«Дві московки», розділ V
Хмарна осінь надворі, смутно в Ганниній хатині. Ганна сидить за гребенем та думу думає. В хаті тихо, як у пустці. Кіт сидить на печі, заплющивши очі, півень присів під полом, дрімав, опустивши крила. Навіть дитина сиділа тихо, не пустувала, задумалась й голівку схилила. Сумують стіни, сумують вікна позаплакувані, сумує, неначе думу думає, піч…
А тим часом разом у трьох вікнах майнула жіноча голова в червоній хустці. Неначе разом рипнули сінешні й хатні двері, і серед хати перед Ганною, як блискавка впала з комина, стала Марина.
— Добривечір тобі, Ганно, в хату! — ляснула вона голосно, на всю хату, мов брязнула склянкою об землю.
Ганна аж затрусилась, неначе облита холодною водою. Дитина злякалась і заплакала. Кіт скочив з печі під піл, неначе його хто потяг дубцем, а півень засокотав, заляпав крилами й заспівав. Десь у кутку задзижчала муха. Весела Марина сполохала сонну хату; все живе в хаті знов ожило, прокинулось, зашуміло, загомоніло. По сумних стінах, по темних кутках неначе хвилями розлилась веселість, неначе промінь весняного сонця влетів у хату і разом блиснув на всі кутки. І піч глянула веселіше, і вікна дивились неначе світліше. Закрасила собою краса Маринина вбогу хату, неначе кущ червоної калини красить зелений гай. З того часу, як Ганна вийшла за Василя, між подругами неначе недобрий чоловік загородив стежку тином. Було, Ганна й зайде до Марини, то нелюба вже, нещира розмова була між ними!
Як же зосталась Ганна сама в хаті безталанницею, знов Марина пригорнулась до Ганни; взяв її жаль, як почула вона, що Ганна плаче, побивається одна-однісінька у своїй хатині! Не втерпіла — прибігла Марина!
— Молодице — задріботіла Марина. — Бійся ти бога або котрої святого! Зглянься на себе, — промовила Марина, повернувши Ганну до вікна і дивлячись їй в вічі. — Лице твоє змарніло, очі позападали, бліда ти як смерть. Де ж поділася твоя краса? Тінь твоя тільки сидить тут на днищі!..
— Бо сумую, та плачу, та працюю, ночі недосипаю, — одказала Ганна.
— Та нехай вона пропаде, ота іродова робота! Чи вже ж ти хочеш запакувати себе над цим днищем?
Як та метіль, вхопила Марина мичку з гребеня і швиргонула на комин; мичка зачепилась за тріски на комині і химерно простягла свою довгу бороду вниз, аж дитина зареготалась. Гребінь полетів під піл, днище загуркотіло аж на горище, вдарилось об крокви і гепнуло на стелю.
— Марино! що це ти виробляєш, наче маленька! Я не люблю таких жартів, — каже Ганна.
Червона, як жар, весела, як дитина, Марина вхопила Ганну за руку і почала, жартуючи, крутитись по хаті.
— Марино! навіжена молодице! — пручалася Ганна. — Сьогодні свята п’ятниця! Геть собі з танцями: не до танців теперички мені!
А Марина б’є тропака, та ще й приспівує:
Як я була молодою — преподобницею,
Повісила хвартушину над віконницею.
Хто йде, то кивне, а хто їде, моргне!
— Ганно! сестрице! Чи вже ж ти хочеш занапастити свій вік, марно стратити літа свої молоді; чи вже ж тобі не жаль своєї краси, лиця білого, брівок тоненьких!
— Нащо мені краса тая, коли нема мого Василя. Задля кого ж цвістиме вона? Нехай в’яне моє лице, западають мої очі, линяють брови, бо нікому дивитись на їх…
— Ож послухай, Ганно, мене, нерозумної! І Василь твій не загинув, нігде не дівся, може, швидко й прийде! А на світі не одні брови чорні, не одні очі горять вогнем. Одні брови чорні, а другі чорніші, одні очі горять вогнем, а другі палають, як полум’я, одно серце тепле, а друге тепліше.
Сама Марина зітхнула по своїй речі, бо згадала, що є на світі одно серце найтепліше, одні очі найчорніші, одна душа наймиліша.
— Богзна-що ти оце верзеш, Марино! — одказала Ганна. — Я тоді тільки щаслива, як піду до церкви та помолюся богу за свого Василя…
— А я й богові молюся, і на хлопців дивлюся! Мені шкода моєї молодої краси, моєї коси. Нехай цвіте, не марніє моє лице, не линяють брови! Нехай люблять мене хлопці молоді й хороші! Я молода, хочу всмак нажитись в світі, хочу бути щаслива і весела.
