«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XLI
Про появу Цурпаляка і кінець сій предовгій пригоді
Тим часом наступила ніч, а заразом і пора, призначена на появу знаменитого коня Цурпаляка; а що він барився, то Дон Кіхот був у неспокої: здавалось йому, що коли Маламбрун отягається і не шле коня, то або він, Дон Кіхот, не є тим рицарем, кому дано звершити сю пригоду, або сам Маламбрун боїться стати з ним на поєдинок. Аж ось у сад уві— йшло зненацька шестеро дикунів, оповитих плющем; на плечах несли вони здоровенного дерев’яного коня. Поставили його на землю, і один з дикунів сказав:
— Нехай на сю махиню сяде рицар, що має на те одвагу.
— То не до мене річ,— сказав Санчо,— бо й одваги не маю, і в лицарі ще не пошився.
Та дикун провадив далі:
— А в забедри хай посадить джуру свого, коли такого має, і хай упевняється на доблесного Маламбруна, бо опріч його меча, не загрожує тут ніяка хитрість чи підступність. А тоді вже тільки крутнути кілочка, що в коня на шиї, і він понесе вас повітрям туди, де вже чекає Маламбрун; щоб же не закрутились у вершників голови од тої висі та височини, хай зав’яжуть собі очі і не розв’язують, покіль кінь не заірже — ото буде знак, що подорожі кінець.
По сім слові дикуни лишили Цурпаляка і мірною ходою пішли, від-кіль прийшли. Гореслава, скоро забачила коня, сказала Дон Кіхотові, мало не плачучи:
— Доблесний рицарю, Маламбрунова обітниця справдилась, кінь прибув; бороди наші ростуть, і ми благаємо кожнісінькою в них волосинкою: острижи нас і оголи! Тобто злізь разом із джурою на коня і поклади щасливий початок сій незвичайній подорожі!
— Так я й зроблю, пані графине Трифалдиста, з дорогою душею і з немалою охотою; ані подушок не підкладатиму, ані острог не чіплятиму, щоб дарма не гаятись: таке велике маю бажання побачити вас, сеньйоро, і всіх дуень ваших гладенькими і чистенькими.
— А я сього не зроблю ані з дорогою душею, ані з дешевою, ані ще з якою,— сказав’ Санчо.— Як оте стрижіння-гоління без моєї їзди не витанцюється, то нехай пан мій шука собі іншого джуру в дорогу або отсі дами іншого способу на бороди, бо я вам не відьмак, щоб попід небесами літати! Ге! Що то скажуть мої остров’яни, як узнають, що губернатор їхній вітрами десь гонить? А ще й таке,— відціля до Кандаю три тисячі миль із гаком: блигомий світ! Ану ж кінь пристане чи той чародій затнеться, то ми там на півдесятка год застрянемо, а як вернемось, то не признає мене ніякий там острів і переострів. То ж не дурний вигадав, що кае: не зівай, Санчо, на те ярмарок; дають корівку, держи напоготові верівку; шанувавши бороди отих паній, святому Петрові у Римі добре, а мені, кау, в сій господі: тут мене шанують, тут я од пана господаря чекаю ласки вийти на губернаторя.
На теє дук сказав:
— Острів, що я вам, друже Санчо, обіцяв, нікуди не втече і ніде не дінеться; таке глибоке коріння запустив він у безодні земнії, що ніяка сила не зрушить його з місця і за третім наворотом; та річ відома (і мені, і вам), що нема таких значних посад, які дістаються без такої чи сякої базаринки. Тим-то я й жадаю, щоб за те губернаторство ви разом і 5 паном вашим Дон Кіхотом поклали кінець і край сій вікопомній пригоді; чи ви повернетесь так швидко, як то можна сподіватись від бистро-хода Цурпаляка, чи, зазнавши лихої долі, мандруватимете назад піхотою од корчми до корчми, од заїзду до заїзду,— вернувшися, ви знайдете острів ваш на місці, а остров’ян завжди готових вітати вас яко свого правителя. Воля моя незмінна; отож не сумнівайтеся, пане Санчо, і не робіть кривди моєму щирому бажанню вам услужити.
— Буде, буде вже, пане,— сказав Санчо.— Я собі вбогий джура і не зможу гідно відповісти на такую ґречність; хай же пан мій сідає, хай зав’яжуть мені очі, і дійся воля Божа! Скажіте тільки, спасибі вам, чи можу я, попід небесами літаючи, до Бога взивати і янголи його собі на поміч прикликати?
На те одказала Трифалдиста:
— Можете, Санчо, кликати чи Бога, чи кого там мога; бо хоть той Маламбрун і чорнокнижник, а проте християнин, і всі свої чарощі та химороди з великою провадить обачністю і’ обережністю, ні з ким непевним не лигаючись.
— Ну, як так,— мовив Санчо,— то хай мені Бог помага і Трійця свята гаетанська!
— Од часу вікопомної пригоди із ступарями,— зауважив Дон Кі-хот,— я ще ніколи не бачив Санча таким переляканим, як нині; щоб був я такий забобонний, як дехто, то його страхи і на мою душу певною мірою передалися б. Ходи до мене, Санчо, я хотів би, з дозволу панства, сказати тобі дві слові в чотири ока.
І, відійшовши з Санчом під дерево, взяв його за руку і сказав:
— Бачиш, брате Санчо, яка нам далека дорога пахне, що один Бог знає, коли ми вернемось і за яких обставин; тож я хотів би, щоб ти пішов оце зараз до своєї кімнатки, нібито за якою дорожитою потре-бизною, та й пошмагався б там у рахунок отих трьох тисяч і трьохсот ударів, усипав нашвидкуруч задатку — хоть би з півтисячі: бо добрий почин, кажуть, то вже половина діла.
— Та ви що, пане! — одказав Санчо.— Ви таки, мать, несповна розуму. Такого од мене просите, як ото од вагітної дівоцтва питають. Маю сідати на дровиняку, а ваша милость хоче, щоб я собі гузно геть понівечив? їй-Богу, пане, і присяй-Богу, ви таки неповний! Ото їдьмо вже тих дуень голити, а як вернемось, то, не будь я Санчо Панса, з такою щирістю одбуду свою одбучу, що вашу милость ісповна уконтентую; оце вам і вся.
Дон Кіхот на те одрік:
— Тішусь, добрий Санчо, з твоєї обітниці, бо хоч ти собі лобом і неширокий, а проте маєш етичні принципи.
— Та вже там чи три ціпи, чи тіки два, зате не єретичні, а щиро християнські, і слово я держу вірно.
По сій мові вернулись до Цурпаляка, уже б і сідати; тут Дон Кіхот сказав:
— Зав’яжіть же собі, Санчо, очі, та й сідайте; той, хто аж із таких далеких країв по нас посилає, напевне не дурить нас: не честь і не подоба тих ошукувати, хто тобі довірився. А якби і не так усе склалось, як я собі гадаю, то ніяка злостивість не одбере мені тої слави, що я на сей подвиг піднявся.
— Гайда, пане!— сказав Санчо.— Бороди й сльози отсих сеньйор цвяшком убилися мені в серце, і ніякий шматок у рот мені не полізе, поки не побачу їх чистенькими та гладенькими, як перше. Отож сідайте на коня та й зав’яжіться попереду, бо вам спереду сидіти, а мені ззаду.
— , Правду кажеш,— відповів дон Кіхот.
І, вийнявши з кишені хусточку, попрохав Гореславу, щоб добре зав’язала йому очі, та тут же розв’язався і сказав:
— Якщо не помиляюсь, читав я у Вергілія про Палладія Троянського, дерев’яного коня, що то греки офірували богині Палладі; він був начинений узброєними вояками, що потім дощенту сплюндрували Трою… Отож, я гадаю, варто було б глянути, чи нема там чогось у череві нашого Цурпаляка.
— Не треба,— сказала Гореслава,— бо я вірю і знаю, що в Малам-бруні нема підступності чи зради; отож нехай ваша милость, пане Дон Кіхоте, сідає сміло, без обави, а якби мало трапитись яке лихо, нехай упаде на мою голову.
Дон Кіхот помислив собі, що дальші розмови про власну безпеку могли б надвередити славу його мужності, тож сів, не довго думавши, на коня і спробував кілочка: той повертався легко; а що вершник не мав стремен і ноги йому теліпались, то схожий був на фігуру з римського тріумфу, мальовану чи виткану на фламандському гобелені. За ним виліз і Санчо, поволі й неохоче; умощуючись у забедрах, побачив, що сидітиметься йому не з-так то м’яко, а більше того, що мулько, тож попросив дука, щоб принесли йому, коли мога, якусь підмостку або подушку чи то з крісла сеньйори дукені, чи з ліжка котрогось пажа, бо крижі у цього коня, казав, либонь, мраморяні, а не дерев’яні. На те Трифалдиста сказала, що Цурпаляк не терпить на собі жадної збруї ані наряду, тож нехай Санчо сяде верхи по-жіночі, так буде м’якше. Санчо так і зробив і, попрощавшись з усіма, дав зав’язати собі очі, але тут же розв’язався; дивився на всіх розчулено повними сліз очима і просив, щоб кожне одчитало за його душу в такій-от напасті отченаша і богородицю,— тоді, казав, і їм Бог пошле молитвеників у притузі. На теє Дон Кіхот сказав:
— Боягузе! Чи ти під шибеницею стоїш, чи на смертнім ложі лежиш, що про такі молитви благаєш? Адже ти сидиш, невірнику і страхопуде, на тому самому місці, що й прекрасна Магелона, а вона ж відтіля не в могилу зійшла, а на трон королеви Франції, якщо вірити історії! А я, що сиджу тут при тобі, чи ж не можу уявити себе одважним Петром, що займав це самісіньке місце? Зав’яжись, зав’яжися, страшків сину, і не випускай із уст твого переляку хоч би у моїй присутності!
