“Герой нашого часу” сюжет

«Герой нашого часу» – знаменитий роман Михайла Юрійовича Лермонтова, класика російської літератури. “Герой нашого часу” сюжет досить цікавий.

Сюжет “Герой нашого часу”

«Бела»

«Бела» — хронологічно середня частина сюжету, але розташована першою. Розповідь веде сам штабс-капітан, котрий головував в невеликій фортеці, де стояв гарнізон російських вояків-завойовників. Адже Російська імперія вела колоніальну війну на Кавказі. Штабс-капітан розповів і про першу зустріч із Григорієм Печоріним на засланні, і про неприємні події лише одного року, котрий вмістив знайомство із черкешенкою-княжною Белою, її викрадення, коротке кохання Бели та Печоріна і його охолодження до неї, смерть Бели від рук її залицяльника Казбіча та її поховання неподалік фортеці. Менший брат Бели Азамат викрав сестру для Печоріна, надто схильного до авантюр, Белу зарізав Казбіч (бо не міг примиритися з її втратою для себе і не міг віддати її росіянину), Азамат пропав без вісти, бо скоїв злочин проти батьківської родини і проти Казбіча, викравши улюбленого коня останнього. Активне втручання Печоріна в перебіг подій в родині місцевого князя і викрадення князівської доньки переломило долі відразу декількох осіб або погіршило їх. Найстрашнішою була безперспективність життєвих шляхів цих людей, для Азамата та Казбіча залишились лише шлях бандитизму та рання смерть, Печоріна перевели в новий полк (що посилить його самотність і непотрібність оточенню), бо не скінчилося його заслання, Максим Максимович залишився служити в гарнізоні, життя в якому було і залишилось і небезпечним, і нудним.

«Максим Максимович»

Ця частина примикає до «Бели», самостійного новелістичного значення не має, але для композиції роману цілком важлива. З Печориним тут читач єдиний раз зустрічається лицем до лиця. Зустріч старих приятелів не відбулася: це скоріше швидкоплинна розмова з бажанням одного із співрозмовників скоріше його закінчити.

Оповідання побудовано на контрасті двох протилежних персонажів – Печоріна і Максима Максимович. Портрет дається очима офіцера-оповідача. У цій главі висловлюється спроба розгадати «внутрішнього» Печоріна через зовнішні «промовисті» риси.

«Тамань»

Розділ «Тамань» — найбільш романтичний в романі. Тут Печорін несподівано для себе стає свідком бандитського діяльності. Печорін спочатку думає, що людина, що припливла з іншого берега, ризикує життям заради чогось дійсно цінного, але насправді це всього лише контрабандист. Печорін дуже розчарований цим. Але все одно, їдучи, він не шкодує, що побував у цьому місці.

Головний сенс в заключних словах Печоріна: «І навіщо було долі кинути мене в мирне коло чесних контрабандистів? Як камінь, кинутий в джерело, я стривожив їх спокій і, як камінь, ледь сам не пішов на дно! »

«Княжна Мері»

Повість написана у формі щоденника. За життєвому матеріалу «Княжна Мері» найближче до так званої «світської повісті» 1830-х років, але Лермонтов наповнив її іншим змістом.

Повість починається з прибуття Печоріна до П’ятигорська на лікувальні води, де він знайомиться з княгинею Лиговской і її дочкою, званої на англійський манер Мері. Крім того, тут він зустрічає свою колишню любов Віру і приятеля Грушницкого. Юнкер Грушницкий, позер і таємний кар’єрист, виступає контрастним персонажем до Печоріна.

За час свого перебування в Кисловодську і П’ятигорську Печорін закохує в себе княжну Мері та свариться з Грушницким. Він вбиває Грушницкого на дуелі і відмовляє княжні Мері. За підозрою в дуелі його знову засилають, на цей раз у фортецю. Там він знайомиться з Максимом Максимович.

«Фаталіст»

«Фаталіст» — надзвичйно коротка частина роману, котра вмістила трагічні події лише одного вечора і закінчилася несподіваною смертю прапорщика Вулича. Товариство офіцерів сильно нудьгує в провінційному гарнізоні і вечорами довго грає в карти. Вибір їх розваг в дозвілля невеликий: карти, горілчані напої, залицяння до місцевих жінок. Розважається і сам Печорін з дівчиною Настею, донькою старого урядника, у котрого тимчасово мешкає. Саме розважається, бо уважний читач пам’ятає, що Григорій Печорін кохав Віру, доля з якою їх розвела назавжди. Нудьгуючі офіцери покинули карти і зачепили тему долі. В розмову втрутився Вулич, котрий побажав випробувати власну долю тут і зараз — пострілом у власну голову. Побилися об заклад у двадцять червонців, повну суму яких не змогли навіть зібрати. Між Печоріним і Вуличем виникає окремий діалог, бо розвинена інтуїція Печоріна підказала тому, що на обличчі Вулича — печатка смерті. Тої ж ночі Вулича зарубав насмерть станичний козак-п’яничка, випадково зустрінувшись. Випробувати власну вдачу тої ж ночі забажав і відчайдух Григорій Печорін, що кинувся в хату, де сховався козак-п’яничка-убивця, аби знешкодити злодія.

