«Дон Кіхот» РОЗДІЛ II,
де оповідається про немалу зваду, що мав Санчо Панса з Дон Кіхотовою клюшницею та небогою, а також про інші кумедні події
Повідає історія, що той галас, який почули Дон Кіхот, парох та цилюрник, справді зняли небога з клюшницею: жінки сварилися з Санчом Пансою, що намагався прорватись до Дон Кіхота, а вони його й на поріг не пускали.
— Чого сей волоцюга до нас приплентався? — репетувала клюшниця.— Іди собі, чоловіче, до своєї доми, бо я знаю, що то ти пана мого непутиш та баламутиш, по безвинах та по безвістях його тягаєш!
— Ти, ключнице, ти, гадючнице! — одгризався Санчо.— То не я пана, а пан мене баламутить, і непутить, і по тих безвістях за собою волочить! Та й то ще не вся правда, а тіки половина, бо він мене з дому вива-бив, усе голову морочив, казав, що острів дасть, та й досі дає…
— Вдавився б ти ним, Санчо проклятий! — се вже небога озвалась.— А з чим же хоть їх їдять, тії острови, ненажеро ненатлий?
— їх не їдять,— одказав Санчо,— ними керують і правлять, і один острів стане за чотири міста й за п’ять суддівських посад.
— Чотири чи п’ять, то байдуже,— заявила клюшниця,— а ти, огидо, ти, занудо, все одно сюди не ввійдеш! Іди, керуй там своїм обійстям, управляй свою нивку та й викинь із голови всі оті острови й островиці!
Парох і цилюрник дослухалися до тої троїстої суперечки з видимим задоволенням, але Дон Кіхот, боячись, аби Санчо не намолов і не нагородив усяких неподобних нісенітниць та не пробовкнув чого зайвого на шкоду його честі, гукнув його до себе, а жінкам велів замовкнути і впустити гостя. Санчо ввійшов, а парох та цилюрник тут же попрощалися з Дон Кіхотом. Вони вже втратили останню надію на його уздоровлення, так уперто стояв наш гідальго при своїх чудернацьких думках, так убилося йому в тямку оте нещасне мудроване рицарство.
— От побачите, куме,— озвався парох до цилюрника,— що й не зоглядимось, як приятель наш ізнову тягу дасть.
— Не маю сумніву,— відповів цилюрник,— та мене дивує не так на-вісноголовий рицар, як його дурноверхий джура: убгав собі в голову того острова, і вже ніякі розчарування, ніякі сили тої химери звідти не виб’ють.
— Поможи їм Боже,— сказав парох,— а нам треба на бачності матися та дивитися, до чого доведуть ті навіжені химороди рицаря нашого та його зброєносця. От уже, справді, який брів, такого стрів, їх обох немов з одного модла вилито: панове божевілля без джуриної глупоти не варте було б і щербатого шеляга.
— Правда ваша,— погодився цилюрник.— Цікавий я знати, про що вони оце тепер балакають.
— Дізнаємось,— зауважив парох.— Я певен, що небога або клюшниця нам усе розкажуть; щоб вони та не підслухали!
Тим часом Дон Кіхот замкнувся з Санчом у себе в кімнаті і, зоставшися з ним сам на сам, заговорив:
— Прикро мені слухати, Санчо, як ти казав і кажеш, буцім я тебе з дому зривав, так наче я сам на місці сидів: разом ми рушили, разом їздили, разом блукали, і однака нам обом випала фортуна, однака доля. От що тільки тебе раз на ковдрі гойдали, а мені сто раз чосу давали — ото, мабуть, і вся моя перевага.
— Та вже ж не як,— обізвався Санчо.— Адже ви самі, пане, казали, що всякі злигодні скорше мандрованих лицарів побивають, аніж їхніх джур.
— Е, ні, Санчо, ти помиляєшся,— заперечив Дон Кіхот.— Знаєш, є така приказка: quando caput dolet…
— Я тії приказки не втну, бо тільки по-наському знаю,— перебив Санчо.
— Се значить от що,— пояснив Дон Кіхот,— коли болить голова, то болить і все тіло, а як я твій пан і володар, то я, виходить, ніби голова, а ти, слуга мій і джура, ніби частина мого тіла чи, сказати б, сустав. Тим-то як упаде на мене яке лихо, то й на тобі воно позначиться, так само й твоє на мені.
— Може, воно й так,— сказав Санчо,— та коли мене, ваш би то сустав, на ковдрі гойдано, то голова моя за муром була та тільки дивилась, як я в повітрі літаю, а їй і за вухом не свербіло. А вже ж коли сустави мусять боліти, як голова заболить, то й голова повинна боліти за суста-вом.
— Ти хочеш сказати, Санчо,— перепитав Дон Кіхот,— що мені не боліло, як тебе на ковдрі підкидувано? То не кажи ж такого ніколи й не думай, бо душа моя тоді дужче боліла, ніж твоє тіло. Та годі вже про те, слушного часу ми ту річ обміркуємо і з’ясуємо якнайдокладніше. А тепер скажи лишень, друже Санчо, що там про мене в селі говорять? Якої думки про мене прості люди, шляхта й великі пани? Що кажуть про доблесть мою, про мої подвиги, про мої звичаї? Як оцінюють ту справу, на яку я піднявся — видвигнути з занепаду й відновити на всім світі орден мандрованих рицарів? Словом, Санчо, розкажи мені все, що тобі довелось чути про се діло, не додаючи нічого доброго і не втаюючи нічого лихого, бо вірні васали мусять говорити сеньйорам своїм суту і щиру правду, не прикрашаючи її лестками, не викривляючи шанобливими недомовками. Знай, Санчо, що якби до слуху володарів доходила гола правда, не вбрана в шати лестощів, то настав би зовсім інший світ: минулий вік називали б супроти нашого залізним, а на наш казали б напевне золотий. Сю осторогу я на те тобі подаю, аби ти розумно й сумлінно розказав мені по щирій правді все, що тобі відомо про речі, які мене цікавлять.
— Учиню так із дорогою душею, пане мій,— одказав Санчо,— тільки нехай ваша милость не кладе на мене гніву за тую голу правду, бо я, вважайте, за що купив, за те і продаю.
— Не бійся, гніватись не буду,— пообіцяв Дон Кіхот,— сміло кажи, Санчо, все, як єсть”, без обрізків.