— Ну, в’яжіть уже очі,— відповів Санчо,— коли не хочете, щоб я на Бога здався, ані щоб за мене хто Бога молив… Не чого я й боюся, щоб часом гілійон дияволів не запер нас на стріловище Святої Германдади!
Обидва зав’язали собі очі, і Дон Кіхот, відчувши повний порядок, крутнув кілочка; ледве він до нього торкнувся пучками, як дуеньї і всі присутні залементували:
— Хай Бог тебе провадить, одважний рицарю!
— Хай Бог тебе боронить, безстрашний джуро!
— Ох, ох! Уже ви стрілою летите в повітрі!
— Ах, ах! Уже всі ми дивуємось і чудуємось, на вас із землі гледючи!
— Тримайся, сміливий Санчо, не коливайся! Гляди не впади! Твоє падіння буде страшніше, як у того зухвалого юнака, що піднявся керувати Сонцевими кіньми!
Санчо чув усі ті голоси; він притулився до пана свого, міцно обійняв руками і сказав:
— Що воно за притичина, пане? Кажуть, що ми вже летимо геть високо, а гукання так чути, ніби всі вони отутечки, коло нас!
— Не зважай на те, Санчо; усі ті штуки і літання наше настільки од звичайного ходу речей одбігають, що й за десять миль побачиш і почуєш що-хотя. Тільки не притискай мене так, бо ще звалиш… Я до-правди не розумію твоїх страхів і тривог, бо, хоть і забожуся, зроду ще не їздив верхи такою плавною ходою — здається, ніби ми й з місця не рушали. Оджени, небоже, оті страхи, все йде гаразд, ще й вітер нам у спину.
— А правда,— одказав Санчо,— з того боку такий вітер струже, наче тисяча міхів на мене дмуха.
Так воно, зрештою, і було; на них наганяло вітру кілька здоровенних міхів: добре обмислили всю ту пригоду дук із дукинею та дворецький їхній, ніяких потрібних для того причандалів не бракувало.
Відчувши те дмухання, Дон Кіхот сказав:
— Немає сумніву, Санчо, що ми вже вступили в другу сферу повітря, де народжується град і сніг; громи, блискавки та перуни утворюються в третій сфері, а як далі підійматимемось таким робом, то незабаром утрапимо в сферу вогню, а я навіть не знаю, куди повертати кілочка, щоб не загнатись нам у смаленище.
У тій хвилі війнули їм іздалеку в обличчя духом од запаленого клоччя, почепленого на тички. Почувши той жар, Санчо сказав:
— Щоб я так жив, ми вже вскочили у тую огняну шхеру або туж-туж ускочимо, бо вже мені й бороду обсмалило. Отеє ж, мабуть, зніму я, пане, хусточку, та гляну, де ми єсть.
— Боже тебе борони!— застеріг Дон Кіхот.— Згадай-но правдомовну історію про ліценціата Торральбу, якого нечиста сила несла повітрям верхи на патику з зав’язаними очима: за дванадцять годин він був уже в Римі, зійшов там коло Черничої Вежі (є така вулиця в тому місті) і побачив навіч усю ту колотнечу, штурм і загибель Бурбона, а другого дня рано вернувся в Мадрід і розповів про все, що бачив; він сам говорив, що, як летіли попід небом, чорт наказав йому відкрити очі; він послухав і побачив, каже, Місяця так близько, що рукою досягнув би, і не важився на землю глянути, щоб голова не закрутилась. Отож, Санчо, і не думай очей розкривати; той, хто взявся нести нас, за все відповідає; може, ми оце так ширяємо і вгору беремося, щоб упасти одразу на Кандайське царство як сокіл чи коршак, що, підбившись увись, падає раптом на жертву свою, чаплю; хоть і здається нам, що не минуло й півгодини, як ми з саду виїхали, а дороги вже чималий шмат зверстали.
— Не знаю, як воно там єсть,— відповів Санчо Пансо,— скажу тільки, що як тій Магелані чи Магелоні за вершником добре сиділось, то шкура в неї була, мать, не вельми делікатна.
Усі ці розмови двох сміливців слухали дук з дукинею і люди, що були в саду, втішаючися ними непомалу; врешті вирішили покласти край химерній і хитромудрій пригоді: кинули на хвіст Цурпалякові підпалене клоччя, а що кінь був начинений ракетами-пшикалками, то й злетів з тріском і ляском у повітря, брязнувши додолу присмалених Дон Кіхота й Санча Пансу. Тої ж миті графиню Трифалдисту з усім бородатим полком як вода вмила, а решта публіки попадали крижем на землю, наче повмлівали. Дон Кіхот і Санчо підвелися, як непишні, розглянулись кругом і з дива не могли вийти: вони, виявляється, були в тому самісінькому саду, відки вилетіли, а навкруг лоском лежали люди; ще більше здивувались, побачивши неподалік устромленого в землю списа, з якого на двох зелених шовкових шнурках звисав білий гладенький пергамен з таким-от написом буйними золотими літерами:
“Презацний рицар Дон Кіхот з Ламанці звершив і докінчав пригоду графині Трифал-дистої, званої інакше дуеньєю Гореславою, з усім її товариством — тим уже, що на сей подвиг піднявся. Маламбрун сим освідчує свою повну й цілковиту сатисфакцію, бороди з лиця дуень зникли і здиміли, а королівській парі — Самограєві та Антимонії — привернено їхню первісну подобу. Коли ж довершиться джурине самобичування, то біла голубка, увільнившись од драпіжних шулік, що її переслідують, упаде в обійми свого любого буркотуна: так повелів премудрий Мерлін, архіворожбит над усіма ворожбитами”.
Прочитавши теє писання на пергамені, урозумів Дон Кіхот ясно, що мова мовилась про відчарування Дульсінеї; він оддав дяку небові, що з такою малою небезпекою учинив такий великий подвиг, повернувши поштивим матронам, які, зрештою, зникли кудись, їхні колишні гладенькі личка, і пішов до дука та дукині, що ніяк не могли прийти до тями. Поторсавши дука рукою, промовив:
— Ну-бо, пане мій любий, вставайте! Сміло, сміло! Все уже — пригода скінчилась без жадної шкоди для будь-кого, про що ясно свідчить напис на сьому-от стовпі.
Дук устав, ніби прокинувся після тяжкої змори, а за ним так само й дукиня і всі ті люди, що в саду лежали: такі всі були здивовані та нажахані, що й самі вже ладні були повірити, ніби так усе насправжки і сталось, як вони жартом удавали. Примруженими очима перечитав дук той напис і кинувся обіймати Дон Кіхота, запевняючи його, що такого, як він, хороброго рицаря світ зроду-віку не бачив. Санчо нишпорив навкруг очима, шукав Гореславу, яке-то в неї обличчя без бороди — чи справді така вродлива, як натякала її горда постава, та йому сказали, що як упав ото Цурпаляк, загорівшись, додолу, то весь дуенський полк із Трифалдистою на чолі де й дівся одразу, геть чистенький, без кудлатих борід. Тоді дукиня спитала в Санчо, як же йому в тій далекій подорожі літалось.
— Ото що ж, пані!— одказав Санчо.— Як почув я, що залетіли ми, як пан каже, в вогняну шхеру, то хотів був одсунути трохи платочка, щоб подивитись, так пан не дозволив; тільки ж я такий собі цікавий удався, усе хочу знати, що мені допікає й долягає, то я таки нищечком одслонився коло носа та й глянув на землю, і така вона мені малюпі-сінька здалася,’мов гірчичне зерно, а люди, що по ній ходили, були завбільшки з лісковий горішок; отож бачите, у яку височінь нас занесло тоді.
— Що-бо ви говорите, друже Санчо,— перебила його дукиня.— Певно, ви землі не бачили, тільки людей, що по ній ходили, бо якщо земля була завбільшки з гірчичне зерно, а люди як горішки, то один чоловік мав би її закрити цілком.
— Воно-то так,— відповів Санчо,— тільки я дивився бокаса і таки бачив усю землю.
— Та ну-бо, Санчо,— заперечила дукиня,— коли скоса дивитись, то тим більше цілого не побачиш.
— Я не дуже-то знаюсь на тому дивінні,— сказав Санчо,— тільки ви, пані, не забувайте, що летіли ми чарами, то чарами і я міг бачити всю землю і людей на ній, звідки б не дивився. А як сьому не вірить ваша милость, то не повірить також, що, одсунувши хусточку од брів, побачив я небо так близько, так близько, ну, може, у п’ять пальців; та великенне ж яке, Господи, не гріх і забожитись! А як пролітали ми, панійко моя, поуз Семйкози (щоб ви знали, хлопцем малим був я в селі за козаря), то, присяй-Богу, так мені закортіло з ними трохи побавитись, що хоть пропадай! От я тоді узяв та й що зробив? Нікому ні слова, потай пана, тишком та нишком зліз із Цурпаляка та й погуляв яких півгодини із кізками — там такі любі-милі, як квіточки, як нагідочки! А коник наш на місці стоїть, ані руш…
— А що робив Дон Кіхот,— спитала дукичя,— поки бравий Санчо коло кіз ходив?