Небагатьма рисами автор змалював страшний плин життя малої станиці, де мешканцям надані вільні можливості смертельно нудьгувати і пиячити, коїти злочини, спокійно божеволіти від нудьги, від карт, від пияцтва. І саме тому «Фаталіст» — найстрашніший і найтрагічніший розділ взагалі трагічного роману.

Особливості роману “Герой нашого часу”

Особливості художнього часу, образу автора та картин природи в романі Лермонтова «Герой нашого часу». Якою б жахливою не була світова хвиля, що тяглась від 1825 року через тридцяті та сорокові,— роки ці для російського визвольного руху не пройшли даремно. Вони здавались мертвим затишшям. Навкруги спокійно текла, за виразом Герцена, «глибока та брудна ріка цивілізованої Росії, з її аристократами, бюрократами, офіцерами, жандармами, великими князями та імператором — безформна і безголоса маса низин, рабської покірності та заздрості, що захоплює й утискає все».

Зберегти в собі віру в майбутнє всупереч усій безрадісності реальних вражень, знайти в собі сили якщо не для прямої політичної боротьби, то для діяльної праці в ім’я майбутньої перемоги істини, свободи, гуманності було завданням дуже складним. Для цього потрібно було мати не тільки благородне серце. Для цього потрібно було пройти довгу спокусу думок, потрібно було досягти тієї глибини та ясності історичного прозріння, за якого віра в майбутнє стає вимученим переконанням. Потрібно було зуміти побачити реальні шляхи боротьби та служіння істині.

Прогресивні люди миколаївської епохи побачили ці шляхи. Найяскравіші приклади — Бєлінський, Герцен, Огарьов. Але це були не всі, а лише вибрані. Більшість освічених людей складали якраз ті, що не вміли або не встигли знайти цю ясність цілі, віддати свої сили боротьбі, у кого звичний канцелярський розпорядок життя забирав будь-яку віру в доцільність служіння добру, віру в майбутню його перемогу.

Домінуючим типом епохи був тип людської особистості, відомий під сумною назвою «зайвої людини». Григорій Олександрович Печорін, з яким познайомилося російське суспільство в 1839–1840 роках, належав до цього типу. Жоден твір Лермонтова не отримав стільки протилежних, суперечливих відгуків, як роман «Герой нашого часу». Час його створення був багатий на значні події в тогочасному суспільно-літературному житті країни. Російська громада уважно стежила за новими віяннями із Заходу, намагалась осмислити хід історичного розвитку в Росії з різних точок зору. Разом з тим у Росії почалось помітне пожвавлення суспільної думки — народжувалась слов’янофільська ідеологія. Важко та поступово виникала і протилежна їй ідеологія — революційно-демократична. Якщо на Заході романтизм не здавав своїх позицій, то в Росії геній Пушкіна вже обумовив перемогу реалістичного спрямування. У цій обстановці ідейних і літературних тенденцій Лермонтов створює роман, який увібрав усю недовершеність епохи та втілив цю недовершеність у героєві, який постійно експериментує та аналізує.

«Герой нашого часу» виник з циклу повістей чи оповідань, які об’єднує один герой та незвичний характер пригод, які випали на його долю. Упродовж усього роману ми постійно відчуваємо присутність автора, який не просто точно передає хід подій, а й коментує переживання, думки, порухи душі своїх героїв, дає власні оцінки вчинкам, при цьому нікого не засуджуючи, а намагаючись зрозуміти та пояснити все, що відбувається. З цією метою автор використовує своєрідні ліричні відступи і описи картин природи, які допомагають глибше зрозуміти душевний стан тих, хто є її часточкою.

Лермонтов, як і його попередник Пушкін, зумів досить самобутньо підійти до композиційної побудови свого твору, увівши своє бачення картин природи, своє розуміння художнього часу та місця автора у творі. Композиційна структура «Героя нашого часу» неповторно самобутня і досконала за гармонійною зрівноваженістю усіх елементів та частин твору. Роман складається з п’яти самостійних повістей, але композиційно не сприймається як зібрання розрізнених творів, об’єднаних тільки фігурою головного героя. У читацькому сприйнятті роман ділиться на дві частини. Одна являє собою об’єктивну розповідь про Печоріна в записках офіцера-мандрівника; друга — суб’єктивна сповідь героя.

Проблематика роману визначається особистістю Печоріна, в якій живуть дві стихії — природна (справжня) і соціальна. Природне начало в Печоріні знищити неможливо, але воно тільки подекуди з’являється у своєму чистому, безпосередньому вигляді. Майже завжди воно спотворене соціальними забобонами, які перетворюють героя в егоїста, роз’єднують його із загальнолюдськими інтересами. Протиріччя між багатими задатками незвичайної особистості та соціальною розбещеністю виступає як протиріччя між почуттями та здоровим глуздом, між палким учинком та роз’їдаючим аналізом, між особистою волею та трагічною необхідністю, між прагненням до справжнього і вічного щастя та фатальним пануванням випадку, між зовні напруженим духовним життям і не гідними цієї напруженості результатами.

Ідейно-художнє значення роману полягає в оголенні можливого спрямування духовного розвитку. А це означає, що тільки реальна особистість з її перевагами і недоліками, ґрунтуючись на особистій волі як головному стимулі моральної поведінки в конкретному соціальному середовищі, знову ж таки з усіма позитивними та негативними рисами, може отримати високу моральну норму за умови активного ставлення до життя та здатності пожертвувати собою заради інших.