Ото мені щастя, Ганно, як я стою ввечері під вишнями та дожидаю свого милого, чорнобривого, як він свисне тричі за ставком між вербами, подаючи мені звістку. А в мене серце холоне й душа холоне! І добре мені, і страшно мені, аж прихилюся я до вишні… А тут чую, шелеснуло через тин, шелестить лист гарбузовий, гойдається висока кукурудза й соняшники. А милий випливає звідтіль, як ясний місяць сходить, наближається до мене, моє серце мліє, умліває… Чи то ж не щастя, Ганно, ввечері, обнявшись з милим, слухати, як щебече соловейко? Чи то ж не доля, як пригорне милий до свого серденька, як дивитись йому в вічі, цілувати його брови, його очі?
Марина положила обидві руки на Ганнині плечі і припала головою до її плеча.
— І годі. Марино, — одказала Ганна. — Не задля мене жарти та сміхи. Не задля мене чорніють брови та очі. Минулося моє кохання, моє женихання! Помандрувало моє щастя з Василем в далеку сторононьку.
— Але ж ти нажилася з милим, Ганно! А я пішла заміж за нелюба і не зазнаю такого щастя, як тобі судилося… Я й не накохалась, я й не навтішалась! Прощай, Ганно, — промовила Марина, — час додому. Приходь до мене, Ганно, завтра ввечері, побалакаємо, пожартуємо, розважимо себе трохи…
Густий осінній туман встає над лісом вечірньою добою. В селі тихо, на улицях пусто. Місяць світить, як через сито; вітер колише голими вербовими верхами. Марина дівчат до себе на вечорниці закликає:
— Дівчата-сестриці! прийдіть завтра до мене на вечорниці! Скучно мені, молодій, самій в хаті жити. Марно пливуть мої дні за днями, літа за літами! Постіль біла, стіна німа, ні до кого й слова промовити. Прийде день —журюся, прийде ніч —сумую. Приходьте, дівчата!
— Добре, Марино, прийдемо! — одказують дівчата.
— А я закличу до себе троїсті музики та наманю хлопців повну хату, і кімнату, ще й подвір’ячко! Тому кивну, тому моргну, і налинуть до мене, як орли, як соколи. Порозчиняю ворітечка, буду вас ждати, в вікна виглядати. Приходьте ж, дівчаточка!..
— Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!.. Густий туман покотився яром; в селі ще тихіше; місяць насилу вигляда з-за густої хмари, неначе світить через густе полотно.
Марина, де не встріне хлопців, до себе на вечорниці закликає:
— Хлопці! завтра в мене вечорниці! Моя хата скраю, вона стоїть у вишнях, а двір у черешнях. Лихих собак не маю. Завертайте туди, хлопці, не минайте мене! Як минете мою хату — не займайте мене!
— Добре, Марино, прийдемо, як дівчата будуть! — одказують хлопці.
— То не гай, де соловейки не щебечуть; то не вечорниці, де дівчат немає! Моя хата, а ваші музики. Наша пляшка й чарка, наша вечеря, а ваше мед-вино, горілочка, маковники та медяники. А сама я молоденька, гуляти раденька! Не дивіться, хлопці, що на мені хустка! Серце моє дівоче. Личко моє не змарніло, брови не злиняли. Люблю співи, люблю жарти, люблю вус чорний, погляд орлиний!
Не лишайте мене, хлопці! Як минете мою хату, не чіпайте мене!
— Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!
Місяць виплив з-за густого туману на синє небо; затих вітер і насилу шелестить сухим листям. І ясніше, і тепліше надворі. Марина Василя, найкращого парубка на все село, до себе на вечорниці закликає:
— Прийди, серце, Василю, завтра ввечері до мене! В мене буде дівчат, як зірок на небі; в мене буде хлопців, як макового цвіту на городі. Будемо грати, співати, танцювати, самих себе розважати. Прийди, серце моє!
Прийди, серце, Василю! Задля тебе приберуся, як на Великдень! Тричі вмиюсь з полумиска свіжою водою, надіну десять разків доброго намиста з дукачем, взуюся в червоні чоботи. Поберемось за рученьки, будемо по хаті походжати. Прийди ж, доле моя!
Прийди ж, доле моя! Буде в мене їсти й пити! Вечеря моя смачна, хата моя тепла.
Взяла Марина хлопця за підборідок, поцілувала тричі, аж одляски пішли попід вербами, і полетіла вітром попід огородами, а навздогінці за нею побігла по тину чорна тінь її.
Ввечері у суботу сумно та жалібно загув момотянський дзвін. Гуляє вітер по улицях, з неба порошить крупами. Нікого нема в церкві. Одна Ганна вийшла з цвинтаря, неначе тінь якогось мерця, і попленталася попід тинами.
