«Легенди Старокиївські» КИРИЛО КОЖУМ’ЯКА 48
(впустили голови бояре. Не сміють на князя Володимира очей піднести. Розумом-бо бажають, щоб розказ княжий біді-горю кінець поклав. Таж серце каже:
— Як бажати, щоб батько власну доньку на смерть виправив?
А Володимир схилився чолом на руку. Вуса кусає. На скроні жила б’ється, кров’ю чорною наливається.
Мовчання вагою невидимою навалилось на світлицю княжу. Тінню-сумом вщерть її наповнило. Тільки іскрами з гіівпітьми кидають алмази-діаманти, що ними Панагія2 на княжих бармах49 прикрашена. Немов на княжих шатах сльози горять, не очима виронені, а з серця самого ніби вони вирвались.
— Най же станеться!.. Амінь! — перехрестився князь. І підписав грамоту. З крісла встав — як мерлець з гробу, — білий весь. Рука не чує, як сувой згортає. Не бачить око “печатників”, що нечутно сап’янцями ступаючи, кулю зеленого воску до грамоти привішують, печаткою-щемками її сплющують, образом Володимировим і з тризубом його віск “знаменають”.
Припечатана доля князівни Горислави-Людмили50, доньки Володимирової; завтра, чим світ, піде офірою — за Київ стольний, за люд хрещений, за край київський, — на поталу стане змієві лютому. Загніздився, окаянний, в Дніпрі ясному. Чорториї хвостом поганим крутить-скаламучує. Пустошить край довколишній. На Київ стольний отрую дихання свого кидає, пошесть-мор на хрещений люд напускаючи.
— Дай доньку — відступлюсь! — дев’ятю пащами своїми озивається.
Воювати ж з ними — як з долею! — несила. За скелю й залізо твердіша шкіра луската. Ломлеться зброя об ню. Дев’ять голів вогонь мечуть. Слиною-отруєю кидають.
Виходив вже й Ілля Муромець. Та нічого з Цмоком не вдіяв він: як вихором листя осіннє, відмів подих потвори славного витязя.
— Доньку дай — відступлюсь! — і нічого не слухає Змії-ще. Всіма дев’ятю пащами людською мовою озивається.
На сонці, на піску дніпровому вигрівається. Очі-щілини заплющив. Клацнув зубами — немов на колодку пащу погану замкнув.
Очі виплакала Анна, княгиня Володимирова. Світу Божого не бачить — пітьмою чорною став. Таж не сміє словом благальним за доньку заступитися.
— За долю-бо люду київського іде!..
Тільки Людмила1-князівна не плаче, не ридає, не журиться. Няню Євпраксію словом ласкавим підбадьорює:
— Чи ж гадаєш, няню-голубко, що Змій за милосердя Боже дужчий?..
І, як до свята шлюбного, шати-оздоби приправляє:
— За друзі душу кладу! Не літь же мені дівкою-чорнав-кою іти…
І підніззя перлове з ларців дорогоцінних виймає. Намисто смарагдове з коробиць, самоцвітами прикрашених, витягає…
Ой не хмара чорна облягла Київ-стольний громовицею-югою51, бурею небо радісне затягаючи! Не печеніжин — ворог лютий, не орда половецька погана зі степів на Володи-мирове місто насунула…
Біда щира на Київ прийшла, ще й на князя на Володимира.
Раннім ранком заплакали дзвони Десятинні. Лаврські їм риданням відгукнулися. А з княжих палат, пишних, мармурових, провід вирушив урочистий, та не малий…
Не на свято-празник провід той ішов… Ох! не на свято, не на радісне…
Попереду хор співає жалібно. За ним — в ризах чорних, — духовенство погребіння творить, димом-ладаном аж сонце Боже притьмарюючи…
Не домовину-корсть на санках везуть, як звичай давній велить, взимку чи влітку — однаково.
Молоду Гориславу-Людмилу ведуть, як ніч зоряну, в чорних шатах, перлами низаних. Біла личком князівна-красуня молодесенька. Як та лілея-снігоцвіт, що в руці Людмилиній коливається.
Володимир князь із княгинею, в “шатах смирних”, жалібних виступають повагом, з родом княжим, з дружинниками вірними. А за княжим двором, за боярами — люду ж, люду хрещеного! Всі князівну в останню путь відпроваджу-ють, за любов її щиру пошаною дякуючи. Тільки няні Єв-праксії серед люду нема. Немає старенької і серед бояринь.
Стрімким спуском1, що за княжим двором від хреста Апостола Андрія52 починається, квапиться Євпраксія на Бо-ричів взвіз, до хатини малої добивається. Відчиняє двері стар-чоловік.
— Не турбуй, жінко, сина стуком-грюкотом: працю пильну кінчає він, та ще й квапиться.
Аж на одвірки сперлась Євпраксія. Зітхання з грудей на волю пташкою вирвалось.
