“Хлопчик зірка” читати. Оскар Уайльд

Оскар Уайльд “Хлопчик-зірка” читати повністю текст казки онлайн, яка показує зміну хлопчика з поганого та злого на доброго та чуйного під час пошукіх своїх батьків. Переклад – Олег Гнатюк.

Оскар Уайльд “Хлопчик-зірка” аудіокнига повністю

“Хлопчик-зірка” читати повністю

© Автор перекладу – Олег Гнатюк

Колись давно двоє бідних лісорубів поверталися додому крізь великий сосновий ліс. Була зима — ніч люта й нещадно холодна. Сніг густо вкривав землю й важкими пластами лежав на гілках дерев; мороз із сухим тріском ламав дрібні сучки обабіч стежки, коли вони проходили повз. А коли лісоруби дісталися гірського потоку, той застиг нерухомо в повітрі, бо Король Криги торкнувся його своїм холодним поцілунком.

Було так холодно, що навіть звірі й птахи не знали, що й думати про таку погоду.

— Брр! — гаркнув Вовк, кульгаючи крізь чагарник із підібганим хвостом. — Це вже просто неподобство, а не погода. І чому влада нічого з цим не робить?

— Цвір-цвір-цвір! — защебетали зелені коноплянки. — Стара Земля померла, і її загорнули в білий саван.

— Земля збирається заміж, а це її весільна сукня, — пошепки мовили одна одній горлиці. Їхні маленькі рожеві лапки зовсім задубіли від морозу, але вони вважали своїм обов’язком дивитися на світ романтично.

— Дурниці! — загарчав Вовк. — Кажу вам, у всьому винна влада. І якщо не повірите — я вас з’їм.

Вовк мав надзвичайно практичний склад розуму й ніколи не відчував нестачі в переконливих аргументах.

— Що ж до мене, — промовив Дятел, природжений філософ, — то мені байдуже до всіх цих теорій і пояснень. Якщо щось є таким, яким є, значить воно таким і є. А зараз — просто жахливо холодно.

І справді, холод стояв нестерпний. Маленькі білочки, що жили в дуплі високої ялини, терлися носиками одна об одну, намагаючись зігрітися. Кролики згорнулися клубочками у своїх норах і не наважувалися навіть визирнути назовні. Єдині, хто, здавалось, радів такій погоді, були великі сови з гострими вухами. Їхнє пір’я взялося інеєм і стало жорстким, та їм було байдуже. Вони кліпали своїми великими жовтими очима й перегукувалися через увесь ліс:

— Угу-угу! Угу-угу! Яка ж чудова погода сьогодні!

А двоє лісорубів усе йшли й ішли вперед, дмухаючи на закоцюблі пальці та гупаючи по злежаному снігу важкими підкованими чоботами. Одного разу вони провалилися в глибокий замет і вилізли з нього білі-білі, мов мірошники біля жорен. Іншим разом посковзнулися на гладенькій кризі там, де болотяна вода замерзла, й оберемки хмизу вислизнули з їхніх в’язок — довелося збирати все заново й перев’язувати. Ще раз їм здалося, що вони збилися зі шляху, і великий страх охопив їх, бо вони знали: Сніг жорстокий до тих, хто засинає в його обіймах.

Та вони поклалися на доброго святого Мартина, покровителя всіх мандрівників, повернули назад, обережно відшукуючи дорогу, і зрештою дісталися узлісся. Далеко внизу, у долині, вони побачили вогники села, де жили.

Від радості за своє спасіння вони голосно засміялися. Земля видалася їм срібною квіткою, а Місяць — золотою.

Та щойно сміх стих, їх охопив смуток, бо вони згадали про свою бідність. І один сказав іншому:

— Навіщо ми радіємо? Життя створене для багатих, а не для таких, як ми. Краще було б замерзнути в цьому лісі або щоб на нас напав якийсь дикий звір і вбив.

— Це правда, — відповів його товариш. — Комусь дано багато, а комусь — майже нічого. Світ поділено несправедливо, і лише горе дістається всім порівну.

Та саме в ту мить, коли вони оплакували свою долю, сталося дещо дивне.

З неба впала надзвичайно яскрава й прекрасна зоря.

Вона ковзнула небосхилом, минаючи інші зорі, а тоді, поки вони дивилися на неї з подивом, їм здалося, що вона опустилася за гай верб біля маленького овечого загону — не далі, ніж на кидок каменя.

— Ого! Там, певно, золото! І воно дістанеться тому, хто знайде його першим! — вигукнули вони.

І, охоплені жадобою знайти скарб, обоє щодуху кинулися бігти вперед.