На те одповів Дон Кіхот:
— Оскільки всі ті дії і події виходять за межі натурального ходу речей, нема дива, що Санчо оповідає такі чудасії. Про себе ж можу сказати, що не відслонявся ні згори, ні знизу, не бачив ані неба, ні землі, ані піску, ні моря. Відчував, се правда, що пройшов через сферу повітря і наблизився до вогняної, але її, гадаю, ми не пролетіли; адже огняна сфера знаходиться між місячним небом і останньою повітряною сферою, і ми не могли досягти до неба (де, як каже Санчо, живуть Семйкози), не згорівши; а як ми не згоріли, то Санчо або бреше, або зо сну словами блудить.
— Ані брешу, ані блуджу,— одказав Санчо.— От хоть і спитайте про тих кіз прикмети, а тоді вже й судіть, чи правду кажу, чи ні.
— Ну, які ж? Кажи, Санчо,— мовила дукиня.
— А ось які,— одказав Санчо,— двійко зелених, двійко червоних, двійко блакитних, а одна різномаста.
— То дивні якісь породи,— сказала дукиня,— в наших краях таких мастей не буває, тобто кіз такої масті.
— Ну ясно,— сказав Санчо.— Одне діло кози земні, а друге небесні.
— А скажіть, Санчо,— спитав дук,— чи не бачили ви коло тих кіз цапа?
— Ні, пане, не бачив,— одказав Санчо.— Чув тільки, що через Місяцеві роги жоден не перескоче.
Далі вже перестали про подорож розпитувати — побачили, що Санчо без кінця-краю ладен про чудеса небесні розводитись, хоч із саду нікуди не рипався.
На цьому, власне, й скінчилася пригода дуеньї Гореслави, з якої дук та дукиня чимало попосміялись не тільки того дня, а поки й ж-иві були, і про яку Санчо оповідав би кілька століть, якби міг так довго прожити… Дон Кіхот підійшов до Санча і сказав йому над вухо:
— Коли хочеш, Санчо, щоб люди тобі вірили, що ти там бачив у небі, то повір же й мені, що я бачив у печері Монтесіноса. Гадаю, ти мене зрозумів.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XLII
Про поради, які давав Санчові Дон Кіхот, коли той збирався обняти уряд на острові, та про інші розважливі речі
Дук із дукинею вельми були втішені щасливим і веселим закінченням пригоди з Гореславою, то вирішили провадити гру й далі, тим більше що дехто брав її за щиру правду; вони дали накази і вказівки слугам та підданим своїм, як мають ставитись до Санча, майбутнього губернатора над островом. На другий день після піднебесного літання сам дук сказав Санчові, нехай готується і лаштується обняти той уряд, бо острів’яни, мовляв, ждуть уже й виглядають свого губернатора, як дощу в маю. Санчо вклонився низенько і сказав:
— Як я оце побував під самим небом та подивився з висоти височезної на землю, яка вона маленька, то вже мені не так кортить, як перше, отеє губернаторство; яка ж то велич, скажіть, панувати над зерном гірчичним, яка сила і слава правити десятком людців-горішків (більше, здавалось, на всій землі і не було)? От якби ваше добродійство ласкаві були вділити мені шматочок неба, хоть із півмилі, то я б його взяв швидше за будлі-якого острова, хай і найбільшого в світі.
— Бачите, друже Санчо,— відповів дук,— уділити комусь шматочка неба, хоч би й на півнігтя, я аж ніяк не можу: та ласка й нагорода в руці єдиного Бога; що можу, те вам і даю — острів у повній формі, круглий і гарний, багатий і родючий напродиво; як добре візьметесь до діла, то земними благами зможете й небесних доскочити.
— Ну нехай,— погодився Санчо,— чи острів, то й острів; а я вже силкуватимусь так губернаторювати, щоб на зло всім шахраям до неба втрапить. І то не з жадоби великої, щоб із злиднів вилізти чи в пани високі вийти, а просто хочеться спробувати, який то смак в урядуванні.
— Там такий смак, Санчо,— сказав дук,— що, раз покуштувавши, довго облизуватись будете. Дуже то солодка штучка: ти наказуєш, а всі тебе слухають. От побачите, як стане ваш пан імператором (а воно з усіх прикмет до того йдеться), то зубами за ту владу триматиметься, а в душі жалітиме й шкодітиме за тим часом, що змарнував, не бувши володарем.
— Я так гадаю, пане,— сказав Санчо,— що отарою овець командувать і то приємно.
— Ви наче мені з уст те слово вийняли,— одказав дук.— Знаєте, що до чого; сподіваюсь, таким губернатором будете, як ваш розум показує. Отже, домовились: завтра у таку саму пору маєте приступити до урядування на острові, а сьогодні ввечері вас уберуть у відповідний одяг і налаштують усе потрібне для вашого від’їзду.
— Хай одягають, як хочуть,— сказав Санчо,— а я у всякому пе-ревдязі буду собі Санчо Панса.
— Правда ваша,— погодився дук,— але ж убрання повинне відповідати посаді й достойності, яку носиш: не випадає юристі вояком одягатись, а воякові духовною особою. А вас, Санчо, одягнемо почасти як людину вченого звання, почасти як воєначальника, бо, щоб островом правити, треба й грамоти знати, і зброєю володіти.
— Та грамоти я не дуже,— признався Санчо,— азбуки не втну: ну а щоб гаразд управляти, досить із мене того хреста, що над граматкою. А зброю яку дадуть, тею і орудуватиму до впаду, а там дійся Божа воля.
— Маючи такі вірні поняття,— сказав дук,— Санчо ні в якій справі помилки не зробить.
Тим часом надійшов Дон Кіхот; почувши, про що мова, дізнавшися, що Санчо має незабаром обійняти свій уряд, узяв з дукового дозволу джуру за руку й повів до себе в кімнату, щоб напутйти його на добре урядування. Як увійшли в кімнату, замкнув за собою двері, посадив Санча майже силоміць поруч себе і промовив поважним голосом:
— Богові хвала і дяка, друже Санчо, що перше й раніше, ніж я здобувся доброї долі, знайшла й спіткала вона тебе. Я, що мав нагородити тебе за вірну службу в разі моєї удачі, стою ще тільки на початку шляху, а ти, всупереч логіці подій, передчасно добився здійснення своїх бажань. Одні пильнують, гарують, благають, просять, тиснуть, підкупляють, та так і не дістають, чого прагнуть, а другий, дивись, нагодився і не терши, не м’явши, не болівши і не говівши, одержує ту посаду чи той уряд, до яких інші марно поривались; до сього якраз і приходиться приповідка: щастя, як трясця, на кого схоче, на того й нападе. Ти проти мене, куди не кинь, простак, а отже, без раннього вставання і пізнього лягання, тільки лизнувши того мандрованого рицарства, став ні сіло, ні впало губернатором острова, наче так і треба. Се я тобі, о Санчо, для того кажу, щоб ти не приписував тої ласки твоїм заслугам, а радше склав дяку насамперед небові, що добру долю посилає, а потім повазі, що дістається належністю до мандрованого рицарства. Прихилившись із вірою серцем до мови моєї, слухай пильно, сину мій, свого Катона, що хоче порадити тебе, стати тобі за лоцмана й провідника, вивести з бурхливого моря, на яке оце пускаєшся, до певної пристані, бо, щоб ти знав, великі уряди й посади — то глибокі безодні та чорториї.
Перше діло, сину мій, бійся Бога, у Божім-бо страху почин мудрості, а як будеш мудрий, то ні в якій речі не змилиш.
Друге — пильнуй завше, хто ти єсть такий, пізнай себе самого, а то найтрудніше з усіх пізнавань. Знавши себе, не будеш надиматись, як тая жаба, що з волом зрівнятись хотіла; а як будеш, то вийде наяв твоя глупота, як із-під павичевого хвоста бридкі ноги: всім розумно стане, що ти на селі свині пас.
— Як малим був, то справді свині,— одказав Санчо,— а як підпаруб-чам став, то вже гуси. Тільки то не вадить, бо не всі ж правителі королівського роду.
— То правда,— погодився Дон Кіхот.— Отож хто не з високого роду походить, нехай справляє уряд свій з повагою, але рівночасно й з лагодою та добротою; як діятиме обачно, то може уникнути зломов-них перешептів, що не минають жодного стану.
Гордися, Санчо, простим своїм родом, і не соромся признатися, що з ратаїв походиш; як побачать люди, що ти того не встилаєшся, то нікому й на думку не спаде дешпет тобі вчинити: будь краще смиренним праведником, аніж пихатим грішником. Немає числа тим, що, в низькому стані народившись, сягнули найвищих гідностей світських чи церковних; я міг би на потвердження навести тобі безліч прикладів, що всіх і не переслухаєш.
Гляди, Санчо: як візьмеш собі за правило чесноту і будеш у всьому доброчесним, не завидуй панам і князям великим, що чинять так само; бо кров — то спадок, а чеснота — набуток, тим-то чеснота сама собою цінніша за кров.
А коли воно так, то дивись: якщо хто з твоїх родичів прийде часом до тебе на острів, не жени їх і зневаги не чини, а прийми їх приязно, привітай гостинно: тим і небові догодиш, що жодному створінню кривди не бажає, і людський свій обов’язок сповниш, як природа велить.
Якщо візьмеш до себе жінку (бо недобре правителям довго без сім’ї пробувати), навчай її, виховуй, отесуй, бо все, що розумний правитель придбає, може зіпсувати й понівечити дурна жінка-мугирка.
