«Дон Кіхот» читати (2 частина). Мігель де Сервантес

«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XVI

Про зустріч Дон Кіхота з розважливим шляхтичем ламанчським

Отож, як сказано, веселий, радий та гордопишний верстав Дон Кіхот свою путь, гадаючи, що по здобутій оце перемозі він став найславні-шим мандрованим рицарем сього світу і свого віку. Усі пригоди, що мали йому приключитись, він уже заздалегідь уважав за відбуті й доведені до щасливого краю, чари й чарівників мав за ніщо і зовсім не пам’ятав ні про киї, що нахапався рицарюючи, ні про кам’яний град, Що півстіни зубів йому витрощив, ні про невдячних галерників, ані про  нахабних янгуасців, що його дубцювали; нарешті, мовив собі на думці, якби тільки пощастило прибрати спосіб, засіб чи ярміс та відчарувати володарку його Дульсінею, не заздрив би він найвищому блаженству, що будь-коли засяг чи міг засягти найфортунніший мандрований рицар минувшини. Поринув він цілком у теє марення, аж тут обізвавсь до нього Санчо:

— Ну, і треба ж отаке, пане? І досі мені перед очима маячить той понад усяку міру дивоглядний носюра кума мого, Томе Сесьяля.

— Невже ти й справді гадаєш, Санчо, що Рицар Свічад то був бака-ляр Карраско, а зброєноша його — твій кум Томе Сесьяля.

— Не знаю, що й казать,— відповів Санчо,— знаю тіки, що прикмети всі про мою хату та про жінку й діти так подав, що інший хто не зміг би. Та й на твар, як носа ізняв, достеменнісінький Томе Сесьяль, і голос таки ж його, а не чий.

— Поміркуймо резонно, Санчо,— провадив Дон Кіхот.— От ти мені скажи: з якої речі мав бакаляр Самсон Карраско являтись мандрованим рицарем, узброєним до нападу і оборони, і ставати зі мною до бою? Чи я, може, йому ворог? Чи я дав йому коли який привід до гнівання? Чи я йому суперник, чи він теж войовницьким ремеслом бавиться і заздрить бойовій моїй славі?

— А чого ж тоді, пане,— спитав Санчо,— лицар той, хто б він там не був, схожий отак на бакаляра Карраска, а джура його скинувся на мого кума Томе Сесьяля? Коли то чари, як ваша милость каже, то чого вони перекинулись саме в них і ні в кого іншого?

— Усе то хитрощі й каверзи лихих чорнокнижників, що переслідують мене,— сказав Дон Кіхот.— Вони завбачили, що я вийду переможцем із того поєдинку, і подбали про те, щоб подоланий рицар постав переді мною в образі приятеля мого, бакаляра, аби дружба, що я до нього маю, стала між вістрям меча мого і потугою моєї правиці, аби правий мій гнів угамувався і той, хто так підступно і зрадливо наставав на моє життя, сам залишився живий. І ще один доказ: згадай, о Санчо, як легко тим чаклунам ману пускати, один образ у другий переображувати, являти гарне бридким, а бридке гарним; не минуло-бо й двох днів, як ти доочне бачив красу й уроду незрівнянної Дульсінеї в постаті потворної, брудної і неоковирної селючки з каправими очима і смердючим ротом. А як уже той облудний чарівник зважився на таке підле перетворення, то нема дива, що обернув когось Самсоном Карраском та твоїм кумом, аби видерти мені з рук славу звитяги. Одна тільки думка втішає мене: хоть у чиїй там— подобі стояв переді мною ворог, я його, зрештою, переміг і переважив.

— Усю правду тільки Пан Бог знає,— зауважив Санчо.

А знаючи добре, що перетворення Дульсінеї було наслідком його власних хитрощів та каверз, не дуже дослухався до панових резонів і не важився перечити, щоб не пробовкнутись, буває, зайвим словом.

За тими розмовами наздогнав їх чоловік якийсь, що тим же самим шляхом їхав позаду на гарній сивострокатій кобилі. На ньому була кирея тонкого зеленого сукна, обрамлена червоно-бурим оксамитом, на’ голові шличок із того ж таки оксамиту; наряд подорожній на кобилі був теж зелений і цинамоновий, стреміння коротке. При боку мав мавританську шаблю-кривулю на зелено-золотім широкім шабельтасі, полу-ботки-мишини з того самого товару, що й перев’язь, остроги не золочені, а зелені, наведені лаком, покощені й налощені так ловко, що, пасуючи до всього убору, видавали кращими, як щирозлоті. Порівнявшися з Дон Кіхотом і Санчом, подорожній уклонився їм чемненько і, підостроживши кобилу, хотів був їх обігнати, та Дон Кіхот сказав:

— Мій гожий пане, коли в вашої милості одна з нами дорога і вам не вельми спішно, то я за велику мав би собі ласку верстати путь разом.

— Сказати правду,— одмовив вершник,— тим я хотів вас оминути, щоб кінь ваш, мою кобилу почувши, не роз’ятрився, буває.

— Могли б ви, пане,— впав у річ Санчо,— могли б, кажу, й придержати кобилку, бо кінь у нас такий рахманний і так добре поведений, як ніде й ніколи, і зроду до того паскудства не квапився; раз якось тільки знесла була його охота, то мали ми з паном покутню годину. Отож, коли хіть ваша, то й припиніться, паночку. Ви йому тую кобилу хоть на срібній талірці піднесіть, то він на неї не націлить.

Подорожній придержав ходи, придивляючись зачудовано Дон Кіхо-товій поставі і появі (той їхав саме без шолома, якого Санчо баульчиком приторочив до переднього ленчика свого в’ючака); не з меншою увагою розглядав і Дон Кіхот вершника в зеленому, бо то, думалось йому, був собі не абихто. Літ мав, дивитись, під п’ятдесят, волосся негусте, шпакувате, ніс орлиний, погляд жвавий та й поважний воднораз, а з одягу й постави знати було, що вжитки мав добрі. Про Дон Кіхота ж думав той у зеленому, що такого взору й штибу чоловіка йому зроду ще бачити не траплялось: довгов’язий, гінкотелесий, худокостий та жовтовидий, а тут іще ця вся зброя, манера й поведінка,— справді, віддавна вже в тім краю такої прояви не проявлялось. Дон Кіхот помітив, що подорожній так пильно його розглядає, і відчитав з очей його цікавість, а що сам був завжди ввічливий і кожному готовий до послуги, то перший сказав, не чекаючи розпитків:

— Мені не дивно, що ваша милость дивується на незвичайність і не-ординарність моєї постаті; та думаю, що ви з того дива вийдете, як я скажу вам, а ви почуєте, що єстем рицар “з тих, як кажуть у народі, що пригод собі шукають”. Я покинув свій рідний край, заставив статки-маєтки, занедбав привілля і кинувся в обійми Фортуні — нехай веде мене, куди їй заманеться. Піднявся я воскресити вмерле мандроване рицарство, і ось уже відколи, то спотикаючись, то падаючи, то точачись, то знов устаючи, я здійснюю свій задум, де тільки можу: запомагаю вдови, захищаю дівиці, опікуюсь мужніми жонами, сиротами й недолітками, що є натуральним і неодмінним обов’язком мандрованих рицарів. За ті мої численні доблесті й христолюбиві подвиги прославлено вже мене друком між усіма, чи майже всіма, націями світу. Тридцять тисяч примірників випечатано вже моєї історії, а з Божої допомоги додрукується ще стосоткрот по тридцять тисяч. Коротка річ, сказати б одним чи кількома словами, єстем Дон Кіхот з Ламанчі, інакше іменований Рицарем Сумного Образу. І хоть кажуть, що власна хвала є завше зла, часом я буваю змушений отак сам себе величати, коли більше нікому. Знаючи ж тепер, хто такий я єсть і яке покликання справляю, не дивуйте, пане шляхтичу, ні на коня мого, ні на списа, ні на щита, ні на джуру, ні на всю мою зброю, ні на вид мій жовтий, ані на худину мою нужденну.

Сеє сказавши, замовк Дон Кіхот, а той у зеленому не одразу й на слово спромігся, розгубився б то, чи що; аж чималу хвилю згодивши, озвався:

— Уміли єсте, пане рицарю, з дивування мого цікавість мою пізнати, та не здоліли-сте мене з дива вивести; сказали з ласки вашої, що, дізнавшись, хто ви такий, перестану дивуватись, от же ж я дізнався, а дивуюсь і чудуюсь більше ніж перше. Чи ж то річ можебна, що й нині є на світі мандровані рицарі і що друкуються книги про справдешні рицарські подвиги? Не думалось мені й не гадалось, аби в наш час хтось там десь запомагав удови, боронив дівиці, шанував мужні жони, опікувався сиротами, і нікому б я зроду не повірив, якби отеє не побачив вас у живі очі. Даймо ж хвалу Богові, щоб історія, видана, як ви кажете, про істинні й високі ваші рицарські діяння, пустила в непам’ять оті незліченні книги про вигаданих мандрованих рицарів, яких стільки розплодилось у світі на превелику шкоду добрим звичаям і на не менший уверед добрим повістям.

— Багато що далося б сказати,— зауважив Дон Кіхот,— стосовно вигаданості чи невигаданості тих історій про мандрованих рицарів.

— Як то? — спитав той у зеленому.— Хіба ж сумнівається хоч хто, що вони не гідні віри?

— Я сумніваюсь,— одказав Дон Кіхот.— Та не говорім про се більше; протягом сієї подорожі, маю в Бозі надію, я ще переконаю вашу ми-лость, яку помилку ви вчинили, приставши на думку тих, що не вірять у їхню правдивість.

Останні Дон Кіхотові речі збудили в подорожнього підозру, що рицар сей, мабуть, несповна розуму, і він став чекати, чи не підтвердять того здогаду якісь інші висловлення. Та поки до того дійшло, Дон Кіхот попрохав його, щоб і він розповів про себе тепер, як дізнався вже про су-путникове життя-буття. На те чоловік у зеленій киреї сказав:

— Я собі, пане Рицарю Сумного Образу, шляхтич родом із села, куди оце з добротливого Бога поміччю постигнемо сьогодні на обід. Маєток маю незгірший, а на ім’я дон Дієго де Міранда. Живу собі помалу з жінкою, дітьми та друзями, бавлюсь полюванням та риболовлею, проте хортів і кречетів не держу, тільки перепела-вабця та пронозувату ласицю. Є в мене десятків із сім книжок, которі гишпанські, а которі ла-тин&ькі, що історичні, а що й божественні: рицарських же книг і на поріг не пускаю. Гортаю радше світські, ніж духовні, як вони тільки пристойні та утішні, чарують проречистим словом і захоплюють цікавим змістом, хоть таких книжок у Гишпанії обмаль. Часом гостюю у сусід і приятелів, частіше гощу їх у себе, стіл у мене чистий, добрий і не скупий. Не люблю пліткарити і не дозволяю, щоб при мені хто злорічив; не суну носа до чужого проса і не мишкую за людськими вчинками; ходжу щодня на службу Божу і подаю на бідність, та не хвалюся доброчинністю, аби не допустити до серця лицемірства та марнославства, що знишка і в найсмиреннішу душу закрадатися люблять; намагаюсь помирити, де хто посварився, свято почитую Пречисту Діву і вповаю повсякчас на безконечну благостиню Господа Бога нашого. 

