Х е л ь м е р. Так, звичайно. Що ж це там застряло? І можна припустити, щоб…
С л у ж н и ц я … Тут зламана шпилька Норо, твоя шпилька!
Н о р а (швидко). О, то це, мабуть, діти…
Х е л ь м е р. Ну, їх треба відучити від цього. Гм!.. Гм!.. Ну, відчинив-таки. (Виймає із скриньки листи й гукає на кухню.) Елене! Елене! Треба погасити лампу в передпокої. (Входить до кімнати й замикає двері в передній, показуючи Норі паку листів.) Бачиш, скільки набралось! (Перебираючи листи.) Це що таке?
Н о р а (біля вікна). Лист! Не треба, не треба, Торвальде!
Х е л ь м е р. Дві візитні картки від Ранка.
Н о р а. Від доктора Ранка?
Х е л ь м е р (дивиться на них). “Доктор медицини Ранк”. Зверху лежали; мабуть, він засунув їх, виходячи.
Н о р а. На них щось написано?
Х е л ь м е р. Над ім’ям угорі чорний хрест. Глянь. Що за жахлива фантазія! Ніби повідомляє про власну смерть.
Н о р а. Так воно і є.
Х е л ь м е р. Що? Ти що-небудь знаєш? Він тобі говорив щось?
Н о р а. Так. Одного разу ми одержимо ці картки, він, значить, попрощався з нами. Тепер замкнеться вдома і помре.
Х е л ь м е р. Мій бідний друже!.. Я так і знав, що мені не надовго пощастить зберегти його. Але щоб так скоро… І сховається від усіх, мов пораненій звір…
Н о р а. Чому судилось бути — то краще без зайвих слів. Адже так, Торвальде?
Х е л ь м е р (ходить сюди туди). Ми так зжилися з ним. Я не можу уявити собі, що його не буде. Він, його страждання, його самотність створювали якесь легке туманне тло для нашого яскравого, мов сонце, щастя… Ну, а може, воно й на краще. Для нього, в усякому разі. (Зупиняється.) Та, мабуть, і для нас, Норо. Тепер ми з тобою будемо самі — цілком одне
для одного. (Обнімаючи її.) Моя кохана. Мені все здається, що я не досить міцно тримаю тебе. Знаєш, Норо… Не раз мені хотілося, щоб тобі загрожувало неминуче лихо і щоб я міг поставити на карту своє життя і кров — і все, все заради тебе.
Н о р а (звільняючись, твердо, рішуче). Прочитай-но твої листи, Хельмере.
Х е л ь м е р. Ні-ні, не сьогодні. Я хочу бути з тобою, зіронько моя, — у тебе.
Н о р а. Знаючи, що друг твій помирає?
Х е л ь м е р. Ти маєш рацію. Це схвилювало нас обох. У наші стосунки проникло щось некрасиве — думка про смерть. Треба спочатку звільнитися від цього. Поки що — розійдемось кожне до себе.
Н о р а (обвиваючи його шию руками). Торвальде… На добраніч. На добраніч.
Х е л ь м е р (цілуючи її в лоб). На добраніч, моя співуча пташко. Спи спокійно, Норо. Тепер я прочитаю листи. (Виходить з листами до кабінету і зачиняє за собою двері.)
Н о р а (з блукаючім поглядом, хитаючись, ходить по кімнаті, хапає доміно Хельмера, накидає на себе і шепоче швидко, хрипко, уривчасто). Ніколи більше його не побачу. Ніколи. Ніколи. Ніколи. (Накидає на голову шаль.) І дітей також ніколи не побачу. І їх також. Ніколи. Ніколи. Ніколи… О-о! Прямо в темну, крижану воду… в бездонну глибину… О-о! Скоріше б уже кінець, скоріше б… Ось тепер він узяв листа… читає… Ні-ні, ще не читає… Торвальде, прощай! І ти, і діти… (Хоче кинутися до передпокою.) Цієї ж хвилини двері кабінету розчиняються, і на порозі заявляється Хельмер з розкритим листом.
Х е л ь м е р. Норо!
Н о р а (голосно скрикує). Га!
