«Дивовижні події в шостому Б», РОЗДIЛ XIV,
в якому відбуваються несподіванки для Лесика і Жори. Представницька делегація. Прихід таємничого незнайомця. Розповідь діда
Усе, що ви прочитали про оті фаитастичні пригоди Лесика (а з ним Жори, Агашкіна та інших), розповів він Жорі, починаючи з ранку і впродовж усього недільного дня.
Жориі батьки пішли иа фізкультуру — тато на теніс, мама на аеробіку. А в другій половині дня, коли батьки повернулися, хлопці перекочували иа свіже повітря — ходили вулицями, тоді забрели на шкільне подвір’я (де з ними трапилася маленька пригода, але про це потім). А коли почав накрапати дощ, повернулися додому. Тепер уже до Лесика, бо саме в Лесика нікого не було. Його батьки пішли з дідом та бабою спершу по магазинах, а тоді проводжати їх на автобус. Отже, умови для Лесикового фантазування були створені долею найсприятливіші. І нічого дивного, що він устиг наговорити так багато.
Було вже надвечір’я, дощ припинився, коли ото пролунав несподіваний дзвінок у двері.
Хлопці вирішили, що то повернулися Лесикові батьки. Пішли відчиняти удвох. Відчинили і… Якби вони побачили зараз перед дверима космонавта Поповича, співачку Аллу Пугачову або італійського кіноактора Марчелло Мастроянні, вони б, мабуть, так не здивувалися. На площадці стояли Стьопа Чичибабін, Слава Коваленко, Сашко Чуприна, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук. Ще якби кожен з иих окремо, було б не так дивно. Але всі разом…
Стьопа Чичибабін — піонервожатий. Слава Коваленко — голова ради загону, Сашко Чуприна, Леся Чорнобривець та Аліна Гончарук — ланкові.
Делегація була представницька, на вищому рівні.
— Ми до вас, — сказав Стьопа. — Власне, до Лесика.
— За… заходьте, — затнувшись, мовив Лесик. Делегація зайшла. Запала хвилинна пауза.
Всі, за винятком Сашка Чуприни, вперше були в Лесика вдома і тому здивовано роззиралися навкруги. На картини, малюнки, стелажі, на книжки з мистецтва.
Особливе враження справила стінгазета “Домовик”, яка все ще висіла на стелажах.
— О! — вихопилося одночасно у Лесі й Аліни.
— Сила! — сказав Сашко Чуприна.
— Клас! — сказав Слава Коваленко.
— Куди твоє діло, — промимрив Стьопа, та одразу ж схаменувся. — Ну, гаразд. Не будемо розтікатися мислію по древу. Давайте одразу… Так… Нам треба негайно випустити “Блискавку”. Щоб завтра зранку висіла в класі. Хоч трійця й не призналася, але це вони. Більше нікому. Ми перебрали всіх. Тільки вони.
— Правильно! — сказав Слава Коваленко.
— Тільки вони! — погодився Сашко Чуприна.
— Треба! — мовила Леся Чорнобривець.
Випустити “Блискавку”! — підтвердила Аліна Гончарук.
Увесь піонерський штаб висловився.
Лесик і Жора стурбовано перезирнулися.
Лесик же — редактор класної стіннівки. І коли до випуску підключається тато, стіннівка виходить така, що збігаються дивитися з усіх класів.
А оскільки тато підключався часто, майже завжди (як у таких випадках буває в усіх школах світу, там, де тато редактора — професійний художник), то Лесикова газета гриміла на всю школу.
Який же люблячий тато відмовиться допомогти рідному синові! Піонерський штаб це знав і користався цим. От і зараз.
— Попроси, щоб підключився тато, — схилив голову набік Стьопа Чичибабін. — Отже, ідея така: намалюємо трійцю у вигляді мавп.
— Точно! — вигукнув Слава Коваленко.
— Три мавпи! — вигукнув Сашко Чуприна.
— А вони такі й є! — вигукнула Аліна Гончарук.
Леся Чорнобривець чогось на цей раз промовчала. Тільки виразно глянула на Лесика, потім на Жору. Може, тому, що Лесик раптом страшенно зблід. А Жора, навпаки, почервонів.
Вони розгублено перезирнулися.
І Лесик сказав:
— Ні! Тато не зможе… Він… зайнятий.
Ще раз перезирнувся з Жорою і вже певніше повторив:
— Не зможе. Ні!
Тепер уже перезирнулася представницька делегація.
— Ну що ж, — знизав плечима Стьопа Чичибабін, — тоді доведеться тобі самому.
— Шкода, звичайно, — зітхнув Слава Коваленко, дивлячись на “Домовика”. — Тут якраз хотілося, щоб був рівень…
— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — Щоб пробрати як слід.
— Скільки ж можна терпіти! — вигукнула Леся.
— Просто сил уже нема! — підхопила Аліна.
Лесик якось безпомічно і очікувально подивився на Жору.
— А що дає “Блискавка”? От не розумію, — сказав Жора. — Невже ви думаєте, що на них вплине якась карикатура.
— Та ніколи в житті! — вигукнув Лесик. — Сміх!
— Скажи просто, що ти боїшся! — вигукнув Слава Коваленко. — Що вони тобі за карикатуру ще можуть… Когось підмовлять і… як Ясика Гриценка…
— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — Боїться! Аліна насмішкувато зиркнула на Лесика. Леся опустила очі.
