«Дивовижні події в шостому Б», РОЗДІЛ VIII,
який знайомить вас з Васею Агашкіним. Дуб д’Артаньяна. “Унікум”… Звичайний шматок штукатурки…
Уявити його собі спокійним і нерухомим просто неможливо.
Якщо навіть тримати Агашкіна за руки й за ноги, то його темні й блискучі, як вишні, очі бігатимуть так, що здаватиметься, ніби весь він рухається.
Він страшенно любить бути в центрі уваги, любить, щоб його слухали, щоб дивувалися тому, що він розказує.
— О, знову Агашкін працює на публіку! — усміхається піонервожатий Стьопа Чичибабін.
І нема для Агашкіна більшої насолоди, як бачити розкриті від подиву роти однокласників.
— Учора ввечері… — наче нехотя, байдуже починає Агашкін, — прийшов до нас знайомий мого тата генерал Михайлюченко. Орденів отак — на всі груди… Навіть не знаю скільки, й підрахувати важко. Нещодавно генерал повернувся з Ялти, з санаторію. До речі, Софія Ротару, виявляється, живе в Ялті. Він її бачив отако, говорив з нею. Вона у них в санаторії давала концерт. Дуже, каже, симпатична, проста, без усяких там штучок, як інші естрадні зірки. Співала їм на “біс” усе, що просили. Фото генералові підписала, він показував. І з народним артистом Степанковим генерал знайомий. З тим, що Ковпака в кіно грав. І з космонавтом Поповичем…
Дуже любить Агашкін знамениті імена, дзвінкі титули й високі посади.
— Якусь я вчора штуковину їв, навіть не знаю, як вона називається, — знову ж таки знехотя, наче байдуже починає він.
— Що таке? — питають його.
— Та… були ми вчора на іменинах у моєї двоюрідної сестри. Вона вчиться у хореографічному училищі на балерину. І вже в спектаклях виступає в кордебалеті. Так на іменини прийшли заслужені, народні артисти. Приятель її тата, дядька мого, працює директором гастроному. Так ви таких закусок, мабуть, зроду не бачили. Якісь ковбаси, тверді, як залізо… Це таке образне порівняння… Якісь балики, аж чорні, з жовтим жиром. А одна штуковина, я ж кажу, з вигляду наче рисова каша, а солона і смак рибний. Але смачне, страх! Я півтарілки з’їв. А один народний артист так співав (от забув його прізвище!), що в серванті скло тріснуло. Бас! Уявляєте? До речі, він живе в одному дворі з Олегом Блохіним і Іриною Дерюгіною…
І отак на кожному кроці в нього — або генерал, або народний артист, або лауреат, або чемпіон, або якийсь начальник. Але все це говорилося таким тоном, ніби ті генерали, чемпіони лауреати для нього звичайна річ, нічого особливого. Просто це його оточення, його середовище.
Він начебто одверто й не зазнавався, не зневажав інших, але разом з тим дивився на всіх звичайних людей із щирим співчуттям, великодушно прощаючи їм їхню звичайність.
Оскільки в класі не було ні генералів, ні чемпіонів, ні лауреатів, Агашкін ні до кого не виявляв особливого інтересу, ні з ким близько не дружив. Але якщо йому було щось треба, він міг, не соромлячись, звернутися до будь-кого, наче до друга. Такої вже він був вдачі.
Та, однак, найчастіше він звертався до Лесика й до Жори.
Хтозна, може, тому що в Лесика батько й дід були художники. А в Жори тато — доктор, а мама — кандидат наук. Хоч і не лауреати, але все-таки…
Лесик і Жора прекрасно розуміли ставлення Агашкіна до себе і не переоцінювали. Воно було, як то кажуть, на поверхні.
Але не будеш же відштовхувати людину, яка звертається до тебе з добрими словами, хай навіть ті слова й не дуже щирі. Лесик і Жора цього не вміли.
— Надто ми з тобою інтелігентні, — зітхнув якось Жора. Лесик мовчки кивнув.
Та не думайте, що Агашкін — яскраво виражений негативний тип. Що він такий уже й противний.
Зовсім ні. Було в Агащкіні щось гарне й навіть привабливе. Наприклад, ота його моторна вигадливість. Агашкін був дуже швидкий на різні авантюри.
— Чілдрени!.. — Як почали вивчати англійську, Агашкін інакше як “чілдрени” до хлопців не звертався. — Чілдрени! Гайда на схили на дуб д’Артаньяна!
Хлопці перезираються — що за дуб д’Артаньяна? Агашкін робить таємничий вираз: всьому свій час, потім дізнаєтеся. Хлопцям, звичайно, цікаво.
І біжать хлопці з Агашкіним на дніпровські схили за Петрівську алею, за Аскольдову могилу. Підводить їх Агашкін до якогось дерева, товста гілляка якого вигиналася метра на півтора над землею і справді була чимось схожа на коня.
Агашкін швидко заліз на гілляку, сів верхи, звісив ноги, руку догори підняв, наче в ній була шпага:
— Вперед! — І загарцював, мов на коні. — Тремтіть, о підлі слуги кардинала!
Хлопцям сподобалося. Всі по черзі залізли на гілляку й трохи погарцювали.
— Значить, так, чілдрени, — сказав Агашкін. — Дуб д’Артаньяна — це наш секрет. Тут будемо урочисто вітати того, хто придумає шось цікаве.
Першим, звичайно, вітали самого Агашкіна. За те, що придумав дуб д’Артаньяна. Цю пропозицію вніс Ясик Гриценко. Завжди чистенький, акуратненький, гладенько зачесаний, Ясик був тишко, скромник і сам ніколи нічого не вигадував. Але, як усі тишки й скромники, дуже любив, коли щось веселе й цікаве вигадували інші.
Агашкіну сплели з листя вінок, наділи на голову, він осідлав гілляку і, урочисто сидячи иа ній, видудлив пляшку “пепси-коли”, яку завбачливо захопив з собою (хлопці спершу не могли зрозуміти, нашо він по дорозі купив її, але й сам не пив, і не частував нікого).
Сидячи на дубі д’Артаньяна, Агашкін виголосив промову:
— Шановні чілдрени! Жити треба цікаво. Не сидіти довбнею перед телевізором. І не стояти у куточку, чекаючи, поки прийде Стьопа Чичибабін і поведе на культрозвагу в Музей побуту чи в дитяче кіно. Треба самому бути творцем свого щастя.