Х е л ь м е р. Що це? Ти знаєш, що в цьому листі?
Н о р а. Знаю. Пусти мене! Дозволь мені піти!
Х е л ь м е р (стримуючи її). Куди ти?
Н о р а (намагаючись вирватись). І не думай рятувати мене, Торвальде,
Х е л ь м е р (відсахнувшись). Правда! Тож правда, що він пише? Жах! Ні-ні! Неможливо, щоб це була правда,
Н о р а. Це правда. Я любила тебе над усе на світі.
Х е л ь м е р. Ах, іди ти із своїми дурними вивертами!
Н о р а (ступивши до нього). Торвальде!..
Х е л ь м е р. Нещасна… Що ти наробила?!
Н о р а. Дозволь мені піти. Не можна, щоб ти відповідав за мене ти не повинен брати цього на себе.
Х е л ь м е р. Без комедій! (Замикає двері до передпокою на ключ.) Ні з місця, доки не даси мені відповіді. Ти розумієш, що ти наробила? Відповідай! Ти розумієш?
Н о р а (дивиться йому в очі і говорить з застиглим обличчям.) Так, тепер починаю розуміти — цілком.
Х е л ь м е р (ходить по кімнаті). О, яке страшне пробудження! Всі оці вісім років… вона, моя радість, моя гордість… була лицемірна, брехлива… гірше, гірше… злочинниця! О, яка бездонна прірва бруду, потворства! Тьху! Тьху!
Нора мовчить, як і раніше, не відводячи погляду, дивиться на нього.
(Зупиняючись перед нею.) Я повинен був передчувати, що завжди може трапитися щось подібне, повинен був передбачити це. Легковажні принципи твого батька… Мовчи! Усі його легкодумні принципи перейшли до тебе у спадщину. Ні релігії, ні моралі, ні почуття обов’язку… О, як мене покарано за те, що я подивився тоді на цю справу крізь пальці. Заради тебе. І ось як ти мені віддячила.
Н о р а. Так, ось як.
Х е л ь м е р. Ти зруйнувала все моє щастя, занапастила все моє майбутнє. Страшно подумати! Я в руках безчесної людини. Вона може зробити зі мною, що захоче, вимагати від мене. що завгодно, наказувати мені, підганяти мене, як їй захочеться. Я писнути не посмію. І впасти в таку яму, загинути отак через легковажну жінку!
Н о р а. Коли мене не буде на світі, ти вільний.
Х е л ь м е р. Ах, без фокусів! І у твого батька завжди були напоготові такі фрази. Яка мені буде користь від того, що тебе не буде на світі, як ти кажеш? І найменшої! Він однак може почати справу. А коли він це зробить, мене, певно, запідозрять у тому, що я знав про твій злочин. Певно, подумають, що за твоєю спиною стояв я сам, що це я тебе так навчив! 1 за все це я можу дякувати тобі! А я носив тебе на руках весь час. Чи ти розумієш тепер, що ти мені наробила?
Н о р а (в холодному спокої). Так.
Х е л ь м е р. Це так неймовірно, що я просто отямитися не можу. Але ж треба якось виплутатися. Зніми шаль. Зніми, кажу тобі! Доведеться якось догодити йому. Справу треба залагодити за всяку ціну. А щодо наших стосунків, то про людей — усе мусить бути, як і було, але, розуміється, це тільки про людське око. Отже, ти залишишся вдома, це річ зрозуміла. Але дітей ти не будеш виховувати. Я не можу довірити їх тобі… О-о! І це мені доводиться говорити тій, яку я так любив і яку ще… Але цьому кінець. Тепер уже немає мови про щастя, а тільки про врятування залишків, уламків, декоруму!
Дзвінок у передпокої.
(Здригаючись.) Хто це? Так пізно. Невже треба ждати найжахливішого?.. Невже він?.. Сховайся, Норо! Удай із себе хвору!
Нора не рушає з місця, Хельмер іде і відчиняє двері до передпокою.
С л у ж н и ц я (напіводягнена з передпокою). Лист пані.
Х е л ь м е р. Давай сюди. (Хапає листа і зачиняє двері.) Так, від нього. Ти не одержиш. Я сам прочитаю.
