«Кар’єра Ругонів», розділ V
Попереду стелилися дороги, облиті блідим місячним сяйвом.
Вийшовши за місто, на ці холодні осяяні ниви, повстанський загін продовжував свій героїчний похід. Епопея, що підхопила і понесла з собою Мієту та Сільвера, цих дорослих дітей, котрі прагнули любові й волі, священна, величава, вдиралася, мов вільний вітер, у ницу комедію Макарів та Ругонів. Грізний народний голос часами гримів, забиваючи балаканину жовтого салону й просторікування дядька Антуана. І фарс, вульгарний, безсоромний фарс обертався в велику історичну драму.
Вийшовши з Пласана, повстанці попрямували на Оршер. Вони гадали прибути до цього міста о десятій ранку. Дорога туди в’ється за течією Віорни, поміж схилами горбів, що їх обмиває річка. Ліворуч долина шириться, стелеться безмежним зеленим килимом, де-не-де цяткованим сірими плямами сіл. Праворуч громадяться безрадісні верховини Гаррігського хребта, каменисті поля, іржаві, наче попалені сонцем, шпилі. Битий шлях, що подекуди переходить у сошу, тягнеться серед величних скель; поміж них на кожному кроці розгортається краєвид на долину. Нема нічого дикішого, грандіознішого, ніж ця дорога, прорубана в схилі гори. Ці місця вселяють якийсь побожний жах, особливо вночі.
У блідому місячному світлі повстанці посувалися, мов вулицею якогось зруйнованого химерного міста; по обидва боки цієї вулиці наче підносилися храми; місяць перетворював кожну скелю то в недовирізьблену колону, то в зруйновану капітель, то в мур з таємничими портиками. Увишині дрімали Гаррігські гори. Широкий масив, затоплений білим місячним сяйвом, схожий на місто велетів, з вежами, обелісками, кам’яницями і терасами, що заступали півнеба; а внизу, там, де лежала рівнина, ширився океан розсіяного світла, безмежний простір, де стелився серпанок світлого туману. Повстанцям увижалось, що вони йдуть безкраєю сошею, круговою дорогою, прокладеною понад берегом фосфорного моря і вперезаною в межі якоїсь незнаної країни.
Ту ніч Віорна глухо ревіла під придорожніми скелями. Крізь безугавне ревіння води повстанці чули пронизливі жалібні зойки дзвонів. Села, розкидані рівниною по той бік річки, піднімалися одне по одному, били на сполох, запалювали вогнища. Аж до ранку безугавне подзвіння супроводило колону, що йшла крізь ніч, і видко було, як повстання пробігає долиною, ніби вогонь пороховою ниткою. Криваві ватри пронизували пітьму, далекий спів долітав глухими перекотами, безмежний простір утопав у сріблястій місячній млі, хвилювався, немов од раптових спалахів гніву. І протягом багатьох льє краєвид не змінювався.
Люди йшли, гарячково збуджені, паризькі події запалили серця республіканців, вони раділи, бачачи цей обшир, охоплений заколотом. Сп’янілі мрією про загальне повстання, вони вірили, що вся Франція йде слідом за ними. Там, за Віорною, в безкрайому морі розлитого сяйва, їм увижалися незліченні лави, що, як і вони, поспішали на захист Республіки. Ці малорозвинуті, наївні й легковірні люди не сумнівалися в легкій і певній перемозі. Вони схопили б і розстріляли, мов зрадника, всякого, хто в цю урочисту годину сказав би їм, що тільки вони мужньо виконують свій обов’язок, а вся країна, приголомшена острахом, дозволяла зв’язати собі руки й ноги.
Та ще й їх підбадьорювали вітання, що ними їх зустрічали в придорожніх селах, розкиданих на Гаррігському узгір’ї. При появі загону мешканці схоплювалися з ліжок; жінки вибігали з домів і бажали повстанцям швидкої перемоги; чоловіки, котрі не встигли одягтися, хапали першу-ліпшу зброю і приставали до загону. І в кожному селі колону зустрічали криком, оплесками і проводжали теплим напутнім словом.
Перед світанком місяць сховався за гори; повстанці йшли і йшли прудкою ходою, в густій темряві зимової ночі; вони не помічали більше ні долини, ні гір. Чули тільки жалібне бовкання дзвонів десь у глибині темряви, наче той невидимий бій барабана, невідомого де захованого. Ці безнадійні заклики дзвонів безупинно підганяли повстанців.
Юрба захопила з собою Мієту й Сільвера. На ранок дівчина почала знемагати з утоми. Вона ледве переступала дрібними, швидкими кроками, не встигаючи за величезними кроками дужих молодчаг, що її оточували. Проте вона збирала всі свої сили, щоб не нарікати, бо їй важко було признатися, що вона слабша за чоловіків. Ще на початку походу Сільвер узяв її під руку; тепер, бачачи, що прапор вислизає поволі з її закляклих пальців, він хотів узяти його, щоб Мієті полегшало. Але вона розгнівалася й, зрештою, дозволила йому тільки підтримувати прапора однією рукою, сама несла його далі на своєму рамені. З дитячою впертістю вона не хотіла розлучатися з своєю героїчною ролею, всміхаючись молодому чоловікові щоразу, як той позирав на неї з турботною ніжністю. Але коли місяць зайшов, Мієта в пітьмі геть зів’яла. Сільвер почув, як вона поважчала на його руці. Він узяв у неї прапора й обняв за стан, щоб, бува, вона не спіткнулася. Але дівчина ні разу не скаржилася на втому.
— Ти зовсім замучилася, моя бідна Мієто! — мовив її товариш.
— Так, трохи втомилася, — озвалася вона здавленим голосом.
— Чи, може, перепочинемо?
Вона не відповіла, але Сільвер відчув, що вона ледве стоїть на ногах. Тоді він передав прапора одному з повстанців і вийшов з лав, підтримуючи Мієту. Вона пробувала пручатися, їй соромно було, що її трактують, як дитину. Але Сільвер заспокоїв її, кажучи, що знає стежку навпростець — вдвоє коротшу дороги. Можна буде відпочити з добру годину й прийти до Оршера водночас із повстанським загоном.
Було тоді біля шостої години ранку. Легенький туман уже підіймався над Віорною. Ніч, здавалося, стала ще чорніша. Молоді люди помацки злізли по схилу і посідали на скелі. Вони загубились у безодні темряви, ніби на шпилі, що виступає з океану. Коли завмер уже навіть далекий гомін армії, в цій порожнечі чути було тільки два дзвони: один, дзвінкий, долинав звідкись зі сходу, з якогось придорожнього села, а другий, віддалений, приглушений, наче відповідав першому на його жагучу скаргу глухим риданням. Здавалося, дзвони десь у проваллі небуття розповідають один одному про сумний кінець усесвіту.
Мієта та Сільвер, зігріті швидкою ходою, спочатку не відчували холоду. Вони мовчки слухали з невимовним сумом цей дзвін, від якого тремтіла ніч. Нічого не було видно. Мієті зробилося боязко, вона знайшла Сільверову руку й стисла її. Гарячкове збудження останніх годин, що підгонило їх, несло їх уперед, змусило забути про все, раптово вляглося; вони сиділи на цьому несподіваному привалі, припавши одне до одного, розгублені, розбиті, ніби очутившись від якоїсь важкої сонної мари. Їм здавалося, що море викинуло їх на якийсь берег і відступило назад. Необорна втома кинула їх у непритомне одубіння; їхній пал вигас; вони забули про загін, що його мали наздогнати; і журно і солодко їм було сидіти так, удвох, тримаючись за руки в непривітній імлі.
— Ти не гніваєшся на мене? — спитала, зрештою, дівчина. — Я йшла б з тобою всю ніч, але вони так швидко бігли, що я захекалася.
— Чому б я мав гніватися? — сказав Сільвер.
— Не знаю. Я боюся, що ти мене розлюбиш. Я б рада робити такі великі кроки, як ти, і йти ввесь час не зупиняючись. А тепер ти подумаєш, що я мала дитина.
Сільвер усміхнувся в темряві. Мієта здогадалась, що він усміхається. Вона провадила рішучим голосом:
— Ти все ставишся до мене, наче до сестри. А я хочу бути твоєю жінкою. — І самохіть притягла Сільвера до своїх грудей. Вона тримала його в своїх обіймах, шепочучи:
— Нам робиться холодно, зігріємось отак.
Настала мовчанка. До цієї тривожної години кохання їхнє мало відтінок братерської ніжності. В своїй незайманості вони все ще вважали за приязнь захоплення, що примушувало їх безперестанно обійматися й тримати одне одного в обіймах міцніше, довше, ніж брат і сестра. Але, при всій чистоті їхнього кохання, вони з кожним днем хвилювалися все більше. З віком, з пізнанням ця ідилія мала перейти в палку жагу, сповнену південного вогню. Коли дівчина кидається на шию хлопцеві, це означає, що вона вже стала жінкою і приспана в ній жіноча природа ладна пробудитися з першою ласкою. Коли закохані цілують одне одного в щоку, це означає, що вони, самі про те не здогадуючись, уже шукають вуст. Поцілунок зроджує полюбовників. Ось цієї чорної холодної грудневої ночі, під сумне бовкання жалібного дзвону, Мієта та Сільвер обмінялися тим першим поцілунком, що від нього вся кров ринула від серця до вуст.
