? — спитав, ледве розтуляючи вуста. У неї забракло сміливості признатися, що стурбована і поспішає назустріч йому.
— Купити солі, — відповіла майже пошепки.
— Вернися, будь ласка, — запропонував він і рушив, насилу долаючи круту стежину.
— Іва-а! — дихнула вона за його спиною. — Тобі недобре, Іва-а?
Не відповів, а все так само йшов під гору. Був зсутулений і начебто поменшав.
Стояв біля своїх воріт широкоплечий, бородатий, молодий ще Степан, майбутній шкільний сторож, і Марія відповіла на його привітання. В глибині Степанового двору завмерла, залита сонцем, маленька й товстенька Степаниха — вона аж рота розтулила, видивляючись на пониклого і блідого Івана.
Той все так само важко ступав, очі його лежали на тій-таки стежці, ноги зсували і вминали жорству, і виникав від того сухий хрумкіт. Видовжена тінь відкидалася набік і була так само поникла. Марія поспішала слідом, ноги їй посковзувались на жорстві, а серце аж щеміло від неспокою.
Так вони ввійшли у хвіртку. Іван перетнув кругле, заросле шпоришем подвір’я і втомлено присів на лавку біля садового столу.
— Що ж таке сталося? — спитала Марія. Мимохіть подивився на неї, була стурбована і сполошена. Тоді на вуста його найшла бліда, ледь видна усмішка.
— Та не турбуйся, — сказав він. — Сидів я в тій конторі, було душно, і щось мені приключилося… — Він говорив, ледве дихаючи, і вона аж напружилася, щоб вловити той його шепіт. — Відчув, що, коли залишуся довше в тій конторі, в мене розірветься голова. Отакий я недоладний, — сказав він і знову всміхнувся ледь помітно.
Вона скерувала до нього всю здатність відчувати й розуміти.
— Тобі щось болить? — спитала обережно.
На неї знову наставилися два сині, добрі і смутні ока.
— Це не те слово, — сказав так само тихо. — Я відчув, що не можу бути в тій кімнаті, що вона мене задушить або висмокче. Знаєш, — скинув він раптом головою і засміявся, — коли я вийшов надвір, так легко й просторо стало на душі!
Вона чомусь засумнівалася, що йому було легко й просторо: надто блідий був і надто вичерпаний.
— Тобі треба покинути службу, — сказала вона. — Відпочити й розважитись…
Він, однак, дивився кудись під ноги. Наче не чув її слів, наче взагалі перестав існувати. А коли звів очі на Марію, чимось дивним і незвичайним повіяло від нього.
— На що ж ми житимемо, коли я покину службу? — спитав коротко.
— У мене є материні коштовності, — сказала в тон йому вона. — Зрештою, коли ти нічого не маєш проти… знаєш, мені мало доглядати дім і вести господарство…
Дивилися одне на одного і наче ще раз перевіряли себе. Не було сказано тут найважливішого; ті слова, що вимовили, були тільки шкаралущею змісту, що його раптом відчули. Був вдячний їй за таке розуміння, вона ж знала, що тільки так може досягти того, щоб ті сині очі, які дивляться на неї, не змінювали свого кольору. Бачила в тих очах щось не зовсім збагненне для себе, якусь ще не виявлену силу; хто зна, подумала під ту хвилю, може, це якась хвороба в нього почалася?
Вночі довго про те думала, не можучи склепити повік, і вже під ранок знову дійшла до тієї ж думки: коли у нього є вичерпаність, хай вона зникне, а коли це хвороба, варто поставитися до нього, як до хворого.
2
Тепер, коли минуло від тої хвилі стільки часу, Марія любить часом, впоравшись із обідом, вийти в сад, сісти на ту ж таки садову лавочку і пуститись у такі солодкі й далекі мандри. Вона незмінно бачить при тому перед собою нешироку синю дорогу і мимохіть ступає на неї, щоб трохи там проходитися. Останнім часом це для неї по-особливому жадана розривка, і Марія Яківна не відмовляє собі в тому задоволенні. Вона бачила на тій дорозі перш за все високу постать спершу чорнявого, а тоді зовсім сивого чоловіка: мимоволі йшла за ним, достосовуючись до його ходи, і знову вони ставали плече в плече. Ішли так, тримаючись за руки, і мали на серцях непорочний мир, що його може зродити тільки справжня любов…
Іванова хвороба першого разу тривала два роки. Тоді й було винесено на веранду стіл і замовлено в палітурні кілька обшитих шкірою зошитів. Через два роки Іванова хвороба закінчилася — він дописав одного з зошитів і поклав його на горішню полицю етажерки. Знову пішов на роботу, і вони знову почали жити, як усі.
Вдруге це сталося, коли йому минуло сорок, він прийшов з роботи так само незвично блідий і такі самі вимовив слова. Вона прореагувала теж так само, хіба що нічого не сказала про материні коштовності, замість того вона вже мала працю в школі…
І все-таки Марія Яківна й зараз не до кінця знає, що таке з ним приключилося. Спершу трохи побоювалася за нього, щось дивне й незвичайне відчувала, здавалося, запалювавсь у Івані темний невгасимий вогонь, його сині добрі очі аж чорніли, і було трохи страшно поринати в них, хоч Іван лишався до неї так само чуйний та уважний. Так само, а може, й палкіше любив він її, і Марія аж задихалася від його нестримної до безуму сили, — це не могло не хвилювати її як жінку, бо ставав під ту хвилю ще й посправжньому привабливий. Водночас виключався з реального світу; дух його, здавалося, жив в інших сферах та іншими вимірами. Вона не намагалася всього зрозуміти — мала досить клопоту на роботі і вдома. Страхалася тільки, що це початок психічної хвороби, і з дня на день чекала вибуху. Але ні разу за всі ці тридцять п’ять років не вчинив він нічого такого, що свідчило б, що дух його й справді хворий, а коли й пропадав десь цілоденне, приносив навзамін букетик польових квітів. Спалахувала тоді вдячністю до нього і притискала той букет до вуст, а він стежив за нею трохи обважнілими очима, від чого аж трем ішов їй по тілу, а на його вуста лягала погідна всмішка. Дивлячись на нього під таку хвилю, Марія мимоволі сповнювалася неземним здивуванням, її невимірне вабили ті його змінені очі і мудре, шляхетне лице. Часом їй здавалося навіть, що чує біля себе шерхіт легких білих крил — її голубим вітром омивало. Бувши наладнована на нього, щоб постійно відбивати поклики його душі, вона несподівано й сама починала жити яскравіше і красивіше, а коли на його обличчі розквітала ота тиха, блага всмішка, раділа, що навіть у цей час вони одне від одного не відчужуються.
Того першого разу їй не зразу вдалося легко до того при-наладитися. З одного боку, відчувала присутність на душі якогось свята, а з другого, непокоїлася і втомлювалася через це; була зроджена до життя звичайного. Отож наступного дня після отої пропам’ятної їхньої розмови Марія зайшла була й до церкви. Гаряче молилася того особливого для неї 1911 року, і їй у дивний спосіб здалося, що хвороба її чоловіка і те, що не мали вони дітей, — це один вузол. Дивилася на ікони і бачила в кожному образі обличчя власного чоловіка. Вони зорили на неї такими очима, ті святі, що її ляком пробирало. Особливо ж уразив її образ, поставлений у кутку, — уздріла вона там його очі, пласкі, випиті й майже прозорі.
Про те своє враження вона й оповіла якось йому в добрий, погідний, літній вечір, коли вони сиділи в саду і, як звичайно, дивилися на західне небо. Він стежив тоді за грою барв, що мінилися на очах і були такі чисті, що весь світ од того випогодів. Зирнула мимохіть у його бік і вразилася, таке гарне й добре обличчя побачила. Погляд його сяяв, очі синьо прозоріли, вуста пом’якшувалися від тремтливого усміху, і їй аж голова від того запаморочилася. Не мала сили встояти перед нездоланним його чаром, тож оповіла тихим, як шелест листя, голосом про свої відвідини церкви і про святого, що нагадав їй його, Івана. Дивилася тоді на чоловіка й описувала словами його ж таки. Він одірвався на хвилю від споглядання вечірнього неба, і воно раптом умістилося в його прозорих зіницях — позирнув на неї пильніше. Не сховалося від нього ні її зворушення, ні неспокій. Впало десь недалеко підточене червом яблуко, пахли квіти, а може, й усе повітря, сповнене тріпотливого й різнобарвного світла. Вони тримали погляди зіткнутими, і ту хвилину вона згадуватиме всі тридцять п’ять років, що минули відтоді. Здається, саме тоді й почало складатися остаточно їхнє взаєморозуміння. Так, це тяглося кілька секунд, бо наступної хвилі він коротко засміявся і сказав м’яко, але безапеляційно:
— Не переймайся!..
