«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XXVI,
де триває втішна пригода з вертепником і розповідається про інші прецікаві речі
Замовкли всі, тірійці і троянці,
я хочу сказати, що глядачі, геть усі, зазирали в рота глашатаєві тих див, аж це за сценою вдарили в тулумбаси, засурмили сурми, ревонули гармати; та скоро галас той унишкнув, і тоді хлопчак підняв голос і почав такими словами:
— Правдомовну цю історію, яку ми показуємо вашому добродійству, дослівно взято з літописів французьких і тих балад гишпанських, які переказуються з уст в уста, так що навіть вуличники цитують їх з голови. Мова мовиться про те, як сеньйор дон Гайферос вибавив малжонку свою Мелісендру, коли її з’ясирили й тримали в полоні маври в гиш-панському городі Сансуеньї — так тоді називалася Сарагоса. Подивіться, панове-добродійство, ось сам дон Гайферос гуляє в кості, як про це співається в баладі:
Сидить і грає в кості дон Гайферос,
Не згадує уже про Мелісендру.
Та тут з’являється інша постать з вінцем на голові й берлом у руці, то цісар Карло Великий, Мелїсендрин ніби-отець. Угнівавшись на зятя за оспалість і безпечність, він вичитує йому добру молитву. Зважте, як він кипить і лютує, того й жди, що торохне його берлом по голові, а деякі автори твердять, що він і справді дав йому гарту та ще й доброго. Довго зятю втокмачував, що як той не відіб’є своєї малжонки, то зганьбить себе, а потім буцімто вирік:
Я сказав, а ти вирішуй.
Дивіться ж, панове-добродійство, як цісар повертається до дона Гай-фероса плечима й іде геть, як дон Гайферос з серцем і з досадою жбурляє і дошку, і кості, велить подати йому бронь і просить кузена свого Роланда позичити йому Дюрандалевого меча, Роланд позичити не згоден, проте пропонує себе товаришем у цьому важкому передузятті; але одчайдух обурено відмагається від його послуг. Мовляв, він сам визволить свою малжонку, навіть якби бранка сиділа в найглибшій глибці, отож він узброюється й одразу ж рушає в путь-дорогу. А зараз, панове-добродійство, позирніть на цюю-от вежу; гадається, що це одна з вартівень Сарагоського замку, нині Альхаферією званого, а дама в мавританському строї, яка стоїть на балконі — непорівнянна Мелі-сендра; не раз ізвідти поглядає вона на французький шлях, спогадує Париж, свого мужа і тим розважає себе в неволі. А ось перед вами нова сцена, досі ще не бачена. Ви бачите цього мавритянина? Ось він навшпиньки, тишком-нишком, з пальцем на устах, закрадається ззаду до Мелісендри. Ну, а зараз дивіться, як він цілує її просто в губи і як вона зразу ж відпльовується, втирає губи білим рукавом своєї сорочки, лементує-квилить і з журби рве на собі свої гарні коси, буцімто вони винні в цьому лиходійстві. А зараз погляньте он на того вельбучного мавританця, який стоїть на кружганку: то король Сансуеньї Марсилій; він став свідком безчільності того мавра, і хоть мавр той його кузен і любленик, одразу ж наказує його злапати, всипати йому двісті гарячих і провести многолюдними вулицями:
Йдуть попереду герольди,
А позаду — жезлоносці.
Дивіться: ось уже ідуть виконувати присуд, а злочин же скоєно оце допіру. Річ у тім, що маври, не то що ми, не сидять за калавуром, поки слідство, їм не вручають копії акту дання вини.
— Хлопче, хлопче! — заволав тут Дон Кіхот.— Ти веди свою розповідь по гостинцю, а не збивайся на путівці та манівці. Щоб доскіпатися до правди, треба чимало перевірок і переперевірок.
На те з-за кону обізветься майстер Педро:
— Хлопче! Озирайся на задні колеса і слухайся цього пана — так буде ліпше. Тягни нитку повісті, а пітканням не захоплюйся, пам’ятай: де коротко, там ще й рветься.
— Гаразд,— відповів хлопчак і вів далі: — Он той верхівень у га-сконському плащі — се і єсть дон Гайферос, а оно його жона; відомщена за безчільність закоханого в неї мавра, з повеселілим і погіднішим личком виходить вона на балкон, перемовляється звідти з своїм мужем, маючи його за якогось мандрівця і обертаючись до нього з словами й речами, уже відомими нам з популярної балади, а саме:
Якщо будеш у Парижі,
Про Гайфероса дізнайся.
Я не стану їх відтворювати, бо розволіклість звичайно справляє нудьгу. Досить бачити, як дон Гайферос розпинає плаща, і з радісної Мелі-сендриної метушні ми здогадуємося, що вона його впізнала; ще мить, і вона спускається з балкона, щоби спасти на коня й поскакати геть з своїм любим мужем. Та — ой леле! — поділ її спідниці чіпляється за залізний випуст балкона, і Мелісендра зависає в повітрі. Та гляньте, як у найгіршій притузі спомагає нас милосердне небо: дон Гайферос під-гарцьовує до неї і, не переймаючись тим, порветься чи не порветься пишна її спідниця, підхоплює жону і потім, у млі ока, саджає її по-чо-ловіцьки в забедри й наказує їй триматися міцно й обіруч, щоб не впасти, охопить його стан, а то ж пані Мелісендра їздити так верхи не призвичаєна. Чуєш? Це румак заржав на радощах, що в нього такі їздці, така многоцінна й прегарна ноша: його пан і його пані. Ось вони розвертаються, виїжджають із міста й, веселі та щасливі, рушають на Париж. Час добрий вам, щирих закоханців паро — не пара всім на світі любленим! Щасливо доїхати до вашої дорогої батьківщини, і хай льос не перепинить бігу вашого коня! Дай Боже, щоб на радість вашим друзям і родичам ви прожили в мирі й згоді відпущені вам дні, і хай цих днів подовжиться стільки, скільки було їх у Нестора! Тут знову озвався майстер Педро:
— Простіше, хлопче, не буяй так високо, надутість завжди разить. Оповісник не відповів йому нічого й провадив далі:
— Від очей роззяв, звиклих усе підглядати, не сховалось, як спускалася з балкона й сідала на коня Мелісендра; он вони роздзвонили про втечу королю Марсилію, а той повелів бити на сполох. Дивіться, як усе в них швидко-прудко: ось уже на всіх мечетях дзвонять на ґвалт, і місто гуде від дзвонів.
— Ну, це вже дзуськи! — впав у річ Дон Кіхот.— Щодо дзвонів ¦ майстер Педро сплохував: у маврів нема дзвонів, а єсть військові котли і такі жоломійки, подібні до наших гобоїв. Отож увесь цей сансуенський дзвін на ґвалт — не знать що, курзу-верзу.
Почувши теє, перестав майстер Педро дзвонити і сказав:
— Не уїдайтеся, ваша милость, пане Дон Кіхоте, за такий дріб’язок і не домагайтесь досконалості — все одно її не осягти. Чи ж у нас не виставляють кожен Божий день кумедій, де все півтора людського? А проте вони тішаться неабияким успіхом, і глядачі в надпориванні їм ляпають і кричать “браво”. Говори далі, хлопче, і не слухай нікого, хай навіть у моїй виставі дурниць, що того маку на паляниці, у мене один клопіт: начинити собі капшука.
— Ваша правда,— притакнув Дон Кіхот. А хлопчак провадив:
— Погляньте, скільки пишної кінноти виступає з міста, щоб побігти вдогін за хрещеним подружжям, а сурми сурмлять, а жоломійки грають, а торбани і бубни б’ють. Боюся, що маври переймуть утікачів, ув’яжуть до кінського хвоста й приведуть назад — бодай не бачити такого позорища!
Побачивши й почувши Дон Кіхот стільки бусурменства і стільки навіженства, зміркував за благо спомогти втікачів; тож зірвався на рівні й покликнув товстим голосом:
— Не допущу, поки я живий, щоб при мені так підступно трактовано такого зацного рицаря й небояна коханця, як дон Гайферос. Спинись, плюгава галайстро! Не смійте гнатися-туритися за ними, а то я сточу з вами бій!
