«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XXXVI,
де оповідається про невидану й нечувану пригоду дуеньї Гореслави, чи теж графині Т рифалдистої, та про листа, що написав Санчо Панса до жінки своєї Терези Пансихи
Дворецький у дука був чоловік веселої та жартливої вдачі: не хто ж, як він, приставляв ото Мерліна, спорядив усю оту штуку, склав вірші і перебрав одного пажа за Дульсінею. Тепер, порозумівшися з панами своїми, затіяв він іще одну потішну й дотепну дивовижу, що й думкою такої не здумаєш.
На другий день дукиня спитала в Санча, чи він уже почав відбувати свою покуту, аби відчарувати Дульсінею. Той одказав, що так, уночі завдав собі п’ять ударів. Як же спитала — чим, одказав: рукою.
— Так то ж,— мовила дукиня,— не биття було, а ляскання. Премудрий Мерлін, думаю, не задовольниться такою делікатністю: годилося б доброму Санчові добути якусь гудзувату нагайку-дротянку, щоб по правді дошкуляла, бо наука не йде без бука, а свободи такої можної дами, як Дульсінея, не узискаєш недорогим коштом; ще ж і на те нехай зважить Санчо, що добрі діла, чинені недбало, так аби-то, жодної не мають ціни ані ваги.
На теє одмовив Санчо:
— То дайте ж мені, ваша вельможність, якогось підходящого нагая чи карбача, а я вже собі шмагатимусь, тіки щоб не тяжко боліло, бо, не вам кажучи, хоть я й селюк, а тіло в мене не ликове, а ніби пухове, то чого б я мав розтріскуватись задля чужої користі?
— Гаразд,— одказала дукиня,— завтра дам вам ловку нагаєчку, що пристане до вашого делікатного тіла, мов рідна сестриця.
Тоді Санчо:
— Щоб ви знали,— каже,— ваша вельможність, сеньйорочко моя люба, написав я листа до старої моєї, Терези Пансиної, а в тому листі прописую про все, що зі мною сталося, відколи ми розлучились: ось тутечки він у мене, за пазухою, ще тіки адресу надписати; дак ото б, може, ваша розумність глянули, чи все в йому до ладу, чи те письмо написане справді губернаторським робом?
— А хто його склав? — поцікавилась дукиня.
— Та хто ж, як не я, грішний,— відповів Санчо.
— Самі й писали? — питала далі дукиня.
— Та де! — сказав Санчо.— Я ж не втну ні читати, ні писати, хіба підписатись.
— Ану ж покажіть листа,— сказала дукиня.— Не сумніваюсь, що ви проявили в ньому свій неабиякий хист і дотеп.
Санчо вийняв із-за пазухи незапечатаного листа, дукиня взяла його і стала читати:
“Лист Санча Панси до дружини його, Терези Пансихи.
Дали мені доброї хлости, та я тобі ниньки не простий; дають мені добру посаду, та дають же добре й по заду. Ти сього, Терезонько, зразу не дотямиш, хіба аж опісля. Знай же, Терезо, мою ухвалу і постанову: будеш ти в мене їздити в кариті, так воно нам, тепер показує, а пішки нехай ходять кішки. Ти тепер у мене губернаторша, то вважай, щоб тебе ніхто не важився упослідити. Посилаю тобі зелений убір мисливський, що подарувала мені дукеня: переший його гарненько, буде нашій доньці станик і спідниця. Пан мій Дон Кіхот, славлять люди в цьому краї,— розумний дурень і втішний боже-вільник, а я в нього вдався. Побували ми в печері Монтесіноса, і віщий Мерлін обрав мене для одчарування Дульсінеї Тобоської, що у вас там дражнять Альдонсою Лоренсів-ною: три тисячі й триста нагаїв (без тих п’ятьох, що я вже собі вліпив) — і ми її одча-руємо, як мама вродила. Та гляди ж мені, про се нікому нічичирк, бо покажи людям свою природу, то одне скаже, що чорна, а друге, що біла. Через кілька днів їду вже на губернаторство: маю велику охоту доскочити грошви, бо чув од людей, що всі нові губернатори до того вельми ласі. Поспитаю там броду, тоді сповіщу — їхать тобі до мене чи ні. Сірий жив-здоровий і кланяється тобі низенько; я з ним не гадаю розставатися, хоч би мене й на турецького султана настановили. Пані моя дукеня цілує тобі руки тисячу разів, а ти верни їй удвоє, бо казав мій хазяїн, що каже: “Дві ціни у доброго слова — людям як золото, собі як полова”. Не погодив мені Господь ізнайти знов багула з сотнею талярів, як того разу, та не журись, Терезонько: хто б’є в дзвона, в того є схорона, із губернаторства щось нам та капне. Одне тільки непутить — кажуть мені, що я як той уряд розсмакую, то потім пальці собі за ним гризтиму та ще, хай Бог милує, куксою стану. Воно-то й кукси та каліки з милостині сякий-такий дохід мають… Ну, та вже чи так, чи інак, а будеш ти багата й щаслива. Боже ж тобі поможи, а мене, тобі на втіху, сохрани. Дано з сього замку, дня 20 юля, року 1614
Твій сопруг, губернатор Санчо Панса”. Дочитавши листа, дукиня сказала Санчові:
— У двох речах схибив тут трохи добрий губернатор: одне, що твердить, ніби губернаторство дають йому за нагаї, що має собі вліпити, хоча сам прекрасно знає, що пан мій дук пообіцяв йому ту посаду ще тоді, коли нагаї нікому й не снились; а друге, що показує себе в цьому листі дуже користолюбним, а воно ж і шкода, і невигода, бо жадоба мішки рве, а жадібний правитель право ламає.