— Першим словом скажу я вам,— почав Санчо,— що люди наші мають вашу милость за шаленого, а мене за придурка. Такі як ви, шляхтичі, мовляв, полупанки, кажуть, що ваша милость високо несеться, “доном” себе величає і в великі пани пнеться, а яке вже там панство, коли винограду штири лозини та поля два упруги, та ще одна латка спереду, а друга ззаду. А великі пани, тії кажуть, що чого се неше-ретоване шляхетство з ними рівнятися хоче, а надто такі недопанки-шмаровози, що бути сажею чистять, а чорні панчохи зеленим шовком церують.
— То вже не про-мене річ,— зауважив Дон Кіхот,— бо ходжу я хороше, зроду латаного не носив. От хіба часом дране, та й то більше од збруї, а не од ветхості.
— А про вашу хвабрість,— провадив далі Санчо,— та про звичаї, та про подвиги, та про заміри — всяко говорять. Той каже: “Божевільний, але потішний”. А той: “Хоробрий, але невдаха”. А інший знов: “Ґречний, але кумедний”… І вже як почнуть на зубах перетирати, то і вашій милості, і мені хіба ж так дістанеться!
— Зваж, Санчо, на те,— сказав Дон Кіхот,— що скоро чеснота вгору піде, зараз на неї починаються нагінки. Мало хто із славетників давнього часу уник злісних наклепів і нашептів. Юлія Цезаря, понад усіх безстрашного, одважного та обачного полководця, винуватили в честолюбстві й деякій нечистоплотності, маючи на увазі і одежу, і душу. Про Олександра, прозваного Великим за незліченні бойові подвиги, кажуть, що він буцімто кланявся скляному богу. Про Геркулеса, невтомного в трудах, говорять, що був пестій і до того ж бабій. Про дона Галаора, брата Амадіса Гальського, подейкують, що був великий бешкетник, а на брата кажуть плаксій. Коли вже на таких славетних мужів, о Санчо, злоріки клевету пускали, то нехай і про мене буде оте все, коли ти не приховав чогось іншого.
— Тим-то й ба! — вигукнув Санчо.
— Як, виходить, то ще не все? — спитав Дон Кіхот.
— Е, це ще квіточки, ягідки будуть далі,— одказав Санчо.— Коли ваша милость так уже хоче знати все, що на неї плещуть і клеплють, то зараз я приведу одного чоловіка, який розкаже вам геть-чисто все до останньої цяти. Вчора ввечері приїхав син Бартоломея Карраска, що то в Саламанці вчився й на бакаляра вийшов; пішов я до нього приїздом повіншувати, а він мені й каже, що вийшла, каже, історія вашої милості, так і називається: “Премудрий гідальго Дон Кіхот із Ламанчі”. Каже, що й мене там пропечатано під моїм таки йменням — Санчо Панса, і сеньйору Дульсінею Тобоську, і все, що проміж нами говорилось на дві пари очей — я здумівся, аж перехрестився: і як воно, думаю, той писака про все дізнався?
— Запевняю тебе, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— що нашу історію списав який-небудь премудрий чарівник: такий як задумає що написати, то перед ним ніщо не втаїться.
— Еге! — вигукнув Санчо.— Який там премудрий чарівник, коли той бакаляр Самсон Карраско (бо його, бачите, Самсоном зовуть) каже, що книгу написав Сід Ахмет Брехунеллі.
— Се мавританське ім’я,— зауважив Дон Кіхот.
— І мені так здається,— сказав Санчо,— бо чував я не раз од людей, що маври — великі брехуни.
— Схоже на те, Санчо,— зауважив Дон Кіхот,— що ти перекрутив прізвище того Сіда, а “сід”, щоб ти знав, по-арабському значить “пан”.
— Мо’, й так,— погодився Санчо.— То коли ваша милость звелить привести сюди бакаляра, так я миттю злітаю.
— Зроби мені таку ласку, друже,— сказав Дон Кіхот.— Оце загадав ти мені загадку, що й їжа на душу не піде, поки не дізнаюся, як, що й до чого.
— Зара’ приведу його,— сказав Санчо.
Пішов і незабаром повернувся вже з бакаляром; тут між ними трьома поточилася прецікава розмова.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ III
Про потішну розмову, що провадили між собою Дон Кіхот, Санчо Панса та бакаляр Самсон Карраско
Затоплений у думках сидів Дон Кіхот, дожидаючи бакаляра Карраска, од якого сподівався почути, що там за нього написано в книзі, про яку Санчо казав; аж не вірилось йому, що така книга може бути — ще ж бо на лезі мечовому не висохла кров ворогів, яких він убив, а тут же хтось появив друком історію величного його рицарювання. А втім, подумав він, то, певне, чорнокнижник який-небудь, чи друг, чи ворог, силою своїх чарів тую книгу випечатав; коли друг, то щоб уславити й возвеличити його подвиги понад найголосніші діяння мандрованого рицарства, коли ж ворог, то щоб оганити їх і принизити нижче всіх ницих учинків найниціших джур, про яких будь-коли писалося в книгах. Але ж; міркував він далі, діяння зброєносців як таких ще ніхто ніколи не описував, і якщо така книга справді існує, то вона скомпонована про мандрованого рицаря і вже тим одним мусить бути краснослівна, високодумна, величнопишна, чудодивна та правдомовна. Ся гадка трохи його потішила, та не надовго: адже автор книги, судячи із слова “сід”, був мавр, а якої вже там правди можна од маврів сподіватись, коли всі вони махлярі, фальшівники та вигадники. А ще боявся, чи не було там якої непристойності в трактуванні його любові, що могло б вийти на ущербок честі й доброї слави володарки його Дульсінеї Тобоської: йому б хотілося, аби автор показав усю його вірність і повсякчасну шанобливість супроти неї, розповів, як заради неї нехтував він королевами, цісарівнами та панянками всякого роду й стану, тлумлячи без жалю ґвалтовні природні пориви… Отакі-то думки та гадки облягали рицареві голову, одна одну поганяючи, коли Санчо привів до нього бакаляра; Дон Кіхот привітав гостя вельми ввічливо і приязно.
Хоч бакаляр і звався Самсоном, та собою був досить хирний, тільки на вдачу дуже хитрий, на церу жовтявий, а на розум жвавий; років мав двадцять і чотири, був кругловидий, кирпатий і ротатий — все то ознаки, що вдався на витівки, глузи та жарти. Таким же він і тут показався, бо скоро побачив Дон Кіхота, зараз став перед ним навколішки й промовив:
— О, пане Дон Кіхоте з Ламанчі, дозвольте мені поцілувати руки вашої достойності! Присягаю на хламиду святого Петра, яку я ношу (хоч пройшов тим часом усього чотири ступені), що ваша милость — один із найславутніших мандрованих рицарів, які будь-коли жили й житимуть на всім земнім крузі! Будь благословен Сід Ахмет Бен-Енхе-лі, що списав історію великих ваших діянь, будь хвален сугубо й тригубо знаттєлюбивий муж, котрий не пожалів труду переложити її з арабщи-ни нашою людовою кастільською мовою всім добрим людям на посполитую втіху!