Пильно прислухався Санчо, що той шляхтич про життя своє та заняття оповідував, і здалось воно йому таким святим та праведним, мов у чудотворця якого; тоді скочив із Сірого, вчепився подорожньому в праве стремено та й давай його в ногу цілувати і раз, і вдруге, і в хтозна-котре, та так же то побожно, мало не крізь сльози.

— Що ви робите, чоловіче добрий? До чого ці цілунки?

— Дайтесь, пане, цілувати,— одрік Санчо,— бо оце, скільки живу, вперве, либонь, бачу святого, що верхи їде.

— Не святий я,— заперечив шляхтич,— а великий грішник. От ви, певне, доброї душі чоловік, воно й з простоти вашої знати.

Санчо знову сів у сідло своє, викликавши усміх на повитому глибоким сумом обличчі Дон Кіхота і додавши дивування дону Дієгові. Дон Кіхот запитав у шляхтича, скільки в нього дітей, і докинув, що старожитні філософи, несвідомі істинного Бога, за найвище для людини благо покладали дари натури і фортуни, а також наявність численних друзів і якомога більше добрих дітей.

— У мене, пане Дон Кіхоте, одним-один син,— відповів шляхтич,— та хто зна, чи не був би я щасливішим, якби його не мав; не тим, що він у мене лихий, а тим, що не такий добрий, як би мені жадалось. Років йому, вважай, вісімнадцять, із них шість перебув у Саламанці, вивчаючи латину та греку; як же я хотів, щоб він до інших приступив наук, то виявилось, що хлопець напропале залюбився в науку поезії (якщо її взагалі можна наукою звати), і годі його схилити до студіювання права, на яке я його націляв, чи до цариці всіх наук — теології. Сподівався я побачити в ньому вінець роду нашого, бо живемо в час, коли королі наші найвищими обдаровують нагородами ґрунтовну та доброчесну ученість, бо вченість без чесноти — то перлина в купі гною. А синок мій цілісінький день може над тим мудрувати, чи добре, чи зле висловився Гомер у такому-то вірші “Іліади”, чи пристойним, чи ні показався Мар-ціал у такій-то епіграмі, чи так, чи сяк слід тлумачити отакі й такі рядки Вергілія. Тільки в нього й мови, що про книжки названих поетів та ще про Горація, Персія, Ювенала й Тібулла, бо новітніх гишпанських співців він не вельми цінує. Хоть же рідну поезію не конечне собі влюбляє, морочиться оце зараз, компонуючи глосу на присланий із Саламанки чотиривірш — здається, там у них турнір поетичний.

На все теє одказав Дон Кіхот:

— Діти, пане, то ніби частки утроби родительської, тим-то слід їх любити, чи добрі вони там, чи лихі, як любимо душу, що животворить нас: повинні їх отець-мати з малого малку на добру путь наставляти, на добрий розум навчати, на благочестиві звичаї навертати, аби, до зросту дійшовши, стали батькам своїм старим опорою, а нащадкам хвалою і славою. Не вважаю за доцільне змушувати їх до студіювання тієї чи іншої науки, хоть переконування ніколи не завадить. Коли ж наука потрібна не pro pane lucrando*, коли небо послало щасливому студентові батьків, що його всім обмислити спроможні, такому, на мою думку, слід дозволити в ту науку вдатися, до якої він найбільше схильний, і хоть поезія дає менше користі, ніж утіхи, заняття нею нічиєї не може остидити слави. Поезія, мостіпане, то в мене молодесенька та ніжнесенька  панянка, вродлива понад усяке слово, котру ту панянку дбайливо чепурять, оздоблюють і зукрашають багато інших, що суть всі наші науки: вона ж то всіма ними послугується, а вони всі через неї уповаж-нюються. І така то панянка, що не любить, аби її руками хапано, по вулицях волочено, по майданах велелюдних показувано чи по палацах гордопишних виставлювано. То така алхімічна сполука, що хто коло неї ходити вміє, добуде з неї щире золото неоціненної проби; треба тільки тримати її в шорах, не давати розтікатись безсоромними сатирами та безпардонними сонетами і ніяким світом у продаж не пускати, хіба що в вигляді героїчних поем, жалісливих трагедій чи веселих та штудерних комедій; не слід також допускати до неї усяких блазнів та черні несмис-ленної, нездатної збагнути її сили і скласти ціну її скарбам. І не гадайте, пане мій, що під черню я розумію тут саму лише простоту та низоту: усякого невігласа, будь він паном великим чи князем, можна й слід зарахувати до сього розряду; той же, що трудитиметься поезією, дотримуючи указаних вище умов, уславить і звеличить ім’я своє поміж усіма культурними націями світу. А що син ваш, кажете, легковажить рідне письменство, то він, на мій суд, помиляється, і ось чому: великий Гомер не писав латинською мовою, бо був греком, а Вергілій не писав по-грецьки, бо був латинцем. Одне слово, всі поети давнього часу творили мовою, що її ввіссали з материнським молоком, і не сягали до чужої якоїсь, аби висловити високі свої думи; а якщо так, то слід сей звичай і на інші народи поширити, і не погорджувати німецьким, скажімо, поетом, коли він пише по-німецьки, або кастільцем чи навіть біскайцем, як вони по-своєму творять. Тільки ж син ваш, добродію (так я собі мислю), не проти поезії рідномовної виступає, а проти поетів, мабуть, що, крім гишпанщини, не знають жодної іншої мови, ані жодної іншої науки, що могли б підтримати, посилити й збагатити прирожденний їхній хист. Та й се ще не певна річ, адже правду то кажуть, що поетом народжуються, себто правдивий поет уже з матірнього лона поетом виходить і, мавши в собі той од неба даний нахил, без жодної дальшої науки й штуки компонує речі, які справджують відомий вислів: “Est Deus in nobis”…** А ще додам, що вроджений поет, що заручиться допомогою мистецтва, більше варт і вищого осягне, аніж той, хто прагне стати поетом, спираючись лише на знання правил: мистецтво-бо не перевершує природу, а тільки вдосконалює її, і найдосконаліший поет є наслідком злуки природи з мистецтвом і мистецтва з природою. На закінчення моїх міркувань скажу вам, пане шляхтичу, нехай ваша милость дозволить іти синові, куди веде його зірка: мавши-бо такі до науки здібності і подолавши щасливо перший її щабель, се єсть знання мов, дійде він і до вершин світського письменства, що так личать шляхтичеві й кавалерові, так його оздоблюють, підносять і відзначають, як митра єпископа або як мантія вченого правознавця. Сваріте сина вашого, як писатиме сатири з наругою честі ближнього, вкарайте його, а писання порвіте; як же творитиме їх взором Горація, що так удало вмів таврувати пороки взагалі, то похваліте, бо годиться поетові картати заздрощі й засуджувати завидників чи інші вади та їх носіїв, не прив’язуючи віршів своїх до певної особи. Щоправда, бувають поети, які задля втіхи злорі-чення ладні наразитися на вигнання і йти кудись на понтійські острови. Якщо поет честивий у звичаях, таким він буде і в своїх творах, перо — то язик душі: які в ній витворились поняття, такі будуть і писання. Як убачають королі й можновладці чудовну науку поезії серед підданців розумних, доброчесних та поважних, вони їх шанують, почитують і обдаровують, ба навіть вінчають листям із дерева, що не боїться грому, мовби ясуючи, що ніхто не сміє ображати тих, чиї скроні тими вінцями вшановані й оздоблені.

* Аби на хліб заробити (латин.)

** Живе в нас Бог (латин.).

Подорожній у зеленій киреї з дива не виходив, слухаючи Дон Кіхото-вої орації, і ладен був уже змінити свою думку, що то божевільний. А Санчо, не дослухавши й половини тієї промови, що була йому не до шмиги, збочив трохи з дороги попрохати молока в пастухів, що неподалік вівці доїли. Захоплений розумом Дон Кіхота і його проречистим словом, шляхтич хотів був відновити бесіду, як рицар наш, підвівши голову, побачив раптом на шляху поперед себе критий фургон, умаєний королівськими хоруговками, і, уявивши собі, що то має бути якась незвичайна пригода, гукнув голосно Санча, аби подав йому шолома. Зачувши те гукання, Санчо чимдуж погнав Сірого од пастухів до пана, що мав пережити жахливу й дивовижну пригоду.

«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XVII,

де псується найвища вершина і скрапня межа, якої сягнула й могла сягнути Дон Кіхотова нечувана одвага в щасливо перебутій пригоді з левами

Повідає історія, що як гукав Дон Кіхот Санча, аби шолома йому подав, джура сторгував саме у вівчарів гляганого сиру; бачивши, що панові спішно діється, не знав гаразд, що з тим сиром робити і куди його покласти, а кидати жаль, бо гроші заплатив уже. Не довго думаючи, сунув те добро в шолом панів, та й до нього — що там йому так пильно припало? А той йому й каже:

— Подай-но, друже, шолома: або я мало розуміюсь на пригодах, або оце така нам прилучається, що конче маю стати і вже стаю до броні.

Шляхтич у зеленій киреї, почувши ті слова, розглянувся пильно на всі боки, та нічого не побачив, крім фургона, що їм назустріч їхав; на фургоні тому були дві чи три хоруговки, які свідчили, що везеться в ньому якийся скарб його королівської милості. Так же він і сказав Дон Кіхотові, але рицар не дав його словам віри, бувши тої думки і гадки, що завше йому мають траплятися пригоди і тільки пригоди.

— Добре зготувавсь до бою — перемога за тобою,— сказав він шляхтичеві.— Ніколи не завадить матись на осторожності, бо я на самому собі досвідчив, що маю ворогів видимих і невидимих, і не знати де, коли, як і в чиїй подобі можуть вони на мене напасти.

І обернувшись до джури, зажадав од нього шолома; той же, не мавши часу гляганець із нього вийняти, так і подав. Дон Кіхот ухопив його сквапливо, не дивлячись, і насадив собі на голову; сир здавився й пустив сироватку, що патьоками побігла по виду й по бороді Дон Кіхотові. Сторопілий рицар спитав у Санча:

— Що воно таке, Санчо? Чи то череп мені розм’якшився, чи мозок розтопився, чи то піт мене з голови до ніг проймає? Якщо я і вмокрів, то не з переляку, хоть пригода, що має мені статись, без сумніву, жахлива… Дай-но чимось утертись, якщо маєш, бо піт рясний аж очі заливає.

Санчо мовчки подав йому хустку, похваливши в думці Бога, що пан не здогадався, в чому річ. Дон Кіхот утерся і зняв шолома — подивитись, що йому голову студить; побачивши ж усередині ту білу гамулу, підніс до ніздер, понюхав і вигукнув:

— Клянусь життям володарки моєї Дульсінеї Тобоської, ти сиру мені сюди поклав, зраднику їден, шельмо, невірний джуро!

На те Санчо одповів незворушно, ніби й не він:

— Як то сир, то дайте сюди, пане, я його з’їм… Тільки цур йому, хай його та нечиста сила їсть, що його туди втеребила! Де б то я посмів вашій милості шолом отак паскудити? Найшли мені смілька! От їй же право, пане, послав мені Бог на розум, що і мене якийсь чорнокнижник напастує, бо я ж вашої милості знадіб і сустав, от він і насквернив туди, щоб ви, терпець утративши, на мене гнів положили і боки мені, як водиться, полатали. Тільки цим разом не в ті, лихий, узувся, бо я на добрий вашої милості розум уповаю: ви ж, пане, довідне знаєте, що нема в мене ані сиру, ані молока, ані ще чого путнього, а якби й було що, то я б його не вам у шолом, а собі в кендюх укинув би.

— Все може бути,— сказав Дон Кіхот.