І один із них побіг швидше за товариша, випередив його, продерся крізь вербові зарості й вибіг на інший бік. І ось — справді, на білому снігу лежало щось золоте. Він поспішив до знахідки, нахилився й торкнувся її руками. То був плащ із золотої тканини, майстерно витканий і всіяний зорями, загорнутий у багато складок. Лісоруб гукнув товаришеві, що знайшов скарб, який упав із неба. Коли друг підбіг, вони сіли просто на сніг і почали розгортати плащ, щоб поділити золото між собою.

Та, на жаль, усередині не було ні золота, ні срібла, ні взагалі жодного скарбу.

Лише маленька дитина, яка мирно спала.

І один сказав іншому:

— Ось і кінець нашим надіям — гіркий та безрадісний. Не судилося нам щастя. І яка користь бідній людині з дитини? Залишмо її тут і підемо далі. Ми самі бідні, у нас є власні діти, і навіть їм ми не завжди можемо дати вдосталь хліба.

Та його товариш відповів:

— Ні. Було б жорстоко залишити дитину тут, щоб вона загинула в снігу. Хоч я такий самий бідний, як і ти, хоч у мене багато ротів, які треба годувати, а в горщику завжди мало їжі, я все одно заберу її додому. Моя дружина подбає про неї.

І він дуже обережно підняв дитину, загорнув її в золотий плащ, щоб захистити від лютого холоду, й почав спускатися з пагорба до села. А його товариш лише дивувався з такої м’якосердості й вважав це нерозумною слабкістю.

Коли вони дісталися села, товариш сказав йому:

— Дитина залишилася тобі, отже плащ віддай мені. Справедливо буде поділити знахідку.

Та лісоруб відповів:

— Ні. Плащ не належить ні мені, ні тобі. Він належить лише дитині.

Побажавши товаришеві доброї дороги, він попрямував до свого дому й постукав у двері.

Коли дружина відчинила й побачила, що чоловік повернувся живий і неушкоджений, вона обняла його за шию й поцілувала. Потім зняла з його плечей в’язку хмизу, обтрусила сніг із чобіт і покликала до хати.

Та він сказав їй:

— Я знайшов дещо в лісі й приніс це тобі, щоб ти подбала про нього.

І не зрушив із порога.

— Що це? — вигукнула вона. — Покажи мені, бо в домі порожньо, і нам бракує дуже багатьох речей.

Тоді він відгорнув плащ і показав їй дитину, яка спала.

— Ой лишенько, чоловіче, — пробурмотіла вона. — Хіба в нас мало власних дітей, що ти ще приніс підкинуте дитя до нашого вогнища? Хто знає, чи не накличе воно на нас біди? І як ми маємо його ростити?

І вона розгнівалася на нього.

— Але це Хлопчик-зірка, — відповів він.

І розповів їй про дивовижні обставини, за яких знайшов немовля.

Та жінка не заспокоїлася. Вона насміхалася з нього, говорила сердито й вигукувала:

— Нашим дітям бракує хліба, а ми ще годуватимемо чуже? Хто подбає про нас? Хто дасть нам їжу?

— Але ж Бог дбає навіть про горобців і годує їх, — відповів чоловік.

— Хіба горобці не гинуть від голоду взимку? — різко запитала вона. — І хіба зараз не зима?

Чоловік нічого не відповів. Він і далі стояв на порозі. У відчинені двері з лісу увірвався крижаний вітер. Жінка здригнулася від холоду, затремтіла й сказала:

— Ти закриєш двері чи ні? До хати заходить страшенний холод, і я мерзну.

— Хіба в дім, де серце зачерствіло, не проникає завжди холодний вітер? — тихо запитав він.

Жінка нічого не відповіла, а лише мовчки підсунулася ближче до вогню.

Минув деякий час, і жінка обернулася до чоловіка. Її очі були повні сліз.

Тоді він швидко зайшов до хати, поклав дитину їй на руки, і вона поцілувала немовля, а потім поклала його в маленьке ліжечко поруч із наймолодшою власною дитиною.

А наступного ранку лісоруб узяв дивовижний золотий плащ і сховав його у велику скриню. Бурштинове намисто, що було на шиї дитини, його дружина теж зняла й поклала туди ж.

Так Хлопчик-зірка ріс разом із дітьми лісоруба, сидів з ними за одним столом і бавився поруч.

І з кожним роком він ставав дедалі вродливішим, так що всі мешканці села дивувалися його красі. Бо поки вони були смагляві й чорноволосі, він був світлий і ніжний, мов відшліфована слонова кістка. Його кучері нагадували золотаві пелюстки нарциса. Губи були мов пелюстки червоної квітки, очі — наче фіалки біля струмка з кришталево чистою водою, а тіло — мов польовий нарцис на луці, куди ще не ступала коса косаря.

Та саме ця краса стала для нього лихом.

Бо він виріс гордим, жорстоким і егоїстичним.

Він зневажав дітей лісоруба й усіх інших дітей у селі, кажучи, що вони низького роду, тоді як він — благородного походження, бо народився від Зірки. Він поставив себе над усіма й називав їх своїми слугами.