Вона миттю послухалася, миттю забула про того святого в притворі і про своє смішне намагання все-таки знайти пояснення тому, що діється з її чоловіком, — все це було жалюгідне і грубо приблизне; збагнула, що є речі, над якими, мабуть, не варто застановлятися — все дивне дивним здається через елементарне бажання зрозуміти те, що треба відчувати. Зрозуміла: те, що відбувається з Іваном, таки не руйнує його душі. Аж зітхнула полегшено, хоч неспокою не тратила весь той час, доки жили вони разом. Але могла заспокоїтися хоч би на позір: сиділи плече в плече із ним у цьому саду і дивилися на західне небо; могла милуватися чудовими барвами, котрі гасли й народжувалися. Знала: не дано їм прожити життя як у всіх, і раптом, розчулена від тієї тиші і спокою, що лежали навдокіл, відчула вдячність, що її суджений, ступивши в якісь незбагненні для неї сфери, не відштовхнув її, а так само хоче відчувати поруч зі своїм плече її — заради такого, подумала вона, можна згодитися, що на її чоловіка й пальцями показуватимуть.
А захід палав. Густим, малиновим вогнем, в який перетопилося раптом усе різнотоння барв; наливався тим малиновим світлом весь світ навколишній, як і їхній сад; скло на вікнах раптом запалало гострим і високим полум’ям; топлячись у тій пожежі, будинок начебто відділився від землі, став легкий та примарний, з повітря витворений. Легкими та примарними стали й вони, і хоч він не відповів поглядом під ту хвилю на погляд її, вона зрозуміла, що тільки й щастя її, що біля цього чоловіка. Боялася, що мить оця швидко мине, що мине її ясний надпорив, що все прозоре знову стане кострубатим, а коли це й справді сталося, не відчула урази й невдоволення — на устах її чоловіка знову ожила та ж таки його мила, ледь помітна всмішка.
3
В один із серпневих днів того-таки 1911 року він справді не міг знайти ладу в накопиченні рахунків, що лежали перед ним. Дивився на них порожніми очима, потім звівся, коротко послався на нездоров’я і вийшов із приміщення, в якому просидів майже сім років. На вулиці озирнувся й побачив замість двоповерхового будинку непрохідну й безводну пустелю. Тихе світло осяяло його, здавалося, в нутрі його почав горіти невеликий світильник, що й заповнював його отим прозірчастим сяйвом. Ішов через вулицю і не бачив цієї вулиці. Довкола неслись екіпажі, проїхав, гуркочучи, трамвай, і обличчя посажирів, які дивилися крізь шибки, були виблідлі й напівпрозорі. Спустився Чуднівською вулицею донизу і пішов широкою сягнистою ходою в напрямку Павлюківки. Там звернув у вузеньку вуличку й попростував до голови Чацького та Черкісових літніх будинків. Тут шуміли широкими кронами сосни, і він відчув, що саме цього спокою йому захотілося. Де-не-де траплялися люди, які здивовано позирали на блідого високого чоловіка, але той не помічав їхніх поглядів. Спустивсь у глибоку, заставлену зусібіч скелями, долину і вже тут, присівши на камінь, збагнув, що світла йому всередині побільшало. Здалося йому, що все навколо різко освітилося, сяйво те попливло з неба і все єство його почало насичуватися дивовижним яскравим спокоєм. Всі чуття його обернулись у це єдине — наслухання й теплу радість. Бачив скелі, що нависали навколо, безладно громадячись одна на одну, відчував небо, що наче приспустилось і лягло йому на душу; пізнав раптом увесь світ, засіяний тим-таки світлом, повний гармонії, але сплетений у надзвичайно складний вузол. Здавалося, душа його розширюється, роблячись безмежно широкою; відчув пульс дня, що ожив отут, на цій землі, — з’єднання всього живого, неба й землі, води й землі, а також води й неба — чудовий вогонь запалював усе це, напоюючи й живлячи. Побачив він, як рухається сік від коріння до стебла в траві та гіллі кущів, як п’є тепло й повітря ящірка і як травиться в золотому соку в ній зловлений комар. Відчував над собою там, угорі, величезний і безмежний простір, його душа проходила туди, розкладаючись на етер, пливла, обволікаючи далекі планети, метеорити й супутники. Великий космос, засаджений безліччю круглих тіл, явив йому раптом свій злагоджений ритм — все там було сповнене і впоєне найтоншим, проникливим вогнем. Здавалося, що цей вогонь виходить із нього самого і розсівається у просторі. Водночас він, той вогонь, приходить із простору й до нього, єднаючись на півдорозі чи в початках, створюючи ті первні, що ними і стають потім круглі тіла. Невимовне задоволення, яке відчував під ту хвилю, поглиналося безоднею світла, і в ньому, як і в безодні отій, було розсіяне тонкою матерією тихе й безначальне відчуття вічності. Сидів між сірого каміння, одгородившись відтак від світу, і раптом ясно й чисто зрозумів, що все довкола нього, все біля нього і все в ньому існує. Тоді ж бо й народилась уперше на його вустах та легенька півусмішка, від якої обличчя його повивалося привабливістю, а очі ояснювалися спокійним та мудрим світлом. Тож коли він устав, щоб покинути це мимовільне місце усамітнення, міг уже ясно й просто понести те світло з собою, хоч зовні був блідий наче стіна.
Таким блідим як стіна й побачила його Марія, і пережила перші незвичайні хвилі затурбування. Вона переживе таке ще двічі, завше по-новому, але результат буде один. їй доведеться опікати його під такі хвилі, як дитину, тож і ставитиметься вона до нього, як до дитини. Першого разу вона продасть свої коштовності, щоб можна було прожити, навчиться простої роботи і зароблятиме на хліб учителюванням. Він допомагатиме їй тим, що ловитиме рибу, приноситиме гриби й оброблятиме город та сад. Пізніше він заведе кіз, і вона научиться тих кіз доїти. Жодне слово докору не зірветься з її уст, навпаки, коли матиме він такі нальоти, трохи його світла переходитиме й на неї. Відчуватиме тоді настрій свята, і, може, через те не зборе її холодномозкий войовник — будень. Іван же лишатиметься до неї уважливий та чулий, але тільки на смертному ложі зможе виміряти силу її відцаності. Іван тоді зрозуміє, що любов, про яку він стільки міркував і яку добачав у кожній живій істоті, звела найкоштовніше гніздо перш за все в його подвір’ї.
4
У той день, коли довелося Марії Яківні схопитися за поруччя на ґанку і коли забило їй подих, вона вперше й почала згадувати весь їхній довгий спільний шлях. Сиділа в лозовому кріслі на веранді й, чекаючи, поки заспокоїться серце, вдивлялася в ту синю дорогу, що простелялася перед нею. Важко дихала, і бракувало їй повітря — не могла признатися Іванові за свою хворобу. Очі її змружилися, власне, приплющилися, тоді й проклалася ота синя дорога, в яку вдивлялася вона пильно. Побачила там високого чоловіка, який гнав перед собою гурт кіз; і він, і кози зголубіли і виблідли, повилися прозорою поволокою; чоловік повернув у її бік обличчя, і їй знову зайшлося серце, знайоме воно було їй і дороге.
“Такий безпомічний він у житті, — думала Марія Яківна, — і хто зна, чи міг би прожити сам?” Жив, як парашутик кульбаби, несений вітром, його тягне, і він несеться; світ для нього — зело, залите сонцем, і він тільки й бачить, що це зело й сонце.
Дивний смуток відчула Марія Яківна, сидячи отак півнепритомно і вдивляючись у свою синю дорогу. Вона не знала, що отам, з того боку річки, поза межами її бачення, Іван раптом відчує її тривогу. Довго дивитиметься в бік своєї домівки, намагаючись збагнути, що там сталося, — був, наче мембрана, чутливий; але додому він зараз не повернеться.
Дочекається вечора, хоч на серці лежатиме і в нього не зовсім збагненний притяжок…
— Що тут у тебе сталося? — спитав він уже ввечері, п’ючи своє молоко.
Вони сиділи за столом у саду, і перед ними, як щодня, цвів захід. Вона скинула трохи злякано очима.
— Звідкіля ти взяв, що в мене щось сталося?
— Та от взяв, — сказав він, і м’яка усмішка лягла йому на вуста.
— Що ж ти знаєш? — злякалася вона.
Він спустив погляд. Дивився під ноги, і його обличчя поволі буряковіло. Марія ще більше зніяковіла і раптом стала безпорадна, як дівчинка.
— Іва-а! — сказала, начебто скаржачись. — У мене щось із серцем, Іва-а!
Великі сльози раптом викотились із її очей і бризнули на щоки.
— Звернися до лікаря, — мовив він трохи розгублено, водночас пильно її роздивляючись.
І справді, побачив її серце, вперше так близько в нього зазирнув. Нерівне билося і наче захлиналося кров’ю, яку мало відганяти од себе, — червоне кружало, що скорочувалося й тремтіло. Смуток увійшов і в нього, а очі його запалали.
— Не хотіла тебе турбувати, — сказала вона майже пошепки.
Не міг їй допомогти, міг тільки бачити й відчувати. Жодної житейської вправності не навчивсь у цьому світі. Простяг руку й ніжно торкнувся сивого волосся на її скроні.
— Ми вже старі. Марійко! — сказав тим-таки теплим і смутним голосом.