— Дяка Пречистій! В дому Кирило!.. Я прохати іду…
— Де ж би був? — дідуган плечем знизує,— А прохати — злий час, жінко, вибрала: шкіри мне мій Кирило. Дванадцять враз виминає їх: на сириці-ремені — Цмочище ними в’язати.
А з світлиці — голова розкуйовджена виглянула, працею квапною розрум’янена. Дитячим усміхом обличчя освітилося.
— Нема коли! — до няні озивається, — На змія час!
Та й з хати вибіг вже. Біжить-летить, на ногах міцних коливаючись. Жмут з сириці ремнів на рамено закинувши. Навперейми бере — не до проводу.
А з дніпрових хвиль — голова підводиться. Немов кінська велика, а зелена — як жаб’яча. Чорні губи язиком роздвоєним облизує. Та ще дві голови за першою виставила.
Кинув ремні Кирило на березі. Підтяг очкур, на руки плюнув, ногами вперся в пісок.
— Миритися чи битись? — змій глузливо озивається. Сам не ворушиться. Лише кінець хвоста, як кіт сердитий, звиває-скручує.
— Де вже з тобою, з поганцем, миритись? Битись іду!
Але Змій аж сичить від сміху.
— Лінощі розморили мене. Бач, день ясний який… Тільки лежати та грітися!
— Я тебе підведу! — до Змія Кирило наблизився.
— Чи ж подужаєш? Ліпші за тебе були…
І вигідніше на піску вкладається. Таж не витягся ще, як вхопив Кирило за шкіру лускату. Мне в руках, як ті шкіри волові. Скочив Змій. Спінив хвилі хвостом. Високим стовпом вгору воду метнув. Всі дев’ять голів на Кирила намірює, вогнем дихає, отрутою кидає.
Таж дмухнув Кирило, напружився. Дмухнув вдруге — й відхилив вогонь. Отруя Змієві на лапи когтисті дощем падає. Реве гад, як сто турів ранених. Не від болю реве — з гні-ву-ганьби пекучої.
А з гори співи на діл вже стеляться, ладаном повіяло, близько провід!
Кирило сирицю вхопив, “у три ремені” міцно скручену.
Розмахнувся вільною рукою. І накинув на всі на дев’ять голів. Та й затяг петлю. Аж гад очі вирячив. І впав у воду. Немов гора обвалилася. Захропів, захарчав — і по гадові!..
Вихопив ніж Кожум’яка, що ним шкіри від міздри обчи-щує. Розпоров Змієві черево. Шкіру стягає міцну, лускату:
— Буде дружині княжій на тарчі-щити!
Та вже люд хрещений Кирила обступає. Володимир наперед викрочив. Словом ласкавим до Кожум’яки озивається:
— Не знаю наймення твого, ні роду-племені. Але кличу тебе, богатирю, до столування. Людмилу ж, князівну-донь-ку, за дружину, переможче Цмока, дістанеш…
Низенько Кирило князеві вклоняється.
— Не карай, ясний князю, за слово зухвале! Не богатир я — смерд простий, неотесаний… За ласку володарську твою — спасибі тобі. Але ж князівну ніяково мені за жінку мати!
Показує руки мозолисті:
— Де ж князівні таку руку подати! І з ганьби-упокорення смертю загинула б донька твоя, коли б довелося їй кулешу варити, смердову одежу випрати…
— Не потрібуватиме! — всміхається Володимир, — Від-нині-бо боярином ти станеш…
— Бояр маєш, княже-господине, й без мене безліч! А Кирила Кожум’яку одного. Чим був — тим лишуся, ясний володарю. Коли ж княжою ласкою слугу свого обдаруєш— прошу милості цієї: щоб оселя моя — доки Київ Києвом — Кожум’яками прозивалася. Щоб рід мій про те пам’ятав, з якого кореня вийшов… й чим лишиться навік — хоч би й як ласка княжа його обдаровувала.
«Легенди Старокиївські» БІСИ
— I знов на ігрища? — вдарила руками об поли вдова Янка.
Таж молодий Ізяслав, — її одинак і старечого віку потіха, — тільки шуснув взористою “в розметні трави” лудою. І зелені його сап’янці квапливо замиготіли вузькою стежкою, що до бору бігла.
— Тепер вже до ранку Божого його не побачиш! — хитнула головою старенька. — А прийде, хвалу Богові та сонцю виходящому не віддавши, спати завалиться. Як той кіт! Тьху! — сплюнула спересердя. А серце стиснуло знайоме почуття: гіркість терпка, сум безпросвітний… Така туга-жура, що краще б і не жити!
Пішла коровам на ніч сіна покласти. Таж доглянула: барило коло криниці, що розмочити поставила, — порожнісіньке.
Наважила води, піднесла дерев’яне, відро. Великі краплини з нього дзвінко у чорну глибінь скапували. І перехилила враз до порожнього барила.
