«Голос трави» ВІДЬМА
Князь Долинський часом мав дивні забаганки. Коли йшлося про надзвичайних людей або й узагалі про страшне й таємниче, завжди відчував хвилювання. Без цього його заїдала нудьга — намагався покинути в таку хвилю товариство й відійти до себе, щоб віддатися химерним та рожевим маренням. Врешті, жив самотньо: жінка вмерла, дітей не було, тож дозволяв собі й химери. Маєтків у нього також не густо, що не зовсім пасувало до його високого титулу князя, але він знав князів ще убогіших. У глибині душі мав сподіванку на майбутнє вивищення, але на те в пана Долинського не було ні сили, ні хисту. Проте яка то втіха сісти біля вогню й помріяти! Щоб відступився від тебе будень з його незмінними клопотами (гей, як не любив отих клопотів!) і почалося щось таке дивне й цікаве, від чого аж голова крутиться. Під таку хвилю закликав до себе старенького, давно зубожілого пана Твардовського, що вмів чудово оповідати небилиці, й садовив проти себе.
— От ви, — казав глибокодумно, посмоктуючи цибушок, — усе розказуєте про упирів, відьом та чортів. А теє-то, — пан Долинський хихикнув, — чи бачили насправді хоч одного?
Пан Твардовський, звісно, бачив їх не одного, він із ними всіма запанібрата, але князь не слухав того патякання. Дивився просто себе невеличкими чіпкими очима й бачив, що над головою в пана Твардовського виростає якесь чудне обличчя. У ньому все навиворіт: очі — де рот, а рот — де очі, і воно сміється навзаводи й підморгує. Звісно, пан Долинський вигадував те обличчя, йому самому ставало смішно на простуваті брехні Твардовського, але що, коли любив і брехні, й тихий розважливий голос того-таки Твардовського.
— Такий ви всесильний, пане Твардовський, — сказав якось, — то привели б мені до маєтку хоч яку відьму!
Сказав це і зомлів, настільки сподобалася йому власна думка.
Твардовський примовк. Подивився на князя темним, мудрим поглядом і мовчав.
— То я питаю, — сказав Долинський, — чи не змогли б ви привести якоїсь відьми до мого двору?
В очах Твардовського мигнули лукаві іскри.
— Я міг би, — мовив він обережно, — але…
— Ну що “але”, пане Твардовський. Коли можете, то приведіть.
Твардовський мовчав ще довше, він дивився під ноги, наче набивав собі ціну, а коли звів погляд, очі його палали.
— Я б зміг, — сказав він, — але чи, пане, не боїтеся того?
Князь зареготав. Так весело, що Твардовський в догоду за ласку, виказану князем, підхихикнув.
— Але це коштуватиме немало труда, — поважно сказав Твардовський, і, як завжди, коли ходило про гроші, Долинський скривився.
— Я обіцяю вам свою ласку, — сказав він бундючно й позіхнув: не було про що говорити більше.
Але виспатися йому сьогодні не пощастило. Власне, завжди, коли находила на нього нудьга, його починали зморювати снища. В цю ніч борсався серед пісків, над ним горіло спечне сонце, а в небі кричали великі чорні птахи. Довкола палали багаття, і князь побачив проти себе те саме обличчя, що з’явилося було над головою Твардовського. Те обличчя покривалося язиками полум’я й начебто втіху від того відчувало. “Дивіться, дивіться, — шепотіло воно, — ви бачите, я горю. Це так чудово — горіти!” Вогонь уже підповзав до князя, і він з жахом побачив, як починає тліти одежа. “Згинь! — закричав він. — Згинь, пропади, нечиста сило!” Тоді він уздрів, як тікає од нього, лукаво озираючись, пан Твардовський. Вишкірився до нього й показав здоровенні, наче в кабана, ікла.
Долинський прокинувся. Ще миготіли в очах вогні, ще дивилося на нього страшне обличчя, а він, мокрий і переляканий, лежав на своєму ложі й бубонів задублими губами молитву. Потім важко встав і підійшов до вікна, за яким холодно палав місяць. Круглий і легкий, він тремтів, розсипаючи довкола холодне срібло. Князеві захотілося ковтнути свіжого повітря, і він потьопав у сіни. Поруччя ганку були мокрі від роси, і пан Долинський солодко позіхнув. Сів на лавицю й кресонув вогню. Сидів на ганку, смалячи люлечку, і нудьга покривала його душу. Попри все, його думки крутилися навколо вчорашньої розмови з Твардовським, і він поволі почав віддаватися солодкому мрінню. Сидів, огорнений прохолодою, наповнений, як глек, місячним промінням, і уявляв, як переступає поріг справжня відьма і як починається в нього казкове й незрозуміле життя…
Князь вибив попіл зі своєї люлечки. Йому стало ще сумніше, бо місяць сьогодні царював. Дерева тяглися до нього з безнадійною тугою, витягували гілля й листки, немов хотіли відірватися від землі й полинути вгору, де вільно гуляє той чарівник. Князь навіть уявив собі, як з тріском рветься їхнє коріння і як починають підійматися вони, немов бульбахи, зі своїм витягнутим догори гіллям та листям, з розчепіреним корінням, з якого осипається земля, і повільно пливуть у небо, меншаючи й меншаючи, доки не згинуть зовсім.
Вранці він довго лежав, доки дійшов сяк-так тями. Встав і, важко позіхаючи, поплентав зі спальні. Йому назустріч уже біг слуга з мисою та втиральниками, але він відсторонив його.
— Пане Твардовський! — загукав він. — Пане Твардовський!
Йому ніхто не відповів, і Долинський невдоволено почухмарився. Тоді до нього підскочив покоєвий і, вклонившись, почав щось швидко торохкотіти. Але Долинському зі сну позакладало вуха, тож він покрутив головою:
— Га?
— Просив передати… Встав рано й поїхав, як велів ваша милість…
— Хто поїхав? Куди?
— Прошу ласкаво, як велів ваша милість. Поїхав пан Твардовський разом зі слугою…
— Так скоро? — буркнув князь і сів на услона.
— Зволив сповістити вашій милості, що так велів ваша милість!
— Гаразд! — буркнув князь, і йому раптом все зрожевіло навкруги. Здивовано й зачудовано звів брови, розтулив рота, тоді замотав головою і задоволене, щасливо прорік:
— А хай йому чорт!
Князь, здається, довго пам’ятатиме той момент, коли пан Твардовський привіз йому Меланку. Бо коли вона ступила до нього у двір, він аж закляк на ганку — на нього зоріли темні, морочні очі й біля них зарубеніли чудові вуста. Волосся розсипалося по плечах, хоч за мить побачив, що воно заплетене; вся її постать наче виринула з-під землі. Меланка всміхнулася, і князь раптом відчув, що всі його роки змиваються з нього, як пісок, що він і досі молодий та моторний, а над його головою — дивне небо, чудове сонце й палахкотющі срібні хмари. Його обплутувало недовідомим чаром, а може, це від того, що дівчина невідривне на нього дивилася. У неї було добре намисто на грудях, а з голови спускалося на спину кілька стрічок. За Меланкою стовбичив задоволений пан Твардовський — враження, яке справила Меланка на князя, його тішило.
— Вона справдешня відьма, — сказав він. — Ми напитали її аж у Барському старостві.
— Ти справді відьма? — спитав суворо Долинський. Вона хвацько мотнула головою, і він помилувався відчайдушними вогниками, що спалахнули в її зорі.
— А що вмієш робити?
— Все, ваша милосте, — сміливо відказала дівчина, і пан Твардовський задоволене засміявся. — Можу напустити мор, позбавити ваших корів молока, я вчена й можу бути від корів, гусей, кіз, риби, гаддя, бджіл та грибів. Можу наслати град, що виб’є панові посіви, й наслати на пана жаб. А ще можу попортити ваші коні, корови, кури й пси, — вона раптом усміхнулася до князя радісно й просто. Він не витримав тої всмішки й відповів їй такою ж.