Коли вони йшли додому, Жора сказав, хмикнувши:
— Тю! Дуб д’Артаньяна! Це несерйозно!.. Як у дитсадку…
Лесик з ним не погодився:
— Просто ти заздриш Агашкіну. Що не тебе, а його вітали на дубі.
Чесно кажучи, він сам заздрив Агашкіну.
Лесикові було досадно.
У Лесиковій голові ворушилися сотні різних вигадок. Але він не вмів обернути їх на якісь конкретні дії. Його вигадки були фантазіями. Їх можна було тільки розказувати.
Через два дні Агашкін знову сидів на дубі д’Артаньяна у вінку і пив “пепси-колу”. Його славили за те, що він придумав кататися на дверях будинку, який зносили у сусідньому дворі. Двоповерховий старий будинок майже весь уже зруйнували. Лишилася тільки одна стіна з розбитими вікнами і дверима, шо ледь трималися на одній петлі. Бульдозер, який ламав будинок, чогось не приїхав (чи то бульдозерист занедужав, чи то його перекинули тимчасово на інший об’єкт). Кататися на тих рипучих дверях була сама насолода, хоча досить небезпечна, бо двері у будь-яку мить могли зірватися з тої єдиної петлі. Нарешті прийшов якийсь дядько і прогнав їх, але віншування на дубі д’Артаньяна Агашкін, безперечно, заслужив.
Агашкін сидів на дереві такий гордий і самовдоволений, що Лесик не міг на нього дивитися.
Мабуть, Агашкін помітив це. Ще через кілька днів на дубі д’Артаньяна вже славили Жору. І було за що.
Жора повів хлопців у школу, де вчився його приятель по станції юних техніків Володя Тарасуло.
Школа була новісінька, всього рік тому її відкрили, і хлопці ходили по ній, як по виставці.
— У кожну парту вмонтовано мікрокалькулятор, — з гордістю пояснював Володя Тарасуло. — У кожному класі проекційний апарат, кіноапарат і “Лектор-600” — автоматичний діапроектор. Отут, у спеціальному приміщенні, — шкільна ЕВМ. Шефи школи (науково-дослідний інститут) ведуть факультативні заняття з програмування, вчать усіх бажаючих, навіть з молодших класів, допомагають оволодівати “другою комп’ютерною письменністю”…
— Між іншим, — докинув Жора, — є комп’ютер-педагог.
Якщо студент припустився помилки у розрахунках, заклав неправильну програму і машина помилилася, вона не прийме наступні цифрові дані, поки студент не скаже: “Вибачте, я помилився”. Якщо не вибачиться, машина автоматично вимикається.
— Причому при роботі на комп’ютерах шпаргалки, списування виключені абсолютно. Підглядати у чужий дисплей немає жодного сенсу. У кожного ж своє завдання, — сказав Володя Тарасуло.
— Катастрофа! — жахнувся Агашкін.
Усі засміялися.
— До речі, — мовив Володя Тарасуло, — ми зараз теж працюємо над системою, що засвоює звукові сигнали.
— Ще трошки — і фантастика стане дійсністю. Буде створено штучний розум! — вигукнув Агашкін. — Штучний Жора, штучний Лесик, штучний Володя Тарасуло.
Але тепер ніхто навіть не усміхнувся.
— Ех, — зітхнув Лесик, — невже колись справді машина замінить людину? Щось не дуже хочеться.
— Не хвилюйся. Не замінить, — поблажливо сказав Жора. — Людина — це організм (раз!), спадковість (два!) і біографія (три!). А робот — це поки що тільки розумний механізм. Отже…
— Хто це сказав? — звів на нього очі Лесик.
— Мій тато, — опустив очі Жора.
Того ж дня збентежений Жора, червоніючи, сидів на дубі Д’Артаньяна і тримав у руці пляшку “пепси-коли”, не наважуючись пити. А Вася Агашкіи вигукував знизу:
— Слава Жорі Комп’ютеру! Слава! Слава! Чілдрени, славте всі великого винахідника Жору! Хай живе наш видатний юний технік Жора, майбутній творець штучного розуму! Та пий уже! Скільки можна! Мусолиш у руці ту пляшку вже півгодини…
Але відчувалось, що все те говорилося не дуже щиро, що він, Агашкін, великодушно поступається сьогодні місцем на дубі д’Артаньяна Жорі, але по справедливості місце належить, звичайно, йому, Агашкіну.
І коли Жора, сидячи на дубі, раптом сунув руку в кишеню, витяг акуратно складений учетверо аркуш паперу (графік), зазирнув у нього і сказав винувато: “Вибачте, але мені треба вже бігти на підводне плавання”, Агашкін був задоволений, що Жорине вшанування було таке коротке.
Любив Агашкін розказувати про різні унікуми, як він їх називав, що зустрічаються дуже рідко й чого ні в кого нема.
— От у мого родича, троюрідного дядька моєї мами, професора, члена-кореспондента, доктора медичних наук, така колекція картин, ікон — захитаєшся. Всі — оригінали. Унікуми. Дев’ятнадцяте століття, вісімнадцяте… Не квартира — музей. Ну, звісно, на сигналізації. По-моєму, таких речей нема навіть в Ермітажі…
І в усьому тому головне було, що унікуми належали не комусь, а його Агашкіна, родичеві, — отже, майже йому самому, Агашкіну.
Як хотілося Лесикові хоч чим-небудь втерти носа тому Агашкіну! Як хотілося!
І одного разу тато сказав йому:
— Я дістав дідові фарби, які йому дуже потрібні, але в мене сьогодні худрада на комбінаті. Занесеш?.. Дід у лаврі, у церкві Різдва Богородиці. Знайдеш?
— Знайду. Занесу! Про що мова? Давай!
Лавра від них недалеко, Лесик часто бував там, дивився, як дід реставрує.
Дід зустрів його радісно й гучноголосо:
— Приніс?! Ну, безумство, цінний чоловік! Давай!.. Татові привіт сердечний і подяка від душі. Вибачай, треба працювати, поки освітлення не помінялося. Поспішаю. — І дід подряпався на риштовання.
Лесик провів його поглядом і рушив до виходу.
І тут при виході побачив на долівці кілька шматків штукатурки, прихилених до стіни. На них були якісь бліді кольорові смуги — жовті, рожеві, голубі.
“Мабуть, частина фрески — настінного живопису”, — подумав Лесик.