У ньому не було жалю ні до бідних, ні до сліпих, ні до калік, ні до будь-кого, хто страждав. Він кидав у них камінням, виганяв на дорогу й наказував іти просити милостиню деінде. Через це до села вдруге по милостиню приходили хіба що відчайдухи.

Він був закоханий у красу. Слабких, хворобливих і негарних він висміював та перетворював на посміховисько.

А найбільше любив самого себе.

Улітку, коли вітри стихали, він лежав біля криниці в саду священника, дивився у воду на диво власного обличчя й сміявся від захвату перед своєю вродою.

Часто лісоруб і його дружина докоряли йому та казали:

— Ми не поводилися з тобою так, як ти поводишся з тими, хто залишився сам і не має нічиєї допомоги. Чому ти такий жорстокий до всіх, хто потребує співчуття?

Часто старий священник кликав його до себе й намагався навчити любові до всього живого, кажучи:

— Муха — теж твій брат. Не кривдь її. Дикі птахи, що літають у лісі, народжені для свободи — не лови їх заради забави. Бог створив і сліпуна, і крота, і кожному визначив своє місце у світі. Хто ти такий, щоб приносити біль у Божий світ? Навіть худоба в полі славить Його.

Та Хлопчик-зірка не слухав цих слів. Він лише хмурився, глузував і повертався до своїх товаришів, щоб знову вести їх за собою.

А вони йшли за ним, бо він був красивий, швидкий, умів танцювати, грати на сопілці та творити музику. Куди б не повів їх Хлопчик-зірка — вони йшли за ним. Що б він не наказав — вони виконували. Коли він гострим очеретом проколював тьмяні очі кроту, вони сміялися. Коли кидав камінням у прокаженого — теж сміялися. У всьому він панував над ними, і їхні серця ставали такими ж жорстокими, як його власне.

Одного дня через село проходила бідна жебрачка. Її одяг був розірваний і подертий, а ноги кровоточили від кам’янистої дороги, якою вона довго йшла. Вона була виснажена й мала жалюгідний вигляд. Знесилена, жінка сіла відпочити під великим каштаном.

Та коли Хлопчик-зірка побачив її, він сказало своїм товаришам:

— Погляньте! Під тим гарним зеленим деревом сидить бридка жебрачка. Ходімо, проженемо її звідси — вона потворна й огидна.

Тож Хлопчик-зірка підійшов ближче до жебрачки, почав жбурляти в неї камінням і глузувати з неї. Жінка дивилася на нього з жахом в очах і не могла відвести погляду. Лісоруб, який неподалік колов дрова, побачив, що робить Хлопчик-зірка, і відразу кинувся до нього. Він суворо насварив хлопця й сказав:

— Невже твоє серце стало таким жорстоким, що ти не знаєш милосердя? Яке зло зробила тобі ця бідна жінка, що ти поводишся з нею так жорстоко?

Хлопчик-зірка почервонів від гніву, тупнув ногою й різко відповів:

— Хто ти такий, щоб допитувати мене? Я не твій син, щоб виконувати твої накази.

Лісоруб спокійно подивився на нього й мовив:

— Це правда. Але все ж саме я пожалів тебе, коли знайшов у лісі.

Щойно жінка почула ці слова, вона скрикнула й знепритомніла. Лісоруб узяв її на руки та відніс до свого дому, а його дружина почала доглядати за нею. Коли жінка опритомніла, перед нею поставили їжу та питво й почали заспокоювати. Та вона не торкнулася ні їжі, ні води, а лише схвильовано запитала лісоруба:

— Ти сказав, що знайшов дитину в лісі? І це сталося рівно десять років тому?

Лісоруб відповів:

— Так, я знайшов його саме в лісі. І так, минуло рівно десять років.

Жінка різко підвелася й вигукнула:

— А чи були при ньому якісь знаки? Чи не було в нього на шиї бурштинового намиста? І чи не був він загорнутий у золотий плащ, вишитий зорями?

— Усе було саме так, як ти кажеш, — відповів лісоруб.

Він дістав зі скрині золотий плащ і бурштинове намисто та показав їй. Ледь побачивши їх, жінка заплакала від радості. Її сльози текли без упину, а голос тремтів від хвилювання.

— Це мій син, мій маленький хлопчик, якого я втратила в лісі! — вигукнула вона. — Благаю тебе, поклич його швидше. Я обійшла весь світ, шукаючи його.

Тоді лісоруб разом із дружиною вийшли надвір, покликали Хлопчика-зірку й сказали йому:

— Іди до хати. Там на тебе чекає твоя мати.

Хлопчик-зірка кинувся всередину, сповнений подиву й радості. Його серце билося швидко — він уявляв, що зараз побачить прекрасну жінку, гідну його вроди.