— Ти відважна дівка! — сказав лагідно. — А чому тебе досі не спалили?
Вона струснула волоссям (панові Долинському здалося, що воно знову розсипалося по плечах) і засміялася:
— Бо не вчинила нікому зла!
— Відьма повинна чинити зло, — знову посуворішав князь, — бо з чого тоді виказується відьмацтво?
— З того, що я можу все, — сказала Меланка. — От захочу й перелякаю пана.
— Ха-ха-ха! — зареготав пан Долинський. — Ану, перелякай!
— Ні! — Меланка зморщила носика. — Я перелякаю вас іншим разом — цього не повинні бачити сторонні очі.
Твардовський задоволене закивав головою. Він хихотів, і його очі були наче шкварки в салі; панові Долинському він уже заважав: князь був надто зачарований з’явою цієї дівчини.
— То ти приїхала насилати на мої ниви град і вбивати мої корови? — спитав весело він.
— Отакої! — відказала Меланка. — Я не хотіла нікуди їхати. Це вони притягли мене сюди, — вона хитнула на задоволеного пана Твардовського. — Але, коли хочете, пане, я вам це зроблю…
— Ну-ну! — спохмурнів Долинський. — Іди, хай тебе нагодують. Ми поговоримо про це опісля…
Пішов з ганку, а коли озирнувся, щоб ще раз зирнути на відьму, обпікся її гарячим поглядом і її надзвичайною, справді чарівницькою вродою.
Відтоді в маєтку пана Долинського все перевернулося. Він сам ходив, наче очманілий, бо скрізь бачив перед собою гарячі, лискучі Меланчині очі. Коли ж справді вони здибувалися, пан Долинський не міг витримати чарівливого струму, що плив од дівчини, й тікав. А Меланка миттю заволоділа домом пана Долинського. Пересовувала речі, поганяла слугами, понаносила квітів та зілля — від статурного спокою й ладу в домі Долинського не лишилося й сліду, і він, який не дозволяв і услонові зсунутися з місця, мовчав, лише сопів і ховався. Не міг навіть розмовляти з нею, бо усмішка сама налітала йому на вуста, і князеві, вже немолодому чоловікові, хотілося жартувати, як парубкові, й говорити дурниці. Твардовський подався зі своїм слугою в свої подальші мандри, і Долинський був йому вдячний, що не мозолив очей — чим далі, тим менше терпів сторонні очі.
Ще особливіше життя у них починалося, коли вечоріло. Вночі Долинський зовсім тратив тямку, бо, як тільки запалювався місяць, Меланка з’являлася серед двору зовсім гола. Розпускала на спину волосся і, вклякаючи, шепотіла якісь заклинання. По тому скрадалася до хліва, де стояли спокійні й сонні корови, вибирала найкращу, і пан Долинський, сховавшись поблизу, чув, як лагідно вона з твариною розмовляє. Пестила її й цілувала морду, а тоді тулилася до неї, і Долинському здавалося, що під ним розверзається земля, що йому хочеться схопити ручницю й убити відьму разом з її коровою. Меланка ж сміялася й плакала, корова покірно приймала ласки, а потім виходили вони у двір. Ішли через подвір’я — гола відьма й мовчазна, тиха корова. Ступали, наче сонні, немов сковував їх місяць; Меланка погладжувала корові спину, — пан Долинський дивився на все це широко розплющеними очима, а коли обряд кінчався й Меланка ховалась у домі, він крався, наче злодій, до себе в покоєць і цілу ніч не міг склепити очей, відчуваючи, що весь тремтить, що збудження забиває йому до горлянки язика, що в роті в нього сухо й палко і що він ось-ось збожеволіє.
Він повідпускав слуг — це сталося після того, як помітив, що й вони стежать за нічними Меланчиними походеньками, — і несподівано лишився сам на сам з чарівницею. В той вечір, коли вони опинилися сам нам сам, вона повелася, як завжди. Вивела корову, за нею потягся зачумлений і очманілий Долинський, і вони проблукали так доти, доки зник з неба місяць. Тоді Меланка впустилась у траву й почала плакати. Корова покірно стояла біля неї, віддалік ховався пан Долинський, і серед цього плачу, серед ночі він раптом зрозумів, що його опановує непевність. Він раптом повернувся й пішов додому, а вона сиділа в траві, заломивши руки, й безмовно дивилася.
Вранці й увесь день вона порала голодне князеве господарство й приносила панові їсти. Він мовчки приймав її послуги, але в розмови не входив. Так тривало цілий тиждень, врешті, не витримала й вона і, коли він порпався в їстві, що ніяк не лізло йому в горло, запитала, чого він тримає її біля себе.
— Хочу побачити справжню відьму, — сказав він, ледь-ледь усміхаючись.
Вона не відповіла, а вночі, коди вийшла гола до своєї корови, він також ступив на ганок. Стояли під місячним світлом, облиті неземним його трепетом, пан Долинський уперше не ховався, а Меланка вперше не вдавала, що не знає про його підглядини. Вони дивилися одне на одного з глибоким, аж болючим сумом, він оглядав, не соромлячись, її тіло, її тугі й великі перса й густу темноту в паху —волосся її струмувало в ніч, чорне, як почуття, що давно тримало в лабетах пана Долинського. Очі її дивилися темно й морочно, і він підійшов до неї впритул.
— Не треба! — сказала вона пошепки, і він звалив її на траву. Рвав із себе одежу, а коли впустився в її розжарену темноту, відчув, що земля закрутилася щосили, що вона стала глибока-глибока, що груди її печуть, як жар, а волосся сплуталося з травою. Меланка застогнала, застогнав і він, і вони покотилися разом із землею й місяцем у неозору безвість, якій немає ні кінця ні краю і в якій горить чорний вогонь, що спалює і ніч, і його обійстя, і небо, і все живе та неживе.
— Ти не відьма! — сказав він після всього. Вона втупилась у землю й ридала. Тоді він схопив її за плечі й повернув до себе.
— Чуєш ти! — закричав він. — Ти не відьма, не відьма!
— Я відьма, — прошепотіла вона крізь сльози. — І ваша милість у тому ще переконається…
Щоразу, тільки починало сутеніти, вона відчувала неспокій. Потай вибиралася з дому (вже поповерталися слуги, і вона покинула водити корову) і, вилізши крізь дірку в паркані, повільно йшла геть. Простувала вузькою стежкою в просі аж до просторої левади, за якою темнів, як гребінь для неба, гай. Пан Долинський ішов слідом, а коли вона помічала переслідника, прибавляла ходи. Нарешті кидалася бігти, але він був немов прив’язаний до неї. Відчувала жах, що немилосердно стьобав її, до того долучалося хвилювання й солодка тривога, і вона бігла, наче засліплена. Але за нею, мов тінь, плелася кощава князева постать, і вона вже бігла понад силу. Колола ноги в будяки й траву, навколо сюрчали, мов божевільні, коники; з-за гаю випливав місяць, великий і червоний, як розпечений кавун, — вона відчувала трепет перед цим чудним світилом і впала б ниць помолитися його холодній порожнечі, коли б за нею не тупотіли чоботи князя Долинського. І вона знову бігла, цього разу через зарості кущів. Ховалася за ті кущі, але чорна князева постать знаходила її скрізь, і вона бігла далі, задихана й перестрашена, волосся її чіплялося за гілки й боляче смикалося, одежа розтріпувалася, босі ноги збивались у кров; чула на карку гаряче дихання. І знову бігла, рвала сплутане гілля, часом падала, але миттю зводилася, бо над нею нависала чорна постать і вже тягла руки, щоб схопити її. І вона бігла, а за нею ступали важкі чоботи, і важке дихання обпікало їй спину. Тоді Меланка відчувала, що вже не в силі бігти, й повертала до темного переслідника перекошене з жаху обличчя. А він ішов до неї, швидко й упевнено, вона ще бігла між дерев, в гіллі плутався місяць, гукав пугач, шелестіли крилами кажани, — сильні руки жбурляли її раптом у траву. Ридала, коли з неї зривано одежу, й боронилася, дряпаючись і випручуючись, доки не втиснено її в землю й доки рештки сили не витікали з неї. І вона відчувала, як пахне земля, як чавить її страшенна вага, як проходить крізь неї пекучий струмінь і захоплює її тіло важкий ритм. Вгорі гойдалися місяць і дерева, сльози мочили їй лице, і вона просила, молила не займати її, хоч уже давно була займана і хоч нікуди уже їй утекти. Потім лежала, розтерзана й переможена, а він сміявся. — Ти не відьма! — чула вона твердий і, їй здавалося, радісний голос і не могла стриматися, щоб не ридати ридма.