Вони мовчали, щільно притиснувшись одне до одного. Мієта сказала Сільверові: “Зігріємось отак”, — і вони простодушно чекали, що їм стане тепліше. Скоро гарячі хвилі почали переходити крізь одяг. Вони відчули, що обійми палять їх, почули, що їхні груди здіймаються єдиним зітханням. Ними опанувала втома і навіяла на них якусь дивну сонливість. Тепер їм зробилося гаряче; примкнувши повіки, вони бачили спалахи світла, в голові їм шуміло. Цей стан болісного щастя тривав усього декілька хвилин, але їм він здався безкраїм. Непомітно, наче вві сні, вуста їхні злилися. Поцілунок був пожадливий, довгий, їм здавалося, що ніколи вони ще так не цілувалися; їм стало боляче, й вони відсунулись одне від одного. Нічний холод остудив їх пал; засоромлені, вони сиділи осторонь одне від одного.
Два дзвони і далі сумно перегукувалися між собою в чорній безодні. Мієта тремтіла, перелякана, й не насмілювалася пригорнутися до Сільвера. Вона не знала навіть, чи він тут, бо не чула найменшого його руху. Обоє були сповнені гострого почуття, що його збудив у них поцілунок. Слова підступили до вуст, їм хотілося подякувати одне одному, поцілуватися знову. Але водночас їм було соромно свого жагучого щастя, і вони воліли б ніколи більше не відчувати його, ніж заговорити про нього вголос. Коли б не швидка хода, що збентежила їм кров, коли б не густа темрява і не спільниця — темна ніч, вони б і далі цілували одне одного в щоку, як приятелі. В Мієті озвалася дівоча соромливість. Після палкого Сільверового поцілунку в прихильній пітьмі, де розквітало її серце, вона пригадала грубі образи Жюстена. Всього кілька годин тому вона слухала не червоніючи, як він лаяв її повією, питав, коли хрестини, кричав, що батько допоможе їй розродитися копняком, коли тільки вона насмілиться повернути до Жа-Мефрену, Мієта плакала, хоча й не розуміла його, плакала, бо вгадувала в його словах щось гризьке. Але зараз, стаючи жінкою, вона зі своєю наївністю боялась, що поцілунок розпашілий на її обличчі, вкрив її ганьбою, тією ганьбою, якою таврував її Жюстен. Їй стало страшно, й вона заридала.
— Що з тобою? Чому ти плачеш? — спитав стурбовано Сільвер.
— Та нічого, — прошепотіла вона, — я й сама не знаю.
А потім, ніби мимоволі, крізь сльози:
— Ох, я нещасна! Мені ще не було й десяти років, як у мене кидали камінням, а тепер до мене ставляться, як до останньої тварюки. Жюстен мав слушність, прилюдно паплюжачи мене. Те, що ми з тобою робимо, Сільвере, це гріх.
Молодий хлопець був вражений, він обійняв її, намагаючись якось утішити.
— Я ж люблю тебе, — шепотів він, — я твій брат. Що ж тут грішного? Ми поцілувались, бо нам було холодно. Ми ж цілувалися щовечора, коли прощалися.
— Е! Зовсім не так, як оце нині, — сказала вона ледве чутно. — Не треба більше робити цього, бачиш, це, мабуть, гріх, бо мені стало дуже ніяково. Тепер люди почнуть сміятися з мене, а я й не насмілюся захищати себе, бо вони ж мають слушність.
Молодий чоловік мовчав, не знаходячи слів, щоб заспокоїти розтривожену уяву цієї тринадцятилітньої дівчинки, тремтячої і наляканої першим любовним поцілунком. Він притулив її ніжно до своїх грудей, бо відчував, що заспокоїть її, коли повернеться до теплої люботи обіймів. Але Мієта випручнулася.
— Знаєш що, ходімо звідси, ходімо геть звідси! Я не можу вернутися до Пласана; дядько поб’є мене, і все місто тикатиме на мене пальцями…
Нараз її огорнув розпач:
— Ні, я якась проклята, я не дозволю тобі кинути тітку Діду, щоб іти зі мною! Покинь мене десь на битій дорозі!
— Мієто! Мієто! — заблагав Сільвер. — Не кажи так.
— Ні, ні, я звільню тебе! Будь-бо розсудливий. Мене вигнали, мов ту паскуду. Коли ми вернемося укупі, тобі доведеться щодня битися через мене. Ні, я не хочу!
Молодий чоловік знову міцно поцілував її в уста, шепочучи:
— Ти будеш мені дружиною, й ніхто не насмілиться ображати тебе.
— О, благаю тебе, — сказала вона з слабим криком, — не цілуй мене так, не обіймай мене так. Мені боляче.
Потім, помовчавши, вона додала:
— Ти сам знаєш, що я не можу бути тобі за жінку. Ми ще надто молоді. Доведеться чекати, а я тим часом помру з сорому. Дарма ти обурюєшся, все одно тобі доведеться кинути мене де-небудь.
Тут Сільвер не витримав і заридав тим сухим чоловічим плачем, що шматує серце. Мієта злякалася; бідний хлопець увесь тремтів у її обіймах, і вона цілувала його обличчя, забуваючи, що поцілунки обпалюють губи. Вона сама винна. Вона — дурненька — не могла виносити жагучої насолоди його пестощів. Чому це їй стало так сумно, коли Сільвер поцілував її так, як ще не цілував ніколи? І вона тулила його до своїх грудей, наче просила в нього вибачення за те, що засмутила його. Вони плакали, стискуючи одне одного тремтячими руками, і від їхніх сліз темна груднева ніч здавалася ще похмуріша. А десь далеко дзвони безупинно бовкали далі…
— Краще вмерти, — вимовив Сільвер серед плачу, — краще вмерти!
— Годі-бо плакати, пробач мені, — лепетала Мієта, — я ж бо міцна, я зроблю все, чого ти тільки забажаєш.
Молодий чоловік витер сльози.
— Ти правду кажеш, — вимовив він. — Ми не можемо повернутися до Пласана. Але ще рано вдаватися в тугу. Коли ми переможемо, я візьму тітку Діду і всі ми поїдемо далеко-далеко. А коли не переможемо…
Він зупинився.
— А коли не переможемо?.. — перепитала Мієта.
— Тоді хай буде воля божа, — провадив далі Сільвер, притишивши голос. — Мене, без сумніву, не буде серед живих, ти втішиш бідну стару. Так буде краще…
— Правда, — прошепотіла дівчина, — краще вже вмерти.
Відчувши це бажання смерті, вони щільніше притулилися одне до одного. Мієта вирішила вмерти разом з Сільвером. Він казав тільки про себе, але вона відчувала, що він з радістю візьме її з собою в домовину. Вони там кохалися б краще, ніж під сонцем. Тітка Діда теж умре і приєднається до них. Це прагнення розкішної насолоди було в Мієти ніби передчуттям, і розпачливі голоси журних дзвонів, здавалося, обіцяли їм, що небо незабаром уволить їхнє бажання. “Вмерти, вмерти!” — дзвони повторювали це слово все дужче й дужче, і закохані віддалися цьому заклику з темряви; їм здавалося, що вони западають в останній сон, непробудну дрімоту, приспані теплом обіймів, палкістю вуст, що знову злилися.
Мієта вже не відсувалася від Сільвера. Вона сама припала вустами до його вуст, а він мовчки палко шукав тієї радості, тих пестощів, що їхнього болю Мієта спочатку не могла виносити.
Думка про близьку смерть схвилювала її; не соромлячись, вона тулилася до свого любого і, здавалося, бажала, перш ніж лягти в домовину, випити до дна ці всі втіхи, що їх вона ледве встигла доторкнутися вустами; здавалося, вона сердиться, що не може зразу пізнати всю їхню болісну, незнану люботу. Мієта вгадувала, що за поцілунком ховається ще щось, і це невідоме лякало і водночас вабило її пробуджені почуття, і вона вся віддалася тим почуттям. Вона ладна була благати Сільвера з безсоромною наївністю незайманиць розідрати останню завісу. А він, збожеволівши від пестощів, сповнений безмежного щастя, знесилений, не хотів нічого більшого, нібито навіть не вірив, що є якась інша насолода.
Коли Мієті зайнявся вже дух і коли вона почула, що слабіє вже жагуча радість перших обіймів, вона пробурмотіла:
— Я не хочу вмирати, поки ти мене не любитимеш по-справжньому. Я хочу, щоб ти любив мене ще дужче…
Їй бракувало слів не через те, що вона почувала сором, а через те, що не знала, чого бажає. Вона вся тремтіла з жагучого хвилювання й безмежної жадоби щастя. Не розуміючи, що з нею, вона в своїй наївності ладна була тупати ногами з нетерплячки, як дитина, котрій не дають якоїсь цяцьки.
— Я люблю тебе! Люблю тебе! — безупинно повторював знесилений Сільвер.
Мієта хитнула головою: неправда, він щось ховає од неї. Таємний інстинкт здорової натури казав їй про закон продовження життя, що панує в природі, і вона зрікалася померти, не зазнавши його влади; і цей бунт крові й нервів проти смерті наївно виявлявся в трепеті гарячих рук, у безладному белькоті і благанні.