Як часом завдовієш (усяке трапляється) і захочеш одружитися вдруге, як подобає, не бери такої, щоб була тобі за гачок та вудку, щоб любила куку в руку; істинно глаголю тобі, за всі базаринки, що прийме судіїха, дасть одвіт муж на останньому суді, четверицею заплатить після смерті по тих статтях, про які за життя не дбав.
Ніколи не суди на хибив-трафив, як то часто роблять великорозумні невігласи.
Прихиляй своє серце, завжди правосудним бувши, більше до сліз убогих, аніж до слів багатих.
Умій розкрити правду почерез подарунки та обіцянки багатих, як теж почерез плачі та нарікання убогих.
Як хочеш судити по справедливості, не обтяжуй винуватого найтяжчою по закону карою; ліпша-бо слава у судді милостивого, як у суворого.
Як і схитнеться в тебе часом жезло правосуддя, краще нехай потягне його не вага приносів, а милосердя.
Як доведеться тобі розглядати справу ворога твого, пусти в непам’ять кривду, що він учинив тобі, май на оці саму лише правду.
Не засліплюйся, інших судячи, своїм самолюбством, бо як покривдиш у ділі, то вже здебільшого не виправиш, а приплатишся доброю славою своєю або й власним добром.
Як прийде жінка вродлива просити в тебе правосуддя, одверни очі твої од сліз її, а уші од зітхань її, а зваж тверезим серцем суть справи, щоб не втопився розум твій у сльозах її, а чеснота твоя у її зітханнях.
Як покараєш кого ділом, не угрушай того ще й словом: годі буде з нещасного тої муки і без дошкульних речей.
Як попаде під твій присуд винуватець, дивись на нього як на нещасну людину, підвладну всім слаботам зіпсутої натури нашої і намагайся, не кривдячи противної сторони, бути до нього спочутливим і милостивим, бо хоть усі Божі прикмети й рівні між собою, та в наших очах мило-сердіє Його сіяє понад правосудність.
Як чинитимеш, Санчо, згідно з сими приписами та правилами, дов-голітен будеш на землі, слава твоя буде вічна, нагорода пребагата, щастя неізреченне; пожениш сини свої, подружиш дочки із ким захочеш, діти твої і внуки високі титули матимуть, а сам житимеш у покої, у людській повазі; як же уб’єшся в літа ветхії та древні, тоді тільки прийде смерть, і любі та ніжні рученьки правнуків твоїх закриють тобі очі… хай, що я тобі досі говорив, то все було про оздобу душі; тепер же послухай, що потрібно для оздоби тіла.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XLIII
Про дальші Дон Кіхотові настанови Санчу Пансі
Хто, почувши наведені вище міркування Дон Кіхота, не мав би його за чоловіка цілком розумного і абсолютно благомислячого? Як ми вже не раз бачили протягом сієї великої історії, блудив він словами тоді тільки, як до мандрованого рицарства доходило, а в усіх інших речах показував ясний і нескаламучений розсудок, тим-то вчинки його що-крок різнили з розумом, а розум із вчинками; в останньому ж ділі, тобто в дальших науках Санчові, він проявив великий дотеп і до найвищої довів міри і мудрість свою, і божевільність. Санчо слухав його пильно-препильно і намагався вбити собі в тямку ті поради, щоб, ними скориставшись, слушного часу і добрим ладом виродити з себе губернатора. Дон Кіхот глаголав, отже, далі:
— Тепер про те, як слід поводити собою і домом своїм: найперше, Санчо, держи себе в чистоті, обстригай нігті, не відрощуй їх, як то роблять деякі невігласи, гадаючи, що нігті рукам краси додають, а ті необрізані виростки-додатки вже й не нігті, а радше кігті боривітра-ящіркоїда; свинський то і гидомирний дуже звичай.
Не ходи, Санчо, розперезаний чи розхристаний, бо нехлюйність одягу свідчить про незібраність думки, якщо тільки теє недбальство не прикриває хитрощів, як то було, кажуть, у Юлія Цезаря.
Розваж у думці, скільки матимеш доходу з своєї посади, і якщо його стане й на одяг для служби, дай їм лівреї радше пристойні й вигідні, аніж розкішні та витворні, і діли їх між слугами і вбогими: тобто як можеш одягти шестеро пажів, то одягни трьох, а до них трьох убогих; тоді матимеш слуги і на землі, і в небі. Тільки ж пиха бундючна не доросте ніколи до сього нового способу роздачі ліврей.
Не їж ні часнику, ані цибулі, щоб по тому духу не пізнали люди твого мужицтва.
Ходи поволі, говори повагом, тільки не так, ніби кожним словом своїм любуєшся, бо всяка афектація то річ недобра.
В обід їж мало, на вечерю ще менше, бо здоров’я всьому тілові кується у кузні шлунку.
Пий помірно, пам’ятай, що зайва чарка ані секрету не вбереже, ані в слові не встоїться.
Як їси, то не вминай за обидві щоки і при людях, гляди, не еруктуй.
— Оцього вже не втну, що воно таке — урихтувати,— сказав Санчо. Дон Кіхот пояснив:
— Еруктувати, Санчо, то те саме, що й відригувати, тільки слово ж це в нашій мові, хоть і значуще, та вельми бридке, тож люди, котрі делікатніші, вдались до латини і кажуть не відригувати, а еруктувати, не відрижка, а еруктація; а як хто тих виразів не розуміє, менше з тим — з часом язик наламається, а слово прийметься і зрозумілим стане; отак же то і збагачується мова, над якою силу мають громада людська та звичай.
— Оцю вашу пораду, пане,— сказав Санчо,— мушу справді добре затямити, щоб не одригувать, бо зі мною таке частенько бува, як надха нападе.
— Не одригувати, а еректувати,— поправив Дон Кіхот.
— Та нехай уже й урихтувати,— погодився Санчо,— так тепер і казатиму, може ж, таки не забуду.
— А ще, Санчо, не мішай до розмови своєї приказок отих незліченних; воно-то приказка є коротка сентенція, але ти їх тулиш часом, як горбатого до стіни, і виходить уже нісенітниця.
— То вже мені, мать, так Бог дав,— сказав Санчо.— Знаю я тих приказок до гибелі, ні в яку книгу не влізе; як починаю говорити, так вони і в губи не потовпляться, котрій перше вискочити — от і вигорта язик, котру попаде, хоч вона, може, й не до прикладу. Та вже ж стерегтимусь навперед, такі тільки казатиму, що до поваги моєї личать, сказано, дім як повна чаша — є і м’ясо, й каша; чий тас, а чия здача; добра тому схорона, хто б’є у дзвона; щоб давати і тримати, розум треба мати…
— Отак, Санчо, отак!— сказав Дон Кіхот.— Громадь, горни, нижи приказки, ніхто тебе не впинить! Убий мене, мамо, я зроблю так само! Тільки я остеріг, щоб ти рідше до приказок вдавався, як ти мені знов цілу вервечку випустив і то таких, що ні в Тин, ні в ворота. Коли приказка до діла, Санчо, я ж не кажу, що це погано, а як сипати ними на галай-балай, то мова стає незугарною, гірше того, вульгарною.
Як сядеш на коня, не розлягайся в кульбаці, гляди, щоб ноги тобі не стирчали, од живота коневого задалеко відходячи; не сиди ж і так недбало, як ото на свому Сірому — інший, знаєш, верхи їде як рицар, а інший як гицель.
Не дуже захоплюйся спанням, бо хто сонце засипає, той дневі не рад буває; зваж, Санчо, й на те, що невсипущість — то мати всякому добру, лінощі, навпаки, ще ніколи нікого до пуття не доводили.
Напослідок хочу дати тобі ще одну раду; хоть вона стосується не до оздоби тіла, візьми її собі добре в тямку, бо, гадаю, буде вона не менш корисна, як попередні: ніколи не вдавайся в родословні суперечки, не порівнюй родів людських, бо при порівнянні котрийсь із них конче вийде кращим; той, кого ти принизиш, зненавидить тебе, а кого піднесеш, нічим добрим тобі не віддячить.
Одяг у тебе хай буде — суцільні ногавиці, довга камізелька, плащ трохи довший; плюндрів не носи ні в якому разі, ані лицарям, ані губернаторам вони не личать.
Оце і всі мої тим часом тобі, Санчо, поради; коли пізніше, залежно від обставин, знадобляться інші які постанови, я їх тобі вділю — адже ти сповіщатимеш мені, як ітимуть твої справи.
— Пане,— одказав Санчо,— я розумію, що всі оці поради, які ваша милость дала мені, добрі, святі і пожиточні; тільки ж до чого вони, коли я їх поперезабуваю? Правда, ото про нігті, та ще щоб удруге женитись, коли трапиться, то я добре взяв собі у помку, а всі оті інші мудрації, витребеньки та видуменьки, то я за їх так пам’ятаю, як за торішні хмари, тож дайте мені їх краще на письмі: сам я читати не втну, а дам їх отцю-сповідальнику, то він їх мені вдовбе в голову і втокмачить, як треба буде.
— Ох, гріхи мої тяжкі!— вигукнув Дон Кіхот.— Горе з тими губернаторами, що грамоти не вміють! Мусиш-бо, Санчо, знати, що коли чоловік не вміє читати чи шульгою вдався, то одно з двох: або він походить із низького й підлого роду, або сам такий нікчемний та недолугий, що не береться його ані наука, ані звичай добрий… Це в тебе велика вада; якби ж ти хоть підписатись навчився!