Дон Кіхот попрохав його підвестися і спитав:
— Виходить, то правда, що вийшла вже моя історія і що написав її якийсь премудрий мавр?
— Щирісінька правда, пане мій і добродію,— одказав Самсон,— і я ладен навіть твердити, що на сьогодні тої історії видрукувано вже не менше, як дванадцять тисяч примірників; коли не вірите, спитайте в Португалії, Барселони і Валенсії, де тая книга типом вийшла, а це, славлять, уже і в Антверпені її друкують. Думається мені, що не буде скоро такого народу на світі, що на його мову не перекладуть тієї книги.
— Для людини доброчесної і небуденної,— промовив Дон Кіхот,— то, мабуть, найбільша втіха — ще за життя діждатися прослави доброго свого ймення на мовах розмаїтих народів словом друкованим і типо-ваним; я недарма сказав “доброго”, бо як буде навпаки, то вже гірше над усяку смерть.
— Якщо йдеться про добру славу й добре ймення,— сказав бака-ляр,— то ваша милость має пальму першенства з-поміж усіх мандрова-них рицарів, бо мавр своєю мовою, а християнин своєю змалювали якнайкраще ваше завзяття в боях, вашу безстрашність у небезпеках, витривалість у випробах, терпливість у нещастях і ратних недугах, цнотливість і повздержливість у щироплатонічних любощах вашої милості та моєї сеньйори доньї Дульсінеї Тобоської.
— Зроду я не чув,— озвався тут Санчо Панса,— аби паню мою Дульсінею “доньєю” величали: на неї кажуть просто пані або ще сеньйора. От у цьому вже історія, бачте, схибила.
— Сей закид не такий уже й важливий,— заперечив Карраско.
— І правда,— погодився Дон Кіхот.— Але скажіть мені, мостіпане бакаляре, на котрий із моїх подвигів кладеться в тій історії найбільша вага?
— Знаєте,— одказав бакаляр,— на се люди по-різному дивляться, як на чий смак і вподобу: одні підносять пригоду з вітряками, що здались вашій милості за сторуких велетнів, другі — випадок із ступарями; той хвалить опис двох супротивних військ, що виявилися згодом овечими гуртами, а той — оказію з мертвяком, що везли до Сеговії хоронити; хто відзначає історію визволення каторжан, а хто ставить над усе битву з ченцями-великанами та з хоробрим біскайцем.
— А скажіть-но, пане бакаляре,— спитав Санчо,— чи списана в тій історії придибашка з янгуасцями, коли ото нашому доброму Росинан-тові забаглося грушки в морі печерувати.
— Той чорнокнижник нічого не потаїв і не проминув,— відповів Самсон,— вислебізував геть усе, і про те навіть розказав, як бравий Санчо на ковдрі млинка крутив.
— Не на ковдрі, а в повітрі,— поправив Санчо,— та таки крутив, крутила б його лиха година!
— Чоловік усе грається з долею навпереваги,— сказав Дон Кіхот,— і про те, я гадаю, повинна говорити всяка мирська, а надто рицарська історія: не про самі ж перемоги писати.
— Воно-то так,— промовив бакаляр,— але дехто з читальників каже, що краще було б авторам сієї історії не все поминати, а дещо й поминути, наприклад, ті духопелики, що без кінця-краю сипались на пана Дон Кіхота в різних пригодах.
— А то ж таки сторія правдива,— зауважив Санчо.
— Проте заради справедливості могли б вони дещо й мовчанням збути,— заперечив Дон Кіхот,— бо нема чого описувати події, які не відміняють і не фальшують історичної правди, але можуть кинути тінь якусь на героя. Без сорома казка, Еней був не такий богочести-вий, яким його змалював Вергілій, а Одіссей не такий хитромудрий, яким його виставив Гомер.
— Згоден,— сказав Самсон,— але одна річ поетові писати, а друга— історикові. Поет може оповідувати чи оспівувати щось не так, як воно було, а як мало бути, а історик повинен писати не так, як мало бути, а так, як було, по всій щирій правді, нічого не додаючи та й не віднімаючи.
— Коли вже той пан мавр так щирує та правдує,— сказав Санчо,— то певно, що при панових духопеликах і за мої згадує, бо як панові, було, мірку з плечей здіймають, то й мене всього вздовж і впоперек міряють. Та воно й не диво, бо мій пан сам каже, що як голова болить, то й усім суставам тра боліти.
— Ох же ти, Санчо, й хитрун,— зауважив Дон Кіхот,— де тобі треба, там пам’ять у тебе добра!
— Радніший би я забути, як мене бито,— одказав Санчо,— так баса-мани ж не дають, що й досі знати на боках та на спині.
— Мовчи-бо, Санчо, не перебивай пана бакаляра,— зупинив його Дон Кіхот.— А ви, добродію, кажіть далі, прошу вас, що там іще про мене говорять у вищезгаданій історії.
— Та й про мене ж,— докинув Санчо,— бо кажуть, що і я в ній неабияка ділова особа.
— Не ділова, брате Санчо, а дійова,— поправив Самсон.
— О, ще один колехтор вирискався, слова править! — вигукнув Санчо.— Як до всього будемо чіплятись, то й довіку не перебалакаєм.
— Бодай я довіку щастя не мав,— сказав бакаляр,— коли ти, Санчо, в тій історії не друга персона. Є такі читальники, що їм твої речі любіше слухати, аніж головного героя, не то що. Правда, дехто вважає, що ти надто вже великий легковір, коли взяв за щиру правду оте губернаторство над островом, що тобі пропонує присутній тут пан Дон Кіхот.
— Ще не вечір,— заперечив Дон Кіхот.— Нехай лиш Санчо в літа уб’ється та досвіду більше набереться, то він до того губернаторства ще • краще придасться, аніж, тепер.
— Далебі, пане,— обізвався Санчо,— як я в моїх оце літах островом не вкерую, то не вкерую вже і в Мафтусаїловому віці. Кебети на губер-наторя в мене вистане, от тільки де той у світі острів забарився?