Він стояв над нею, великий і темний, а тоді повертався й ішов. Вона зводилася з землі, збирала одежу й покірно, як приборканий кінь, плелася за ним слідцем. І все ставало навпаки: він ішов попереду, а тінню його ставала вона. Він навіть не повертався в її бік, і вона вже бігла за ним, дряпаючи й ранячи тіло, доки опинялися перед діркою в паркані. Тоді він наказував їй одягтися, і вона одягалася тремтячими руками, а потім, уже в його ліжку, коли її знову чавив страшний тягар, відчувала ще сильніший трем і віддавалася йому з таким гарячим палом, що він безсило відкидався на подушки й відразу ж засинав.
Дивилася на його одутле, немолоде обличчя, і їй хотілося вбити його під таку хвилю. Тіло її струшувала ненависть, але покора розтоплювала ту зненависть, і вона довго й важко думала, як би їй утекти. Вже відчувалася, мов стеблина на вітрі, ще один подув, ще удар — і вона зламається навіки.
Але прийшов мент, якого вона не сподівалася. Одного вечора, коли покликав її вічний княженко-місяць, вона не почула за собою кроків. Довго йшла, весь час озираючись, але довкола стигла пустка, і все під місяцем поперетворювалось у руїни. Наче потрощені фортеці, витиналися дерева; мов розриті вали, тяглися кущі, і вона опинилася раптом віч-на-віч з місяцем, із сухим шелестом кажанячих крил і з тужливими та розпачливими гуками пугача, їй здалося, що тут, у цій дивній ночі, коли втратила власну тінь, вона руйнується, як і все навколо, розпадається й перестає існувати. Бо й справді, була сама і ще не могла прийти до тями, ще сподівалася важкого хрускоту за спиною, ще сподівалася, що її схоплять сильні, ведмежі руки й розчавлять, мов квітку, але довкола розляглися руїни, місяць також був поруйнований, навколо вмирала трава, і Меланка краєчком мозку зрозуміла, що на неї дихає холодним ротом осінь і що все навколо неї жовте. Дерева теж майже вмерли, так само, як і ціла земля. І їй стало холодно, пропасниця струснула її тіло — вона впустилася на опале листя. Зимно дихав ліс, зимно горлав пугач, — була беззахисна й нікчемна, сльози роз’їдали їй обличчя, і вона перетворювалась у засипану листям землю, по якій течуть крижані струмки. Місяць збуджував і гнітив її, вона вже ледве-ледве дихала і ставала під цим небом і під цим місяцем наче заблукла мураха, що втратила надію розшукати свій мурашник.
І вона почала проказувати в цю ніч і до місяця лихі слова, від яких терпла в неї на спині шкіра і які до решти руйнували її.
— Хай виздихають у тебе корови, — шепотіла вона, — хай найдуть на тебе й на твій дім жаби і зжеруть тебе разом з усім майном твоїм, хай паде тобі на голову страшний мор і хай зрівняється з землею рід твій! Хай оточить тебе гаддя, і ходи в тому кільці, поки не задубнеш, ходи і плач, ходи і хай не ляже тобі на вуста усмішка, хай розпадеться тіло твоє і хай станеш ти живою руїною. Нехай жінкою той буде собача кропива, а товаришем колючий будяк!
Шепотіла все пристрасніше, і їй здавалося, що навколо повзають жаби й гаддя, що пугач б’є її тупим дзьобом у тім’я, що вона вже зовсім не живе у цьому світі, хіба що лишилися цей місяць і зруйнований ліс. Бо вона тремтіла дрібним дрожем, і їй було навіть жаль од тих слів, які вимовила. Але холодна рішучість знову заволоділа нею, і вона повірила в те, у що досі не вірила сама і в що ніяк не хотів вірити князь: ставала серед цієї ночі відьмою, належала цій темені й належатиме їй завжди. Від того дивний жах заколисав і запестив її душу, вона побачила, що її тіло — суха гіллячка, що її руки — хмиз, а ноги — поламані пагони. Очі її — зорі в небі, а волосся її — ніч, у якій спить криниця, вуста її і журавель біля криниці — жах її, вуха її — крик пугача, а шия її — шумкий осінній ліс. Жила в усьому тому дивним життям, поволі збирала в себе місячне сяйво, щоб залишити там, у небі, холодну зиму й крижану вистиглу таріль, яка поки що сипле й сипле неживе срібло, хмільне, немов трунок, і нещадне, як крик…
І мор прийшов. Ще зранку в селі забили в дерев’яні калатала. До пана примчав вершник від сільського уряду і сповістив, що з села вже вивозять перших мертвих. Запахло димом, горіли хати уражених, калатала не стихали ні на мить, сонце в небі посіріло — дув важкий вологий вітер. Дерева теж відчули пригнобу, бо все наче попелом покрилось і змертвіло.
Меланка зачинилась у своєму покоїку, і коли князь застукав до неї, не відповіла. Він довго лаявся, грозився висадити двері, але в покої чулися тільки зітхання й плач, і Долинський наказав слугам позачиняти всі хвіртки й ворота. Слуги дивилися спідлоба, жах уже доповзав і сюди, вили собаки, й неспокійно ревла худоба — в цей тривожний ранок її забули погодувати. Конюший пана Долинського підійшов до господаря, коли той виліз на вежу над ворітьми. Видно було дими пожеж, бігали, збираючи пожитки, люди, ладнали вози, щоб утікати.
— Ваша милість, певне, відаєте, звідки це нещастя? — спитав конюший.
— Всі нещастя, — задумано відповів князь, — від руки господньої.
Конюший усміхнувся, його обличчя освітилося твердою затятістю.
— Від руки господньої чи від руки нечистого, — пробурмотів він…
Від села вже їхало до них кілька вершників. Князь побачив той хід одразу, уздрів сиві бороди дідів, що сиділи на конях, юрбу селян, що зібралася серед сільського майдану.
— Їде сюди копний суд, — сказав конюший.
— Не мели дурниць! — обірвав його князь.
— Я тільки сказав, — з притиском повторив конюший, — що їде копний суд.
— Чхати мені на копний суд! — буркнув князь Долинський, проте з вежі не сходив. Бо його пойняло раптом розкаяння. Рідко коли відчував його, але коли відчував, мучився.
Вершники вже були зовсім близько, і він, не повертаючи голови до конюшого, наказав привести Меланку. Конюший мов чекав цього наказу, бо відразу зник, і пан Долинський удруге відчув розкаяння. “Ну й хай!” — подумав він.
Вершники доїхали до рову, і він побачив їхні схвильовані обличчя.
— Що скажете, люди? — голосно запитав він,
— Ти ховаєш відьму, пане, — сказав йому найстарший. — Це вона наслала нещастя…
Долинський озирнувся — від будинку уже вели Меланку. Була розстріпана, а одежа подерта. Але краса її так само паленіла, а може, навіть більше, ніж звичайно. Горло Долинському стисла ядуха, і він хапнув ротом повітря.
— Вона не відьма! — сумирно сказав він.
— Ми позиваємо її на суд, — сказав найстарший з дідів.