“Адже ж мене просила до себе Марина, — згадала Ганна. — Зайду на часок, посиджу, побалакаю. Одначе сьогодні робити гріх”, — подумала Ганна і повернула до Марининої хати. В хаті у Марини в печі палає полум’я, світло так і б’є, так і ллється кругом хвилями з усіх трьох вікон і освічує верби та вишні.
“Марина таки жде мене, — думала собі Ганна, — вечерю, мабуть, варить”, — міркувала вона. Одчинила сінешні двері й здивувалась! В хаті гуде, як в улику бджоли.
“Чи не заблудила я, — подумала Ганна і вийшла надвір, — ні!.. Маринин двір і ворота. Ввійду в хату”.
Ввійшла Ганна й стовпом стала. В хаті ясно, як серед дня. Горить каганець і дві свічки, в печі палає полум’я і миготить веселими хвилями по білих стінах. На лавках, на полу, на печі обсіли, як хмара, дівчата та хлопці! Сміх, регіт, жарти та співи! На скрині сидять музики. Серед хати убрана, як у празник, походжає Марина, як та пава, та заглядає в піч.
— А я тебе, Ганно, жду не діждуся! — гукнула Марина. — Заграйте, музики, дрібно та весело! Заспівайте, дівчата, про талан, про щастя.
— Що се таке. Марино, — одказує Ганна. — Чи весілля справляєш, чи що? Кого ж заміж даєш, кого жениш?
— Женю я свій талан, видаю заміж свою долю! Грайте, музики, й не переставайте!
Музики вчесали метелиці. Марина як стояла з рогачем в руках, так і повіялась, і потягла за собою Ганну. Ганна одіпхнула її й стала оддалеки.
— Як не хочеш, то я й сама! — каже Марина. — Заб’ю лихо тропаком, затопчу ногами! Грайте, музики, або гроші вертайте! — А сама приспівує:
Ой пішла б я на музики,
Як дасть батько п’ятака, —
Закрутилася б навіки
Та вдарила тропака!
Тут-туп ніженьками,
Дзень, дзелень підківками!
Гоп-чук-га! тропака!
Бо я зроду така!
Ткач Микола кинувся до Ганни й хотів потягти її в танець.
— Одчепись, поганий! — визвірилася на його Ганна так, що аж в хаті стихло, аж замовкли хлопці та дівчата.
— Останній раз нога моя в твоїй хаті, — промовила Ганна. — Не переступлю я. Марино, твого порога!
Ганна гуркнула дверми, аж вікна задзвеніли. Хлопці реготались, а ткач одчинив двері та й гукнув вслід:
— Тю-тю, дурна — навіжена московка! Чи присвятилася, чи в черниці думаєш йти!
Розійшлись вечорниці. Як метіль, кинулась Марина, і поприбирала, й повимітала, й повитрушувала, й повимивала. Заслала стіл скатертею, постелила постіль, в ночови налила митілю, щоб змити голову, бо була субота.
Сидить Марина кінець стола, розчісує косу. Густа чорна коса розпалась чорною хвилею по білій сорочці, по скатерті. Чеше вона косу, а густий волос аж вилискується.
Задумалась Марина; рука з гребінцем заклякла на косі… В ушах гув бубон, скрипіли скрипки, в очах миготіли чорні брови, чорні очі парубочі.
“Короткий той веселий вік дівочий! Я й не нагулялась, і не наспівалась! Верніться ж назад, літа мої молоді, дівочі! Коли б я знала, де росте таке зілля, що літа вертає, коли б знала, де живуть такі знахурки, щоб одробили моє горе, щоб вернули мій вік дівочий, пішла б на край світу, не спинилася б!”
Засвітила Марина свічку, поставила на столі дзеркальце, одчинила скриню й вийняла з чорної хустки кибалку з квітками, з стрічками, з вінцями, —ту кибалку, у котрій вона стояла під вінцем у церкві.
Перед дзеркальцем наділа вона на голову кибалку. Кінці стрічок червоних, синіх і зелених пірнули в розчесану косу.
Глянула Марина на себе в дзеркало, і сльози покотились з очей. В дзеркалі чорніли блискучі очі, чорні брови, а голова цвіла квітками. Перша маківка на городі не була така гарна, як Марина в квітках та стрічках. Повернулась Марина боком, майнула чорна коса з стрічками й розсипалась по плечах і по грудях. Серце зомліло в Марини.
Марині стало душно; в висках неначе хто молоточками стукотів, голова морочилась; їй хотілось співати, забавлятись, кудись іти, шукати якогось щастя. Вона чула, що не нагулялась і не натанцювалась. Тихий світ місяця манив її, ніби пісня соловейка.