Н о р а. Прочитай.
Х е л ь м е р (біля лампи), У мене ледве духу стає. Можливо, ми вже загинули, і ти, і я… Ні, треба ж дізнатися. (Гарячково розриває конверт, пробігає очима кілька рядків, дивиться на вкладений у лист папірець і радісно вигукує.) Норо!
Нора допитливо дивиться на нього.
Норо… Ні, дай прочитати ще раз… Так, так, так. врятований! Норо, я врятований!
Н о р а. А я?
Х е л ь м е р. І ти, звичайно. Ми обоє врятовані, і ти, і я. Глянь! Він повертає тобі твоє боргове зобов’язання. Пише, що розкаюється і шкодує… що в його долі щасливий поворот… Ну, та все одно, що він там пише. Ми врятовані, Норо! Ніхто тобі нічого не може зробити. Ах, Норо, Норо!.. Ні, спочатку знищити всю оцю гидоту. Подивись-но… (Кидає погляд на розписку.) Ні, і дивитись не хочу. Нехай це буде як сон для мене. (Розриває на шматки і лист, і боргове зобов’язання, кидає в грубку і дивиться, як усе згоряє.) Ось так. Тепер і сліду не залишилось… Він писав, що ти зі свят-вечора… Ах, які ж це жахливі були три дні для тебе. Норо!
Н о р а. Я жорстоко боролася ці три дні.
Х е л ь м е р. Г страждала, і не бачила іншого виходу, як… Ні, не треба й згадувати про весь цей жах. Будемо тепер лише радіти і повторяти: все минуло, минуло! Слухай же. Норо, ти ніби ще не розумієш, що все минуло? Що ж це таке… Ти ніби скам’яніла? Ах, бідна маленька Норо, я розумію, розумію. Тобі Ще не віриться, що я тобі простив. Але я простив. Норо, присягаюсь. Я простив тобі все. Адже я знаю: все, що ти наробила, ти зробила з любові до мене.
Н о р а. Це правда.
Х е л ь м е р. Ти любила мене, як дружина повинна любити чоловіка. Ти не змогла тільки гарненько розібратись у засобах. Та невже ти гадаєш, що я менше любитиму тебе через те, що ти не здібна діяти самостійно? Ні-ні, сміло зіприся на мене, я буду тобі порадником, керівником. Я не був би мужчиною, якби саме ця жіноча безпорадність не робила тебе вдвоє милішою в моїх очах. Ти не думай більше про ті різкі слова, які вирвались у мене у хвилину першого переляку, коли мені здалося, що все навколо мене рушиться. Я простив тобі. Норо. Клянуся тобі, я простив тобі.
Н о р а. Дякую тобі за твоє прощення. (Виходить у двері праворуч.)
Х е л ь м е р. Ні, стривай… (Зазираючи туди.) Чого ти хочеш?
Н о р а (з іншої кімнати). Скинути маскарадний костюм.
Х е л ь м е р (біля дверей). Так-так, добре. І постарайся заспокоїтися, отямитись, моя бідна, налякана, співуча пташко. Обіпрись спокійно на мене, у мене широкі крила, щоб прикрити тебе. (Ходить біля дверей.) Ах, як у нас тут гарно, затишно, Норо. Тут притулок твій, тут я буду голубити тебе, як загнану горличку, яку врятував неушкодженою з пазурів яструба. Я зумію заспокоїти твоє бідне тремтяче серденько. Помаленьку це вдасться, Норо, повір мені. Завтра тобі все видаватиметься зовсім іншим, і незабаром все буде знову, як і раніше, мені не доведеться довго повторювати тобі, що я простив тобі. Ти сама відчуєш, що це так. Як ти можеш думати, що мені могло б тепер спасти на думку відштовхнути тебе або навіть хоч дорікнути у чомусь? Ах, ти не знаєш серця справжнього чоловіка, Норо. Чоловікові невимовно солодко і приємно відчувати, що він простив своїй дружині… простив від усього серця. Вона від цього ніби належить йому ще більше — стає його невід’ємним скарбом. Він ніби вдруге дає їй життя. Вона стає, так би мовити, і його дружиною і дитиною. І ти тепер будеш для мене і тим, і іншим, моє безпорадне, розгублене творіннячко. Не бійся нічого. Норо, будь тільки щира зі мною, і я стану твоєю волею, твоєю совістю… Що це? Ти не лягаєш? Переодяглася?