— Та якщо вони тебе хоч пальцем зачеплять, — вигукнув Стьопа Чичибабін, — ми… м-и з них галстуки познімаємо! От побачиш.
— Чого це я боюся? — спалахнув Лесик. — Просто… просто я вважаю, що…
— Можеш собі вважати, що хочеш, — перебив його Слава Коваленко. — А піонерській дисципліні підкоритися мусиш. Раз тобі доручають…
— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — І — ніяких відмовокі Ти піонер чи ні?
— Текст допоможе тобі скласти Жора, — сказав піонервожатий. — Щоб завтра вранці була “Блискавка”. Ходімо, товариші!
На порозі Слава Коваленко обернувся:
— Якщо не зробите, поставимо на збори загону. Чао!
Двері за ними зачинилися.
— Ну, уявляєш? — мовив Лесик.
— Ситуація! — сказав Жора.
І тут задзвонив телефон. Лесик зняв трубку:
— Слухаю!
— Добрий день! Це квартира Довгалюків?
— Так.
— Це — Ікс Ігрековнч. А батьків ще нема?
— Нема.
— Слухай, друже, якщо тобі не важко, подзвони мені, коли вони прийдуть. По телефону 93-01-55. Щоб я зайве не набридав. Добре?
— Добре.
— 93-01-55. Запиши, будь ласка.
— Я й так запам’ятаю.
— Спасибі. Вибач. Так я чекатиму.
Коли Лесик поклав трубку, Жора спитав:
— Хто це?
— Та той дивак, якого ми біля школи зустріли. Ікс Ігрекович. Уявляєш?
Отепер час і розказати про ту маленьку пригоду, що трапилася з хлопцями біля школи.
Після того як прийшли з фізкультури Жорині батьки, а розбурхана Лесикова уява ще не вгамувалася, хлопці, як ви знаєте, пішли на свіже повітря.
Спершу вони ходили вулицями, а потім забрели на шкільне подвір’я. Тільки не з центрального входу, де ота злополучна клумба, а з боку садка й шкільної ділянки. Тут був у них заповітний куточок на сходах, що вели у підвал, у кочегарку, яка давно не працювала, оскільки опалення в школі вже багато років було центральне.
Сидячи в напівтемряві на холодних кам’яних сходах, Лесик розказував, як ото мавпи-однокласники збиткувалися з нього й Агашкіна і як налякав їх шаблезубий тигр.
І несподівано Лесик затнувся й замовк. Хлопці рвучко підвели голови — над ними стояв якийсь незнайомець. Вони так захопилися, що навіть не помітили, коли він підійшов.
— Вибачте, — ніяково усміхнувся незнайомець. — Клянусь, я не підслуховував. Підійшов випадково і от… Вибачте… Я, чесно кажучи, не сподівався вас тут зустріти. Сьогодні неділя. Я думав…
Незнайомець був у спортивному костюмі, у кедах. Але віку вже немолодого, швидше навіть похилого. Хоча тримався спортивно і підстрижений був, як спортсмен, коротко, по-сучасному. Може, тренер. Тренерів хлопці поважали, особливо Жора. Але що він робить у неділю тут, на задньому подвір’ї школи? І чому так зніяковів? У хлопців ворухнулася підозра.
— А… ви… хто такий?
Та незнайомець од відповіді явно ухилився.
— Я бачу, хлопці ви інтересні, — усміхнувся він. — Щось таке розповідаєте, я аж заслухався… хоч і не мав права… Мимоволі… Слово честі… Грішний… люблю секрети, загадки різні.
Лесик почервонів. А Жора повторив:
— І все-таки… хто ви?
— А це хай теж буде секрет… Називайте мене Ікс Ігрекович… Отак! — Він лукаво підморгнув хлопцям. — А ви ж самі хто такі, що так мене розпитуєте? Я, може, все-таки більше право маю питати, ніж ви. Трошечки старший.
Хлопці перезирнулися, але промовчали.
— От бачите. Не признаєтесь. Хоч поводитеся досить підозріло. Забрались у темний закуток. Про щось таке незвичайне говорите. Може, щось і накоїли… Накоїли? Га?
Лесик і Жора знову перезирнулися й почервоніли.
— І нічого ми не накоїли, — буркнув Лесик. — Просто собі сидимо, і все.
— Але все-таки не признаєтесь, — хмикнув незнайомець. — Коли люди нічого не накоїли, вони своїх імен не приховують.
— А ми й не приховуємо, — пересмикнув плечем Жора. — Я Жора Нечипоренко. А він Лесик… Довгалюк.
І раптом усмішка застигла на обличчі незнайомця.
— Що-що? Довгалюк?.. — Незнайомець явно збентежився. — Стривай! А твій тато не художник?
— Художник, — не без гордості сказав Лесик. — А ви його що, знаєте? По роботах?
Незнайомець зніяковів, зам’явся.
— А… а скільки йому років? — спитав несподівано.
— Тридцять шість, — тепер уже зніяковів Лесик.
— Вибач, — незнайомець усміхнувся й махнув рукою. — Трохи помилився. Молодий дуже… Не підходить. Не той.
— А в нього й дід художник, теж Довгалюк, — сказав Жора.
— Та ви що? А дід не вчився у цій школі… до війни?
— Вчився, — кивнув Лесик. — А ви що? Може, вчилися з ним разом?