— Я так злякалася сьогодні, — швидко заговорила Марія, ковтаючи сльози. — Не за себе я боюся, бо коли піду з цього світу…
Вона не доказала. Раптом спинилася на ньому поглядом: ніколи не бачила вона таких очей: були вони ясно-сині. Зиркнула на захід: он він, той колір, онде вона, та голуба смужка. І чи від того порівняння, чи від світла, що влилось у неї, вона раптом заспокоїлася.
— Така я дурна, — сказала, змахнувши сльозу і ніяково всміхаючись. — Переполохала й тебе, й себе…
Дивився на неї тим-таки поглядом, тільки до ясної синяви додалося трохи й здивування: побачив її такою, якою зустрів уперше. Вона щиро й широко всміхалася, і на щоках у неї цвіли найдобродушніші в світі ямки. Побачив він зимовий день, почув іржання коней і легенький подзвін збруї. Пара здіймалася від кінських морд, тремтіло морозяне й чисте повітря; засипана снігом долина була залита легкою морозною синявою. Марія ховала руки в муфту, переступала черевичками по рипливій стежці, — хотіла так відігнати холод, — і пересміювалася. Щоки її рожевіли, носик був гладкий та рівний, її величезні очі прискали сміхом, і він завмер зачарований. Пара легенько здіймалася з конячих ніздрів і від її рота, а ще вона, щоб його трохи подражнити, показала, ледь-ледь висунувши, язичка. Іван підходив до неї, як молодий лев, — груди були в нього розпрямлені, а в м’язах співала молодецька сила. З уст у нього так само здіймалася пара, а коли підійшов до неї зовсім близько, пара з їхніх уст сполучилася. Відтак повернулося до них широчезне, обрамлене бородою обличчя візника, і вони раптом злякалися того круглого й такого недоречного при цій їхній інтимності лиця…
Дивно стало Іванові, що перед ним сидить така немолода жінка з рисами, що ледь-ледь нагадують оту, яку мимохідь побачив: була вона вже як мати чи бабуся тієї. Він же сам був дідом юнака, котрий так захоплено підходив до повоза, коло якого пританцьовувала на стежині найкраща в світі дівчина: відтак почув Іван посвист батога, що змахнув ним візниця, і повіз рушив у той синюватий серпанок, який плівся над дорогою і повивав світ.
“Сюди ми приїхали, — подумав він. — У вечір цей і у цей сад!”
5
П’ятнадцять років по тому пригадала Марія Яківна той вечір, і їй, як ніколи, стало соромно за свою слабкість, адже турбуватися тоді треба було за нього, а не за неї. Наштовхнув її на ці спогади Галин Хлопець, уже двадцятисемирічний; десять років блукав він по світі і оце сидів перед старою вчителькою, спонукаючи її до розповіді. Була Марія Яківна вже зовсім ветха, західне світло м’яко її осяювало, і Хлопцеві здалося, що ця бабуся легка й повітряна. Мав дивну ілюзію під ту хвилю, що вона поволі розчиниться і зникне а він залишиться сам у цій господі й муситиме давати раду власним думкам.
— Заходила твоя мама, — мовила Марія Яківна. — Така вона рада, що ти повернувся. Вже більше не ваблять тебе мандри?
— Вже не ваблять, — сказав Хлопець і усміхнувся. Вона дивилася на нього: широкоплечого й трохи заповного, з енергійним обличчям, схожого і водночас не схожого на її Івана з часів молодості: той був високий та худий, цей середнього зросту і повний. І все-таки було щось разюче спільне між них, і вона з того дивувалася. Мимовільно переносилась у той далекий 1911 рік, коли все оте в Івана почалося…
Випивав склянку молока, заїдав скибкою чорного хліба, цілував її в лоба, як батько дочку, і йшов з дому. Приходив надвечір і з’їдав тарілку борщу. Вночі був по-особливому ніжний із нею, і в Марії так і язик не повертався спитати, що з ним діється й куди щодня ходить. Була тоді ще надто юна і не вміла чекати. В голові їй почали плестися всілякі химери, і навіть зараз, коли вона така стара і ветха, їй соромно за них…
Думала про це, коли Хлопець уже пішов: є речі, що їх не можна розказувати. Так настирливо розпитував її про старого, що в неї все мимоволі сколихнулося. Лежала сама в порожньому домі, місяць зазирав у горішню шибку, обливаючи холодним світлом півстіни, і оті півстіни раптом прочинилися перед її зором, розхилилася неозора далина, і Марія знову опинилася на синій дорозі. Іван ішов по ній сам, без кіз, високий та рівний, озирнувся на неї й начебто попросив чогось очима.
— Вибач мені, — зашепотіла біла-біла від старості й місячного світла жінка. — За оту підозру вибач, недоречну й дурну, а ще більше за те недоречне стеження…
У ту ніч не спав і Хлопець. Він лежав на канапі в дідовій бібліотеці, крізь вікно вливалося місячне світло, а йому здалося, що хтось невидимий підійшов до нього, розчинив, як вічко у скриньці, йому груди і поклав туди сокровенний згорток із сокровенними письменами.
6
Іван ішов рівною ходою, не пришвидшуючи й не притишуючи кроку. Подався під Просиновську гору, за ним, наче тінь, трохи злякана й засоромлена, подалася й Марія. Поспішала під гору, бо він сховався за закрутом і міг би легко отак зникнути з очей. Але він не зник, ішов розмірене і наче світу не бачив. Трохи понурився і, хоч проходили вряди-годи повз нього люди чи проїжджав звощик, ні разу не звів голови. Біля театру й водонапірної башти зустрівся йому знайомий. Гукнув до Івана, і той наче з іншого світу зійшов. Стрепенувся і змушений був віддати знайомому коротку розмову. Марія тоді звернула в бічну вуличку, щоб і собі не здибатись із знайомим, а коли знову вийшла Іванові в спину, той так само рівно й неквапно йшов. Звернув на Молочанівську, і гадки не маючи, чи стежить за ним хто; коли переходив вулицю, на нього голосно загорлав звощик, і він покірно перечекав. У звощику сиділа молода жінка, Марії здалося, що вона позирнула на Івана з інтересом. Той же не помітив жінки, хоч була вона по-справжньому гарна, а завернув до Михайлівської. Тут юрмилося чимало людей, і він ішов серед натовпу, дивно виділяючись. Позаду пленталася Марія, їй аж очі втомилися стежити за ним, тим більше що вже почала заспокоюватися — підозра й ураза розчинялись у ній, натомість з’являвся сором.
На Київській Іван завернув ліворуч, як це робила вечорами, гуляючи тут, молодь, і подався до Кафедрального майдану. Тут його знову перепинив знайомий, але Іван відбувся тільки вітанням. Подався вздовж базару, минаючи рибні ряди, — до нього погукували вряди-годи продавці, але він на них не зважав. Біля магістрату спинився й уважно роззирнув будинок. Тоді рушив на Замкову й пішов по синьо-лискучому від сонця брукові. До нього вискочив із гавкотом чорний і кудлатий песик. Іван схилився й погладив його по голові. Песик радісно заскімлив і почав лащитися до Івана. В Марії знову збудилася підозра, і вона спинилася на вступі до вулиці. Але Іван не звернув до двору, з якого вискочив песик, а подався стежкою, що зводила із Замкового крутосхилу. Той самий песик загавкав тепер і на Марію, але коли вона лагідно промовила до нього, не заскавучав лагідно і не замахав хвостом, а залящав уже несамовито. Вона сердито цитькнула на нього, притупнувши ногою, і песика мов водою змило — вже аж у подвір’ї залився він ображеним і вискотливим тявкотом.
Іван був уже внизу. Тихо дзюркотіла між камінням Кам’янка; він сів біля води, задумливо дивлячись на воду. Марія мусила стояти в заростях кущів і спекла кілька разів раків, бо повз неї проходили люди і здивовано на неї озиралися — місце було не з тих, щоб годилося стояти тут без діла.
Але Іван сів, очевидно, на тому камені надовго, тож вона знову піднялась угору і пішла понад Замковим урвищем. Униз вона спустилася вже за горою — Іван ішов берегом річки, так само задуманий і так само відсторонений. Рухався, однак, трохи швидше, голову тримав просто, і вона мимохіть замилувалася з його постави і гарної, стрімкої ходи. Це помітила й та сама дама з повоза, що зустрілася їм на Молочанівській. Вона саме висідала із звощика і теж задивилася на ту стрімку й високу постать. У Марії болісно стислося від того серце, але в той момент із двору пролунав радісний дитячий погук, і по стежці до воріт покотився чудовий простоволосий хлопчик, одягнений у матроський костюмчик. Жінка тицьнула візникові гроші і побігла назустріч тому Золотоволосику. Підхопила на руки, підкинула, а за мить почала спрагло його цілувати. Марія відчула тоді, як терпкий кілок став їй у горлі, сльози вибилися на очі, і, палаючи з сорому й докуки, вона раптом покинула дурне своє стеження й побігла додому. Вже не бачила, що Іван звернув на Андріївську вулицю й подався вгору між ряди розсипаних пообабіч одноповерхових хат — сьогодні його повабило на те саме місце, де пережив він нещодавно неймовірне знесення та щастя і де відчув був такий високий спокій.