Н о р а (в звичайному домашньому одязі). Так, Торвальде, переодяглася.
Х е л ь м е р. Та навіщо? В такий пізній час?..
Н о р а. Мені цієї ночі не заснути.
Х е л ь м е р. Але, дорога Норо…
Н о р а (дивиться на свій годинник). Не так ще й пізно. Присядь, Торвальде. Нам з тобою є про що поговорити. (Сідає коло столу.)
Х е л ь м е р. Норо… що це? Цей застиглий вираз.
Н о р а. Сідай. Розмова буде довга. Мені треба багато чого сказати тобі.
Х е л ь м е р (сідаючи коло столу напроти неї). Ти мене лякаєш. Норо. І я не розумію тебе.
Н о р а. Отож-бо й є. Ти мене не розумієш. І я тебе не розуміла… до сьогоднішнього вечора. Не перебивай мене. Ти тільки вислухай мене. Поквитаємося, Торвальде.
Х е л ь м е р. Що ти хочеш цим сказати?
Н о р а (після короткої паузи). Тебе не вражає одна річ, ось тепер, коли ми отак сидимо з тобою?
Х е л ь м е р. Що таке?
Н о р а. Ми одружені вісім років. Тобі не спадає на думку, що це ж уперше ми з тобою, чоловік з дружиною, сіли поговорити серйозно.
Х е л ь м е р. Серйозно… в якому розумінні?
Н о р а. Аж вісім років… більше… з першої хвилини нашого знайомства ми ні разу не обмінялися серйозними думками про серйозні речі.
Х е л ь м е р. Навіщо я з тобою говорив би про свої справи, яких ти все одно не могла б мені полегшити.
Н о р а. Я не кажу про справи. Я кажу, що ми взагалі ніколи не починали серйозної розмови, не бралися разом обміркувати щось серйозне.
Х е л ь м е р. Але ж, люба Норо, хіба це було тобі з руки?
Н о р а. От ми і дійшли до суті. Ти ніколи не розумів мене… До мене ставилися дуже несправедливо, Торвальде. Спочатку тато, потім ти.
Х е л ь м е р. Що! Ми обидва?.. Тоді як ми любили тебе більше, ніж будь-хто на світі!
Н о р а (хитаючи головою). Ви ніколи мене не любили. Вам тільки подобалось бути закоханими у мене.
Х е л ь м е р. Норо, що це за слова!
Н о р а. Та вже так воно і є, Торвальде. Коли я жила вдома, з татом, він викладав мені усі свої погляди, і в мене були ті самі, якщо ж у мене були інші, я їх приховувала, — йому б це не сподобалось. Він називав мене своєю лялечкою-дочкою, грався мною, як я своїми ляльками. Потім я потрапила до тебе в дім.
Х е л ь м е р. Що це за вислови, коли говориш про наш шлюб!
Н о р а (твердо). Я хочу сказати, що я з татових рук перейшла до твоїх. Ти все влаштовував за своїм смаком, і в мене став твій смак, або я тільки вдавала, що це так. — не знаю Добре. Мабуть, і те й інше. Інколи бувало так, інколи так. Коли я озираюсь тепер назад, то мені здається, що я жила тут як той старець: мене годували й одягали, а моє діло було — розважати, забавляти тебе, Торвальде. Ось у чому полягало моє життя. Ти так влаштував, ти і тато дуже винні переді мною. Ваша вина, що з мене нічого не вийшло.
Х е л ь м е р. Норо! Яка дурниця! Яка невдячність! Хіба ти не була тут щаслива?
Н о р а. Ні, ніколи не була. Я тільки думала, що щаслива, а насправді ніколи не була.
Х е л ь м е р. Ти не була… не була щаслива!