— Та я зовсім не туди гнув,— обізвався Санчо.— Коли вашій милості здається, що лист негодящий, то порву його й напишу нового — та коли б іще гіршим не вийшов, так мене часом заносить.
— Ні, ні,— заспокоїла його дукиня,— добре буде й так; нехай же і дук прочитає.
По сій мові пішли до саду, де малося того дня обідати. Дукиня показала Санчового листа дукові і тим вельми його розвеселила. Отож попоїли і, як уже поприбирано було зі столу, немалу хвилю тішилися смаковитою джуриною розмовою, коли це раптом почулись жалібні гуки жоломійки та хриплувате бухання розладнаного бубна. Усіх стривожила та сумна, хоч і незграйна, бойова музика, а найпаче Дон Кіхота, що з неспокою не міг і в кріслі всидіти; що ж до Санча, то він з переляку заховався, своїм звичаєм, за широку й рясну дукинину сукню, бо те грання справді було якесь моторошне, аж несамовите. Перед очима насторожених глядачів у сад увійшло попереду двоє чоловік у жалобних шатах, просторих і довгих, що аж землю за ними замітали; ідучи, вдаряли вони у два великі бубни, так само чорно одягнені. Поруч їх ішов сурмач, такий самий чорний і похмурий, а за цими трьома виступала якась височенна проява, не вдягнена, а ніби оповита чорнющою хламидою з довжелезним шлейфом. Через плече перекинуто широкий, також чорний, шабельтас, а з нього звисає здоровенна кривуля в чорній піхві і з чорним руків’ям. З-під накинутого на лице чорного серпанку видніється довжезна, біла як сніг борода. Ступав невідомий під бубон і жоломійку поважно і статечно, викликаючи у глядачів подив своїм ростом, поставою, суцільною чорнотою і жалобним супроводом.
Наблизився отак неспішно і врочисто і опустився навколішки перед дуком, який чекав на нього разом з іншими, піднявшися з місця; одначе господар не хотів ніяким світом допускати його до слова, поки не встане. Тоді той чудернацький дивогляд підвівся, відкинув з обличчя заслону і появив найстрашнішу, найдовшу, найбілішу й найгустішу бороду, яку будь-коли вбачали людські очі. Добувши з широких, міцних грудей гучний та поважний голос, він так заговорив, дивлячись дукові пильно в вічі:
— Найясніший і наймогутніший пане, звати мене Трихвост Білобородий, сам я стайничий графині Трифалдистої, званої також дуеньєю Гореславою; від її ж то імені я приходжу до вашої вельможності з посольством, аби ваша великодушність була така ласкава й дала їй дозвіл і призвід з’явитися перед вас і повідати вам свою недолю, таку незвичайну й таку небувалу, що годі її осягнути будь-якій стражденній душі на всьому земному крузі. Передовсім хотів би я знати, чи не тут, у вашому замку, перебуває нині хоробрий і непереможний рицар Дон Кіхот з Ламанчі, в пошуках якого моя пані подорожує пішки до ваших володінь, що само по собі є або великим чудом, або ж наслідком якихось чарів. Вона стоїть коло брами сієї фортеці чи цієї сільської посілості і ввійде сюди, скоро дочекається вашого дозволу. Все.
По сім слові кашлянув, погладив обіруч бороду згори донизу і з великою гідністю чекав на відповідь дука. Той заговорив:
— Уже віддавна, вірний стайничий Трихвосте Білобородий, дійшли до нас вісті про нещастя сеньйори графині Трифалдистої, котру чорнокнижники велять називати дуеньєю Гореславою. Можете сказати їй, предивний стайничий, нехай увійде, бо саме тут перебуває одважний рицар Дон Кіхот з Ламанчі, від великодушності якого вона може певно сподіватись на всіляку допомогу й підтримку; від мого ж імені можете додати, що в разі потреби нехай розраховує і на моє неодмінне сприяння: до того зобов’язує мене звання рицаря, якому випадає і належить бути оплотом і підпорою різного роду жінкам, а найпаче шановним удовам і беззахисним дуеньям, що попали в біду, як от ваша володарка.
Вислухавши теє, Трихвост прикляк на одно коліно і дав знак музикам грати, по чому рушив назад, тим самим кроком під жоломійку з бубнами, і вийшов із саду; всі дивували на його появу і поставу. Тоді дук обернувся до Дон Кіхота і сказав:
— От бачите, славетний рицарю, пітьма злоби і незнання не змогла-таки заступити і затьмарити світла мужності і доблесті. Кажу так, бо не минуло й тижня, відколи ваша честь завітала до сього замку, а вже слава ваших подвигів, голосна по всьому світу, нині відкритому, кличе сюди збілованих і скривджених, що прибувають із чужодальніх країв, і то не в каретах, ані на верблюдах, а пішки, не пивши, не ївши, бо сподіваються знайти в отсій потужній правиці захист і оборону в їхній нужді і притузі.
— Хотів би я, вельможний дуку,— відповів Дон Кіхот,— щоб між нами був тепер той преподобний священик, який отеє недавно при столі показав був таку неповагу й нехіть до мандрованого лицарства, щоб він живовидячки пересвідчився, як його потребує світ, щоб на власні очі побачив і руками помацав тую правду, що зневажені і ображені у бідах своїх великих і нещастях незміренних шукають рятунку не в домах учених, не в сільських паламарів, не в шляхтичів-домонтарів, не в ледачих двораків, які цікавляться лише новинками, щоб їх комусь передати й переказати замість діло робити й подвиги вершити, щоб люди про них говорили й писали: ні, поміч у біді, виручка в нужді, оборона дівицям, потіха вдовицям — все то діло не чиїх рук, як мандрованих рицарів, і я довіку вдячний небові, що належу до їх числа, і не шкодую тих трудів і тягот, що випадають мені в сій благородній службі. Нехай же приходить тая дама, хай каже, чого їй треба — даю в її розпорядження потугу моєї правиці і безстрашну одвагу мого неоспалого духу!