В той день він і приніс Марії невеличкого букетика диких гвоздик, яких назбирав на кручах, і вона припала до нього вустами. Саме ця дрібниця й дала їй силу знову беззастережно повірити йому, і, хоч було то вкрай сентиментально, потай зірвала кілька найкращих квіток і поклала їх між сторінки.
Одну із цих квіток вона знайде через тридцять сім років, коли їй буде ще дуже важко лишатися самій у порожньому домі. Стане та гвоздичка руда, аж брунатна, але коли дивитиметься Марія на неї, бачитиме червоні пелюстки і чутиме гірко-солодкий запах свіжого зела. Вона знатиме: був то запах осяяних сонцем горбів і зілля, що хоч і пропадає щороку, але щороку живе те саме.
7
Кілька разів на тиждень сідав він до столу, якого виставив на веранду, довкола цвіли й плелися кручені паничі, перед ним лежали два білі поля, клав на ті поля великі й незграбні літери, хоч на службі писав почерком легким та швидким, повільно виписував слово за словом. Часом відривався від писання і дивився довгим поглядом крізь зарості. Бачив дахи хат їхньої околиці, чотирикутні дека дворищ, утоптаних у землю, жінок біля літніх печей, наповнені плодами сади, — всі обійстя чітко розкреслювалися парканами й парканчиками; звідси, згори, бачив він, як годує котрась із господинь курей, а друга замішує потраву поросяті; бачив дітей, які різали, ходячи по околиці, лободу для свиней, і дітей, які грались у дорожній куряві. Собаки вигризали воші, гримлячи ланцюгами, або бігали по вулицях разом із дітьми; позгортувались у клубки сонні коти. Свині розляглися серед вулиці у величезній калюжі, а коли проїжджав віз, вони неохоче зводилися і з невдоволеним хрюкотом вилазили з води. Вся вулиця лежала тут, у нього перед очима; там далі вивищувався горб, за який щовечора сідало, барвисто розсвічуючи крайнебо, сонце, але на той горб дивився Іван уже ввечері, коли сідав біля садового столу вже з Марією. Голосно кликали курей, качок та дітей господині, діти й кури притьма мчалися на той зов, качки відгукувались із річки голосним крякотом, а тоді пливли до берега. Бачив він хлопчаків, які ходили по річці з саками, ловлячи дрібну рибу, і дідів, які лагодили, сидячи по своїх дворищах, верші. Бачив бондаря, що стругав клепки для бочок та цебрів, а потім збивав ті клепки, стягуючи обручами. Бачив шевців, котрі сиділи на пасастих стільцях і лунко гатили молотками по підошвах. Лакував готову шафу столяр, приспівуючи при роботі, кілька теслярів та мулярів зводили в глибині вулиці будинок, перегукувалися голосно, а часом сміялися на кинутий кимось жарт. Паслося на осяяній сонцем леваді кілька спутаних коней, вони стрибали, посилаючи вперед зв’язані ноги, і відганяли хвостами набридливих мух. На горбі зліворуч паслося кілька корів, між них сидів на траві, стругаючи палицю, ясноголовий обшарпаний пастушок.
Він знову схилився над білим полем, і знову клалися й клалися на папір літери, вив’язувались у слова, які спліталися потім у речення. Марія при тому намагалася ходити навшпинячки й не грюкати дверима: свята тиша розливалася під той час по їхньому обійсті. Часом на папір, на якому мережив своє хитросплетіння, падав жучок і повзав між літер, наче хотів розшифрувати химерні оті й незбагненні зигзаги. Напивався досхочу шелесту плитких слів, розправляв крильцята і злітав у повне сонця й комашні небо. Іван проводив його поглядом і знову якнайпильніше роздивлявся оту долоню-вулицю: стіни хат йому прозоріли — міг бачити й кімнати, що їх безнастанно чепурили й чистили невсипущі жіночі руки. Бачив він і кілька кравців, які сиділи, заклавшись тканиною, щоб з того безладу створити щось ошатне й гарне; бачив лавочки та євреїв, що сиділи біля прилавків, відважували чи відмірювали крам, — всередині ті лавки були наче вулики, заставлені сотами. Весь отой простір, долоня ота широка, був заповнений лініями, квадратами, колами, людськими істотами, рухом та вовтузінням — все жило й ворушилося, з’єднувалося й перехрещувалося. Дві жінки зійшлися біля криниці і спинилися одна з повними, друга з порожніми відрами; дві інші стали на вступі до лавки; рій дітей, схопившись руками, завзято гупав ноженятами по пилюці; столяр відірвався від роботи й мив руки, а зливав йому замурзаний і босоногий столярчук. Трійко дівчат зійшлося біля річки і про щось завзято цокотіли, схиляючи голівки одна до одної і зі сміхом їх розхиляючи. Іван наповнювався від того тихим світлом, тихим світлом горів він, викладаючи на папір слова й речення, — випливали вони з нього, як вода. Здіймався від того на голубих, спокійних хвилях, чув біля себе шелест повітряних крил, і той шелест чула разом із ним і Марія. Здавалося, те світло, яке випромінювалося з нього, наповнювало й усю веранду і запливало в розчинені двері — тримала їх Марія розчиненими, щоб не грюкати; жінка в глибині дому, біля каструль чи шиття, тримаючи віника чи витираючи віхтиком куряву, та жінка раптом почала усвідомлювати, що також вивищується і світлішає, що весь цей рух по хаті, всі клопоти, які перебрала на себе, відмовившись від служниці, частина якогось одного, великого й сокровенного щастя.
8
Пізніше, вже через багато років, вона згадувала той час, як щось їм обом належне, спостерігала з глибини старості оті всі тіні на синій дорозі й думала, що коли б жили вони з Іваном “як всі люди”, з’їв би поступово будень їхню любов і взаємну прив’язаність, як з’їдає він найсвятіші почуття в більшості людей. Вона думала, що час, коли находила на Івана ота “гарячка”, був порівняно невеликий, тільки по кілька років, — часто находило це на нього перед великими світовими подіями; після того він погасав, як гасне лампа, коли з неї виходить гас, помалу, ледь-ледь зменшуючи світло. Марія стежила за цим здивовано й несвідомо шкодувала, що так воно буває. Після того Іван начебто забував про свій спалах та дивацтво і ставав буденний і звичайний. Ходив на роботу, якщо вона була, і піклувався коло господарства. В часи завірюх дбав про родину, як і всі навколо: ходив по базарах, міняв, діставав і підробляв. Вона ж, у свою чергу, склала екзамена на вчительку і мала вже й для себе заняття…
Їй важко було повідомити йому про це, боялася зачепити якусь делікатну в ньому струну.
— Не знаю, як тобі сказати, — мовила вона, ніяковіючи й червоніючи. — Але всидіти поміж чотирьох стін вище моєї сили…
Звів тоді на неї безмірно голубі очі, і їй стало ще незручніше.
— Бачиш, — сказала вона ще упертіше. — Той час, коли тільки чоловік дбав про сім’ю, минає. Відчуваю те саме, бо роботи, яку маю вдома, мені не вистача. Окрім того… якась туга мене за дітьми бере!..
Він все ще мовчав, розглядаючи її тим-таки поглядом, від якого вона маліла і ще більше нітилася.
— Звісно, коли не заперечуєш, — мовила прихватцем.
— Чому б я мав заперечувати? — просто спитав він.
— Годиться, щоб жінка сиділа вдома…
— Мені нема діла до того, що “годиться”, — трохи за-різко сказав він, і його брови нервово скинулися.
Начебто забув і про розмову, та й про те, що й вона тепер ішла з дому, було то в ті роки, коли вперше був запалився. Не цікавився ні сімейним бюджетом, ні тим, що він їсть, начебто те, що людині треба здобувати гроші, харчуватись і вдягатися, були жалюгідні дрібниці. Пізніше, коли пригасав, до нього знову вертався інстинкт годувальника сім’ї, знову ставав приземлений та елементарний, як більшість чоловіків навколо, і вона, яка звикла вже до життя дивнішого й особливішого, часом мала до нього й жаль. Тоді й виникали поміж них типові подружні сварки, від яких страждали обоє однаково…
Марія Яківна згадувала про це найбільше того 1963 року, коли прийшов до неї в гості Хлопець і своїми розпитами розворушив давно заснулий вулик її спогадів. Хлопець зайшов у її двір так несподівано, що вона здригнулася. Власне, не його поява так її злякала: перед нею стояв чоловік хоч і невисокий та повний, але який страшенно нагадував їй Івана з молодих літ, коли були вони ще нареченими. Здалося їй на мить, що часові хвилі якось дивно посплутувалися, їй захотілося підхопитися, як підхоплювалася колись, коли Іван приходив до неї. Голова їй при тому закрутилася, і їй стало зовсім млосно.
— Дай-но мені, любий, води! — попросила вона. Хлопець метнувся до відра, і вона відпила кілька ковтків.
— Бачиш, я вже зовсім немічна, — сказала ледве чутно. — Сама вже й не здатна ні до чого. Спасибі твоїй мамі, Оксані й Неонілі, вони доглядають мене… То що мама зараз?