“Піду ж я в сад та згадаю своє дівування, своє залицяння”, — думала Марина.
Надворі втихло й потеплішало; тихий вітер ледве шелестів сухим вишневим листом; місяць повний, але не ясний стояв високо. Марина глянула на вишні, що стояли без листу і нагадували їй, що спаде колись і її краса, як вишневий лист.
— Розмай, вітре, мою чорну косу до пояса! Ви, зіроньки, гляньте на мої брівоньки, на мої квітоньки! А ти, місяченьку, подивись на моє личенько, на мою красу. А коли бачиш, кого я люблю, в далекій стороні згадай йому про мене, наведи на його хоч сон про мене.
Світло горить в хаті. Марину сон не бере. Гуде, не перестає в вушах бубон, риплять скрипки, перед очима манячать веселі лиця. Коли зразу в думці її з’явилось лице Ганнине сердите.
“Боже ж мій! що я наробила, — подумала Марина. — Вона сказала, що не переступить більше мого порога. Розгнівала я свою дорогу давню подругу”.
Встала Марина, як сиділа, в квітках, стрічках, накинула кожушину і полетіла до Ганни пізньою добою.
— Чи спиш, Ганно? — спитала Марина, постукавши в вікно.
— Ні, не сплю; йди в хату, — одказала Ганна. В хаті було світло, бо світив місяць. Ганна глянула й перехрестилась. Їй здалось, що то мара.
— Не бійсь, Ганно! Се я дівую при місяцеві та при зорях. Забулась зняти квітки, як згадала, що обидила тебе, так і прилетіла до тебе.
— Насміялася ти з мене. Марино! —каже Ганна. — Завтра свята неділя, я була в церкві — богу молилася і за себе, й за чоловіка, і за тебе, і за всіх. А ти мене запровадила на вечорниці. Мені казала одна черниця в Лебедині: хто в церкву не йде або гуляє проти празника, під тим на сім сажнів земля огнем горить. Що ти робиш, Марино? Схаменися! Хіба ж ти маленька, чи що? Не знаєш, що молодиці гріх вбиратись в дівочий убір? Чи не до перелесника вбралась ти в стрічки та квітки?
— Прости мені, серце Ганнусю! А я загулялась та й забула, що завтра неділя. І байдуже…
— Завела мене між парубки, — говорила далі Ганна, — нехай вони дівчатам сняться… Та в тебе ж чоловік є. Що він скаже, як додому повернеться? Ти ж хазяйка в своїй господі! Тебе ж люди осудять!
— Як схотять, — каже Марина. — Я не боюсь людського поговору. Жартую, бо я молода, бо хочу прожити свій вік весело, щоб не марно пройшли літа мої молоді.
— А я й досі стояла перед образами та благала за тебе господа милосердного, щоб тебе господь навів на добрий розум, щоб не глузували з тебе люди.
— Вибачай же мені та не сердься на мене, Ганно. Спасибі тобі. На добраніч!
«Дві московки», розділ VІ
Не один рік минув. Спорожнилась Ганнина скриня. Пустіє і в коморі, і на дворі. Повітка похилилась набік, покрівля світиться, стріхи обсмикані, огорожа сиплеться. Нема за що облагодитись московці!
Ганна грошей не жалувала: поки подавав чоловік об собі звістку, посилала, що, було, закрутить веретеном. А тим часом минає рік, минає й другий — Василь не подає об собі звістки.
Вже й питала, і перепитувала людей, питала й москалів, ходила і до священика. Ніхто не знає, не відає. І яких думок не передумала московка, сидячи за гребенем! Не раз вона плакала і тужила за ним, як за мертвим. Недурно ж загомоніли, що десь страшна війна.
Тим часом на втіху матері підростав син. Дивиться вона, не надивиться на свого сина; втішається не навтішається своїм Івасем! Хисткий, як билина, рівний, як очеретина, жвавий, як щиглик, виростає Івась. Вже йому переступає за десять років; і носик виправляється, і брови густішають, і личко наливається, як яблучко. І не раз, було, Ганна, поклавши його головку собі на коліна, промовляє до його:
— Отже ж ти, сину, вдався в батька! В тебе очі батькові, і брови його, і погляд його. Може, ти, сину, родився щасливим! Як виростеш великий, ти будеш хазяїном в моїй хаті. Будемо удвох працювати, хліб заробляти; будеш мені помагати, бо я швидко стара стану, нездужатиму. Прихилюся я до тебе, сину, на старість, а ти доглянеш стару, недужу матір. Рости, сину, великий та будь щасливий! За тобою, може, і моя доля згадає про мене, ще раз загляне через поріг в мою хату…
Хлопцеві чудні то були речі. Чудно йому було, що він такий малий та догляне таку велику матір. Йому здавалось, що чоловік, таки момотянський, котрого дражнили Долею, прийде до їх, стане на порозі та й загляне в їх хату.