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XXXVII,
де тягнеться далі знаменита пригода дуеньї Гореслави
Дук та дукиня були вельми вдоволені з того, що Дон Кіхот діяв цілком відповідно до їхніх намірів і передбачень. Тут упав у річ уже й Санчо:
— Дуже я потерпаю, щоб цяя пані дуенья не перебила мені діла з губернаторством, бо казав мені колись один аптикар із Толеда (там говоре, як щиголь співа!), що, каже, де втелющиться дуенья, там не звариться варення. Боже мій, світе мій, чого тільки той аптикар на них не наговорив! Отож я й думаю, що коли всі дуеньї, хоч якого шталту і штибу, причепи і нахаби, то що вже казать про горопашних, як отея грахвиня Трихвоста, чи нехай Трихвалда, бо воно що хрін із редькою, що редька з хріном, все на одно виходить.
— Цить, друже Санчо,— сказав Дон Кіхот.— Адже ця сеньйора дуенья прибилася, мене шукаючи, з чужодальніх країв: вона не з того десятка, про яких говорив твій аптекар. Ще й на те зваж, що вона графиня, а коли графині йдуть у дуеньї, то служать вони королевам чи імператрицям; у себе ж дома вони самі вельможні пані, і їм прислуговують власні дуеньї.
Тут обізвалась донья Родрігес, що була при цьому присутня:
— Пані моя дукиня має в себе на службі дуень, що при кращій фортуні теж могли бути графинями, але так закон скаче, як король скаже; отож нехай ніхто не говорить лихого на дуень, особливо ж на старих дів, бо хоч я сама й не така, а добре бачу перевагу дуеньї-дівиці над дуеньєю-вдовицею; а хто мав би нам усяку гидоту шити, нехай того шмичка шиє.
— Та у дуеньї є що зашивати,— мовив Санчо.— Казав мені один швець, що, каже, дуенське ремесло кругом обросло, тільки їх краще не чіпай, а поли вріж та тікай.
— Джури то вічні вороги наші,— сказала донья Родрігес.— Вештаються ото по передпокоях, стикаються з нами часто, то коли не моляться (а моляться вони рідко), все про нас язиками клеплять, усі кісточки нам перемивають, усю добру славу перепаскудять. Та я кажу отим дубам неотесаним: вам на зло будемо жити в світі, при великих дворах, хоч би мали голодом мерти і наше делікатне (чи й не дуже) тіло чорним покровом укривати, як ото в дні процесій укривають килимами купи гною. От їй же Богу, якби тільки припала мені слушна нагода, я не лише тут присутнім, а й цілому світові довела б і доказала, що в дуеньї сходяться всі, які тільки можуть бути, сьогосвітні цноти.
— Я гадаю,— сказала дукиня,— що моя вірна донья Родрігес має рацію, та й непомалу; тільки справді слід почекати слушнішого часу на власну оборону й на захист інших дуень, щоб спростувати вигадки того лихого аптекаря і змінити ту думку, що гріє в душі великий Санчо Панса.
На теє Санчо одказав:
— Як я вже оце закривився на губернаторя, то з мене всі джурощі вийшли і чхать я тепер хотів на всіх дуень у світі.
Може б, вони й далі протягли були тую суперечку про дуень, якби не озвались у цей час бубни з жоломійкою: всі зрозуміли, що то вже йшла дуенья Гореслава. Дук спитав у дукині, чи не годилось би їм вийти їй назустріч — все ж таки графиня, вельможна пані.
— Як вона грахвиня,— похопився Санчо поперед дука,— то, на мою думку, вашим вельможностям випадало б іти назустріч; як же вона дуенья, то стійте ані руш.
— А хто тебе питає, Санчо? — втрутився Дон Кіхот.
— Як хто? — одказав Санчо.— Я, пане, сам кажу свою думку, бо, будучи джурою на службі в вашої милості, найліпшого рицаря й кавалера з-поміж усієї двірської кавалерії, пройшов добру школу; а ви ж самі казали, що не так страшний недобір, як перебір. Розумній голові досить дві слові.
— Правду каже Санчо,— промовив дук.— Побачимо, що воно за графиня, а тоді вже покладемо належну міру ґречності.
Тут, як і перше, показались бубнарі з сурмачем.
І тут же автор кладе кінець сьому невеличкому розділові і переходить до наступного, щоб продовжити розповідь про ту саму історію, одну з найповажніших у нашій повісті.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XXXVIII,
де дуенья Гореслава повідає про лиху свою долю
За трійкою тих траурних музик ішло в тропі, двома рядами, дванадцятеро чи що матрон; на них були широкі хламиди з валяної, видимо, саржі І білі намітки тонкого індійського мусліну, такі довгі, що з-під них ледь виднілися бережки хламид. За ними виступала графиня Трифалдиста (її вів за руку стремінний Трихвост Білобородий) у чорній волохатій баєвій сукні: там якби добре зворсити, то кожна гузуль-ка була б завбільшки з горошину, і то не абиякого, а добірного марто-ського гороху. Хвіст, чи сктпть би шлейф, ішов у три пілки, несені трьома так само траурно вбраними пажами; три гострі кути, творені тими вусами, складались у показну геометричну фігуру; усякому, хто на теє диво дивився, стало розумно, чому вона звалась графиня Трифалдиста. Так само свідчить Бен-Енхелі, додаючи, що властиве її ймення було графиня Вовчуна, бо в графстві її водилось багато вовків; якби то були лисиці, то звалась би напевне графиня Лисуна — в тих-бо краях володарі іменувались од тих речей, на які землі їхні були багаті. Проте графиня наша, аби підкреслити незвичайність свого убрання, покинула прізвище Вовчуна і прибрала собі нове — Трифалдиста.