Як сказав, так і зробив, добув меча, плиг одним скоком до вертепу і давай з небаченим завзяттям і люттю бити лялькових маврів: тих скидав на землю, тим стинав голову, одних калічив, інших шаткував на капусту і в розпал тієї січі так кресонув навідліг, що якби майстер Педро не пригнувся, не скоцюрбився і не присів, Дон Кіхот зніс би йому голову так же завиграшки, буцімто вона в нього була марципанова. Майстер Педро гукав:
— Стійте, ваша милость, пане Дон Кіхоте, і зважте, що ви нівечите, січете й убиваєте не правдивих бусурменів, а фігурки з бібули! Ой, смутку мій! Він же нищить і стирає на гамуз усе моє добро!
А Дон Кіхот усе ще роздавав шабельні удари, гніздячи то обіруч, то плазом, то навскіс. У лічені хвилі, як два отченашї проказать, перекинув вертеп, порубав і на мак розбив усі ляльки та всю примусію, короля Марсилія було тяжко поранено, а в цісаря Карла Великого розполовинено і корону, і голову. Достойна публіка сполошилася, мавпуля втекла на дах, письмак перестрашився, пахолок перепудився, навіть у Санча Панси душа пішла в п’яти, бо як він сам присягався вже по тій шурі-бурі, він ще зроду-віку не бачив, щоб його пан так розходився. Вчинивши погром, Дон Кіхот трохи втишився й вирік:
— Хотів би я оце бачити перед собою всіх тих,.хто не вірить і не бажає вірити, яке то благо на світі мандровані рицарі. Подумайте: аби не я, що було б з добрим доном Гайферосом і красунею Мелісендрою. Либонь, у цю хвилину собаки вже наздогнали б їх і вчинили розправу. Отож хай живе мандроване рицарство і хай воно піднесеться понад усе суще на землі!
— Хай собі живе,— пробекав жалібно майстер Педро,— а мені час помирати, я такий побідаха, що міг би сказати вкупі з королем Родрігом:
Вчора мав я ще державу,
А сьогодні навіть башти
Не лишилося у мене.
Ще півгодини, ба навіть півхвилини тому я вважав себе паном над царями й цісарями, у моїх кіннйцях, скринях та чувалах був чортів тиск коней та строїв, а зараз я яко наг, яко благ, я залишився голий, як турецький святий, а передусім я позбувся мавпи,” і поки її впіймаю, з мене двадцять потів зійде. І все це через безтямну лють цього пана рицаря, а він же, як славлять, спомагає сиріт, направляє кривду й творить усякі інші благі діла, ось тільки його шляхетність обійшла стороною мене, хай будуть благословенні й високославні небеса з їхніми ангельськими чинами і престолами. Певне, вже Рицарю Сумного Образу судилося пошпетити моїх маріонеток і завдати мені горя.
Педрові жалі зворушили Санча Пансу, і він сказав так:
— Не плач, майстер Педро, і не побивайся, бо серце мені порветься. Знай, що пан мій Дон Кіхот — горливий католик і найщиріший християнин, і якщо до нього дійде, що він завдав тобі ущербку, то неодмінно побажає й зуміє віддати тобі та ще й віддячити з чохом.
— Аби ж то пан Дон Кіхот віддав хоча б за частину ляльок, то і я був задоволений, і сумління його милості залишилося б чисте, бо не спасеться той, хто присвоїв собі чуже добро проти волі власника і не віддячив йому.
— Авжеж,— сказав Дон Кіхот,— от тільки незрозуміло, майстре Педро, що саме з вашого добра присвоїв я собі?
— А то не присвоїли? — гукнув майстер Педро.— А те ось канцур’я розкидане-розметане на голій і яловій землі — хто ж його пошаткував і потрощив, як не грізна міць потужної вашої правиці? Чиї ж бо сії тіла, як не мої? І з чого б я ще контентувався, як не з них?
— Тепер я остаточно досвідчився,— відповів на те Дон Кіхот,— як досвідчувався уже не раз, а саме: мої переслідники-характерники спершу показують мені якийсь правдивий лик, а потім змінюють і лицюють його, як їм заманеться. Слухайте ж, панове-добродійство, кажу вам по щирості, мені примарилось, ніби все, що тут відбувається, відбувається направду, що Мелісендра — то Мелісендра, дон Гайферос — дон Гайферос, Марсилій — Марсилій, Карло Великий — Карло Великий, ось чому я вкинувся в таку пасію і, аби справляти повинність мандрованого рицаря, порвався спомогти й підсобити втікачам, і ось, такою шляхетною метою подвигнений, звершив усе те, чому єсте свідкували. Якщо ж склалось не так, як бажалось, не я причинен, а мої переслідувачі-лиходії і хоть я сплоха в лихо вскочив, проте я сам собі присуджую тії збитки відшкодувати. Хай майстер Педро оцінить, скільки тії знівечені ляльки варті. Я ладен негайно сплатити в добрій обіговій монеті кастільській.
Майстер Педро вклонився й мовив:
— На менше я й не сподівався від нечуваної доброти християнської презацного Дон Кіхота з Ламанчі, істинного оборонця й милостивця всіх немаєтних і нужденних скитальців; так ось, панове, нехай пан корчмар і великий Санчо стануть за посередників між вашою милостю і мною і поцінують, чого варті чи могли бути варті поламані ляльки.
Корчмар і Санчо згодилися, і майстер Педро притьмом підібрав з землі безголового короля Марсилія Сарагоського й мовив:
— Зразу видно, що короля вже не воскресити, а тому, з вашого дозволу, я хотів би мати за його смерть, скін і внебовзяття півп’ята реала.
— Далій,— сказав Дон Кіхот.
— Ось за цей відруб згори донизу,— вів далі майстер Педро, беручи розрубаного цісаря Карла Великого до рук,— небагато заправити п’ять з чвертю реала.
— І немало,— вкинув слівце Санчо.
— Ні, небагато,— заперечив корчмар.— Я, яко посередник, пропоную округлити до п’яти.
— Дати йому цілих п’ять з чвертю,— мовив Дон Кіхот,— чверть реала туди, чверть реала сюди: підсумок нинішнього лиха від того не зміниться. І завершуйте боржій, майстре Педро, час вечеряти, я вже намлівся голодом.
— За цю ляльку,— сказав майстер Педро,— безносу й однозору, колишню красуню Мелісендру, я прошу, як велить сумління, два реали дванадцять мараведі.
— Хай ти сказишся,— гукнув Дон Кіхот,— якщо Мелісендра зі своїм мужем тепер уже принаймні не на кресах Франції: їхній же румак не то що біг, летом летів. Отож нема чого продавать мені фиги-миги й тицяти перед носа якусь безносу Мелісендру, тоді як справжня, якщо все гаразд, тепер зі своїм малжонком у Франції розляглась та й жартує, дай Боже, що кому гоже, нам же треба, пане майстре Педро, ходити навпростець і не кривити душею. Що далій?
Майстер Педро, бачачи, що Дон Кіхотовий розум знову затемнився, і він сів на свого коника, і боячись випустити його з рук, сказав так:
— Атож, це не Мелісендра, а одна з її служебок. Дайте мені за неї шістдесят мараведі, і ми квити.
В такий спосіб поціновано і всіх інших прикалічених маріонеток, і ціну двоє третейських арбітрів дещо скинули на втіху обох сторін; сума, зрештою, набігла до сорока реалів і трьох чвертів. Санчо одразу ж виклав гроші, але майстер Педро вивернув додатково ще два реали на ловитву мавпи.
— Дай йому, Санчо,— мовив Дон Кіхот,— не на мавпу-угадницю, а на кварту-розрадницю, і ще двісті реалів я дав би у віддяку тому, хто міг би сказати напевне, що сеньйора донья Мелісендра і сеньйор дон Гайферос уже у Франції, в родинному колі.
— Ніхто не міг сказати цього краще, ніж моя мавпа,— заявив майстер Педро,— але нині п сам дідько не впіймає. А втім, я думаю, що голод і любов до господаря дадуться взнаки, вночі вона почне нишпорити, а вранці ми з нею, Бог дасть, побачимося.
Зрештою та лялькодраківка завершилася, і всі в добрій згоді й лагоді повечеряли коштом Дон Кіхота гойного того вечора, як ніколи.