Н о р а. Ні, тільки весела. І ти був завжди такий милий, ласкавий до мене. Але весь наш дім був тільки великий ляльковий дім. Я була тут твоєю лялькою, донькою. А діти були вже моїми ляльками. Мені подобалось, що ти грався, бавився зі мною, як їм подобалось, коли я граюсь і бавлюся з ними. У цьому, власне, й було наше подружнє життя, Торвальде.
Х е л ь м е р. Так, частина правди є в тому, що ти кажеш, хоч ти дуже перебільшуєш. Аіе тепер у нас усе буде інакше. Час забавок минув, настав час виховання.
Н о р а. Чийого? Мого чи дітей?
Х е л ь м е р. І твого, і дітей, дорога Норо.
Н о р а. Ах, Торвальде, не тобі виховати з мене справжню дружину собі.
Х е л ь м е р. І ти це говориш?
Н о р а. А я… Хіба я підготовлена виховувати дітей?
Х е л ь м е р. Норо!
Н о р а. Чи не сам ти щойно сказав, що не можеш довірити мені їхнє виховання?
Х е л ь м е р. У хвилину роздратування. Чи ж можна звертати на це увагу!
Н о р а. Ні, ти розсудив правильно. Ця справа не під силу мені. Треба спочатку вирішити інше. Я повинна виховати себе саму. І не в тобі шукати мені допомоги. Мені треба взятися за це самій. Тому я і йду від тебе.
Х е л ь м е р (схоплюючись). Що ти сказала?
Н о р а. Мені треба побути самій, щоб розібратися в самій собі і в усьому іншому. Тому я й не можу залишитись.
Х е л ь м е р. Норо! Норо!
Н о р а. І я піду негайно ж. Кристина, мабуть, дасть мені притулок…
Х е л ь м е р. Ти не при своєму розумі! Хто тобі дозволить! Я забороняю.
Н о р а. Тепер даремно забороняти мені будь-що. Я візьму з собою лише своє. Від тебе нічого не візьму, ні тепер, ні опісля.
Х е л ь м е р. Що ж це за безумство!
Н о р а. Завтра я поїду додому… Тобто до мого рідного міста. Там мені буде легше влаштуватися.
Х е л ь м е р. Ах ти, засліплене, недосвідчене створіння!
Н о р а. Треба ж коли-небудь набувати досвіду, Торвальде.
Х е л ь м е р. Покинути дім, чоловіка, дітей! І не подумаєш про те, що скажуть люди?
Н о р а. На це мені нічого звертати увагу. Я знаю тільки, що мені це потрібно.
Х е л ь м е р. Ні, це обурливо! Ти можеш так зневажати найсвяшенніші свої обов’язки?
Н о р а. Що ти вважаєш найсвяшеннішими моїми обов’язками?
Х е л ь м е р. І це ще треба пояснювати тобі? Чи в тебе немає обов’язків перед твоїм чоловіком і перед твоїми дітьми?
Н о р а. У мене є й інші, також священні.
Х е л ь м е р. Немає в тебе таких! Які ж це?
Н о р а. Обов’язки перед собою.
Х е л ь м е р. Ти передусім дружина й мати.
Н о р а. Я в це більше не вірю. Я гадаю, що передусім я людина, так само, як і ти, — або принаймні повинна стати людиною. Знаю, що більшість буде на твоєму боці, Торвальде, і що в книжках пишуть у цьому ж дусі. Але я не можу більше заспокоїтись на тому, що говорить більшість і що пишуть у книжках. Я повинна сама подумати про ці речі і спробувати розібратися в них.
Х е л ь м е р. Наче твоє становите у власному домі не виразне і без того? Та хіба в тебе немає надійного керівництва у цих справах? Немає релігії?
Н о р а. Ах, Торвальде, я ж зовсім не знаю, що таке релігія.
Х е л ь м е р. Що це ти таке говориш?!
Н о р а. Я знаю тільки те, що казав мені пастор Хансен, коли я прийшла на конфірмацію. Він казав, що релігія є те й оте. Коли я звільнюся від усіх цих пут, залишуся сама, я розберусь і в цьому. Я хочу перевірити, чи правду говорив пастор Хансен, або. в крайньому випадку, чи може це бути правдою для мене.