Дванадцять дуень і” пані їхня ішли церемоніальною ходою; обличчя у всіх заслонені були чорним серпанком, не таким прозорим, як у Трихвоста, а густим, що нічого за ним не добачиш. Коли ввесь той гурт увійшов нарешті в сад, підвівся з місця дук із дукинею, а також Дон Кіхот та інші присутні при цій бучній процесії. Дванадцять дуень спинилось, розступившись перед Гореславою, яку вів за руку Трихвост: сеє побачивши, дук із дукинею та Дон Кіхот подалися їй назустріч кроків, може, з дванадцять. Вона ж, упавши навколішки, промовила (голос мала радше товстий і хрипучий, аніж тонкий і делікатний):
— Нехай ваші вельможності не чинять із ласки своєї таких церемоній слузі вашому, чи то пак вашій слузі, бо в горі своєму великому я не спроможуся, мабуть, відповісти на них належите: небачена й нечува-на недоля порвала мій бідний розум і занесла десь далеко; що більше його шукаю, то менше знаходжу.
— Не мав би той його зовсім, графине,— відповів дук,— хто не помітив би в вашій персоні високої гідності, вартої з першого погляду найвиборнішої ґречності і найвитворнішого шанування.
І, взявши її за руку, повів і посадив у крісло поруч із дукинею, що теж прийняла її з великою чемністю. Дон Кіхот мовчав, а Санчові вмерло хотілось побачити обличчя сеньйори Трифалдистої чи котроїсь бодай дуеньї, але то була неможлива річ,— хіба б одслонилися з доброї своєї волі.
Усі мовчали якусь часину, чекаючи, хто ж тую мовчанку порве, аж тут обізвалася дуенья Гореслава такими словами:
— Уповаю, найпремогутніший пане, найпрекрасніша пані і все най-пречесніше товариство, що моє найпревеликіше горе прийняте буде найпрешляхетнішими серцями вашими не тільки зичливо, а й добромисно та спочутливо; таке воно пекуче, що мармур розчулить, діамант розтопить, сталь найтвердших у світі сердець розплавить! Та перше, ніж пустити його на поріг слухів ваших (не кажу — ушей), чиніть мені відомо, спасибі вам, чи нема в сьому гроні, гурті й громаді найпрене-порочнішого і найпреламанчішого рицаря Дон Кіхота і його найпре-джурішого Панси?
— Найпрепансіший тутечки,— вихопився поперед усіх Санчо,— і Найпрекіхотіший тож; отож, найпрегореславніша розпродуеньє, кажіть, чого ви найхотішете, а ми преготові єсьмо вас якнайслугіше роз-пропотішити.
Тоді підвівся Дон Кіхот і таку до дуеньї Гореслави обернув річ:
— Якщо лихо ваше, скорботна сеньйоро, має хоч якусь надію ря-тунку від сили й доблесті якогось мандрованого рицаря, то ось вам мої: хоч які вони, може, недостатні й незуповні, а всі до ваших послуг. Я Дон Кіхот з Ламанчі, і мій обов’язок і повинність моя — допомагати всім тим, що допомоги потребують; а коли се так (а воно так і єсть!), то не треба вам, сеньйоро, моєї ласки запобігати ані до будь-яких передумов удаватись: кажіть прямо і без обрізків про вашу біду; як несила буде їй зарадити, то знайдете принаймні на те спожаління і спочуття.
Сеє почувши, дуенья Гореслава бухнула в ноги Дон Кіхотові і промовляла, колінкуючи:
— Припадаю до сих ніг і стіп, о незвитяжний рицарю, вони-бо — стовпи і підпори мандрованого рицарства; нехай уцілую сії ноги, від їхньої-бо ходи залежить спасіння і порятунок від усіх моїх нещасть, о презацний мандрованцю, чиї справдешні подвиги затьмили й заломили легендарні діяння Амадісів, Еспландіанів та Бельянісів!
Одступивши ж од Дон Кіхота, схопила за руку Санча і вела річ далі:
— О ти, найвірніший з-поміж усіх джур, що будь-коли служили мандрованим рицарям за теперішніх і бозна-колишніх часів; чия доброта не менша й не коротша за бороду приявного тут мого супровідника Трихвоста! Тим єси щасливий, що, слугуючи Дон Кіхотові, служиш ти заразом усій лицарії на світі, що будь-де і будь-коли зброєю орудувала. Благаю ж тебе ради доброти твоєї найвірнішої, будь моїм заступником і речником у пана твого, аби ласкавий був до сієї найпокірнішої і найгоропашнішої графині!
На теє Санчо одказав:
— Чи доброта моя, як ви, пані, каете, справді така велика й довга, як у вашого стремінного борода, то мені байдуже: аби душа моя була вусата й бородата, як на той світ ітиму, а про сьогосвітні бороди я не вельми дбаю; одначе і без того благання та вимагання проситиму хазяїна мого (знаю, що він мене любе, а найпаче тепер, коли я йому потрібен для одного діла), аби допоміг вашій мості і виручив, коли мога. Отож викладайте, панійко моя, ваше горе та біду, а ми вже щось та прирозуміємо.