Потім, заспокоївшись, вона поклала голову на плече молодого чоловіка й примовкла. Схилившись над нею, він цілував її довгими поцілунками. А вона тішилась ними, ніби шукала в них розгадки таємної приваби. Вона вслухалася в себе, відчуваючи, як трепет прокочується по жилах, питаючи себе, чи така любов, така пристрасть. Втома опанувала нею, й вона солодко заснула, не перестаючи й уві сні відчувати Сільверові пестощі. Він загорнув її в велику червону керею і сам прикрився полою. Їм уже не було холодно. Почувши рівне дихання Мієти, Сільвер зрозумів, що вона спить, і зрадів на думку, що після відпочинку вони зможуть бадьоро продовжувати свій шлях. Він про себе вирішив, що дасть їй поспати з годину. Небо все ще було темне. Тільки на сході біла смуга вістувала близький ранок. Певне, ззаду був сосновий ліс, бо молодий чоловік чув музику збудження його під першим подихом зорі. А жалібне бовкання дзвонів вібрувало далі в повітрі; воно тремтіло, вколисуючи Мієту, як і тоді, коли її хвилювала лихоманка пристрасті.
До цієї смутної ночі Сільвер і Мієта кохали одне одного тим ніжним ідилічним коханням, що іноді народжується в робітничому середовищі у зневажених долею, чистих серцем людей, де ще зустрічається простодушне кохання давньогрецьких міфів.
Мієті минуло ледве дев’ять років, коли її батька заслали на галери за вбивство жандаря. Процес Шантагрея прогримів на цілий край. Браконьєр повинився в убивстві, але заприсягався, що жандар сам цілив у нього. “Я тільки упередив його, — запевняв Шантагрей, — це була дуель, а не вбивство, я захищав себе”. І ніяк голова суду присяжних не міг переконати його, що жандар має право стріляти в браконьєра, а браконьєр не має права стріляти в жандаря.
Шантагрея не засудили до кари на горло тільки з тієї причини, що він залишився непохитно переконаний у своїй правоті; допомогло ще й добре минуле його. І плакав же він, наче та дитина, коли перед його від’їздом в Тулон до нього привели прощатися дочку. Маленьке дівчатко, що позбулося матері ще в колисці, залишилося мешкати з дідом у селі Шаванозі, в ущелині Сейя. Коли браконьєра заслано, старий та дівчинка почали страшенно бідувати й жили старцюванням. Мисливці, мешканці Шаваноза, допомагали безталанній сім’ї каторжника, але старий невдовзі помер од туги. Мієта залишилася одним одна і, певно, довго старцювала б попідтинню, коли б сусіди не згадали, що в неї є десь тітка в Пласані. Одна добра душа взялась відвезти її до тієї тітки. А та прийняла її не дуже-то й радо.
Євлалія Шантагрей, віддана за кушніра Ребюфа, була висока чорнява жінка; до того ж владна, свавільна, вона заправляла всім господарством у хаті. Свого чоловіка вона мала ні за що, принаймні так говорили в передмісті. Правду мовити, Ребюфа, скупий та оглядний, думав про своє ремество та про прибутки, тим-то він і відчував якусь пошану до цієї здоровенної відьми, що була незвичайно дужа, твереза та напрочуд ощадна. Завдяки їй родина процвітала.
Раз якось, повернувшися з роботи, він побачив у хаті Мієту. Це йому не сподобалося; але жінка затулила йому рота, кажучи своїм звичайним грубим голосом:
— Годі! Дівчинка здорова, вона буде нам за служницю, ми її тільки годуватимемо й заощадимо на платні.
Ці міркування сподобалися Ребюфа. Він навіть полапав руки дитини й задоволено заявив, що вона дуже міцна для свого віку. Мієті було тоді дев’ять років. Другого дня він уже й роботу їй знайшов. На півдні жіноча праця далеко легша, ніж на півночі. Жінки рідко копають землю і тягають тяжкі речі; вони взагалі не виконують чоловічої роботи. Їхнє діло — в’язати снопи, збирати маслину та листя з шовковиці; найважче — це полоти. Мієта залюбки працювала. Життя на чистому повітрі приносило їй радість та здоров’я. Доки жива була її тітка, дівчинці жилося добре. Добра жінка, незважаючи на грубість, любила Мієту, наче свою дочку: вона заборонила їй тяжку роботу, якою її чоловік старався навантажити.
— Ач який спритний! — кричала вона. — Хіба ж ти не тямиш, дурна голово, що коли ти надто втомиш її сьогодні, вона не зможе нічого робити завтра?
Цей доказ переконував Ребюфа, він згоджувався й сам тягнув вантаж, що хотів був звалити на плечі молодій дівчині.
Мієта, певно, й жила б собі щасливо під прихованим захистом тітки Євлалії, коли б її брат у перших не чіплявся до неї. А він увесь час із ненависті непомітно для інших переслідував її. За кращі години Жюстенові були ті, коли йому вдавалося сплести якусь брехню й зробити так, щоб на неї гнівалися. Він наступав їй на ноги, грубо штовхав її, ніби ненароком, та ще й злісно хихотів. Мієта з гідністю підводила тоді на нього свої чорні великі дитячі очі, що палали гнівом, і полохливий хлопець несамохіть переставав сміятися. Власне, він дуже боявся її.
Дівчинці минуло одинадцять років, коли тітка Євлалія нагло вмерла. З цього дня все змінилося в домівці. Ребюфа помалу почав трактувати Мієту як наймичку. Він звалив на її молоді плечі найважчу роботу, став користуватися з неї, наче з тієї робочої худоби. А вона навіть не скаржилася, вважаючи, що мусить виплачувати борг вдячності. Ввечері, розбита втомою, вона плакала, пригадуючи свою тітку — цю сувору жінку, добре серце якої вона зрозуміла тільки тепер. А втім, навіть важка праця їй була до вподоби. Вона любила силу, пишалася з своїй грубих рук і дужих рамен. Вражало її тільки в саме серце підозріле доглядання дядька, його безперестанні докори, його тон незадоволеного хазяїна. Тепер вона була чужа в хаті. Але й до чужої не ставляться так погано, як до неї. Ребюфа безсоромно визискував бідну маленьку родичку. Звичайно, він удавав, ніби тримає її біля себе лише з доброго серця. А вона сторицею віддячувала своєю працею за цю жорстоку гостинність, бо не минало й дня, щоб він не дорікав племінниці за шматок хліба.
Особливо сікався Жюстен. По материній смерті, коли дівчинка залишилася без захисту, він укладав увесь свій злий розум у те, щоб якось зробити їй нестерпучим життя в хаті. Найжорстокішої муки завдавав він Мієті тим, що надумав говорити про її батька. Тітка суворо заборонила згадувати при Мієті про каторгу й каторжників, і бідне дівчатко, проживши все своє життя так, що й людей мало бачило, не розуміло до ладу цих слів. Жюстен пояснив їй усе і по-своєму розповів про вбивство жандаря та про суд над Шантагреєм. Він так і сипав жахливими подробицями: каторжники ходили закуті в кайдани; працювати їм доводилося п’ятнадцять годин на добу, і вмирали вони всі, надірвавшись од важкої праці. Нема нічого на світі страшніше за каторгу, — і, смакуючи, він розводився про всі її жахи. Мієта слухала його з переляканим виглядом, і сльози тремтіли в її очах. Але іноді вона впадала в лють, і тоді Жюстен швидко відскакував од неї, боячись її стиснутих кулаків. Він, мов той ласун, мав насолоду з своїх жорстоких вигадок про минуле її батька. Коли Ребюфа накидався на дівчинку через якусь абищицю, Жюстен переходив на його бік, радіючи, що може без усякої кари ображати її. Якщо ж Мієта пробувала захищатися, він казав:
— Годі-бо! Яблуко від яблуні не далеко котиться. Ти скінчиш на галерах, як і твій батько.
І Мієта ридала, вражена в саме серце, принижена, беззахисна.
Вона вже починала перетворюватися в жінку. Передчасно дозрівши, вона чинила опір своєму мучителеві з надзвичайною стійкістю. Рідко занепадала вона духом, і то коли Жюстен своїми образами вражав її вроджену гордість. Незабаром Мієта навчилася без сліз терпіти сікання цього лихого хлопця, а він хоча й дражнив її, але з побоюванням, знаючи, що вона може кинутися на нього з кулаками. Вона змушувала його мовчати, глядячи йому в живі вічі. Не раз у неї виникала спокуса втекти з Жа-Мефрену, але вона відганяла цю думку з гордості, не бажаючи визнати себе переможеною. Кінець кінцем вона заробляє свій хліб, вона не з ласки живе у Ребюфа; і цієї певності було досить, щоб заспокоїти самолюбство. І вона залишалася для того, щоб вести боротьбу, напружуючи всю силу, живучи постійною думкою про самозахист. Мієта взяла за правило мовчати і робити своє діло, відповідаючи німим презирством на кпини. Вона добре знала, що дядько надто зловживав її роботою й тому пускав мимо вух злі інсинуації Жюстена. А той спить і бачить, що Мієту вигнали геть із хати. Вона кинула їм виклик, не йдучи з власної волі.