Таж чи занадто відром натиснула, чи барило ветхе було, тільки ж вся вода студеним потоком вдові на босі ноги плеснула. А клепки з барила — всі враз розсипались.
— Ой леле! — зойкнула Янка, обтрушуючись. І ще дужче досадою серце защеміло. Струсила ще раз руки — добре, що хоч одежу не замочила! — розставила клепки попід плотом і попрямувала до хати.
Постояла на порозі. Ще раз по обійстю оком кинула.
Кажани нечутним летом почали вже ткати ризу літньої ночі. Небо зорями заквітчалось. Зітхнула стара. Взяла помацки кужіль з комори. І повернула до двору.
— Сяду в стайні! Все одно: крім німої тварини, не маю до кого й словом живим озватися. Самітня — як та грушка-дичка при дорозі!
В стайні ж — двоє коників молоденьких. Най же до людини звикають! Разом-бо й вік вікувати, й хліб святий щирою працею добувати…
Сукала нитку, куняючи під каганчиком, що над цебром з водою повісила. А жура ще дужче серце тисла. Думка за сином бігла.
— Не буде з нього доброго господаря! Ох, не буде!
Он бачить його в дусі, як до лісової галявини поспішає.
Здалека заграва від смолою облитої ватри б’є.
— Ніч купальська!
Від співу аж бір гуде. Чорні тіні — мов біси біля ватри метушаться. Інші — коло заточують, за руки взявшись. Крізь вогонь стрибають, на мить, черленим летом, мов жар, запалають — та й згаснуть у темряві…
Де ж би в таку ніч Ізяслава в дому затримати? Завзятий до танцю — хоч у гудці віддавай! На Добронігу, дівчину чесну, до праці беручку, що мати для сина нагляділа, — й дивитися не хоче.
Немов зачарувала його та Олодара рибалчина. І таки правда-істина, що без чарів то не обійшлося. Ніякої-бо краси стара Янка в Олодарі не бачить.
— Смуглява та чорна, мов пекельним вогнем ошмалена. Та тими зубами білими — гейби у вовка — раз у раз у тому сміху безнастанному виблискує! А в очах — у кожному по сто бісів грає!..
І батько Олодарчин не тільки рибалка, а таки ще й нау-зник справедливий. Всяке тобі слово знає: чи то зубну болість зарікти, чи рану загоїти, чи кров заговорити — все вміє. Ще й зілійник неабиякий. Всяку рость та силу в ній вкриту відає…
На Дніпрі не як інші рибалки, вдень, але ж нічмо “на світло” рибу надить! Люди кажуть: “З русалками знаєтся!”
І таки ж достомитно так. Коли-бо на Почайні оселився — ніхто жінки-дружини при ньому не бачив. А дитинча-немо-вля — Олодарку малу — в хаті годував.
— Русалчина це дитина — не інакше!
І вона це Ізяславові поробила, що до танців такий він завзятий.
Зітхає над кужелем стара Янка. Тріщить каганець, дрібними іскрами бризкаючи, коли навісна комаха жовтавий вогник своєю смертю пригасить. Пирхають ситі коники. Морить сном стару Янку: натупається-бо задень Божий!
А у півдрімлі встають образи давно минулі… Молодість незабутня — як щастя! Як щастя — не тривка!..
І незчуєшся — а вже відлетіла вона. А, здається, так недавно — цією ж самісінькою стежечкою! — й сама Янка на ігрища купальські бігла! Ой літа, літа молодечі! Якими путами вас сплутати, зв’язати? Щоб не тікали ви так швидко? Якими чарами вас зачарувати-спинити?!
І ще нижче хилить біс Унинія зморену сном голову старої Янки…
Не від літньої ночі, гарячої, п’янкої — від згадок тих далеких, молодечих, аж варом обдає стару бабусю. Аж у скронях гуде, обличчя палає, світ у сяйві сліпучому пропадає. Сама ж Янка — не баба беззуба, а красуня весняна — аж ща-стям-радістю горить.
І справді: горить!
Не вчула-бо за думками журливими, що сон радісний перейшли, як мала іскра від каганчика відскочила, на сіно — як порохня сухе! — впала. Золотою ниткою на солому підстілки перекинулась. Вогненною гадючкою побігла. Та й в одежу Янчину сховалася.
Коли ж із ігрищ пригнався Ізяслав, з друзями та дівчатами переляканими, заграву пожежі вглядівши — попелом лягла вся оселя. З заможного господаря сиротою вбогим Ізя-слава зробивши.
Таж не статки-маєтки гіркими оплакував нездара син, а смерть материну, що до неї ігрищами-танцями довів стареньку.
Димом-хмарою розвіялись веселощі Ізяславові. За ніч осінню, слотну став похмурніший молоденький!..
Тільки ціпок з грушки, що коло хати обвуглилась, взяв бідолаха. Та біса Унинія, невидимого. І подався до Лаври Святої — миру душі порожній шукати.