— Тож-то й воно! — збуджено-радісно вигукнув незнайомець. — От здорово! Як же це здорово, хлопці, що я вас зустріві Таке ж, мабуть, можливе один раз на сто мільйонів. За теорією ймовірності. Мені ж отако потрібен твій дід. Я ж його шукаю! Давайте негайно його телефон!
— Нема в нього телефону… ще… — сказав Лесик. — Він недавно одержав нову квартиру… Але він, мабуть, зараз у нас.
— А у вас телефон є?
— Є.
— То пішли бігом дзвонити! Будь ласка… Вони втиснулися в телефонну будку всі втрьох. Лесик тричі набирав номер, але трубку дома так ніхто й не зняв.
— Мабуть, уже пішли, — сказав Лесик, — проводжати моїх сільських діда й бабу.
— Жаль, — зітхнув незнайомець.
— Але дід ще повернеться до нас. Проведуть — і повернеться. Вечеряти.
— То я тоді пізніше подзвоню. Можна?
— Будь ласка.
— Ну, тоді біжіть, друзі, додому, а то он дощ уже накрапає. Промокнете. Бувайте здорові! — І незнайомець уже повернувся, щоб іти.
— А чого ж ви телефон не спитали? — здивувався Лесик.
Незнайомець обернувся, очі його сміялися:
— Ну, ви не розвідники… Я ж бачив, як ти набирав. Та ще й тричі… До побачення!
Хлопці змушені були погодитися, що розвідники таки вони кепські. Незнайомець виявився спритніший за них — усе розпитав, що його цікавило, про все дізнався, а свого навіть імені не назвав. Ікс Ігрекович.
Отака пригода трапилася з хлопцями біля школи.
Та найменше зараз цікавив їх отой Ікс Ігрекович.
— Так що будемо робити? — спитав Лесик.
— Не знаю, — знизав плечима Жора.
— Легко сказати “не знаю”. І взагалі тобі… звичайно. Не ти ж редактор. А що накажеш робити мені? Малювати трійцю?
— Ні, звичайно. Малювати не можна.
— А що?
На цих словах пролунав дзвінок у двері, так раптово й різко, що вони обидва здригнулися. Прийшли батьки й дід Василь Денисович.
— Ну, як справи? Усе про щось, безумство, шепочетесь? — загукав Василь Денисович. — Усе якісь секрети, загадки, несподіванки?
— Зараз, діду, й для тебе, здається, будуть несподіванки і загадки, — сказав Лесик, підходячи до телефону й набираючи номер.
— Що таке? — здивувався дід.
— Зараз побачиш…
— Алло, — почувся в трубці вже знайомий Лесикові голос.
— Ікс Ігрекович?.. Уже прийшли. ‘Передаю дідові трубку… — І він простягнув телефонну трубку Василю Денисовичу.
Той здивовано глянув на Лесика і, беручи трубку, спитав півголосом:
— Хто це?
— Не знаю. Здається, твій довоєнний однокласник.
— Алло! Слухаю, — вже в телефон сказав дід. — Так… Так… Здрастуйте… Так… Звичайно… Що?.. А-а, будь ласка, будь ласка… Будинок сімнадцять, квартира двадцять сім, сьомий поверх. Ліфт працює… Будь ласка… Чекаю.
Дід повісив трубку і, якось невпевнено усміхаючись, знизав плечима:
— Дивно… Щось не пригадую. Якийсь Іваницький. Віктор Сергійович. Каже, що до війни вчилися разом… Зараз прийде. Він тут поряд… У готелі “Київ”.
Лесик і Жора так і завмерли.
— Іваницький?
— Віктор Сергійович?
— Так це ж наш академік!
У них були такі безпорадні обличчя, що тато й мама засміялися.
— Оце так сюрпризі — сказав тато.
— Як же це вийшло? — спитала мама.
Затинаючись і збиваючись, хлопці розказали про зустріч біля школи.
— Якби це не було насправді, я б не повірив, — сказав дід.
І тут, як це буває у театральних спектаклях, де персонаж з’являється точнісінько тоді (ні на хвилину раніше й не пізніше), коли він потрібен, пролунав дзвоник.
Академік Іваницький був уже не в спортивному, а в звичайному сірому костюмі й картатій сорочці з розстебнутим коміром, без галстука. Але й зараз він не був схожий на всесвітньовідомого академіка, а скидався знову ж таки на спортивного журналіста, телекоментатора абощо.
— Доброго дня, — сказав Іваиицький. — Даруйте, що я вриваюся так агресивно, без запрошення. Але я зовсім ненадовго, хвилин на десять — п’ятнадцять. І справа у мене, як ви зрозумієте зараз, вельми поважна.
— Ах, що ви, що ви, Вікторе Сергійовичу! — зашарілася мама. — Це для нас така несподіванка!.. Особливо для хлопців. Ви бачите, як вони схвильовані. Вони так готувалися, так чекали зустрічі з вами! І раптом чогось не відбулася… А тут ви приходите до них додому!
Академік киває, але видно було, що мамині палкі слова бентежать його.