Коли він ще заходив у храм, то звернув увагу на темиу бронзову дошку на стіні праворуч з викарбуваними словами: “Церква Різдва Богородиці (1696 рік). Охороняється державою”.
1696 рік. Сімнадцяте сторіччя.
“Унікум”, — наче хто сторонній проказав це слово.
В уяві виник Агашкін.
Лесикові перехопило подих. Він озирнувся.
Ніде нікого.
Лесик рвучко нахилився, схопив найменший уламок фрески, сунув під сорочку й кинувся геть.
Йому здавалося, що всі зустрічні підозріливо дивляться на нього. І та бабуся з кошиком, яка, мабуть, живе на території лаври. І той солдат з дівчиною, що йшли, жваво розмовляючи, і раптом замовкли, побачивши його. І іноземні туристи, котрі галасливою юрбою висипали з червоного “Ікаруса”…
Уламок штукатурки неприємно холодив груди.
“Я тільки покажу… Тільки покажу й відразу однесу назад. Тільки покажу”.
Дома Лесик поклав “унікум” у портфель, попередньо загорнувши його в газету, і весь вечір відчував себе державним злочинцем. Там же на дошці написано: “Охороняється державою”, а він…
Коли пізно увечері задзвонив телефон і тато взяв трубку й сказав: “А-а, батя… Здрастуй… та нема за що…” — Лесик завмер.
Але тато, трохи поговоривши з дідом, поклав трубку і нічого не сказав. Видно, дід чи не помітив, чи… хто його зна.
Який довгий був той вечір!.. Жори не було. Жора з батьками на три дні поїхав до Запоріжжя на ювілей бабусі — шістдесятиріччя.
Другого дня під час першої ж перерви Лесик поманив пальцем Агашкіна і, коли той підійшов, прошепотів:
— Тс!.. Я тобі зараз щось покажу, тільки ти… дивись… обережно… — Лесик справді хвилювався, і те хвилювання передалося Агашкіну.
— Що таке?
Лесик дістав “унікум” з портфеля і розгорнув газету:
— Фреска. З храму Різдва Богородиці. Мій дід реставрує. Сімнадцяте сторіччя. Охороняється державою.
Агашкін розкрив рота:
— Ну-у?!
“Втер-таки носа!” — радісно подумав Лесик. Але радість його була недовгою.
— Ану дай! — Агашкін вихопив уламок фрески з Лесикових рук. — Ух ти! Справді! Унікум!.. Та почекай. Що я — з’їм?.. Дай роздивитися.
Підійшов Ясик Гриценко:
— А що це у вас?
— Унікум! Фреска. Сімнадцяте сторіччя. З храму Різдва Богородиці, — Агашкій говорив так, наче то був його “унікум” і Лесик до нього не має аніякісінького відношення.
— Дай! — ображено мовив Лесик.
— Та почекай! Ти все одно в унікумах нічого не тямиш.
Лесикова парта стояла біля вікна. Вікно було відчинене.
— Дай! — повторив Лесик і хотів вирвати “унікум” з рук Агашкіна, але той не пускав:
— Та чого ти? Ну! От…
— Дай! — Лесик з усієї сили рвонув, вирвав, але не втримав у руках, “унікум” описав дугу (параболу, як сказала б учителька фізики Фаїна Панасівна) і бебехнувся на залізний водостік по той бік вікна, посунувся-посунувся по ньому та й…
— Ой! — тільки й вихопилося в Лесика.
Вони перехилилися, глянули вниз.
У дворі на асфальті сіріла пляма й валялися дрібні крихти штукатурки.
— Ох ти!.. — схопив себе рукою за рота Ясик Гриценко. — Сімнадцяте сторіччя…
Агашкін перелякано забігав очима і раптом криво усміхнувся:
— Та яке там сімнадцяте!.. Хи-хи! То я пожартував… Це… таке образне порівняння. Звичайний собі шматок штукатурки. Правда ж, Лесику?.. Ми тебе розіграли.
Лесик отетеріло глянув на Агашкіна.
У цей час перерва закінчилася — продзвенів дзвінок.
Агашкін і Гриценко побігли на свої місця.
Лесик сидів, втупившись у вікно, і нічого не розумів, що говорить учитель.
У грудях його була холодна порожнеча.
Що ж тепер? Як же тепер?
“Охороняється державою…”
За це ж і судити можуть.
А хто бачив, як він брав? Хто? Ніхто.
“Звичайний шматок штукатурки”.
А може, й справді… Сказати Агашкіну, що він просто пожартував. Уже й не доведеш. На такі дрібні скалочки розбилося, що не збереш, не стулиш докупи.
А може, все-таки можна зібрати, стулити? Дід Василь Денисович такий майстер…
Коли продеренчав дзвінок на перерву, Лесик підхопився й, перехилившись, визирнув у вікно. І похолов — на асфальті було чисто. Певне, технічка тьотя Клава замела. Вона любила порядок і замітала по кілька разів на день. Майже після кожної перерви.
Тепер уже виходу не було.
І коли до нього підбіг Агашкін, Лесик сказав йому, через силу усміхаючись:
— А ти таки правду сказав. То був звичайний шматок штукатурки. Я просто хотів…
— Ага! Я так і знав! — з радісним полегшенням вигукнув Агашкін. — А то — “унікум”, “сімнадцяте сторіччя”! Думаєш, я тобі повірив? Ха! Дав би тобі хтось справжнє сімнадцяте сторіччя…
Ясик Гриценко, який підійшов, теж полегшено зітхнув:
— А я вже справді злякався.
І хлопці побігли у коридор.
Але холодна порожнеча в грудях не минула. Кілька днів Лесик носив у собі ту порожнечу. Дід був дуже зайнятий. І не дзвонив у ці дні й не приходив. А Лесик іти в лавру не наважувався.
А коли через кілька днів Лесик зустрівся з дідом, той і словом ие обмовився про пропажу шматка фрески. Чи то він і досі не помітив, чи то йому й на думку не спало, що в цьому винен його рідний онук… “А може, той шматок взагалі нікому не потрібен, а я переживаю”, — заспокоював себе Лесик.
У всякому разі він повеселішав, порожнеча в грудях минула. І потроху все забулося.
Тільки Лесикове ставлення до Агашкіна після цього ще ускладнилося.