Дук із дукинею душили в собі сміх, слухаючи тих речей, бо вся ця штука затіялася з їх відома; похваляли вони про себе і дотепну гру Трифалдистої, що, сівши на своє місце, почала оповідати:
— Над преславним Кандайським царством, що лежить між великою Трапобаною і Полудневим морем у двох милях за Коморинським мисом, королювала донья Могунція, вдова по королю Архіпелу, панові мужеві своєму, в котрім то подружжі сплодили й народили принцесу Антимонію, наслідницю того царства; тая першоназвана принцеса Антимонія росла й виростала під моїм доглядом і наглядом, бо я була найстарішою й найстаршою дуеньєю у її матері. Чи довго, чи коротко, виповнився малій Антимонії чотирнадцятий рочок: там на таку красуню вигарніла, що природі не треба вже було додавати ні рисочки. То, може, розумом недійшла була? Ого, мудрість її дорівнювала вроді, а другої такої в світі не було, та й немає, якщо тільки заздрісна доля та жорстокі парки не вкоротили починку її життя. Та певно що ні,— не попу-стить-бо милосердне небо знівечити зеленцем найкращу павіть виноградної лози, що будь-коли лишала на сій землі. У тую вродницю, що достойно її змалювати не годен убогий мій язик, було закохане незчисленне число принців, як своєземських, так і чужосторонських; був між ними і один двірський кавалер, що наважився знести свої мислі до небес красоти тієї неземної, упевняючись на юність свою і гожість, спритність і дотепність, на бистроту і гостроту свого ума: бо, не у гнів вашим ми-лостям кажучи, грав той юнак на гітарі так, що струни на ній говорили, а ще ж і поетом був, і танцюрою знаменитим, і клітку на птахів змайструвати вмів, що якби до чого прийшлося, міг би з того самого хліб їсти —— мав, одне слово, досить талантів, щоб гору перевернути, не те що тендітну панянку зрушити… Та всі його гарні прикмети, всі його здатності і здібності навряд чи помогли б йому здобути фортецю моєї прин-цесоньки, якби сей безчільний паливода не з’єднав собі попереду — мене. Сей ланець, сей безпутній гольтіпака намігся спершу приспати мою чуйність, забити мені памороки, щоб я, непевний комендант, видала йому ключа од твердині, яку мала берегти. Коротко кажучи, підійшов мене лестками, обплутав усякими дарунками та базаринками, та чим він мене доконав і добив — приспівками, що співав одної ночі на вуличці перед заґратованим вікном, край якого я стояла; а приспівка, дай Боже пам’яті, була, здається, така:
Од любої ворогині
Горить.мені в серці рана —
І жадає ще жадана,
Щоб терпів я в безгомінні!
Слова здались мені за жемчуг, а голос за мед, і з тих пір, тобто відтоді, бачивши біду, в яку я впала через такі-от співанки, я дотримуюсь думки, що гнати треба, як то радив уже Платон, із здорових і добре впорядкованих держав усіх поетів або принаймні тих любострасних, що пишуть вірші не такі, як от про маркіза мантуанського, над якими сміються й плачуть діти та жінки, а жалькі та жагучі: ніжним терням заганяються вони в душу, блискавкою її прошивають, не зачепивши одежі… А іншим разом такої співав:
Прийди раптом, смерте мила,
Вийми душу іспідтиха,
Щоб кохання люта втіха
Знов мене не воскресила.
І ще чимало подібних вигадок та витворок, що писані захоплюють, а співані чарують. А що вже казати, як утне, було, сегідильї — ходило тоді по Кандайському царству таке поспів’я! Серце радіє, душа сміється, тіло двигом движить, думки живим сріблом розтікаються… Отож я й кажу вашмостям, що годилось би по закону всіх отих поетів-співців десь на Гадючі острови затокарити. Та винні не так вони, як ті йолопи, що їх вихваляють, та ті дурепи, що їм вірять. Щоб була я правдивою дуеньєю, якою мала бути, то не піддалася б тим ночішнім химерам, не діймала б віри тим облудним словечкам: “Живу вмираючи, горю на морозі, тремчу од холоду в вогні, сподіваюсь без надії, геть іду і тут лишаюсь”, та іншим нісенітницям, що їх повно у тих творах. Вони наобіцяють тобі усячини — фенікса Аравії, вінець Аріадни, Фебові коні, полудневі перли, золото Голконди, панкайський бальзам, он куди пером залітають, а тих обіцянок-цяцянок справдити зроду не можуть, та й не думають. Та куди се я звертаю? Оле мені, нещасливій! Чи я дурна, чи божевільна, що розводжуся про чужі гріхи, коли маю сказати стільки про мої власні? Оле мені ще раз, бездольній! Не віршики мене з плигу збили, а простота моя, не музики погубили, а моя легкодумність; моя несвідомість і моя необачність відкрили дорогу і розрівняли стежку дону Самограю (так звали юнака, про якого мова мовиться), через моє посередництво увійшов він раз і входив потім багато разів яко муж правовитий у покої не ним знадженої, а мною зрадженої принцеси Антимонії,— бо я собі хоть і грішниця, то він, не бувши мужем, не торкнувся б у неї і носка на черевику. Що вже ні, то ні! У мене у всякім ділі шлюб на першому місці. Та тут стала на перешкоді нерівність: дон Самограй був простий двірський кавалер, а принцеса Антимонія, як я вже казала,— спадкоємиця великого царства. Якийсь час ті любощі, завдяки моїй обережності, ішли собі шито-крито, та ось стала я помічати, що далі не втаїш: почав у принцеси животок бубнявіти. Стривожились ми всі троє, рада в раду та й постановили, що поки діло вийде наяв, дон Самограй має зажадати від вікарія шлюбу з Антимонією на підставі принцесиного письмового підтвердження; я склала того документа так, що його сили ніякий Самсон не захитав би. Так і зробили: вікарій прочитав листа, висповідав принцесу, та у всьому призналась; тоді вікарій казав віддати її під сторожу пречесному двірському альгвазилові. Тут упав у річ Санчо:
— То і в Кандаї, виходить, є альгвазили, поети та сегідильї? Отже їй-Богу і присяй-Богу, скажу я вам: увесь світ однакий. Але не баріться, пані Трихвоста, кажіть далі, або вже нерано, а мені смерть як хочеться кінця сієї придибашки почути.