— Так-так… Зустріч у школі мала бути вчора. Але щось там у них трапилося. Непередбачене. Якась накладка. І директор просив перенести на понеділок. Я й не заперечував. Тим більше — у мене в самого були справи… — Іваницький якось винувато глянув на Лесика й Жору. — Ви вже, хлопці, на мене не гнівайтесь, що я вам одразу не признався. Хотів зберегти інкогніто. Вискочив я ото з готелю сьогодні. Хотілося самому без супроводу по рідних місцях походити, минуле згадати… Майже сорок років не був… Думав, неділя, нема нікого… Минуле іноді добре згадати на самоті… І тут несподівано натрапив на… — академік кивнув у бік хлопців. — Ви знаєте, це просто унікальний випадок… Щоб отак-от абсолютно випадково зустріти саме того, хто тобі потрібен… Хоча, відверто кажучи, я б однак вас розшукав. Через довідкове…
— Пробачте, мабуть, склероз… але я ніяк не можу пригадати, — Василь Денисович ніяково знизав плечима.
— Не треба вибачатися. Ніякого склерозу. Ви мене просто не можете пам’ятати. Ви були у восьмому класі, а я в четвертому.
— А-а, тоді, звичайно… — розвів руками дід.
— А от я вас прекрасно пам’ятаю. Ви гриміли на всю школу. Такі стіннівки малювали, що…
Дід опустив очі й мовчки махнув рукою. У родині всі знали, що Василь Денисович не любив, коли говорили про нього. Сам він залюбки говорив про інших. А от розмови про себе завжди обривав. Чи то скромність не дозволяла, чи то ще інші якісь міркування? Може, тому що був реставратором, а дехто вважав, ніби то не справжні художники, а, так би мовити, ремісники… І дід не любив нікого переконувати.
Іваницький одразу це відчув:
— Розумію. Не любите. Я й сам не люблю. Та доведеться трошечки потерпіти. Не так через мене, як через тих червоних слідопитів, які мене сюди привели.
Всі здивовано перезирнулися.
— Слідопити? Які слідопити? — спитав збентежено дід. — Не розумію.
— Зараз поясню, — сказав академік. — Десь тижнів зо два тому несподівано одержав я листа… — Він дістав з бічної кишені складений учетверо аркуш із шкільного зошита в лінійку, розгорнув. — “Шановний… вибачте… звертаються до Вас червоні слідопити шостого класу Вашої рідної школи, куди Ви обіцяєте приїхати, але все чогось не їдете. Тому ми й звертаємося з листом. А що, як знову не зустрінемося…” критика цілком справедлива, сприймаю, але… Що зробиш. Таке життя в тих академіків. Так-от… “Двоє наших хлопців випадково знайшли на шкільному горищі стару стіннівку за 1944 рік. І в тій стіннівці вмішено статтю дівчинки з Куренівки про учня нашої школи, який малював і розклеював за часів окупації карикатури на Гітлера. Звали його Толик. Було йому тоді років тринадцять-чотирнадцять. На щоці родимка. Допоможіть встановити прізвище героя. Зараз так важко розшукати тих, хто вчився у нашій школі до війни. Дуже просимо… Пробачте… Підписи…” Почав я думати, згадувати, перебирати в пам’яті всіх, хто вчився в нашій школі до війни. В сорок першому я перейшов до п’ятого класу. Було мені одинадцять. У сорок третьому, отже, тринадцять. А Толику, пишуть, тринадцять-чотир-надцять. Ровесники. Але хоч як я напружував пам’ять, не міг пригадати ні в п’ятих, ні в шостих класах Толика, який міг бн малювати карикатури. Та й взагалі у школі здібних до малювання хлопців було тоді не так уже й багато. Це тепер захоплюються дитячими малюнками. Студії, виставки, міжнародні конкурси… А тоді… Правда, був один хлопець — редактор шкільної стіннівки. Але з восьмого класу. В сорок першому перейшов у дев’ятий. І в сорок третьому було йому вже, мабуть, років сімнадцять, не менше. І звали його не Толик. Звали його Вася… — Віктор Сергійович усміхнувся й глянув на діда. Дід Василь Денисович, завжди такий гучний і усміхнений, сидів зараз, втягнувши голову в плечі, тихий, принишклий і наче переляканий.
І тоді раптом Лесиків тато не витримав:
— Батя! — вигукнув він. — Ну що ж ти, чесне слово!.. Це ж ти. І родимка на щоці є, тільки під бородою не видно… І сам же мені розказував, як під час окупації карикатури на Гітлера малював… — Тато обернувся до Іваницького. — Через це й з Києва втік. Переплив Дніпро, перейшов лінію фронту. Десь із півроку був сином полку. Поки чуб не виріс. Хлопці ж тоді в окупації спеціально стриглися “під нульовку”, щоб здаватися молодшими. Щоб у Німеччину не відправили. А потім у розвідці був. До Берліна дійшов… Тільки не любить він, скромняга, про свої подвиги розмов…
— Та які там, безумство, подвиги! — махнув рукою дід. — Три карикатури намалював і уже — подвиги.
— А чому все-таки Толик? — спитав Іваницький.
— Та знову ж таки — від Німеччини рятувався. Сусідка, добра душа, віддала мені метрику свого сина, який загинув у перші дні, коли Хрещатик вибухав. На два роки від мене молодший був. Так я всю окупацію Толиком і проходив, — дід зітхнув.
Лесик у розпачі дивився на нього.
Його рідний дід Василь Денисович виявився тим самим Толиком, про якого писалося у ветхій пожовклій стіннівці, що її він із Жорою знайшли иа шкільному горищі! Знайшли й забуЛи про неї. А червоні слідопити з його класу (Слава Коваленко, Сашко Чуприна та інші) не забули, написали й відшукали. Ну, що ж це таке виходить? Ну, чому він такий… невдаха?