Братом Ісакієм ставши, в печері оселився.
— Не гідний я, з багниська світського ледь-ледь вирвавшись, до чесної братії сопричтен бути. Най святою самотою серце очиститься, мовчанням дух просвітлиться!
І благословив отець ігумен брата Ісакія на “подвиг мов-чальний”, на життя пустинницьке, в удолі зеленому, що аж до Дніпра-Славути розливається. Але ж від світу можна втекти, від людей відійти, турботи світу цього покинути. Таж від себе самого як врятуватись?
Блакиттю небесною перед очима брата Ісакія Дніпро розливається. Ліс кучерявими хвилями шум зелений жене.
Таж відвертається від того раю безвинного пустельник.
Біс Унинія долонями невидними очі йому затуляє. Перед зором внутрішнім — духовим — образи минулого лише викликає.
До печери своєї увійшовши, сам власноручно заложив камінням Ісакій вхід. Лишив тільки віконечко маленьке, щоб ним тричі в тижню від отця ігумена просфору та воду приймати.
І все провину свою перед собою брат Ісакій має: нічмо не спить, ранком встає,— зажурений, з вечірньою тінню жалем йому душу, мов саваном, затягає. Гіркість жовчі — за напій йому. Свята просфора — хліб пустельницький — попелом в устах розсипається. А біс Унинія — невідступною тінню при Ісакієві стоїть, світ Божий йому застує.
У печері малій — бій великий іде, як на бойовиську ратному. Ще й нерівний бій. З одного боку — брат Ісакій-бо стоїть, ще й з бісом Унинія за плечима. З другого боку, віконечком маленьким рій за роєм військо сатанинське горнеться. З сопілками, бубнами, гуслями, жоломіями, з тан-цями-хороводами коло брата Ісакія кружляють, аж ранком паде чернець знесилений, непритомний. Тим тільки й тримався Ісакій, що пам’ятав: найдужче диявол нічною моли-твою-співом перемагається. І співав, поклони б’ючи, аж до втоми, знеможення:
— Живий у помочі Вишнього…
А біси вже з Ісакія і на братію лаврську сягають. Братам-просфорникам муку віхолою-заметіллю у коморі закрутять. Пекареві тісто на хліб — аж під стелю зійде. Навіть і худобі безневинній, — як гнус у Спасівку, — докучали.
Меж немає зухвальству нечистих.
На власні очі брат Матвій Прозорливий, що від Господа дар ясновидіння мав, у церкві Божій під час вечірні доглядів: храмом святим ходить нечистий, ані хреста, ані кадила не жахаючись. Плащем взористим, золототканим загорнений. А за пасом — квіття “ліпок” натикано.
Іде проміж братією, в обличчя кожному пильно вдивляється. Та й кине проклятою квіткою то в того, то в іншого. А з квіткою — сон непереборний на брата паде. І так знеможить, що з храму Божого тікає братія, щоб у келії сну грішному віддатися.
Що вже акафістів, що тих “страшних молитов” отці лаврські з ігуменом своїм правили!
І раптом — немов вітром змело спокусу. Зникли із печери Ісакієвої біси-гудні, немов ніколи їх там й не було. Аж в серці Ісакієвому надія ніжним паростком до життя прокинулась. Ані до тями прийти не може: невже ж до чесної братії прилучитись він зможе? На служби Божі ходить, що від них сам себе відлучив як негідного такої милості.
Згасив свічку зеленого воску, чорним оксамитом печери своєї обгорнувся. В серці мов струна бринить:
— Світе Божий! Та який же ти гарний! — віконцем своїм красу весняних садів лаврських — місячним сяйвом облитих — вбирає. Саме перед весняним св. Миколою було.
Та й забув за радість в Бозі подяку Всемогутньому віддати. Дивиться лише — немов поперше світ Божий побачив — й не намилується.
А біси вже тут: їм однаково, з жури чи радості спокусу викресати!
Розсвітилося світло сліпуче. Зникли в ньому стіни печери малої, ложе вбоге пустельникове й книги мнозі, що отець ігумен брату Ісакієві понаносив, пам’ятаючи, що:
— Не утримається корабель без цвяхів, а праведний — без почитания книжного.
Перед ченцем же двоє юнаків стоять — як зорі сяють.
— Встань, Ісакіє,— озиваються. — Знайшов-бо ти милість в очах пославшого нас. Зараз самого Христа узриш. Встань же та поклонись йому.
В щастю свойому не перехрестився чернець. Впав, обличчям до землі схилившись. Крізь сльози блаженні ле-дви шепотить:
— Єй, Господи, гряди!
В ту ж мить від бурі реготів, вигуків, свисту та верещання аж земля здригнулася.