— Здайся на Бога, Санчо,— заспокоїв його Дон Кіхот,— і все буде добре, краще, може, ніж ти гадаєш, бо без волі Божої і листочок на дереві не ворухнеться.
— Правда є,— сказав Самсон,— як Господь захоче, то не одного, а цілих тисячу островів Санчові під ноги підклонить.
— Бачив я всяких на своїм віку губернаторів,— сказав Санчо.— Інший не годен і в слід мені вступити, а проте вельможним величається, із срібла-злота їсть і п’є.
— Так то ж не острівні були губернатори, а просто над маєтком якимсь,— заперечив Самсон.— Щоб же над островом бути правителем, треба принаймні граматику знати.
— Що таке гра, то я тямлю,— сказав Санчо,— а от уже матики не втну ні в зуб. Та хай собі з тим губернаторством буде, як Бог дасть — йому видніше, куди мене краще настановити, а я вам от що скажу, ваше бакалярство, пане Самсоне: дуже мені любо, що той писака, про мене в історії оповідуючи, зацікавлює людей, а не зануджує, бо якби він на мене, християнина з діда-прадіда, щось негоже блявкнув, я такого наробив би шелесту, що й глухі почули б!
— Ото було б диво,— зауважив Самсон.
— Чи диво, чи півдива,— сказав Санчо,— то байдуже, а як пишеш чи говориш за ділову особу, то гляди, шануйся, не верзи на галай-балай, що тобі в голову набреде.
— Дехто цю історію за теє ганить,— провадив далі бакаляр,— що автор приткнув у неї повість про безрозсудно-цікавого, не тим, що повість сама по собі погана чи недоладна, а тим, що не до речі її притулено, адже вона нічого спільного не має з історією його милості пана Дон Кіхота.
— Овва! — вигукнув Санчо.— Наколотив, виходить, сучий син гороху з капустою!
— Тепер я бачу,— сказав Дон Кіхот,— що не мудрець про мене книгу скомпонував, а якийсь невіголосий баламут, що писав її абияк, навмання, на’хибив-трафив. То, знаєте, був собі маляр один в Убеді, Орбанеха звався, і як хто, було, його спитає, що він малює, то він одказує: “А що вийде”. Намалював він раз якось півня, та так же погано вдав, що зовсім не схожий; мусив під низом готицькими літерами підписати: “Се півень”. Отак же, мабуть, і з моєю історією, що без ко-ментаря її не вчитаєш.
— Е, ні! — заперечив Самсон.— То книга дуже ясна і розбірлива: дітвора її гортає, юнацтво читає, дорослі розуміють, старі похваляють. Люди всякого стану нею не начитаються, затого напам’ять усю витвердять; аби де побачили шкапу яку сухоребру, зараз кажуть: “Дивіться, то Росинант”. Та найбільше вона пажам полюбилась — нема в панів такого передпокою, де “Дон Кіхота” не знайдеш: книга та ніколи не гуляє, все по руках ходить, мало за неї не б’ються, назахват усі хапають. І то сказати — приємнішої і невиннішої забави годі собі уявити, бо хоч як шукай, ніде в тій книзі слова непристойного чи думки нечестивої і зазором не видати.
— Писати інакше,— зауважив Дон Кіхот,— то була б уже не правда, а брехня, а письменників та істориків, що до перебреху вдаються палити б треба зарівно з фальшивими монетарями. Не знаю тільки з якої речі автор сягав до сторонніх повістей та оповідок, коли міг іщ< про мене різних різнощів понаписувати — міркував, певне, як у ті примовці: “Хоч повсть, хоч вовна, аби кишка була повна”. А щоб вії був виповістив самі мої думки, зітхання, сльози, мої заповідні прагнення і дивугідні звершення,— все те склалося б на грубелезну книгу, ще переважила б повну збірку Тостадових творів. Я, пане бакаляре, так со-бі міркую: до написання історії чи так якої книги треба великого розум) і зрілого розмислу, до жартливої мови і дотепного викладу треба небу денного хисту. Найрозумніша постать у комедії — то блазень, хто йоп хоче зіграти, не повинен бути дурнем. Історія се наче святиня, воні мусить бути істинною, а де істина, там і Бог, бо він сам і єсть істина. Проте є люди, що так книги ліплять, як ото сластьони печуть і викидають.
— Нема такої поганої книги, що в ній не було б чогось доброго,— сказав бакаляр.
— Воно-то так,— відповів Дон Кіхот,— але трапляється часом, що людина вже прославилась цілком заслужено своїми писаннями, а як оголосить їх друком, то слава її блякне і меркне.
— Причина сьому та,— мовив Самсон,— що друковані твори всі читають уважно і легко помічають будь-яку помилку, а що більша пи-сьменникова слава, то прискіпливіший буває читач. Люди знакомитого хисту, як от великі поети та видатні дієписці, раз у раз викликають заздрощі у людців, що страшенно люблять судити й ганити чужі писання, а самі ж то нічогісінько на світ не появили.
— Воно й не диво,— сказав Дон Кіхот,— бо немало є таких богословів, що сам до казальниці не здатен, а в чужих проповідях зараз бачить, де що не так, чого бракує, а що зайве.
— Все це вірно, пане Дон Кіхоте,— погодився Карраско.— Та я хотів би, щоб оті критикани були все-таки милосердніші й не такі уїдливі, щоб не чіплялись до кожної пилиночкй в творі, який вони судять, бо за тою пилиночкою вони й пресвітлого сонця не бачать. Може, й правда, що aliquando bonus dormitat Homerus*, та нехай же вони зважать, скільки ночей він недоспав, пильнуючи, аби в творіннях його було якнайбільше світла і якнайменше тіней; а ще, може, те, що вони за плями мають, то тільки родимки, що людському обличчю іноді ще більшої додають принади. Хто свою книгу друком оголошує, наражає себе на чималу небезпеку, бо то річ неможлива і немислима, такий твір написати, щоб усім догодити, всіх задовольнити.
— Той, що про мене написано,— докинув Дон Кіхот,— задовольняє, певно, небагатьох.
— Ба ні, навпаки: тим, що stultorum enfinitus est numerus**, історія ваша припала до смаку безліченній безлічі людей. От тільки бідкається дехто, що автор собі трохи непам’ятущий вдався: забув забудько написати, хто у Санча Сірого вкрав, украдено, та й годі, аж гульк! — Санчо знов верхи на ослі їде, а де той осел узявся, невідомо. І ще одного не з’ясував би то автор — що зробив Санчо з тими талярами, які в баульчику в горах Моренських знайшов. Про те нема ніде ні слова, а людям цікаво знати, куди він їх дів, на віщо обернув. От за се найбільше книзі пригану дають.