На все те дивився шляхтич і з усього того дивувався, особливо як Дон Кіхот, витерши собі голову, обличчя, бороду й шолом, ізнов нап’яв його на лоба, поправився в стременах, шурнув меча, чи добре виймається, наважив списа і промовив:

— Тепер будь, що буде! Готовий я хоть із самим сатаною на міру стати.

Тут над’їхав саме фургон із хоруговками — на одному мулі погонич сидів та ще на передку чоловік якийсь. Дон Кіхот став на них переп’ят і спитав:

— Куди, братове, їдете? Що се в вас за фургон і що ви в ньому везете? Що воно ото за хоруговки?

На те відповів візник:

— Фургон се мій, а везу на ньому левів двох добрих у клітках, що губернатор Оранський презентом його королівській мості до двору посилає; і хоруговки кор’олівські ж, на признаку, що се добро його величності.

— Чи великі ж ті леви? — поцікавився Дон Кіхот.

— А великі,— відказав чоловік, що на передку сидів.— Таких іще, або більших, з Африки до Гишпанії досі не привожено; сам я левар, то всяких перевозив, а таких іще не траплялось. Маємо тут самця й самицю: самець он у першій клітці, а самиця в он тій задній, і голодні обоє, бо сьогодні ще їх не годовано. Тож нехай милость ваша рачить дати нам дорогу, бо нам якнайшвидше треба кудись доїхати, щоб корму їм добути. 

На ту річ Дон Кіхот тільки осміхнувся:

— Левчуки, мені? Мені, левчуки? Та ще такої години? Богом святим божуся, побачать панове, що їх сюди шлють, чи такий я чоловік, щоб левів ізлякатись! Злізай із воза, голубчику, і, як ти собі левар, повідчиняй клітки й повипускай мені сих звірюк: я покажу їм у чистім полі, на зло й на перекір усім завидам-чорнокнижникам, що сюди їх посилають, хто такий єсть Дон Кіхот!

— Те-те-те! — сказав собі нишком шляхтич.— Аж ось коли наш добрий рицар перед нами зрадився! Певно, той сир розм’якшив-таки йому мозок і геть розрідив у голові олію.

Тут підійшов до нього Санчо і сказав:.

— Пробі, пане, не дайте панові мойму Дон Кіхотові з тими левами заводитись, бо як заведеться, то пошматують вони нас усіх на кавалки.

— А хіба ж ваш господар такий божевільний,— спитав шляхтич,— що справді, гадаєте, може кинутись на тих хижих звірів?

— Не божевільний він,— відповів Санчо,— тільки шалено одваж-ний.

— То я вже якось одведу його од тої шаленої одваги,— пообіцяв шляхтич.

І, приступивши до Дон Кіхота, що притьмом наглив леваря клітки одчинити, сказав йому:

— Пане рицарю, пристоїть мандрованим рицарям такі пригоди підіймати, які заповідають щасливе докінчання, а не такі, що цілком виключають надію на успіх; адже одвага, що межує з необачністю, схиляється більше до безуму, ніж до величі духу. А надто ж ці леви проти вашої милості не ворогують, воно їм і не снилось; їх же послано його величності на ралець, то не честь, не подоба їх затримувати і дорогу їм загаювати.

— Знаєте що, пане шляхтичу,— заперечив Дон Кіхот.— Хай ваша милость дбає краще про свого перепела-вабця та пронозувату ласицю і не заважає іншим справляти їхню повинність. Я своє діло знаю, і зараз побачимо, чи до снаги мені сі вельможні левове, чи ні.

І, повернувшись до леваря, крикнув:

— Зараз же мені одчиняй клітки, пане леварю, бо нехай мені те та се, як я отсим списом до воза тебе не пришию!

Побачивши погонич рішучість тієї озброєної поторочі, заблагав:

— Змилуйтесь, паночку, хай ваше добродійство дозволить мені хоть мули випрягти та в безпечне місце одігнати, поки тих левів із кліток добуватимуть, бо як вони їх мені роздеруть, пропав я навіки: тільки моєї й худоби, що віз оцей та мули!

— О маловіре! — відповів йому Дон Кіхот.— Ізлазь, розпрягай, роби, що хочеш, та зараз побачиш, що то все дурна робота й марна праця.

Візник зіскочив і заходився чимдуж розпрягати, а левар заволав на все горло:

— Будьте мені за свідків, усі тут притомні, що я одмикаю сі клітки і випускаю леви ґвалтом і примусом; протестую і декларую, що всі шкоди та збитки, що тії бестії заподіяти можуть, спадають і приходяться на сього пана, варуючи права мої і заплату. Поки ж не одчинив, шукайте собі, панове, безпечного місця — мене-то леви, я певен, не рушать. 

Шляхтич іще раз спробував одраяти Дон Кіхота од того безумства: ; на таку несосвітенну річ наважитись, казав, то значить спокушати Бога. —Той одповів, що сам знає, що робить. Шляхтич востаннє застеріг рица— ; ря, аби схаменувся, бо то все, мовляв, облуда. ¦.;

— Ну, от що, пане,— сказав йому Дон Кіхот.— Коли ваша мил ость не бажає бути очевидником сієї, як ви гадаєте, трагедії, то стисніть острогами свою сиво-строкату та й гайда в затишок. :

Як почув теє Санчо, слізно почав благати пана, щоб на таке діло не поривався, бо проти нього і пригода з вітряками, і притичина зі ступа-рями, і всі інші оказії, досі пережиті, були, сказано б, наче коржі з маком.

— Майте на оці, пане,— казав Санчо,— тут жадних немає чарів ані якого чортовиння. Я сам бачив крізь грати і шпарки у клітці справжній левиний пазур, і з пазуря того судити можна, що там левище як гора або ще й більший.

— Із переляку принаймні,— заперечив Дон Кіхот,— він би міг тобі здатися більшим за півсвіту. Ну, йде вже, Санчо, а я тут зостанусь; якщо загину, ти ж знаєш давню нашу умову: поспішиш до Дульсінеї, і… вриваю на півслові.

І ще наговорив чимало дечого, що найменшої не залишало надії на можливість одвернути його од навісного того умислу. Шляхтич у зеленому радніший був щось удіяти, так зброя ж нерівна: заводитись із божевільним (а за такого вже напевне мав він тепер Дон Кіхота) було нерозумно. Дон Кіхот знову пристав до леваря з короткими гужами; тим часом шляхтич погнав свою кобилу, Санчо Сірого, а підводчик мули — всі квапились якнайдалі од фургона одбігти, поки левів не випущено. Санчо оплакував уже панову видющу смерть у лев’ячих пазурах, кляв свою долю і проклинав ту годину, коли заманулось йому знов до пана на службу стати, але ті жалі й лементи не заважали джурі гоном гнати Сірого далі од біди. Побачивши левар, що тікачі вже далеченько, знов почав умовляти й остерігати Дон Кіхота, про що й перше умовляв та остерігав, але рицар відповів, що чув уже, годі тих умовлянь і остережень, нічого з них не буде, і що хай притьмом одчиняє.

Поки левар порався коло першої клітки, Дон Кіхот розважав собі в думці, як йому зручніше до бою стати — пішо чи кінно, і поклав усе ж таки би і ися пішо, бо коли б іще Росинант не схарапудився, леви побачивши. Тож скочив із коня, одкинув геть ратище, нахопив на руку щита і, добувши з піхов меча, з предивною одвагою і мужнім серцем повагом підійшов до фургона, щирою душею вручаючи себе Богові та володарці своїй Дульсінеї.

Варто знати, що, дійшовши до сього місця, автор правдомовної сієї історії не міг утриматися од такого оклику: “О міцносердий і понад усяке слово преодважний Дон Кіхоте з Ламанчі, верцадло, в якому можуть визиратися всі левенці світу, новий і другий дон Мануель де Леон, що був хвалою і славою гишпанського рицарства! Якими словами оповім сей жаху гідний подвиг, якими речами впевню в його правдивості віки потомні? Які хвалення знайду, щоб тобі не личили й тебе не величили, хоч би й були то гіперболи з гіпербол? Ти безкінний, ти сам-один, ти безстрашний, ти великодушний, з самим лише мечем, та й то не з тим  толедським гостролезим, і зі щитом не з осяйної криці, стоїш і ждеш та виглядаєш тих двох левів — за них хижіших ще африканські пущі не родили… Нехай же хвалять тебе власні твої діяння, доблесний ламанч-цю, я надаю їм слово, бо сам не годен на вислови здобутись!”

На цьому й уриває автор згадану апострофу і, нав’язуючи нитку оповідання історичного, веде його далі таким робом:

Отож побачив левар, що Дон Кіхот уже напоготові стоїть — нічого робити, треба лева-самця випускати, щоб у гнівливого та шаленистого рицаря в неласку не впасти. Настіж розчахнув він першу клітку, де, як уже сказано, лев був, здоровенний, страхолюдний та гидомирний. Звір першим ділом перевернувся у своїй в’язниці, тоді витяг лапи, потягнувся добре, роззявив пащу і позіхнув спроволока, далі висолопив язика мало не в дві п’яді завдовжки і випорошив собі очі та морду вилизав, потому вистромив головень із клітки і повів доокола очима, що жаром жахтіли. Те страховіття нагнало б холоду найшаленішій сміливості, та Дон Кіхот тільки дивився на нього пильно, чекаючи, поки звір із воза сплигне і на нього налізе: певен був, що посіче хижака на локшину. От аж куди сягнуло безприкладне його божевілля!

Проте благородний лев появив більше миролюбності, аніж зухвальства; не звертаючи уваги на всякі там хлоп’ячі бравади, оглянувся, як ми вже сказали, туди-сюди, а тоді завернувся і, показавши Дон Кіхотові огузок, ліг собі спокійнісінько в клітці, мов ніде нічого. Побачивши сеє, Дон Кіхот сказав левареві, щоб роздрочив звіра, витуривши його з клітки палицею.

— От сього вже й не зроблю,— затявся левар.— Як стану його дратувати, він же мене першого розшарпає. Задовольніться, пане рицарю, тим, що вже зробили: вищої хоробрості годі доказати, і нема чого спи-тувати вдруге фортуну. Двері в клітці одчиняні; чи вийде лев, чи не вийде, то його справа, та як досі не виліз, то вже й до вечора не вилізе. А вашої милості одвага і без того вже всім ясна і явна: адже доброму переборцеві (так я розумію) цілком досить викликати противника на бій і чекати його в полі; якщо ворог не з’явиться, то на нього впаде вся ганьба, а хто ждав, дістає переможнецький вінець.

— То правда,— погодився Дон Кіхот.— Замикай же, друже, дверці і будь готовий свідкувати по спромозі твоїй про все те, що вчинив я у тебе на виду, а саме: як ти одчинив левові клітку, я ждав, а він не вийшов, як я знов його чекав, а він таки не виліз, як він ізнову ліг. До більшого я не зобов’язаний. Нехай гинуть чари! Погоди, Боже, розумові й правді, і правдивому рицарству! Замикай же, кажу, а я зараз подам гасло тим, що втекли і не були присутні, нехай із уст твоїх почують про сей подвиг.

Левар зробив, що йому казано, а Дон Кіхот, прив’язавши до списово-го наконечника хустку, що то нею витирав сироватчині патьоки, почав іскликати подорожан, які все ще тікали із шляхтичем попереду, оглядаючись раз за разом назад. Санчо перший помітив ту білу хустку і гукнув:

— От хоть убийте мене, як пан не переміг тих диких звірів! Бач, нас уже кличе.