Але коли він побачив ту, що чекала на нього, то зневажливо розсміявся.

— Де ж моя мати? — сказав він насмішкувато. — Я не бачу тут нікого, окрім цієї бридкої жебрачки.

Жінка простягнула до нього руки й тихо промовила:

— Я і є твоя мати.

Хлопчик-зірка спалахнув від люті.

— Ти божевільна, якщо кажеш таке! — вигукнув він. — Я не можу бути твоїм сином. Ти жебрачка, ти потворна й у лахмітті. Забирайся звідси, і я більше не хочу бачити твого огидного обличчя.

Та жінка впала перед ним на коліна й зі сльозами простягнула до нього руки.

— Ні, ти справді мій маленький син, якого я народила в лісі, — сказала вона тремтячим голосом. — Розбійники викрали тебе й залишили помирати, але я впізнала тебе, щойно побачила. Я впізнала й знаки — золотий плащ і бурштинове намисто. Я обійшла весь світ у пошуках тебе. Ходімо зі мною, мій сину… бо мені так потрібна твоя любов.

Та Хлопчик-зірка не зрушив із місця. Він замкнув перед нею не лише двері дому, а й двері власного серця. У хаті чулося лише гірке ридання жінки, сповнене болю та розпачу. Нарешті він заговорив до неї, і голос його був холодний та жорсткий.

— Якщо ти справді моя мати, то краще було б тобі ніколи сюди не приходити, — сказав він. — Ти принесла мені лише сором. Я вважав себе дитиною Зірки, а не сином жебрачки. Іди геть. Я більше не хочу тебе бачити.

— О, мій сину, — плакала жінка, — невже ти навіть не поцілуєш мене перед тим, як я піду? Я так багато вистраждала, щоб знайти тебе.

Та Хлопчик-зірка відповів безжально:

— Ні. Ти надто огидна, щоб я дивився на тебе. Я швидше поцілував би гадюку чи жабу, ніж тебе.

Тоді жінка підвелася й, гірко ридаючи, пішла назад у ліс. Коли Хлопчик-зірка побачив, що вона зникла, його серце не відчуло жалю — навпаки, він зрадів. Він поспішив назад до своїх товаришів, думаючи повернутися до звичних ігор та розваг. Але щойно діти побачили його, то відсахнулися й почали насміхатися.

— Який же ти бридкий! — кричали вони. — Ти гидкий, мов жаба, і огидний, мов гадюка. Забирайся геть! Ми більше не будемо з тобою гратися!

І вони вигнали його із саду.

Хлопчик-зірка насупився й спантеличено промовив до себе:

— Що вони таке кажуть?

Він не міг повірити їхнім словам. Йому здавалося, що це лише жорстокий жарт.

— Я піду до криниці й подивлюся у воду. Вона покаже мені мою красу.

Він підійшов до криниці й зазирнув у темну гладінь води. Та щойно побачив своє відображення, серце його завмерло від жаху. Його обличчя стало схожим на жаб’яче, а тіло вкрилося лускою, мов у гадюки. Хлопчик-зірка впав на траву й заплакав так гірко, як не плакав ніколи в житті.

— Це кара за мій гріх, — ридав він. — Я зрікся своєї матері, прогнав її, був гордим і жорстоким. За це мене й спіткало таке покарання. Я піду шукати її по всьому світу й не зупинюся, доки не знайду.

До нього підійшла маленька донька лісоруба. Вона тихо поклала руку йому на плече й сказала:

— Хіба так важливо, що ти втратив свою красу? Залишайся з нами. Я не сміятимуся з тебе.

Та Хлопчик-зірка похитав головою.

— Ні, — відповів він. — Я був жорстокий до своєї матері, і це зло стало моєю карою. Я мушу піти звідси й мандрувати світом, доки не знайду її й не випрошу прощення.

І він кинувся в ліс, кличучи матір. Він гукав її знову й знову, благав відповісти, але навколо панувала лише тиша. Цілий день він блукав між деревами, вигукуючи її ім’я, та ніхто не озвався. Коли сонце сховалося за обрій, він ліг спати на підстилці з листя. Птахи й звірі тікали від нього, пам’ятаючи його колишню жорстокість. Він залишився зовсім сам — лише жаба дивилася на нього зблизька, а повз повільно проповзала гадюка.

Вранці Хлопчик-зірка прокинувся, зірвав із дерев гіркі ягоди й з’їв їх, бо страшенно зголоднів. Потім знову рушив крізь великий ліс, тяжко плачучи. У кожного, кого зустрічав на шляху, він запитував, чи не бачили вони його матері. Він звернувся до Крота й сказав:

— Ти ходиш під землею. Скажи, чи немає там моєї матері?

Кріт відповів холодно:

— Ти осліпив мене. Звідки мені знати?