Печера ж вщерть бісами переповнилась. Аж вся стежка, що нею отець ігумен “печерну братію” ходить відвідувати, — повна нечистих, як листя сухого осіннього. Гавкають, хрюкають, нявкають… Хвости гадючі у повітрі звиваються. Губи м’які над жовтими зубами кінськими паскудним усміхом морщаться. Хоботи, роги, шиї журавлині переплелися в мішанині огидній.
А лапи когтисті у бубни б’ють, в тулумбаси вдаряють. Жаб’ячі пащі на жаломіях тоненько виводять. Ще й кожний з гостей некликаних норовить ближче до Ісакія сісти, тісніш до нього притулитись.
— Сідайте, сідайте! — нових товаришів закликають. — Ісакій нам буде танцювати! Він же мистець! Наш він! Наш! Бо на наш розказ, кому звеліли, поклонився!
І язики, як у гадів роздвоєні, уста мов кров’ю зкроплені облизують. Повіки, мов у курки, білі, в червоних з радості обличчях підморгують.
Мнуть, задоволені, лапи свої жаб’ячі, перетинкою між пальцями зв’язані.
— Наш Ісакій! Наш! — радісним хором гудуть. — Поклонився, кому ми звеліли!
Таж занадто велика вже була зухвалість бісівська. 1 вступила сила, що з надії виросла, — у знесилене бісом Унинія серце Ісакієве.
Випростувався чернець, аж нечисті, що на нього гронами поналипали, немов грудки сухого болота, обсипались.
— Господь моя сила: кого ж настрашуся? — гукнув.
— Найменню Христовому я поклонився — не ворогові. Да воскресне Бог! — заспівав, мов на Великдень. І почав на всі боки знаком святого хреста кропити нечистих.
Заверещали прокляті, клубком під ноги пустельникові підкотились. Інші — за плечі, мов потопаючий, хапаються.
Таж саме півень запіяв. І провалилась вся/нечисть у безвість пітьми безіменної, що у позасвіттю, — як грузький намул у глибинах водних, — перебуває.
Два роки без сил, без мови пролежав Ісакій. І не надіялася уже братія, що при життю залишиться.
Коли ж на св. Миколу весняного поперше винесли під яблуні брата Ісакія — заговорив пустельник зцілений:
— В радості Божій — воскресения світанок, братіє.. Смерті ж путь — жаль за минулим. І біс Унинія шляхом цим до геєни приводить…
Замовк. Був ще занадто слабий.
Братія ж побожно схилилась до Ісакія. Ловила слова його. Кому ж бо й знати таємниці життя й смерті, як не йому, що, — мов той Лазар, — брамою смерті до життя повернув?
«Легенди Старокиївські» ЯВЛЕНА ВОДА(З легенд роду де Лачерда)
Давно перехрестили кияне на Єроніма Лакерду пана Єроніма Лачерда — внука того Карлоса де Лачерда, що прийшов на Україну з турецької неволі разом із побратимом своїм Адамом Дунін-Борковським53. Але Лачерда, чи Лакер-да, — тяжко хворий молодий пан Єронім.
Аж до розпуки доходить старий Семен, що ще маленького Єроніма на руках носив та доглядав.
А лихо ніколи не ходить сам-одином: під час хвороби Єронімової вмерла його молоденька дружина, пані Магдалена. І горе-журба мало вкінець не зломили молодого Ла-черду.
— Милість це Божа, що витримав! — хитає сивою головою старий Семен, — Шість місяців! Півроку! В ліжку лежить Лазарем безсилим Нимцьо!.. Та все вікном у далину невідому дивиться…
Щоб розігнати сум свій безнадійний, а ще більше щоб “розговорити” вірного свого Семена, кидає Єронім до старого:
— Скажи ж мені, Семене, як саме сталася зі мною ця халепа? Немовби розірвалась моя пам’ять й шматок життя з неї випав… Пригадую, як відбились ми від мисливців, на тому полюванні на зубра, сперечались ми з паном Зарембою, коли на ту боброву зерем’яну натрапили. І хлоп’я-бо недоліток знає, що не вільно ані власникові Грунтів бобрів турбувати54, коли вони де гніздо заложили. А тут, — всі ми це з хащ та верболозу бачили — усадилася боброва шляхта55— темні-бо, майже чорні бобри на зерем’яні сиділи. Немов ще зараз бачу котячу голову того, що простісінько проти мене вмостився. А гніді —”бобри хлопи” — так темне озеро й креслять срібними смугами: дерево в писках та знов порожняком до берега по нове пливуть, хатку складають, намулом скріплюють, лускатими хвостами прибивають. Аж луна іде — немов праниками б’ють!
— А пан Заремба, — притакує старий, — в одну душу: підкопати боброву нору, та й годі! Псів нацьковує, у воду пхає, Омелька з Терешком та Остапа з Юром до найближчого села посилає, щоб триском летіли, сітей добули й воду з гори і з долу перегородили.
— Згадую… Я від’їхав, а зі мною молодий Сангушко, двоє Масальських та Чаплинський і Путята.