Усі стали й придивились — справді, то таки Дон Кіхот знак їм подавав; оговтавшись трохи, взяли вертатись помалу, аж поки не розчули  цілком виразно його гукання. Як уже всі були коло фургона, Дон Кі-хот сказав підводчикові:

— Ну, брате, запрягай ізнову мули та й рушай своєю дорогою; а ти, Санчо, дай йому й доглядачеві по таляру золотому, що з моєї причини загаялись.

— Чому не дать, дам із дорогою душею,— сказав Санчо.— Тільки де ж ті леви? Мертві вони там чи живі?

Тоді левар докладно й сам себе часто перепиняючи розповів про перебіг тієї баталії, прибільшуючи якомога Дон Кіхотову сміливість: на його вид лев би то злякався і не хотів чи не смів із клітки вилізти, хоч двері в клітці довгенько розтвором стояли; коли ж ісказав він, доглядач, рицареві, що не годиться, мовляв, спокушати Бога, дратуючи лева, щоб із клітки вийшов, як він, рицар, того вимагав, тоді тільки, та й то нерадо й неохоче, дозволив йому Дон Кіхот замкнути дверці.

— А бачиш, Санчо? — спитав Дон Кіхот.— Чи є такі чари, щоб проти правдивої одваги що вдіяли? Чорнокнижники можуть відібрати в мене щастя, але доблесть і мужність — ніколи!

Санчо дав тії таляри, підводчик запріг мули, левар поцілував Дон Кі-хотові руки за явлену ласку і пообіцяв, що самому королеві, як при дворі побачить, розкаже про той доблесний подвиг.

— Як спитає часом його величність, хто звершив той подвиг, скажіть йому, що Рицар Левів, бо саме на такий титул бажаю, аби надалі перемінилось, переінакшилось, переробилось і перетворилось дотеперішнє звання моє — Рицар Сумного Образу; так чинячи, іду за давньою ужанцією мандрованих рицарів, що відміняли імення свої, коли те їм видавалось доцільним чи доречним.

З тим вони й роз’їхались — фургон рушив своєю дорогою, а Дон Кіхот із Санчем та шляхтич у зеленому — своєю.

За ввесь цей час дон Дієго де Міранда не озвався й словом, тільки пильно придивлявся й прислухався до Дон Кіхотових речей та вчинків: чоловік той був, на його присуд, божевільним мудрецем або ж мудрим божевільником. До його відома, бачте, ще не дійшла перша частина рицаревої історії: якби був прочитав її, то не дивував би на слова і вчинки Дон Кіхота, знаючи, на чому той розумом помішався. А так він уважав його то за розсудливого, то за непритаманного, бо що казав, усе було розумне, дотепне й доладне, а що робив — безглузде, дурне та неподобне. “Хіба то не великий недомисел,— питав себе подумки,— надягти шолома з сиром і гадати, що чарівники мозок тобі розм’якшили? Хіба то менше безглуздя і шаленство — притьмом пориватися до боротьби з левами?” Із тих міркувань вирвав його Дон Кіхот, перебивши думаний монолог такими словами:

— Не маю сумніву, пане Дієго де Міранда, що ваша милость вважає мене в душі за божевільного й навіженого. Невелике то й диво, бо самі вчинки мої, здається, певне тому дають свідоцтво. Мимо все те, хотів би я, аби ваша милость переконалась, що не такий я причинний і недоумкуватий, як декому уявляюся. Любо глянути, як сміливий рицар перед очима в короля свого серед майдану просторого лютого бика списом влучно затинає; любо дивитись, як рицар у блискучім обладунку на турнірі веселому перед дамами конем грає; гарні здаються і всі ті рицарі, що військовими та їм подібними справами бавляться, будучи, так би мовити, честю і втіхою у своїх сюзеренів; та над усе те краще й любіше, як ото рицар мандрований блукає пущами-пустелями та розпуттями-манівцями та горами-ярами, шукаючи всяких небезпечних пригод і до щасливого їх доводячи скутку, аби залучити собі голосної та вікопомної слави; двірського кавалера, що десь у місті до панянки лестками примиляється, переважить, кажу, і заломить мандрований рицар, що на безлюдді бідній удовиці помочі-рятунку дає. Кожен-бо рицар має своє опрічне діло: придворний нехай услуговує дамам, додає принади королівському двору барвами слуг своїх, пригощає бідніших двораків на своїх розкішних учтах, влаштовує ігрища, вряджає турніри, виблискує гойністю і пишнотою, сяє величчю, а надто благочестям і таким чином виконує прямі свої обов’язки; а мандрований рицар хай забирається на край світу, блудить найзаплутанішими лабіринтами, підіймається повсякчас на неможливі речі, зустрічає тілом своїм на голім белебні палюче сонячне проміння в розповні літа і люту непогодь вітристу та морозяну взимку, не боїться левів, не лякається примар, не страшиться драконів, бо все те шукати, з усім тим боротись і все те долати й перемагати і є його властивою та правдивою повинністю. Отож і я, раз випало мені на долю до мандрованого рицарства прилучитись, конче все те чинити мушу, що, на мій погляд, належить до обов’язків сього стану; вданому разі на левів напасти, як я отеє напав, і було прямим моїм обов’язком, хоть і усвідомлював я собі, що то шаленої вимагало одваги. Добре знаю, що таке сміливість: се чеснота, рівно віддалена від двох скрайніх пороків — боягузтва і безумного зухвальства. Та меншим буде злом, коли сміливець сягне верхів безумної одваги, ніж коли б він принизився до підлого боягузтва, і як марнотратцеві легше бути щедрим, ніж скнарі, так і безумно-одважному легше стати істинно сміливим, аніж страхополохові здобутись на правдиву мужність. А що до сих пригод, то повірте, пане дон Дієго, що ліпше програти з перебором, аніж з недобором, бо воно й для вуха любіше бринить “такий і такий рицар безрозсудно-сміливий”, ніж “такий і такий рицар боягуз і страхополох”.

— Мушу сказати, пане Дон Кіхоте,— відрік йому дон Дієго,— що все сказане і зроблене вашою милостю ніби зрівноважено на терезах самого розуму; здається мені, якби загубились були приписи й закони мандрованого рицарства, їх би віднайдено в серці вашої милості, наче в питомому схові чи архіві. Проте поспішімо, бо вже нерано, а нам же треба впору доїхати до села, до господи моєї, де ваша милость може спочити по перебутих трудах: може, не так тут тіло натомилось, як той дух, але втома духа часом і на тілі позначається.

— Ваші запросини, пане дон Дієго,— сказав Дон Кіхот,— маю за превелику для себе честь і ласку.

По сій мові стали вони жвавіше острогами торкати і так як у пізні обіди прибули в село, до двору дон Дієга, якого Дон Кіхот назвав Рицарем Зеленої Киреї.

«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XVIII

Про те, що спіткалось Дон Кіхотові в замку, чи то будинку Рицаря Зеленої Киреї, а також про інші незвичайні речі

Будинок дона Дієга де Міранди, що перед ним стояв оце Дон Кі-хот, був досить просторий, як бувають за звичай панські доми на селах: над брамою вхідною герб, викарбуваний на нетесанім камені, у внутрішнім дворі винарня, під кружганком льох, і скрізь повно глеків глиняних; а що були вони тобоського роблива, то звели на думку нашому рицареві його заворожену й спотворену володарку. Зітхнув сердега і промовив ніби несамохіть, байдуже, що хтось почув би:

— О любі дари, знайдені на горе,

Колись мені давали ви утіху!

О глеки тобоські, ви нагадали мені про любий предмет гіркоти моєї превеликої!

Почув же тії слова дон Дієгів син, спудей і віршник, що вийшов з матір’ю своєю назустріч прибулим. І матір, і сина вразила чудернацька постать Дон Кіхота, що, зсівши з Росинанта, підійшов ввічливенько до господині руки їй поцілувати.

— Привітайте, пані,— сказав дружині своїй дон Дієго,— і приша-нуйте зі звиклою люб’язністю пана Дон Кіхота з Ламанчі, що стоїть тут перед вами, найхоробрішого і найрозумнішого в світі мандрованого рицаря.

Господиня, на ймення донья Крістіна, прийняла гостя з великою приязню та не меншою ґречністю, а Дон Кіхот у надзвичайно чемних та вишуканих виразах запропонував їй свої послуги. Такими ж привітними словами обмінявся він із юнаком, на якого справив враження людини розсудливої і бистроумної.

Тут автор докладно змальовує обстанову в дон Дієговому домі, перераховуючи всі предмети, що знаходяться в мешканні заможного дідича, але перекладчик сієї історії вирішив збути ті і їм подібні подробиці мовчанкою, бо вони не мають притоки до головної речі: більше-бо важить у повісті правдиве зображення подій, аніж тії порожні одбіги.

Гостя поведено в світлицю; тут Санчо зняв із пана обладунок, і Дон Кіхот лишився в плюндрах валлонських та в камізельці замшовій, геть од панцера іржею узятій; ковнір носив широкий, відкотистий, як ото в студентів, некрохмалений і без мережив, ногавиці фінікового кольору, черевики восковані. Меч при боку висів на перев’язі із шкіри морського пса, тим-то гадають, що рицар наш оддавна на нирки слабував. Потому він нахопив на себе ще й плаща верхового доброго сірого сукна, та попереду мусив вихлюпати п’ять чи шість баняків води (щодо числа баняків джерела подають суперечливі відомості), одмиваючи собі голову та обличчя, і то ще вода сироваткою мутніла через джуру-ненажеру, що купив клятого того сиру на благословенну панову голову. Причепурившись таким робом, Дон Кіхот увійшов зграбно й невимушено до другої світлиці, де вже чекав на нього студент, що мав бавити гостя  розмовою, поки до столу буде наготовлено, бо заради такого благородного завітальника донья Крістіна хотіла показати, що вміє і може людей у себе гостити.

Ще коли Дон Кіхот здіймав із себе ту свою лицарію, дон Лоренсо (так звали сина дона Дієга) спитав у батька, вигодивши хвилю:

— Що маємо думати, панотче, про сього рицаря, що ваша милость у господу привела? І назвисько його, і поява, і мова про мандро-ване рицарство великим дивом і мене самого, і паніматку мою здивувало.

— Не знаю, що тобі, сину, й сказати,— відповів дон Дієго.— Скажу хіба, що бачив, як робив він найшаленістіші в світі речі, та чув же від нього і якнаймудріші слова, що ніби касують і перекреслюють ті його вчинки. Поговори з ним сам, помацай пульс його знання і як розумна людина зваж, чого в ньому більше — здорового глузду чи недомислу; щиро кажучи, я вважаю його радше непритаманним, аніж здоровим на розум.

Після того дон Лоренсо, як уже говорилось, пішов бавити гостя; роз-мовившись із ним, Дон Кіхот сказав між іншим:

— Пан дон Дієго де Міранда, отець вашої милості, говорив мені про рідкісну обдарованість і витончений розум, що ними ваша милость од-значається, а надто що з вас, пане мій, великий піїта.

— Піїта, можлива річ,— відповів пан Лоренсо,— а щоб великий, того я і в думку собі не клав. Я справді непомалу кохаюся в поезії, люблю читати добрих поетів, але все те ще не вповажнює мене на титул великого піїти, яким зволив мене нагородити панотець.

— Ваша скромність мені подобається,— сказав Дон Кіхот,— бо віршники здебільшого зарозумілі, і кожен вважає себе за найвидатні-шого в світі.