В довгі години упертого мовчання Мієта вкидалась у чудні мрії. Перебуваючи цілісінькі дні в садибі, далеко від людей, і зростаючи, Мієта проймалася духом протесту, і в неї склався власний погляд на речі, що, певне, добре б налякав добродіїв передмістя. Найбільше її турбувала батькова доля. На думку їй спадали слова Жюстена; зрештою, вона замирилась з думкою, що батько вчинив убивство. Вона сказала собі, що батько добре зробив, застреливши жандаря, який хотів його забити. Правду про всю історію з батьком вона почула з вуст одного землекопа, що якось працював у Жа-Мефрені. І з тих пір Мієта, коли виходила з дому, вже навіть не повертала голови, якщо хлопці кричали їй услід: “Гей ти, Шантагрей!”
Вона прискорювала ходу, вуста її стулялися міцніше, очі дивилися мов та чорна ніч. Вбігши до двору й зачинивши хвіртку, вона кидала на цю ватагу хлопчиків один тільки довгий погляд. Мієта, певне, зробилася б злою, пройнялася б дикою злістю знедоленої, коли б у ній іноді не прокидалася дитина. Вона ж бо мала всього одинадцять років, і коли вона по-дитячому тужила, їй ставало якось легше. Вона плакала, вона соромилася батька, соромилася самої себе. Щоб наголоситися донесхочу, вона забивалася в клуню, розуміючи, що треба ховати сльози, інакше її мордуватимуть ще більше. Виплакавшись, вона йшла на кухню, вмивалася холодною водою і набирала свого байдужого вигляду. Мієта ховалася не лише зі страху; дужа не на свої роки, вона пишалася силою і не хотіла здаватися дитиною. З роками вона б неодмінно озлобилася. На щастя, її врятувало те, що вона знайшла на своїй дорозі ласку, якої так потребувала її любляча натура.
Колодязь у дворі дому, де жили тітка Діда та Сільвер, належав двом сусіднім маєткам. Мур Жа-Мефрену поділяв його навпіл. Раніше, ще до того, як садиба Фуків злилася з сусідньою садибою, городники щодня брали воду з цього колодязя. Але він був далеко від дворищ, і після продажу ділянки мешканці Жа-Мефрену, що мали інші, зручніші водойми, майже перестали сюди ходити. Зате по той бік муру щоранку чувся рип журавля: це Сільвер тягнув воду для тітки Діди.
Якось колодязний журавель зламався. Молодий стельмах сам виточив доброго, міцного журавля з дуба й вирішив приладнати його ввечері, після роботи. Для цього йому довелося злізти на мур. Упоравшись, він відпочивав, сидячи верхи на мурі і з цікавістю поглядаючи на велику садибу Жа-Мефрену. Його увагу привернула селянка, що полола бур’ян за кілька кроків од нього. Стояв липень, повітря палило, хоч сонце вже й наближалося до обрію. Селянка зняла кофту і залишилася в білому ліфчику та квітчастій хустці, накинутій на плечі. Рукава сорочки було закочено аж по лікті. Вона сиділа навпочіпки, і круг неї стовбурчились бганки синьої полотняної спідниці, що її шлейки перехрещувалися на спині. Пересуваючись навколішках, селянка виполювала старанно бур’ян і кидала його в кошик. Молодий чоловік бачив тільки, як мелькали її голі руки, обпалені сонцем, хапаючи то тут, то там ще не вирвану траву. Він цікаво стежив за швидкою грою її рук, і йому подобалось, що вони такі дужі й моторні. Вона насторожилася, коли Сільвер перестав працювати і стук молотка стихнув, але потім зразу нахилила голову, перш ніж він устиг розібрати її риси. Цей переляканий рух зацікавив його, і він залишився на мурі. Він з юнацькою цікавістю позирав на неї, несвідомо насвистуючи і вибиваючи такт долотом, що тримав у руці, як раптом воно вислизнуло, впало по той бік муру і, вдарившись об колодязь, одскочило на кілька кроків. Сільвер, нахилившись, дивився на долото, не зважуючись спуститися по нього. Але, очевидячки, селянка краєчком ока стежила за молодиком: вона підвелася, ні слова не кажучи, підняла долото й подала його Сільверові. Тут він побачив, що перед ним виросток. Він здивувався і трохи зніяковів. У червоному сяйві вечірнього сонця дівчинка намагалася дотягтися до нього. Мур у цьому місці був низький, але все ж таки зависокий для неї. Сільвер перехилився через край муру, а селяночка підвелася навшпиньки. Вони не промовили ані словечка, тільки поглядали одне на одного, ніяково усміхаючись. Сільверові хотілося, щоб вона довше була в цій позі, повернувши до нього чудове личко; її великі чорні очі та червоні вуста вразили і збентежили його. Сільвер ні разу не бачив дівчат так близько. Він і не знав того, що очі й рот можуть бути такі принадні. Все в ній здавалося чарівним: і квітчаста хустка, і білий ліфчик, і синя спідниця з шлейками, що їх напнуло піднято плече. Його погляд пробіг по руці, яка подавала струмента; до ліктя вона була золотисто-смаглява, засмажена, але далі, в затінку закоченого рукава сорочки, Сільвер розглядів голе округле плече, біле, як те молоко. Він зніяковів, схилився ще нижче і, зрештою, взяв у дівчинки долото. Молодій селянці зробилося ніяково. Обоє завмерли в тих самих позах, все усміхаючись: дівчинка — стоячи внизу і підвівши голову, хлопець — півлежачи на краю муру. Вони не знали, як їм розійтися й ні слова не сказати одне одному. Сільвер забув навіть подякувати.
— Як тебе звуть? — зрештою спитав він.
— Марія, — відповіла селянка, — але всі зовуть мене Мієтою.
Вона піднялася навшпиньки й запитала сріблястим голосом:
— А тебе?
— Мене Сільвером, — відповів молодий робітник.
Настала мовчанка; обоє з вдоволенням прислухалися до
звуку своїх імен.
— Мені п’ятнадцять років, — знову почав Сільвер, — а тобі?
— Мені? Мені одинадцять на день усіх святих, — відповіла Мієта.
Сільвер здивувався.
— Ось як, — сказав він сміючись, — а я думав, що ти вже доросла дівчина… в тебе такі міцні руки.
Вона теж засміялася, подивившись на свої руки. Більше вони нічого не сказали. Вони ще довго дивилися одне на одного і всміхалися, але Сільверові, здавалося, не було вже більше що питати в неї, і Мієта спокійна відійшла від муру й знову заходилася полоти, не підводячи голови. А він усе ще сидів на мурі. Сонце заходило, й косе проміння освітлювало руду землю Жа-Мефрену. Земля ніби палала, і здавалося, що полум’я пробігало по ній, і крізь його вогненну завісу Сільвер бачив молоду селянку, що хилилася над землею; її голі руки знову замелькали в швидкій грі. Синя полотняна спідниця мовби споловіла, сяйво вечірнього сонця снувалося по бронзових руках. Зрештою, Сільверові стало ніяково так довго дивитися на неї, і він зліз із муру.
Ввечері Сільвер, захоплений пригодою, почав був розпитувати тітку Діду. Мабуть, вона знає, що це за дівчинка, Мієта, з такими чорними очима й такими червоними вустами. Але відтоді як тітка Діда переселилася в будинок у завулкові св. Мітра, вона ні разочку не заглядала за мур свого малого двору. Цей мур ввижався їй непереборимою перешкодою, що відокремлювала її від минулого. Вона не знала, не хотіла навіть знати, що коїться тепер по той бік муру, у колишній садибі Фуків, де вона поховала свою любов, своє серце й тіло. Як тільки Сільвер запитав її, вона зиркнула на нього з якимсь дитячим жахом. Невже і він так само надумав ворушити попіл цих давно згаслих днів, невже змусить її заплакати, як її син Антуан?
— Я нічого не знаю, — швидко відповіла вона, — я нікуди не виходжу й нікого не бачу…
Сільвер чекав якось нетерпляче другого дня. Тільки він прийшов у майстерню, як почав розмову з своїми товаришами по роботі. Не розповідаючи про свою зустріч з Мієтою, він якось натякнув на дівчину, що її він бачив здалека в Жа-Мефрені.
— А, це Шантагрей! — вигукнув один з робітників.
І хлопці, не чекаючи на дальші запитання Сільвера, розповіли йому всю історію браконьєра Шантагрея та його дочки Мієти, виявляючи безглузду злість, що з нею завжди натовп ставиться до знедолених. Особливо жорстоко вони відгукувались про дівчинку. Вони не мали для неї іншої назви, окрім “дочки каторжника”, нібито цього досить було, щоб засудити безневинну дитину на вічний сором і вічну ганьбу.
Зрештою, колясник Віан, чесна та достойна людина, нагримав на них.
— Та замовкніть ви, поганці! — сказав він, кидаючи на землю важку голоблю, що саме тримав у руках. — Чи не соромно вам нападатися на цю малу дитину? Я знаю цю дівчинку, вона скромна на вигляд, і мені казали, що воно ніколи не огинається від роботи і зараз уже працює не згірш за дорослу жінку. У нас тут є ледарі, що її й мізинця не варті. Дай боже, щоб вона згодом знайшла собі доброго чоловіка, і той примусить прикусити всі злі язики.
Сільвер, вражений жартами й лайкою робітників, по Віановій мові відчув, що сльози набігають йому на очі. А втім, і пари з вуст не пустив. Він схопив молоток, що перед тим поклав був біля себе, й почав бити ним по маточині колеса.