— Та підписуватись то я вмію,— одказав Санчо.— Як я в свому селі титарював, то навчився був літери малювати, як ото на бирках буває, і казали люди, що то моє ім’я. В разі чого вдам, що мені праву руку одняло, то хтось інший за мене розпишеться: на все є рада, тільки на смерть нема; а як мій верх і заткало, то як захочу, так і зроблю; добре тому судитися, в кого батько алькальд, а я сам собі бери вище — цілісінький губернатор, ану ж сікніться до мене з своїми кпинами та ганами, то поживитесь, як пес макогоном; кого Бог полюбить, то й у запічку знайде; багатого дурість у людей за мудрість, а як я буду губернатором багатим і щедрим (аякже!), то ніхто мене не осудить. Аби мед, а мухи налізуть; скільки маєш, стільки стоїш,— каже, було, моя бабуся; з дужим не борись, а з багатим не судись.
— А бодай тобі, Санчо, все зле та лихе!— не витримав Дон Кіхот.— Стосот дияволів на тебе разом із твоїми приповідками! Нижеш їх і нижеш уже цілу годину, без ножа й тарілки мене ріжеш… Добалакаєшся ти з ними, ось побачиш, до самої шибениці: скинуть твої піддані через них тебе з губернаторства, збунтують і зворохобляться… Скажи мені, невігласе, де ти їх береш, як ти їх, безголовий, до слова прив’язуєш? Я поки хоть одну згадаю, щоб до діла була, то тяжко намучуся і добре впрію, мовби довго землю кидав.
— Бігме, пане мій і господарю,— одказав Санчо,— бідкається ваша милость бозна-якими дурницями. А що ж би я мав у біса з добром своїм робити, бо тільки ж у мене й добра, що приказка стара, тільки й майна, що примовка смачна! От і зараз крутиться в мене на умі їх четвірко, що скажу, як до кошика грушки зложу, і таки не змилю, а як в око вліплю; тільки, мать, не говоритиму, бо хто мовчить, той двох пересанчить.
— Ну, ти, Санчо, не з таких,— сказав Дон Кіхот,— не знаєш, що таке мовчок, не вилазиш із балачок. Та цікавий я знати, які ж то чотири приказки тобі на ум спали, що сюди пасують, бо я от думав-думав і до жодної не додумався.
— А що ж тут кращого придумаєш,— сказав Санчо,— як не одне: “Не клади пальці між зуби-жувальці” та отаке: “Геть із хати, не руш меї жінки,— що одкажеш на такі дотинки?”, та ще оце: “Чи каменем о глек, чи глеком о камінь — усе глекові амінь”. Що, скажете, не підходить? Хто насупір губернаторові чи якому начальству піде, буде тому, як пальцеві між зубами, байдуже, чи передніми, чи черенними; на губернаторів наказ не огризнешся так само, як на оте: “Геть із хати”; ну, а про глек та камінь, то й сліпому видно, що воно й до чого. Отож хто бачить запороху в чужому оці, нехай згада про бервено в своєму, щоб не казали про нього люди: насміялась верша болоту. А вже й вашій милості відомо, що розумніший у своїй хаті дурень, як мудрий у чужій.
— Оце вже, Санчо, брехня,— заперечив Дон Кіхот,— бо дурень не знає нічого ні в своїй хаті, ні в чужій, а на дурній підвалині розумний будинок не виросте. Та годі вже про цеє, Санчо: як ти врядуватимеш погано, то на тобі вина буде, а на мені ганьба; єдиною втіхою буде мені те, що я сповнив свій обов’язок і дав тобі якнайкращі, якнаймудріші поради, доконавши тим свою повинність і справдивши свою обітницю. Нехай же тебе, Санчо, Бог провадить, хай направить тебе в твоїм правлінні, а мене хай не доведе бачити, як ти острова свого догори дригом перевернеш, бо я міг би тому запобігти, якби одкрив дукові, хто ти такий єсть, якби сказав йому, що цей малий черевань, цей плохий чоловічина — то тільки торба, напхана приказками, міх, начинений усякою поганню.
— Пане,— одказав Санчо,— якщо вашій милості справді здається, що я не гожуся на губернаторя, то я хоть і зараз од його одстану, бо душі своєї остілечки, як чорного за нігтем, більше ціную над усе моє тіло і лишуся радніше просто собі Санчом на хлібові й цибулі, ніж губернатором на рябчиках та каплунах; а ще ми всі, коли спимо, то однакові — що великі, що малі, що багаті, що бідні. Отож нехай ваша милость ізважить, що ніхто, як ви мене на губернаторя лагодите, а я про теє урядування та про ті острови не більше знаю, як сич із совою, і як ви гадаєте, що за моє губернаторство мене чортяки вхоплять, то волію піти до раю Санчом, а не губернатором до пекла.
— їй-Богу, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— за самі оці твої слова ти вже заслуговуєш бути правителем хоть і над тисяччю островів: маєш добру душу, без якої всі знання нічого не варті. Отож здайся на Бога і не збивайся з доброго путі, тобто тримайся твердо повзятої постанови — будь справедливим у всіх справах, які тобі притрапляться, бо небо сприяє благим намірам… Та ходімо краще до столу, панство нас певно уже чекає.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XLIV
Про те, як Санчо Панса виряджався на губернаторство, та про дивну пригоду, що приключилася Дон Кіхотові в замку
Кажуть, що у властивому першотворі нашої історії Сід Ахмет, дійшовши до сього розділу, не зовсім вірно витлумаченого перекладачем, скаржився ніби сам на себе, що заходився писати таку суху і, сказати б, обмежену повість, бо йому здавалося, що мусить говорити виключно про самого Дон Кіхота та ще про Санча, не сміючи вдаватися до будь-яких відхилень чи вводити якісь поважні або цікаві епізоди; признавався мавр, яка то була нестерпна мука розумові, руці й перові — зосереджуватись на єдиній темі, промовляти устами кількох лише персонажів, що не давало авторові ні слави, ні вжитку, щоб же тієї невигоди позбутися, вставив він у першій частині кілька опрічних оповідок (як от про нерозсудливо цікавого та про мавританського неволь-ника), які до самої речі не стосуються, на відміну від інших епізодів, зв’язаних безпосередньо з Дон Кіхотом і тим самим для історії необхідних. Зауважив мавр і те, що люди, захопившись подвигами Дон Кіхота, на ті оповідки не дуже зважали — або проминали їх, читаючи, або з поспіхом і нехіттю нашвидко їх перебігали, не помічаючи красот їхніх та прикмет кунштовних, які безперечно вийшли б наяв, коли б оповідки ті самі собою у світ були пущені, без зв’язку з Дон Кіхотовими шаленствами та Санчовими дурощами; тож у сій другій частині не хотів уже подавати оповідок або окремішних, або частково тільки з повістю зв’язаних, обмежуючись такими лише епізодами, що з подій самої історії випливають і трактуючи їх скупо і небагатослівно; отож, замкнувшись у тісних рамках своєї повісті, хоть має досить таланту, розуму і вміння писати про все на світі, просить автор не погордити його працею і хвалити не за те, що він написав, а за те, що недописав. По сьому одбігові провадить свою історію далі такими словами:
По обіді того самого дня, як Дон Кіхот давав Санчові поради, він списав їх таки й на письмі, щоб той при потребі знайшов собі читця, та ледве передав те писання джурі, як той його десь посіяв, і потрапило воно в руки дукові, що й сам його прочитав, і дукині показав: знов дивувались обоє непомалу і шаленству, і мудрості Дон Кіхотовій. Щоб ще почату ними гру далі провадити, послали вони того ж самого пообіддя нашого Санча з численним супроводом до тієї місцевості, що мала бути йому островом. Опікуватись ними доручено було дуковому дворецькому, чоловікові розумному й дотепному (дотеп, як відомо, без розуму неможливий), тому самому, що так удатно зіграв роль графині Три-фалдистої); тож і тепер, супроводжуючи Санча, діяв у тому ж дусі згідно з настановами своїх панів. Та ось, добре придивившися до дворецького, упізнав Санчо в його обличчі риси дуеньї Гореслави і сказав, звертаючись до Дон Кіхота:
— Пане, або нехай мене чорти на сім місці махом-пахом ухоплять, або нехай ваша милость признає, що пика в цього-о дукового дворецького така сама, як у Гореслави.
Дон Кіхот уважно подивився на дворецького, а подивившись, сказав Санчові:
— Нема чого, Санчо, чортам тебе хапати ані махом, ані пахом (не знаю, що воно там у тебе значить): обличчя в них справді однакові, але звідси ще не випливає, що дворецький є Гореслава, бо якби воно так було, ми стали б перед лицем неймовірної суперечності, коло якої не час тепер заходжуватись, бо то завело б нас у нерозплутний лабіринт. Повір, друже: мусимо щиро молитись Господеві нашому, щоб увільнив нас од лихих чарівників і злих чорнокнижників.
— Жарти жартами,— заперечив Санчо,— а як він оце допіру говорив, то в ушу мені бринів голос Трихвалдистої. Ну, та нехай, не буду вже; а проте пантруватиму за ним, чи не одкриється ще яка ознака, що мою підозру або зіб’є, або потвердить.
— Отак, Санчо, й роби,— сказав Дон Кіхот,— та й мені сповісти, як чого дізнаєшся, і взагалі про все, що тобі на урядуванні трапиться, давай знати.