— Нема правил без виїмків,— заперечив дон Лоренсо.— Буває, що справжній поет за такого себе не вважає.

— Таких мало,— зауважив Дон Кіхот.— Та скажіть мені, коли ласка, над якими віршами трудиться тепер ваша милость, що, мовляв панотець, чималої завдають вам турботи і клопоту? Коли то, може, глоса, я хотів би ті вірші почути, бо трохи на сім різновиді розуміюсь; якщо ж ідеться ще й про поетичний турнір, то раджу вашій милості намірятись на другу премію, бо перша, як правило, присуджується з фавору комусь високопоставленому, а друга справді достойному — таким чином третя є по суті другою, а перша третьою, як воно буває і в університетах при наданню ліценціатського ступеня. Попри все те в званні першого є завжди щось величне.

“Поки що,— сказав собі подумки дон Лоренсо,— нема причини вважать його за шаленця; та ходімо далі”. А вголос промовив:

— Здається мені, ваша милость училася по школах: які ж науки ви штудіювали?

— Науку Мандрованого Рицарства,— відповів Дон Кіхот,— яка ні в чому не поступається Поезії, а може, ще й перевершує її на яких два-три вершки.

— Не знаю, що се за наука така,— сказав дон Лоренсо,— не доводилось мені досі про неї й чути. 

— То така наука,— промовив Дон Кіхот,— що поєднує в собі всі, або майже всі, знання й уміння сього світу, бо той, хто їй себе присвятив, мусить бути правником і знати закони дистрибутивного й комутативного права, аби оддавати кождому, що йому припадає й належить мусить бути богословом, аби міг ясно й виразно витолкувати в разі потреби догмати віри християнської, ним сповідуваної; мусить бути медиком, а надто ще й билинарем, аби вмів по пущах та пустовищах зілля цілющі на гоєння ран розшукати, бо не випадає мандрованому рицареві повсякчас до лікарів удаватись; мусить бути астрологом, аби по зорях визначати годину ночі й місцезнаходження своє в будь-якому краю і підсонні світу; мусить володіти математичними знаннями, що стануть йому в надобі на кождому кроці; поминаючи те, що він мусить бути оздоблений усіма, скільки їх є, богопохвальними та кардинальними чеснотами, і переходячи до речей менш важливих, нагадаю, що він мусить уміти плавати незгірше од людини-риби Ніколаса, вміти підкувати коня й полагодити сідло та збрую; і знову до високого вертаючи,— мусить пильно дотримувати віри Богові та дамі своїй, бути чистим у помислах, кріпким у слові, шляхетним у вчинках, доблесним у подвигах, витривалим у труднощах, милосердним супроти знедолених і, нарешті, мужнім споборником правди, готовим повсякчас за неї життя своє покласти. Отсі ж то більші й менші частки і складають у цілокупності своїй доброго мандрованого рицаря; от і гадайте тепер, пане дон Ло-ренсо, чи нікчемна та наука, яку такий рицар вивчає і визнає, і чи можуть їй дорівняти найпрославленіші науки, що по наших школах та колегіях викладаються.

— Коли так,— сказав дон Лоренсо,— то ся наука над усіма взяла гору.

— Що значить “коли так”? — спитав Дон Кіхот.

— Річ, бачите, в тім,— одказав дон Лоренсо,— що я сумніваюсь, щоб чи то колись, чи тепер були на світі мандровані рицарі, та ще оздоблені всіма тими чеснотами.

— Не раз я вже казав, що скажу зараз,— промовив Дон Кіхот.— В переважній своїй більшості люди гадають, ніби мандрованих рицарів узагалі ніколи не було на світі, і я певен, що коли само небо не явить їм чудом сієї істини, тобто що такі рицарі були і є, то марні будуть зусилля їх у тому переконати. Добре знаючи се з власного досвіду, я не хочу гаяти даремно часу, аби спростовувати хибний погляд, що ваша милость із багатьма поділяє; можу тільки молити Бога, щоб вивів вас із того заблуду і дав вам урозуміти, які корисні й потрібні були світові мандровані рицарі давнього часу і як би вони знадобились у теперішності, коли б тільки водились; але нині задля гріхів людських панує скрізь лінивство, неробство, обжерливість та нездержливість.

“Огут-то нашого гостя і прорвало,— подумав дон Лоренсо.— А проте божевілець із нього не ординарний, і був би я пустим недоумком, якби міркував інакше”.

На тому їхня розмова і припинилась, бо покликано обох до столу. Дон Дієго спитав у сина, який він висновок зробив щодо гостевих розумових здібностей. Той відповів:

— Заплутаного почерку його божевілля не відчитає жоден у, світі  лікар і не розбере щонайліпший краснописець: то нашпигований розумом шаленець із частими проблисками.

Посідали до столу; їда була така, як дон Дієго по дорозі казав, що гостям завше пропонує — чиста, багата і смачна; та Дон Кіхотові найбільше припала до вподоби та дивовижна тиша, що панувала в цілій господі: не дім, а справжній тобі монастир картезіянський. Як же прибрали зі столу, проказали молитву подячну й помили руки, рицар уклінно попрохав дона Лоренса, щоб той прочитав вірші свої, що на турнір поетичний пише.

— Не хочу бути схожим на тих поетів,— одказав юнак,— що відмовляються читати свої вірші, як їх просять, і виригають їх, як ніхто не хоче, тим і прокажу зараз свою глосу, що за неї ніякої собі не сподіваюсь надгороди: писав-бо ті вірші єдино задля вправи.

— Один мій приятель, чоловік вельми розумний,— зауважив Дон Кіхот,— казав, бувало, що даремна то робота над глосами морочитись, а причина, мовляв, та, що глоса ніколи не зрівняється з самою темою, а дуже часто ще й різнить із нею, далеко од її задуму одбігаючи. До того ж правила глоси занадто тісні: сей рід віршів не допускає ані питальних речень, ані вживання виразів “сказав”, “скажу” тощо, ані субстан-тивованих дієслів, ані зміни значень, не кажучи вже про інші умови та обмеження, що їх усі глосатори конче мусять додержуватись, як те вашій милості, безперечно, відомо.

— Признаюсь вам по щирості, пане Дон Кіхоте,— сказав пан Лоренсо,— я весь час чигаю, чи не дасть ваша милость десь фука, та шкода мого чигання, ви мені з-поміж пальців в’юном вислизаєте.

— Не розумію,— відповів Дон Кіхот,— що ваша милость має на увазі, говорячи про те моє ніби вислизання.

— Згодом я все з’ясую,— сказав дон Лоренсо,— а тим часом прошу пана вислухати з увагою і тему для глоси, і саму глосу. Звучать же вони ось як.

О, якби я міг вернуть

Неповторну щастя мить

Чи узнать заздалегідь

Те, що завтра мусить буть!

ГЛОСА

Все минає в цьому світі,

Все до часу, до пори;

Розгубились в лихолітті

Долі щедрої дари,

Незабуті, неспожиті.

Доле, доле! Добра будь,

Укажи до щастя путь

І справди мої надії!

Дні минулі, золотії,

О, якби я міг вернуть!

Не прошу я в неба влади,

Перемог і нагород,

Я одному був би радий

— Жити знову без турбот,

Як колись, у дні відради

Хай утіха прилетить

Спраглу душу оживить, 

Жаль згасить у серці чулім,

Хай зазнаю, як в минулім,

Неповторну щастя мить!

Та судьба не так судила,

І вернути до життя

Те, що вічність схоронила

У безодні небуття,

Нічия не може сила.

Рік за роком прудко мчить,

їх нікому не спинить,

І не вдасться нам ніколи

Відвернуть веління долі

Чи узнать заздалегідь.

Мучить душу біль жорстокий,

Пал тривог і шал надій;

Ні, вже краще вічний спокій,

Вічний сон в землі сирій,

У могилі у глибокій.

Щоб страждання всі забуть,

Я б хотів навік заснуть,

І давно я став би прахом,

Та стискає серце жахом

Те, що завтра мусить буть.

Як дон Лоренсо дочитав свою глосу, Дон Кіхот схопився на ноги, стиснув йому правицю і промовив гучним голосом, мало не криком:

— Вишніми небесами клянуся, шляхетний юначе, ви — найкращий піїта на крузі земному і заслужили єсте лаврів не з Кіпру й не з Гаети, як казав один віршописець (прости його, Боже!), а від самої афінської академії, якби вона й досі існувала, та віднині існуючих паризької, болонської і саламанчанської! Як же судді не присудять вам першої премії, то бодай би їх застрелив яснолукий Феб-Аполлон, бодай би Музи порогу їхнього довіку не переступали! Прокажіть іще, пане, спасибі вам, якісь вірші довшої міри, аби я мав змогу всіма сторонами ваш дивовижний геній оцінувати.

Чи треба ж казати, як зрадів дон Лоренсо похвалам Дон Кіхотовим, хоть і вважав його за божевільного? О, сило лестощів, як далеко ти сягаєш, які розлогі межі принадного твого владарювання! Потвердив сю істину і дон Лоренсо, вволивши рицареву волю і прочитавши такого сонета на легенду чи повість про Пірама й Тісбу:

СОНЕТ

Ламає мури Тісба молодая,

Яка розверзла груди юнакові;

Уже Амур, крилатий бог любові,

На вилом глянуть з Кіпру поспішає.

То — храм для юних душ, хоча немає

Крізь отвір той проходу навіть мові,

Але кохання рве усі окови,

Всі перешкоди сміливо долає.

Нема заслон для почуттів безмірних,

Красуня йде відважно на сконання,

Але усі потомні покоління   

Оплачуть долю двох коханців вірних.

В них спільна смерть і спільне поховання,

І спільне — у легенді — воскресіння.

— Хвала милосердному Богові! — покликнув Дон Кіхот, вислухавши дон Лоренсового сонета.— Після незчисленної кількості поетів безпорадних зустрів я, кінець кінцем, одного з першорядних: на таку думку наводить мене майстерність отсього вашої милості сонета.

Чотири дні блаженствував отак Дон Кіхот у гостині, а тоді попросив у дона Дієга дозволу їхати: дякую, сказав, за ласку й пошанівок, що дознав у сій господі, та не честь, не подоба мандрованому рицареві у неробство й розкоші вдаватись, треба службу свою справляти та пригод шукати, яких, чутно, у сьому краю досхочу водиться; ними ж то він і має намір тепер пробавлятись, поки не надоспіє турнір у Сарагосі, що є властивою метою його виправи; та попереду гадає ще спуститися в печеру Монтесіноса, про яку в сій околиці оповідають стільки дивовижних речей, а за одним заходом прознати й дослідити достеменні джерела й витоки сімох так званих руїдерських озер. Дон Дієго з сином схвалили той його спасенний намір і просили рицаря з їхнього дому й двору що-хотя на дорогу взяти, вони ж готові служити йому щирою душею, як того вимагає достойність його особи та його почесне покликання.

Нарешті настав день од’їзду, такий радісний для Дон Кіхота і такий смутний та гіркий для Санча Панси, що плавав, як сир у маслі, в сій щедрій господі і здригався тепер од думки, що знов доведеться по пу-стошах та пущах голодом мліти з худющими порожніми саквами; та поки що він напихав їх скільки мога всякою, мовляв, потребизною. На розпрощанні Дон Кіхот сказав дону Лоренсові:

— Не пам’ятаю, чи я говорив уже вашій милості, а як говорив, то повторю тепер, що якби ваша милость хотіла скоротити многотрудну дорогу до неприступного верхівля храму Слави, то тут є одна тільки рада — звернути з тропи Поезії, і так уже вузької, на ще вужчу й тіснішу стежку Мандрованого Рицарства, що в єдину мить може вчинити вас імператором.