Ще спозаранку поїхав чолов’яга зі списами й галябардами, а як задніло, прийшли до Дон Кіхота попрощатися письмак і пахолок: перший повертався додому, а другий збирався далі верстати путь, і Дон Кіхот дав йому на дорогу дванадцять реалів. Майстер Педро більше не ставав з Дон Кіхотом на прю, він-бо добре його знав. Він устав ні світ ні зоря і, підібравши недогибки свого вертепу й підхопивши мавпу, теж подався галайсвіта. Корчмар же, досі з Дон Кіхотом незнайомий, дивувався непомалу і його химородам, і його гойності. Санчо на розказ свого пана вельми гойно йому заплатив, і близько восьмої ранку, попрощавшись нарешті з корчмарем, рицар та його джура покинули заїзд і пустилися в дорогу, а ми з ними не поїдемо, бо нам пора розповісти про інші околичності, потрібні для розуміння сієї знакомитої історії.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XXVII,
де псується, хто такий майстер Педро та його мавпа, а також оповідається про нещасливий для Дон Кіхота кінець пригоди з ослячим ревом, зовсім супротивний тому, ніж він собі зичив і замишляв
Сід Ахмет, дієписець сієї великої історії, такими словами розпочинає новий розділ:
Присягаюсь яко християнин і католик… з чого його тлумач зауважує, що клятва Сіда Ахмета, з походження, безперечно, мавра, буцімто він християнин-католик, означає лишень ось що: достоту як хри-стиянин-католик під час клятви присягається чи повинен присягатися говорити саму правду, так і він присягається, яко християнин-католик, говорити саму правду про Дон Кіхота і зокрема про те, хто такі майстер Педро та його мавпа-угадниця, здатна своїми віщуваннями викликати у всіх навколишніх селах здуміння і подив. Отож він мовить, що всі, хто першу частину цієї історії читав, пригадають, певне, собі Хінеса де Пасамонте, якого вкупі з іншими галерниками визволив Дон Кіхот у Сьєррі-Морені, і за це добродійство та голота злостива і зловорожа відплатила йому невдячністю і кийовим боєм. Той самий Хінес де Пасамонте, прозваний від Дон Кіхота Хінесиком Потягусиком, і поцупив у Санча Панси Сірого, проте в частині першій з вини друкарів вилетіло пояснення, як саме і коли все те скоїлося, через що багато читальників недомислилися і друкарський ляп ставили на карб авторові-забудькові. Та ось Хінес викрав Сірого з-під сонного Санча Панси і зробив це таким самим ярмісом і викрутасом, що й Брунело, коли при облозі Альбраки Сакрипант вихопив у нього з-під ніг коня. Як одзискав Санчо свого осла, ми вже розповідали. Той самий Хінес, боячись потрапити до рук правосуддя й прийняти кару за незліченні свої шахрування та злочини (за ним їх стільки рахувалося і то таких розмаїтих, що він сам списав цілий томище), той самий Хінес постановив пробратися до королівства Арагонського, заліпити собі ліве око й пошитися в вертепни-ки, бо сіпати за нитки й показувати фиглі він був неабиякий мастак.
Отож ув одних християн, визволених з берберійського брану, він справив при нагоді мавпу та й вимуштрував її на умовний знак залазити до нього на плече й удавати, ніби щось нашіптує йому на вухо. І тепер, перш ніж нагрянути з своїм вертепом та мавпулею в якесь село, розпитував у сусідів чи там у людей обізнаних, що цікавого сталося в тім селі і з ким саме. От він усе те закмічував, і на почин звичайно розкладав вертеп і ставив то ту, то ту вертепну сценку, але всі незмінно веселі, втішні й широковідомі. А вже після вистави показував зручність і справність своєї мавпи, при цьому попереджав публіку, що вона вгадує минуле й теперішнє, а от щодо майбутнього не тімаха. За кожну відповідь він правив два реали, а з деяких ще дешевше, залежно від того, хто питав; коли ж зупинявся в людей, чиї таємниці знав, то хоч би вони, жалкуючи гроші, від розпитів утримувалися, він усе одно подавав мав-пулі знак, а потім об’являв, що вона сказала йому те-то й те-то, і таки вціляв у мету. Цим він неабияк прославився, і всі ходили за ним тічкою. Бистрий розумом, він придумував відповідь на льоту і нерідко відповідав вельми дотепно, а що в нього ніхто не розпитувався і не доскіпувався, звідки мавпа така вгадниця, то він лудою лудив усіх та знай начиняв капшук. І от, упавши в заїзд, упізнав він одразу Дон Кі-хота і Санча Пансу, а впізнавши, зумів завиграшки великим дивом здивувати і Дон Кіхота, і Санча Пансу, і всіх інших постояльців; правда, це б вийшло йому боком, якби Дон Кіхот, здіймаючи королю Марсилію голову й вибиваючи до ноги кінноту, затнув мечем трошки нижче,— та про це вже йшлося в передущому розділі.
Ото і все, що треба про майстра Педро та його мавпу розповісти. А тепер вернімося до Дон Кіхота з Ламанчі.
Виїхавши з заїзду, він поклав собі спершу навідати береги річки Ебро та її околиці, а потім рушити в місто Сарагосу, оскільки до турніру залишалося ще чимало часу. З цим наміром пустився у путь і за два дні дороги з ним не сталося нічого достойного опису, аж це третього дня, беручись на узгірок, почув він суремний рев, барабанний дріб та пальбу з пищалей. Він був подумав, що це йдуть жовніри, і, щоб глянути, під-острожив Росинанта й виїхав на пагорок. От зіп’явся він на шпиль, глядь, а під горою аж роїться від людей, душ, як йому здалося, двісті, озброєних чим-попадя, як-от: ратищами, самострілами, бердишами, списами й галябардами, хто пищалі мав, хто круглі тарчі. Спустився наш гідальго з пагорба і під’їхав до загону так, що міг ясно розгледіти короговки, розрізняти їхні барви й відчитувати гасла, на них. написані; надто йому впав до віч один девіз: на прапорі чи короговці з білого атласу було вдано мов живого віслючка сардинського, голова задерта, паща роззявлена, язик висолоплений — словом, у такій поставі, ніби збирався ревіти, а довкола буйними літерами виписано такий двовірш:
Як осли, ревіли ревно
Два алькальди недаремно.
З сього знаку виснував Дон Кіхот, що ці люди, певне, ревуни-ослят-ники, от він сказав про те Санчові й розтлумачив, що на стягові написано. І додав, що той, хто йому про цю пригоду оповідав, очевидно, вклепався, кажучи, що ревіли двоє рехідорів, бо з віршиків на прапорі виходить, що то алькальди. На те відрік Санчо Панса:
— Пане мій, менше тим переймайтеся. Можливо ж, ті рехідери-ревуни та вже поробилися в тім селі алькальдами, тоді їх можна титулувати і так, і так. Тим паче що сіль цієї сторії не в тім, хто ревів, алькальди чи там рехідори, а в тім, аби ревіли, бо ревіти по-ослячому є від чого і алькальдові, і рехідорові.
Коротше, нашим мандрівникам стало на очі, що то обсміяне село вийшло битися з сусідами пересмішниками, які заливали йому сала за шкуру.
Дон Кіхот подався просто до сельчан, засмутивши тим непомалу Санча, не дуже охочого до такого роду турбацій. Загін прийняв його як підмогу, гадаючи, що він їхня сторона. Піднявши наличчя, Дон Кіхот з шляхетною звагою й гідністю під’їхав до корогви з зображенням осла, і тут його обстала вся військова старшина, витріщивши на нього очі, здивована, як усі ті, хто вперше бачив його. Помітив Дон Кіхот, як пильно його розглядають, не обзиваючись ні словом і ні про що не питаючись, надумав з цієї мовчанки скористатися і, порушуючи свою власну, покликнув товстим голосом:
— Панове-добродійство, я хочу виголосити перед вами орацію і якнайщиріше прохаю не перепиняти мене, поки вона вам не увіриться й не уїсться. Якщо ж уїсться, подайте мені знак, і я одразу покладу собі на уста печать, а на язика камінь.