Ввечері, вернувшись із майстерні, Сільвер побіг до муру й видерся на нього. Він знайшов Мієту за тією роботою, що й напередодні, і гукнув її. Вона підійшла, сором’язливо усміхаючись, з чарівною ніяковістю дитини, котра виросла, не знаючи ласки.
— Ти Шантагрей, чи не так? — раптом запитав він.
Вона відсахнулась, усмішка збігла їй з вуст, очі потемніли, стали шорсткі, блиснули недовірою. І цей хлопець почне так само ображати її, як і всі інші. Вона повернулася й хотіла піти геть, ні слова не кажучи. Але Сільвер, вражений раптовою зміною в її обличчі, швидко додав:
— Стривай, не йди… Я не хочу ображати тебе… Я такого багато маю тобі сказати…
Вона підступила, хоч і побоюючись. Сільвер хотів їй висловити усе те, що переповняло його серце, але мовчав, не знаючи, з чого почати, опасуючись, як би знову не вразити її.
— Хочеш, будемо друзями? — сказав він схвильовано, вкладаючи всю душу в ці слова. Мієта, дуже здивована, підвела на нього очі, вони були вогкі, усміхнені. Сільвер жваво докинув: — Я знаю, що тебе кривдять. Треба покласти цьому край. Відтепер я захищатиму тебе. Гаразд?
Обличчя дівчинки аж сяяло з радості. Дружба, що їй пропонували, врятує її від злих думок, від затамованої ненависті. Але вона захитала головою й сказала:
— Ні, я не хочу, щоб ти бився за мене. З усіма ж не впораєшся. А потім є такі люди, від котрих ти все одно не зможеш мене захистити.
Сільверові хотілося гукнути, що він захистить її від усіх на світі, але вона зупинила його лагідним жестом:
— Мені досить і того, що ти мій друг.
Вони погомоніли ще декілька хвилин, зовсім тихо. Мієта розповіла Сільверові про свого дядька та брата в перших. Вона боялась, що вони побачать, як він сидить тут верхи на мурі. Жюстен не дасть їй просвітку, якщо він матиме таку зброю проти неї. Вона говорила про свої страхи, наче перелякана учениця, що зустрілася з подругою, з котрою мати заборонила їй бачитись. Сільвер зрозумів тільки одне: йому нелегко буде зустрічатись з Мієтою. Це дуже його засмутило. Проте він пообіцяв їй більше не злазити на мур.
Вони стали придумувати, як їм бачитися, але Мієта раптом гукнула, щоб він швидше йшов; Жюстен простував двором, подавшись до колодязя. Сільвер швиденько скочив з муру і, опинившись у своєму дворику, став прислухатись, невдоволений, що йому довелося втікати. За кілька хвилин він насмілився злізти знову на мур і кинути оком на садибу Жа-Мефрен, але, побачивши, що Жюстен розмовляє з Мієтою, швидко сховав голову. Другого дня він уже не міг побачити свою нову подругу навіть здаля: мабуть, вона скінчила роботу в цій частині городу. Так і цілий тиждень збіг, а двоє друзів не мали нагоди навіть словечком перекинутися. Сільвера огорнув розпач; він думав навіть піти просто до Ребюфа й спитати про Мієту.
Спільний колодязь був великий, але не дуже глибокий. Обабіч муру цямрини його утворювали широке півколо. Вода була на глибині трьох-чотирьох метрів найбільше. На цій спокійній поверхні відбивалися обоє отворів колодязя: два півмісяці, що їх перетинала чорною лінією тінь од муру. Нахилившись над колодязем, можна було в сутінках побачити двоє дзеркал надзвичайної чистоти й блиску. Сонячними ранками, коли з вірьовки не стікали краплини і не баламутили поверхні, обоє дзеркал, ці два відблиски неба, світилися в зеленуватій воді і з дивною точністю відбивали листя плюща, що вився вздовж муру над колодязем.
Раз якось на світанку Сільвер прийшов витягти води для тітки Діди. І в той мент, коли хлопець ухопився за вірьовку і нахилився над колодязем, він аж здригнувся і завмер на місці. Йому здалося, що на дні колодязя він бачить лице Мієти, що вона з усмішкою дивиться на нього. Але він хитнув вірьовку, забаламутив воду, і в потьмареному свічаді уже нічого не було видно. Сільвер почекав, поки заспокоїться вода, серце йому кидалось, він боявся поворухнутися. Потроху кола на воді почали ширшати, і перед ним знову виникло видиво. Воно тремтіло, хиталося на поверхні, і рух води надавав рисам якоїсь примарної чарівності. Зрештою, відбиток усталився. Сільвер побачив усміхнене Мієтине обличчя, її стан, її кольорову хустку, білий ліфчик і сині шлейки. А в другому дзеркалі він угледів себе. Тоді, здогадавшись, що вони бачать одне одного, обоє почали хитати головами. Деякий час вони мовчали. Потім привіталися:
— Добридень, Сільвере!
— Добридень, Мієто!
Чудний звук голосів здивував їх. У цій вогкій ямі вони лунали приглушено й надзвичайно м’яко, і їм здавалося, що вони надходили відкілясь здалека, як вечорами далекий спів з поля. Вони зрозуміли, що почують одне одного, навіть коли розмовлятимуть пошепки. Колодязь гудів при найменшому шереху. Спершись на цямрину й дивлячись одне на одного, вони почали розмовляти. Мієта розповіла йому про всі свої прикрощі за цей тиждень. Вона працювала на другому кінці саду й могла приходити сюди тільки рано-вранці. По цих словах скривила незадоволену гримасу, Сільвер розгледів її і відповів на це співчутливим кивком голови. Вони повіряли одне одному свої тайни, ніби сиділи поряд, їхня міміка відповідала словам. Не біда, що їх розділяє мур, адже вони бачать одне одного там, унизу, в таємничій глибині колодязя.
— Я знала, — лукаво сказала Мієта, — що ти щодня набираєш воду в один і той же час, бо я чую з хати, як рипить журавель. І знаєш, що я придумала: я сказала їм, що городина краще вариться в колодязній воді. Тепер я приходитиму сюди по воду щоранку в один час з тобою, вітатимуся до тебе, і ніхто про це й не дізнається.
Вона засміялася, простодушно радіючи з своєї вигадки, і, зрештою, додала:
— Але я не сподівалася, що ми зможемо побачити одне одного в воді.
І справді, це була несподівана радість. Обоє були потішені. Вони й розмовляли лише для того, щоб дивитися, як ворушаться їм вуста. Обоє мали ще так багато дитинного, і нова гра бавила їх. Вони на різні голоси пообіцяли одне одному ніколи не пропускати ранкові побачення. Зрештою Мієта заявила, що їй треба вже йти, і сказала Сільверові, щоб він тягнув відро. Але він барився, не зважуючись сіпнути вірьовки, бо Мієта все ще стояла, схилившись над цямриною, він дивився на її усміхнене обличчя і йому страшенно шкода було розбити її усмішку. Він легенько гойднув відром, вода забаламутилася, усмішка потьмарилася. Він зупинився з якимсь чудним острахом, бо йому здалося, що він образив Мієту й вона плаче. Але дівчинка кричала: “Та ну ж бо! Та ну!” Вона сміялася, і луна повторювала її сміх дзвінкими розкотами. Тоді вона сама з шумом спустила відро і зчинила в колодязі справжню бурю. Все зникло в чорній воді. Тут Сільвер почав наповняти свої глеки, прислухаючись до Мієтиних кроків, що віддалялися від муру.
З цього дня молоді люди ні разу не пропустили ранкового побачення біля колодязя.
Ця сонна вода, ці прозорі дзеркала, де вони бачили свої образи, надавали їхнім побаченням невимовної чарівності; їхня весела, дитяча уява довгий час задовольнялася ними. Вони зовсім не прагнули зустрічатися віч-на-віч. Їм здавалося куди втішніше дивитися в колодязь, наче в дзеркало, й слухати, як луна дзвінко повторює їхнє ранкове “добридень”. Незабаром колодязь став їм за доброго друга. Їм було до вподоби нахилятися над тихим і нерухомим плесом, схожим на розтоплене срібло. Там, унизу, в таємничому півсвітлі, бігали зелені відблиски, перетворюючи цю вогку яму в лісову прогалину. їхні обличчя визирали з зеленуватого кубелечка, мохом вистеленого, наче тим килимом, овіяного свіжістю води й листя. І невідома глибина колодязя, цієї перекинутої башти, над якою вони нахилялися з легким тремтінням, — вабила їх, і до їхньої радості домішувався приємний острах. Їх поймало божевільне бажання спуститись у колодязь на велике каміння, що виступало півколом всього за декілька сантиметрів од поверхні води; на них можна було б сидіти, як на лаві, спустивши ноги в воду, й балакати цілими годинами — нікому і на думку не спало б шукати їх там. Але коли вони думали про те, що ж може таїтися внизу, їм ставало моторошно: ні, досить того вже, що їхні образи спускалися туди, на саму глибину, в зелену півтьму, де переливаються на камінні химерні світи, де з темних кутків учувався якийсь чудний шум. Мієту й Сільвера особливо непокоїв цей шум, що виходив з невідомих глибин; часто-густо їм увижалося, що хтось відгукується на їхні голоси; вони замовкали й прислухалися до незбагненних тихих скарг; по стінах колодязя повільно сочилася волога, тихо зітхало повітря, краплини, сповзаючи по камінню, падали, лунаючи лунко, як ридання. Щоб підбадьоритися, Мієта й Сільвер лагідно кивали одне одному. Колодязь зачаровував їх, і в його зачаруванні, що змушувало їх схилятися над ним, як і в усяких чарах, таївся острах. Але все ж таки колодязь залишався їм за друга. Який це чудовий привід для побачень! А Жюстенові, що шпигував за кожним Мієтиним кроком, ніколи й на думку не спадало, чому це Мієта ранком так охоче йде по воду. Іноді здаля він бачив, як вона, нахилившись, барилася. “Бач! Яке ледащо, — бурмотів він, — скажіть на милість, її тішить дивитися на водяні кола”. Як міг він угадати, що по другий бік муру стоїть закоханий хлопець, милується в воді на її усмішку і каже: “Хай тільки цей рудий осел, Жюстен, насмілиться образити тебе. Йому доведеться мати діло зі мною”.