Тоді Хлопчик-зірка звернувся до Коноплянки:

— Ти літаєш над верхівками найвищих дерев і бачиш увесь світ. Скажи, чи бачила ти мою матір?

Коноплянка відповіла йому холодно:

— Ти обрізав мені крила собі на втіху. Як же тепер я можу літати?

Тоді Хлопчик-зірка звернувся до маленької Білочки, що жила на ялині й тремтіла в самотності:

— Де моя мати?

Білочка глянула на нього з гіркотою й відповіла:

— Ти вбив мою матір. Невже тепер хочеш убити й свою?

Хлопчик-зірка заплакав, схилив голову й благав у всіх Божих створінь про прощення. Потім він знову рушив далі крізь ліс, не припиняючи шукати жебрачку, яка була його матір’ю. На третій день він дістався краю лісу й вийшов на широкий рівнинний простір. Але навіть там його пошуки не дали жодної надії. Перед ним лежав великий світ, холодний і байдужий.

Коли Хлопчик-зірка проходив через села, діти сміялися з нього й жбурляли камінням. Селяни не дозволяли йому навіть переночувати в хлівах, боячись, що його потворність принесе псування зерну в коморах. Наймити виганяли його геть, і ніхто не виявляв до нього співчуття. Ніхто ніде не чув і про жебрачку, яку він шукав. Так минали дні, місяці, роки.

Три роки Хлопчик-зірка блукав світом. Часто йому здавалося, що він бачить матір попереду на дорозі — самотню постать у лахмітті. Він кликав її й кидався навздогін, аж поки гостре каміння не роздирало йому ноги до крові. Але щоразу вона ніби розчинялася в повітрі. Люди, яких він питав дорогою, лише заперечували, що бачили таку жінку, або насміхалися з його горя.

Упродовж трьох років він блукав світом, і ніде не зустрів ані любові, ані милосердя, ані доброти. Увесь світ став для нього саме таким, яким колись він сам зробив його для інших у часи своєї гордині. Тепер він пожинав те, що колись посіяв. Жорстокість поверталася до нього з усіх боків. І кожен день його мандрів лише глибше відкривав йому правду про власне минуле.

Одного вечора Хлопчик-зірка підійшов до брами міста, оточеного міцними мурами, що височіло над річкою. Він був виснажений, ноги його боліли від ран, але все ж він намагався увійти всередину. Та вартові, що стояли біля воріт, опустили перед ним алебарди й грубо перепинили шлях.

— Чого тобі треба в місті? — суворо запитали вони.

— Я шукаю свою матір, — відповів Хлопчик-зірка. — Благаю вас, дозвольте мені пройти. Можливо, вона перебуває в цьому місті.

Вартові розсміялися. Один із них, погладжуючи чорну бороду, сперся на щит і глузливо мовив:

— Твоя мати навряд чи зрадіє, побачивши тебе. Ти гидкіший за болотяну жабу й огидніший за гадюку з трясовини. Забирайся геть. Твоєї матері немає в цьому місті.

Інший вартовий, що тримав у руках жовтий прапор, запитав:

— Хто твоя мати? І чому ти її шукаєш?

Хлопчик-зірка відповів:

— Моя мати — жебрачка, як і я сам. Я жорстоко скривдив її й тепер шукаю, щоб благати про прощення. Дозвольте мені пройти, якщо вона справді тут.

Та вони не захотіли його слухати. Вартові почали підштовхувати його вістрями списів і силоміць відганяти від воріт. Хлопчик-зірка відступив, плачучи від болю й приниження. І саме в цю мить до брами підійшов чоловік у розкішних обладунках, оздоблених золотими квітами. На його шоломі був крилатий лев.

Він звернувся до вартових:

— Хто це хотів увійти до міста?

Вони відповіли:

— Це жебрак, син жебрачки. Ми прогнали його.

Чоловік голосно розсміявся.

— Ні, — сказав він. — Ми краще продамо це гидке створіння в рабство. Його ціна — лише чаша солодкого вина.

Поруч проходив старий чоловік із злим, потворним обличчям. Почувши ці слова, він зупинився й сказав:

— Я куплю його за цю ціну.

Заплативши обумовлену плату, старий схопив Хлопчика-зірку за руку й повів його до міста.

Після того як вони пройшли безліччю вузьких вулиць, старий привів Хлопчика-зірку до маленьких дверей, вбудованих у високу стіну, густо обплетену гранатовим деревом. Старий торкнувся дверей перснем із різьбленого яшму, і вони безшумно відчинилися. За ними вели п’ять латунних сходинок униз — до саду, повного чорних маків і зелених глиняних посудин із випаленої глини. Усе довкола здавалося дивним, тривожним і неприродно тихим. Тоді старий дістав зі свого тюрбана шовкову хустку з хитромудрим візерунком, зав’язав нею очі Хлопчикові-зірці й грубо погнав його поперед себе.