Усі заявили, що він може виголосити орацію і що вони послухають його залюбки. Діставши дозвіл, Дон Кіхот провадив так:
— Я, панове-добродійство, мандрований рицар, моє ремесло — воєнна справа, а покликання — оступатися за тими, хто цього оступання потребує, і відзволяти окривджених. Аж кілька днів тому прознав-єм про вашу недолю і про те, чому ви беретеся раз у раз до броні, жеби помститись на ваших ворогах. От я добре зглибив вашу справу і зробив висновок, що ведлуг поєдинкових правил даремно ви себе за ображених маєте, бо ніяка приватна особа не може образити всієї громади, якщо тільки не оскаржить усіх посполу у зраді, коли напевне невідомо, хто саме той здрайця. Приклад такий подає нам дон Дієго Ордоньєс де Лара, він оскаржив усіх саморранців, бо не відав, що в зрадецькому царевбивстві лише Велідо Дольфос винний. Через те кинув оскарження всім, і отже, всім довелося взяти на себе відповідальність і віддати віть за віть. А втім, звісно, сеньйор дон Дієго переборщив і своїм викликом хильнув через міру, бо навіщо ж викликати на герць мертвих, воду, збіжжя, ще не народжених малят і всяке інше подріб’я й мализну, в тому виклику перераховану, ну, та що його вдієш: щоб прибрехати, не пожалієш батька-матір. Так ось, оскільки одинак образити цілого царства, моцарства, міста, а села й поготів не годен, то зрозуміло, що й нема чого за образу, буцімто завдану вам, мститися, бо образи тієї якраз і нема. Чи ж годиться, щоб жителі Дзиґарів та чубились з тими, хто дражнить їх дзигарниками, а також і миловарниками, повидляниками, каструльниками чи китенятами та іншими сельчанами, чиї клички й прізвиська на устах у кожного пахолка і в усякої низоти! Чи подобен-ство, щоб усі ці достойні громадяни ображалися на прізвиська й мсти-лися, а їхні шпаги з леда-чого так і човгалися туди-сюди в піхвах, наче коліно в тромбоні? Ні, ні, боронь Боже, хай Господь милує! Мужі обачні й панства праволожні беруться до зброї й меча добувають, важачи собою, своїм життям і майном лише в чотирьох випадках: по-перше, в обороні віри католицької, по-друге, в обороні власного життя, бо так велить закон Божий і таке наше природне право, по-третє, в обороні гонору свого, родини і майна, по-четверте, на службі в короля, коли справедлива війна ведеться, назвімо ще й п’ятий випадок — а втім, його можна другим вважати — в обороні своєї вітчизни. До цих п’яти головних приводів ми маємо право долучити ще й інші, такі самі слушні й розумні причини, щоб до зброї узятися, але про тих, хто підносить її через якусь дурницю, здатну радше насмішити й повеселити, ніж образити, можна подумати, що вони без десятої клепки в голові. До того ж помста несправедлива (а справедливої помсти на світі’й не буває) суперечить нашій святій вірі, а свята віра велить нам робити добро ворогам і любити ненависників наших, ця заповідь здається нездійсненною лише тим, хто помишляє більше про мирське, ніж про Божеське, і живе плоттю, а не духом, бо Ісус Христос, істинний Богочоловік, який не брехав, не міг і не може зроду брехати, даючи нам закон, сказав, що ярмо його любе і тягар легкий, а отже, не міг заповідати нам нічого надсильного. Тож, панове-добродійство, за всіма законами Божими і людськими виходить, що повинні-сте спокоїтися і втишитися.
“Хай мене диявол порве,— сказав тут собі Санчо,— якщо мій пан не богослов, принаймні він на богослова кап-у-кап скидається”.
Дон Кіхот звів дух і, бачачи, що всі мовчать і все ще його слухають, збирався провадити орацію далі і провадив би, якби не далася взнаки Санчова бистроумність, той-бо, побачивши, що його пан замовк, похопився поперед нього.
— Пан мій Дон Кіхот із Ламанчі, раніше відомий під прибраним ім’ям Лицаря Сумного Образу, а нині званий Лицар Левів, високооду-кований гідальго,— мовив джура,— в латині та гишпанщині підкований, що той бакаляр, і в усьому, що він мовить і радить, одразу видно зацного войовника, і всі, як єсть, поєдинкові правила-регули знає як оченаш, отож вам нічого іншого не залишається, як послухатися його, ось вам хрест святий, не прогадаєте. Тим паче що ви своїми вухами чули: через самий лишень ослячий рев ображатися дурне діло. Пригадую, пахолятком я ревів по-ослій скільки мені влізе, і то з власного почину, та так же лепсько й ловко, що на мій рев озивалися всі осли в селі, а все ж мене ставили не за перевертня, а за отецького сина, за дитину з високомисної родини. Щоправда, на той мій хист чимало заздростило сільських задавак, ну, та я чхав на них. Аби ви переконалися, що я не брешу, то осьо стривайте й послухайте. Адже се ціла наука, все ‘дно що те плавання, як хто вже навчився, зроду не забуде.
На сім слові приклав він руку до носа й ревонув так, аж по всіх околичних долах виляски розсипались. Але тут один гречкосій, який стояв поблизу, гадаючи, що над ними коверзують, махнув кийком і так-його потягнув, що Санчо Панса поточився й брязнув додолу. Побачивши Дон Кіхот, що Санча так немило трактовано, нахопив списа на руку й ринувся на напасника,але перед ним стала жива стіна, тож відомщати було годі; ще й більш од того, бачачи, як посипався камінний град і як на нього вискалились тисячі самострілів та мушкетів, Дон Кіхот повернув Росинанта і чвалом покатав геть, з усієї душі припоручаючи себе Богові й благаючи вирятувати його від напасті, бо Дон Кіхот щохвилі ждав, що йому буде прострелено груди наскрізь, і раз у раз тамував віддих, дослухаючись, чи не свистить над вухом куля. Проте вої лише пильнували його панічної втечі й пальби не відкривали. Неборака Санча, скоро він очухався, вони поклали поперек Сірого й пустили їхати за своїм паном. Правити Санчо все ж був нездольний, і Сірий сам потрюхикав слідком за Росинантом, від якого не відступав ні на ступінь. Дон Кіхот уже відмахав добрі гони, а потім обернувся, глядь, аж за ним їде тільки Санчо і ніхто не женеться, він і спинився.
Аж до вечора простояло там вояцтво, проте його ворог на бій не вийшов, от воно, раденьке й веселеньке, вернулося до села; знало б воно звичаї та обичаї стародавніх греків, то неодмінно в цім місці склало б трофей.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XXVIII
Про події, які, за Бен-Енхелі, не втаяться, викриються, треба лише уважно прочитати цей розділ
Коли сміливець врізає поли й тікає від небезпеки, значить викинулася зрада, а мужам обачним треба шануватися, поки не трапилось ліпшої нагоди. Саме цю істину й довів своїм прикладом Дон Кіхот. Давши хлопам повну волю казитися, а розсатанілому загонові почати ворожі дії, він узяв ноги на плечі, забувши і про Санча, і про його сутугу, і не зупинявся, поки не відчув себе в безпеці. А Санчо, як уже сказано, слідкував слідком, лежачи поперек осла. Нарешті спобіг він свого пана, уже зовсім притомний, а спобігши, звалився з Сірого до Росинантових ніг, увесь збитий, змолочений, ледь живий та теплий. Дон Кіхот іспішився, щоб оглянути рани, але побачивши, що той цілий-здоровий, майже з серцем сказав:
— Знайшов час, Санчо, ревіти ослом! Де ж ти чув, щоб у домі вішальника та згадували про вірьовку? І хіба до твоєї ослячої музики не найкращий супровід кийки? Дякуй, Санчо, Богові, що вони благословили тебе лиш кийком, а не похрестили булатом.
— Я не можу відповідати,— сказав Санчо,— бо в мене таке враження, ніби в мене зараз говорюча спина. Сідаймо ж верхами та гайда звідси, я вже по-ослій зроду не ревітиму, та не стану ж і мовчати про те, як мандровані лицарі тікають і кидають своїх добрих джур на поталу ворогам, а ті їх молотять в околіт, як снопи.