* Буває, що й добрий Гомер дрімає (латин.).
** Дурнів на світі безліч (латин.).
Тут уже й Санчо обізвався:
— Мені, пане Самсоне, тепер не до звіту і не до одвіту, бо я так омлів та охляв, що як не хильну для отухи доброго вина, то живіт, мабуть, до спини прилипне… А дома в мене дещо є, стара мене жде; ось попоїм, вернусь, а тоді вже і вашу милость, і всіх на світі задовольню, все чисто розкажу, що питатимете, і як осла вкрадено, і куди сто талярів ділося.
Сказав отак і, не ждучи відповіді, майнув мерщій додому.
А Дон Кіхот почав просити та припрохувати бакаляра, аби той зостався в нього на чернечу трапезу. Бакаляр погодився й зостався — на обід було те, що й завше, тільки ще пару голубців додали, а за їжею все про рицарські справи гомоніли, і Карраско намагався говорити господареві під лад. По обіді передрімались трохи, а там повернувся Санчо, і знов зняли втрьох перепинену розмову.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ IV,
де Санчо Панса з’ясовує деякі питання, неясні для бакаляра Самсона Карраска, а читач дізнається й про інші варті уваги події
Отож повернувся Санчо до Дон Кіхотового дому та й знову на те звернув, про що перше говорилось:
— От тут пан Самсон казав, що цікаво йому знати, хто, коли і як у мене Сірого вкрав,— чого ж, і розкажу, коли хочете. Тікали ми ото од Святої Германдади після тієї пригоди чи знегоди з каторжанами та з мертвяком, що до Сеговії везли, та й забилися вдвох із паном аж у Моренські гори, в хащі лісовії; змучені та знівечені в тих тарапатах, ми одразу й заснули — пан мій на списа обпершись, а я на своєму Сірому сидя, та й заснули ж бо лепсько, не кажи ти в перинах. Я спав так цупко, що якась нечиста сила підкралась, підставила під сідло з чотирьох боків чотири підпірки та й висмикнула з-під мене осла, що я й незчувся, як на самому сідлі зостався.
— То штука не хитра та й не яка нова,— зауважив Дон Кіхот.— Таке саме приключилося було й Сакріпантові, як він під Альбракою стояв; тоді таким же самим робом викрав йому з-поміж ніг коня і цілосвітний злодій Брунель.
— На світанку,— провадив далі Санчо,— тільки-но я потягнувся, ті підпірки висунулися з-під сідла, і я додолу бебех! Оглянувсь туди-сюди — нема мого ослика… Аж сльози наринули мені на очі — я зразу в туж та в голос. Як той книгопис мого тужіння та голосіння не завів до книги, то, вважай, нема в ній нічого путнього. А тоді вже через скількись там день, коли ми з принцизною Обізіяною їздили, побачив я мого осла, як на ньому сидів у циганському перевдязі отой Хінес де Паса-монте, отой крутяга й шахраюга, що ми з паном од кайданів його були одрятували.
— Та помилка ж не в тому,— сказав Самсон,— а виходить у автора, ніби Санчо на Сірому їхав ще до того, як осел ізнайшовся.
— Ну, то я вже не знаю,— сказав Санчо,— може, повістяр не додумав, а мо’; й друкар не доглянув.
— Мабуть, що так,— погодився Самсон.— Ну, а де ж тії сто талярів ділись?
— Ге, де ділись… Розкотились,— відповів Санчо.— Потратив я їх уже, що на себе, а що на жінку та дітей. Якби не вони, то хіба моя стара терпіла б була мої походеньки та поїзденьки з паном Дон Кіхотом? Щоб я був вернувся з тих мандрів додому без Сірого й без золотого, мав би я од неї чорну годину! А як іще хто од мене що знати хоче, то я ладен одказ держати хоть і перед королівською парсуною — що кому до того, чи я взяв, чи не взяв, чи потратив, чи не потратив? Та якби за всі ті киї, що я в дорозі набрався, гроші платили, хоч по чотири шажки з удару, то й з другою сотнею була б мені хіба половина плати. Отож хай усяке на себе перш оглянеться та й каже тоді на чорне біле, а на біле чорне, бо всі ми такі, якими нас Господь создав, а часом то ще й гірші.
— Я вже подбаю про те,— сказав Карраско,— щоб автор, коли видаватиме свою історію другим типом, не забув того додати, що говорив тут наш добрий Санчо; од того книга покращає непомалу.
— Чи потребує сей твір іще яких поправок, пане бакаляре? — спитав Дон Кіхот.
– Може, там і є ще таке дещо,— одказав Самсон,— але то вже не таку має вагу.
— А скажіть,— питав далі Дон Кіхот,— чи не обіцяє часом автор другої частини?
— Та обіцяє,— відповів Самсон,— тільки каже, що не знайшов іще її, та й не зна, де шукати, тим і немає певності, чи вона вийде, чи ні. Дехто гадає, правда, що другі частини ніколи не бувають добрі; інші твердять, що про Дон Кіхота досить уже написано, тож не треба ніякого продовження, а люди, що більше веселого Юпітера, аніж похмурого Сатурна шанують, так ті кажуть: “А давайте нам іще тої Донкіхотчини, нехай собі Дон Кіхот атакує, а Санчо пащекує,— яке вже буде, таке буде, аби нам смішно”.
— Ну, а як же автор? — спитав Дон Кіхот.
— Автор? — перепитав Самсон.— Автор як тільки знайде продовження (а він його певне знайде, бо пошукує дуже пильно), зараз у друк пустить, бо він не стільки за славою, скільки за наживою вганяє.
— А,— обізвався Санчо,— так той писака на гроші б’є та на зиск? Тоді навряд чи вийде в нього щось путнє, так буде партолити й партачити, як ото кравець перед великодніми святами; сказано — швидко робиться, тут і там коробиться. Нехай лишень пан мавр, чи хто там такий, свого діла як слід пильнує, а ми з паном настачимо йому стільки всяких пригод та придибашок, що не то на другу частину, а й на цілих сто хопить. Він, мабуть, дума, що ми тут вилежуємось, як байбаки в соломі, еге! Ми зовсім інше на мислі маємо, а як не вірить, то хай перевірить. А я тільки от що скажу: якби пан моєї ради послухав, то ми б уже давно світами блукали та пригод шукали, зло поскромляли та кривду випрямляли, як велить закон славного мандрованого лицарства.