Понад місяць тривала ця гра. Стояв липень; зранку палила спека; що за насолода прибігати сюди, в цей вогкий, затишний куток! Як приємно обдував обличчя холодний подих колодязя, як добре було любитися над джерельною водою в годину, коли небо горить пожежею. Мієта бігла просто стернею, вона задихалася з бігу, дрібненькі кучерики вибивалися на чолі і скронях; ставлячи глек на цямрину, вона нахилялася з веселим сміхом над водою, розпашіла, розкудовчена. А Сільверові, що майже завжди приходив перший на побачення, було страшенно приємно бачити її усмішку в воді, він зазнавав такого ж гострого почуття, як коли б вона кинулася йому в обійми на повороті стежки. Навколо них сміявся літній погожий ранок. Потік теплого світла, пронизаний дзижчанням комах, надав над старим муром, на журавель, на цямриння. Але вони вже не бачили радісного сонячного ранку, не чули тисяч звуків, що підіймалися од землі; сховані в своїй зеленій криївці глибоко під землею, у цій таємній і страшнуватій ямі, вони забували про все на світі, тішачись прохолодою й півтьмою, тремтячи з радості.
Іноді, бувало, Мієта, через свою палку вдачу незадоволена довгим глядінням, починала пустувати; вона смикала вірьовку й навмисно збризкувала воду, розбиваючи ясні свічада і спотворюючи образи. Сільвер благав її заспокоїтися. Стриманіший і замкнутіший, він не знав більшої втіхи, як милуватися на обличчя подруги, що так чисто й виразно відбивалося в воді. Але Мієта не слухалася, вона жартувала, зумисне говорила грубим голосом, голосом якогось страховища, що його зм’якшувала й приглушувала луна.
— Ні! Ні! — сердито казала вона. — Сьогодні я не люблю тебе, бачиш, як я кривляюсь. Правда, я бридка?
І вона сміялася, дивлячись, як їхні обличчя розпливаються, танцюючи на воді.
Раз якось вона страшенно розгнівалася, не знайшовши Сільвера на місці побачення; вона почекала на нього з чверть години, марно риплячи журавлем. Коли вона нарешті втратила терпець і зібралася йти, прибіг Сільвер. Побачивши його, розгнівана Мієта зняла в колодязі цілу бурю. Вона роздратовано смикала цеберку, чорна вода крутилася й плескалася об каміння. Дарма Сільвер виправдовувався тим, що тітка Діда затримала його; вона не слухала його вибачень і тільки товкла своє:
— Ти мене боляче вразив, я не хочу тебе бачити.
Бідний хлопець з розпачем дивився в темну яму, сповнену жалібного шуму, де в колишні дні його зустрічав ясний образ. Він пішов, так і не побачивши Мієти. Другого дня Сільвер прийшов на півгодини раніше, і сумно вдивлявся в колодязь і, нічого не чекаючи, думав, що зле дівча, певне, вже не прийде, коли раптом Мієта, що чатувала на нього по той бік муру, з реготом нахилилася над колодязем. Все було забуто.
У них траплялися свої драми й комедії, а колодязь у всьому цьому був за свідка. Його яскраві дзеркала й мелодійна луна сприяли розквіту їхньої ніжності. Їм здавалося, що колодязь живе чудним життям, і вони наповняли його своєю молодою любов’ю; і довго ще після того, як припинилися їхні зустрічі біля колодязя, Сільвер, тягнучи щоранку воду, весь час сподівався побачити Мієтине усміхнене обличчя в тремтячій півтемряві, що тамувала в собі ту радість, яку вони навіяли йому.
Цей місяць розквіту їхньої дитячої ніжності врятував Мієту від її німого розпачу. Любов і щаслива дитяча безтурботність повернулися до неї, а ці почуття мало не заглушила в ній та ненависна самотність, що в ній вона перебувала і що її так тяжко гнітила. Тепер дівчинка знала, що хтось любить її, що вона вже не самотня на світі, і ця певність допомагала їй легше виносити переслідування Жюстена й хлопчаків передмістя. В серці їй бриніла тепер пісня, що забивала їхнє гигикання. Про свого батька вона думала тепер з тихим жалем і ніжністю і перестала мріяти про жорстоку помсту. Перше несміливе кохання проганяло злу лихоманку, як ранкова погідна зоря. Разом з тим на Мієту находило лукавство закоханої дівчини. Вона зрозуміла, що їй треба й далі заховувати вигляд німого протесту, щоб не викликати підозру Жюстена. Але, незважаючи на всі її зусилля, очі їй переповнювала ніжність, навіть коли Жюстен ображав її, вона розучилася дивитися на нього лютим і жорстоким поглядом. Він чув, як вона щось наспівує собі тихенько за сніданком.
— Еге! Ти щось дуже весела, Шантагрей, — кидав він, поглядаючи з недовір’ям на неї, наче хотів щось вивідати. — Б’юся в заклад, що ти щось накоїла.
Вона знизувала плечима, але в душі вся тремтіла зі страху, поспішаючи знову вернутись до своєї ролі, обуреної мучениці. Але хоча Жюстен і здогадувався, що в неї з’явилися якісь таємні радощі, він довго не міг прослідкувати, яким побитом його жертва вислизала від нього.
Сільвер теж був глибоко щасливий.
Щоденні побачення з Мієтою давали йому поживу до роздумів у порожні години, що він їх просиджував удома. Своє самотнє життя з мовчазною тіткою Дідою він тепер прикрашав спогадами про ранкову зустріч, відновлюючи в пам’яті найменші подробиці. Його серце було переповнене почуттям, і він ще більше замкнувся в чернецькому житті, що його вони провадили з бабунею. Сільвер любив самотні закутки, де він міг жити собі спокійно і давати повну волю своїм думкам.
О цю саме пору він жадібно взявся до читання всіх випадкових книжок, що їх понакуповував у тандитника передмістя, і ця самоосвіта привела його до своєрідної шляхетної соціальної релігії. Безладне, погано засвоєне читання, позбавлене твердого підгрунтя, малювало йому світ, а надто жінок, у світлі марноти і жагучих утіх, і це могло б збентежити йому розум, коли б серце не було заспокоєне.
Та от з’явилася Мієта, і Сільвер спочатку бачив у ній товариша, а потім — радість і мету всього свого життя. Ввечері, в тій комірчині, де він спав, повісивши лампу в головах над ліжком, Сільвер бачив Мієту на кожній сторінці старого запорошеного томика, що його він вихоплював навмання з книжкової полиці — та висіла в нього над головою — і читав побожно. Коли в книжці мова йшла про вродливу й добру дівчину, він одразу надавав їй рис своєї любої. І сам він брав участь у дії. Якщо він читав роман, то наприкінці одружувався з Мієтою або вмирав разом із нею. Коли ж то була політична стаття або трактат з політичної економії, що їм він оддавав перевагу перед романам з дивної любові напівосвічених людей до серйозного читання, йому все ж таки щастило залучити її до цієї сухої матерії, часто не зрозумілої йому самому: він вірив, що виховує в собі серце, розвиває здатність любити її, маючи на увазі час, коли вони поберуться. У своїх найфантастичніших мріях Сільвер завжди одводив місце Мієті. Ця невинна ніжність захистила його від розтлінного впливу легковажних казок вісімнадцятого сторіччя, що випадково попали йому до рук. Але Сільвер волів людинолюбні утопії, що їх винаходять у наші дні великі уми, захоплені химерою вселюдського щастя. Сільвер поринав у них укупі з Мієтою: без неї він не мислив собі ні знищення пауперизму, ні остаточної перемоги революції. То були ночі гарячкового читання, коли його напружена думка не могла відірватися від книжки; він кидав її й знову двадцять разів брався — ночі, сповнені солодкого хвилювання, що його п’янило до ранку, як заборонене вино, і йому ставало тісно в вузькій комірчині; очі різало від жовтого й косого світла лампи, але він тішився, незважаючи на те, що голова йому горіла від безсоння, складав далі проекти нового суспільства, безглузді й наївно великодушні, де народи вклонялися ідеальній жінці, втіленій в образі Мієти. Сільвер мав спадковий нахил до фанатичної віри й утопії. Нервовий розлад бабуні в ньому перетворився в постійне піднесення і поривання до всього високого й недосяжного. Самотнє дитинство, напівосвіченість сприяли розвиткові цих природних нахилів. Сільвер ще не досяг того віку, коли в людському мозку міцно закорінюється нав’язлива ідея. Ранком, освіживши голову холодною водою, він забував свої божевільні мрії, сповнені наївної віри й невимовної ніжності. І Сільвер знову робився дитиною й бігав до колодязя з єдиним бажанням: побачити усмішку своєї любої і разом з нею тішитися з радості променистого ранку. Траплялося, що Сільвер, захоплений думками про майбутнє або, просто улігши раптовому пориву, кидався до тітки Діди і цілував її в обидві щоки, а та зазирала йому в очі, ніби стурбована тим, що вони такі ясні й світяться знайомим їй щастям.