Лесик дивився на свого діда і наче не впізнавав його. Наче то був не його дід, який змалку носив Лесика на руках, від якого так по-особливому пахло олійними фарбами, скипидарною змивкою і ще чимось незбагненним, чим пахне тільки від художників. Діда, який лоскотав його сивою бородою, а під нею, виявляється, була родимка. Лесик ніколи не думав. Що в діда під бородою иа щоці родимка. А та родимка стала тепер наче відзнакою дідового героїчного минулого, про яке Лесик теж нічого, не знав… Бо про себе дід не любив розказувати, про себе він говорив тільки жартома. А виявляється, саме дід і є насправді “цінний чоловік”, як він сам казав про інших. А Лесик не знав, нічого не знав.
— Слухайте, дорогий Вікторе Сергійовичу. — сказав раптом дід і благально приклав руку до серця. — Я вас дуже прошу… Не кажіть ви тим юним слідопитам, будь ласка, нічого. Ви уявляєте — посадять мене, безумство, у президію, квіти, оплески… зроблять з мене справді героя… Я цього не перенесу.
Іваницький усміхнувся:
— Сказати мушу. Вибачайте. А від президії, оплесків можете якось чемненько відмовитись. Ваше право. Та й хіба у тім річ, щоб була президія, квіти, оплески? Річ у тім, щоб люди знали, що подвиги, і великі, й маленькі, ніколи не гинуть у безвісті, не забуваються, не зникають без сліду… — Він на хвилину замовк, зітхнув. — Так само, як і те, що ти зробив негарного, теж ніколи не зникає без сліду. Хоча б уже тим, що живе у твоїй пам’яті. І мучить тебе докорами сумління. Всі можуть про це забути, той, кому ти зробив, забуде, а в твоїй пам’яті, гляди, й спливе. І нагадає боляче, вколе у самісіньке серце. Що може бути гірше отого комплексу вини, особливо давньої, непоправної… От скажу вам одверто, досі пам’ятаю одного першокласника, якого я колись у школі образив. Він, бач, мені, випускникові, без п’яти хвилин медалістові, зробив зауваження. Як зараз бачу його повні сліз очі, коли я йому прищепив носа. А зауваження було справедливе — щоб я не курив у школі… “А ти хто такий?” — питаю. “Юра”, — каже. “Ну так не сунь, Юро, свого носа у дорослі справи!” — і… А тут ще дівчинка, однокласниця його, стояла… Дурненька, мабуть, дівчинка. Зареготала. Сорок років минуло, а пам’ятаю, наче вчора. Я ще тоді одразу відчув, що дурницю зробив. Але вибачитися перед маленьким первачком духу не вистачило… Може, через того Юру я й курити кинув у студентські роки. I тепер думаю раз у раз: живе десь людина, яка все життя, з дитинства, ненавидить мене… І боляче.
— Вважайте, що вину з вас знято… Я — Юра! — сказав несподівано тато.
— Що-о?! — Обличчя Іваницького враз набуло розгублено-дитячого виразу. Він обвів поглядом усіх присутніх.
— Він таки Юрій, — знизала плечима мама. Іваницький глянув на діда, тоді знову на тата, і обличчя його освітилося усмішкою:
— А ви, Юрію Васильовичу, пробачте, якого року народження?
— Сорок дев’ятого, — усміхнувся тато.
— Тож-то й воно!
— Але від імені всіх Юрків нашої школи (я ж теж у ній вчився, до п’ятого класу, поки не перейшов у художню) вибачаю вам…
— Дякую… Спасибі… на доброму слові… Хоч розказав, і то легше стало. І хай не той, але все-таки Юрко вибачив мені. Та ще й художник… А до художників у мене особливе ставлення… Все життя заздрю художникам. Нікому не заздрю — тільки художникам. Бо вони бачать світ так яскраво, так своєрідно, як ніхто. І помічають те, чого не помічають іншіі. Це — щастя… І ще заздрю тому, що художники, на відміну від учених, ніколи не можуть завдати людству непоправного лиха. Вони завжди несуть людям тільки радість, тільки насолоду, роблять людей кращими, добрішими…
— Уперше зустрічаю такого фізика, — щиро признався тато.
— А ви що — усіх фізиків вважаєте роботами? Без почуттів і серця? — усміхнувся Іваницький.
— Та ні, але… — Тато розвів руками. — Логіка науковців дещо відрізняється від логіки митців. По-моєму…
— Звичайно, — кивнув Іваницький. — Методи пізнання світу різні. У науковців аналітичний, розумовий, у митців емоційний, почуттєвий. Але і там, і там, і взагалі в усій людській діяльності в основі лежить совість. Взагалі найвизначальніша риса виду “гомо сапієнс” (людини розумної), по-моєму, зовсім не розум, а саме совість. Якщо розум ще можиа підозрювати в якихось інших істот, то совість притаманна тільки людині. Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі. Невтомно, невідступно. Все життя. Важко це. Але необхідно. Хто виховає, той людина. А як же легко ця риса втрачається, губиться. Не захистив слабішого, пройшов повз когось, хто потребує твоєї допомоги, закрив очі на якесь зло, сам сотворив зло ненароком і не схаменувся вчасно… І вже нема совісті. Втрачена. Вже ти по один бік з мерзотниками, з ошуканцями, з негідними імені людського… Може, ніхто ще цього й не помічає, всі, як і раніше, вважають тебе порядною людиною. Але сам-то ти знаєш. Від себе не втечеш, не сховаєшся. Пробачте мені ці сентенції… Стара викладацька звичка…
Дорослі ще багато про що говорили, і все воно було цікаве, та Лесик погано слухав і погано розумів. У голові в нього роїлися свої думки. Він думав про те, що казав академік про совість. Лесик завжди вважав себе порядним. Вій ніколи не кривдив інших, намагався бути чесним, добрим і справедливим. І він був певен, що всі теж вважають його порядним. Ніколи він у цьому не сумнівався. І раптом…
Він згадав, як посунула тоді трійця на Ясика Гриценка, коли він обізвав їх мавпами, і як кинувся на захист Ясика Слава Коваленко, а за ним Сашко Чуприна, а тоді інші… Не він, Лесик, кинувся перший, а Слава Коваленко і Сашко Чуприна. Він же тільки приєднався до хлопців, коли вони гуртом оточили, захищаючи, Ясика…
І горобчика-пташеня під стіною у прохідному дворі згадав Лесик.