— Не утікають, а відступаються,— відповів Дон Кіхот.— Пора тобі, Санчо, знати: хоробрість, не підшита розважливістю, називається зухвальством, а подвиги зухвальців приписуються радше щасливому трапункові, ніж їхній одвазі. Отож, кажу тобі, я не тікав, а відступав взором тих численних одчаюг, що шануються до кращої нагоди. Романи повні таких прикладів, і я не наводжу їх зараз, бо це й тобі пожитку не дасть, і мені не принесе втіхи.
Тим часом Санчо з Дон Кіхотовою поміччю вмостився на Сірого, Дон Кіхот теж спав на Росинанта, і вони рушили до топільнячка, що зеленів за чверть милі попереду. Санчо знай справляв ухи та охи; на Дон Кіхотів запит, чому він так бідкається, Санчо одказав, що йому хребтина від куприка до карка болить так, аж млосно.
— А біль цей,— вирік Дон Кіхот,— безперечно, ось від чого: кий, яким тебе обкладали, був довжезний і рівний, тож він і полатав усі ті хребці спини, які болющі, а сягнув би ширше, то було б ще дошкульніше.
— Господи помилуй! — гукнув Санчо.— Ваша милость розмаяла мої сумніви, та ще вилила все таким простим словом. Достолиха! Невже
незрозуміло, якої холери болить у мене спина, і треба ще розжовувати, що болять у мене саме ті кісточки, по яких кий погуляв? Якби у мене заболіла щиколотка, я б, може, ще загадався, чого це вона боляща, а у мене забите болить, то й нема чого голови сушити. Воістину, паночку мій гойний, чужу біду руками розведу, і я щодня переконуюсь усе більше, що від вашого товариства нічого путнього не вийде, допіру ви дали мене обпалкувати, а потім уп’ять повторяться гойданки на ковдрі та інші дитинні втішки та смішки, сьогодні мені довелося спину підставляти, а взавтра, чого доброго, підставиш очі. І хіба не ліпше було б (ось тільки я песиголовець і без царя в голові), хіба не ліпше було б, кажу, вернутися мені додому, до жінки й діток, ростити їх і чим Бог пошле годувати, а не валасатися за вашою милостю непутньою путею і бездорожньою дорогою, не доїдаючи і не допиваючи. А вже те мені спання! Відмір, брате джуро, сім стіп землі, а якщо хочеш, то ще стільки, тут ти сам собі пан, призволяйся, контентуйся, розлягайся, скільки тебе стане. Бодай він згорів на кострищі, бодай розсипався попелом отой найпервий, хто затіяв усю тую мандровану лицарію, чи принаймні пер-вий, хто схотів піти джурою до тих глупаків, якими, певне, були колись мандровані лицарі. Про нинішніх не мовлю нічого, я їх маю шанувати, якщо й вашець до них належить, бо щодо розуму й проречистості на слово вашець самому куцові носа втре.
— Закладаюся головою, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— ось зараз, коли ти теревениш, не вгаваючи, у тебе нічого не болить. Шпар, сину мій, усе, що тобі слина на язик принесе, аби лиш у тебе нічого не боліло, я ж без ремства стерплю усі твої нечемні речі. Якщо тобі так кортить повернутися додому, до жінки й діток, я тобі не завгорюю, боронь Боже! Гроші мої в тебе, полічи, скільки днів минуло відтоді, як ми втретє виїхали з села, прикинь, скільки ти можеш і повинен заробити за місяць, і видай собі сам.
— Коли я служив у Томе Карраска,— відрік Санчо,— батька бака-ляра Самсона Карраска, добре відомого вашій милості, я заробляв місячно два дукати, не рахуючи харчі, а скільки мені взяти з вашої милості — це вже не знаю, знаю лишень, що в джури мандрованого лицаря більше клопоту, ніж у сільського наймита; у наймах ми, щоправда, хоч би як удень гарували, хоч би як тужилися, проте ввечері ми сьорбаєм юшку і лягаємо спати в постіль, зате на службі у вашеці я про постіль і думати забув. Якщо не рахувати кількох днів, проведених у дона Дієга де Міранди, того шумовиння з Камачових казанів, яким я побенкетував, і всього, скільки я з’їв, спив і зіспав у Басільєвому домі, решту часу я спав на голій землі просто неба, зазнавав, як кажуть, шурі-бурі й знегіддя, жував грудку сиру й лустку хліба і пив воду з ручаїв і джерел, що траплялися нам по безвинах.
— Визнаю,— сказав Дон Кіхот,— усе, сказане тобою, Санчо, свята правда. Скільки ж, по-твоєму, надвишки проти Томе Карраска я маю тобі заплатити?
— Я так думаю,— відповів Санчо,— якщо ваша милость накине по два реали місячно, то це буде по-божеськи. Але це тільки моя заслу-женина, а за те, що обіцяли дати мені на врядування острів, було б слушно накинути ще шість реалів, тож разом набіжить тридцять реалів.
— Знаменито! — гукнув Дон Кіхот.— Щодо заслуженини, то значить так: ми виїхали з села двадцять п’ять днів тому, отож порахуй, Санчо, скільки я тобі винен, і виплати, як я вже сказав, собі власноруч.
— Е, ні, дзуськи! — скрикнув Санчо.— Ваша милость дуже помиляється в своїх розрахунках, бо за обіцяний острів треба рахувати з того дня, як ваша милость мені його обіцяла, і аж по день нинішній.
— Скільки ж минуло, Санчо, відтоді,— спитав Дон Кіхот,— як я тобі обіцяв його?
— Якщо пам’ять мене не змилила,— відповів Санчо,— має бути літ двадцять з гаком.
Дон Кіхот ляснув себе по лобі, гучно зареготався і промовив:
— Але ж я провів у Сьєррі-Морені і взагалі пробув у виправах близько двох місяців, а ти кажеш, Санчо, що я обіцяв тобі острів двадцять років тому! Ну, то ось що я тобі скажу: ти хочеш, щоб усі мої гроші, передані тобі на схов, пішли на твою заслуженину. Якщо це так, то я тобі їх віддаю негайно, бери на здоров’я, я волію залишитися жебраком, без копійки в кишені, аби лиш спекатися такого ледачого джури. Але скажи мені, порушнику законів, джурі мандрованих рицарів прописаних, де ти бачив чи де читав, щоб якийсь зброєноша мандрованого рицаря торгувався зі своїм паном: “Скільки ви мені положите місячно?” Поринь, поринь-но, настиро, гунцвоте, іроде, бо саме ти такий, а не інакший, поринь, кажу, в маре магнум рицарських історій, і якщо тобі трапиться, щоб хтось із джур вирік або навіть подумав про те, що зараз вирік ти, то ти можеш накарбувати ці слова на моєму чолі і на додаток з’їздити чотири рази по вуху! Ану ж бо, підбери поводдя чи радше оброть свого Сірого і гайда додому — зі мною вкупі ти не ступиш більше ані кроку. Ось вона, віддяка за мій хліб! Ось кого я збирався нагородити! Ось у кому більше товарячого, ніж людського! Як, саме тепер, коли я замірявся так тебе вознести, щоб усі наперекір твоїй жінці величали тебе ваша вельможність, ти покидаєш мене? Як, ти їдеш саме тепер, коли я вирішив остаточно й безповоротно настановити тебе губернатором найкращого острова на світі? Коротко, ти сам колись сказав, що деяких тварюк медом не годують. Ослом єси, ослом ти залишишся і ослом тобі бути до останнього твого подиху, бо я певен, що тобі бас урветься раніше, ніж ти здогадаєшся й збагнеш, що ти бидло. Санчо очей не спускав з Дон Кіхота, поки той костирив його, і нарешті відчув такі гризоти, що на очі йому наринули сльози, і він пролебедів так:
— Паночку мій, визнаю, що з мене цілковитий осел, лише хвоста мені бракує; якщо ваша милость звалить мені його начепити, то я вважатиму, що він висить на місці, і служитиму за осла довіку. Простіть мене, ваша милость, і згляньтеся на мою глупоту, адже я що те немовля і кругом невіголос, і якщо я плескаю язиком, то незумисне, така в мене слабість, а хто грішить і кається, тому гріхи відпускаються.