Сими словами Дон Кіхот підвів останню риску в справі свого божевілля, а трохи згодом і ще докинув:

— Свідок Бог, радніший би я пана Лоренса з собою взяти, щоб навчити його покірних милувати, а гордовитих поскромляти й під ноги топтати, як велять приписи ордену, до котрого я належу, та не дозволяють того ані юний вік його, ані гідні хвали заняття; тим задовольнюсь одною тільки вельми йому потрібною пересторогою; якщо ти піїта, то можеш здобути собі слави, керуючись більше чужою думкою, аніж своєю власною, бо нема таких отця-матері, яким би свої діти негарними здавались, а коли йдеться про виплоди нашого розуму, то й поготів.

І знов дивували батько з сином на Дон Кіхотові плутані речі, то мудрі, то безглузді, та на те вперте завзяття, з яким він поривався до тих злигодніх пригод, що їх мав за мету й ціль усіх своїх прагнень. Після повторного обміну компліментами та різними ґречними словами гості рушили в дорогу з призволу ласкавої господині замку — Дон Кіхот на Росинанті, а Санчо на Сірому. 

«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XIX,

де оповідається пригода закоханого вівчаря та інші істинно потішні події

Уїхавши не з-так далеко од дон Дієгового села, здибався Дон Кіхот із двома чи то кліриками, чи то студентами та з двома посполитими: всі четверо були верхами на ступаках ослиної породи. Один студент віз при собі зелений цератяний клунок, в якому було, напевне, білизни трохи та, може, ще дві пари панчіх грубої вовни, а другий мав лише дві новенькі рапіри до фехтування з ремінними патичками. І селяни везли різні різнощі: поярмаркували, видима річ, десь у містечку та й верталися оце до села з куплею. Зарівно школярі, як і селяни, здивувались великим дивом, зуздрівши Дон Кіхота, як і всі, що вперше його, бувало, побачать; аж-аж-аж кортіло їм довідатись, що воно за людина така, проти всіх інших одмітна. Дон Кіхот оддав “їм чолом і, дізнавшись, що дорога в них та сама, запропонував їм свій супровід; просив тільки, щоб ходи трохи придержали, бо кінь його з їхніми ослицями не зійде. З чемності він пояснив їм коротким словом, хто він такий, яке в нього звання і який промисел: зовуть його, сказав, на властиве ім’я Дон Кіхотом із Ламанчі, а на прізвисько — Рицарем Левів, бо він, мовляв, належить до тих мандрованих рицарів, що в пошуках пригод блукаються по всьому білому світі. Для селян те було все одно, що їм би по-грецьки говорено або по-хараманськи, а студентам ні: вони одразу зміркували, що Дон Кіхот несповна розуму, проте дивились на нього з зачудуванням і шанобою. Один із них сказав:

— Якщо ваша милость, пане рицарю, не має певної мети подорожі, звичаєм тих, що пригод собі шукають, то нехай вашець із нами іде: побачите найбагатше і найпишніше весілля, якого ще зроду не було ані в Ламанчі, ані в усіх околицях на багато-багато миль.

Дон Кіхот спитав, чи не князь який те весілля справляє, що він його аж он як хвалить.

— Не князь,— одказав студент,— а селянин із селянкою: він на всю округу багач, вона — вродлива, що й міри нема. Весілля лаштується невидане й нечуване, справлятимуть його на луговині коло села молодої. Молоду тую називають, величаючи, Кітерія-Вродниця, а молодого — Камачо-Багатій; їй буде років із вісімнадцять, а йому двадцять і два; пара із них славна, хоть і дейкають деякі мудрагелі, яким усе на світі відомо, що Кітеріїн рід кращий, мовляв, за Камачів, та то вже тепер байдуже: золото, кажуть, хоть яку щербину заліпить. А сей Камачо, правда, щедровитий собі вдався і надумав тую луговину геть усю клечанням обхилити, що й сонцеві нелегко буде до зеленого морогу до-світити, не то що. А вже тих танців назамовляв, то будуть і з мечами, і з брязкальцями, бо в його селі брязкотуни є напрочудо, а чечіткарів, то нема що й казати — наскликав їх до гибелі. Та не тими дивами, що я вже сказав і ще міг би додати, буде се весілля пам’ятне, а тим, гадаю, що вдіє на ньому безталанний Басільйо. Се, бачте, вівчар із того ж таки села, що й Кітерія, сусіда близький — двір уз двір живуть вони собі, що й дало Амурові привід воскресити в пам’яті людській призабуте вже кохання Пірама й Тісби: з самого-бо малку, із пуп’янку, сказати б, закохався той Басільйо в Кітерію, і вона ж оддаровувала йому тисячними знаками невинної прихильності; все село говорило, жартуючи, про ті їхні дитинні любощі. Як же стали діти до зросту доходити, заборонив Кітеріїн батько Басільєві і до хати їхньої вступати, куди він, бувало, по вподобі своїй учащав, а щоб не було того клопоту, що бійся раз у раз та стережися, поклав старий доньку свою за багатого Камача віддати. Щоб же за Басільєм їй бути, то шкода й мови: природа щедро його обдарувала, а фортуна — не вельми. А як правду сказати, отак без завидків, то хлопець він хоч куди: чи залізяку кидати, чи навсилки боротись, чи в гилки грати, то він усе перший; бігає, як той олень, стрибає не кажи ти цап, креглі б’є навдивовижу, співає, наче той жайвір, як візьме в руки гітару, то вона в нього аж вимовляє, а вже шпагою орудує, то де ще такого мастака знайдеш.

— Уже заради одного сього хисту,— впав у річ Дон Кіхот,— заслуговував би сей юнак одружитись не то з уродливою Кітерією, ба і з самою королевою Джіневрою, якби ще жива була, на зло Ланцелотові і всім іншим розрадникам та розлучникам.

— Еге, розкажіть се моїй жінці! — обізвався Санчо, що доти мовчав і тільки прислухався до розмови.— По її думці, то женитись мона тільки з рівнею, як тої приказки, що, каже, чухайся віл з волом, а кінь з конем. А як на мене, то нехай сей молодець Басільйо, що я вже його влюбив, бере собі тую панну Кітерію, а хто любу пару розпарує, хай тому Господь царство небесне, вічний покій подарує! (Санчо хотів сказати якраз навпаки).

— Якби всі тії брались, котрі кохаються,— сказав Дон Кіхот,— то було б поламане батьківське право вибору і присуду, коли і з ким дітей своїх слушне дружити; якби зважити на дівочий розум, то інша обрала б собі отецького наймита, а інша — першого-ліпшого хорошуна, що в око їй упаде, будь він неприторенний гультяй і паливода. Кохання-бо і прихильність легко осліплюють розумові очі наші, конче потрібні для вибору стану, а при одруженні можливість помилки надто велика: треба неабиякої обачності і особливої ласки Божої, аби тут на вірну стежку впасти. Хто вибирається в довгу подорож, розглядається, перш ніж рушити, за якимось надійним і приємним сопутником; чому ж би мав інакше той чинити, хто на всю жизняну дорогу аж до останньої смертяної зупинки товариша собі вибирає, щоб усюди його супроводив, і в ліжку, і за столом, як то буває між чоловіком і жінкою? Законна-бо дружина — то не товар, що, купивши, можна й назад вернути, і перемінити, і обміняти, то вже довічна нерозлука: узяв собі ту сув’язь на шию, то вже правдивий гордіїв узол, що годі його розплутати, поки смерть косою не розрубає. Багато дечого далося б іще про сю матерію сказати, та зносить мене охота почути од пана ліценціата ще деякі подробиці Басільєвої історії.

На те одказав бакаляр чи, як його назвав Дон Кіхот, ліценціат:

— До тієї історії лишається мені хіба ось що додати: скоро дізнався Басільйо, що вродницю Кітерію видають за Камача-Багатія, то ніхто вже не чув і не бачив, щоб хлопець коли посміхнувся чи слово яке розумне промовив. Ход-ить усе, лебедаха, сумний та думний, мурмотить щось там сам до себе — знати по всьому, умом стерявся. Ні сон, ні їжа його не беруться: хіба коли кисличку яку з’їсть та приляже — спав чи не спав — десь надворі на сирій землі, мов звіря те несмисленне; часом стане та в небо дивиться, а то вриється очима в землю та й застигне недвигою, мов та статуя вбрана, що тільки одяг на нім од вітру ворушиться. Коротка річ, такий одчай упав йому на душу, що як завтра Кі-терія-Вродниця скаже “так”, то боїмось (ми ж його добре знаємо), що буде то для нього смертним вироком.

— А ще, мо’, Господь і одверне,— сказав Санчо.— Дав Бог рану, дасть і ліки; невгадно, що завтра буде; од вечора до рання скільки тих годин, а за одну хвильку й хата розсипатись може; буває дощ і сонце заразом; сьогодні здоров лягаєш, а завтра, дивись, і не встанеш… І ще скажіть — хто може похвалитись, що забив гвіздка в колесо Фортуни? А певне, що ніхто. До того ж між жіноцьким “так” і “ні” і голки не встромиш, бо нема куди. Аби б тая Кітерія щирим та вірним серцем Басілья любила, то буде йому щастя повна торба; недарма ж то кажуть, що кохання такі окуляри носить, крізь які мідь за золото здається, злидні за розкоші, а шмарки за перли.

— Коли вже тобі заціпить, окаяннику! — крикнув тут Дон Кіхот.— Як почнеш оті приказки та прикладки низати, то й сам Юдун не переслухає, бодай би тебе в пекло вхопив! Ну що ти, бестіє, тямиш у тих гвіздках та колесах і в усіх тих речах?

— Овва! — одказав Санчо.— Хто моїх речей не розбира, тому вони за нісенітницю здаються, воно й не диво. Та байде мені про те: як я сам себе розумію, то й знаю, що не багато в моїй мові дурниць. То тільки ваша милость, аби я що сказав чи що зробив, зараз ладні усе крихтику-вати.

— А щоб уже тебе скрутило, як ти отак слова перекручуєш! — обурився знову Дон Кіхот.— Критикувати треба говорить, а не крихти-ку’вати!

— Та ви-бо, пане, до мене не дуже чіпляйтесь,— одмовив Санчо,— бо я собі в столиці не ріс і в Саламанці не вчився, то ненароком і пропущу, бува, яку літеру, а де то й лишню вставлю. Не можна ж, далебі, вимагати од саяжан, щоб вони говорили, як толедяни, та є й такі толедя-ни, що не вельми-то по-панському втнуть.

— Авжеж,— обізвався ліценціат,— хто виріс на Кожум’яках та на Торговиці, той не може говорити так добре, як ті, що день у день попід соборною галереєю шпацірують,а всі ж вони толедяни. Чистою, поправною, виразною і добірною мовою розмовляють, власне, освічені столичани, навіть як вони народились у Махалаонді: кажу освічені, бо є серед них чимало й неуків, а освіта ж то й дає навід до граматично правильної мови, що закріпляється навиком. Я, панове, грішним ділом студіював канонічне право у Саламанці і непомалу тим пишаюсь, що вмію висловлювати думку ясно, просто і виразно.

— Якби ви менше тим пишались, що рапірою орудуєте краще, ніж язиком,— сказав другий студент,— то пасли б на своєму курсі передніх, а не задніх.