Х е л ь м е р. Ні, це просто нечувано з боку такої молоденької жінки! Апе коли тебе не може напоумити релігія, то дай мені зачепити хоч твою совість. Адже моральне почуття у тебе є?
Н о р а. Знаєш, Торвальде, на це нелегко відповісти. Я, правду кажучи, і цього не знаю. Я почуваюся, як у лісі, в усіх цих питаннях. Знаю тільки, що я зовсім інакше думаю про все, ніж ти. Мені ось кажуть, ніби і закони зовсім не те, що я думала. Але щоб ці закони були правильні — цього я ніяк не збагну. Виходить, що жінка не має права помилувати свого вмираючого старого батька, не має права врятувати життя чоловікові! Цьому я не вірю.
Х е л ь м е р. Ти міркуєш, як дитина. Не розумієш суспільства, в якому живеш.
Н о р а. Так, не розумію. От і хочу придивитися до нього. Мені треба вияснити собі, хто правий — суспільство чи я.
Х е л ь м е р. Ти хвора, Норо. У тебе гарячка. Я навіть починаю думати, що ти божеволієш.
Н о р а. Ні, ніколи ще я не була так при своєму розумі і добрій пам’яті, як зараз.
Х е л ь м е р. І ти при своєму розумі і добрій пам’яті кидаєш свого чоловіка і своїх дітей?
Н о р а. Так.
Х е л ь м е р. Тоді залишається гадати одне.
Н о р а. А саме?
Х е л ь м е р. Що ти мене більше не любиш.
Н о р а. Так, у цьому якраз уся справа.
Х е л ь м е р. Норо… І ти це говориш!
Н о р а. О, мені самій боляче, Торвальде. Ти був завжди такий добрий до мене, але я нічого не можу тут вдіяти. Я більше тебе не люблю.
Х е л ь м е р (ледве стримуючи себе). І це ти також вирішила при своєму розумі і добрій пам’яті?
Н о р а. Так, цілком розсудливо. Тому я й не хочу тут залишатися.
Х е л ь м е р. І ти можеш також пояснити мені причину,чому я втратив твою любов?
Н о р а. Так, можу. Це сталося сьогодні ввечері, коли диво примусило себе чекати. Я побачила, що ти не той, за кого я тебе вважала.
Х е л ь м е р. Скажи ясніше, я зовсім тебе не розумію.
Н о р а. Я терпляче чекала цілих вісім років. Господи, адже я знала, що дива бувають не кожного дня. Та ось на мене впав цей жах і в мене засвітилась тверда певність: тепер станеться диво. Доки лист Крогстада лежав там, у мене й на думці не було, щоб ти міг пристати на його умови. Я була твердо впевнена, що ти скажеш йому: “Розголошуйте справу на цілий світ!” А коли б це сталось…
Х е л ь м е р. Ну, що ж тоді? Коли б я віддав на ганьбу та наругу свою власну дружину!..
Н о р а. Коли б це сталося… я непохитно вірила, що ти виступиш вперед і візьмеш усе на себе — скажеш: винен — я.
Х е л ь м е р. Норо!
Н о р а. Ти хочеш сказати, що я ніколи не погодилася б прийняти від тебе таку жертву? Звісно, ні. Але яку вагу мали б мої запевнення, порівнюючи з твоїми?.. Ось те диво, якого я чекала з таким трепетом. А щоб не припустити його, я хотіла покінчити з собою.
Х е л ь м е р. Яб з радістю працював для тебе дні і ночі, Норо… терпів би горе й злигодні заради тебе. Але хто ж пожертвує навіть для коханої людини своєю честю?
Н о р а. Сотні тисяч жінок жертвували.
Х е л ь м е р. Ах, ти міркуєш і говориш, як нерозумна дитина.