— Я здивувався б, Санчо, якби ти не втулив до своєї промови якоїсь такої приказки. Що ж, якщо ти каєшся, то я тебе прощаю, але дивись, дбай не лише про власний зиск. Постарайся бути мужнім, держись цупко і бадьорись, сподіваючись на спевнення моєї обіцянки; щоправда, вона запізнюється, але се не значить, що вона нездійсненна.
Санчо відповів, що так воно й буде і що він неодмінно опанує себе.
Тут вони в’їхали в топільняк, і Дон Кіхот уклався у стіп береста, а Санчо у стіп бука, бо як відомо, ці й подібні дерева стопи мають, а от рук зроду. Санчо провів пекельну ніч, бо від роси духопелики щеміли дужче, а Дон Кіхот, як звикле, поринув у свої міркування, та все ж сон, зрештою, склеїв повіки обом, а вдосвіта вони помандрували далі, правлячись до берегів славетного Ебро, і там з ними сталося те, про що оповімо в наступнім розділі.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XXIX
Про знакомиту пригоду з зачарованим човном
їдучи отак мірною і виміряною ходою, через два дні по виїзді з то-пільнячка Дон Кіхот і Санчо Панса прибилися до берегів Ебро. Річний краєвид неабияк звеселив Дон Кіхота, він милувався на пишність берегів, прозірчастість струменів, тихість, джерелястість і дзеркальність вод, і це уроче видиво навіяло йому безліч відрадних спогадів. З особливою яскравістю зринуло в його пам’яті все бачене в печері Монтесіноса, і хоча мавпа майстра Педро сказала йому, що тільки почасти ті з’яви правда, а інші, мовляв, злуда, а все ж він більше схилявся вважати їх за дійсність, тоді як Санчо, навпаки, твердив, що все те мара. От їдуть вони, їдуть, аж гульк — стоїть припнутий до стовбура прибережного дерева човник, безвесельний і обезснащений. Роззирнувся Дон Кіхот на всі боки — ні лялечки, не роздумуючи довго, плиг із Росинанта і звелів Санчові злізти з Сірого й міцно примотузити обох ступаків до прибережної верби чи прибережної тополі. Санчо поцікавився, задля чого ж таке нагле спішування й конов’язь. Дон Кіхот відповів так:
— Щоб ти, Санчо, знав: ось та лодія довідне й безсуперечно закликає мене й запрошує сісти в неї й пливти рятувати якогось рицаря чи іншого бідолаху великого коліна, що вкусив біди, бо то цілком у дусі рицарських романів і в дусі тих характерників, що в цих романах і міркують, і діють: коли якийсь рицар ускочить у халепу й відкаснути від напасті його може якийсь інший рицар, і хоть вони віддалені між собою на дві або три тисячі миль, ба навіть більше, чорнокнижники саджають сього другого рицаря на хмару або посилають по нього лодію і в млі ока перевозять летом або ж морем на те місце, де в нього шукають поради. Так ось, Санчо, цю лодію й причалено задля сієї мети, і все це така правда, як те, що зараз день, і поки ще не смеркло, припни Сірого й Росинанта і з Богом, я сяду в човна, навіть якби мене від цього відраювали всі босі братчики.
— Якщо так,— відповів Санчо,— і якщо вашець збирається щокрок чинити, так би мовити, витворки, то мені залишається тільки слухатися й схилити голову, за прислів’ям: “Що накажуть, то й роби, та й хліб панський тереби”. І все ж для годиться хочу вашу милость остерегти: як на мене, цей човник належить не якимсь характерникам, а рибалкам місцевим, адже в цій річці водяться найкращі на світі пструги.
Кажучи сеє, Санчо прив’язував ступаків, з великим жалем сердечним полишаючи їх на опіку й догляд чорнокнижникам. Дон Кіхот сказав, щоб він не переймався тим, що німина залишається ніби напризволяще, бо той, хто перенесе їх на лімітрофи, подбає і про їхніх тварин.
— Я не розумію, що це за налий трохи,— сказав Санчо,— зроду такого слова, не чував.
— Лімітрофи,— відказав Дон Кіхот,— значить креси, чужедальні краї, і не дивина, що ти сього слова не знаєш, тобі ж не обов’язково знати ще й латину, а то дехто запевняє, що знає, а насправді в ній ні бе, ні ме.
— Гаразд, прив’язав,— сказав Санчо.— А що нам робити далі?
— Що робити? — перепитав Дон Кіхот.— Хреста на себе покладімо та віддаймо котвицю, себто сідаймо в лодію та вріжмо чалку, якою її припнуто.
На сім слові він скочив у човна, Санчо за ним, перерізали чалку, і човен почав поволі відчалювати від берега. Узрівши Санчо, що він уже на два сажені від берега, затрусився ввесь у передчутті згуби, але найбільше він зажурився, почувши ослячий рев і побачивши, як борсається і рветься на припоні Росинант. Отож він сказав свойму панові:
— Сірий заревів з туги за нами, а Росинант силкується вирватися на волю й кинутися за нами уплинь. Спокійтеся, найлюбіші друзі! Скоро ми побачимо, як нерозумно вас покидати, схаменемося й вернемося назад.
І тут він так залився дрібними, що Дон Кіхот угнівився й сказав роздратовано:
— Чого хвоста підгинаєш, страхопуде? Чого реви розпустив, серце масляне? Хіба тебе хтось гонить, хіба тебе хтось напастує, щуряча твоя душа? Чого тобі бракує, побідахо, в достатках купаному? Чи, може, ти блукаєш босо й пішо по Рифейських горах, а не сидиш ото на лаві, як той архідук, пливучи спокійним нуртом сієї чудової ріки, звідки ми небавом випливемо в чисте море? Е, та ми, надїсь, уже вийшли в море і вчистили принаймні сімсот, а то й усі вісімсот миль, аби я прихопив астролябію, я б визначив висоту бігуна і сказав би тобі точно, що ми вже проїхали чи от-от проїдемо лінію рівноденника, яка поділяє й перетинає протилежні дві півкулі на однаковій од бігунів відстані.
— А коли ми перетнемо оту, як ви кажете, линію вареного равлика,— спитав Санчо,— то скільки ми тоді проїдемо?
— Немало,— відповів Дон Кіхот,— бо як облічив Птоломей, чи не найбільший за всі віки космограф, поверхня води і суходолу на нашій земній кулі дорівнює триста шістдесяти градусам, от ми з тобою, досягнувши цієї лінії, проїдемо якраз половину.
— На Бога,— відрік Санчо,— навіщо вашій милості отой косматий грап Халамай чи Малахвай, чи як там його?
Посміявся Дон Кіхот, почувши, як Санчо Панса пояснив собі прізвище й заняття космографа, і сказав так:
— Бачиш, Санчо, гишпанці і ті, хто сідає на судно в Кадісі й вирушає до Ост-Індії, довідуються про те, що вже минули згадану лінію рівноденника, ось із якої прикмети: у них раптово гине нужа, хоч би скільки її там водилося, отож-бо потім на судні її ні за які гроші не знайдеш. А тому, Санчо, поськай у себе в підкрижжі: як упіймаєш щось живе, то сумніви наші відпадуть самі по собі, а як не впіймаєш, значить, ми цю лінію вже проминули.
— Я нізащо в це не вірю,— відповів Санчо,— звісно, я зроблю так, як вашець велить, але все-таки ніяк не дошолопаю, навіщо здалися такі спитки, якщо я на власні очі бачу, що ми не більше ніж на п’ять ліктів від берега відпливли і на два лікті не збочили від того місця, де пробуває наш товар, бо Росинант і Сірий усе ще на тому припоні, і якщо прикинути на око, як я зараз роблю, то, далебі, ми пливемо й просуваємося вперед мурашиною ходою.
— Ти, Санчо, проведи краще той дослід, про який я тобі казав, а про інше байдуже: тобі ж невтямки, що таке великі кола, лінії, паралелі, зодіяки, екліптики, бігуни, сонцестояння, рівнодення, планети, знаки, точки перетину й розташування світил у сферах небесній і земній. От якби ти на цьому всьому розумівся бодай трішки, ти б цілком усвідомлював, скільки паралелей ми вже перетнули, скільки знаків бачили, скільки сузір’їв зосталося у нас позаду і скільки ще зостанеться. І я тобі ще раз кажу: пошукай у себе і поськай — я певен, що зараз ти чистіший від аркуша білого й гладенького паперу.