З одного боку, з Агашкіним, безперечно, було цікавіше, ніж без нього. І дуб д’Артаньяиа ввійшов у життя колись п’ятого, а тепер уже шостого “Б”. Скільки різних цікавих ігор придумав ще Агашкін біля нього — не перелічити.
З другого боку, якийсь кручений усе-таки був той Агашкін, нещирий, лукавий.
От якби в Агашкіна взяти оту його моторну вигадливість, запальність та додати до них чесність, порядність, щирість Ясика Гриценка — який би гарний був хлопець! А якби ще й технічний геній Жори Комп’ютера — ціни б йому не було, тому хлопцеві.
Ну чому, чому доля так нещедро, так потроху видає людям — одному одне, іншому друге?! А отак, щоб комусь усе разом, — не хоче, скнарує. От доля!
«Дивовижні події в шостому Б», РОЗДIЛ IX,
в якому ми дізнаємося про пригоди Агашкіна. Вибач, Жоро. Раптовий напад
— Ой, чілдрени! — вигукнув Агашкін. — Не знаю, що з вами було, а зі мно-о-ою… — Він похитав головою. — Я ж кажу, кіно! Просто не повірите, фільм жахів! Хічхок ніщо із своїми вигаданими кіножахами проти моїх пригод… Чесно! От недарма у підручнику географії пишеться: “Сповнене страшних небезпек життя первісних людей було пов’язане з постійною боротьбою з природою”. Це точно. Такої боротьби з природою, як я, ніхто, мабуть, не переживав…
Ми з тобою перезирнулись. Агашкін лишався сам собою навіть у доісторичному часі. Він не міг не працювати иа публіку. Навіть, якщо публіка складалася з двох напівголих, брудних і тремтячих, мов цуценята иа морозі, однокласників! — Перше, що я відчув, було те, що я лежу в якійсь холодній багнюці. Напівморок. Придивляюсь, бачу — лежу в болоті. Поряд щось ворушиться. Придивляюсь пильніше, ой леле! Та це ж якісь потворні плазуни, земноводні, рептилії якісь — чи то змії, чи то ящірки велетенські, чи то крокодили… Спершу я застиг з переляку. Трохи полежав, а тоді думаю: “Застигай не застигай, однак побачать, почують — гам! — і все!” Треба тікати. Але куди? У який бік? Кругом же тої погані ворушиться — не знати скільки.
Нарешті вирішив: а я вас обдурю. Зроблю вигляд, наче я такий, як і ви, — земноводний. Перевернувся обережно на живіт (я на спині лежав) і поповз болотом, звиваючись, як змія. І раз у раз ротом плямкаю, наче комах якихось ловлю, як жаба. Це таке образне порівняння… Бачу — то один земноводник на мене з цікавістю гляне, то інший. Але агресивних рухів у мій бік не роблять. Може, й бояться, думають, якийсь новий вид повзе, хтозна, чи не більший хижак за них самих. Словом, не чіпають мене. І я їх, звичайно, не чіпаю. Повзу-повзу, нарешті бачу — твердий берег показався, виповзають на нього гігантські хвостаті ящірки (чи то крокодили, чи саламандри, хто їх зна). От-от уже виповзу і я. Раптом — шубовсть! — попід самісіньким берегом провалююсь у якусь баюру. І починає мене засмоктувати. Ой лишенько! Ще трохи — і все, капець! І тут я у відчаї хапаюся за хвоста якоїсь гігантської ящірки, що проповзала поблизу. Вона обернулася, перелякалась та од мене — на берег. І потягла мене. Я тільки молюсь: ой, хвосте, не одірвися! Ви ж знаєте, ящірки запросто залишають хвости в руках. Але ця, гігантська, ні, — чесно витягла мене на берег. Чи то з переляку, чи то доісторичні ящірки з хвостами взагалі не розлучаються. Не знаю. В усякому разі я їй дуже вдячний, тій ящірці…
— Стривай! — перебиваєш Агашкіна ти, Жоро. — А чого це в тебе ящірки по болоті повзають? Ящірки у болоті, здається, не живуть.
— Це наші, — спокійно каже Агашкін. — А доісторичні ти ж не знаєш… І я ж не кажу, що це точно ящірки. Може, це просто якісь невідомі науці плазуни, які потім вимерли.
— Ну, гаразд, — кажу я, — розповідай далі швидше, та будемо щось робити, бо дуже холодно і хмариться, — здається, знову буде злива. Треба якусь печеру шукати абощо. В усякому разі треба з цього яру вибиратися.
— Треба! — каже Агашкін. — Цей яр мені дуже не подобається. Мене сюди мамонт закинув.
— Як це так? — здивувалися ми.
— Так от слухайте ж… Видряпався я, значить, з допомогою того плазуна на берег і довго роздумувати не став. Як тільки відчув під ногами твердий грунт, підхопився й ушкварив від того болота і тих земноводних скільки було сили. Біжу якимись перелісками, петляю серед окремих деревовидних хвощів і папоротників. Ніколи й угору глянути. Бачу — попереду якісь чотири волохаті стовбури. Тільки хотів між ними проскочити, як ті стовбури зрушили з місця, і я з розгону тільки — геп! — об один стовбур лобом. Обхопив руками, завмер. І раптом відчуваю — щось обплутує мене за поперек, одривае від землі й підносить угору. І от уже переді мною два величезні білі закручені бивні, і роззявлена паща, і маленькі очиці, й волохаті вуха. Мамонт! “Ой! Не їж мене! Я не винен! Я не хотів тебе вдарити! Я просто не помітив!” — кричу я.
— А чого б це він тебе їв? — кажеш ти, Жоро. — Він же травоїдний.
— Дуже ти розумний, — образився Агашкін. — Повисів би ти на п’ять метрів над землею у хоботі мамонта біля тих бивнів — не знаю, що б ти закричав.
— Ну, не сваріться, — кажу я. — Не до сварок зараз. Давайте вибиратися…
І ми подряпалися по схилу нагору. П’ятами вибиваємо у мокрій глині заглибини, щоб можна було впертися, руками чіпляємося за все, за що можна вчепитися, один одному допомагаємо, тягнемо, підштовхуємо — ліземо потроху.
Ну то як же все-таки далі було з тим мамонтом? — питаю в Агашкіна, тягнучи його за руку.