Н о р а. Хай так. Але ти міркуєш і говориш не так, як та людина, яку я могла б любити. Коли в тебе минув страх — не за мене, а за себе, — коли вся небезпека для тебе минула, з тобою ніби нічого й не трапилось. Я залишилась, як і раніше, твоєю пташкою, жайворонком, лялечкою, з якою тобі тільки належить бути ще обережнішим, якщо вона виявилась такою тендітною, неміцною. (Встає.) Торвальде, в ту хвилину я зрозуміла, що я всі ці вісім років жила з чужим чоловіком і прижила з ним трьох дітей… О-о, не можу навіть згадувати про це! Так би й розірвала себе на шматки!
Х е л ь м е р (притихлим голосом). Бачу, бачу… Справді, між нами лягла безодня… Але хіба її не можна заповнити, Норо?
Н о р а. Така, яка я тепер, — я не можу бути тобі дружиною.
Х е л ь м е р. У мене вистачить сили стати іншим.
Н о р а. Можливо — якщо у тебе заберуть ляльку.
Х е л ь м е р. Розлучитись… розлучитися з тобою!.. Ні, ні, Норо, — уявити собі не можу.
Н о р а (іде праворуч). Це ще більше підтверджує, що так мусить бути. (Повертається з верхнім одягом і невеличким саквояжем у руках, який кладе на стілець біля столу.)
Х е л ь м е р. Норо, Норо, не зараз! Почекай хоч до ранку.
Н о р а (одягаючи манто). Я не можу ночувати у чужої людини.
Х е л ь м е р. А хіба ми не могли б тут жити як брат із сестрою?
Н о р а (зав’язуючи стрічки капелюха). Ти добре знаєш — Довго так не може тривати… (Накидає шаль.) Прощай, Торвальде. Я не буду прощатися з дітьми. Я знаю, вони в кращих руках, ніж мої. Така матір, як я тепер, їм не потрібна.
Х е л ь м е р. Але колись, Норо… коли-небудь?
Н о р а. Як я можу знати? Я зовсім не знаю, що з мене вийде.
Х е л ь м е р. Але ти моя дружина і тепер, і в майбутньому — якою б ти не стала.
Н о р а. Слухай, Торвальде… Коли дружина кидає чоловіка, як я, то він, як я чула, за законом вільний від усіх зобов’язань щодо неї. Я, в кожному разі, звільняю тебе зовсім. Ти не вважай себе зобов’язаним нічим, як і я не буду. Ми обоє повинні бути цілком вільні. Ось твоя обручка. Віддай мені мою.
Х е л ь м е р. Ще й це?
Н о р а. І це.
Х е л ь м е р. Ось.
Н о р а. Так. Тепер усе скінчено. Ось я покладу сюди ключі. Служниця знає все — що і як у домі — краще за мене. Завтра, коли мене не буде, Кристина прийде зібрати речі, які я привезла з собою з дому. Хай мені їх надішлють.
Х е л ь м е р. Звичайно, звичайно! Норо, ти не згадаєш про мене ніколи?
Н о р а. Ні, я, мабуть, часто буду згадувати і тебе, і дітей, і дім.
Х е л ь м е р. Можна мені писати тобі, Норо?
Н о р а. Ні… Ніколи. Цього не можна.
Х е л ь м е р. Але ж треба буде посилати тобі…
Н о р а. Зовсім нічого, нічого.
Х е л ь м е р. Допомагати тобі при потребі.
Н о р а. Ні, кажу тобі. Нічого я не візьму від чужої людини.
Х е л ь м е р. Норо… Невже я назавжди залишуся для тебе чужим?
Н о р а (бере свій саквояж). О Торвальде, для цього потрібно, щоб сталося найбільше диво!
Х е л ь м е р. Скажи яке?
Н о р а. Для цього і ти, і я — ми обоє повинні змінитися настільки… Ні, Торвальде, я більше не вірю в дива!
Х е л ь м е р. А я хочу вірити! Кажи, кажи, яке? Змінитися так, щоб?..
Н о р а. Щоб наше співжиття могло стати шлюбом. Прощай. (Виходить через передпокій.)
Х е л ь м е р (падає на стілець біля дверей і закриває обличчя руками). Норо! Норо! (Озирається і встає.) Порожньо, її тут уже немає. (Промінь надії осяває його обличчя.) Але — найбільше диво?
Знизу чути, як зачиняються ворота.
Переклад О. Новицького