— Тільки нічого з тих ловів пана Зарембових не вийшло. Найліпший-бо пес, Дзвінок, враз на корч напоровся. Так йому черево й розчепило — як випатраному поросяті. А Омелько, — як дуб міцний, плаває як в’юн, — поліз Дзвінка рятувати та тільки зойкнув. І вже замість нього — чорний намул зі дна пішов, кілька баньок випливло, луснуло — та й вже й по Омелькові. 1 тіла не знайшли!
Урвав. Згадав-бо: не слід про смерть згадувати, свіжих ран Єронімових дотикатися, болість його будити. Найліп-ше-бо сум-жалобу “забуттям гоїти”.
І щоб відтягти увагу свого пана, старий слуга почав лік приправляти: розмішав у погарі мед з водою та накапав туди темного відвару “кітчого коріння”56.
— Випийте, Нимцю, час-бо вже…
І почав складати розкидані на ліжку хворого книжки: поеми Альфонса X, переказ поеми Кретьєна де Труа, зроблений Вольфрамом фон Ешенбахом… Відсунув свічник і сньонци57 — до вечора ще далеко!
З перебільшеною увагою струшував солодко-пахучі квіточки акації, що вітром кинуло на парчеву ковдру хворого.
— Ми повернули на зубра… — згадував Єронім.
— Та як же було не повернути! — знизав плечима Семен, — Таки ж звіра загнали вже до засіку. І якого звіра! Що того хлопства нагнали — силу! Миттю дерев нарубали, засік навколо зубра — здо-о-ровий засік! — зробили. І місця для панства, щоб на гонитву дивитись. Все готово було. Псів — з півтуцту до засіку вкинули. Гавкають, гарчать пси — мов скажені. А під ступитись жоден не сміє, бо ж кажу: зубрище громське! Чисто тобі той “Індрик — звір, всім звірам мати”, що про нього дітям у казках розповідають. Раптом: дивлюсь! — зіп’яв руки Семен, — а ви — стриб до засіку! Таки ж у сам засік… та на зубра, із шаблею, замісь того щоб оштепом з-поза стовбурів засіку кидати. Мати Пречиста! — Аж захитався з боку на бік Семен, згадуючи минулий уже жах.
— Пан Масальський — Яків — тільки встигли гукнути вам: “язика бережись!” та червону кирею з пана Чаплинсь-кого вхопили — й за вами до засіку стрибнули. А ви, немов собі намітили на видючу смерть іти, — забув про обережність Семен, — на зубра прямуєте. Він же, гемонський, наче зрозумів пересторогу пана Якова. Так і норовить язиком вас зайняти. Йому ж бо аби краю одежі торкнутись, то вже притягне й звалить хоч кого. Дивлюсь: вже обоє Масальських панів у засіку й пан Чаплинський з ними. Червоними киреями вимахують, мало не на роги зуброві лізуть. А він як звалив вас, та й ну качати. Так і перекидає! Матінко Божа! Як тільки живі лишились! Пані Магдалена зомліли… — урвав знов, отямившись, що “прорікся”, покійницю згадавши.
— Таж таки звалили потвору пан Масальський. Так до неї списом засадили, аж самі впали.
Але Єронім уже давно не слухав старого слугу. Лачерду захопила знов та дивна хвиля, що тоді кинула його за засіку. Раптом-бо налетіла гарячим вихором яскрава видина тієї Еспанії, якої він ніколи не бачив, але яка жила в ньому, як його душа, як його кров.
— Корида! — наче гукнули разом Єронімове серце й хтось невидимий, в ньому присутній. Дідусь Карлос, що про кориду йому, малому, розповідав та образки пікадорів й еспад внучкові малював? Чи його кров?
Сліпуче сонце застувало Єронімові дійсність… Миготіли сотки кочарів… білі мережива мантиль… Червоно-жовтим, прибрана площа аж гуде…
— Вперед, вперед! — лунають вигуки.
— Слава красуням!
— Пікадо-о-ро-ві сла-ва!
— Гей, чоловіче з водою!
— Най живе еспада!
І коні, коні, коні… безліч коней…
Так ясно все це раптом віджило навколо: рисочка в рису, як розповідав дідусь Карлос.
— А зубр завмер на середині засіка. Як бойовик, певний в своїй силі, чекаючи виклику на бій.
Але нерухомість тривала лише мить. І вже, спустивши голову, звір летить на Єроніма зі швидкістю лавини, що несе неминучу смерть. Лачерда в’юнким рухом відскочив. Відчував, як буйна радість й божевільна відвага налили всю його істоту.
Сотки голосів кинули у повітря несамовитий крик, що не має в собі нічого людського.
Мисливці, з-поза колод, намагаються влучити у звіра списом.
Раптом велетенським полум’ям знялось перед головою зубра червоне сукно.
Єронім немов зачарований.