— Та як… Ніяк. Їсти він мене, звичайно, як бачите, не став… Інакше ви зі мною не зустрілися б… А розмахнувся хоботом і шпурнув мене вбік. Лечу. “Ну, все, — думаю, — і кісток ие позбираю”. Аж ні, приземлився саме на схилі яру, ковзнув по дотичній і благополучно з’їхав на дно. Хотів вибратися, та де там: дві години не менше сковзався на тій глині. Як добре, що я вас, чілдрени, зустрів!.. Утрьох не те що одному. Бачите, ліземо. Ще трошки — й будемо нагорі. А ще як серед нас такий технічний геній, як ти, Комп’ютер! Ти мусиш неодмінно щось придумати, щоб зігрітися.
Ми вже були майже нагорі.
Я й Агашкін вхопилися за якийсь деревовидний хвощ, який ріс на краю урвища. А ти до того хвоща долазив, уже тягся рукою. І тут раптом почалася злива. Та така, ще гірша за першу. Ну, просто водоспад Ніагара — суцільні струмені води ринули з неба.
— Жоро! Жоро! — кричу я.
Але ти зник, як бульба на воді. Нема тебе, та й усе.
Змило тебе водою на дно яру й понесло кудись. Там, на дні, вирував, бурунився стрімкий потік, наче гірська річка.
Засмутилися ми з Агашкіним страшенно. Тільки що ти був разом з нами, говорив, лаявся. І враз нема, зник, наче й не було зовсім. Це ж страшно, коли людина раптом зникає. Дуже ми з Агашкіним засмутилися…
— “З Агашкіним”… “З Агашкіним”… — ображено перекривив Лесика в цьому місці Жора. — А де ж я все-таки подівся?
— Хто тебе зна? — знизав плечима Лесик.
— Що значить? Ти мусиш зиати! Твій сон, твоя фантазія. Ти й відповідаєш!
— Ну, я гадаю, буде все гаразд. Плаваєш ти прекрасно, у басейн з батьками ходиш. Отже…
— І все-таки… Не можеш сказати, де я подівся?
— Поки що ні.
— От макітра! А ще клявся в дружбі. Ну, звичайно… — Жора зітхнув. — 3 Агашкіним тобі цікавіше, ніж зі мною.
— Ну, дивак! От дивак! — вигукнув Лесик. — Ну, що я — навмисне? Так уже вийшло. Історично склалося. Хіба я винен?…
— Винен, — надув губи Жора. — а чого ви не кинулися рятувати мене?
— Ну, Жоро, дорогий, ну як же кинутися туди? Ти собі уявляєш? Тебе змило, кудись потягло, ми ж навіть не бачили куди. Ми з Агашкіним зачепилися за той деревовидний хвощ, висимо. А тебе нема. Бурхливий каламутний потік потяг тебе десь иа дно яру й далі. Куди ж кидатися? Як?
— Не знаю. Тільки якби тебе кудись потягло, я тебе рятував би.
— То ти просто ситуації не уявляєш…
— Уявляю! — ображено сказав Жора, сунув руку в кишеню, дістав акуратно складений аркушик, зазирнув у нього і закопилив губи: — Взагалі-то мені треба вже ділом займатися. От бачиш, написано: “Двадцять тридцять — моделізм”. За графіком…
— Та який там графік?! Який моделізм?! — вибухнув Лесик. — Я йому таке розказую! Тут такі події, а він — графік! Друкарська машинка якась, а не людина!..
Жора зітхнув:
— Ну, гаразд. Розказуй уже далі, зрадник…
От даремно ти все-таки…
Та щоб ти знав, Агашкін щиро засмутився, що змило саме тебе, а не мене. Він же так розраховував на твій технічний геній, на те, що ти щось придумаєш, щоб зігрітися, і взагалі… Ти для нього був значно потрібніший за мене.
Але так уже сталося…
Злива нарешті припинилася. Видряпались ми з Агашкіним нагору. Зазирнули вниз у яр. Каламутний потік вирує на дні. Тебе ніде не видно й не чути.
— Треба шукати, — кажу я.
— Треба, — погоджується Агашкін.
І подалися ми краєм яру в той бік, куди текла по дну вода.
Ішли, йшли, йшли, аж бачимо — розливається потік на два рукави, бо на дні яру лежить величезна кам’яна брила. Перескочити яр, звісно, ми не можемо, отже, пішли далі уздовж одного з рукавів. А може, тебе понесло в другий?
Пройшли ми ще трохи, як закінчився, потік вилився в озеро, поросле густими доісторичними очеретами.
І знову-таки тебе ніде не видно й не чути. Гукали ми з Агашкіним, гукали, захрипли, а толку ніякого. І холодно так, що иа нас аж гикавка напала.
— Лесик-ик! Я так мерзнути не звик-ик-ик! — каже, цокаючи зубами, Агашкін. — Я більше не можу. Біжимо до лісу. Там, м-може, т-тепліше.
Метрів за триста від того місця, де ми стояли, на березі озера починався ліс.
— А я-як же Ж-жора? — питаю я, цокаючи зубами.
— А д-де т-ти б-бачиш Ж-жору? — питає Агашкін.
— А-атож, що н-не б-бачу, — кажу я.
— То я-ка рі-різниця, д-де не б-бачити — т-тут чи в лісі? — питає Агашкін.
Ну, що я міг йому сказати?
Вибач, Жоро. Погукав я ще трохи, і ми побігли в ліс.
Та, думаєш, у лісі нам стало жарко? Аніскілечки. Тільки й того, що вітру нема. Але натомість інша біда — раз у раз з колючого віття падали на нас холодні краплі води, і все тіло аж пересмикувало. Як зачепиш ненароком якусь гілку, то з неї сипоне такий град отих крапель, що відчайдушний зойк сам собою виривається з грудей.
— Ой!
— Ой!
— Ай! — тільки й скрикуємо ми з Агашкіним.
— Слухай!.. — під час чергового зойку процокотів Агашкін. — А що, як це починається льодовиковий період? Пропадемо ж, ні за цапову душу пропадемо.
— Припини, — кажу, — паніку. Припини ці панікерські деморалізуючі розмови! І так погано.
Замовк Агашкін. Тільки січе зубами, дріб вибиває.
І раптом я виразно почув голос учительки хімії Кири Андріївни:
— …Щоб одержати екзотермічну реакцію, треба взяти чотири грами сірки плюс сім грамів заліза…
Я рвучко повернувся до Агашкіна.
Він дивився на мене виряченими від подиву очима.
Я гарячково закрутив головою, визираючи вчительку. Але не побачив нічого.
Голос замовк так само раптово, як і залунав.