І шматок фрески…
То виходить, що він непорядний, втратив совість? Що він по один бік з негідними імені людського?
Лесик так заглибився в свої переживання, що аж здригнувся, коли раптом Іваницький підвівся з-за столу:
— Вибачайте. Спасибі вам щире. Дуже радий був познайомитися з славною вашою родиною. До побачення… Всього доброго… Ну, а з вами завтра зустрінемося, — усміхнувся він Лесикові й Жорі уже в дверях.
Тато й дід пішли до ліфта разом з Іваницьким — поїхали проводжати його до готелю “Київ”.
Примхлива, загадкова людська доля вибирає іноді в житті людини дні, в яких збігається стільки подій, стільки різних поворотів і несподіваних відкриттів, що їх вистачило б на місяць, а то й на рік.
Саме такий день був у Лесика сьогодні. І день ще не скінчився.
Ще треба було прийняти рішення, від якого залежало дуже багато — і завтрашній день, і післязавтрашній, і рік, і дитинство, а може, і все життя. Лесик подивився на Жору. Жора зітхнув і опустив очі.
«Дивовижні події в шостому Б», РОЗДIЛ XV,
дуже короткий, у якому дія відбувається вночі
Ніч з неділі на понеділок була тиха, зоряна, ясна. Місто спало, готуючись до початку нового трудового тижня. Спав і той дев’ятиповерховий будинок на Печерську, де ми щойно з вами були.
Тільки одне-єдиие вікно, мов безсонне око, світилося на сьомому поверсі. І рогатий місяць, зазираючи в те вікно, здивовано переморгувався з зірками.
Багато у своєму довгому житті надивився на землі старий дядько місяць. Але такого йому, здається, бачити ще не доводилося.
«Дивовижні події в шостому Б», РОЗДІЛ XVI,
в якому знову ж таки дві несподіванки. Шостий “Б” не вірить. “Оце фокус!”
У понеділок зранку учнів чекало відразу дві несподіванки.
По-перше, знаменита “альпійська гірка” перед входом у школу сяяла неймовірною красою. Вона була значно яскравіша й барвистіша, ніж раніш. І квітів було більше, і кущ штамбових троянд нагорі з кількома величезними якогось небаченого небесного кольору квітками був просто дивовожний. Всі, хто підходив до “альпійської гірки”, ие могли втриматися від захопленого вигуку. І ті вигуки були нагородою зусиллям Прометея Гавриловича та Зінаїди Семенівни, які протягом другої половини суботнього дия і неділі дістали у Ботанічному саду, привезли й висадили таку силу усіляких квітів.
Та ще у неділю півдня ішов дощ…
Прометей Гаврилович та Зінаїда Семенівна стояли на шкільному ґанку, ловили вдячні й захоплені погляди учителів і учнів і лише скромно опускали очі.
Це була перша несподіванка.
Друга несподіванка чекала учнів (та й учителів) у самій школі…
У коридорі біля дверей шостого “Б” висіла “Блискавка”.
На великому аркуші ватману була намальована витолочена “альпійська гірка” перед школою, збоку кущі бузку, а під кущами двоє принишклих зайців. Зайці були дуже кумедні, та головне — в одного зайця було обличчя… Лесика, в другого — Жори.
Під карикатурою великими літерами виведено:
Знайте всі, що друзі ці —
Найостанніші зайці!
Так злякались, так злякались.
Що признатись побоялись.
Тож ганьба обом тепер,
Бо хіба ж то піонер.
Хто нашкодив і тікає.
Хоч свою провину знає…
Отже, скажемо всі хором:
Сором! Сором! Сором! Сором!..
З інших класів підходили, дивились, читали, сміялися. Намальовано було справді здорово. Недарма дивувався дядечко-місяць. Тато-художник на сина карикатуру зробив блискучу. Постарався.
Тільки з шостого “Б” не сміявся ніхто.
Навіть Агашкін лише розвів руками:
— Ну, чілдрени, не вірю…
Але краще б вони сміялися.
Коли люди щиро не вірять, шо це ти зробив, що ти на таке здатний, це ще дошкульніше.
Після Агашкіна перші висловилися Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук.
— Неправда! — рішучо сказала Леся. — Це не вони.
— І я не вірю! — сказала Аліна.
— І я! — підтвердив Ясик Гриценко.
— То вони у благородних граються, — махнув рукою Сашко Чуприна. — Доручили їм намалювати карикатури на трійцю, а точно ж не доведено — то вони вирішили на себе.