От і рушив уже в дорогу Санчо з почтом своїм численним, одягнений за судовика — у широкому плащі камелотовому, рудому хвилястому, у шапочці такої самої барви, верхи на мулі доброму, а за ним слідом ішов (так повелів дук) Сірий його в розкішному єдвабному наряді. Санчо раз по раз оглядався, любуючи на осла свого, гордий та пишний, куди тому цісарю німецькому! Прощаючись із дуком та дукинею, поцілував їм руки, а в пана свого благословення попросив: той дав йому не без сліз, а сей прийняв не без хлипів.
Дозволь же тепер, любий читальнику, їхати доброму Санчові в добру годину і сподівайся на два корці сміху, що матимеш, почувши, як він там уряд свій справляв, а тим часом вернімось до пана його, що йому тієї ночі притрапилось: тут уже як не сміятимешся, то хоч оскалься трохи, бо Дон Кіхотові пригоди завше слід сприймати як не з подивом, то зі сміхом. Отож, повідають, як поїхав Санчо, Дон Кіхот одразу зажурився: якби приміг, скасував би те призначення, вернув би джуру з губернаторства. Дукиня теє помітила і спитала в рицаря, чого він такий сумний; якщо то через розлуку з Санчом, то всі джури, дуеньї та покойові її двору готові служити йому, уволюючи всяку його волю.
— То правда, ясна пані,— одказав Дон Кіхот,— що Санчів од’їзд засмутив мене, але це не єдина й не головна причина мого смутку, отож із усіх пропозицій вашої ясновельможності приймаю і обираю лише прихильність, з якою вони вчинені, а зрештою, благаю у вашої ясновельможності дозволу і згоди на те, щоб я в кімнаті своїй сам собі услуговував.
— Направду, пане Дон Кіхоте, то річ неможлива,— заперечила дукиня.— Вам будуть служити чотири панянки з мого почту, гарні всі, як квіточки.
— Для мене,— сказав Дон Кіхот,— будуть вони не квіточки, а ніби колючки в душу. Тож не ввійдуть вони в мою кімнату, ані щось до них подібне, ніяким світом. Якщо ваша достойність хоче й далі осипати мене незаслуженими ласками, я попрошу лише одної — зоставити мене одного в моїх чотирьох стінах, де я сам собі буду слугою: я ж бо завжди ставлю мур між жаданнями моїми і моєю честивістю і не зламаю сього звичаю навіть заради великодушності, що ваша достойність мені виказує. Одне слово, волію спати одягненим, аніж дозволити, щоб хтось мене роздягав.
— Ні слова більше, пане Дон Кіхоте! — відповіла дукиня.— Я з свого боку видам наказ, щоб і муха в вашу кімнату не пролетіла, не те що яка панянка: не така з мене людина, щоб з моєї вини наражалась на небезпеку цнотливість пана Дон Кіхота, що, як я тепер зрозуміла, є однією з його коронних чеснот. Отож ваша’милость може роздягатись і вдягатись собі до любої вподоби, ніхто жадної перешкоди чинити не буде; в кімнаті вашій знайдете навіть посудину, потрібну тому, хто спить у замкненому приміщенні, щоб ніяка натуральна потреба не змусила відмикати двері. Нехай живе тисячу віків велика Дульсінея То-боська і хай “ім’я її прославиться по всьому кругу земному, що удостоїлась кохання такого зацного і честивого рицаря, і хай милостиве небо натхне Санча Пансу, губернатора нашого, на щонайскоріше довершення подвигу бичування, аби світ знову міг утішатися красою тієї великої сеньйори.
На теє Дон Кіхот промовив:
— Ваша високість говорила, як їй і належить; в устах-бо женщин високого коліна немає місця словам неблагородним. Похвала вашої достойності вчинить Дульсінею щаснішою і в світі славнішою, ніж усі дифірамби найбільших на землі красномовців.
— Гаразд, пане Дон Кіхоте,— сказала дукиня.— Наближається час вечері, і дук уже напевне чекає нас; тож ходім повечеряймо, а потім ваша милость піде спочивати зарані: подорож ваша до Кандаю була таки не коротка і ви, мабуть, добре стомились.
— Анітрохи, пані,— відповів Дон Кіхот.— Можу й присягти вашій вельможності, що ніколи на своїм віку не їздив на такому рахманному і ходовитому коневі, як той Цурпаляк; не знаю, чого се Маламбрунові забаглося позбутись такого любого й милого ступака, що він спалив його з доброго дива.
— Тут я можу тільки здогадуватись,— сказала дукиня,— що Ма-ламбрун почав жалкувати з тої кривди, що вчинив був Трифалдистій з товаришками та й іншим особам, став каятись за злочин, що вкоїв чаруванням своїм та чорнокнижництвом, і вирішив знищити все знаряддя своє химородницьке, в першу чергу найголовніше, те, що носило його без угаву світами — от він і спалив Цурпаляка, а попіл спаленого і пам’ятковий напис — то трофеї, що навіки прославили мужність великого Дон Кіхота з Ламанчі.
Дон Кіхот подякував дукині ще раз і по вечері пішов до себе в кімнату, не взявши нікого собі до послуги: боявся, бачите, щоб якісь надзвичайні обставини не спонукали його й не примусили порушити вірність супроти володарки своєї Дульсінеї; перед його очима завше стояв живий приклад Амадіса, цвіту й свічада мандрованого рицарства. Замкнув за собою двері, роздягнувся при двох свічках воскових, та стягаючи з себе панчоху (о нещастя, негідне такої персони!), пустив не сльозу і не інше щось, що могло б кинути тінь на благопристойність його поведінки,— спустив, кажу, із двадцятеро, вічок на тій панчосі; стала вона як решето… Засмутився герой наш непомалу: дав би, може” унцію срібла за півміточка зеленого .шовку — кажу зеленого, бо панчохи мав зелені.
“Ох, бідносте-убогосте!— вигукнув тут на письмі Бен-Енхелі.— Не знаю, з якої причини великий кордовський поет казав на тебе:
Священний даре, прийманий невдячно…
Хоть я і мавр, а знаю од християн, спілкувавшися з ними, що до святості належать милосердя, покора, віра, послух і убожество, та все-таки гадаю, що то справді угодник Божий, хто бідністю своєю задовольняється, коли та бідність не така, про яку їхній великий святий говорить: “Хто сьогосвітнім користується — як би не користувались”,— така бідність називається вбогодухістю; а ти, друга бідносте (про яку я отут говорю),— чого чіпляєшся радше до шляхетних рицарів, ніж до кого іншого? Чого примушуєш їх заліплювати смолою дірки в черевиках, носити на куртках гудзики-розпарки — один шовковий, другий волосяний, а третій шкляний? Чого комірці їхні здебільшого лопухами спадають, а не стоять, як належить?” (З цього видно, що мода на стоячі коміри та на крохмаління досить уже давня). А далі каже: “Нещасливий той уроджений шляхтич, який, щоб честі не вронити, їсть удома нишком якусь нізчимню юшку, а на люди виходить, лукавлячи, з ко-пирсалкою до зубів, хоч їм м’ясо і не пахло! Нещасливий, кажу, той, хто, про честь свою ревне дбаючи, вічно боїться, щоб хто здалеку вже не помітив латок на взутті його, смальцю на капелюсі, світки на плащі, а трясці в животі!”
Все оте спало на думку й Дон Кіхотові, як ото вічка в панчосі йому розпустились, та скоро він потішився, як побачив, що Санчо лишив чоботи свої подорожні: взую, подумав, назавтра. Нарешті поклався в ліжко, тяжко зажурившись — одне, що без Санча сумно, а друге — з панчохами біда; зацерував би їх шовком і іншого якого кольору — то був би вже знак найгіршої нужди при благородстві… Задмухав свічки; в кімнаті було душно, не спалось. Устав з ліжка і прочинив кватирку в заґратованому вікні, що виходило в сад. Відсуваючи кватирку, почув — хтось ходить по саду, розмовляє. Прислухався. Внизу заговорили голосніше, і він розчув такі слова:
— Не умовляй мене, о Емеренсіє, співати! Адже сама знаєш: відколи сей чужинець прибув до нашого замку і я звела на нього очі, мені стало не до співів, можу тільки плакати: та ще пані наша сон має чуткий, і не хотіла б я ні за які скарби світу, щоб вона нас тут застала. Та хоч би я її й не розбудила, спів мій все одно був би ні до чого: адже він не пробудить зо сну і сього нового Енея, що прибився в наші краї мені на згубу.
— Не зважай на те, люба Альтісідоро,— озвався другий голос.— І сама дукиня, безперечно, і всі, хто є в сьому домі, сплять уже, от хіба тільки володар твого серця, пробудитель душі твоєї не спить: щойно чула я, як відчиняв він кватирку гратованого вікна свого, тож певно ще не заснув. Заспівай же, лебідонько, тихо та любо, приграючи на арфі, а як почує нас дукиня, то звернемо все на духоту нічну.
— Не те мене бентежить, Емеренсіє,— одказала Альтісідора.— Не хотіла б я співом серце своє одкривати, щоб люди, несвідомі потужної сили кохання, не осудили мене, не ославили легковажною та безсоромною. Та вже що буде, те й буде: краще сором на лиці, ніж троюда в серці.