Хлопець підріс та й справді став у пригоді матері. Вже і на себе трохи заробляє, і матері дещо принесе до господи. Стара дякує богові та латає латки подекуди. Аж поздоровшала і помолодшала!
А Марина її розважає. Що божого дня навертається в хату, годує Івася гостинцями та цілує його бровенята, згадуючи чорні брови його батька Василя.
Мабуть, не судилося вже Ганні щастя. Занадилось до неї лихо та біда! Бо нема біді місця в багатих та пишних будинках. Недурно співають в пісні: “Пішла біда до пана, ізбулася жупана; пішла біда до попа, ноги собі попекла. Пішла ж біда до Івана, од Івана вийшла п’яна”.
Таки ж той самий осавула, що колись приходив за Василем, раз зайшов до Ганни в хату. Ганна як стояла, так і зомліла, сама не знала й чого. Мабуть, чуло біду її серце.
— Добридень тобі, молодице, — казав осавула. — Прийшла вчора така бумага, щоб ти виряджала свого сина в школу; бо він, бач, ніби солдатський син, значиться, кантоніст…
— Але ж у нас в Момотах нема школи, — одказала вона. — Будьте ласкаві: воно ще мале; а я сама-однісінька в хаті; воно мені поміч дає.
— Треба його везти у Київ, — казав осавула, — так і в бумазі написано. Виряджай швидко, бо вже і підвода для трьох кантоністів наряджена.
Взяли Ганниного хлопця і повезли тим шляхом, що й батько поїхав… Ганна неначе розум стратила. Як німа, ходила вона неділь зо дві. Марина не одходила од неї, і доглядала, і годувала, аж поки не привів її бог знову до розуму.
— Не плач, Ганно, не вбивайся, — втішала, було, Марина. — Київ не богзна-де! Дасть бог літо, підемо у Київ, побачимо сина, а може, й додому одпросимо. Він же не те, що москаль.
Тільки й жила Ганна тією думкою, тією надією, тільки й ждала вона літа.
Настало літо. Пішла Ганна з богомольцями до Києва.
Ввійшла в Київ. Кого ж тут питати в світі? Питала богомольців — ніхто і не знає, і не відає. А на улицях, куди не гляне, скрізь пани та пани, страшно й підступити.
Осмілилась-таки, стала розпитувати одного пана. А він слухав, слухав, а далі каже: “Не понимаю, бабка, что ты говоришь!” Іде Ганна улицею та розглядає на всі боки. Коли тут назустріч, з Воєнного Миколая, вийшли маленькі москалики, та все по два в ряд, а коло їх, як ті журавлі, офіцери по обидва боки. Зирнула Ганна і зараз між хлопцями пізнала свого Йвася.
Як уздріла вона свого сина, так і кинулась до його між ту череду. А син засоромився своєї матері-мужички; другі засміялись. Старий офіцер одіпхнув її, ще й налаяв дуже гидко.
Чи вважає ж на що мати, як її одпихають од дитини? Мати полізла б за мертвим дитям і в яму, якби не спинили…
Ганна пішла слідком за ними. Кантоністи ввійшли в школу, і вона хотіла увійти за ними. На порозі спинив її старий вусатий москаль.
— І ваше благородіє, і дядечку, й голубчику! Вік буду молити бога за вас. Пустіть, нехай же я побачуся з сином. Хоч побачу, хоч оплачу, обцілую мою єдину дитину!..
— Послі прийдеш, — каже…
Ганна сіла коло порога і стерегла, очей не зводила з дверей…
Коли так як надвечір випустили до неї сина.
—Скажи мені, моя дитино, чи добре тобі тут, чи жалують тебе?
— Ні, мамо, погано! Все вчимось да вчимось; за все нас б’ють, а на харч дуже погано. А гулять не пускають.
Розказує дитина, а на очах сльози. Мати кинулась до його, оглядала його голову, мундир, сорочки. Там нужа аж кишіла!
— Скинь, сину, оцю погань! Бачиш, що то? Взяла вона той мундир, роздерла й розшматувала і порозкидала шматки у кущі.
— Тікаймо, сину! Ходімо додому! Не була б я твоя мати, щоб я пустила тебе назад!..
То не звір блукає в сосновому бору темної ночі, то не вовчиця ховається з вовченятами, тікаючи до своєї нори, то мати тікає з сином, ховається од людей. Обминає Ганна великі биті шляхи, іде вона ярами та долинами, наддніпрянськими лугами та сосновими борами. Ночує Ганна під синім небом, під зеленими осокорами та грабами.