— Пере, — засміявся Хлопець. — Аж піна летить на все подвір’я!
— Вона така енергійна, Галюся, — сказала стара. — Випало їй на долю, не доведи господи. З вісімнадцяти років на руках у неї була дитина й баба, а це неабищо. В війну їй теж довелося ковтнути лиха. Ми з твоїм прадідом їм пособляли, скільки могли, але чи багато ми могли? Мали, богові дяка, кіз, на тому молоці й ти вигодувався.
Всміхнулася ледь-ледь, мимохіть повторюючи Іванів усміх, і чи від тої усмішки, чи просто тому, що годі їй не згадувати його, дивлячись на цього молодика, стало їй погідно й тепло на серці.
— Не дуже поспішаєш? — спитала турботливо.
— Що ви, Маріє Яківно? — засміявся Хлопець. — Поки що гуляю, як пташка!
Вони вже сиділи на садовій лаві біля столу, і перед ними цвіло західне небо.
— Глянь-но, — сказала Марія Яківна. — Щовечора сиджу я так і дивлюся. Твій прадід теж любив дивитися на ті барви. Знаєш, ніколи вони не повторюються, от що дивно!
Завмерла на мить, вдивляючись у вечірнє небо, на вустах її грала вмиротворена всмішка, і Хлопець мимоволі схвилювався, дивлячись на цю зовсім білу жінку, — велику красу старості помітило його око.
— Він був дуже добрий до людей, твій прадід, — тихо сказала стара, вдивляючись перед себе зосередженим поглядом. — Душею відчував, коли в когось яка біда. Часом ми самі нічого не мали, а він посилав мене занести молока якійсь хворій дитині. Сам він соромився своєї доброчинності, — м’яко всміхнулася Марія Яківна, — бо зовні був замкнутий та похмурий, і от тоді і я ставала йому в пригоді.
9
Ледь світало, коли він прокинувся й лежав якийсь час, вслухаючись у неозору тишу ранку. Прокукурікав десь півень, вікно ще було застелене синюватою млою, за шибкою мертво застигла густо обсаджена яблуками гілка. Він дивився на ту гілку, в сонній ще голові думки були повільні й наче розріджені; Іван примружився — зміг і через стіну продивитися. Побачив мокрі від роси дахи, вулицю, річку, що синьо спала в своєму ложі, побачив зовсім виблідлий серпик місяця серед неба і кілька майже погаслих зірок. Лежав якийсь час, спостерігаючи, як світлішає в кімнаті: світло вливалося до нього чисте, тремке й заливало поволі весь окіл, який міг він озирнути, звівшись на лікті. Поруч тихо спала Марія, вві сні обличчя її було прегарне. Світло залило це обличчя, складки постелі, меблі, стіни й фотокартки на тих стінах. Задивився на одну з них — був то Іванів дядько. Всміхався зі стіни, і чи від того світла, чи був Іван так наладнований, те обличчя раптом ожило перед ним. Кучерявий та широколиций, дядько дивився на нього з легким прижмурцем і чи кепкував з нього добродушно, чи підбадьорював.
Іван устав, намагаючись не рипіти, і поволі вдягся. Світла більшало й більшало. Пішов босоніж, м’яко ступаючи навшпиньках, і Марії, яка прокинулась у ту мить, здалося, що він пливе в сивуватих хвилях світанку. Не подала знаку, що не спить, а мовчки стежила, як крадьковито ступає він до дверей. Поклав руку на клямку й обережно натис на язичка. Клямка клацнула, двері тихо, але виразно зарипіли. Швидко повернувся в її бік, і вона змушена була заплющитися, щоб не стурбувати його.
Вийшов навшпиньки у сіни, лишивши двері прочиненими. Вона схопилася з ліжка й подалася за ним. Іван спускався по зарошених дошках ґанку, перетнув безшумно подвір’я і ступив у залитий мерехким ранковим світлом сад. Роса густо пообсаджувала листки й плоди величезними блискучими краплями, і вони легко тремтіли, уражені навколишнім світлом.
Стояв босоніж серед саду в розхристаній сорочці і зарошених штанях, звів обличчя, і великі сльози покотилися йому з очей. Велика всезаймаюча гармонія захоплювала його, все сильніше запалюючи, колисаючи, втишуючи і розм’якшуючи. Здавалося, входив сам у себе, і тільки краєчком вільного мозку розумів і передчував, що світло це особливе, а радість вогнелитна. Знав, що було це відчуття таке саме, як тоді, коли він уперше запалився і хотів напитися цього світла аж до вичерпу. Марія також відчула, що повторюється те, майже забуте, спершу їй стало трохи й страшно — встигла увійти в багаторічний ритм життя простішого, в якому тільки й було, що дбання про шматок хліба і хороші книги, які вони читали разом спокійними вечорами. Всі ці роки, які минули й були переповнені такими турботами, адже для світу загального вони тільки й були: він — бухгалтер, а вона — вчителька. Війна й революція, голод і нестатки, страх перед утратою шматка хліба — це зачепило і їх, але не закрутило…
Стоячи отак у темних сінях і дивлячись на дивно зміненого і схвильованого чоловіка, Марія подумала, що на їхню долю випав теж не зовсім звичайний жереб. Була вона як вода, котра потребує твердої форми, щоб здобути свою, але чи міг такою формою стати для неї отой коханий, щасливий безумець? Знала: знову всі турботи за їхнє існування ляжуть на її плечі: за якийсь час вона призвичаїться до цього і знову буде задоволена. Здається, знову помре для них будень, і це по-своєму відживить їх обох. Дивилася смутно в той залитий світлом сад і вже твердо знала: відсьогодні Іван не піде на службу, а знову висиджуватиме на камінні й дивитиметься на воду. Принесе їй у нагороду напівзів’ялий букетик, і вона спробує вдруге знайти в ньому кілька найкращих квіток, щоб їх зберегти.
Сум заволодів нею у тих сутінних сінях, хоч друга половина її єства мимовільно вже засівалася тим світлом, що лилося і від саду, і від чоловіка. Два спокої змагались у ній — один буденний, узвичаєний, що велів тілу й духу вправлятись у русло всезагальне, і цей, який відривав її від світу і замикав в особливу капсулу. Саме тому й сумувала вона і саме тому раділа, була водночас кволою і захопленою, а що несила було їй так легко зрівноважити ці два начала, то не змогла стриматися і раптом заплакала.
10
Зрештою, цього разу Іван горів по-особливому: висидівши якийсь час за столом на веранді, він наче пригасав і ніяковів. Брав сака, прив’язував до боку торбину і йшов бовтатися на річці. Починав ловити від яру, неподалець Зарічанського висілка, і поволі простував угору. Ставив сака під зілля, а що утяжив його свинцевими грузилами, не потребував тримати. Обережно підіймався за течією, обходячи по піску, а тоді тупав шалено ногами, взутими в калоші, та палицею бушуючи, аж каламутніла, воду. Зводив сака: срібно билися там пічкурі, повзали, як маленькі гадючки, щипавки, в’юнилися слизи і яскраво мерехтіли черевасті, майже круглі бекаси . Обережно вибирав у торбу пічкурів та слизів, щипавкам та бекасам давав волю, а тоді брів за течією вгору, високий та худий, з уже посивілим волоссям і гарний. Заганяв і знову зводив сака, з якого дзвінко стікала у річку вода, сак пах тванню й водяним зіллям; поступово він сам набирався того запаху — вітер дув йому просто в обличчя, звіюючи кучеряву чуприну, і двоє дядьків, які проходили в цей час по березі, мимовільно розвернули в його бік обличчя.
— Диви, з панів, мабуть, — сказав один, похмурий, а другий запосміхався, блискаючи зубами.
— Бач, і справляється!
— Припекло, то й справляється, — буркнув перший, похмурий, і пішов берегом далі, мнучи важкими чобітьми прирічкове бадилля.
— Глянь, худий він який! — наздогнав першого веселий. — Шкіра на ньому й кості!
— Зате морда благородна! — цвіркнув крізь зуби похмурий, і веселий за його спиною залився сміхом.
— Потіха з тебе, Андрію!
— Не з мене потіха, а з нього! — буркнув злісно похмурий, і веселий раптом перестав сміятися, озирнувся й знову побачив високу, струнку постать з розвіяним за плечі волоссям, що повільно брела по воді. Усміх раптом зник із його веселих вуст: здалося йому, що той високий не по воді йде, а над водою.
Іван чув ту розмову, але вона пройшла повз нього, як проходить біля ніг вода: калоші засипалися піском, але вимивався той пісок так само легко, як і западав, тільки окремі крупинки муляли ступню. Тоді він спинявся й виколупував ті піщинки — обличчя його було застигле, а очі світилися погідно. Сонце заламувало в тих очах по іскрі, і вони від того здавалися ще ясніші: на сітківці відбивався весь навколишній світ — всіяні зеленню горби й хати, птах, який летів у небі, хмари й синява, густо зігріта літнім сонцем. Ген віддалік на далекій курній дорозі їхав віз, тягнучи за собою довгий білий шлейф — той віз із шлейфом також відбився в Іванових зорках, так само і візниця, маленький звідси, як пуголовок, що змахував коротким, мов диригентська паличка, батогом. Іван спинився серед річки й на мить заслухавсь у широку, різноманітну музику оркестру навколишнього світу, яким диригував той іграшковий візник. Спокійно й умиротворено поспівували у кущах пташки, дзюркотіла на високих чи низьких нотах вода, вдаряли по ній смички сонячного проміння, десь поблизу голосно кричала качка і вторував їй прохриплий голос качура. Від найближчої хати полинув невимірне теплий, неголосний жіночий спів: там зривала з дерева вишні зовсім юна молодичка. Кидала ті вишні в берестяну коробку, часом кладучи найстиглішу й до рота, і вишня ця, входячи їй в уста, рубіново спалахувала, роблячи рубіновими й вуста молодички.