Тим часом Мієті й Сільверові набридло споглядати свої тіні. Вони вже натішилися з своєї іграшки і мріяли про повніші втіхи, що їх не міг дати колодязь. Їм хотілося чогось відчутнішого, хотілося бачитися віч-на-віч, бігати удвох луками, повертатись додому втомленими, обійнявшись і пригорнувшись одне до одного, щоб краще відчути свою дружбу. Якось уранці Сільвер запропонував Мієті простісінько перелізти через мур і гуляти з нею по Жа-Мефрену. Але дівчинка благала його не робити такої дурниці, що віддала б їх у руки Жюстенові; тоді він пообіцяв придумати якийсь інший спосіб.
Мур, що розділяв колодязь, за кілька кроків од нього круто звертав, утворюючи заглиблення, де закохані могли б сховатись од сторонніх поглядів, коли б їм пощастило туди залізти. Але ж як туди попасти? Сільвер кинув думку перелізти через мур, не бажаючи хвилювати Мієту. Але в нього виник інший таємний план: хвіртка, що Макар та Аделаїда колись прорубали за одну ніч, заціліла в занедбаному кутку просторої сусідньої садиби, її навіть забули забити. Чорна від вогкості, зелена від цвілі, з іржавим замком і петлями, вона здавалася частиною старого муру. Певно, й ключ од неї давно десь загубився. Трава, виросла на порозі, і горбок, залеглий перед ним, казали про те, що через нього вже багато літ не переступала нічия нога. Ось цього загубленого ключа й гадав знайти Сільвер. Він знав, як побожно тітка Діда зберігає реліквії минулого, даючи їм стлівати на давніх місцях. Проте він цілий тиждень марно обнишпорював цілий дім. Щоночі він крадькома пробирався до хвіртки, щоб перевірити, чи не підійде один з ключів, знайдених за день. Він перепробував більше тридцяти ключів, зацілілих, без сумніву, з часів Фуків; він знаходив їх усюди: на полицях, на дні забутих шухляд, і вже почав був зневірюватись, як раптом потрібний ключ знайшовся. Виявилось, він просто прив’язаний шнурком до ключа від надвірних дверей, що стирчав у замку, і провисів так майже сорок років. Певне, тітка Діда щоденно торкала його рукою, але не зважувалась викинути — цей болісний нагад про колишні втіхи. Пересвідчившись, що ключ справді підходить до хвіртки, Сільвер став чекати ранку, уявляючи, як здивується і зрадіє Мієта; досі він ні слова не сказав про свої шукання.
І справді, другого дня, тільки зачувши, що дівчинка поставила глек біля колодязя, він тихесенько відчинив хвіртку і швидко її розчинив, прим’явши траву на порозі. Просунувши голову, Сільвер помітив, що Мієта стоїть, нахилившись над колодязем, і вдивляється в воду, захоплена чеканням. Тоді, стрибнувши, він опинився в ніші в мурі і тихенько озвав її: “Мієто, Мієто!” Дівчина здригнулася й підвела голову, думаючи, що він сидить на мурі. Потім, побачивши, що він у Жа-Мефрені, за кілька кроків од неї, вона скрикнула від здивовання й кинулась до нього. Вони взялися за руки й дивилися одне на одного, захоплені раптовою близькістю, кожен знаходячи іншого ще вродливішим під гарячим промінням сонця. Це було в кінці серпня, в день першої пречистої; здалека відкілясь докочувався дзвін, і повітря було чисте, як буває в велике свято, ніби пройняте якоюсь світлою радістю.
— Добридень, Сільвере!
— Добридень, Мієто!
Голоси, що вимовляли їхнє звичайне ранкове вітання, лунали тепер по-новому. Закохані знали тільки відлуння своїх голосів, приглушених Луною колодязя. Тепер голоси здавалися їм дзвінкими, мов той жайворонків спів. Ой! Як же легко дихалось в цьому святковому повітрі. Вони все ще трималися за руки. Сільвер стояв, прихилившись до муру, Мієта відкинулася трохи назад, обом на вустах квітла ясна умішка. Вони збиралися переказати одне одному все, що не насмілювалися довірити лункій луні колодязя, як раптом Сільвер, обернувшись на легкий шерех, зблід і випустив Мієтині руки. Він несподівано побачив перед собою тітку Діду, вона стояла випроставшись на порозі хвіртки…
Бабуня вийшла до колодязя випадково. Коли помітила в чорному старому мурові білий просвіток одчиненої хвіртки, вона відчула, як щось ударило її просто в серце. Білий просвіток здавався їй безоднею світла, що брутально вдирається в її минуле. Вона знову побачила саму себе в яскравому ранковому світлі; побачила, як вона, Аделаїда, біжить, швидко переступає поріг, гнана своєю жагою. А Макар уже там, він чекає на неї. Вона кидається йому на шию й завмирає на його грудях, а сонце тим часом сходить і разом із нею вливається через широко відчинену хвіртку, що її вона не мала часу причинити, й обгортає їх обох косим промінням. Це раптове видиво було для неї як жорстока кара, воно нещадно розбило її старечий сон, роз’ятрило палкий біль спогадів; ніколи їй не спадало на думку, що хвіртку можуть відчинити. Макарова смерть раз і назавжди замурувала її. Коли б колодязь, увесь мур провалився під землю, це не так би вразило Аделаїду. І до її здивування приєднувалося глухе обурення проти святотатної руки, що осквернила цей поріг і залишила за собою білий просвіток, — той зяяв, мов розкрита домовина. Аделаїда підступила ближче, наче якимись чарами її притягувало, і зупинилася на порозі.
Те, що вона побачила, викликало в неї прикрий подив, їй, правду мовити, казали, що садибу Фуків з’єднано з мефренівською, але вона й гадки не мала, що все її минуле могло так без сліду зникнути. Здавалося, подув вітру зніс усе, що залишалося в її пам’яті дорогого. Стара оселя, просторий сад-город з його зеленими грядками — все пропало. Ні камінчика, ні деревця не заціліло від колишніх часів. Там, де стояв її рідний дім, в якому вона зросла й який ще вчора могла уявити собі, заплющивши очі, розіслалася тепер оголена земля, широка смуга стерні, безрадісна, наче пустеля. Тепер, коли вона заплющить очі і захоче воскресити минуле, їй завжди ввижалася б ця сумна стерня, як жовтий саван, напнутий на землю, де поховано її молодість. Аделаїда дивилася на сумну, безрадісну ниву, і їй здалося, ніби серце її вмирає вдруге. Усьому край. В неї відібрано навіть видива минулого. Тепер вона шкодувала, що улягла спокусі і заглянула в білий просвіток, у двері навстіж відчинені в минулі дні. Тітка Діда збиралася вже прибити прокляту хвіртку, не намагаючись навіть дізнатися, чия зухвала рука її відчинила, коли раптом помітила Мієту та Сільвера. Побачивши закоханих, що, засоромлені, з похиленими головами, чекали на її погляд, вона затрималася на порозі й відчула ще більший сум. Стара жінка все зрозуміла. Отож, поки світу, їй судилося бачити себе й Макара, в обіймах злитих, в ранковому сонячному промінні. Хвіртка знову стала за спільницю: дорогою, второваною коханням, знов проходило кохання — вічне відродження, що обіцяє радість сьогодні і сльози в прийдешньому. Тітка Діда бачила самі сльози, і нараз її пойняло передчуття — перед нею встали Мієта й Сільвер, скривавлені, поранені в саме серце. Вся зворушена спогадами про колишні муки, що їх воскресили ці місця, тітка Діда оплакувала долю свого любого Сільвера. В усьому винна вона: аби тоді, давно, не пробила вона в мурі хвіртки, Сільвер не опинився б тут, у цьому забутому кутку, біля дівчини, не п’янів би від щастя, що дратує смерть і викликає в ній заздрість.
Трохи помовчавши, тітка Діда підійшла і взяла Сільвера за руку. Певно, вона не стала б заважати закоханим і дала б їм поговорити біля муру, коли б не почувала себе за спільницю в їхній смертоносній радості. І вона потягла за собою Сільвера. Зачувши легкі кроки Мієти, вона обернулася. Дівчинка, схопивши глек, побігла через поле. Вона тікала, радіючи, що так легко все минулося, і тітка Діда мимоволі усміхнулася, дивлячись, як вона летить через поле, мов та коза, що вирвалась на волю.
— Яка молода! — пробурмотіла вона. — Ще встигне!
Очевидячки, вона хотіла сказати, що Мієта ще встигне наплакатися й настраждатися. Потім, глянувши на Сільвера, що захоплено дивився, як Мієта біжить під яскравим сонцем, вона просто додала:
— Бережись, хлопчику, від цього вмирають!..