— Гаразд! — сказав князь. — Ви її судитимете!.. Суд уже в’їжджав у браму. Долинський спустився донизу й зирнув похмуро на Меланку, Та відповіла йому іскристим поглядом, і він відчув, як кольнуло йому всередині — всі ті ночі, які провели вони разом, прийшли раптом у цю квилю; їхній біль та радість. Але довкола стояла сутінна мла, довкола сутінно плавали обличчя членів копного суду й слуг. Вітер був аж мокрий, і через те важко дихалося, хмари вже заволокли небо й, здавалося, от-от мали брязнути дощем.
— Слухай, дівчино, — сказав князь. — Ці люди з села. У них мор. Це ти накликала нещастя?
Вона подивилася на нього незмигно й майже радісно. Губи її торкнула легка, як тремтіння стебла, всмішка. Пан Долинський опустив очі.
— Тебе питають! — крикнув люто конюший.
— Так! — твердо сказала Меланка. — Це я накликала нещастя! Я, і мені допомагали їхні сільські відьми…
— Це копний суд, — сказав князь, показуючи на селян. — Вони прийшли судити тебе.
— Я стану перед ним, — тихо сказала Меланка. — Я вчинила гріх, і вони можуть судити мене…
Він мовчав, тільки дивився на неї з холодним здивуванням.
— А чи знаєш, що чекає тебе?
— Те, що вони присудять, — сказала Меланка з викликом. — Мені і відьмам їхнього села.
— Хто допомагав тобі? — спитав найстарший з селян.
— Палагна і Ганна, — твердо сказала Меланка.
— Чи вести тут зізнання, чи, пане, накажете забрати її? — спитав найстарший.
Князь промовчав. Подивився на Меланку, в неї було підбите око й роздерта біля шиї сорочка. Руки її стискались у кулаки, а босі ноги міцно стояли на сухій безросій траві. І його гойднула раптом хвиля незрозумілого презирства, незбагненного зла і ярості. Відчув майже на плечах це розтривожене небо, вітер і хмари, відчув тупу нерозважну самотність та порожнечу.
— Забирайте! — коротко сказав і пішов геть.
І йому здалося, що чує за собою гаряче Меланчине дихання, що все це лише мана, а вони повертаються з нічних своїх гульок, що він зайде зараз до свого покою і прийме її в ліжко. А тоді все закрутиться, завертиться, все розтопиться і зникне, лишиться тільки її палючий вогонь і її неймовірно прекрасне обличчя. І він відчув, що йому хочеться тікати з цього двору, від цієї трави, по якій ступають його ноги, і від цього неба, що лежить на плечах: йому конче треба утекти від цього навадження й сну, щоб знову нудьгувати довгі вечори, слухати патякання слуг чи принагідних гостей і кликати до голови найрізноманітніші марення. Тоді не буде ні цього пломеню, ні цієї важкої, як ніч, і незрозумілої, як ніч, порожнечі. Він тікав до своєї затишної оселі і щоступня все більше віддалявся від своєї дивної пристрасті і від свого, може, останнього божевілля.
Але до свого дому він не дійшов. Спинився раптово й відчув, що заповзає йому в душу незбагненний страх.
Здалося йому, що у темних сінях хтось чи щось його чекає. Здалося йому, що то жінка із темним обличчям і дивовижно морочними очима. Чорна жінка простягла до нього руку й поманила до себе пальцем.
«Голос трави» СИВІ ХМАРИ
Свояк пана Ходачківського Никифор Твардовський приїхав до нього надвечір. Кинув повіддя слугам і ледве не вбіг у покій, де пан Ходачківський догризав ногу дикого вепра. Густо заливав м’ясиво міцною наливкою, і від того обличчя в пана Ходачківського було набрякле й червоне. За столом сиділо ще з шестеро, тож Никифор Твардовський підсів до самого господаря і шепнув йому, що привіз важливі вісті.
— Зачекайте, пане Твардовський, — задоволене й сито відповів йому Ходачківський, — я дослухаю, що мені розказує цей кабанець! Позавчора, пане, у кас були чудові лови!
Всі шестеро, що сиділи за столом, зареготали на той жарт, але пан Твардовський сидів, міцно стуливши вуста.
— У пана такий таємничий вигляд, — сказала гарненька донька Ходачківського. — Може, розкажете про новини й нам?
Пан Твардовський не відповів.
— Хіба то щось невеселе? — перепитала донька Ходачківського.
Всі знову засміялися, а Твардовський сидів — ані пари з вуст. Ходачківський позирнув на нього червоними бичачими очима й шумливо звівся з-за столу.
— Ходімо, пане Твардовський, — він гикнув і втерся рукавом. — А то панство помре з цікавості…
Застільники ввічливо ошкірилися, а Твардовський застрибав, як ворон, за тілистим Ходачківським.
— Ах, цей пан Твардовський! — манірно сказала донька Ходачківського. — Завше він зі своїми таємницями.
У світлиці, де вони опинилися, Твардовський обнюхав усі кутки, навіть за двері визирнув.
— Все боїтеся підслухів, пане Твардовський, — пробурмотів Ходачківський. — У моєму домі нема підслухачів.
— Я дбаю про вас, пане! — спалахнув Твардовський.
— Ну, гаразд, — заспокоїв його Ходачківський, увалюючись ув услон. — Можете розповідати, тут і справді нікого нема.
Твардовський умостив дрібне тіло на дзигель, і його обличчя споважніло. Позирнув на Ходачківського гострими оченятами і нарешті розтис тонкі пошерхлі вуста:
— Привіз вашій милості вісті, яких сподівалися…
Ходачківський засопів і насторожено поставив до Твардовського червоне обличчя.
— Пан Долинський…
— Що пан Долинський? — жваво підхопив Ходачківський.
— Пан Долинський за тиждень вибирається зі слугами до Луцька.
Ходачківський дивився на Твардовського червоними, набряклими очима, наче хотів просвердлувати цього задрипанця. Той, однак, спокійно витримав панський погляд.
— Це певні вісті? — спитав нарешті Ходачківський.
— Як те, що сиджу перед вами, — спокійнісінько відмовив Твардовський. — Їхав до вас, два дні не злазячи з коня.
— Достойні речі достойно винагороджуються, — буркнув Ходачківський.
Пан Твардовський давно шаландався волинськими шляхами. В кишенях у нього гуляв вітер, але то не завдавало турбот панові: мав-бо кебету в голові і завше вмів це доказати.
Він виїхав від Ходачківського задоволений. У кишені побрязкувало кілька талярів, і Твардовський усміхнувся куточком рота. Позаду теліпався на охлялій, майже сліпій клячі слуга, і Твардовський задоволене подумав, що вони можуть пропити свої таляри у Звягелі. Його кінь був теж абиякий, хоч ронди й мали срібне цяткування. Але вже сколупалися й поламалися, і пан Твардовський оце тепер, задоволене їдучи по дорозі, подумав і про нові ронди, й про коня. Одежа в нього також не раз латалася, але дружина робила це вправно — пан Твардовський міг носити голову гордо. Він іще вб’ється в колодочки і покаже цьому нікчемному панству, яка сила таїться в його мізерному тілі.
Поки що мусив волочитися зі слугою дорогами — той приріс до нього, як реп’ях до собачого хвоста, мав виживляти і його; вони об’їжджали свій звичний шлях від пана до пана, де Твардовського все-таки гощено, хай і без пошанівку. Зате привозив часом гостинці й своїй жінці, що влаштувалася в панів Грунських господинею і могла прогодувати й десять таких, як її чоловік. Але пан Твардовський мав свій гонор, він не здолів би витримати підніжкового становища і ладен був міряти курні шляхи, доки носить його старий кінь. Коня й справді треба було міняти, не так його, як оту служкову сліпу й обідрану шкапу, з-за якої супроти них найбільше скалять зуби.