Коли пов’язку зняли, Хлопчик-зірка побачив, що стоїть у підземеллі. Кам’яні стіни були сирі й холодні, а тьмяне світло давала лише лампа з рогу, підвішена під стелею. Старий поставив перед ним черствий запліснявілий хліб на дерев’яній дошці й наказав:

— Їж.

Потім подав чашу з солонуватою водою й сказав:

— Пий.

Коли Хлопчик-зірка поїв і напився, старий вийшов, замкнув двері та ще й закріпив їх важким залізним ланцюгом.

Наступного ранку старий повернувся. Це був не хто інший, як найхитріший чаклун усієї Лівії, який навчився свого мистецтва у таємничого мага, що мешкав серед гробниць Нілу. Він увійшов, насупився й суворо подивився на Хлопчика-зірку.

— У лісі біля брами цього міста є три золоті монети, — сказав він. — Одна зроблена з білого золота, друга — із жовтого, а третя — з червоного. Сьогодні ти принесеш мені монету з білого золота. Якщо ж повернешся без неї, я накажу відшмагати тебе сотнею ударів.

Чаклун підійшов ближче, і в його голосі задзвеніла жорстокість.

— Іди негайно. На заході сонця я чекатиму тебе біля дверей саду. Дивись, принеси біле золото, інакше тобі буде дуже зле. Ти мій раб. Я купив тебе за ціну чаші солодкого вина.

Після цих слів він знову зав’язав очі Хлопчикові-зірці шовковою хусткою, провів його через дім, через сад чорних маків, підняв латунними сходами й вивів на вулицю.

Хлопчик-зірка вийшов за міську браму й попрямував до лісу, про який говорив чаклун. Зовні ліс здавався напрочуд прекрасним. У ньому співали птахи, у повітрі пливли пахощі квітів, а сонячне світло м’яко ковзало між деревами. Побачивши таку красу, Хлопчик-зірка навіть відчув слабкий проблиск надії й ступив під зелене склепіння дерев.

Та ця краса виявилася оманливою. Куди б він не йшов, із землі виростали колючі терни й жорсткі ожинові кущі, що чіплялися за його одяг і рвали шкіру. Жалкі кропиви обпікали ноги, а будяки впивалися в тіло гострими шипами, мов кинджалами. Хлопчик-зірка терпів страшенний біль, але вперто продовжував шукати монету з білого золота. Він обійшов увесь ліс від ранку до полудня, від полудня до самого заходу сонця, та так і не знайшов жодного сліду скарбу.

Коли сонце почало ховатися за обрій, Хлопчик-зірка зупинився. Його руки були подряпані, ноги в крові, а серце сповнене відчаю. Він повернув назад до міста, гірко плачучи дорогою. Бо знав, яка доля чекає на нього, якщо він повернеться з порожніми руками.

Та коли Хлопчик-зірка вже дістався узлісся, він раптом почув із густого чагарнику жалібний крик, сповнений болю. На мить він забув про власне горе й кинувся назад, туди, звідки лунав звук. У заростях він побачив маленького Зайця, що потрапив у пастку, залишену мисливцем. Тваринка марно намагалася вирватися й тремтіла від страху та болю. І тоді в серці Хлопчика-зірки прокинулося співчуття.

Він обережно нахилився, звільнив Зайця з пастки й лагідно сказав:

— Я сам лише раб, але принаймні можу подарувати тобі свободу.

Зайчик уважно подивився на нього й несподівано заговорив людським голосом:

— Ти подарував мені волю. Чим я можу віддячити тобі?

Хлопчик-зірка сумно відповів:

— Я шукаю монету з білого золота, але не можу її знайти. Якщо я не принесу її своєму господарю, він жорстоко поб’є мене.

Зайчик сіпнув вушками й промовив:

— Іди за мною. Я відведу тебе до неї, бо знаю, де вона схована і для чого призначена.

Хлопчик-зірка без вагань рушив слідом. Невдовзі вони дісталися величезного дуба. У глибокій тріщині його стовбура Хлопчик-зірка побачив те, що шукав увесь день — монету з білого золота. Він вихопив її, і його серце наповнилося радістю.

— Добро, яке я зробив для тебе, ти повернув мені сторицею, — сказав Хлопчик-зірка. — За одну послугу ти віддячив у сто разів більше.

Та Заєць лише тихо відповів:

— Ні. Я лише відплатив тобі так, як ти вчинив зі мною.

І в ту ж мить він стрімко зник у хащах. А Хлопчик-зірка поспішив до міста.

Біля міської брами сидів прокажений. Його обличчя майже повністю ховав сірий полотняний каптур, і лише крізь отвори для очей виднілися очі, що жевріли, мов червоне вугілля. Побачивши Хлопчика-зірку, він ударив у дерев’яну миску, задзвонив дзвоником і благально вигукнув:

— Подай мені монету, інакше я помру з голоду. Мене вигнали з міста, і ніхто не має до мене жалю.