Тоді Іван знову дививсь у чисту лискучу воду і вибирав на око густіше зілля, щоб поставити сака. Ловив якраз стільки риби, щоб вистачило поїсти на двох; наступного дня він прийде сюди знову, а коли буде дощ, сидітиме цілий день на веранді і виписуватиме свої корячкуваті гачки, роздивляючись водночас велику долоню вулиці, прочитуючи її лінії, як хіромант. Бачив чотири головні лінії на тій долоні: найважливіша — лінія життя, а там лінія здоров’я й розуму і лінія щастя… Цвіркун поселиться в нього на веранді, підспівуватиме йому вдень і вночі, ночами на його скрегіт відгукуватимуться із саду жабиропухи і турлюкатимуть вони цвіркуну в унісон. Бовванітиме тінню на тій веранді і вдивлятиметься в темінь. Бачитиме, як з’єднуються водно у тій темряві чоловіки з жінками, чутиме стогін породіллі і крик немовляти. Бачитиме радісну, зморену усмішку матері й чутиме заспокійливий вуркіт батька. Слухатиме колючі сварки, які спалахуватимуть у дворах, і погідний туркіт закоханих по таємних кутках. Вдивлятиметься в широко розплющені очі жінки, яка конає, і чоловіка, якому раптом запахла земля. Дивитиметься на веселий танок у якомусь дворищі і слухатиме гомін підпилих людей. Можливо, проникатиме його погляд і в товщ земну, де губляться шари давнішого людського життя: накладаються вони один на одний, роблячи землю більшою. Бачитиме випростані кістяки колишніх людей та розгублені кістки їхніх тварин. Пізнаватиме рештки їхніх речей: уламки посуду, домашніх речей, зброї і шматки напівзотлілої одежі. Глибоке й широке зітхання почує він із тої землі, і так промовлятиме до нього життя, яке відгоріло й замістилося життям оцим, що кладеться перед очі. Лежить воно перед ним, як велетенська долоня, і він спокійно її розглядатиме. Буде врівноважений, добрий та поблажливий. На вустах його гратиме тиха всмішка, а очі його сумуватимуть, як сумує відбитий у росі місяць.
Все сповнюватиме його душу і втомлюватиме її. Тоді він змушений буде погасити свою усмішку та смуток, спустить голову, і їй додасться в цей вечір ще кілька сивих волосин. Нечутно ступаючи, зайде на кухню. Тут наллє в миску води і спокійно й довго омиватиме собі ноги. Його чекатиме вдома жінка, яка лежатиме з розплющеними очима і яка вже трохи почала боятися своєї самоти. Він підійде до неї, поцілує в прохолодні вуста, нагріє їх і нагріється коло них і сам.
11
У той вечір далекого 1963 року Марія й сама дивуватиметься, що так розговорилася вона перед Хлопцем, що сидів навпроти неї і, здавалося, не слухав, а випивав її слова. Хто зна, може, в такий спосіб її дух долав отак кілометр за кілометром синю дорогу — час відлетілий та забутий; для цього й справді було потрібно, щоб Хлопець завітав у її двір, коли вона вже на ладан дихатиме; стане він для неї як дорога тінь, дивно схожа на Івана. Покликала його і не шкодувала: був то по-справжньому вдячний слухач. І дивно завинулося в голові старої вчительки, здалось їй, що колись давно таки народивсь у них із Іваном син: круглолиций та кучерявий, і саме від того сина прийшов у світ цей Хлопець, а може, прислала його до неї туга її. Хоч була вже зовсім стара, не губила й крихти з того, що зафіксувала колись її пам’ять, — хочеться їй у такий спосіб посумувати за тим далеким і відлетілим чи, може, справити йому хоч такі поминки.
— Про війну я мав би пам’ятати більше, — сказав Хлопець. — А от уявлення, як ми тоді жили, ніякісінького. Він розвів руками й розсміявся.
— Всім нам дісталося, — сказала тихо стара вчителька. — Ремісникам було легше: завжди треба носити взуття й одежу, треба діжку для огірків і ще там щось. Школи були зачинені, та й чи могла я піти в ту школу? Твоя мама намагалася не показуватися на вулицях. Виручали нас тоді твій прадід та Олександра Панасівна…
Вона подивилася долі, собі під ноги, і знову побачила там шматок синьої дороги, по якій ішла вона і простували й інші. Побачила Олександру Панасівну, яка кроїла із шкіри заготовки для чобіт. Галя узброїлася пульверизатором і дула з пляшечки фарбу на розгорнутий листок паперу, по якому було розкладено трафарети: лебеді й дерева. Ті лебеді мали плавати по озеру, засипаному дрібними синіми крапельками. Галя дивилася на це чудо мистецтва й сміялася.
— Гляньте, гляньте, який дивоглядний несмак! На ті слова поверталося до неї сухе й строге обличчя Олександри Панасівни.
— Зате хліб піде тобі в смак!
І застигала з пульверизатором у роті Галя, і дивилася на Олександру Панасівну незвично посерйозніло, випливав тоді з ока її блискучий, іскристий кришталик, і така вона ставала безпомічна тоді, та Галя, і засмучена, що Олександра Панасівна відкидала шевського ножа й підходила до неї:
— Давай-но поплачемо, ясочко, га?
Вони сідали, обійнявшись, на канапі й плакали тихо, похитуючись. І похитувався від того весь світ і вся хата, а діти Олександри Панасівни, побачивши таку невидаль, застигали біля порога чи посеред хати, зорячи широко розплющеними очима. І так само застигала й вона, Марія, із глечиком молока, яке принесла для дітей.
— Ну, чого ви, чого, дурненькі? — казала вона, також схлипуючи і простуючи до них.
— Ой дайте нам, Маріє Яківно, наплакатися, дайте нам хоч раз на місяць виревтись!
Діти вислизували одне за одним із хати, бо той плач був уже трохи смішний для них і незрозумілий. Марія ж Яківна прилучалася до жінок, стояла біля них і плакала. Було їм усім чого плакати, бо в тій хвилі збиралися вся гіркота їхня та біль. Олександра Панасівна бачила Миколу, який пробирався у цей час десь через болота й чагарники, Галя бачила свого Хлопця й бабцю, а Марія Яківна співчувала і їм, і цілому світу.
Іван в той час розпустив по горбі кіз і ловив саком рибу. Риба ловилася погано, і він раптом закинув голову, дивлячись упритул на небо…
— Все життя, яке минає, синку, — сказала Марія Яківна Хлопцеві, — це окремі сценки й картини, обличчя й епізоди. Ми їх стільки розгубили по дорозі! Але є одне. Хлопче, — вона подивилася на вечірнє небо, що ґаряче палало над околицею, — це наша присутність у всьому. Наша присутність — це і є та дорога, яку я так часто останнім часом бачу.
12
І вона знову побачила синю дорогу, по якій ішов високий сивий чоловік (було це вже тоді, коли Хлопець пішов і коли лежала вона без сну на самотньому ложі); довкола клубилися, набухали й крутились у повільному ритмі великі прозористі кулі, які висяювали з себе синювате світло, тремтіло воно й розливалося довкруж. Може, від цього сяйва синіла і дорога, Марія побачила там себе, молоду й веселу; здається, це був той момент, коли вона з так само молодим та веселим Іваном покинула біля узлісся візника з широким, обрамленим бородою обличчям, а самі вступили в ліс. Зашуміли тоді в них над головою сосни і заспівали пташки, вона йшла, притримуючи поділ сукні, й позирала вряди-годи на нього, такого веселого й гарного. Він смішив її, розповідаючи всілякі історії, і Марія зупинялася і аж згиналася, так сміялася. Вибивалися їй на очі сльози, а коли зводила вона обличчя до сонця, воно засвічувало в ясних кришталиках крихітні веселочки. Вони й самі не знали, чого пішли в той ліс, але було так повабно ступати по зеленій траві, засипаній чорними шишками! Коли ліс погустішав, вони пішли по м’якому шарові глиці. Сонце простеляло їм під ноги химерні світлотінні сітки, і вони раптом забули про візника, котрий чекав їх біля узлісся, і про те, що вони можуть заблудитися. Стовбури заставляли довкола весь простір; часом натрапляли на густі зарості папороті і, взявшись за руки, перебродили ту папороть, як зелену воду, лишаючи за собою примнутий слід. Над ними каркнув кілька разів ворон, і десь неподалець стукав об кору дятел. Іван раптом посерйознів і замовк, вийшли вони на вузьку лісову дорогу, майже зарослу травою і з ледве пробитими в тій траві коліями. Земля тут була вщерть заплетена корінням, і вози, які проїздили тут, певне, стукотіли по корінні, як по брукові. Вона теж раптом притихла, бо відчула, що він скаже їй щось украй важливе. Ще тремтіла на її вустах усмішка, така несмілива й схвильована; він обійняв її за плечі, і вони пішли, як по воді, по тій дорозі, наслуховуючи спокійний пташиний спів і одновимірне биття власних сердець. У просвіт видно стало заповнене лінивими й повільними купчастими хмарами небо, синява була така, що аж очі сліпила; їм перелетіла дорогу велика, жовта з чорним, пташка; вона начебто збудила Івана, він зупинив кохану й сильно, гарно її поцілував. Марія відчула від того поцілунку, що в неї розширилося серце, що вся вона наче налита голубим вітром і що хоче брести отак по цій дорозі із ним. Вони йшли й тулилися одне до одного, начебто в цьому лісі було їм затісно чи весь світ вмістився в їхньому намаганні стати однією істотою, з одним тілом і духом, а пізня зозуля, яка раптом обізвалася з лісу, помірно й терпляче почала відлічувати їм роки їхньої спільноти.
