Лісова пісня — драма-феєрія в трьох діях Лесі Українки. П’єса написана в 1911 році, вперше була поставлена 22 листопада 1918 році в Київському драматичному театрі.
“Лісова пісня” критика
Оскільки поема Лесі Українки «Лісова пісня» є одним із найвиразніших взірців неоромантичного стилю, прослідкуємо найхарактерніші його риси у творі:
- Уже сам жанр (драма-феєрія) передбачає поєднання реального й фантастичного, інтуїтивно-символічного; а також особливу потужність ліричного струменя.
- Конфлікт твору — це неспівмірність духовно-піднесеного й матеріально-приземленого в душі, боротьба Людини в людині.
- У «Лісовій пісні» зіставляються два світи — гармонійно-досконалий (утілюється в панорамі одуховленої природи) і дисгармонійно-примітивний (утілюється в житті людського суспільства).
- Ціла тканина драми наскрізь символічна, усі її персонажі й деталі є знаками певних духовних станів. Так, Перелесник і «Той, що греблі рве» символічно втілюють волю, молодість, чин; Водяник, навпаки, — старість, поміркованість. Столітній дуб на галявині біля Лукашевої хати — символ єдності людини й природи. Отож, зрізавши й продавши цей дуб, мати й Килина тим самим остаточно позбавляють себе можливості влитися в гармонію світу, тобто сягнути щастя.
Символічними є п’ятеро центральних персонажів. Лукаш уособлює людину й відповідно дві грані її душі — духовну й матеріальну, які втілюються симетрично у двох парах образів: досконалого дядька Лева й ще досконалішої Мавки; примітивної матері й ще примітивнішої Кили-ни. Тобто, не вплив середовища, не зіткнення з тими чи іншими людьми визначають вчинки, життєву настанову Лукаша, а навпаки, його душа зумовлює середовище: коли в Лукашеві переважає духовна грань, вона втілюється в образах дядька Лева і згодом Мавки, коли переважає матеріальна, — утілюється в образах матері й згодом Килини.
Неоромантична проблематика твору:
а) людина і природа;
б) людина і мистецтво;
в) проблема добра і зла;
г) проблема кохання;
ґ) проблема самозради.
Глибиною думок, красою поетичних образів драма-феєрія «Лісова пісня» Лесі Українки постала нарівні з такими творами світової класики, як «Сон літньої ночі» В. Шекспіра і «Пер Гюнт» Г. Ібсена. Зокрема М. Рильський назвав цей твір «діамантовим вінцем Українки» (В. Пахаренко).