Сонце стало серед неба, сипле промінням на синю дніпрову хвилю, гуляє золотим маревом понад зеленими луками та осокою, понад високими соснами та осокорами, понад білим побережним піском. Надворі стала спека, аж дихати важко.
Потомились безталанні.
— Болять, сину, ніженьки? — питала мати. — Втомився дуже? Сядьмо на одпочинок.
Невеличкий дніпровський залив влився між двома горами в густий сосновий та кленовий ліс. З усіх боків обступили його високі-превисокі верби, аж трохи понахилялись над водою, позчіплювались зеленими верхами, заглядаючи в світлу, прозорчасту воду, неначе в дзеркало.
Понад заливом, по луках пішли, скільки оком скинути, високі очерета, густа зелена осока. А між осокою просунулись насилу-силу через гущавину густі лози, високі осокори та верби. По мілководді скрізь розляглося широколисте латаття, вкрило воду листом в три сталки, а над листям стирчали жовті та білі квітки та зелені маківки. Під прозорчастою, чистою, як сльоза, водою зеленіло якесь баговиння, зубчасте, тонесеньке, Дрібне, як пух, світилось чисте піскувате дно з білими черепашками. Куди не кинь оком, скрізь зелена осока, очерета, лози та верби, та пологі зелені луки.
— Сядьмо отут, сину, під осокорами. Сюди, мабуть, і звір не заходить.
Одпочили вони, з’їли по шматку хліба. Огляділа мати голову синові і почала полоскати в воді чорні сорочки. Пере Ганна сорочки, а син купається не накупається, пірнає, брьохається, грає, як та риба, в чистій воді. З води біжить на пісок вигріватись, з піску в воду та знов на пісок. А мати втішається, дивлячись на дитячі іграшки. Нарвало хлоп’я довгого бадилля з латаття з жовтими та білими квітками, поламало його дрібно, неначе разки зеленого намиста, обвертіло тими разками шию й голову, й білі груди, оперезалось, неначе поясом, білим та жовтим цвітом. Як та водяна русалка в зеленому баговинні, вигравав хлопець в воді: то полізе десь в густу осоку за водяними півниками, тільки головка його чорніє та блищить біле, незагоріле тіло крізь гостроверхий лист.
А мати і спиняє, й жалує спиняти сина, дивиться і втішається.
Привела сина додому, та й не довго втішалась! Попереду манила, хто питав, неначебто вона одпросила свого сина. А як прийшла знов бумага, взяли Йвася та й попровадили до Києва. Завдала тільки жалю собі Ганна, надіючись на поміч. Ще більше вилила вона сліз, рясніше стало латок на старій свитині. Хилиться повітка ще нижче, пустіє Ганнина оселя, комору мусила Ганна спродати та все потрохи посилала синові…
А об чоловікові не було й звістки! Вже Ганна перестала й тужити по йому, вже й почала забувати, як все на світі забувається, бо вийшов один жаль з серця, а другий ввійшов в серце.
Одного вечора під Ганниною хатиною став візок. Звідтіль вискочив москаль — не москаль, а пан не такий. Вибігла Ганна з хати і не пізнала свого сина Івася. Він виріс, вирівнявсь! Достоту такий став, як його батько! Такі брови, чорні та рівні, впилися в біле чоло; такі губи, червоні, повні; тільки лице в його було біліше, Зовсім панське, ніс тонший, волос гладший.
— Здравствуйте, матушка! —сказав він по-московській. — Чи не пізнаєте свого сина? — А сам стоїть, у боки взявшись. Ганна зраділа й заплакала. Побачила сина і разом згадала чоловіка, бо син стояв пред нею, неначе батько його — колись давно, ще в хаті старої Хомихи.
— От я приїхав до вас, матушко, в гості. Найняв хурмана, та не всі гроші заплатив: треба доплатити один карбованець. Чи нема у вас, матушко?
А в матері в скрині всього-на-всього дві копи з п’ятаком.
Вхопила Ганна свою новішу свитину, побігла до шинкарки, заставила за карбованця i одрядила жида, що привіз сина.
Ганна вітає, приймає сина всім, що було у неї найдобрішого, що тільки знайшлося в убоій хатині.
— Як же, сину? — питає мати. — Чи ти вже зостанешся дома, даси мені поміч?
— Hi, матушко, — говорить до неї син, та все по-московській, та все звисока. — Я скінчив оце школу, став тепер, значиться, вчений чоловік. Мені треба йти на службу.
— Куди? в москалі? — питає мати, сама аж перелякалась.
— О ні, матушко! Я тепер, значиться, вчений чоловік, можу дойти до високих степеней, дослужитись…
— Не зрозумію, сину, що ти говориш. Тобто ти паном будеш, чи що?