— А скажу,— відповіла графиня.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XXXIX,
де графиня Трифалдиста снує далі свою діюовижну і достопам’ятну історію
Кожне Санчове слово веселило дукиню і дратувало Дон Кіхота; нарешті рицар зацитькав джуру, і Гореслава провадила далі:
— По безконечних розпитках і розвідках, бачивши вікарій, що принцеса як на пню стала, від першої своєї заяви ні на йоту не відходячи й не відступаючи, вирішив справу на користь дона Самограя і віддав йому Антимонію за шлюбну дружину: від того матір її, королеву Могун-цію, такий огорнув жаль великий, що третього дня ми її і в землю зарили.
— Умерла б то, чи як? — поцікавився Санчо.
— Авжеж,— відповів Трихвост,— у Кандаї живих не ховають.
— І таке буває, пане стремінний,— заперечив Санчо,— що чоловік замре тільки чи там зомліє, а його за мертвого загребуть. То, може, й королева Могунція перш ніж умерти просто зомліла, а воно ж поки життя, поти й ради: не такий уже великий гріх учинила принцизна, щоб аж так убиватися. Ну, якби вона була вийшла за якого пажа свого чи за челядина домового, як то часом, чув я, трапляється, то було б уже діло пропаще; а як за благородного кавалера, та ще такого одукованого, як отут-о нам кауть, то воно, по щирій правді, хоть і дурниця, та не така вже й велика, бо по артикулах мого пана (він тут присутній і не дасть мені збрехати), як із учених людей роблять єпископів, так із ка-валерів-лицарів, найпаче которі мандровані, можна зробити короля чи, мо’, й інператора.
— Правда твоя, Санчо,— потвердив Дон Кіхот.— Мандрований рицар, аби йому тільки хоть на дві пучки удачі, може безперечно стати найбільшим володарем на світі. Та нехай сеньйора Гореслава провадить далі: бачиться мені, що з сієї солодкої досі історії залишилось мало що доповісти, хіба гіркий оденок.
— Ой гіркий, гіркий! — підхопила графиня.— Проти нього і гірчак солодким здасться, і олеандри за ласощі підуть! Отож як померла королева (таки померла, а не зомліла), то тільки ми її засипали землею, тільки попрощалися з нею востаннє, як раптом (quis talia fando temperet a lacrimis?) з’явився над могилою королеви верхи на дерев’яному коні брат у других Могунції, велетень Маламбрун; той жорстокий чорнокнижник, щоб помститися за сестру свою небіжчицю і покарати дона Самограя за зухвальство, а принцесу Антимонію за манію, закляв і зачарував їх обох на тій могилі — її в бронзову мавпу, його в жахливого крокодила з невідомого металу, а між ними поставив металеву таблицю з написом сірійською мовою, що в перекладі на кан-дайську, а звідти на вашу мову таке в собі має: “Доти не повернуться в свої первісні постаті сі відчайдушні закоханці, доки не стане зо мною до поєдинку одважний Ламанчець, бо тільки його доблесті й хоробрості судилось вирішити долю сієї нечуваної пригоди”. Сеє зробивши, Маламбрун добув із піхов здоровенну шаблюку-кривулю, схопив мене за волосся і замахнувся, щоб то горло мені перерізати і голову з плечей стяти. Страх ошанув мене, голос зав’яз у гортані, от-от, здавалося, душі пущуся, та якось, добувши останніх сил, я спромоглась-таки на слово і тремтячим жалібним голосом стільки і такого йому наговорила, що він поклав відрочити виконання тієї немилосердної кари. Тоді велів привести перед себе всіх двірських дуень (се ті, що тут тепер присутні) і, перебільшуючи вину нашу, зганивши всі звичаї наші, всі наші нібито підступи та каверзи, склав на цілу корпорацію тую провинність, якої, власне, я одна допустилася, і сказав, що не скарає нас на горло, а піддасть повільній смерті привселюдній і ганебній. Ледве проказав він ті слова, як ми відчули раптом, що всі пори на обличчях наших повідкривалися і щось нас гострими голками ніби коле. Ми лапнулися руками, аж воно — зараз побачите що.
Тут Гореслава, а з нею і всі інші дуеньї підняли заслони, якими були вкриті, і появили обличчя, порослі бородами — которі рудими, которі чорними, которі сивими, а которі шпакуватими. На той вид дук із дуки-нею аж наче здивувались, Дон Кіхот із Санчом остовпіли, а решта присутніх були мов ошелешені. Тим часом Трифалдиста промовляла далі:
— Таким ото робом покарав нас проворний на все лихе поганець Маламбрун, покривши ніжні й делікатні личка наші сією шорсткою щетиною… Краще б він був повідрубував нам голови своєю страшенною шаблюкою, аніж мав отак потемнити світлість облич наших сими ненависними кудлами; бо як подумати, панове гойні (те, що казатиму зараз, воліла б полити джерелами сліз із очей моїх, якби я не вилила їх цілі моря в біді нашій і не висушила очей на сухий колос), як подумати, кажу, то де подітися, де податися дуеньї ‘з бородою? Який батько, яка мати пожаліють її? Хто стане їй до помочі? Адже навіть коли шкіра в неї гладесенька, коли личко знівечене без кінця-краю преріжними кра-силами та мазилами, то й тоді мало хто її любить, а яково ж то буде тепер, як одслонить вона вид, а на ньому хащі лісовії? Ох, сестриці мої дуеньї, у злую годину прийшли ми на світ, у лиху часину зачали нас отець-мати наші!