— Слухайте, бакаляре,— відповів ліценціат,— ви явно недооцінюєте мистецтво шермицерії і припускаєтесь тим величезної помилки.

— Ні, се не помилка, а незаперечна істина,— заявив КорчуеЛо.— Коли ваша хіть, я хоч і зараз доведу се на ділі: рапіри при вас, оказія добра, в мене є сила в руках і одвага в серці (а се ж річ не мала), і я примушу вас признати мені рацію. Отож злізайте, ставайте в позитуру, демонструйте ваші випади, млинки і різні там штудерні фінти, а я поборюся з вами своїм новим, простацьким манером і, маю в Бозі надію, покажу вам зорі небесні середо дня, бо ще той не родився, перед ким я п’ятами мав би кивати, і той не виріс, кого б я не міг на лопатки покласти.

— Не знаю, як там буде з п’ятами,— одказав фехтувальник,— а тільки може статися, що, де вперше ногою ступите, там вам і могила готова: укладе вас на вічний спочинок погорджуване вами мистецтво.

— Діло покаже! — мовив Корчуело.

І, скочивши як стій із осла свого, рвучко схопив одну з рапір, що віз ліценціат.

— Е, ні, так не годиться,— втрутився тут Дон Кіхот.— Я буду в сім поєдинку за посередника й суддю, що вирішує всілякі спірні питання.

По сій мові зсів із Росинанта і став із списом в руці посеред дороги; тим часом ліценціат, зграбно граючи корпусом, виступив уже проти Корчуела, що й собі йшов на суперника, крешучи, як то кажуть, з очей блискавиці. Ті ж двоє селян, що з ними їхали, стежили, з ослів не злазячи, за сією смертовбивчою трагедією. Навпрост, навкіс, навсібіч, навід— ‘ ліг, обіруч вихав Корчуело рапірою, мов градом густим та частим без ліку сипав, сікався роздроченим левом, та той його лютий порив гамувала патичка на ліценціатовій рапірі, яка раз у раз у рот йому тикала, що хоть цілуй її, мов святощі які, тільки з меншою, може, побожністю. Чи довго, чи коротко ліценціат перелічив кінчиком зброї всі ґудзики на ба-каляровій хламиді, а поли так попанахав, що тільки лахміття з них по-ліповими мацаками метлялось, двічі бриля йому з голови збив і так його ухоркав, що з того пересердя й досади схопив бідаха рапіру свою за руків’я і загилив її щосили кудись у білий світ; один із тих селян, писар громадський, який побіг її шукати, свідчив навпослі, що першеназвана рапіра залетіла нібито аж на три чверті милі, і свідчення те потверджує ще раз відому істину, що вміння силу боре.

Змордований Корчуело сів долі, і Санчо, підійшовши до нього, сказав:

— Ось послухайте, пане бакаляре, моєї ради: їй же то Богу, не треба вам нікого на оте фертування викликати, змагайтесь краще, хто далі кине чи хто кого під силки поборе, бо такі ваші літа, така й сила; а серед тих шпажистих та рапіристих такі, славлять, є, що тобі і в голчане вушко кінчиком улучать.

— Ну, нічого,— сказав Корчуело.— Воно й добре, що дано мені пам’яткового: на власнім досвіді спізнав я свою велику помилку.

Тоді встав, обняв ліценціата — то були друзі, а то ще більші стали. Писар десь забарився, рапіри шукаючи, то й ждати його не хотіли, а рушили мерщій у дорогу: думка була зарані доїхать до Кітеріїного села, бо там же вони й жили всі.

По дорозі, скільки там її зосталось, ліценціат усе вихваляв мистецтво фехтування, супроводжуючи свою мову ваговитими доказами та різними математичними фігурами й викладками: всі переконались, що він  у тій науці справді неабиякий мастак, а Корчуело вилікувався од своєї упертості.

Осмеркло вже, та здавалось їм, як до села доїжджали, що небо над ними вигравало безліччю зірок блискотючих. І музика люба та розмаїта здалеку до них долинала: були там, либонь, флейти й тамбурини, цитри й цимбали, брязкала й бубни. Під’їхавши ближче, побачили, що між клечанням альтани, спорудженої при в’їзді в село, мерехтіла сила-си-ленна каганців, не боячись вітру-леготу: там так легесенько повівав, що й листочок на вітті не ворухнеться. А музики то були на весілля найняті, снували собі гуртками по тій урочій містині — хто танцював, хто співав, а хто грав на якому струменті. На лугу тому, сказав би, шугала радість і буяла втіха. Ще якіс.ь люди ставили примістки, звідки завтра зручніше було б дивитися на танці та вистави, уряджувані задля подвійної врочистості — весілля Камача-Багатія та похорону бідного Басілья.

Дон Кіхот не хотів до села заїжджати, хоть і як припрохували його селянин з бакаляром: вимовився тим (і та причина була, на його думку, більш ніж достатня), що мандровані рицарі мають звичай спати радше десь у полі чи в лісі, аніж у якій оселі, хоч би й під золотою крівлею; тим і звернув він трохи з дороги на превелику досаду Санчові, якому вбилося в тямку розкішне гостювання у дон Дієговому замку, чи нехай і будинку.

«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XX,

де оповідається про весілля Камача-Багатія та пригоду з бідним Басільєм

Заледве осяйна Аврора дозволила, аби Феб світозорий жаром свого палкого проміння висушив вільготні перли в її золотокудрім волоссі, як Дон Кіхот, іструснувши лінощі з суставів своїх, схопився на рівні ноги і погукнув на джуру свого Санча, який і досі ще хріп на всі заставки; теє побачивши, мовив до нього рицар, заким розбудити:

— О ти, щасливий понад усіх живущих на земному крузі! Нікому сам не заздрячи і нічиїх не викликаючи заздрощів, спиш собі в любім упокою, не тривожений чарівниками і не турбуючись чарами… Спи собі, ще раз кажу і ще сто раз повторити можу, і нехай не вганяють тебе в ненастанне безсоння ревниві думки про даму серця, хай не полохають сну твого гадки про борги, що мусиш платити, ані клопоти про хліб насущний, що собі й невеличкій своїй родині убогій дбати маєш. Не мучить тебе честолюбство, не бентежать марні світові розкоші; межі прагнень твоїх не сягають далі піклування про осла твого, турбота ж про тебе самого на моїх висить плечах: природа і звичай поклали її задля рівноваги на пана. Ти, слуго, спи, а ти, пане, чувай, розкидай думкою, як того прогодувати, чим його наділити й обдарувати. Коли небо стане мов із бронзи й не хоче на землю благодатної вологи попускати, не в слуги, а в пана голова болить: мусить-бо під неврожай і голоднечу того прохарчити, хто вірно слугував йому в часах дозвілля й достатку.

На все теє Санчо не відповідав нічого, бо спав собі й далі і, певно, не скоро б іще пробудився, якби Дон Кіхот не розбуркав його кінцем  списа. Нарешті джура прокинувся, повів спросонку й ніби нехотя туди-сюди головою і сказав:

— Од того клечання, здається мені, добрим віє духом і пахом, не марцизами та чебрецем, а мабуть-таки шквареним м’ясалом. Коли весілля зачинається такими пахощами, то, хрест мене вбий, щедре буде і розкішне!

— Замовч, ненажеро,— сказав Дон Кіхот.— Ходім та подивимось на ті зашлюбини, що то робитиме згордований Басільйо.

— А хай робить, що знає,— відповів Санчо.— Не був би харпаком, то взяв би собі Кітерію. Чи ти ба — яко наг, яко благ, а потягло на високі пороги! На мій розум, пане, як ти бідний, то здобрій тим, що Бог пошле,’ а не шукай печеного льоду. Руку даю на одруб, що Камачо міг би того Басілья геть червінцями засипати, а коли так (та вже ж воно не як), то дурна була б Кітерія, якби проміняла тії убори й самоцвіти, що їй певно надарував уже Камачо і ще надарує, на Басільєві кидки залізякою та махання шпагою. За найліпший кидок чи найловкіший випад не дадуть у корчмі ані квартинки вина. За теє вміння і талан, будь ти хоч витязь і провитязь, грошиків не доскочиш; от як ти таляровитий, а зверху ще й талановитий — такий талан дай Боже й мені. Як підмурок кріпкий, то й будинок тривкий, а над гроші нема в світі міцнішого підмурку й фундаменту.

— На Бога, Санчо,— заволав Дон Кіхот,— кінчай уже тую казань, бо ти як заведеш, а ніхто не переб’є, то не стане тобі часу ні на їду, ні на спання — ти його геть-чисто проговориш.

— Якби ви, ваша милость, мали добру пам’ять,— відказав Санчо,— то мусили б пригадати, яка була межи нами угода й умова, коли ми востаннє з дому рушали. Там і такий артикул був, щоб ви мені давали балакати скільки влізе, аби тільки не проти ближнього та не проти вашої, пане, поваги; здається мені, я досі ще супроти того артикулу не проступив.

— Такого артикулу, Санчо, я щось не пригадую,— заперечив дон Кіхот,— та якби він і був, все одно замовч: зараз ми їдемо. Музики, що ми вчора звечора чули, знов почали сі доми звеселяти; зашлюбини, видима річ, мають відбутися за вранішньої прохолоди, а не в полудняву спекоту.

Санчо зробив, що велено, осідлав Росинанта, обладував Сірого; обидва посідали верхи та й рушили тихою ступою до клечаного намету. Перше, що Санчові в око впало, був цілий бичок, настромлений на рожен; знов-таки на цілий бучок; у вогнищі, на якім його печено, Дрова палали височенним стосом, а чавуни, що їх аж шестеро округи. стояло, були не просто собі чавуни, а справжні баки, куди м’ясива і ціла ятка влізла б: поглинали вони в нутро своє туші баранячі, що зовні й не видно було, ніби то голубці які абощо. На деревах зайців білованих та курей обпатраних висіло неміряно й нелічено, і все ж то в казани мало втрапити, та ще дичини й дробини всілякої видимо-невидимо на вітті одсвіжалось. Санчо налічив понад шість десятків бордюгів двовідерних із щонайвиборнішим, як згодом виявилося, вином. Калачі білі громадились високо, як ото пшениця ворохами на токах; сири, штахетами складені, підіймались як мур; у двох казанах із маслиновою олією, більших за красильні кадовби, смажились пундики, а звідти вигорту-вались двома здоровенними ковшами і вмочались у сичений мед, що стояв тут же обік у шерітвасі. Кухарів та куховарок поралось там більше, мабуть, як півсотні, та все ж то чепурні, моторні й веселенькі. У широку утробу бичкову зашито було дванадцятеро поросяток-молочняків, щоб м’ясиву тому м’якоти і смакоти додати. Коріння всіляке на приправу не фунтами, знати, купувалось, а каменями — лежало на видноці у великих ваганах. Коротше слово, до весілля готувалось хоть і по-сільському, та гойно: готовизною тією і ціле військо далося б уконтентувати.

На все те дивився Санчо Панса, до всього придивлявся й до всього прилюблявся. Спочатку привабили його й принадили чавуни з м’ясивом, відки йому кортіло який добрий шмат ухопити; знов же і бордюги наче тягом до себе тягли, і пундики, що тут не на пательні росли, а по котлах здоровенних черенями слались. Терпів, терпів, та вже й терпцю не стало: під’їхав до кухаря одного статковитого і спитав поштиво й голодно, чи не можна б йому лустку хліба в який казан умочити.

— Сьогодні, братику,— одрік йому кухар,— не такий день, щоб голод над ким силу мав: Камачо на всіх настаче. Злізай-но та найди де ополоника, та й зніми собі шумовиння, вигорни курку-другу на здоров’ячко.