Вони вийшли на галявину, і зозуля перестала лічити.
— Ти рахував? — спитала тихо Марія.
— Ні! — відповів він. — А ти?
— І я ні! — сказала Марія і раптом тихенько зойкнула від захвату.
Уся галявина була засипана квітами, під сонцем вони променились і грали, хитались і миготіли. Трава була така соковита, що, здавалось, ось-ось бризне смарагдом, який розіллється, заливаючи землю. Було таке враження, що всі квіти зійшлися до цього місця з усього лісу на незвичайний квітковий форум, і те, що потрапили на нього Іван з Марією, не було випадковим. Дівчина раптом притулилася до Івана, а його руки щільніше обняли її. Стояли, й дихали, і наче вбирали собі в груди розсичений у повітрі мед, відтак почули неголосне, дружне, однотонне гудіння — тисяча бджіл прилетіла сюди, щоб випити з квітів нектар. Весь простір через те бринів, сколихнутий безліччю легких, прозірчастих крил, вони дихали медом і пили його, бо теж раптом відчулись у цьому світі, як дві бджоли, — мали зібрати тут власний мед і понести назад у домівку. Були тут зайві всі —слова, але він таки промовив, прихилившись до неї і ледь-ледь торкнувшись гарячими вустами її вуха:
— Маріє, — сказав він. — Народи мені п’ятеро синів…
13
Вона залишила на тій галявині своє дівоцтво і кілька сльозин, які упали на траву; на тому місці пізніше виросте дика груша, — Іван знайшов був її пізніше, коли почав приходити сюди по гриби. Було вже то через двадцять років по тому, і навіть тоді він не зразу пішов із галявини, а довго стояв…
Вона відштовхнулася від нього, мала прим’яту одежу і була незвично бліда. Це сталося так раптово, без попередніх думок та погодження, просто повіяв на них п’яний вітер, і вони позагублювали на цій галявині голови. Коли ж опритомніли, все вже сталося, а різкий біль, який відчула, її по-справжньому перелякав і примусив відштовхнути його. Тоді й упало ті кілька сльозин, і вона подумала, що вони тут у чомусь помилилися, що все мало відбутися не так просто й прозаїчно, що вона не повинна полум’яніти перед ним із сорому. Змовк тисячоголосий гул бджіл, і коли позирнула вона на ту галявину, не видалася Їй такою недіткнутою й гарною, начебто бджоли потолочили квіти, як тільки-но потолочив її він. Відіслала Івана, щоб могти впорядкуватися, і він покірно пішов між дерева. Меншав і меншав, тоді їй стало страшно, що він і справді покине її в цьому глухому лісі.
— Іва-аІ — покликала вона. — Іва-а!
Він повернувся. Сиділа в траві й дивилася на нього широко розплющеними очима. Він ішов до неї повільно, але впевнено. Спиралася позад себе у землю й чекала, поки він підійде. Ішов та йшов, і вона в клубок зіщулилася, мала й нещасна, очі її швидко й злякано забігали, а він став біля неї на коліна і взяв у руки її злякане й чудове лице. Подивилася йому у вічі і ввійшла в глибину щедрої синьої ласки, що випромінювалася з його очей. Не могла відвестись од тих очей, хоч їй було й соромно, й ніяково. Затремтіли в неї руки, якими впиралась об землю; знову зирнула в ті небесні очі й не мала сили стримати раптового трему, що пройшов через тіло. Заплющилась і стислася, ледве не померши від чогось незбагненного, їй захотілося напитися світла з його очей, натомість боялася, що ось-ось вибухне їй із горла червоний струмінь — перебіг по її тілі й навіки покорив її гарячий, спазматичний вогонь.
Поверталися до узлісся, на якому покинули візника, в легких та прозорих сутінках. Відчули раптом, що пізнали якийсь великий сакрамент людського буття, тож притислися одне до одного раменами й пішли отак по залитій вечірнім фіолетом дорозі — здалося, що йтимуть так вони завжди.
14
Утретє навідало Івана його дивне світло в 1931 році. Вони були тоді в гостинах у Маріїної сестри Надії, і доки сестри балакали, Іван мовчки ходив по просторому, засипаному квітами саду. За полудником вони випили по чарці старого доброго домашнього вина. Іван підійшов до полиць із книгами, котрі належали чоловікові Маріїної сестри, і той почав тихо й натхненно оповідати йому про ті книги. Він показав йому “Саlеndаrіum” Філянського і прочитав звідти кілька сумовитих, але прегарних рядків. Після того вийняв книжечку Боддера й продекламував кілька віршів французькою мовою. Він заговорив про парнасців і їхнє відбиття — російських символістів, і його голос схвильовано шелестів біля Іванового плеча. Сестри розмовляли в кутку між вікнами, в кімнату уже заповзали сутінки, і ті жіночі постаті, що шепотілися поміж себе, були запнуті тонким смерком, тільки їхні очі поблискували. Чоловік Маріїної сестри витяг з полиці “Ладі й Марені терновий вінок мій” Пачовського, а потім прочитав вірш Славинського, погортавши перед тим давнього декламатора. Сутінки все згущувались і згущувались; Надія встала й засвітила сірника, щоб припалити гніт лампи. Те світло жовто змоделювало її обличчя й кинуло на нього хитливі тіні. Лампа горіла серед столу, але не було ще досить темно, тож Маріїне обличчя, яке він побачив у ту мить, вразило його несподіваною молодістю. Те світло зняло з неї всі зморшки, пригасило сивину, зробивши волосся темно-попелястим, очі її юно засвітилися — засміялася вона тихо на якийсь сестрин жарт. Чоловік Маріїної сестри нетерпляче поторкав Івана за плече й показав йому тоненьку книжечку Свідзінського.
— Це вже сучасний поет, — сказав він і прочитав кілька вірпгів, від яких ще більше просвітліло Іванові на серці. Він узяв ту книжечку у руки і, прихилившись до лампи, почав перелистувати.
Марія теж зирнула тоді на нього, обличчя його різко моделювалося, а очі із синіх стали зовсім чорні. Він схилявся над столом і гортав сторінки, пасмо вже сивого волосся спадало на лоба, і він трохи нервово його відкидав. Коло нього збуджено топтався з черговим томиком у руці круглий і майже лисий сестрин чоловік — його очі по-молодечому палали. Надія прошепотіла сестрі щось виключно жіноче, і та мусила переключити увагу — заговорили вони про варення, печиво та в’язання; стали в жінок при тому таємничі й прегарні обличчя, а на вустах вряди-годи заквітали тонкі й загадкові усмішки. Іван повернув книжечку господареві, і той, дмухнувши на неї, поніс, тримаючи в обох долонях, до полиці. Біля полиці він прочитав Іванові кілька японських хоку в російських перекладах, а тоді взяв до рук книжечку Рабіндраната Тагора “Садівник”.
— “Божевільний подорожній, — почав читати він трохи піднесеним тоном, — шукав того каміння, що перетворює все в золото; на тінь він був схожий тілом, спалений сонцем, з ковтунами запиленого й скуйовдженого волосся, з устами, стиснутими так міцно, як його замкнене серце;
очі йому горіли, як ліхтарики світляка…”
У цей час підвелася зі свого стільця в кутку Марія, її велика кудлата тінь скакнула на стіну.
— Будемо прощатися, — сказала вона. — Нам далеко повертатися…
Вона не знала тоді, що ці слова наберуть глибшого значення: сестра її незабаром помре, а її чоловік пропаде — була це так само бездітна пара. Вони вийшли в густий сутінок, Марія поцілувалася з Надією, а чоловіки сердечно стисли один одному руки.