— Так, так, матушко. Я можу бути паном, дослужитись до великого чина при моїх дарованіях. Бо я тепер, значиться, писар. Но я можу, значиться, по просвіщенію пройтись по вciм проложеним путям…
Писар заїхав в хмари, думаючи почванитись трохи перед матір’ю.
— То ти будеш щасливішим од свого батька? Слава ж тобі, господи, що ти змилувався над нами, сиротами, що син мій буде щасливіший, не буде так поневірятися, як я отут…
Аж перехрестилась Ганна, дякуючи богові, i дала co6i зарік найняти акахтист i обміняти свічку.
— Я приїхав, матушко, оглядіти своє наслідство, — почав син. — Доглядайте, мамо, хати, поправляйте застройки…
— А чим же я, сину, буду поправляти їx, коли я не маю шматка хліба в хаті, коли я co6i поодкручувала пучки веретеном, заробляючи харч?
— А де ж ділась, мамо, комора? — спитав син.
— Продала.
Син схилив голову i насупив брови.
— А нащо ж ви, мамо, продали?
— Бо твоїй матері не було чого їсти: доводилось часто їсти одні cyxapi, та й то, хвалити бога, якби були.
— A xiбa ж таки немає доходу з нашого грунту? — питав син.
— Мішків з чотири картоплі та вінків зо три цибулі, — одказала мати. — Адже ж недурно поодкручувала пучки веретеном? Бачиш?
Ганна показала синові обидві пучки, сині, покопирсані неначе ножем, з синіми нігтями. Син замовк…
— Доглядайте ж, мамо, хати та того, що позоставалось.
— А xібa ж ти, сину, швидко поїдеш? Нехай же я хоч наговорюся з тобою, хоч надивлюся на тебе…
А син наговорився, тільки не з матір’ю, а з Мариною. Прибігла наче ненароком; на голові нова хустка, на шиї добре намисто. Писар не одступав од Марини, а вона як у вічі йому не вскочить — дивиться на його. Розчервонілось лице, розгорілись очі! Перед нею, неначе з того світу вернувся, сидів її милий Василь, та ще став i кращий, i молодший: лице біліше, губи червоніші, погляд веселіший, дитячий трохи, осміх милий, аж по душі гладить, а вся постать якась панська, міська. Як стане, як повернеться та в боки візьметься — як намальований! А як сяде кінець стола та обіпреться рукою — як та картина! А перейде хату — що той козак; вийде з хати, стане на порозі — неначе жде під себе коня бистрого, вороного!.. I чує Марина, що вона оживає, молодіє, одходить, неначе рута-м’ята, припечена палким сонцем, на свіжій poci вечірній. Знов заворушилось її любляче серце. Син її милого Василя свїм поглядом облив її душу, неначе цілющою та живущою водою. Дві ночі вона не спала після того! Дві ночі просиділа вона над ставком, під зеленими вербами, при ясному місяці, під ясними зорями. Веселіше задля неї закувала зозуля, веселіше заблищали зорі на небі, засвітило ясне соне-чко; веселіше зеленіли вишні та черешні. Півроку снились їй ті чорні брови, те панське личко, та хистка, як намальована, постать сина Василевого.
Не вдержала Ганна сина! Мабуть, так вже судилося їй випроводжати дорогих людей з дому та поливати свій двір гіркими слізьми… I жаль їй було сина, i якось чудно було, як почала вона передумувати, що він говорив з нею, який він був. I здалось їй, що син став не такий, який був колись. То не був її дорогий Івась!
І знов зосталась сиротою, як і була, з горем та нуждою, з слізьми та працею! Як великого празника, було, жде вона звістки од свого сина. Пише, було, син, що йому не дуже добре, домагається за дохід з наслідства… Візьме матір жаль, вона й пошле останні гроші.
Довго не було ніякої звістки од сина. Жде мати не діждеться, журиться та сподівається.
Коли одного дня приносять Ганні письмо од сина. Не йде, біжить Ганна до священика, щоб прочитав їй письмо. Батюшка голосно читав, а Ганна слухала, не розбирала, бо писано було не то по-українській, а більше по-московській; звичайно, як пишуть письма москалі.