Більше вона нічого не промовила про цей випадок, що роз’ятрив рану їй у серці. Вона зробила собі культ з свого мовчання. І коли Сільвер увійшов у дім, вона замкнула хвіртку й кинула ключ у колодязь. Тепер вона може бути спокійна — хвіртка більше не зробить з неї спільниці. Востаннє вона подивилася на замкнуту хвіртку, радіючи, що мур став знову похмурий і непроникний. Домовину закрито, білий просвіток забито дошками, чорними від вогкості, зеленими від цвілі, що на них равлики ронили срібляні сльози.
Увечері з тіткою Дідою трапився нервовий припадок: під час нападів, що повторювалися досить часто, вона, бувало, говорила голосно, безладно, ніби в маячні. Сільвер, що підтримував її на ліжку, перейнятий гострою жалістю до цієї безталанної жінки, чув, як вона, задихаючись, говорила про митних вартівників, про постріли, про якесь убивство. Вона відбивалася, прохаючи змилосердитися, присягалася помститися. Коли приступ почав уже проходити, як завжди, її пойняв незрозумілий жах, вона тремтіла з остраху, аж зубами дзвонила, підводилася на постелі, диким поглядом озиралася по кутках і знову падала на подушку, довго зітхаючи. Без сумніву, її мордували галюцинації. Тоді обійняла Сільвера і пригорнула до себе, ніби впізнаючи онука, але потім знову почала брати його за когось іншого.
— Вони тут! — бурмотіла вона. — Бачиш, тебе хочуть схопити, тебе ще вб’ють… Я не хочу… прожени їх, скажи їм, що я не хочу. Мені боляче, коли на мене дивляться.
І вона повернулася до стіни, щоб не бачити більше людей, про яких казала. Трохи помовчавши, вона знову провадила:
— Ти тут, моя дитино? Не кидай мене… Мені здавалось, що я вмираю… Ох, навіщо пробили ми хвіртку в мурі. З того дня почалися мої страждання. Я так і знала, що хвіртка принесе нам саме нещастя. Бідні, бідні діти!.. Скільки сліз! Їх повбивають так само, наче тих собак…
Бідолашна жінка була як непритомна і вже не розуміла навіть, що з нею Сільвер. Раптом вона скочила: либонь, їй щось увижалося в ногах ліжка.
— Чому ти їх не прогониш? — кричала вона, ховаючи свою сиву голову на грудях у Сільвера. — Вони знову там. Он той з рушницею, він прицілився, він зараз стрілятиме!..
Незабаром вона заснула важким сном, яким звичайно кінчалися в неї припадки. А другого дня вона нічого не пам’ятала. Ні разу вона не згадала про той ранок, коли застала Сільвера з його улюбленою за старим муром.
Молоді люди не бачились цілі два дні. Коли Мієта насмілилася вернутися до колодязя, вони пообіцяли собі не робити більше такої дурниці. Проте після першого так нагло перерваного побачення їм страх як захотілося знову побути удвох, бачитися в якомусь затишному куточку. Сільвера уже не задовольняли радості побачення біля колодязя; щоб не засмучувати тітку Діду, він поклав собі ніколи не переходити через мур і почав благати Мієту зійтися десь в іншому місці. А втім, вона й не примушувала себе просити, бо зустріла це прохання радісним сміхом, як дівчинка, котра не думає ще ні про що заказане. Вона сміялася просто тому, що їй здавалося забавним провести шпигуна Жюстена. Закохані довго обговорювали, де б краще їм бачитися. Сільвер придумував найнеймовірніші місця: то він мріяв про далекі мандрівки, то пропонував зустрічатися опівночі на горищі Жа-Мефрену. Мієта, практичніша, знизувала плечима й обіцяла що-небудь придумати. Другого ранку вона затрималася біля колодязя тільки на одну хвилину, усміхнулася Сільверові й сказала йому, щоб він увечері годині о десятій приходив на пустирище св. Мітра. Неважко здогадатися, що Сільвер з’явився вчасно. Цілісінький день він сушив собі голову, чому це місце обрала Мієта. Його цікавість ще збільшилася, коли він вступив у вузький прохід за купами дощок аж кінець пустирища. “Мабуть, вона прийде звідси”, — міркував він, дивлячись на дорогу, що провадила до Ніцци. Раптом за муром зашурхотіло галуззя і над його краєм звелася усміхнена розкуйовджена голівка, що весело кивала йому:
— А от і я!
Справді, то була Мієта. Вона, наче той хлопець, злізла на одну з шовковиць, що й тепер ще ростуть уздовж мурів Жа-Мефрену. Стрибнувши, вона опинилася на могильній плиті, що виставала з землі кінець алеї. Сільвер захоплено поглядав, як вона спускається з муру, забувши навіть допомогти їй. Він узяв її за руки й сказав:
— Яка ти спритна! Ти лазиш краще за мене.
Так вони вперше зустрілися в цьому глухому куточку, де згодом зазнали стільки щасливих годин. Від цієї зустрічі вони бачилися тут щовечора. Колодязь прислуговував їм далі тільки для того, щоб повідомляти одне одного про несподівані обставини, що перешкоджали побаченню, про зміну години, про всі маленькі новини, що їх не можна було відкладати й що здавались їм надто важливими. Той, кому треба було повідомити другого, починав хитати журавель, що його скрип було чути здалеку. Певних днів вони викликали одне одного по кілька разів, двічі-тричі на день, щоб переказати якусь абищицю; щирої радості зазнавали вони тільки вечорами в пустельній алеї. Мієта виявляла незвичайну точність. На щастя, вона спала над кухнею в комірчині, де до її приїзду зберігалися зимові запаси. Туди вели окремі сходи, отже, Мієта могла в будь-який час входити й виходити непомітно для дядька Ребюфа й Жюстена. А втім, якщо б навіть Жюстен випадково бачив, як вона повертається додому, вона одразу б вигадала якесь пояснення і подивилась би йому в живі очі шорстким поглядом, що завжди затуляв йому рота.
Які то були щасливі, теплі вечори! Стояли перші дні вересня, що в Провансі завжди ясний і сонячний. Закохані могли сходитися не раніше дев’ятої години. Мієта перелазила через мур. Скоро вона навчилася так спритно перескакувати через нього, що майже завжди сиділа на могильній плиті, коли Сільвер ще тільки простягав руки, щоб допомогти їй спуститися. Мієта сміялася, радіючи з своєї спритності, зводячи подих, розпашіла, патлата. Вона поплескувала по спідниці, щоб пригладити її. Сільвер, сміючись, узивав її пустотливим хлопцем. Але йому подобалася її відвага. Він схвально дивився, як вона перестрибує через мур, ніби старший брат, що позирає на вправи свого меншого братика. Стільки дитячого було в їхній молодій ніжності! Часто вони мріяли про те, щоб податися по пташині кубла на березі Віорни.
— Ти побачиш, як я вмію лазити по деревах! — гордо казала Мієта. — У нас у Шаванозі я видиралась аж на верховіття горіхового дерева отця Андре. Чи ти колись драв сорочі гнізда? Ох, і важка ж то справа!
Й починалася суперечка, як краще злазити на дерево. Мієта висловлювалася рішуче як знавець. Але Сільвер підхоплював її, знімав з плити, й вони починали ходити алеєю, обнявшись за стан. Вони сперечалися, як краще упиратися ногами й руками в розсохи, коли дерешся на дерево, і тісно тулилися одне до одного, почуваючи, як від обіймів по них розливається невідомий вогонь і палить їх чудною радістю. Авжеж, тут було куди любіше, ніж біля колодязя! Все ж вони залишалися дітьми, гомоніли й гралися, ніби хлоп’ята, і, ще не знаючи слів кохання, тішилися взаємною близькістю, як закохані, просто тому, що кінчики їхніх пальців торкалися. Кожен несамохіть шукав теплу руку іншого, не розуміючи, куди його ваблять почуття й серце. О тій порі блаженного невідання обоє навіть боялися признатися одне одному в чудному хвилюванні, що поймало їх при найменшому дотику. Усміхаючись, іноді дивуючись із радості, що проймала їх, скоро вони торкалися одне одного, вони віддавалися знемозі нових почувань, без угаву гомонячи про сорочі гнізда, до яких так важко дістатися.
І закохані ходили туди й сюди доріжкою між купами дощок та муром Жа-Мефрену. Ніколи вони ще не виходили з сліпого завулка і, дійшовши кінця, щоразу повертали назад. Вони були тут ніби вдома. І часто Мієта, щаслива з того, що вони так добре сховалися, зупинялася й починала захоплюватися своєю вдалою думкою.
— Бачиш? У мене легка рука! — казала вона задоволено. — Пройди хоч цілу милю, й не знайдеш такої доброї схованки.
Густа трава заглушала їхні кроки. Вони тонули в пітьмі, як у потоці, заколисані між двох темних берегів, і тільки над головою видніла темно-блакитна смуга неба, всіяна зорями. Грунт під ногами здавався хистким, алея нагадувала казкову річку, що текла під чорним, усипаним золотом небом; їх огортало якесь невиразне хвилювання, й вони притишували голос, хоча й знали, що їх ніхто не почує. Довкола струмувала ніч, і закохані, віддавшись її потоку, відчуваючи незвичайну душевну й тілесну полегшу, ділились найдрібнішими враженнями прожитого дня, охоплені любовним трепетом.
