Всеволод Нестайко «Таємниця Віті Зайчика» читати онлайн повість, що розповідає про дорослішання головного героя та його перехід від казкового дитячого світу до реального.
«Таємниця Віті Зайчика» читати
«Таємниця Віті Зайчика», розділ I
Вона з’явилася раптово й нечутно. Вийшла з темного кутка за шафою і спинилася біля столу — у чорному оксамитному плащі з високим коміром, у крислатому капелюшку з вуаллю, струнка й велична, схожа на королеву. Тінь падала на її обличчя. Лише великі сині очі дивилися з-під вуалі.
Вітя завмер.
Вдома не було нікого.
Двері замкнені на два замки й ланцюжок. Вітя чув, як шалено б’ється його серце. Він сидів на тахті, підібгавши під себе ноги, з книжкою на колінах.
“…містер Паррик, мабуть, досить-таки дивна людина, якщо міс Персимон…”
Він не встиг дочитати до крапки…
З вулиці долинав гомін великого міста.
Десь за стіною джмелем гудів пилосос. Поверхом нижче цинькали на піаніно.
Та ці віддалені звуки ще більше підкреслювали моторошну тишу, яка панувала у квартирі.
Вона ступила ще один нечутний крок, наближаючись до нього.
Вітя придивився і враз похолов — ноги незнайомки не торкалися паркету.
Він ясно бачив: між гостроносими замшевими її черевичками, що ледь визирали з-під довгого, до п’ят, плаща, й підлогою — відстань.
“Так от чому я не чув її кроків!”
Вітя втягнув голову в плечі, напружено чекаючи.
Не дійшовши двох кроків до нього, вона мовчки зробила владний жест рукою у чорній мереживній рукавичці, запрошуючи його йти за собою.
Вона була така впевнена, що не стала чекати, розвернулася й полинула до дверей.
Якусь мить Вітя заціпеніло дивився, як коливається від її рухів плащ. Він помітив, що до чорного оксамиту приліпилася біленька пушинка. Хлопцеві навіть захотілося обережним рухом зняти її (в нього завжди виникало таке бажання, коли він бачив на чужій спині пушинку). Але він, звісно, не наважився. Тільки підвівся й, відчуваючи у грудях холодок, рушив слідом за нею.
У коридорі було напівтемно…
«Таємниця Віті Зайчика», розділ II
Ця велика трикімнатна квартира з високими ліпними стелями і різьбленими дверима, де мешкає Вітя, належала колись Вітиному прапрадіду, відомому київському професорові Федору Антоновичу Коротницькому. Про це нагадувала потемніла від часу мідна табличка, що висіла на їхніх дверях. Тепер вона лежить в одній із шухляд великого, схожого на старовинний замок буфета: “Професор Ф. А. Коротницький”.
Потім у цій квартирі жила дочка професора Антоніна Федорівна, бабусина мама, яка вийшла заміж за робітника заводу “Арсенал” Терентія Тарасовича Довганя, та їхні діти — сини Василь і Олександр (обидва загинули на фронті у війну) і дочка Світлана. Коли загинули сини, Терентій Тарасович, хоч його й не відпускали з заводу, упросився на фронт і теж не повернувся…
Кінець ознайомчого фрагменту
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