— Або… просто побоялися на трійцю… — сказав Слава Коваленко.
— Ну, це ти даремно! — вигукнула Леся. — Хто це буде себе отак на посміховисько виставляти через…
Вона дивилася на Лесика так жалісно, що в нього аж залоскотало в горлі.
Найдивніше повелася, між іншим, трійця. “Блискавка” справила на иих якесь приголомшливе враження. Довгий чухав потилицю, Злюкін ховав очі, а Малявка дивився так, иаче його вдарили по голові.
Вони не тільки не сміялися. Вони вперше, може, в житті позирали співчутливо, по-людськи.
Мабуть, вони собі просто не уявляли, як це можуть люди самі на себе написати сатиричні вірші й намалювати карикатуру. І взагалі — признатися, коли ніхто не схопив їх на гарячому. І коли всі були певні, що то, як завжди, зробили вони, трійця…
Стьопа Чичибабін теж був украй здивований:
— Оце сюрприз. Члени піонерського активу… Редактор стінгазети… Відповідальний за роботу у технічних гуртках… І раптом така петрушка!.. Неймовірно!
Лесик і Жора ніколи не думали, що це так важко — спокутувати вину…
— Чілдрени! Так ви хоч розкажіть, як же воно трапилося, — вигукнув нарешті Агашкін.
Довелося їм чесно розказати все як було.
Та оскільки хлопці дуже хвилювалися, збивалися, говорили досить плутано й нескладно, ми з вами не будемо їх слухати, а просто повернемося у той вечір, коли це сталося.
«Дивовижні події в шостому Б», РОЗДІЛ XVII,
в якому розповідається, що ж сталося того пізнього вечора на шкільному подвір’ї
Ідея цієї авантюри належала Лесикові.
— Жоро, — сказав він за два дні до приїзду академіка. — Давай щось придумаємо.
— Шо саме? — спитав Жора.
— Ну, щось цікаве… оригінальне. Щоб могло сподобатись академікові. Бо я боюсь, що знову будуть квіти, промови і все. Хто б до нас не приїздив у гості: письменник, Герой Соціалістичної Праці, ветеран війни, — завжди одне й те саме: спершу малесенька першокласниця з великим букетом, потім вусатий десятикласник з трохи меншим, далі хтось із учителів з кількома словами, потім Фаїна Панасівна з пристрасною промовою, а тоді Лев Парамоиович із щирою подякою — і все.
— Точно, — погодився Жора.
— Так-от, треба щось придумати. Все-таки не щодня приїздить колишній учень школи — Герой Соціалістичної Праці, академік, відомий учений.
— А що ж ти хочеш придумати?
— Ну, щось таке, щоб він бачив, що зараз у школі вчаться теж інтересні хлопці, з яких потім виростуть, може, і академіки, і Герої Соцпраці, і хто його зна хто…
— Ну, все правильно. Я згоден. А як же це зробити? Що придумати?
— Ну… ну, я знаю., ну, може, запустити якусь твою діючу модель… Щоб вона летіла…
— Прямо йому на голову? Це несерйозно!
— Чому на голову? Над головою. Щоб він бачив… Я, може, для тебе стараюсь, а ти… Побачить він, зацікавиться і — хто його зна, може, з цього й почнеться твоя щаслива доля. Допоможе потім тобі влаштуватися в Інститут космічних проблем. Ти ж сам казав, що мрієш…
— Взагалі-то так, але… Лев Парамонович казав, щоб я приніс у школу і літак, і всюдихід…
— Та, — махнув рукою Лесик. — Одна справа офіційно, серед багатьох досягнень школи. А зовсім інша — несподівано, у дії… Хіба ж той ефект…
— Взагалі-то… — завагався Жора.
— А я б гарматку нашу притяг… Уявляєш, летить твій літак, робить над академіком коло, а в цей час з кушів гарматка — бба-бах!.. Враження!
— Взагалі цікаво… — Очі в Жори вже загорілися.
Словом, план оригінальної зустрічі академіка Іваницького був розроблений одразу ж.
Як правило, в них у школі високих гостей зустрічали так (звичайно, якщо дозволяла погода й пора року):
На ганку стояли директор з учителями. На містку біля щогли з прапором — старша піонервожата і голова ради дружини. На майданчику — представники піонерської дружини (вся дружина ніколи в таких випадках не вишиковувалася — “для мобільності”, щоб швиденько, без штовханини, пройти після зустрічі в актовий зал, де сиділи всі учні).
Так-от Лесик і Жора заздалегідь повинні були сховатися у кущах і звідти, коли малесенька першокласниця піднесе академікові квіти і він, як це бувало завжди, розчулено її поцілує, запустити літака. І коли літак робитиме коло над академіком, Лесик у кущах мав бабахнути з гарматки. Все дуже просто, але ефектно й оригінально. Так (з літаком і гарматкою) академіка напевне не зустрічали ніде.
Усе, може б, так і було, якби Жора не поставив неодмінної умови — репетиція.
— Без репетиції, без попередньої спроби я запускати не буду, — сказав він. — Це несерйозно!
— Та нащо нам репетиція? — знизував плечима Лесик. — Ти що — ніколи ие запускав того літака? Сто разів запускав.
— Запускав. Але не в таких умовах. Це діюча модель, керована по радіо. Там усе мусить бути точно розраховано. Трошечки схибив — і літак уже збився з курсу. Ти що, хочеш, щоб вій справді впав академікові на голову?