— Приходьте, — сказав Надіїн чоловік. — Я вам ще не все показав…
Вони пішли через завулок, а тоді вийшли на освітлену ліхтарями дорогу. Коли-не-коли проїжджали повз них вози й авта, коли-не-коли траплялися подорожні. Марія була втомлена, а Іванів розум був настроєний тихо й мирно. Був він у стані спокійної, майже пасивної радості — все його тішило і все подобалося: і ця напівпорожня вулиця,й ліхтарі, що освітлюють дорогу ледве не для них самих. Він ішов так довго, з насолодою вдихаючи легке й прохолодне повітря, аж доки дійшли вони до Чуднівської. Саме тут, унизу, біля річки, це й сталося.
Тривало всього кілька секунд, але за них він пізнав більше, ніж пізнавав за місяці й роки: велике світло пролилося в його груди, і це вже на все життя.
Марія відчула безпомильно його стан, цього разу вона вже не страшилася за нього — частка світла перейшла й на неї, окрім того, була вона під враженням вечора, повного синіх сутінків і таємничого шепоту. Тихий і ясний спокій відчули вони, ідучи поруч, притислася вона щільніше до нього і аж примружилася.
“Що є, — подумала вона, — хай буде, а що станеться, то якось уже переживем!”
15
Уранці він устав, поснідав молоком із хлібом, поцілував дружину і вийшов з дому, як завжди виходив на роботу. На місце служби він, однак, прийшов тільки для того, щоб узяти розрахунок. Вийшовши з приміщення, де пропрацював вісім років, він навіть не озирнувся. Ішов повільною й рівною ходою, і обличчя в нього було таке незвичайне, що на нього озиралися.
Вулиця вивела його до Сінного базару, де чулися крики свиней і кінське іржання, мукали корови й тремко озивалися кози. Свині лежали на возах, а знуджені селяни мовчки чекали на покупців. Коні хрумали підвішений у торбах овес і позирали на світ спокійно й байдужне. Якийсь чоловік обзирав корову, заглядав їй у зуби, підіймав хвоста й мацав вим’я. Здавалося, він повзає по тій корові, як вуж, — тварина раз по раз тривожно мукала.
Іван спинився коло огрядної баби, котра сиділа на розкладному стільці, заплющивши очі, — в руках тримала прив’язь із трьома козами. Кози потяглися до Івана гострими мордочками з борідками, і він почухав одну під підборіддям. Друга мекнула, розкривши рота, який спалахнув червоним, — очі її стали наче ґудзики. Дивний смуток відчув Іван у тому меканні, дивний смуток побачив у засклілих тих очах.
Баба розплющилася, очі в неї були зовсім такі, як і в її кіз.
— Почому кози? — спитав Іван.
Баба подивилася на нього з підозрою, але за мить з її рота поплив велемовний потік. Вона почала розказувати йому про гірку свою долю, покивуючи при цьому головою, про старість-не-радість і про пропалу свою силу. Розказала з тремом у голосі про одну, другу й третю козу, одна з них Валентина Іванівна, друга Світлана Іванівна, а третя Людмила Іванівна, бо всі три вони єдинокровні сестри; оповіла вона про те, що цілий день і ніч проплакала, перш ніж зважитись вивести цих красунечок на базар. “Красунечки” совалися писками Івану в долоню, мекали, немов і собі навперебій розказували про свою долю. Стара тим часом оповіла Іванові, що вони спокійні й мирні кізочки, а молока дають стільки, що вона не знає, де його й дівать. Сметани з того молока не збереш, сказала йому стара, — це твар ніжна і, коли хочете, благородна, але який у тому молоці смак! Молоко, сир і кисляк чудові, сир не гірший коров’ячого, а може, й кращий, гордо сказала баба, і коли він їй не вірить, вона напише йому свою адресу, недалеко й живе, на Трипільській: там у неї хата, городець і сад. І городець, і сад вона ще опрятає, а от ходити за козами їй уже не під силу.
Знову заплющилася, але для того, щоб сховати сльози. Потекли з одного й другого ока і змочили за мить усе її широке й добродушне обличчя. Іван поклав старій у руку гроші, не торгуючись, і вона з дива аж за коліна взялася:
— То ви й торгуватися не будете?
Наступної хвилі вона побачила його обличчя і зустрілася з синіми, напрочуд добрими очима. Дивилася якийсь час, і неземне здивування охопило її. Він тим часом зняв з її кіз ошийники і поклав у поділ старої.
— Дякую, бабусю, — сказав тепло, повернувся й пішов. Кози слухняно побігли за ним, як собачата.
Стара аж заклякла. Зрештою, швидко отямилася, хутко піднесла до очей стиснуту руку з грішми і почала швидко їх рахувати перебираючи. Грошей було якраз стільки, скільки просила, хоч готова була продати кіз і дешевше. Звела голову, щоб хоч поглядом провести того незвичайного покупця, але ніде його більше не побачила. На те вона ще більше здивувалася й перехрестилася.
Пізніше вона розкаже сусідам і знайомим неймовірну й чудову легенду, а що була вона богомільна і пильно ходила в церкву, ішлося в тій легенді про святих та нечистого і про те, що вона не розібрала до ладу, чи святий купив у неї кіз, чи нечистий.
— Як там не було, — резюмувала стара своїм недовірливим та захопленим слухачам, — а мене тішить, що поганих кіз я йому не продала. Були це чудо-кізочки, — плакала вона, — золотко-кізочки, такі душевно чисті, що аж серце мені за них болить!
— Я так і пойняла, — сказала другого разу стара. — Такого ти, Надеждо Филимонівно, не проведеш! Цього і ніззя було проводить, ще якогось лиха нашле на бідну мою голову, тьху-тьху, не на ніч згадуючи…
Він ішов по вулиці, кози слухняно й дружно бігли за ним слідом; коли перечікував машину чи воза, ставали вони всі три обіч нього: Валентина Іванівна при цьому мекала, в тон їй вторила Світлана Іванівна, а Людмила Іванівна дивилася на світ осмислено. Ішов Іван спокійним, розважним кроком і, здавалося, нічого не бачив довкола себе.
Так вийшов він на Київську, і коли проходив повз установу, в якій пропрацював вісім років, з її вікон висунулися всі працівники. Вони дружно пожаліли його й пробалакали на цю тему до вечора, зійшовшись на думці, що їхній завжди пунктуальний співтовариш по роботі зсунувся, бідолаха, з глузду. Вони однодушне поспівчували Марії, а бухгалтер Фаня Ісаківна розповіла при цьому досить повчальну історію про свою родичку, з якою трапилася така ж історія: якою страшною морокою виявилося це родині! На кінець робочого дня вони дружно забули про свого невдачливого колегу, і тільки молоденькій друкарці Раї він приснився був уночі: йшов по березі річки високий, випростуваний, з палицею-стільцем, а за ним статечно й гордо ступали кози. І здалося тоді вві сні молоденькій друкарці Раї, що вона закохалась у того чудного чолов’ягу і палить її через те невгасимий вогонь. Вранці вона неймовірно здивувалася на такий винятково дурний сон, не оповіла його нікому і тільки значно пізніше, років через сім, коли прийде вона з чоловіком та дитиною на річку, побачить раптом ту ж картину, що колись їй наснилася: ітиме берегом високий сивий і дуже гарний старий і за ним ступатимуть статечні й задоволені кози. Вона скаже щось веселе про того старого своєму чоловікові, аж той розрегочеться, але в серці в неї щось тенькне, наче обірветься тонка струна.
Того всього не дано буде знати Іванові. Він пройде повз вікна установи, де працював вісім років, і не помітить ні будинку, ні цікавих у вікнах. Вийде на Кафедральний майдан і спуститься Чуднівською вулицею вниз. На горі, ще перед тим як спуститися, ще раз зупиниться, стануть коло нього й кози, вони побачать один із найкращих краєвидів, які тільки може витворити природа. Побачать вони далекі горби і скелі, оброслі ліщиновими й берестяними кущами, поля, а на них густо золотого жита. Вітер гойдатиме хліб, і йому здасться, що ті гори дихатимуть. Здійматимуться їхні груди, завиті в синій тонкий газ, — сплять вони, наче велети. Іван відчує тоді неймовірний захват, який завжди пронизує мандрівника, коли той уперше ступає на шлях, а перед ним має простелитися дорога не в один місяць. Іван зрозуміє, що те, чого він шукав, знайдено і що п’ять синів, про яких мріяв, він народить, хай будуть це лише п’ять паперових зшитків (два із них уже списано). Вони замістять йому те, чого не досяг, і це має стати найвищим його щастям.
Відтак прийшов до Івана ранковий настрій, настрій свіжої роси, що обкропила трави й освітилася сонячним промінням. Весь простір побачився йому заповнений сонцем, синім небом, безліччю моторного птаства, жуків, метеликів, комах. Земля була повна коріння, хробаків, кротів, мурашви й козачків. Соковитий духмяний запах сіна йому почувся, відчув він у плечах солодкий ломець, наче й справді цілий день махав косою. Запах меду почув від білих та жовтих розсипів кашки, бджоли загули коло нього тисячами крил, і йому здалося, що він повернувся на галявину, на якій став чоловіком. Сонце грало на листі й пелюсті урочисту пісню, і під ту мелодію рушив він у свій упередній шлях, а за ним, статечно й мірно покивуючи, пішли три його вірні супровідниці.