Сеє сказавши, зомліла.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XL
Про речі дотичні й належні до сієї пригоди та до сієї вікопомної історії
По істинній і щирій правді всі любителі таких-от історій мають бути вдячні Сіду Ахметові, першому б то авторові, за ту докладність, з якою він оповів про сі події, не поминаючи ані найменшої подробиці, з’ясовуючи щонайдрібніші обставини. Він змальовує думки, розкриває прагнення, відповідає на мовчазні питання, роз’яснює сумніви, розв’язує труднощі, одне слово — до шниру задовольняє найдопитливішу цікавість. О препрославлений авторе! О щасливий Дон Кіхоте! О славетна Дульсінеє! О чмутовитий Санчо Пансо! Живіть усі разом і кожне зокрема нескінченні віки на втіху та на загальну розвагу всіх живущих!
Отож, повідає історія, як побачив Санчо, що Гореслава зомліла, вигукнув:
— Присягаюся честю людською і вічним спасінням предків моїх, Пансів, що зроду не бачив і не чув, ані од мого пана не знав, ані в думці собі не покладав такої-от притичини! А бодай тобі тисячу дияволів (се я не кляну, а так тільки), велетню й чаклуне Маламбруне! Чи не міг найти іншої якої кари отсим грішницям, що ти обородив їх? Було б їм краще носи поврізувати, нехай би собі гуньками ходили, а то на — бороди вчепив… От хоть і заложусь, у них і грошей не стане на те стри-жіння та гоління.
— А так, пане,— притакнула одна з дванадцятьох,— таки не маємо грошей на депіляцію, то й беремося (декотрі з нас) на дешевші способи: прикладаємо собі смоляні пластирі-липучки, а потім оддираємо раптово і стаємо чисті та гладенькі, наче дно у мужчирі кам’яному; воно, правда, є і в Кандаї такі жінки, що ходять од двору до двору волосся виводити, брови прополювати та інший жіночий марафет наводити, та ми, нашої пані дуеньї, їх ані на оч не пускаємо, бо то, здебільшого, такі пройдисвітки, що самі вже з’їжджені, то до інших із недобрим під’їжджають; отож як не порятує нас пан Дон Кіхот, то так нас із бородами і в домовину покладуть.
— Я радше свою вирву в країні маврів,— сказав Дон Кіхот,— а таки знайду раду на ваші.
По сім слові прийшла до пам’яті Трифалдиста і сказала:
— Гук сієї обітниці, одважний рицарю, дійшов до слуху мого в моїм зомлінні, отямивши мене і опритомнивши цілком; отож благаю вас ізнову, мандрований славетнику і незборений потужнику, тую благу обітницю в діло повернути.
— За мною діло не стане,— одрік Дон Кіхот.— Кажіть, сеньйоро, що маю робити, я готовісінький вам до послуг.
— Річ, бачите, у тім,— відповіла Гореслава,— що звідси до Кан-дайського царства, коли сухопуттю йти, буде кругло п’ять тисяч миль, чи що; а як навпрошки повітрям, то всього три тисячі двісті двадцять сім. А ще треба знати, що обіцяв мені Маламбрун, як приведе мене доля знайти рицаря-визвольника, прислати йому під верх румака-самоходника кращого й не такої о норовистого, як ото бувають наймані коні: се той самий дерев’яний кінь, на якому одважний Петро умкнув прекрасну Магелону. Правиться той кінь кілочком, що встромлений йому в лоба, то в нього ніби повід, а літає повітрям так шпарко, наче його несе нечиста сила. Коня того, славлять іздавна переказом, сотворив премудрий чарівник Мерлін і дав його другові своєму Петрові, що мандрував на ньому чимало й умкнув, як уже сказано, прекрасну Магелону, посадивши її в забедри: хто на них із землі дивився, тільки роти пороззявляли з великого дива. Чарівник давав того коня тільки тим, кого любив, або хто платив добре, і, наскільки відомо, після хороброго Петра на ньому ніхто не їздив. Згодом Маламбрун чарами своїми залучив того коня собі і їздить ним безпереч світами: сьогодні він тут, завтра у Франції, позавтрьому в Потосї: а найліпше те, що той кінь не їсть, не спить, підків не носить і, хоч сам безкрилий, несе вершника такою легкою ходою, що держи в руках води повну склянку — і краплі не проллєш. Тим-то й любо було Магелоні прекрасній їхати на ньому верхи.
Тут упав у слово Санчо:
— Ну вже щодо легкої та плавкої ходи, то нема над мого Сірого, тільки що по небу не втне; а по землі — то всі на світі румаки чи сту-паки нехай умиються.
Всі засміялись, а Гореслава провадила далі:
— Сей от кінь (якщо Маламбрун справді хоче покласти край нашій недолі) стане перед нами перше, ніж уплине півгодини ночі, бо чарівник сказав, що подасть мені ознаку, як найду я того рицаря, котрого шукаю: зразу пришле на те місце коня. — А скільки ж людей,— спитав Санчо,— на тому коні поміститься?
— Двоє,— одказала Гореслава.— Один у сідлі, а другий у забедрах; найчастіше то бувають рицар із джурою, як не буде вкраденої панянки.
— Цікавий я знати, пані Гореславо,— допитувався Санчо,— як же того коня звати?