Зараз Твардовський їхав до пана Долинського. Вони вступлять у те змагання, думав Твардовський, а він погріє руки. Річ віри гідна: не треба лише втягати в те можновладних…
Був задоволений із своєї вдачі, його дрібне лице спогідніло, і це а чи його задума приспали його бачність — біля вуха раптом просвистіла стріла, і пан Твардовський перелякано спинив коня. Друга стріла зачепила його за рукав — притьма скотивсь у дорожній порок. Його слуга зробив те саме, і їх миттю обскочили вусаті обличчя.
— О пане Твардовський! — зареготав провідник розбишак. — А я гадав, натрапили на великого пана!
— Любите, пане Ясинський, жартувати! — обурено сказав Твардовський, все ще не встаючи з куряви.
— Вставай, пане! — реготав Ясинський. — Будь певний, такому вельможцеві не вчинимо лиха.
— Ще б пак! — криво всміхнувся Твардовський, встаючи й обтрушуючися. — Зрештою, я і їхав, щоб зустрітися з вами…
Розбійники ошкірили зуби, і Твардовський сумно подумав, що всюди, куди не втрапляє, блищать проти нього оці ошкірені зуби.
— Але я й справді розшуковую вас, пане Ясинський!
— То ходімо з дороги, — весело сказав Ясинський. — Гадаю, пане, не відмовитеся й пообідати з нами.
Слуга Твардовського стояв за спиною свого володаря й дурнувато, але радісно всміхався. Твардовський теж відчув, що в його животі заграли сурми.
— О, так! — сказав він. — Від гостинності ясного пана я не посмію відмовитися.
Розбійники зареготали, а Твардовський поліз на коня. Зірвався, стрибнув удруге і, опинившись у сідлі, полегшено зітхнув.
Вони в’їхали в ліс. Розбишак було п’ятеро, і Твардовський зазначив мимохідь, що п’ятого він не знає, певне, прибився недавно. Ясинський їхав попереду, в нього була широка сідниця, а вгодована шия морщилася сальними набрезками. Врешті, Ясинський мав і свою маєтність, хоч про його розбійництво знали всі. Але тримав носа до вітру — маєтності його не чіпано зі страху: пан Твардовський подумав про це не без заздрості.
Шуміли високі сосни, наче там, угорі, велася таємна розмова неба з землею. Зілля плутало ноги коням, навколо все більше сутеніло. Ліс дихав вогкою прохолодою, запахом розкладеного бадилля й листя. Між сосон почали замішуватися дуби, аж доки не втрапили вони в густий недобір: чувся тріск ломаччя під копитами, густе дихання коней і людей. Їхали довго, і Твардовський обмислював, як сховати оті кілька своїх талярів. Плівся у хвості розбійницького під’їзду, позаду ще шаландалася шкапа слуги, і цей момент треба було використати. Один по одному повпускав таляри в чоботи, а коли зник останній, полегшено зітхнув і гукнув до Ясинського фальцетом:
— То чи довго ще їхатимемо?
Ясинський повернув до нього засмагле обличчя й показав зуби:
— Більше протрусишся, пане, більше з’їси!
Звіддалік потягло димом і добре знайомим запахом смажені. Слуга вдихав його на повні груди і аж зітхав млосно.
— Гей, хло! — суворо повернувся до нього Твардовський. — Тут не впиватися!
— Чи ж я не знаю? — невдоволено протяг слуга. — А де?
— Де, де! — Твардовський сплюнув. — Мусиш уже тямити!..
Обличчя в слуги стало печальне.
— Вже, пане, приступає до мене, — сказав він тужно. — Вже я, пане, сам не свій! Вже навіть покинути вас годен!
Твардовський зирнув на нього гостро, і слуга понурився.
—Ти мені, хло, диви! — процідив Твардовський крізь зуби…
На галяві горіло вогнище, слуги смажили сарну. Розбійники весело стрибнули з коней, лише Твардовський та його слуга непорушно стовбичили верхи.
— О, наші гості поклону чекають! — зареготав Ясинський. — Злазьте, ваші вельможності!
— Може б, ми перемовилися з паном, — сказав сухо Твардовський, — і ми б собі поїхали!
— Так дуже поспішаєш, пане? — подивився зизом Ясинський.
— Дуже! — сказав пан Твардовський. — Маю за день утрапити до Звягеля.
— Що у Звягелі?
— Ярмарок.
— Ну?
— А на ярмарку буде Гозьський.
— Хо-хо! — проквоктав задоволено Ясинський і вдарив батогом по халяві. — Звістка добра, пане Твардовський, — він блиснув сліпучими зубами. — І, як відомо панові, я не звик не віддячувати за добрі звістки. Злазь!
Слуга вже зіскочив з коня й пішов до вогнища. Розбійники відрізали від туші кавалки печені. Твардовський зітхнув і покірно сповз з коня, — в животі в нього голосно грали сурми.
Перед воротами князя Долинського вони зупинилися передвечір.
— Ага, — закричав Долинський, — саме вас, пане Твардовський, я й очікую! В цій господі ніхто не може зіграти зі мною в шахи!
Твардовський був звісний мастак до шахів, зрештою, як і князь.
— Радий вітати вельможного пана в моїй господі! — кричав Долинський, і Твардовський добродушно не зважив на насмішку. Кинув повіддя слузі, і то був величний рух.
— Можна вмерти з нудьги, — голосно балакав князь. — Ті ляшки, що ваша милість рекомендував, цілковиті нікчеми. Я їх порозганяв, прошу пана, бо вони тільки й уміють жерти, пити і до чужих жінок око ставити.
— Це новочасний звичай, — ввічливо сказав Твардовський. — В кожного мостивого пана тепер цілі зграї ляшків.
— А чхати я хотів на ці звичаї! — вигукнув Долинський. — Теперечки і справді все міняється. Не встигнеш сісти до столу, як лізе туди ж таки слуга. Це вже псування звичаїв, пане Твардовський! Не встигнеш з господи вийти, а той кіт на підборах до твоєї жінки моститься.
— Але пан Долинський давній удівець! — Твардовський відчував задоволення: князь був у доброму гуморі, коли лаяв нові звичаї.
— Це я до прикладу, пане… А де це вельможного так довго носило? Мав до вас діло…
Твардовський умів приїжджати вчасно: слуги накривали столи. Цього разу в Долинського гостей не було, і Твардовський задоволено це відзначив.
— Німчика я теж спровадив, — сказав князь, усідаючись до столу й дивлячись на Твардовського із властивим собі презирством та насмішкою. Але Твардовський, коли треба, не мав почуття гумору, його обличчя лишалося поважне. — Німчик виявився надто розумний для мене. Тобто говорив такі мудрі речі, що я майже нічого в тому не тямив! — Долинський зареготав. — Що чувати у світі, пане Твардовський?
Слуги заставляли стіл м’ясивом та кашами. Твардовський не поспішав відповідати. Взяв шматок волятини і відкусив добрячий клапоть. За спиною стояв його слуга й ковтав слину. Твардовський повагом набрав м’яса у мису й сунув слузі. Той кинувсь у куток, і звідтіля почулося голосне чавкання.
— Я вже давно нікуди не виїжджав, — сказав князь. — Все ці клопоти, кат би їх погриз, все клопоти! А треба було б розігріти кров! Пам’ятаєте, пане Твардовський, що сталось у дворі Ганицьких? — Долинський зареготав. — Кого це там підстрелили?
— Кількох слуг, ваша милосте, — відповів Твардовський. — А що Меланка?
Питання було недоречне: пан Долинський побагровів. Нахилився через стіл до Твардовського і сказав злісно:
— То не Меланка, а вирвикорінь. Треба було б, щоб разом з нею згоріли і ви, пане Твардовський!
— Ваша милість забажали жінку гарячої крові! — незворушно відказав Твардовський, обсмоктуючи каплуняче стегно. — Я вам і вистарав її…
Князь зирнув на Твардовського, і його вуста покраяла всмішка.
— А ви, пане Твардовський, чи не закладаєте з чортом? Кажуть, з вас немалий чарівник?