— Так, справді корида? І він на ній! Не сон це, а справжня Еспанія — та Еспанія, що чарувала його з діточих літ.
Лише на уломок секунди перевів очі зі звіра на червоне сукно “мулети”. І зубр вловив цей мент. Єронім уже під ко-питами потвори. Гострий біль перейняв все тіло, й немовби розкрила обійми посвятна Кастільська земля.
Поважна — як море, сувора — як пустиня. Велична — як батьківщина античних героїв.
— Колиска й гробниця предків!
— Оселя святого хреста й герба, золотий келих й крицевий меч заразом…
“Земле єдина — salve! В смерті знаходжу тебе, бо — ти відвічний Рай!” — пропливає вгасаючою думкою.
У кривавій імлі ще бачить схилене над собою обличчя Якова Масальського. Потім пітьма і довга, довга тиша… А за нею — тяжке змагання зі смертю: розлючена твердою боротьбою своєї здобичі, вона кинула її й взяла взаміну юне життя молоденької Магдалени, яка незабаром мала стати матір’ю…
Але омана це, омана! Не пережитий жах забив Магдале-ну. Знищила її перемога невмирущої коханки тієї Еспанії, що лише блиснула далекою фата-морганою, й уже вирвала у смертельної суперниці серце, яке належить тільки їй — невмирущій!
Єронім гине, знесилений боротьбою двох батьківщин. В одній — народився. Друга — народилася з ним, в його душі, в його крові.
Всі пересвідчені, що смерть дружини жене Єроніма до гробу.
Але сам Єронім — він тільки єдиний це знає! — що п’ють його життя, змагання в ньому і за нього двоє батьківщин.
Але батьківщина — як і душа! — може бути тільки єдина…
Жодна ж з цих двох не хоче уступити.
Вмерти ж, як вмерла пані Магдалена — визнавши свою безсилість, — жодна не може.
І гине Лачерда, як човник, що порвало його розбурхане море й доти з ним гратиметься, доки не розторощить на скалки.
Єронім стискує зуби, щоб не застогнати. А перед спущеними повіками пливуть освіжуючою видиною — після спаленої сонцем жаги Кастілії,— прохолодні ліси рідної Волині, задумливі й темні, сповиті прозорою імлою, що стелиться над зеленими багновиськами-мочарами, повними співучих очеретів, мрій і дивних, принадних казок…
І навіщо, навіщо! — перевезли його до цього Києва! Чому не лишили вмирати на Волині!..
Вглядівши, що його “Нимцьо” з заплющеними очима відпочиває в піні подушок, підбитих руками старого пісту-на, Семен навшпиньках вийшов з одрини.
— Казав Опанас, городник, що, може, надвечір набере мисочку перших суниць…
І старі ноги квапляться широкими алеями панського саду, де нема ужиточних дерев і рослин, а лише оздобні.
Опоєні медовим ароматом бджоли гудуть в білі квітів невидимим хором. І не можуть його заглушити пташині голоси.
Краплинами розбризканого соняшного золота горять первоцвіти — “небесні ключики”, бо відчиняють весні небесній брами. Ледве чутно мішається запах останніх фіалок до свіжих пахощів молодої трави. І все топить в собі повінь бузкового аромату, що білою, фіаловою, блакитною піною заливає київську весну, як весну Ескоріалу.
Семен прямує вже травниками й пухким мохом до хатини Панасової, з якої уже видно й Дніпро. Під великим сріб-нокорим ясенем стареча рука погладила обстрижену “під мисочку” біловолосу голівку Панасового внучка. Хлопчик патичком й ручками розгрібав вогку землю під корінням ясеня.
— Здоров був, Самсоне! — всміхається сивими вусами Семен до дитини. — Все ставки робиш?.. А дідусь де?
Хлопчина з біблійним найменням підніс рожеве, карооке обличчя — свіже, як весняна анемона, й замазаною ручкою вказав вбік, де дерева розступились, щоб дати місце блакитним далям та оксамитово-чорним грядкам, гаптованим різною по силі і тону зеленню молодої рістні.
— Редьківку беруть!
І знов вглубився у свою гру — розгрібання землі.
Так вколисала юна весна дідів-однолітків, що забули вони й про час.
Семен з Панасом мали завжди стільки сказати один одному — бо ціле життя пожили вкупі й ніколи надовго не розлучались.
Давно стояла повна коралово-червоних суниць мисочка коло пучечків — як квіти, пов’язаних у китички — редькі-вок, а діди все не могли наговоритись.
— Чари воно, Семене, так мені показується, чари, не хвороба це у нашого пана. І не інакше як від тієї поганської зброї, що по дідусеві нашого пана лишилася — від неї вони ідуть! Таки ж сам я бачив наговори турецькі на ній золотом написані!
Семен підніс спущені було блакитні ясні очі.