Ледве встиг Санчо вимовити сі слова, як до їхнього слуху долинуло Росинантове іржання; Дон Кіхот узяв те іржання за добру призвість і поклав за три-чотири дні знов у мандри пуститься. Він звірив свій задум бакалярові і спитав поради — куди б йому краще першим ділом Ударитись. Бакаляр відповів, що на його думку треба їхати в Арагонське королівство, до міста Сарагоси, бо там на святого Юра турнір великий та урочистий споряджається, а на тому турнірі Дон Кіхот міг би взяти перевагу над усіма рицарями арагонськими, то значить здобути першість з-поміж усього світового рицарства. Бакаляр похвалив гідальго за шляхетне й сміливе починання, застеріг тільки, аби не наражався даремне на всякі небезпеки, бо життя його, мовляв, не тільки йому самому належить, а й тим, що потребують його опіки та оборони.
— Отож і мені в печінках сидить, пане Самсоне,— зауважив Сан-чо,— що пан мій накидається на сотню збройних людей, мов ненаже-рущий хлопець одразу на десяток динь. Бий його Божа сила, пане бака-ляре! Адже є час наступати, є час і одступати, не все ж гукать: “Сант-Яго! Вперед, Гишпаніє!” Та й чував я од людей (дай Боже пам’яті, чи не од самого пана), що хоробрість лежить десь посередині між двома крайнощами — боягузтвом і безрозсудством: нехай, про мене, не тікає, коли нема чого, та нехай же й не сікається, де явна ворожа перевага інакшої вимагає поведенції. Та найпоперідь чиню відомо панові, що коли хоче взяти мене з собою, то треба зразу домовитись: нехай усі вої сам воює, а мені, щоб тіки за ним ходити та ладу глядіти, аби був ситий і вкритий, тут уже я буду з-під шкури п’ястися; а щоб я взяв у руку меча, хоть би й проти посполитого розбишаки-сокирника, що під каптуром ховається,— ого, нехай собі і в думці не кладе! Я, пане Самсоне, хочу зажити слави не найсмілішого, іно найщирішого та найвірнішого джури, що будь-коли слугував у мандрованого лицаря. А як пан мій Дон Кіхот за довгу мою та щиру службу рачить дати мені острів який, що, каже, мона добути, то я йому превелике скажу спасибі; як же й не дасть, то що ж — на те я людина, щоб на Бога вповати, може, мені без-губернаторський хліб незгірше губернаторського засмакує, може, все оте губернаторство — то тільки западня, що лукавий на мене поставив, аби я впав та й зуби собі повибивав? Санчом я вродився, Санчом, гадаю, і помру. Ну та вже як не терши, не мнявши, без того, мовляв, риску і тиску, небо пошле мені острова чи ще яку таку штуку, то був би я дурний, щоб не взяв, знаєте, як тої приповідки: дають — бери; що Бог не дасть, усе в торбу; не зівай, Санчо, на те ярмарок!
— Ти, брате Санчо, говорив отеє, мовби професор із кафедри,— сказав Карраско.— Здайся ж на Бога та й на пана Дон Кіхота, дасть він тобі не то острів, а й ціле царство.
— Ну, то вже, може, й лишнє,— заперечив Санчо.— Та скажу я панові Карраску, що й царство за мною не пропало б; я собі живчика мацав, то знаю, що стане в мене здоров’я чи над царством царювати, чи над островом губернаторювати, я вже панові свому не раз казав.
— Гляди тільки, Санчо,— зауважив Самсон,— а то буває, що виб’ється людина в люди, то де її і людськість дінеться: вискочиш на губернатора, то й рідної неньки одцураєшся.
— То, може, з такими людьми буває, що самосійки десь у бур’яні вродились,— одказав Санчо,— а не з такими, як я, що душа на чотири пальці щирохристиянським салом обросла. Гляньте на мене, чи такий я вдався, щоб за добро невдякою платив?
— Дай Боже,— промовив Дон Кіхот.— Та скоро побачимо, як владу дістанеш, бо той острів уже мені перед очима мріє.
Сеє сказавши, попрохав у бакаляра, що коли він піїта, то хай учинить йому ласку і напише для нього вірші на розлуку з сеньйорою Дульсі-неєю Тобоською, та ще й акростихом, щоб, читаючи згори вниз перші літери кожного рядка, вийшло ймення Дульсінея із Тобоса. Бакаляр одказав, що хоть він і не належить до знаменитих поетів (бо таких на всю Гишпанію ледве знайдеться три з половиною), проте неодмінно скомпонує такий стихотвір, дарма що то не легка річ, бо в тому йменні сімнадцять літер: як писати кастільськими катренами, чотири строфи по чотири рядки, то одна літера зайва, як узяти п’ятирядкову строфу, одинарну чи подвійну, тобто редондилью чи десиму, то трьох літер не вистачить, та він уже постарається скостити десь одну літеру і вбгає те ймення в чотири катрени.
— Се треба зробити за всяку ціну,— сказав Дон Кіхот,— бо як ім’я не буде вказане ясно і явно, то ніяка жінка не повірить, що вірш і справді їй присвячено.
Отак вони й домовились, а виїзд призначили за тиждень. Дон Кіхот узяв з бакаляра слово, що не зрадить тієї таємниці нікому, особливо парохові та майстрові Ніколасу, не кажучи вже про небогу та клюшни-цю, бо вони могли б стати на перешкоді тому спасенному і шляхетному замірові. Карраско пообіцяв і попросив на прощання в Дон Кіхота, аби він при нагоді подавав йому про себе вістки чи вже там добрі, чи лихі. На тому вони й розстались, а Санчо теж пішов рихтувати, що треба, в дорогу.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ V
Про дотепну й розумну розмову, що точилась поміж Санчом Пансою та жінкою його Терезою, а також про інші події, гідні доброї згадки
Дійшовши до п’ятого розділу сієї історії, перекладчик заявляє, що сей розділ здається йому підробленим, бо в ньому Санчо висловлюється таким штилем, якого навряд чи можна було сподіватись од його куцого розуму, і говорить такі субтельні речі, які йому, певне, і вві сні не снились; проте не хотів він нічого того проминути, щоб не схибити проти своєї повинності, і пише далі в такий спосіб.
Радий та веселий прийшов Санчо додому, а жінка тї його веселощі на мушкетний стріл уже завважила та й питає:
— Що там сталося, любий мій Санчо, що ти такий раденький ідеш та веселенький?
— Щоб була на те Божа воля, дружино моя,— одвітує Санчо,— радніший я таким веселим’ не бути, як оце здаюся.