— З мене ніякий чарівник, бо я добрий християнин, — серйозно сказав Твардовський. — Звісно, коли казати про кебету…
— Але ж, пане, їздите на цій нікчемній шкапі. Маєте порвані ронди, а про панові маєтки оповідають на дорогах вітри. Чи, може, ви так само мудрий, як той німчик, котрий і сам не розумів, що патякав?
Твардовський сидів за столом, як бог. Пив пиво й спокійнісінько покліпував каправими очицями.
— Ваша милість, — прорік він байдуже, — теж абиякий пан. Хай і князь, але чи виїздите, ваша милість, каретою у вісім коней?
Долинський хапнувся за бік, де мала б бути шабля. Його обличчя наливалося кров’ю.
— Хочете, пане, — сказав він із притиском, — щоб ваша вельможність перекинулася догори ногами за дверима?
— Ні! — спокійно відповів Твардовський, кладучи собі в мису шмат лосятини. — Я хочу пограти з вашою милістю в шахи. Крім того, ваша милість цікавиться новинами. Є неабиякі, і заради них я й приїхав, бо шаную вашу милість не за статки, а за добру натуру й щедру душу.
Князь усміхнувся: йому подобався цей баламут. Мабуть, він справді має кебету. Часом приїжджає з доброго дива: пан Долинський чудово знає, що хоч і водить Твардовський за собою слугу, за душею в нього ні шеляга.
— А я вже хотів ставати з паном на герць, — сказав князь насмішкувато.
— У Звягелі, — відповів весело Твардовський, — на мене нарвався один ляшок. Я розпоров йому черево…
— Га-га-га! — реготав Долинський. — Ото пан такий герой! І що там, у тому череві, пан випоров?
Твардовський, однак, коли треба, не мав почуття гумору.
— Я вибив йому з рук шаблю, — сказав він незворушно, — і випустив з нього тельбухи… Але я не про те. Я про новину, яку привіз вашій милості, — він схилився над столом і засипів, віючи на князя перетравленим м’ясивом та вином. — Ваш лютий ворог за тиждень вибирається у Луцьк до своєї рідні…
Долинський захоплено скочив.
— Ота свиня — Ходачківський? То це ж чудова новина, пане Твардовський!
— Я два дні не злазив з коня, щоб якнайшвидше сповістити її вам.
— О, я пана не забуду! — забігав Долинський. — У мене, пане, зовсім застоялася кров, і я вже давно думаю, як би її розігріти!
— Радий посприяти вашій милості, — схилив голову Твардовський.
— Може, складете зі мною компанію? — запитав глумливо князь. — Такий славний герцівник, так славно порете животи…
Вуста Долинського розповзлися, показуючи щербаті зуби, а очі стали вузькі.
Пан Твардовський сидів незворушно. Долинський тим часом реготав. Брався за живіт і тицькав пальцем у співтрапезника:
— Я порву собі через вас тельбухи, пане Твардовський! — гукав він фальцетом. — Ні, з вас таки славний вояк і лицар!
Твардовський уже дивився на Долинського зизом.
— Даремно ображаєте, ваша милосте, — сказав він сухо. — На жаль, мене чекають невідкладні справи, а коли б не це… я б і справді не відмовився б доказати панові силу своєї шаблі.
Князь перестав реготати.
— Сподіваюся, не супроти мене, пане? — ошкірився він.
— Чи б зміг я таке подумати? — так само сухо відказав Твардовський. — Я б доказував силу своєї шаблі на ворогах вашої милості…
Долинський підійшов до Твардовського й ляснув його по плечах. . .
— З вас добрий шляхтич, — сказав миролюбиво. — Я б навіть узяв вас собі за підчашого.
— Була б мені честь, — сказав пан Твардовський, схиляючись. — Але поки що я волію сидіти на власних добрах. Пан Долинський здивовано витріщився.
Коли заводились у Твардовського гроші, його починала змучувати спрага. О, та спрага, вона зведе його колись зі світу! Недаремно покинув він і рідну стріху, лишивши жінку напризволяще — бог дітей їм не дав, — і пішов волочитися.
Тепер, коли виїжджав від Долинського, в його чоботях було вдвоє більше талярів, на які міг купити й два коня, але йому про те думати не хотілося — вже допікала спрага. Недалеко був Звягель, а для спраглого там місце знайдеться завжди. Стара Ганна, що хазяйнувала у корчмі, була запобіглива перед усіма, в кого бряжчало в кишені. Вона побачила світу, пошепки переказували, що не проти вона й повідьмувати, а коли всі співали пісень, і від себе доливала грубого голосу, викликаючи такі веселощі, що хотілося випити вдвоє. Дасть пан Твардовський грошей і слузі, той піде в простішу корчму і теж віддасться тій-таки пристрасті, яка палила слугу не менше, ніж пана. Вони обоє вдосталь наспляться під столами, аж доки не засвистить у кишенях вітер і доки Твардовський знову зачухає голову, думаючи про завтрашній день. Але він не страшився завтрього — знав, що завжди потрібний там чи тут і таки заробить; — хоч і пив, але тямки не тратив і мав зовсім некепську звичку слухати, про що балакають навкруги. Адже в шинках зачинаються всі оборудки, крім того, пани, хоч і знали непевну вдачу Твардовського, ніколи не зважали на нього — в шинках людські мізки забиває хмільна пара і кожен наче обгороджується кам’яною стіною. Ніхто і в гадку не кладе, що пан Твардовський, який хропе під столом, має одне око розплющене, а одне, вухо насторожене. Через це не одному з уроджених фатально не щастило в його задумах та оборудках, через це гультіпака й розбійник Ясинський так учасно переймав по дорогах переїжджих. Не один з панства мав і з Твардовським пильні справи і не звіряв тих справ навіть близьким собі — хто ж бо знав, що Твардовський живе для всіх відразу? Його мовчазний, як риба, слуга теж знав що до чого, — пан Твардовський до всього зовсім не був скупий. Слуга мав добре око й вухо, його коло знання — в іншому осередку: терся поміж міщан та козаків. Тож Твардовський міг вряди-годи гордо всміхнутися, їдучи на своєму потертому коні: хто зна, чи вже таку нікчемну роль грає він у житті? Воєводи й старости навіть гадки не мали про таке суперництво, але їх те, як і пана Твардовського, не обходило.
Їхали польовою дорогою, над ними стояло чисте й палке сонце, курява вкривала їх з голови до ніг, але дзвін жайворонка був сьогодні для Твардовського особливо приємний. Він усміхнувся й замугикав.
Дивився на світ крізь вузькі пролази очей, часом йому ставало й смішно, хе-хе, хихотів він, я зроблю тим добродіям добру оголоску! З цього не нагребеш купи грошей, але кожен щось усуне в руку. Зате яка втіха буде, коли вони почнуть, хе-хе, гризтись, мов собаки! Він їхав, і похихикував, і похитувався на коні — було йому затишно, бо й сонце над головою похитувалося, соковите, приємне й затишне; цвіли над головою блискучо-чисті хмари, а поміж них розливався блакитний шовк. Він закинув голову й ковтнув слину: в горлі палило.
Слуга мовчки трюхикав ззаду, вони майже ніколи не мололи даремно язиками, адже їхня спілка — не просто стосунки пана і слуги! Твардовський не дуже покладався на охорону ззаду, але йому треба було відчувати той хвіст і живе дихання вірної істоти. Слузі теж треба було бачити перед собою міцну спину і мати за ким скеровувати коня. Зараз слузі було приємно, що його пан так радісно похлюпує смішцем, від того його велике кінське обличчя розпогідніло, а широкі, полущені, як і в Твардовського, вуста ледь-ледь посмикувалися.