І тут враз залунали ніжні акорди арфи; почувши їх, Дон Кіхот аж умлів: на ум йому сплили нескінченні пригоди такого ж роду, всі оті вікна, балкони, сади, серенади, любощі та інші замороки, що повичиту-вав він у своїх заморочливих рицарських романах. Йому уроїлось у голову, що котрась із дукининих фрейлін закохалась у нього, але природна соромливість змушує її той пломінь таїти. Він аж злякався, щоб та пристрасть не зборола його, тож вирішив триматись: уручив душу свою й думу володарці своїй Дульсінеї Тобоській, а сам налагодився слухати музику. Щоб же дати взнаки, що він тут, що слухає, то навіть чхнув зумисне, на радість обом дівчатам, яким тільки того було й треба. Отож наладивши арфу, перебігши пальцями по струнах, Альтісідора завела ось якого романса:
Ти, що ніжишся у ліжку,
У голландських простиралах
І, розкинувшись недбало,
Спиш од вечора до рана,
Ти, із рицарів найсмільший,
Що зродила нам Ламанча,
Перед ким найзолотіший
Скарб індійський заламався!
Співом кличе тебе діва
І шляхетна, й безталанна,
Що од сонць твоїх двоїстих
Душа в неї запалала.
Ти пригод собі шукаєш,
А комусь несеш нещастя:
Рани завдаєш без ліку,
А от ліку — не діждаться…
Ти скажи мені, молодче,
Боже хрань тебе в напастях,
Чи в пустелі ти вродився,
А чи в диких гірських хащах?
Чи тебе поїло змалку
Молоком лазюче гаддя,
Чи плекали в тобі гори
Дику звагу і завзяття?
Хай гордиться Дульсінея,
Дівка дужа та рум’яна,
Що скорила злюку-тигра,
Що приборкала орлана.
Тим же їй співають славу
І Енарес, і Харама,
Тихий Тахо й Мансанарес,
Пісуерга і Арланса.
Помінялась би я з нею,
Ще була б їй і приплата
— Рясна сукня з торочками,
Щонайкраще моє плаття.
Мнлувалаеь-би з тобою,-
Вже яка була б ласкава!
А як ні, то хоть сиділа б,
У голівці б тобі ськала…
Та напевне я, нещасна,
Тої милості не варта?
Розтирати тобі ноги —
І тому я буду рада.
Скільки чепчиків і стрічок
Я б тобі надарувала,
Скільки сріберних шкарпеток
І панчішок із єдваба!
Скільки добрих буйних перлів
Я б найшла для свого пана,
І таких, яким на світі
Не родилася ще пара!
Не дивись, новий Нероне,
Хижим позирком тирана
На пожежу, що так яро
Мені душу обуяла!
Я ще дівчина-дитина,
Не соромлюся признаться:
За три місяці й два тижні
Мені буде вже п’ятнадцять.
А собою я нівроку —
Не крива і не кульгава,
Маю коси, мов лілеї,
Вони мені п’ят сягають.
Може, трохи повноуста,
Може, трохи ще й кирпата,-
Додають мені уроди
Зубки гарні, як топази.
Голос мій, ти сам це чуєш,
Солоденький, як меляса;
Хоть я ростом невеличка,
Так зате струнка вдалася.
Вся краса моя чудова
Здобиччю тобі припала…
Звать мене Альтісідора,
Я в цім замку двірська панна.
Тут урвався спів зраненої коханням Альтісідори, і почалась мука жаданого нею Дон Кіхота, що, зглибока зітхнувши, сказав собі на думці: “Яким нещасним рицарем мандрованим я вдався, що нема в світі такої панянки, щоб на мене глянула та й не закохалась! Яка ж нещаслива доля й незрівнянної Дульсінеї Тобоської, що не дають їй люди неподільно тішитися моєю безприкладною вірністю! Що ви од неї хочете, королеви? Чого вимагаєте, імператриці? Чому ви її мучите, дівиці-на-дцятки? Дайте спокій сердешній, дайте їй тріумфувати, радіти і пишатися щастям, яке вділив їй Амур, подавши серце моє і душу мою їй у вічну владу! Знайте, всі закохані, скільки вас єсть, що тільки Дульсінеї я пундик і попряник, а всім іншим кремінь; їй я мед, а вам полинь; мені одна тільки Дульсінея вродлива, розумна, цнотлива й чеснородна, а всі інші — бридкі, дурні, розпутні й підлі; природа на те мене створила, щоб я їй належав, а не будь-кому іншому. Хай та Альтісідора хоч плаче, хоч співає; хай божеволіє з розпачу дама, за яку мене побито в замку зачарованого мавра; нехай мене печуть-ріжуть, а я належатиму одній тільки Дульсінеї, чистий, чесний і чеснотний, на зло всім на світі чародійницьким силам!”
По сім слові захряснув вікно, лихий і сердитий, неначе його спостигло бозна-яке нещастя, і ліг собі в постіль, де ми його тим часом і залишимо, бо вже нас кличе великий Санчо Панса, якому не терпиться розпочати славне своє урядування.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XLV
Як великий Санчо Панса обняв владу на своїм острові і як розпочав там урядування
О ти, світочу всесвітній, око небеснеє, антиподів повсіденний знай-дителю, прохолодливих сосудів благісний гойдателю, тут Тимбрію, там Фебе, ще де стрільче, а деінде цілителю, поезії родителю, музики зиждителю, що завсігди сходиш і, всупереч оманливим змислам нашим, нігде не заходиш! До тебе обертаю річ мою, о сонце, з чиєю поміччю людина сплоджує людину! Молю тебе й благаю осяяти ласкою твоєю су-темряве розумініє моє, аби спромігся я про великого Санча урядування пункт по пунктові відомості подати; без тебе-бо чуюся недолугим, не-здольним і себе непевним.
Отож, кажу, прибув Санчо з усім супроводом своїм до містечка одного, душ так на тисячу абощо — то з дукових посілостей було чи не найкраще. Сказали йому, що воно зветься острів Гармадармія,— може, й справді так було містечкові на ім’я, а може, тому, що урядування над ним далося дарма. Як над’їхали до міської брами (город був обведений муром), назустріч Санчові вийшли мужі громадські, задзвонено у всі дзвони, всі люди вітали його з радістю й повели з великою помпою до собору — віддати дяку Богові; потім з кумедними церемоніями вручено йому ключа од міста і проголошено незмінним губернатором острова Гармадармії. Увесь народ дивом дивував на одяг і на бороду, на грубе черево й низький зріст нового губернатора — і ті, що не знали, в чім тут сила, і навіть утаємничені (і таких було чимало). Із церкви повели його до уряду, посадовили на суддівське крісло, і дворецький дуків сказав:
— На сьому острові, пане губернаторе, з давніх-давен так заведено, що хто приступає до управління сим преславним островом, має одпо-вісти на задане йому питання — та не просте, а вузлувате; так люди вивіряють ума у нового губернатора, щоб, почувши його відповідь, знати, чи їм радіти з його приходу, а чи журитися.
Слухаючи ці слова дворецького, Санчо дивився на буйні літери, виведені супроти його крісла на стіні, а що не вмів читати, то спитав, що то воно там намальовано. Йому одказали:
— Пане, написано там і зазначено день, у який ваша милость уступила в володіння сим островом; напис той каже до слова так: “Сього дня, такого місяця й такого року, уступив у володіння сим островом сеньйор дон Санчо Панса, подовж, Боже, його панування на многая літа”.
— А кого ж то називають дон Санчо Панса?— спитав Санчо.
— Та вашу ж таки милость,— одповів дворецький,— бо жаден інший Панса на сей острів не ступав, опріч того, що сидить у сім кріслі.
— То знайте ж, брате,— сказав Санчо,— ніякий я не дон, і в нашому роді вічно й судно такого не було: звуся просто Санчо Панса, та й квит; батько мій звався Санчо, і дід Санчо, і всі вони були Панси без отого панькання та донькання. Мабуть, на сьому острові стільки розвелося донів, що в собаку кинеш, а в дона влучиш; та як потримає мене Бог на сьому уряді хоть який тиждень, то я добре прополю отеє дон— ство, щоб не докучало людям, як комарня. Та ви вже задавайте ваші питання, пане дворецький: відповім, як зумію, чи там уже народ смутитиметься, чи ні.
В тій хвилі до приміщення суду увійшло двоє: один, з одягу знати, селянин, а другий кравець — тримав у руках ножиці. От кравець і каже:
— Пане губернаторе, я і отсей працьовитий чоловік приходимо перед вашу милость от у якій справі: сей добрий чоловік прийшов учора до мене в майстерню (бо я собі, шанувавши слухи ваші, термінований, хвала Богові, кравець) і питає, подаючи мені шмат сукна: “Добродію, чи вистане сього сукна мені на ковпак?” Я подивився на сукно і сказав, що стане; він же, гадаю, гадав собі — і я таки вгадав!— що я маю намір частину сукна того вкрасти,— таки бачите, в нього лиха натура і такої лихої думки про нас, кравців, бувають люди,— і питає знов, чи не стане сукна на два ковпаки; я ж, угадавши його гадку, сказав, що стане; тоді він, упершись у ту свою першу підозру, став додавати ще і ще, а я погоджувавсь, аж поки не дійшли до п’ятьох. Тепер прийшов він по ковпаки, я йому даю, а він не хоче платить за пошиття: або, каже, сукно верни, або мені гроші плати.
— Чи так воно було, чоловіче добрий?— спитав Санчо у селянина.
— Так, пане,— одповів той.— Та хай ваша милость скаже йому показати ті п’ять ковпаків, що він мені пошив.
— З дорогою душею,— погодився кравець.