— Т-ти чув? — отетеріло спитав я в Агашкіна.
— Чув, — так само отетеріло відповів він.
Стоїмо. То один на одного глянемо, то навколо. Нічого не розуміємо.
І раптом знову голос. Тільки тепер уже фізика Антона Григоровича:
— Кількість внутрішньої енергії, яку тіло одержує або втрачає за теплопередачі, називають кількістю теплоти.
І знову — тиша. І — нікого.
— Чув?
— Чув.
Дивимося один на одного. Що таке? Фантастика якась. І тут мені сяйнуло.
— Слухай, — кажу, — Агашкін, а чого ми дивуємося? Вони ж не просто вчителі. Вони ж педабоги! Ти що — забув? Гера Андріївна і Аполлон Григорович. Для них передача думок і голосу на відстані, тобто телепатичний зв’язок, — тьху! Отже, ніякої фантастики.
— А… а що вони хотіли сказати? Я не зрозумів. Ми цього ще не проходили.
— Ну й що? Так інше проходили. І однак нічого не знаємо. А якби слухали иа уроках, вдома добре вчили підручники, то знали б зараз, як зігрітися.
— Взагалі-то правда, — зітхнув Агашкін. — Пам’ятаєш, у підручнику фізики навіть малюнок є: сидить голий дикун і тре долонями паличку, ввіткнуту в поліно, — вогонь добуває.
— От-от, — кажу. — А ми з тобою…
— У “морський бій” на уроках грали, — знову зітхнув Агашкін. — Здався нам той “морський бій”.
— А Жора… — зітхнув я.
— От хто зараз був би потрібний. Краще б не його, а когось іншого змило.
— Кого це, — питаю, — іншого? Себе ж, мабуть не маєш на увазі. Мене, виходить? Розумний який! І нащо ми тебе з Жорою зустріли. Коли б не ти, його б і не змило зовсім.
— Ну гаразд, гаразд, — примирливо мовив Агашкін. — Не будемо сваритися. Не так нас багато, щоб сваритися. Якщо ие триматимемося купи, ще швидше пропадемо.
Дуже вчасно він це сказав, бо в цю мить з дерева щось упало і вдарило Агашкіна по голові. І це “щось” було не краплею, а якимось ваговитим доісторичним овочем, шо, вціливши Агашкіна по лобі, впав на землю, та тільки-но я нахилився, щоб глянути, що ж то за плід, як і сам відчув замашний удар по голові.
Зиркнули ми з Агашкіним угору. Бачимо — сидить на дереві невелика волохата мавпа, кривляється й кидає на нас схожі на банани, але тверді, як камінь, плоди, шо рясно ростуть на дереві.
— Ах ти ж тварюка! — вигукнув Агашкін, коли другий “банан” бебехнув його по маківці. Нахилився, схопив із землі овоч і шпурнув у мавпу. Мавпа спритно ухилилась. В цей час із сусідніх дерев, розгойдуючись на вітах, перескочили ще дві мавпи — одна трохи більша, а друга здоровеннецька, просто орангутанг якийсь. Сіли на гілляку обабіч тої першої мавпи та й хижо вишкірилися. І таке щось знайоме-знайоме було в тих трьох волохатих мавпах. Придивився я…
— Агашкін, — вражено кажу, — та це ж… це ж… наша трійця — Довгий, Злюкін і Малявка!
Агашкін так і присів:
— Точно!
«Дивовижні події в шостому Б», РОЗДІЛ X,
в якому ви побуваєте разом із шостим “Б” на уроках Ореста Івановича і побачите, що там робиться. “Договірний підряд”. Ясик і трійця
Раз на тиждень, коли в шостому “Б” дві годний підряд були уроки праці, всі хлопці, жваво перемовляючись, спускалися иа перший поверх у шкільну майстерню, де владарював Орест Іванович. А дівчата, заздрісно дивлячись їм услід, мовчки тяглися займатися кулінарією та шиттям, що їх вела за сумісництвом учителька географії Пелагея Петрівна.
Як уже казано, переважна більшість дівчат була таємно закохана в Ореста Івановича. І всі вони з превеликим задоволенням теж побігли б у майстерню, але тоді Пелагея Петрівна лишалася б без уроку, а вона була добра й симпатична, і дівчатка не могли собі дозволити засмутити її. Та й не дівчача це справа джикати напилком, шкваркати рубанком та гехкати молотком по зубилу. Дівчатка мріяли про той час, коли вже стануть семикласницями. Бо Орест Іванович був не лише вчителем праці, а й учителем креслення, яке починалося в сьомому. І уроки креслення в семикласниць були, ясна річ, найулюбленішими.
— Оресте Івановичу! Оресте Івановичу! А в мене чогось не виходить.
— Оресте Івановичу! Підійдіть, будь ласка. У мене циркуль не крутиться.
— Оресте Івановичу, а як тримати рейсфедер? — тільки й чулося в сьомому весь урок. І жодного голосу хлопчачого, самі дівчачі.
Треба сказати, що й хлопці любили Ореста Івановича. Але, звичайно, не так, як дівчата. По-своєму.
Орест Іванович і справді був гарний дядько. Ніколи не сердився, не кричав, завжди усміхався. І ніколи не примушував щось робити на своїх уроках. Тільки показував. — Хочете — робіть, хочете — не робіть, — усміхався він. — Примусова праця тільки у трудколоніях. Для злочинців. А тут усе добровільне. Скажу тільки одне. Вміти щось зробити своїми руками — це радість. Яку ніщо інше дати не може. Ні ласощі, ні кольоровий телевізор, ні джинси. А той, хто нічого зробити не може, — то нещасний чоловік. Добровільний інвалід.
Шкільна майстерня була обладнана за останнім словом трудового навчання. Шафи з наборами найрізноманітніших інструментів. Ряди довгих столів з лещатами, верстати токарні, свердлильні, навіть один фрезерувальний.
І хоч би до чого підійшов Орест Іванович, за що б не взявся — чи то на токарному точив, чи на свердлильному свердлив, чи то просто напилком чистив деталь — усе в нього виходило так ловко, так легко, так гарно, що не можна було очей відвести.
І кожному хотілося зробити так само.
І мало-помалу хлопці без усякого примусу полюбили уроки праці, навчилися працювати і по металу, і по дереву. Бо й сам Орест Іванович однаково добре працював і по дереву, і по металу.