Перший день Твардовський пив. Був, як і всі, відгороджений від інших кам’яною стіною, вливав у себе горілку й мед, горлав і сварився, раз навіть вийняв шабельку до якогось заїжджого, але їх розборонили. Панство було не проти побачити цей герць, сміху було б, певне, на всю округу, але кожен мав підстави берегти пана Твардовського. Через це з зайдою завівся пан Гозьський, найкращий герцівник з-поміж волинської шляхти. Заїжджий утратив зброю ледве не відразу й перелякано втік, забувши й про гонор, і про честь уродженого. Пан Гозьський теж добряче кружлянув: він вибрався на ярмарок і зовсім непогано зорудував справи. Тож дозволив собі жарт, який тримав на крайній випадок: шаблею він розпоров зайді штани, коли той тікав, і панство провело невдатного герцівника таким реготом, що Твардовський ледве не виблював. Зі сльозами на очах він поцілував Гозьського, і вони довго після цього пили й оповідали свої пригоди, доки не поснули, обійнявшись, під столом. По них бігали ситі й задоволені щури, але вони дружно прохропли цілу ніч, не поворухнувшись.
Вранці світ для обох став матовий і хиткий; пахло кислим пивом та блювотинням, заспана Ганна вже лаяла служницю, яка шпарко витирала підлогу, — певне, заспали й вони. Твардовський з Гозьським випили пива, і поки в шинкові нікого не було, Твардовський вирішив зірвати стиглий овоч.
— Кажуть, суд не вволив вашого подання, — сказав він, купаючи в пиві рідкі пшеничні вуса.
— Песю маму! — буркнув Гозьський. — То така бестія, прошу пана! Він десь видряпав писану собі даровизну. Те, що моя сестра за його свояком одержала помістя собі, вже, бачте, й розгляду не варте. Запопав мою сестру, і вона склала перед луцьким судом зречення… Песю маму!
— Та-та-та! — ввічливо потакнув Твардовський, його голова вже працювала чітко і злагоджено. — Мої найщиріші співчуття!..
— Що там співчуття! — загорлав пан Гозьський. — Я втратив добрячий кавал маєтку!
— Я попереджав пана, — тихо, але твердо сказав Твардовський. — Зневажили мої перестороги, адже я точно вказав час, коли Шимкович вибирався на лови. Я казав, що це не прості лови, але ваша милість пошкодували вділити мені кілька талярів.
— Мене завів Хрустицький, — буркнув Гозьський. — Приїхав зі своїми яструбами, і ми тоді славно пополювали. Хто ж знав, що та гадюка з ними у змові?
“Гадюку” вмовив утекти пан Твардовський. Гозьський про те ніколи не взнає, бо чинив те не сам. Подивився на Гозьського зі співчуттям і голосно зітхнув.
— Тепер у вас, пане, єдиний вихід, — тонко сказав. Замислився, щоб Гозьський устиг зацікавитись, а тоді поцмокав. Пив пиво, дивлячись перед собою дрібними ґудзиками оченят. Гозьський глянув на нього очікувально.
— Еге ж, — сказав Твардовський. — Шимкович — велике зло нашого краю. Коли пан не замислить на нього загладу, то він її замислить на лана. Зрештою, мені не важко дізнатися, куди заховано вашу сестру. О, я ще нічого не знаю, моє діло попередити, і я охоче пана попереджу…
— Цього разу ви не пошкодуєте! — буркнув пан Гозьський.
— І в гадці не маю! — Твардовський знову прицмакнув. — Ваша честь, пане, тяжко ущерблена, і цього не варто попускати, — наблизив до Гозьського веселі округлі очі, і його пшеничний вус смикнувся. — Я ваш вірний слуга й не плескатиму даремно язиком. Але все залежить від вашої похопливості та вправності. Зрештою, вам цього не позичати…
Гозьський слухав. Перед ним зокруглювалися чи вужчали захоплені оченята Твардовського, і він думав, що недаремно захистив його від зайди. Звісно, треба буде щось укинути йому в руку, небагато, щоб не розіпсився, але тра. Пан Гозьський міцно задумався, а Твардовський тягнув смаковите пиво.
Так, другого дня Твардовський, як завжди, тягнув тільки пиво. Під вечір, правда, його знову закутало зеленими сітками, але це йому не шкодило. Був наче велика слухавка, мов дивна черепаха, що приросла до лавки і, як їжу, перепускала через себе слова. Жив, ніби квітка в степу, тремтячи від розкоші; його мозок під цю хвилю й справді ставав мережею, в яку ловилася велика й мала риба. Час торгу ще надійде, хоч і зараз ярмарок кипить покупцями. Тоді в його руку почнуть скрапувати золоті й срібні монети, і він зможе, відвернувшись, задоволене хлюпнути сміхом: часом рибою ставали покупці тієї риби. Тож сидів, оповитий зеленим серпанком, і солодко марив. Заради такої втіхи міг забути й матір рідну — та й світ тоді ставав отакий: була там порожнеча, сухий дзвін і ніщо.
Звягель шаленів. Ще зранку міський майдан був засипаний п’яною ще звідучора шляхтою. Слуги закладали входи до майдану, дехто з панів сам засукував рукава. Тягяи колоди, дошки, столи із шинків. Міщани міцно позачиняли ворота, бо слуги знімали й ворота, без пошанівку вривались у доми й витягували звідти все, що могло служити для загати. Ламали паркани, а довколишні собаки зняли такий ґвалт, що здавалося, надходив кінець світу. Всі п’ятеро виходів заклали міцними засіками, пани і їхні слуги гарячково горлали, підганяючи міщан, яких устигли зловити на вулиці чи повитягали з домів. Зрештою, й вони перейнялися святковим настроєм, щедро причастившись від бочки. Твардовський блукав по майдані, похитуючись,— порядкував усім Гозьський, та й бики були його.
Прохід лишили тільки в одному місці, щоб заганяти биків, тут зібралася юрба, і в передчутті великої розваги не в одного потріпувалося підборіддя.
З шинку викотили кілька кухв горілки, а коли засіки було споруджено, до кухв підходили по черзі і жадібно припадали до корця. Твардовський приклався кілька разів, він уже ледве тримався на ногах, але в нього ще вистачило сили ходити й гукати здоровниці на честь Гозьського.
— Слава панові Гозьському! — горлав він, і десятки горлянок підхоплювали цей гук.
Зрештою, хміль грав уже в усіх головах. Панство, навпереміж із слугами й міщанами, порозходилося по засіках. Ладнали мушкети і стріли.
Затрубив ріг, і здаля почувся тупіт ратиць: гнали биків. Бики поводили кривавими очима; біля залишеного проходу стояв слуга Твардовського й розпікав на жаровні шину.
Двоє слуг Гозьського вели на налигачі бика. Той схилив буйну голову і помахував нею. В проході слуги миттю розскочилися, а слуга пана Твардовського приклав шину бикові до спини. Зашипіло м’ясо, звився димок, бик рикнув і люто рвонувся в прохід. Вилетів на майдан, і на нього градом посипалися стріли.
Бугай осатанів. Кинувся до найближчої загороди, вдарив рогами, й полетіли навсібіч ощепи. Гримнуло кілька пострілів, і з бика струмками зацебеніла чорна кров. Бугай на хвилю спинився, зачудовано поводячи головою, тоді повернувся й метнувсь у другий бік. Назустріч йому засичали стріли і загорлали підпилі шляхтичі й міщани. Один завзятець вискочив на огорожу і замахав червоною плахтою. Бик урізався в загорожу, схитнувся сміливець і закричав пронизливо — бугай підкинув його вгору, могутньо мотнувши головою. Вдарило ще кілька пострілів: тварина захиталася на всіх чотирьох і гримнула об землю.
— Офірую на банкет! — загорлав Гозьський, махаючи мушкетом.
— Слава панові Гозьському! — вереснув захоплено пан Твардовський.
В загорожі вже метався другий бик. Скажене рикав, і кров заливала йому очі. Він наскочив на труп міщанина й почав бодати його. Рій стріл упився в тіло тварини, а кілька пострілів бахнуло водночас. Бугай вирвався на середину майдану, захитався, а тоді почав шалено рити рогами землю. Боки його лисніли від червоної юшки, а з рота виривався важкий рев.