Лесик змушений був погодитися на репетицію.
Проводити репетицію домовилися пізно ввечері напередодні зустрічі. Шоб ніхто не бачив. Адже це мало бути несподіванкою.
Гарматку на репетицію Лесик, звісно, не взяв.
По-перше, не хотів зайве ризикувати — тато категорично забороняв брати гарматку. Хай уже після зустрічі якось вимолить вибачення. Та й стріляти увечері біля школи не можиа. Люди позбігаються.
По-друге, що там репетирувати! Пороху натовк, клейтухів наштовхав, потім сірника підніс — бба-бах! — і все.
Чергувала того вечора в школі Євгенія Михайлівна. То була одна з найсуворіших, найбезкомпромісніших чергових. Вона завжди вимагала дотримання усіх шкільних правил та інструкцій. Майже цілий день у вестибюлі з-за столика чувся її гучний грубуватий голос:
— Шапка! (Тобто зайшов у школу — зніми шапку.)
— Ноги! (Тобто витирай ноги.)
— Децибели! (Тобто не галасуйте.)
Особливо часто чулися оті “децибели”. (Десь вона підхопила це мудре слово і широко ним користувалася.) Коли їй набридало сидіти за столом у вестибюлі, вона ходила під час уроків по класах та майстернях першого поверху, всюди прочиняла на мить двері, казала одне й те саме: “І тут нема…” — й знову зачиняла. Здавалося, вона когось шукає. І це своєю загадковістю викликало в учнів мало не трепет.
Може, якби чергував хтось інший, Жора б так не нервував і все обійшлося.
Але чергувала саме Євгенія Михайлівна. І Жора нервував.
Модель була з бензиновим моторчиком і завелася чогось не одразу. І це теж вивело Жору з рівноваги. Він смикався, щось роздратовано бурмотів, скреготів зубами.
А потім…
Мотор завівся так раптово і літачок злетів так швидко, що Лесик не встиг і оком змигнути.
Взагалі все відбулося просто блискавично.
Мотор затріскотів — трррр!.. Літак злетів — фрррр!..
Жора схопився за оту коробочку з кнопками й антеною. Та було вже пізно. Модель з льоту врізалася в “альпійську гірку” у той трояндовий кущ, який ріс на вершечку. Закрутилася там дзиґою, засмикалася, ламаючи квіти, заплуталася, і мотор заглух.
Хлопці завмерли, вражені.
Наступної миті почувся якийсь звук. Чи то клацання, чи то скрегіт замка шкільних дверей. А може, то їм просто вчулося.
— Чергова! — здається, то вигукнув Лесик. Чи, може, сам Жора. Тепер уже важко встановити. Але рвонувся перший Жора.
На “альпійській гірці” у колючих обіймах трояндового куща лежав його літак. Речовий доказ! Його ні в якому разі не можна було там лишати.
Жора кинувся до нього. Лесик за ним.
Дряпаючись на “альпійську гірку”, Лесик зачепив щось черевиком, глянув і з жахом побачив, що то дріада восьми-пелюсткова. Посаджена Лесею дріада!.. Рідкісна! Яка зустрічається лише в Карпатах. На горах Близниця та Піп Іван!..
Лесик хотів обережно поставити ногу вище на камінь. Але, як це часто буаає в таких випадках, нога сковзнула, камінь вивалився з гірки і загримотів униз, ламаючи і дріаду, й інші квіти, що росли нижче…
Звичайно, не слід було так по-варварському, по-бегемотському толочити квіти. Можна було акуратніше. Але то все спало на думку пізніше, коли події того вечора прокручувалися спокійно, без нервування. А тоді все робилося бездумно, у шаленому темпі, коли розмірковувати було ніколи. Та ще й літачок заплутався так, що його не одразу дістали. Хапалися, поспішали. І ще більше толочили квіти.
Як потім з’ясувалося, Євгенія Михайлівна тоді нічого не помітила й не почула. Чи то вона в цей час обходила класи, чи то взагалі зачинила на якусь хвильку школу й подалася додому (вона жила зовсім поряд). Хтозна. В усякому разі тільки вранці помітила вона, що зроблено з клумбою.
Отже, у Лссика й Жори не було навіть причини так хапатися й поспішати. Вони спокійно могли діяти обережненько, не псуючи клумби.
Але все це з’ясувалося пізніше. А тоді…
Хлопці вихопили нарешті модель з колючих трояндових обіймів і кинулися геть. Одразу додому вони не побігли. Побоялися. А що, як чергова простежить їх? Вони забилися в якесь чуже подвір’я, на дитячий майданчик, і довго сиділи там, одсапуючись і приходячи до тями.
І знову ж таки важко тепер з’ясувати, хто з них перший сказав: “Нікому! Ніколи в житті! Хоч би що було!” Здається, Лесик. Перед очима ж у нього весь час була Лесина дріада. А може, й Жора… Він вважав себе більшим винуватцем.
Але факт лишається фактом. Тут же, у чужому дворі, на дитячому майдаичику вони поклялися один одному ніколи й ні за яких обставин не розголошувати того, що сталося сьогодні ввечері.
Тільки тоді вони пішли додому.
І ще одна дивна річ — їм здавалося, ніби вони з ніг до голови подряпані об ті трояндові колючки і це може виказати їх, але виявилося, що в кожного лише по дві-три невеличкі подряпини, та й то у таких місцях, що не впадають в око.
Доля їх берегла.