Останнім часом Орест Іванович активно наближав трудове навчання до виробництва.
— Робота без певної мети, — казав Орест Іванович, — робота, коли не бачиш її корисних результатів, — дурна, вибачте, робота. А коли бачиш, що робиш щось для людей потрібне, — зовсім інше діло.
І Орест Іванович одержав договірний підряд на виготовлення маленьких столиків для дитячих садків. Тимчасово були припинені роботи по металу. Всі класи з четвертого по восьмий переключилися на роботу по дереву.
Здавалося б, нескладна річ — маленький столик. Фанерна кришка, чотири ніжки, ну й ще чотири планки, що ті ніжки з’єднують і кріпляться до кришки.
Але все це вимагає точності, старанності і вміння.
— Бо треба, щоб ніжки трималися міцно, — казав Орест Іванович. — Щоб столик не хитався і, чого доброго, не впав. За ним же сидітимуть малі діти. І може статися біда — впаде наш столик, попадають діти, повивертають на себе гарячий борщ або чай — уявляєте?
Готувала, обпилювала, обтесувала, рівняла ніжки й поперечини одна бригада.
Кришки випилювала з великих листів фанери і теж рівняла, зачищала краї наждаком друга.
А вже збирала третя.
Робота ніби й одноманітна, але коли готовий столик стояв під вікном — акуратненький, міцненький, — серце сповнювалося гордості й самоповаги. Що не кажіть, справді приємна то річ — зробити щось своїми руками.
Не всі, звісно, працювали з однаковим ентузіазмом, однаковою енергією та умінням — так, на жаль, поки що не буває. Але працювали всі. Всі, крім… Ну ви, мабуть, здогадуєтесь, що знаменита трійця — Довгий, Злюкін і Малявка — просто не могла працювати, як усі. Вони тоді не були б трійцею, а були б звичайними нормальними хлопцями. Але вони, на превеликий жаль, були трійцею. І на жодних уроках вони так не ледарювали, як на уроках праці. Бо Орест Іванович нікого не примушував. І ледарювати можна було скільки завгодно.
Трійця навіть дозволяла собі кепкувати з хлопців.
— Давайте-давайте, пихтіть, козли! — цідив Злюкін.
— Робота дурнів любить, — докидав Довгий.
— Від роботи коні дохнуть, — пищав-хихикав Малявка.
А коли їм говорили, що однак доведеться після школи або в інститут, або в технікум, або в ПТУ, або знову ж таки на якусь роботу, Злюкін зневажливо мружив очі:
— А я не збираюсь: ні в інститут, ні в технікум, ні в ПТУ…
— А ким же ти будеш? — питали його.
— А хоч би прийомщиком склотари! — І очі в Злюкіна робилися, як щілинки.
— Ага! Пляшки прийматимемо! — підхоплював Малявка.
— Або пиво продавати будемо… — гудів зверху Довгий.
Хлопці тільки одмахувалися.
Ну, що з них візьмеш?..
Поки були звичайні уроки праці, не зв’язані з виробництвом, проблема трійці нікого особливо не зачіпала. Ну, ледарюють, хай собі, подумаєш. На те вони й трійця.
А от коли почалося виготовлення отих столиків, трійця почала дратувати хлопців.
Тим більше, з шостим “А” було в них змагання. Хоч і неофіційне, так би мовити, підпільне (Орест Іванович вважав, що головне не кількість, а якість), але змагання. І в цьому змаганні шостий “А” вигравав. Столиків робив більше. Авжеж. У них таких ледарів не було.
І якось тихенький скромний Ясик Гриценко, усім на подив, не витримав і вибухнув:
— Ну ви ж і ледацюги!.. Якби всі були такі, як ви, люди лишилися б мавпами. Бо людину створила праця. Це доведено наукою. І ви… ви ризикуєте обернутися на мавп. От… У вас, мабуть, уже й шерсть на спині росте… Між іншим, жителі острова Борнео й досі вірять, що орангутанги були колись людьми, які перестали працювати і тому втратили людську подобу…
Це було під час перерви в коридорі, коли поверталися після уроків праці. Усі завмерли. От тобі й Ясик! От тобі й тишко!
— Що?! Що ти сказав, козел?! — Злюкін посунув на Ясика. Довгий вайлувато рушив за ним. Слідом задріботів Малявка.
Ще мить, і… Першим підскочив до Ясика Слава Коваленко, потім Сашко Чуприна, тоді інші. Хлопці щільно оточили Ясика.
Трійця розгублено спинилася. Злюкін обернувся на Довгого. Той почухав потилицю. Малявка сховався за Злюкіна.
— Ну, гаразд, — зловісно просичав Злюкін. — Розмова переноситься… Тримайся, синку…
І трійця відійшла.
Через три дні Ясик прийшов до школи з величезним синцем під лівим оком. Хлопці кинулися до нього:
— Що з тобою?
Ясик одвів очі:
— Та… об половичок перечепився.
Хлопці недовірливо перезирнулися. І глянули на трійцю. Трійця спокійно стояла, глузливо позираючи на Ясика.
— Це ви? — зціпивши зуби, спитав Слава Коваленко.
— Ха-ха! — мовив Злюкін. — Став би я зв’язуватися з таким трупом!
— Його ж торкни — він розвалиться, — прогудів Довгий.
Малявка просто хихикнув.
— Не чіпайте їх… Це не вони, — буркнув Ясик.
Він довго не хотів нічого говорити, але потім нарешті розказав. Якийсь незнайомий хлопець підійшов до нього у прохідному дворі і ні з того ні з сього, й слова не сказавши, вдарив його кулаком в обличчя. Потім побіг. Ясик навіть отямитися не встиг.
Усі зрозуміли, що це справа рук трійці, що то вони намовили того хлопця, але довести не можна було нічого.
«Дивовижні події в шостому Б», РОЗДІЛ XI,
в якому Лесик і Агашкін потрапляють на верхівку величезного дерева, а потім на галявину. Зустріч із шаблезубим. Лесик згадує
Тим часом три мавпи на гілці дивилися на нас з Агашкіним з тупою звірячою погрозою.
— Хлопці! — гукнув до них Агашкін. — Привіт! Це ми, ваші однокласники. Довгалюк і Агашкін. Не впізнаєте? Привіт!
Трійця на дереві засовалася. Малявка стрибнув на вищу гілку, загойдався на ній. Злюкін зачепився хвостом, повис уннз головою. А орангутанг Довгий почав присідати, метляючи довжелезною лапою. І всі троє зауукали по-мавпячому:
— У-у-у!