— Коли ж не бачу того ополоника,— розгубився Санчо.

— Стривай,— каже кухар,— який-бо ти, їй-Богу, проханий та непо-вертайливий!

По сім слові ухопив каструлю, шурнув нею в казан і, вигорнувши від-, ти три курки та дві гуски, сказав Санчові:

— Призволяйся, чоловіче, перехопи хоть сього навару, поки там сніданок наспіє.

— Не маю в віщо взяти,— мовив Санчо.

— То так і бери з каструлею,— сказав кухар,— та знай Камачову на радощах добрість.

Поки там Санчо коло кухарів справувався, Дон Кіхот дивився на другий бік алеї, де показалось із дванадцятеро парубків верхи на прегарних кобилках у розкішній святковій збруї, з балабончиками на підперсни-ках, а самі ж то всі одягні та ошатні; звинною зграєю пробігли вони по луговині і раз, і вдруге, і втретє, весело вигукуючи та викрикуючи:

— Слава Камачові й Кітерії! Взяв молодий худобою, а молода подобою!

Теє почувши, мовив Дон Кіхот собі на думці:

“Знати одразу, що не бачили вони моєї Дульсінеї Тобоської; якби були побачили, то так би з своєю Кітерією не носились!”

Через яку хвилину під намет той клечаний стали звідусіль надходити розмаїті танечні гурти; були між ними й мечовики, двадцять; може, й четверо хлопців бравих та ручих, всі в тонкий рубок білющий повбирані, а на головах завої шовку доброго, барвистого,— то один із вершників і спитав у привідці їхнього, меткого дуже юнака, чи ніхто з танцюр не обранився.

— Тим часом, хвала Богові, ні жоден: усі ми цілі й здорові.

І тут же пустився з кумпанами своїми в такі викрутаси та видригаси, що навіть звиклий до того танцю Дон Кіхот ніколи доти не бачив такої дивовижі.

Не менше припав йому до вподоби й танок, що повели дівчата-красу-ні, та все ж то молодесенькі, що найменшій було років, може, з чотирнадцять, а найстаршій не сповна вісімнадцять: усі в баєвих сукнях зелених, коси в іншої заплетені, а в іншої розпущені, та все біляві, одна в одну, не кажи ти золоття соняшне, вінки на них барвіють із троянд і жасмину, із щирця й гордовини. Привід їм давали поважний дідусь і літня вже молодиця, обоє досить бадьорі й жваві, як на свій вік. Хороводної пригравала двоїста гайда; дівчата — в очах і на виду честивість, а на ногах вогонь — показали себе найкращими в світі танцюристками.

За ними виступив фігурний, чи як то ще кажуть, промовистий танець. То було восьмеро німф, ушикованих у два рядочки: одну четвірку провадив божок Амур, а другу Достаток; той крилатий, з луком, сагайдаком та стрілами, а сей убраний у барвистопишні єдваби та златоглави. Німфи, що виступали за Амуром, мали на спині смуги білого пергамену, на яких буйними літерами виписані були їхні імена: перша звалась Поезія, друга — Мудрість, третя — Чеснородність, а четверта — Доблесть. Таким самим чином познаменовані були й тії, що за Достатком ішли: перша Щедрість, друга Даровизна, третя Скарб, а четверта Мирна Облада. Попереду всіх несено рублений теремок — несли ж його чотири дикуни, овинуті плющем та зеленою рядовиною, натуральнісінькі тобі дикуни, що Санчо був аж ізлякався. На причілку тої споруди та й по всіх боках було написано: “Терем доброзвичайності”. Пригравки додавали четверо добірних музик на тамбуринах та флейтах. Розпочав танець Амур; вивівши одне колінце й друге, підвів очі вгору, на дівчину, що показалась між зубцями терема, напнув проти неї лука і такими обізвався до неї словами:

Я могутній бог Любові,

Скрізь, і на землі, й на небі,

І в волозі лазуровій,

І в похмурому Еребі,-

Все моїй підвладне мові.

Що захочу, все я можу,

Хоч яку постав сторожу,

Я нічого не збоюся,

Неможливого доб’юся,

Все здолаю й переможу!

Проказавши свою віршу, пустив стрілку поверх терема і став собі на місце. Тоді виступив наперед Достаток, теж протанцював дві фігури, і, скоро замовкли тамбурини, промовив:

За Амура я сильніший,

Хоч він мене і веде;

Рід мій зроду найславніший:

Хто є в світі, хто і де,

Щоб над мене був знатніший?

Я — Достаток: як не кинь,

А без моїх благостинь

Рідко може хто прожити…

Та тобі я рад служити

Во віки віків, амінь! 

Достаток відступився, і тоді вийшла Поезія; протанцювавши й собі кілька фігур, вона звела очі на дівчину й промовила:

Я, улюбленка поетів,

Шлю тобі чуття палкі,

Грім похвал і бурю злетів,

Прибрані в рядки стрункі

Мадригалів та сонетів.

Про твою ясну красу

На весь світ пущу ясу

І на заздрість іншим дівам

Твій талан натхненним співом

Вище місяця знесу.

По сій мові Поезія стала на своє місце, а з почту Достатку виступила Щедрість і, протанцювавши своє, проголосила:

Зветься Щедрістю той дар,

Що розумно уникає

Марнотратності почвар

І при тому не страждає

Неподільчивістю скнар.

Та у тебе на виду

В марнотратність я впаду,

І винить мене не треба:

Цим любов мою до тебе

Я несхибно доведу.

Так само виходили і йшли знов на своє місце всі інші німфи з одного й другого гурту: кожна танцювала свої фігури і проказувала відповідні вірші,— котрі доладні, а котрі й смішні; Дон Кіхот, дарма що пам’яткий, запам’ятав лише вищепоказані. Потому обидва гурти танечні зійшлися докупи, сплітаючи і розплітаючи хороводне коло з надзвичайною звинністю та зграбністю; щоразу, проходячи перед теремом, Амур пускав угору стрілки, а Достаток розбивав о стіни золочені кульки з пахощами. Наприкінці танцю Достаток дістав гамана, зробленого з шкурки великого мурого кота, з грошима б то, і пошпурив ним у терем, що аж стіни його розпалися і дівчина лишилась без захисту і затули. Тут надбіг із своїм почтом Достаток і накинув їй на шию золотого ланцюга, ніби хотів її поневолити, полонити й забрати; теє побачивши, Амур із прибічниками своїми кинулись її рятувати — усе те дійство відбувалося під гук тамбуринів мірними танцями та скоками. Та тут дикуни навернули ворогів до згоди: вони швиденько загородили терем, дівчина знов замкнулася в ньому, чим і закінчився весь танець на превелику втіху глядачам.

Дон Кіхот спитався в одної німфи, хто все те зладив і скомпонував. Та одказала, що автором є клірик їз їхнього таки села — дуже він до таких вигадок дотепний.

— Ручуся,— промовив тоді Дон Кіхот,— що той бакаляр чи там клірик за Камачом руку тягне, а не за Басільєм, і напевне краще розуміється на сатирі, ніж на службі Божій. А проте добре змалював у сьому танці Басільїв хист, а Камачове багацтво.

Санчо Панса, що чув ту розмову, сказав:

— І я за Камача: золотий півник не має рівних. 

— Цим ти, Санчо, показуєш,— мовив Дон Кіхот,— що належиш до тих ницих людей, чиє кредо: “Хто забрав, той і прав!”

— Не знаю, до яких я там належу,— одказав Санчо,— тільки знаю, що з Басільєвих горшків зроду не зніму такого лепського шумовиння, як оце з Камачових.

І, показавши панові каструлю з курятиною та гусятиною, витяг одну курку та й заходився вминати її ласо та сласно.

— Що мені Басільйо? — провадив Санчо далі.— Із хисті хліба не їсти! Скільки маєш, стільки й стоїш; скільки стоїш, стільки й маєш. На сім світі два тільки роди є, Махи й Немахи,— кажуть було мої покійні бабуня,— і ліпше тримати з Махами. От щоб ви знали, пане мій Дон Кіхоте, воно й тепер так: не будь знаючим, а будь маючим, осел у золотій попоні переважить хоть які коні. Тож я й кажу, що я за Камача, бо з казанів його добре знімається шумовиння, кури й гуси, зайці й кролики, а у того Басілья поживишся хіба — чи помертвишся — самою юшкою-нізчимницею.

— Кінчив уже свою орацію, Санчо? — спитав Дон Кіхот.

— Та хай уже й кінчив,— відповів Санчо.— Бачу, що вашій милості вона добре увірилась, а якби ні, то я цю балачку на три дні розвів би.

— Дай мені, Боже, того дня дожити,— сказав Дон Кіхот,— коли вже тобі, Санчо, занімить нарешті.

— На те воно показує,— відповів Санчо,— що поки ви помрете, то я перше піду землю їсти, і отоді вже буду, може, німий-німісінький, і словечка не промовлю до кінця світу, чи нехай до Страшного суду.

— Хоч би воно, Санчо, так і сталось,— сказав Дон Кіхот,— то вже ти стільки не намовчиш, скільки наговорив за живоття свого; до того ж природніше буде припустити, що смерть завітає до мене раніше, як до тебе, то й не сподіваюсь я німим тебе побачити, хіба коли питимеш чи спатимеш, і то вже було б добре.

— Воно як по щирості сказати,— відповів Санчо,— то тая сухоребра, значиться смерть, превелика баламутка: хапає і ярку, і старку; і панотець наш каже, було, що топчеться вона однаково і по високих царських палатах, і по низеньких злидарських хатах. Тая пані більше має сили, ніж доброго смаку, мов та свашка-неперебирашка: нічим не гребує, усіх у торбу собі гребе, людей усякого віку й стану. То така косарка, що й годинки тобі не заспить, а все знай покоси кладе, чи то суха трава, чи свидова; та й не жує, надісь, нічого, а так глетом і глитає що-попадя, такий-то вже голод у неї собачий, що й наситу нема; хоч дивитись і безпуза, а подумав би, що на водянку недужа — так би й випила життя з усякого живущого, як води погожої кухоль.

— Годі, Санчо, годі,— спинив його тут Дон Кіхот.— Отак і держись, бо ще, гляди, впадеш і заб’єшся. Далебі, те, що ти сказав про смерть по-своєму, по-простацькому, міг би сказати й добрий проповідник. Правду кажу тобі, Санчо: якби до твого природного розуму та ще стільки освіти, то хоч казальницю в руки та й іди проповідуй по світу любо та красно.

— Не красен проповідник викладом, а живим прикладом,— відповів на те Санчо.— Ото, коли хочете, і вся моя деологія.

— А більше тобі й не треба,— сказав Дон Кіхот.— Тільки от чого я ніяк не збагну й не зрозумію: якщо почин премудрості — страх Божий, то відки ж ти те все знаєш? Адже ти більше боїшся ящірки, ніж Господа Бога.

— Ви собі, пане, знайте вашу лицарію,— одказав Санчо,— а до чужих страхів чи смілощів не мішайтесь. Я, коли хочете, удався таким богобоязним, як і всі людські діти. Дайте мені краще оце шумовиння впорати, бо то все марнії слова, а за них ми на тому світі обидва будемо в одвіті.

Сеє сказавши, припустився знову до каструлі з таким апетитом, що і в Дон Кіхота слинка потекла і він був би сам пристав до свого джури, якби тому не стали на заваді події, про які ми розповімо далі.