— І як це, справді, не прийшло мені в думку! Таки ж Нимцьо годинами, бувало, — ще й перед хворобою — сидів у “кімнатах пана Карлоса”, де всі пам’ятки по ньому зберігаються. Та все дивиться на образ старого вояка з білим клаптиком борідки — наче срібний вогник… Від цього образу, голубе, не від зброї з турецькими наговорами чари ідуть!
Сам-бо Семен бачив: часами щось шепотіли Єронімові уста, дивлячись на образ. Немов відповідали на німі слова портрета. А він — очима намальованими — так просто в душу і дивиться.
— Після того — Нимцьо як непритомний ходить, чужі пісні співає, не наші книжки читає… бувало, й з покійною панею, най в небі панує, чужою мовою говорив…
Вузлуваті пальці Панасової руки лягли на Семенове коліно.
— “Наш” і “не наш” молодий пан… І так я гадаю: від того “чужого” вмерла пані, сердешна… Та-бо таки “наша” Марусенька була — Господь най їй світить!
— Земля, брате, — як коханка: коли щиро любиш — то тільки одна мусить бути. Коли ж разом дві кохаєш, то це — або, прости Господи, розпуста, або забава…
— Правду кажеш, брате, — хитає сивою головою Семен.
— “Ох, ох, та не люби двох!” — пісня співає… Не може Нимцьо серця відірвати від того “чужого”, що йому “своє” ні від “нашого”, що йому “чужим” бути не може.
На це — тільки “вода явлена”! З серця-бо Матері Землі вона іде! Така, що сама на світ Божий з’явилась, що не пили її ні звір ні птиця, ні дівка ні вдовиця. Якби тією водою непочатою напоїти та умити нашого пана — минулося б лихо…
Дріботіння босих ніжок спинило старечі розмови. Малий Самсонко кинувся до діда переляканим потятком. Міцно обхопив старого за шию й весь притулився до дідуся. Дихав часто й міцно. У напіврозтулених устах та широко розплющених очах завмер страх сполошеного молоденького кролика.
— Чого ж це ти, малий? — гладив дитину мозолистою рукою Панас, — Також південь давно минував. Тепер не ходить Полудниця, що діточок лякає— тьху, тьху на неї!
І раптом обмацав внучка руками.
— Та ти, дитинко, мокрий увесь! Чи не впав до шаплика часами?
Хлопчик вказав на ясень:
— Там, дідусечку… я загатки робив… бо землиця там така гарна, м’якенька! А воно раптом — як не штовхне мене! І от так високо, — накреслив ручкою півкруг, — з-під коріння вода тече! Так і б’є! А студена така!.. І аж співає — дзюрчить.
Дві пари старечих очей обмінялись довгим поглядом.
Семен перехрестився широким хрестом.
Панас мовчки скинув крислатий солом’яний бриль. За хвилину приніс зі своєї хати дерев’яну біленьку липову мисочку.
— Набери швидше, брате, поки ніхто… — й обернувся до хлопчика: — Ти ж не пив тієї води, Самусе?
Хлопчик мовчки покрутив головою. Потім пташиним рухом схилив її набік й, підвівши на діда зіркаті очі, тихенько озвався:
— Дідусю, дай редьківку! От таку, — діткнувся пальчиком до приправленого пучечка з білим хвостиком.
Мабуть, вода з-під ясеня була справді цілюща, бо від часу, як напився її Єронім та вислухав Семенових наговірних слів проти “лиха, чужим вітром навіяного”, — став видужувати. На місці ж “явленої води” звелів викопати криницю, а над нею статую поставити: сильний муж роздирає пащу левові.
Київський люд почав ту криницю звати Самсоновою. Письменні-бо зі Св. Письма знали про богатиря Самсона, що подолав лева голими руками. Неписьменні ж гадали, що то по малому Самусеві, городникову внуку, так та криниця зветься. Він-бо її дитячими руками виграбав.
Що ж пана Єроніма зцілила та “явлена вода”, багато людей стало до неї приходити. Пили її, вмивалися нею й дехто знаходив зцілення — по вірі своїй,
Єронім же Лачерда, що за прикладом діда свого, дона Карлоса, писав пам’ятні аннали свого роду, відмітив:
— Тільки подолавши в собі кволість, — як Геракл Не-мейського Лева, — знайде людина свою путь, мета якої повинна бути єдина — як єдина душа. Цьому навчила мене Самсонова “явлена вода” — те джерело, що виграбав дитячими руками малий Самусь, городників внук.
Давно забуття поглинуло й діда Панаса, й старого Семена, й Самуся-Самсона. Давно травою поросла й сама пам’ять про Карлоса й Єроніма Лачерда. Але Самсонова криниця все ще стоїть у старому Києві, при “вулиці Лакерди”58.
І аж до світової війни ходили “до Самсона воду пити” побожні прочани.
— Безпечним-бо путем, — казали люди, — сила тієї води провадить!..