Син плескав в письмі те саме, що звичайно пишуть додому москалі. Він посилав нижайший поклін і Грицькові Микитовичу, і тітці троюрідній, Прісці Панасівні, і Каленикові Кіндратовичу, а потім просив у матері благословенія, навіки нерушимого. По писаному було видно, що писар недалеко забіжить по тих проложених путях, котрими чванився перед матір’ю. Іван, як писар вчений, та ще й до того налагодився в пани, прикинув в писульці от що: “Здєса, в Тулє, я познакомился з адною болно багатой й прекрасной баришньой. Хоча она з міщанського роду, да євто нічаво! Я валачуся за нєй, і она пайдьоть за мєня замуж, бо я, значитця, знаю все ахвіцерськія артікули і благороднеє обхожденіє понімаю. Тєлкі мнє надоть убіраца і копувать єй подаркі, а дєнєг нєт у мєня. Любєзная матушка! Продай же нашу хату і другоє імєніє разноє і прішлі мнє дєньгі, бо я магу вигодно женіца, значіть…”
Ганна переслухала все, і як батюшка перестав читати, запитала його:
— Що ж то він, батюшко, пише? Чи живий він, чи здоровий? Чи став він вже паном, чи й досі бідує? Боже ж мій! в мене нема й шага. Позичте, батюшко, будьте ласкаві, карбованця на одробіток. Здужатиму — одпряду. Поклонилась Ганна, плачучи, батюшці трохи не до колін.
— Він, бабо, не об тім пише, —промовив батюшка, — не об карбованцеві тут мова. Він пише, щоб ти продала хату та послала йому гроші, бо він хоче братись з якоюсь панною, та нема йому за віщо одягтись і купувати їй гостинці.
Такого дива Ганна не зрозуміла зразу і вдруге спитала батюшку; почула вдруге, та й своїм вухам не йме віри:
— То се син хоче, щоб я продала хату?
— Еге, бабо, —одказав батюшка.
— А може, воно там не так написано? — питала Ганна.
Прочитав батюшка вдруге. Баба дослухалася і вгадала, що так воно й є.
— Боже ж мій милостивий! — заголосила Ганна. — А де ж я, батюшко, дінуся, як продам хату? В старці піду чи пропадатиму попід тинами на улицях?
— Де хочеш, бабо, — каже батюшка, — ти вже там знаєш.
Стоїть Ганна, опали руки. Сльози ринули з очей.
— Іди вже, бабо, собі додому, — каже священик.
Баба стоїть та мовчить, неначе й не чує. Одібрало їй і вуха, й очі…
— То син хоче, щоб я хату продала, а сама в старці пішла? — промовила вона перегодя.
— Еге, бабо. Тільки я тобі раджу хати не продавати. Нехай твій син жениться за свої гроші, а не за материну шкуру, коли вже так припало йому женитись на баришні.
— Боже ж мій милий! — заголосила Ганна. — Чи я ж його не любила, не жалувала? Од свого рота одривала шматок хліба та годувала його; за останній шаг купувала йому гостинця. Ночі недосипала, пряла йому на сорочку; не будила його рано, давала йому волю. Останні гроші слала йому на чужину. А скільки сліз вилила за ним! А скільки серце в мене переболіло, як пішов він на чужину! Один тільки бог відає об тім… Боже мій милий, чи побачу ж я його ще хоч раз! Коли б мені, батюшко, побачити його хоч перед смертю! Чи не пише він, батюшко, чи швидко він прибуде додому?
— Ні, бабо, не пише сього, тільки пише, щоб ти продала хату…
— Продала… — сказала вона та й не доказала. Те слово знов вразило її, як ножем.
Ганна вже була й забула об тім, що син її виганяє з хати: вже боліла її душа за своїм сином Івасем!
— Чи далеко та Тула? —питала Ганна. —Якби я змогла, полинула б до його; щоб подивитись на його! Тільки в мене й роду, що був син. А я одна вік свій звікувала у своїй хаті.
Вийшла й матушка, простенька собі, середніх літ, розпитала Ганну й сама заплакала.
Недурно склалася приказка: “Мати порве пазуху, ховаючи для дітей, а діти порвуть пазуху, ховаючи од матері”.
Жалується Ганна Марині на свого сина.
— То матері його сторч — та в борщ, — каже Марина, — коли він таке пише. Не продавай хати, от що!
Зосталась Ганна в хаті, не пішла в старці. Та що ж з тієї хати, коли там господарює лихо та недоля! Стара хата невкрита; стоїть, похилившись набік, неначе од великого жалю. Двір заріс густою зеленою травою; не топче його хазяйська худоба та птиця. Стає оселя пусткою: на виводі гукають сичі вночі. Тільки садочок розрісся на волі! Три груші вигнались повище хати, вкрили небогу широким густим гіллям. Поза хатою засіявся густий вишник. Перед вікнами розкоренився широкий кущ бузку. Ганна любила сидіти на порозі та поглядати на широкий шлях. Їй здавалось, що тим шляхом колись прийде син до неї, бо тим самим шляхом колись прийшов до господи його батько, прийшла дорога доля Ганнина. Той шлях був дорогий задля неї, неначе на йому вона згубила і знайшла своє щастя… і знов колись знайде!