Санчо почав у себе ськати і, поволі провівши рукою по лівій нозі й полапавши під коліном, звів голову, глянув на свого пана і сказав:
— Або цей спиток ні до чого, або ми ще дуже далеко від того місця, про яке ви мовите.
— Як? — спитав Дон Кіхот.— Хіба ти піймав хоч одну?
— Ба, навіть кілька! — гукнув Санчо.
І, стріпнувши пучками, сполоснув усю руку в воді. А тим часом човен тихо плив посеред річки, і несла його аж ніяк не таємнича сила і не чарівник-невидимець, а неторопка о тій порі і спокійна течія.
Аж це попереду посеред річки показалися кілька водяних млинів, узрівши їх, Дон Кіхот промовив до Санча гучним голосом:
— Дивись, ген там, о друже мій, бовваніє чи то город, чи то замок, чи то твердиня, де має сидіти якийсь ув’язнений рицар альбо якась зневажена королева, інфанта чи принцеса, і ось для того, щоб запомогти їх, мене сюди й перенесено.
— Про який, до лиха, город, про яку твердиню чи замок ви, мось-пане, правите? — покликнув Санчо.— Хіба ви не бачите, що це млини-водяки, на яких мливо мелють?
— Цить, Санчо,— сказав Дон Кіхот.— Млинами вони тільки здаються, але се не млини. Я вже казав тобі, що чари мають силу змінювати й лицювати правдиву сутність усіх речей. Не кажу, що ця зміна справді реальна, ні, вона відбувається лише в нашій уяві, як теє доводить приклад з перечаруванням Дульсінеї, єдиної утіхи моєї і надії.
Тим часом човен опинився на бистрині, і його понесло вперед швидше, ніж досі. Млинарі, які на млині поралися, побачивши, як човен з людьми затягує в чорторий під млинові колеса, похапали довгі жердини й повибігали на греблю, щоб човен перейняти. Оскільки їхні лиця й одежа уборошнилися, вони могли налякати будь-кого. Вони репетували, як на пуп:
— Куди ви, чортове насіння, претеся? Вам що, життя не любе? Чого вам треба? Утопитися чи попасти під колеса, щоб вас істерло на потерть?
— А не казав я тобі, Санчо,— озвався на те Дон Кіхот,— що ми саме дісталися тих місць, де мені доведеться виявити всю міць моєї доблесної правиці? Диви, скільки лотрів і шельм повибігало мені навстріч, скільки маняків переп’яло мені шлях, як гримасують і корчаться тії страшидла… Ну, начувайся ж тепер, гультяйство!
І ставши у човні на весь зріст, почав похвалятися зичним голосом на тих млинарів:
— Голото зловорожа й лиха, пустіть на волю й поверніть свободу особі, ув’язненій у цій вашій чи то твердині, чи то темниці, байдуже, якого вона стану чи коліна, високого чи низького; єстем Дон Кіхот із Ламанчі, а ще іменований Рицар Левів, і мені з призволу високих небес судилося щасливо звершити сюю пригоду.
Так мовлячи, добув він меча і почав вимахувати в повітрі, погрожуючи млинарям. Ті, чуючи його бридню, але не розуміючи аніже, все силкувалися впинити човна, якого закручувало в вир під колеса.
Санчо упав навколішки, ревно молячись, щоб небо його відзволило від такої видимої напасті, і так воно й сталося завдяки сприту й тямущості млинарів; наставивши жердини, вони спинили човна, але при цьому перекинули його, і Дон Кіхот укупі з Санчом попадали у воду. Дон Кіхот, дарма що плавав мов качур, через свій важенний панцер двічі пурнав на саме дно, тож аби млинарі не скочили у воду і не повиносили їх обох майже на руках, тут би їм і саксаган. Коли ж їх повитягувано на берег, до рубчика намоклих і напоєних по саме нікуди, Санчо вклякнув і, згорнувши руки й утупившись у небо, довго й палко молив Бога, щоб у майбутньому він звільнив їх Ац необачних схотінок і замірів його пана.
Аж тут надбігли рибалки, власники човна, розбитого під млиновими колесами на друзки; побачивши ту кораблетрощу, накинулися вони на Санча й почали роздягати його, а з Дон Кіхота зажадали сплати втрат. Той же, вельми спокійно, ніби нічого не сталося, ознаймив млинарям і рибарям, що він залюбки заплатить за човна, але з умовою, що вони випустять на волю усіх осіб, ув’язнених у їхнім замку.
— Про яких ув’язнених і про які замки ти торочиш, голово капустяна? — гукнув один млинар.— Ти що, хочеш забрати з собою тих, хто привіз сюди мливо?
“Годі! — сказав про себе Дон Кіхот.— Це все одно що волати в пустелі, намагатися схилити сю голоту зробити добрий учинок чи вволити чиюсь просьбу. Певне, в сій пригоді зіткнулися два могутніх чорнокнижники, і що один заміряється зробити, то другий йому перебаран-чає: один послав мені сюди лодію, а другий вивернув мене в воду. Хай уже сьому зараджує сам Пан Біг, бо весь наш світ — то клубок капостей і суперечливих поривань. Я тут безпорадний!”
Відтак підніс голос і, повернувшись у бік млинів, сказав:
— Приятелі, хоть би ви ким там єсьте, ув’язнені в тій тюрмі, пробачте мені: на моє і ваше безголов’я, не здолаю я вас із того полону вибавити. Для іншого, певне, рицаря призначено й припасено тії славетні чини.
На сім слові він поєднався з рибалками й заплатив їм за барку п’ятдесят реалів, які Санчо вручив вельми неохоче, мурмочучи:
— Ще одне таке баркування — і всі наші грошики підуть на дно. Рибалки й млинарі неабияк чудувалися, споглядаючи цих двох химо-
родників, таких несхожих на інших людей, і ніяк не могли дорозуміти-ся, до чого всі ті Дон Кіхотові орації й просьби. Нарешті, взявши їх за зайдиголів, вони покинули їх і вернулися до млинів і халуп. А двоє глупаків, Дон Кіхот і Санчо, до двох своїх ступаків, і на тім пригода з зачарованою лодією й завершилася.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XXX
Про зустріч Дон Кіхота з прегарною мисливицею
Сумні й непишні вернулися до своїх ступаків рицар і джура, надто журився Санчо, чиє серце кров’ю обкипало, як доводилося сягати до панського капшука, йому все здавалося, ніби він не гроші виймає з нього, а вириває собі око з лоба. Отож вони мовчки посідали верхами й покинули береги знакомитої ріки; Дон Кіхот затоплений у своїх любовних мареннях, а Санчо в мислях про своє звеличення, тепер ще химерніше, ніж будь-коли; хай чоловік і з дуринкою, він усе ж таки добре розумів, що вчинки його пана, всі чи сливе всі, навісноголові, і тому шукав нагоди, не беручи рощоту й не прощаючись із паном, чкурнути й вернутися додому. Одначе фортуна все переграла по-своєму, і потерпав він даремно.
Склалося так, що другого дня навзаході Дон Кіхот, виїжджаючи з лісу, кинув погляд на зелену луговину і на другому краю її узрів людський гурт; наблизившись до нього, він збагнув, що то соколині лови. Тоді він під’їхав ближче й побачив витворну даму на білому, як сніг, коні-виноході під зеленим чапраком і сріблястим сідельцем. Дама також була в зеленому строї, такому пишному й ошатному, що здавалася самою ошатністю; на лівій руці в неї сидів кречет. От Дон Кіхот одразу здогадався, що перед ним якась родовита сеньйора, а інші мисливі — то її почет. Так воно й виявилося. Дон Кіхот звернувся до Санча:
— Біжи, Санчо-сину,— сказав,— і передай тій пані на ступакові з кречетом, що я, Рицар Левів, цілую руки її ліпоті, і якщо її ясновельможність попустить, сам явлюсь поцілувати їй руки й прислужитися їй, скільки дозволить моя снага і побажає її високість. Та тільки, Санчо, гляди, добирай вирази й утримуйся усмачувати свою посельську мову улюбленими твоїми помовками.
— Знайшли усмачувальннка! — відповів Санчо.— Кому ви це говорите? Чи ж первина мені справляти посельство до високих і пишних паній?