Хлопчик-зірка зупинився й із болем сказав:

— На жаль, у мене є лише одна монета. Якщо я не принесу її своєму господарю, він жорстоко мене поб’є, бо я його раб.

Та прокажений не переставав благати. Його голос був слабкий, але сповнений такого відчаю, що серце Хлопчика-зірки здригнулося. І зрештою співчуття перемогло страх. Він дістав монету з білого золота й віддав її прокаженому.

Коли Хлопчик-зірка повернувся до дому чаклуна, той уже чекав на нього. Він відчинив двері, впустив хлопця всередину й одразу запитав:

— Де монета з білого золота?

Хлопчик-зірка опустив очі й тихо відповів:

— У мене її немає.

Обличчя чаклуна перекосилося від люті. Він накинувся на Хлопчика-зірку й жорстоко побив його. Потім поставив перед ним порожню тарілку й насмішкувато сказав:

— Їж.

Після цього поставив порожню чашу й кинув:

— Пий.

А тоді знову замкнув його в підземеллі.

Наступного ранку чаклун повернувся. Його очі палали холодною жорстокістю. Він став перед Хлопчиком-зіркою й промовив:

— Якщо сьогодні ти не принесеш мені монету з жовтого золота, ти назавжди залишишся моїм рабом. І цього разу отримаєш уже триста ударів батогом.

Хлопчик-зірка знову вирушив до лісу. Весь день він шукав монету з жовтого золота, обходячи стежки, хащі й зарості, але ніде не міг її знайти. Сонце вже почало хилитися до заходу, коли він знесилено сів на землю й заплакав. Його серце стискалося від відчаю, бо він знав, яке покарання чекає на нього. І саме тоді до нього підбіг маленький Заєць, якого він колись урятував із пастки.

Заєць уважно глянув на нього й запитав:

— Чому ти плачеш? І що шукаєш у цьому лісі?

Хлопчик-зірка відповів крізь сльози:

— Я шукаю монету з жовтого золота, заховану тут. Якщо не знайду її, мій господар поб’є мене й назавжди залишить своїм рабом.

— Іди за мною, — вигукнув Заєць і стрімко помчав уперед.

Хлопчик-зірка побіг слідом. Заєць вів його крізь густий ліс, аж доки вони не дісталися невеликого озерця з тихою прозорою водою. Заєць зупинився біля берега. На дні водойми, крізь прозору воду, Хлопчик-зірка побачив жадану монету з жовтого золота. Він швидко дістав її й радісно скрикнув.

— Як мені віддячити тобі? — сказав Хлопчик-зірка. — Адже це вже вдруге ти рятуєш мене.

Та Заєць лагідно відповів:

— Ні. Ти першим пожалів мене.

Після цих слів він знову зник у хащах.

Хлопчик-зірка поклав монету з жовтого золота до своєї торбини й поспішив до міста. Та біля брами його знову побачив прокажений. Він підвівся, кинувся назустріч, упав на коліна й благально вигукнув:

— Дай мені хоч одну монету, інакше я помру з голоду.

Хлопчик-зірка важко зітхнув.

— У мене є лише одна монета з жовтого золота. Якщо я не принесу її своєму господарю, він поб’є мене й залишить рабом.

Та прокажений не припиняв просити. Його голос був сповнений такого відчаю, що Хлопчик-зірка знову відчув у серці співчуття. І хоч страх стискав його душу, він не зміг відмовити. Зрештою він дістав монету з торбини й віддав її прокаженому. Той узяв її тремтячими руками, а Хлопчик-зірка мовчки рушив далі.

Коли він повернувся до дому чаклуна, той уже чекав на нього. Він впустив хлопця всередину й одразу запитав:

— Де монета з жовтого золота?

Хлопчик-зірка тихо відповів:

— У мене її немає.

Чаклун розлютився. Він накинувся на Хлопчика-зірку, жорстоко побив його, закував у важкі кайдани й знову кинув у темне підземелля.

Наступного ранку чаклун прийшов до нього ще лютіший, ніж раніше. Його голос був холодний, мов сталь.

— Якщо сьогодні ти принесеш мені монету з червоного золота, я дарую тобі свободу. Але якщо повернешся без неї — я вб’ю тебе.

Того ж дня Хлопчик-зірка втретє вирушив до лісу. Він шукав монету з червоного золота від ранку й до вечора, обстежуючи кожен куточок, але даремно. Коли настав вечір, він знову сів на землю й заплакав. Його сили були на межі, а серце — сповнене розпачу. І тоді перед ним знову з’явився маленький Заєць.

Заєць сказав:

— Монета з червоного золота, яку ти шукаєш, лежить у печері просто за твоєю спиною. Не плач більше — радій.