— У-у-у!
— У-у-у!
Ми перезирнулися.
— Агашкін, — кажу, — вони ж не розуміють людської мови. Зовсім озвіріли. Стали звичайнісінькими мавпами. Ясик Гриценко мав рацію.
— Точно! Тікаймо швидше! А то… — Агашкін не договорив.
Орангутанг Довгий блискавично скочив з гілки, схопив Агашкіна чіпкою волохатою лапою під пахву і злетів разом з ним на дерево.
Не встиг утекти і я. Злюкін і Малявка підхопили мене з обох боків і, як пір’їну, легко затягли на дерево.
— Ой! Пустіть! — гукнув Агашкін.
— Пустіть! Ой! — гукнув я.
Та де там! Хіба з мавпами домовишся? Тягнуть вони нас по гілках кудись на самісіньку верхівку величезного дерева, а я верещу, й думаю… “Ну, — думаю, — це ж треба? Загинути від лап своїх же однокласників! Які в цьому, чесно кажучи, й не виині навіть, бо перетворилися на нетямущих волохатих мавп. Що з них тепер візьмеш?”
Але ж не хочеться так безглуздо гинути.
— Агашкін! — кричу. — Придумай щось швидше! Ти ж мастак придумувати. Загинемо ж!
— Не придумується! — кричить Агашкін. — Я в таких умовах ие можу придумувати. Ти фантазер. Придумуй ти!
А що ж його придумаєш, як тебе мавпи з обох боків мов у лещатах тримають і тягнуть угору.
“Ну, — думаю, — все! Витягнуть зараз иа верхівку і там з’їдять. Мабуть, вони люблять їсти людей на верхівках дерев”.
Аж от уже й верхівка.
І тут раптом вони нас з Агашкіним випускають з своїх лап і, блискавично перелітаючи з гілки на гілку, зникають. Що таке?
Ми ледве встигаємо схопитися за верхівку руками, щоб не загуркотіти вниз. Висимо ми, значить, на самісінькій верхівці внсочениого дерева, дивимося отетеріло один на одного й дивуємося.
— Агашкін, — кажу, — ти щось розумієш?
— Ні-і, — киває головою Агашкін. — Нічого не розумію.
— І я, — кажу, — нічого. Я думав, вони нас тут з’їдять. А вони кудись зникли.
Глянув я з верхівки дерева, куди нас затягли наші однокласиикн-мавпи, і якимсь дуже-дуже знайомим, тисячу разів баченим здався мені краєвид. Гора, нагромадження кам’яних брил, і між тих брил зеленими барвистими острівцями різні чудернацькі дерева з величезними квітами, папороть, плавуни дивовижні…
— Слухай, — кажу, — Агашкін. А глянь-но уважніше. Тобі це нічого ие нагадує?
— Тю! — каже він. — Точнісінько наша “альпійська гірка”, що біля школи. Тільки гігантська. Натуральної величини. Ти диви!
— От я ж і кажу.
— Навіть оті дерева повалені. Точнісінько наче після того, як трійця їх потоптала. Подумати тільки! Через ту клумбу, через трійцю ми, власне кажучи, в цю дику епоху потрапили і знову ж таки через них сидимо на вершечку дерева, як… як сороки. Це таке образне порівняння…
Мене наче струмом ударило.
— Злазьмо, — кажу, — Агашкін, швидше та підемо шукати Жору. А то ми про нього геть зовсім забули.
— Давай, — каже він.
І ми швиденько почали злазити з того дерева. Але те “швиденько” було дуже відносне. Ми все-таки не мавпи. У нас так швидко не виходило. Та нарешті ми злізли. Тільки-но ступили на землю, як залунало дике мавпяче “у-у, у-у”. І, вискочивши з гущавини, вони знову схопили нас.
— Хлопці! Та ви що! — без усякої надії спробував заволати Агашкін.
Уукаючи й жахливо шкірячи нерівні зуби, мавпи тягли нас у якісь хащі.
І враз до мене дійшло — бавляться з нами наші однокласники, жорстоко, по-звірячому бавляться. Як ото кіт з мишкою. І нікуди вони нас не відпустять, поки не замордують остаточно. Бо їм, мабуть, нудно, а ми для них розвага. І нічого їм не доведеш, бо не розуміють вони людської мови.
І така мене охопила безнадія, що я тобі передати не можу.
Притягли вони нас на якусь галявину і давай збиткуватися над нами. Ти ж знаєш, які вони. Як вони люблять знущатися з слабших за себе. Але коли вони були однокласниками, то хоч поговорити можна.
А тут… Не знаю, скільки б іще тривали наші муки, аж раптом трійця завмерла, нашорошивши вуха. Потім враз присіли усі троє, мов хто їм на плечі натиснув. А тоді я-ак дременуть! Шух! Шух! Шух! — і нема. А ми лишилися лежати на землі.
Чуємо з хащі густий басовитий рик. І одразу ж на галявині з’явився… шаблезубии тигр, або, як його ще називають, шаблезуба кицька. Ну, я тобі кажу, то була киця! Завбільшки з корову, а морда така страшна, що від одного погляду можна заїкою на все життя лишитися. Два верхні ікла, як дві здоровеині шаблюки, стирчали з пащі на півметра.
— Агашкін, — шепочу, — лежи й не ворушись, наче ти неживий. Якщо можеш, не дихай навіть. Це єдиний порятунок. Я читав.
Завмерли ми, закам’яніли. Лежимо, не дихаємо. Чи то шаблезубии щойно поснідав стрункою свіженькою антилопою, чи то ми здалися йому дуже вже несмачними, але тільки підійшов він ліниво до нас, понюхав кожного, скривився бридливо, хвостом об землю вдарив і так само, не поспішаючи, пішов собі у хащі. І зник з наших очей. Але ми все одно лежимо. Хто його зна. Може, він зачаївся у нетрях. Хижаки підступні. Від них усього можна чекати. Ну, я тобі скажу, й становище в нас — лежимо на холодній мокрій землі, тремтимо від холоду й страху. І навіть поворухнутися боїмось. А що робити? Так же не хочеться в пащу до шаблезубого…
І тут згадалося мені раптом шкільне горище, як ми з тобою, Жоро, тремтіли й мерзли на ньому. Вся наша пригода на горищі згадалася.