— Опріч того випадку, як я посилав тебе до сеньйори Дульсі-неї,— зауважив Дон Кіхот,— я не пам’ятаю, щоб ти посельствував, принаймні на службі у мене.
— Ваша правда,— мовив Санчо,— але бувши винним, треба бути й платним, а в багатому домі не баряться з вечерею. Я хочу сказати, що мене не треба напучувати та урозумляти, бо я знаю, з чим його їдять, і зроду не дам маху.
— Вірю тобі, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— ну, час добрий тобі і Боже поможи!
Санчо рвонув з копита і, підскакавши до прегарної мисливиці, зіскочив із Сірого, приклякнув на коліно і сказав:
— Гожа пані, он той лицар, якого звати Лицарем Левів, то мій пан, а я сам його зброєноша, і вдома мене кличуть Санчом Пансою. Так ось той Лицар Левів, іменований недавно ще й Лицарем Сумного Образу, присилає мене вашу ясновельможність просити, аби ви ласкаво рачили йому з вашого призводу, згоди й волі вволити його прагнення, а прагне він, як він мовить сам, та й я так мислю, служити вашій захмарній великості і хорошості, і от якщо ваша достойність дозволить, то це вийде на її руч, а він від цього узискає найбільшу ласку і вдоволення.
— Воістину, бравий зброєноша,— відповіла на те пані,— ти нічого не забув з того, що при виконанні такого посельства належить. Устань же, негоже-бо колінкувата джурі такого знакомитого рицаря, яким єсть Рицар Сумного Образу, добре нам уже знаного. Встань же, друзяко, і скажи свому панові, що він прибув саме вчасно і що я та мій мал-жонок запрошуємо його до нашого лїтошнього палацу.
Звівся на рівні Санчо, вражений як вродою ласкавої пані, так і її великою ґречністю і приязністю, а найбільше тим, що вона — як уже казала — чула про Рицаря Сумного Образу, а як не величала його Рицарем Левів, то запевне тим, що прибрав він собі того титула недавно. Потому дукиня, чийого імені ми ще не знаємо, спитала в Санча:
— Скажи-но мені, брате джуро, чи не про твого пана видрукувано книгу під титулом “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі” і чи володаркою душі своєї не обібрав він таку собі Дульсінею Тобоську?
— Це саме той, пані,— відказав Санчо,— а джура, виведений там, чи принаймні буцімто виведений, під іменем Санча Панси, се я, якщо тільки мене не підмінено в колисці, себто, я хотів сказати, в книгопе-чатні.
— Все це мене вельми радує,— сказала дукиня.— Та їдь, брате Сан-чо, і скажи свому панові, що він буде гість дорогий і бажаний у моїй дідизні і що нічого на світі не могло мені дати більшої втіхи, ніж його одвідини.
Дослухавши таку доброзичливу відповідь, Санчо, перейнятий захватом, повернувся до свого пана і передав йому все, що сказала та висока пані; при цьому він немудрою та щирою мовою підняв угору над усяку міру велику її красу, обіхідливість і ґречність. Дон Кіхот збадьорився, осадився в стременах, поправив на собі забороло, підострожив Роси-нанта і з невимушеною зграбністю рушив цілувати дукині ручки; дукиня ж, поки Дон Кіхот їхав, покликала свого чоловіка дука й розповіла йому про посельство; обоє вони частину першу Дон Кіхотової історії читали й з неї про химороди нашого гідальга знали, тож очікували його з щонайбільшим нетерпінням і бажанням познайомитися, ухваливши потурати усім його вередам, притакувати йому і весь той час, поки у них гостюватиме, трактувати його як мандрованого рицаря, додержуючись усіх церемоній, ними у рицарських романах вичитаних, а читати їх були великі охотники.
Тим часом Дон Кіхот з піднятою прилбицею під’їхав до дуцтва; збираючись спішитися, махнув Санчові, щоб той стремено притримав; Санчо кинувся на поміч йому, але джурі не повелося: злізаючи з Сірого, він заплутався у троках від кульбаки ногою і ніяк не міг виборсатись; отож він зависнув у повітрі, торкаючись головою й грудьми до землі; Дон Кіхот, привчений до того, щоби при спішуванні стремено притримували, і тепер певний, що Санчо вже напохваті, перехилився й зцупив при цьому з Росинанта сідло, а те сідло, очевидно, було зле підтягнуте, бо він, собі на ганьбу, вкупі з сідлом грьопнув додолу, крізь зуби батькуючи окаянного Санча, все ще стриноженого троками. Дук звелів своїм ловцям підсобити рицареві й джурі, вони підняли з пороху потовченого Дон Кіхота, і той, накульгуючи, ступив уперед, щоб уклякнути перед дуцтвом; але дук став цьому на переметі, сам зіскочив із коня, обійняв Дон Кіхота і сказав:
— Мені боляче, пане Рицарю Сумного Образу, що в’їзд вашої милості у мою посілість позначився такою халепою. А втім, недбальство зброєноші часто спричиняється до ще гірших знегод.
— Зустріч з таким преславним потужником, як ви,— відповів Дон Кіхот,— не можна назвати знегодою. Навіть якби я скотився аж на дно безодні, мене врятувала б звідти і вознесла хвала побачення з вами. Мій зброєноша, укарай його Божа десниця, куди ліпше вміє розв’язувати губу, щоб квітку кому пришити, ніж прив’язувати й приторочувати сідло, щоб воно міцніше сиділо. Проте в будь-якій поставі, повалений у порох чи повсталий, кінний чи піший, я завше до послуг вам і ласкавої пані дукині, гідної вашої малжонки і достойної титулу цариці ліпоти і взірця світової ґречності.
— Годі, годі-бо, пане Дон Кіхоте із Ламанчі! — вигукнув дук.— Там, де панує ласкава пані донья Дульсінея Тобоська, негоже вихваляти іншу будь-яку вроду!
Тим часом Санчо виборсав ногу з пут і, підступивши ближче, похопився поперед свого пана:
— Годі відкидати, треба, навпаки, потвердити, яка то гарна пані моя Дульсінея Тобоська, та заєць цибає, як ловець не чекає, а потім я чув ще й таке: так звана матінка природа, славлять, що той скудельник, як вона зліпила одну гарну скудель, то може зліпити їх і дві, і три, і цілу сотку. Се я на те кажу, що пані дукиня не гірша від моєї добродійки пані Дульсінеї Тобоської.
Дон Кіхот звернувся до дукині й сказав:
— Ще й на те, ваша високосте, зважте, що жоден мандрований рицар на світі не мав такого річнистого й жигуватого джури, як оце я, він вас у цьому переконає, якщо ваша високість дозволить, аби він їй кілька днів служив.
На те відповіла дукиня:
— Якщо добрий Санчо такий перебендя, то мені це вельми до смаку, це доводить, що він не дурний, бо жарти й дотепи, як ваша милость, пане Дон Кіхоте, самі здорові знаєте, тугодумам недоступні, і якщо добрий Санчо — жартівник і дотепник, то значить він мудрагель.
— І торохтій,— додав Дон Кіхот.
— То й краще,— підхопив дук,— як же дотепувати, коли мовчиш. Ну, а зараз, без зайвих балачок, ласкаво просимо, великий Рицарю Сумного Образу.
— Рицарю Левів, рачте ваша високість мовити,— вкинув слівце Санчо.— Годі вже тих образів і тих образ.
— Отож прошу вас, Рицарю Левів,— вів далі дук,— їхати до мого замку, це недалеко звідси, там вас чекає шана, якої така висока особа, як ви, цілком заслуговує і яку ми з дукинею виявляємо усім мандрова-ним рицарям, прибулим до нашого замку.
За той час Санчо підрихтував сідло й міцно підтягнув попруги Ро-синантові, Дон Кіхот сів верхи, дук упав на свого чудового румака, дукиня опинилась між ними, і всі рушили до замку. Дукиня звеліла Санчові їхати поруч із нею, бо його дотепні мудрування тішили її непомалу. Санчо не манірився, затесався між цієї трійки яко четвертий і зайшов у розмову, на превелику втіху дуцтва, радого нагоді гостити у себе такого мандрованого рицаря і такого мудрованого джуру.