Хлопчик-зірка підвівся й схвильовано вигукнув:

— Як мені віддячити тобі? Це вже втретє ти рятуєш мене!

Та Заєць лише усміхнувся по-своєму й відповів:

— Ні. Ти першим виявив до мене милосердя.

І знову стрімко зник серед дерев.

Хлопчик-зірка увійшов до печери. У найдальшому її куті, серед тіней і холодного каміння, лежала монета з червоного золота. Він підняв її, поклав до торбини й поспішив до міста. Та біля брами його вже чекав прокажений. Він стояв просто посеред дороги й благально вигукнув:

— Віддай мені монету з червоного золота, інакше я помру.

Хлопчик-зірка подивився на нього. Він знав, що цього разу втратить усе — можливо, навіть життя. Та, побачивши чужий біль, він знову не зміг відвернутися. Його серце остаточно навчилося милосердя. Він простягнув прокаженому монету з червоного золота й тихо сказав:

— Твоя потреба більша за мою.

Але серце його було важким, мов камінь. Бо він добре знав, яка страшна доля тепер чекає на нього.

Та коли Хлопчик-зірка проходив міською брамою, вартові раптом схилилися перед ним і вклонилися, вигукуючи:

— Який прекрасний наш володар!

За ним одразу ж рушив натовп містян, і всі почали повторювати:

— Немає у світі нікого, хто був би настільки вродливий!

Хлопчик-зірка заплакав і подумав:

— Вони насміхаються з мене й глузують із мого страждання.

Але натовп був таким великим, що він збився зі шляху й зрештою опинився на великій площі, де височів королівський палац.

Брама палацу відчинилася, і жерці разом із вищими урядовцями вибігли назустріч. Вони впали перед ним ниць і сказали:

— Ти наш володар, якого ми чекали, і син нашого Короля.

Та Хлопчик-зірка відповів їм:

— Я не син короля, а дитина бідної жебрачки. І як ви можете казати, що я прекрасний, якщо я знаю, що став потворним?

Тоді воїн у обладунках, оздоблених золотими квітами, з крилатим левом на шоломі підняв щит і вигукнув:

— Як може мій володар говорити, що він не прекрасний?

Хлопчик-зірка подивився — і побачив, що його обличчя знову стало таким, як раніше. Його краса повернулася, а в очах з’явилося щось нове, чого він раніше не мав.

Жерці й урядовці впали на коліна й промовили:

— Давня пророцтво збулося: сьогодні прийшов той, хто має правити нами. Тож нехай наш володар прийме цю корону і цей скіпетр і править нами з мудрістю та милосердям.

Але Хлопчик-зірка відповів:

— Я не гідний цього, бо зрікся тієї, що народила мене. Я не матиму спокою, доки не знайду її і не отримаю її прощення. Відпустіть мене — я мушу знову мандрувати світом.

І, сказавши це, він обернувся до вулиці, що вела до міської брами. І раптом серед натовпу біля вартових він побачив жебрачку — свою матір. А поруч із нею стояв прокажений, який колись сидів біля дороги.

Радісний крик вирвався з його грудей. Він кинувся до неї, впав на коліна й поцілував її зранені ноги, заливаючи їх сльозами.

— Мати, я зрікся тебе в час своєї гордині. Прийми мене тепер у час мого смирення. Я дав тобі ненависть — дай мені любов. Я відкинув тебе — прийми своє дитя.

Та жебрачка не відповіла жодного слова. Хлопчик-зірка простягнув руки й торкнувся білих ніг прокаженого.

— Тричі я виявив до тебе милосердя, — сказав він. — Скажи моїй матері бодай одне слово.

Але й прокажений мовчав. І Хлопчик-зірка знову заплакав:

— Мати, мої страждання нестерпні. Прости мене, і я піду геть.

Тоді жебрачка поклала руку йому на голову й тихо сказала:

— Устань.

І прокажений також поклав руку йому на голову й промовив:

— Устань.

Хлопчик-зірка підвівся — і побачив, що перед ним стоять Король і Королева.

Королева сказала:

— Це твій батько, якому ти допоміг у час його нужди.

А Король промовив:

— А це твоя мати, чиї ноги ти омив своїми сльозами.

Вони обійняли його, поцілували й привели до палацу. Там його вбрали в розкішні шати, поклали на голову корону, дали скіпетр у руку. І він став правителем міста біля річки. Він правив мудро, справедливо й милосердно. Він вигнав злого чаклуна, щедро нагородив лісоруба та його дружину, а їхніх дітей звів у високу шану. Він не дозволяв нікому кривдити ні тварин, ні птахів, навчав любові, доброті й милосердю. Бідним він давав хліб, нагим — одяг, і в країні настав мир і достаток.

Та правив він недовго, бо надто великі були його страждання і надто сильним вогнем стало його випробування. Через три роки він помер. А той, хто прийшов після нього, правив уже жорстоко.