І, вийнявши руку з-під плаща, показав п’ять ковпачків, настромлених на п’ять пучок:
— Ось,— каже,— ті п’ять ковпаків, що сей добродій мені замовив: клянусь Богом і власним сумлінням, що не лишив собі ані окраєчки — хоть і зараз пред’явлю свою роботу цеховим поцінувальникам.
Усі присутні сміялися з тих ковпачків, що їх так багато вийшло, і з тих дивних позвів. Санчо подумав-подумав і сказав:
— Здається мені, що сей позов дається рішити без тяганини й без параграфів, по розуму судящого; моя резолюція така: кравець позбавляється плати за пошиття, а замовник — сукна, ковпаки ж дати в тюрму на рештантів, і ділові квит.
Якщо попередній вирок викликав подив у присутніх, то сей їх розсмішив, та все ж як губернатор волів, так і зробили. Потім того перед судцем стало двоє старих: один із тростинкою замість ціпка, другий без. Той, що без ціпка, сказав:
— Добродію, я позичив отсьому чоловікові з доброї волі і ласки своєї десять щирозолотих талярів, з умовою, що він їх верне, коли я того зажадаю; пройшло чимало часу, і я їх не вимагав, щоб не вганяти його в той клопіт, у якому був, коли до мене звернувся; а потім, бачивши, що він не квапиться боргу повертати, нагадав йому раз, і вдруге, і втретє, а він, де б повернути, став одмагатися: не позичав я, каже, тих десятьох талярів, а як, може, й позичав, то давно віддав уже. Нема в мене на ту позику, ані на віддачу, свідків: тож нехай ваша милость одбере у нього присягу, і як присягне, що повернув, то я йому прощаю однині й навіки перед Богом.
— Що ви на сеє скажете, діду з тростинкою?— спитав Санчо. На те дід одказав:
— Признаюсь, пане-добродію, що таки позичав; а що він здається на мою присягу, то нехай ваша милость опустить жезло своє суддівське, і я поклянуся, що повернув ту позику істинно і правдиво.
Губернатор опустив жезла, а дід, передавши тростинку другому, щоб не заважала, поклав руку на хреста жезла суддівського і посвідчив під присягою, що справді позичив був у чоловіка тії десять талярів, але віддав їх йому з рук у руки, а той, певно, забувся і знов вимагає віддачі. Сеє побачивши, великий губернатор спитав у вірителя, що він скаже на присягу позикоємця. Той одказав, що боржник, без сумніву, каже правду, бо він людина порядна і богобоязлива; то сам я, каже, напевне, забув, як і коли мені вернуто гроші і віднині жодних до нього не матиму претензій. Боржник узяв у вірителя свого ціпка і, похиливши голову, вийшов із судної палати; Санчо ж, побачивши, що оскаржений вийшов, не діждавши вироку, а позивач прийняв те з терпливою покорою, схилив голову на груди і, приклавши вказівного пальця правої руки до брів і носа, думав якусь хвильку, а потім підвів голову і наказав завернути того діда з тростинкою. Привели його, а Санчо й каже:
— Дайте мені, чоловіче добрий, вашу тростинку: так, бачите, треба.
— Чому не дати?— одказав дід,— нате, добродію.
І вручив йому тростинку. Санчо взяв її і передав другому старому:
— Ідіть із Богом,— сказав,— тепер вам заплачено.
— Заплачено, кажете?— обізвався той.— Хіба ж сяя тростинка варта десять золотих талярів?
— А варта,— відповів губернатор,— коли ж ні, то в світі немає більшого за мене дурня. Отут-то й покажеться, чи стане в мене олії в голові управляти хоть би й королівством.
І тут же наказав при всіх розламати тростину і розщепити. Так же й зробили — і знайшли всередині десять золотих талярів. Люди здивували великим дивом і визнали свого губернатора новітнім Соломоном премудрим. Спитали, як він догадався, що там гроші, і він пояснив: звернув, каже, увагу на те, як оскаржений перед присягою передав тростинку в руки позивачеві і тоді вже клявся, що вернув десять талярів позивачеві з рук у руки, а по складенні присяги попросив свою тростинку назад; отут, каже, я й упав на здогад, що ті гроші були в ній сховані. Звідси можна зробити висновок, що навіть дурних правителів Бог може напутити на правий суд; а ще, сказав, чув подібну історію від сільського панотця свого, і якби не забував того, що хотів запам’ятати, то кращої пам’яті не було б на всьому острові. Нарешті два діди пішли собі геть, сей присоромлений, а той задоволений, а присутні ніяк не могли з дива вийти; той же хроніста, що приставлений був списувати всі Санчові слова, вчинки та поведенцію, не міг жадним способом вирішити, чи мусить мати і вважати його за дурного, чи теж за мудрого.
Тільки-но покінчили з цією справою, як у суд убігла молодичка, тягнучи за собою чоловіка якогось, ніби скотаря, гаразд одіжного, і залементувала:
— Справедливості, пане губернаторе, справедливості! Як не знайду її на землі, то й до неба доберусь! Губернаторчику-лебедику, отсей гуль-тяй порвав мене серед чистого поля та й покористувався тілом моїм, мовби шматиною якою немитою, та й потолочив мені, бідній, нещасній, той віночок, що берегла я двадцять і три рочки, одбороняючись од маврів і християн, од своїх і сторонських; чи на те ж я була як дуб непіддатлива, як саламандра в огні, як вовна в терню ціла-ціленька, щоб тепер отсей пройдисвіт ліз до мене з своїми брудними лапами?
— А ще треба перевірити, чи брудні руки в цього ломуса, чи, може, й чисті,— сказав Санчо.
І, звернувшись до чоловіка, спитав у нього, що він може сказати на скаргу сієї жінки. Той одказав знічено:
— Я собі, панове, убогий кабанник, ішов оце сьогодні рано з торгу, де продав чотири — перепрошую — кабанці, причому стягнено з мене містового та ще там якогось майже стільки, скільки вони були варті; от вертаю до себе в село, аж тут іздибався з сією молодицею — ну, лихий мене й попутав (усюди ж то влізе, нечиста сила!), пожирував я з нею насправжки і заплатив же ніби гаразд, а їй того мало: вчепилась мене, як пеня, та й привела сюди, каже, що я зґвалтував її; та бреше ж вона, от хоть і забожусь! Оце і вся правда, вся до гаріля.
Тоді губернатор спитав у нього, чи має при собі які срібні гроші; той одказав, що має двадцять дукатів у ремінній калитці, за пазухою. Санчо наказав вийняти калитку і оддати її всю цілком позовниці; переляканий кабанник так і зробив. Молодиця схопила калитку і, кланяючись усім та благаючи Бога, аби послав вік довгий та тривок добрий панові губернатору, що обстає за сиротами бідними та дівицями нещасними, вийшла з суду, тримаючи здобич обома руками — а перевірила, проте, чи гроші справді срібні. Як тільки вона вийшла, Санчо сказав кабанникові, якому вже й сльози на очі набігли, а серце рвалось за тою калиткою:
— Тепер іди, чоловіче добрий, наздожени ту молодицю, вирви в неї гроші хоть би й силою і вертайся з нею сюди.
Той був хлопець не глухий та й не дурний — кинувся стрілою наздогін. Усі присутні мов завмерли: цікаво було, чим ця справа скінчиться. За якусь хвилю той чоловік знов увійшов до суду з молодицею — тепер їх зовсім годі було розчепити: вона, задубивши спідницю, тримала в полі ту калитку, притискаючи її до лона, він намагався відібрати її, та ба! Жінка не давалась, волаючи на все горло:
— Ой, пробі, люди! Дивіться, пане губернаторе, на цього лотра, на цього безстидника і безбожника! Серед міста на вулиці хотів у мене калитку видерти, що ваша милость казали мені дати.
— Ну, і як, видер?— спитав губернатор.
— Видер?— перепитала жінка.— Швидше він душу з тіла мені видере, як ту калитку! Не на плоху напав! І од пазуристіших котів од-гризуся, одкусаюсь, не те, що од цього недотепи й недолуги! Кліщами-обценьками, гаками-ломами не витягнеш із мене, лев’ячими кігтями! Хіба душу мені вирвете з самісінького тіла!
— Правда її,— сказав чоловік.— Ухоркала вона мене й заїздила, не годен я у неї калитку відняти, нехай уже…
Тоді губернатор сказав жінці:
— А покажи-но, шановна, тую калитку.
Вона подала калитку Санчові, а Санчо кабанникові; тій же нібито зґвалтованій, що стільки ґвалту наробила, сказав:
— Жінко добра, якби ви були появили хоть половину тої сили і зваги, з якими захищали сю калитку, в обороні тіла свого і своєї честі, жаден Геркулес не міг би над вами ґвалту учинити… Війся собі з Богом під три чорти, і щоб духу твого не було од сього острова на шість миль, під карою двохсот нагаїв! Геть відціля, кажу, непотребнице, без-чільнице, облуднице!
Перелякана жінка понурилась і пішла геть, як непишна, а губернатор сказав кабаннику:
— Іди, чоловіче добрий, з Богом до себе в село із своїми грішми, та як хочеш, щоб вони були в тебе цілі, то не дуже квапся жирувати аби з ким.
Кабанник подякував йому, як уже там зміг, і пішов додому, а люди знов і знов дивувались суду й присуду, нового губернатора. Хр,оніста списав те все і переслав дукові, що ждав уже з нетерпінням тих вісточок.
Нехай же тепер бравий Санчо тут собі урядує, а ми поспішім до його пана, збаламученого музикою Альтісідори.