— Не звуть його,— одказала дуенья,— ані Пегасом, як у Беллеро-фонта, ані Буцефалом, як у Олександра Македонського, ані Брільядо-ром, як у шаленого Орланда, ані Баярдом, як у Рейнальда Монталь-банського, ані Фронтином, як у Рожера, ані Боотом чи Перітоєм, як звуться Сонцеві коні, ані теж Орелією, як у нещасливого Родріга, останнього короля готського, що то в нефортунній битві утратив життя своє і царство.
— Хоть і заложуся,— сказав Санчо,— що як не назвали його тими знаменитими кінськими найменнями, то не звуть же, мабуть, і Росинан-том, як у мого пана: ото вже назвав, як ув око вліпив!
— То правда,— одповіла бородата графиня,— але ж і в сього коня ім’я знакомите — Летючий Цурпаляк, бо ходить, як літає, а сам із дерева, ще й кілочок у лобі, отож іменням своїм не поступиться і перед славетним Росинантом.
— Та ім’я нівроку,— зауважив Санчо,— от тільки скажіть іще, як ним правувати, чи поводом яким, чи оброттю.
— Я ж говорила вже,— одказала Трихвоста,— що вершнику досить повернути кілочка туди чи сюди, і пустити якою-хотя ходою: чи летом по небу, чи ледве землі черкаючись, а чи десь посередині, як би воно й годилось у такім поважнім ділі.
— Кортить мені глянути,— сказав Санчо,— але щоб самому сісти, чи то спереду, чи ззаду, то вже ні: роди, вербо, груші. Я на свому Сірому і то м’яке, як із шовку, сидіннячко собі підкладаю, а то мав би без подушки, без сідушки на дерев’яних крижах гуцикати! Нема дурних пані-стару собі намулювати, щоб комусь там бороди облізли; хай хто як хоче стрижеться й голиться, а я не їду з паном у таку далеку дорогу, бо я й не годюся до обезбороджування отсих паній — мені он сеньйору Дуль-сінею одчаровувати треба.
— Таки мусите їхати, друже,— заперечила Трихвоста,— без вашої участі наше діло ніяк не зробиться.
— А рятуйте мою душу! — вигукнув Санчо.— Та нам, джурам, яке діло до панських пригод? їм, ‘начиться, нехай буде слава, а ми — трудись? Овва! Ще якби прописували історики, що такий, мовляв, і такий лицар ізробив такий і такий подвиг, а пособляв йому такий і такий джура, без якого вода б не освятилась… А то ж вони тільки: “Дон Па-растас Троєзвіздий довершив пригоду з шістьома поторочами”, а про джуру, що при тім був, нічичирк, наче його й на світі не було. Отож, панове, ще раз кау, нехай пан мій сам їде, і хай йому гаразд ведеться, а я зостаюся тут, при боці у пані моєї дукені, а як пан мій вернеться, то, може, такої собі хлости вріжу, що й до весілля не заживе.
— І все ж таки, бравий Санчо, доведеться вам їхати в сій потребі — благородні вас просять: негаразд буде!, коли через ваші даремні страхи обличчя у сих паній залишаться хамуватими.
— А рятуйте іще раз! — одказав Санчо.— Нехай би то були побожні чернички чи там приютські дівчата, то, може, й піднявся б чоловік на труди; а то приймати муки, щоб у якихось дуень бороди повилазили? Дзуськи! Хай краще всі так і ходять бородатими од малої до великої, од першої відзігори до ‘станньої придзигльованки!
— Маєте ви храпа на дуень, друже Санчо,— зауважила дукиня,— у вас думка про них іще гірша, ніж у того толеданського аптекаря. Та ви несправедливі, бо є в моїм домі дуеньї, що можуть бути взірцем усім дамам; от хоч би й донья Родрігес, вона не дасть мені неправду сказати.
— Що б ви не говорили, ваша вельможність,— озвалась донья Родрігес,— а Бог усе бачить і знає: які б ми, дуеньї, не були, добрі чи лихі, з бородами чи без, а нас породили матірки наші, як і інших жінок, і як Бог появив нас на світ, то вже знає для чого; тим-то і вповаю на його милосердя, а не на чиїсь там бороди.
— Ну гаразд, сеньйоро Родрігес,— сказав Дон Кіхот,— і ви, сеньйоро Трифалдиста, і все ваше гроно: маю в Бозі надію, що він добротли-во спогляне на біди ваші, а Санчо зробить те, що я повелю. Нехай же стане тут Цурпаляк, нехай зійдусь я в двобої з Маламбруном! Жадна бритва” не поголить вас із такою легкістю, як мій меч здійме голову чарівникові: терпить Бог лукавих, та не довіку.
— Ох! — зітхнула Гореслава.— Нехай усі зірки з усіх сфер небесних дивляться ласкавими очима на велич вашу, одважний рицарю, нехай напоять душу вашу доблестю й потугою, щоб статися вам щитом і покровом скривдженого і упослідженого роду дуенського, посміховиська аптекарям, поштурховиська джурам і осудовиська пажам! Будь проклята нерозумниця, що в розквіті віку не в черниці пішла, а в дуеньї! Горе нам, безталанним дуеньям! Хоч би ми походили по мечу прямісінько від самого Гектора Троянського, пані наші все одно будуть викати нам крізь зуби, чинячись королевами… О велетню Маламбруне, хоч би й чаклун, то будь же твердим у слові! Пришли нам незрівнянного Цурпаляка, нехай нарешті кінчиться біда наша! Затого жара настане, а ми кожна з бородою — вай-вай, проклинаєм долю!
Трифалдиста промовила сії слова з такою чулістю, що у всіх присутніх сльози покотилися з очей; нащо вже Санчо, і той зарюмав і поклав собі в умі їхати зі своїм паном хоч на край світу, аби тільки зігнати ті осоружні зарости з таких шани гідних облич.