— Щось я тебе не розберу, мужу мій,— сказала Тереза.— Проти чого се ти кажеш, що радніший, якби на те Божа воля була, таким веселим не бути? Хоть я, може, й дурна, та хто ж тому буває радий, що йому радості нема?
— То слухай же сюди, Терезо,— сказав Санчо,— я веселий, бо знов стаю на службу до пана Дон Кіхота, що втретє надумав їхати пригод шукать; отож і я з ним їду, бо нужда мені припала, та й надія, бачиш, світить, що ще десь сотню талярів добуду намість тих, що вже потратили. Та вп’ять же таки й сумно мені, що мушу з тобою і з дітьми розлучитись. От якби Господь послав мені поживу, щоб я дома сидів, по шляхах та по розпуттях не волочився, не росився, мовляв, і не мочився,— а йому воно що, аби захотів, і уже все є,— то мої радощі були б певніші і тривніші, а так, бачиш, із журбою пополам, що з тобою розставатись випадає. Тим і правду я сказав, що якби була воля Божа, радніший я таким веселим не бути.
— Ти ба, Санчо,— одказала Тереза,— відколи ти до того мандрова-ного рицарства приснастився, то так став закрутисто говорити, що з простою головою і не розжуєш, так-таки нічого й не зрозумієш.
— Аби Господь мене розумів, жінко моя, а він же то всьому на світі розумітель,— мовив Санчо.— А ти, небого, дивись, добре доглядай сі три дні Сірого, щоб мені як дзвін був, оброку давай удвоє проти звичайного, сідло і всю упряж облагодь як слід і охаюч, бо, вважай, не на весілля їдемо, а світами блукатися, з велетнями, песиголовцями та всякими почварами воюватися, реву, рику, сику і зику начуватися… Та все те за лагоминки здалося б проти каторжних янгуасців та заворожених маврів.
— Бачу, бачу, дружино моя,— сказала Тереза,— що нелегкий хліб у мандрованого джури; буду ж я Бога милосердного благати, аби визволив тебе од тої халепи.
— Скажу тобі по правді, жінко,— признався Санчо,— що якби не мав надії в скорім часі на губернаторя вискочити, то вже мені хоть лягай та помирай.
— Оце вже й не думай, чоловіче,— заперечила Тереза.— Живи, живи, баранчику, хоть ти й шолудивий! Аби ти був жив, і хай западуться всі на світі губернаторства: без того панства ти з матернього лона вийшов, без того панства досі якось жив, без того панства і в могилу зійдеш, чи хай понесуть тебе, коли Бог до гурту покличе. Живуть же якось люди без губернаторства, і таки живуть, і таки люди їх за людей мають. Голод то найліпша в світі приправа, і бідним її ніколи не бракує, тим і їдять вони все в охотку. Та гляди вже мені, Санчо: коли ненароком таки вилізеш на губернаторя, то не забудь же за мене й за діток. Сан-чикові вже п’ятнадцятий минув, час до школи давати; дядько настоятель хоче його в духовнії вивести. А Марісанча, донька твоя, вже на порі стала, аж регне заміж; дівці так заміжжя сниться, як тобі оте губернаторство. Сказано — краще ледачому супружниця, ніж доброму підложниця.
— Слово честі,— сказав Санчо,— коли Бог пошле мені губернаторство абощо, то я, жіночко, за такого великого пана Марісанчу нашу оддам, що ні приступу: всяке вельможною її величатиме.
— Е, ні,— Санчо, не треба,— заперечила Тереза,— оддай її за рівню, то воно лучче буде. А то перебереться з дерев’яних черевиків у дорогі пантофлі, з сірої десятчаної спідниці в ребронти та єдвабні кунтуші, з Маріки, що всяке їй “ти” каже, зробиться ясною панею чи’ там вельможною — і буде дівка, як у сливах, що не ступне, то все не так, що не скаже, то все вклепається; сказано, до хлопської основи панське по-ткання не пристане.
— Мовчи, дурна! — гримнув Санчо.— Мине рік чи два, і набереться вона благородних звичаїв, помажеться панією, якось-то воно буде; аби вельможества доскочити, а то все трава.
— Ей, Санчо, Санчо,— вмовляла його Тереза,— не кидайся свого стану, не микайся між пани, чого б я так високо літала? Не дурний то приказку вигадав, що чухайся, каже, віл з волом, а кінь з конем. Воно то лепсько було б нашу Маріку за якогось грапчука або там лицарчука віддати, та гляди, щоб він потім під сердиту руч мугиркою її не взивав, що в тебе, скаже, батько гречкосій, а мати товстопряха. І не кажи мені,’ чоловіче, й не говори, не на те я свою доню кохала… Ти тіки, Санчо, грошиків добудь, а дочку за люди віддати — то вже мій клопіт. Є в нас тут Хуана Гевала син, Лопе зветься; там такий дебелень та кре-мезень, що ну! Знаємо його добре, а дівка йому ніби в око впала, вже й насватуватись почина — чим не пара? Сказано, рівня, і вп’ять-таки — в нас під оком, отак і житимемо вкупі любенько, батьки й діти, зяті і внуки, в мирі і злагоді, в Божому благословенстві. І не важся мені оддавати її кудись у столицю, в пишнії палати, бо нікому там вона не буде ані до розмови, ані до любові.
— Тю на тебе! — вигукнув Санчо.— Чи ти Тереза, чи ти нетвереза? Чого се ти ні сіло ні впало мені впоперек ідеш, не хочеш, щоб я видав дочку заміж, як сам знаю, щоб я од неї вельможних онуків діждався? Чув я, жінко, од старих людей, що хто не скористався щастям, як воно само в руки пливло, той нехай на себе наріка, як воно стороною пішло. Негоже нам і тепер перед ним зачинятись, коли само в двері добувається; дме ходовий вітер — напинаймо ж вітрила!
Оці Санчові вислови та деякі інші, що нижче будуть наведені, і схиляють перекладчика до думки, що сей розділ підроблений, сказати б, апокрифічний.
— То по-твоєму, дурепо,— казав далі Санчо,— погано буде, коли я грошовитого якогось уряду допнуся, витягну всіх із багнюки, оддам Марісанчу за кого схочу, а люди на тебе казатимуть донья Тереза Панса, і ти сидітимеш у церкві на килимах, на подушках та на атласах, що всі загумінкові шляхтянки аж казитимуться з завидків? Коли так, то й нидій собі в своєму мужицтві, стій на ‘днім місці, мов та фігура мальована! Та й годі вже балачок: ти собі хоть розсядься, а Марісанча однако грапинею буде.