Розпачливий крик струснув повітря — це третій бик вирвався з рук погоничів. Відкинув їх, зачепивши одного рогами, і з ярим ревом метнувся на засадників, що стояли біля загорожі. З зойками помчали засадники через майдан, а бик, , ускочивши в прохід, погнав за ними. Кілька шляхтичів устигло вискочити на загорожу, а один упав, підтоптаний могутніми ратицями.
Загриміли постріли, й засвистіли стріли. Осадники запаморочливо загорлали з усіх боків. Твардовський захлинався й верещав найдужче. Бугай упав на бік і забив ратицями.
На майдані, де ще пахло кров’ю, горіли високі багаття:
три туші було підвішено над вогнем, а загорожі розбирали на паливо. Гозьський сам пішов у шинок і наказав викотити ще кілька кухв трунку.
Спадали на місто сутінки, звідусіль сходилися подивитися на видовисько міщани. Слуги накрили панам столи, витягнуті із загорож: всі посідали просто неба і, доки поспівала печеня, з вигуками кружляли вино.
— Такого видовища, ваші милості,— кричав підпилий Твардовський,— я не пам’ятаю, доки живу! О, про нас заговорять, панове, послухайте мого слова! Хай знають нащадки, як уміли гуляти їхні батьки!
— Я хочу напоїти ціле містечко! — ревів Гозьський.— Гей, ви, чи привели музик?
— Музики зараз будуть, ваша милосте! — гукнув слуга.
Гозьський шумливо звівся з-за столу і, похитуючись, пішов уздовж юрби, що оточила майдан. Вогнища стріляли снопами іскор, червоні вигравп гуляли по лицях. Гозьський махнув порожнім келихом.
— Гей, люди! — загорлав він.— Я оце наказав викотити для вас п’ять кухв горілки!
Одностайний крик вирвався з сотень грудей.
— А ці воли я віддаю вам закусити!
— Слава панові Гозьському! — загорлав Твардовський. Його слуга підхопив погук з юрби, і люди гукнули хвалу.
Гозьський підступив до вогнища, лице його від вогню побуряковіло. Вийняв з-за паска ножа і вкраяв шмат печені. Заплющив очі й пожував. На нього летіли снопами іскри, поруч зі шкваркотом стікала товщ, а прискалене, каламутне око тварини тупо вдивлялося в свого забійцю.
— Можна їсти! — закричав Гозьський, і роз’ятрена юрба стрімголов кинулася до м’ясива.
Рвали руками, різали ножами, відтинали шаблями, з кухов було вибито днища, і слуги з черпаками відмірювали питво в дерев’яні чаші…
Пан Твардовський сидів за столом, приплющившись. Його гойдало в сивих хмарах; здавалося, приспустилися вони, схопили Твардовського волохатими лапами, поклали на сіру постіль і заколисали. І уздрів Твардовський себе підвішеним у небі, висів він над землею і плив кудись, плив. Дивився вниз крізь приплющені повіки й бачив, як мчить дорогою кінний загін. Той загін оточував посілля, і він добре знав, чиє то посілля і хто стоїть на чолі напасників. Ударено на ґвалт у церкві, але найди вже скочили в двір. Їдко спалахнула усмішка в пана Долинського, перелякано закричала дочка Ходачківського, хтось зі слуг вистрелив, але впав із розваленим черепом. Пан Долинський схопив за косу дочку Ходачківського й потяг її за клуню. Розбишаки кинулися грабувати панський дім, вершники літали й по селі, махаючи нагаями й калічачи селян. Люди розбігалися навсібіч, жертви валилися, і над ними свистіли сірі змії канчуків…
Твардовський плив у сивих хмарах, вуста його краяла сардонічна всмішка. Заграли поблизу музики, і він здригнувся. На майдані вже танцювали. Підпилі міщани й міщанки хапалися в обійми і гопцювали. Скакав, облапивши широкотілу жінку, пан Гозьський, стрибав і слуга Твардовського, та й решта шляхти й міщан. У цей мент наче забули про станову різницю, дихали одне на одного перепаленою їжею та горілкою, запалювалися вогнем. Слуги підкинули до багаття палива, і все те місиво, обілляте червоною барвою, ще шаленіше застрибало й закрутилося. Чоловіки тисли до себе жінок, клеїли груди до грудей, ноги до ніг. Жінки звискували вражено й захоплено, а їхні напарники дико й басовито погукували. Витинали музики, якийсь чорний лахман горлав у вирисько натхненну пісню, біля кухв все ще пили, припадали до чаш, а тоді знову кидались у нестримний вир…
Твардовський наче приспустився до землі. Сиві хвилі гойднули його, і він причалив до найближчої кухви. Взяв черпака й приклав до вуст. Потяг у себе вогонь зі смаком крові і пирснув, наче кіт. Тоді знову піднесло його вгору, і знов він поплив, задоволене всміхаючись. Побачив-бо й другий кінний загін, який з льоту вдарив на помістя пана Долинського. Слуги Долинського тікали через поле, але їх наздоганяли кіньми, топтали, в’язали й волочили за собою. Розбивали вікна й двері, тягли добро й складали на вози…
Твардовський повернув голову в другий бік: обійстя пана Ходачківського палало. Загін відходив у ніч, Долинський озирався вряди-годи, скалячи зуби, а за ним бігла, припнута до коня, дочка Ходачківського. Обличчя в неї було закривавлене, волосся сколошкане, а очі повні жаху…
Пан Ходачківський там, біля другого обійстя, світив задоволене всмішкою. “Ану, хлопці! — горлав він. — Розбирай це кубло!” Люди Ходачківського полізли на дах, скидали ґонту, стинали бантини…
Твардовський хитався у сивих хмарах. До нього підпливла кудлата постать, і він уздрів жіноче личко. Воно захихотіло й підморгнуло Твардовському, і той оскалився, показуючи попсовані зуби. Схопив жінку в обійми й шалено почав перебирати ногами. Дриґав ними, бо плив між небом та землею, жінка хихотіла й притискалася до пана Твардовського, і він закричав захоплено чи радше заіржав: глибоко в темряві, в кудлатому мороку завис і сумно загуснув крик коня…
Палали багаття, іскри обсипали юрбу, гуцали натхненно чоловіки й жінки, і Твардовський раптом відштовхнув від себе те, що він приймав за жінку. Спалахнула блискавка перед очима: чорне обличчя з рогами зирнуло на нього й зареготало. Чорні руки підкинули його, як м’яч, і Твардовський знову поплив у сивих хмарах, підвішений над землею, безсилий торкнутися тверді чи знестися до хмар справжніх…
У глибині ночі ясніло ще одне вогнище: розбивав маєток Гозьського розбійник Ясинський. Жінка пана Гозьського ридала гола на землі, і її ясне волосся тремтіло на плечах, граючи іскрами…
Тонкий страх, наче вуж, проліз панові Твардовському під пахви. Озирнувся довкола: чи сниться йому, чи, може, мариться? Ні, летів він над землею, злегка похитуючись, наче надута куля, поруч кружляли, шкірилися й кривилися якісь обличчя, і він раптом збагнув, що то все його обличчя, тільки розкладене на таке множество.
Тоді знову підпливло до нього те чорне. Приклеїлося до його вуст холодним присосом, і Твардовський став зовсім легкий од того поцілунку. Схопив себе за волосся й почав смикати, щоб отямитися, але тільки ніч глибочезну побачив і кілька палахкотливих вогнищ у ній. Вогнища у Звягелі і роз’ятрену від вина та їжі юрбу, що вигецувала; вогнище садиби Ходачківського, на яке востаннє озирнулася, біжачи за конем Долинського, юна Ходачківська, вогнище садиби Долинського й садиби Гозьського, де звела до неба білі руки знівечена жінка й трусила ними, чи молячись, чи проклинаючи. Пан Твардовський перекинувся горічерева й поплив далі між небом та землею, вже твердо знаючи, що ніколи не ступлять на твердь його роздуті, як кулі, ноги.