— Схаменися, чоловіче! — не вгавала Тереза.— Боюся я, щоб те грапство дитини моєї не погубило. Роби її хоть княгинею, хоть герцогинею, та не буде на те моєї волі і згоди. Я, небоже, все за рівність стою і страх не люблю, як хто з доброго дива паношиться. Як хрестили мене, то назвали просто Терезою без ніяких витребеньок та фиглів-миглів, без того дурного панькання та донькання. Батька мого звали Каскахо, а мене, що я твоя жінка, звуть Тереза Панса, хоть по праву мали б казати Тереза Каскахо; ну, та як усяке право можна повернути криво, то нехай уже буде й Панса, я нічого, тільки не треба мені того донькання, бо я його не знесу. Не хочу я того поговору, що люди як побачать, що я вже одяглася за грапиню чи за губернаторшу, то всі говоритимуть: “Іч,— скажуть,— як пиндючиться та великоноситься наша нетіпаха! Ще вчора, знай, мичку микала, на службу Божу йдучи, голову запаскою, замісто накидки, вкривала, а ниньки в ребронти прибралась із защіпками дорогими та й гне кирпу, буцімто ми не знаємо, хто вона така єсть”. Ні, поки Бог не одібрав у мене моїх сім чи п’ять (чи скільки там є) чуттів, ніхто од мене такого страмовища не діжде. Ти собі, чоловіче, губернаторюй чи островуй і пишайся, скільки влізе, а я з дочкою з села ні нога, клянусь спасінням моєї матері! Чесній жінці путь відома — зламай ногу, сиди дома; то у дівки справжня цнота, як за свято їй робота. їдь собі з своїм Дон Кіхотом на пригоди, а нам лиши наші знегоди; як добрі будемо, то вже Бог погодить, що й нам розпогодиться. Та не знаю я, хто йому того дона причепив, бо батьки й діди його хоть і панували, та зроду не донували.
— Отепер я бачу, що тебе таки навідйло, навіжена! — гукнув Сан-чо.— Гей, жінко, і намолола ж ти такого, що ні в тин ні в ворота. Я їй діло кажу, а вона мені якісь витребеньки та защіпки, приповідки та пишання… Дурна єси та безголова (інакше тебе й назвати не мона, бо не тямиш, що тобі кажуть, і сама свого щастя цураєшся)! Се ж якби я казав, щоб дочка наша з башти коміть головою кинулась чи світами пішла блудити, як тая королівна донья Уррака, тоді ти мала б причину мені суперечити. А коли я в три мига, за одним махом-пахом добуду їй панство та вельможество, виведу з грязі в князі, посаджу на столь-ці високім, не кажи ти престолі, між цілу гору подушок атласних, що куди тобі Атлаським горам,— то чого ж ти комизишся, чого не хочеш, щоб було по-моєму?
– Знаєш чого, чоловіче? — одказала Тереза.— Бо є така приказка: хто тебе вдяга, той і роздяга. Як убогий іде, то люди на нього чи глянуть, чи не глянуть, а за багатим усяке зирить, найпаче за скоробагатьком, і вже не обберешся пересудів та перегудів, бо ті огудники в нас на вулиці раз у раз бджолиними роями гудуть.
— Слухай-но, Терезо, що я тобі зара’ скажу,— мовив Санчо,— бо ти такого, мать, іще зроду не чула. Се, коли хоч, і не мої слова, а отця каз-нодія глаголи, що минулого посту в нашій сільській церкві казань провадив. Як пак він казав? Ага, теперішні, кае, речі, що ми очима споглядаємо, живіше, кае, і міцніше врізуються, вкарбовуються і впеча-туються в нашу пам’ять, аніж речі минулії.
(Оце ж те друге місце, через яке перекладчик уважає сей розділ за підробку, бо Санчо тут провадить речі, недоступні його розумінню).
— А звідси випливає,— вів далі Санчо,— що як бачимо яку персону одіжну чи ошатну і службою пишно обставлену, то вже де й береться пошана до неї та повага; хоть і пригадаємо собі, що ми її перше в низоті бачили, тільки тої ганьби, що вона була незаможна чи там невельмож-на, вже ніби нема, бо те все минулось, а є тільки те, що ми живовидячки уздріваємо. А як той чоловік, що фортуна його винесла з рідного болота на верхівля слави й процвіту (такими достеменно словами говорив той панотець), та буде собі доброзвичайний, до всякого щедровитий і приязний, супроти вікодавньої родовитої знаті не гордливий, то будь певна, Терезо, що ніхто не буде згадувати, ким він передше був, а всі поважатимуть за те, чим він тепер є, крім хіба завидників яких, що од них ніяка щаслива доля не вбезпечиться.
— Не втямлю я, чоловіче, що ти там говориш,— упала йому в річ — Тереза.— Роби собі, як знаєш, і не мороч мені голови тими химериками та риториками. Коли вже ти так неохвітно наважився…
— Непохитно, треба казати, жінко, а не неохвітно,— поправив її Санчо.
— Ти, чоловіче, до мене не чіпляйся,— образилась Тереза.— Я тобі говорю, як Бог на душу положив, і високо в хмари не літаю. Як уже тобі притьмом забандюрилось на губернаторя вийти, то візьми з собою сина свого, Санча, нехай потроху до правління навикає, бо синам годиться батькове ремесло переймати і далі провадити.
— Як стану губернатором,— одказав Санчо,— то випишу його поштою, а тобі грошей пришлю, їх у мене буде до стилої мами, бо як у губернаторя й забракне часом побрязкачів, то всяке йому з радої душі позичить. Ти ж гляди мені, так його прибери, щоб видавав не на того, ким є, а на того, ким має стати.
— Пришли тільки грошей,— мовила Тер за,— а я вже його вичепурю, як лялечку.
— Виходить, ми з тобою договорились,— сказав Санчо.— Бути нашій доньці грапинею.
— Як стане вона грапинею,— одповіла Тереза,— то вже, вважай, я її поховала… Ну, та роби, кажу, як знаєш: така вже наша доля жіноцька нещаслива, що мусимо зроду чоловікам коритись, хоть буде він у тебе дурний, як ступа.
Сеє сказавши, заплакала так ревйо, мовби Маріку її вже справді мертву ховали. Санчо потішав її, говорячи, що виведе доньку на грапиню не зразу, а геть аж потім. На тому розмова їхня і скінчилась, бо Санчо подався до Дон Кіхота, аби дістати розпорядок на дорогу.
