“Людина у футлярі” скорочено

Дуже короткий зміст “Людина у футлярі” А.П. Чехова ви можете скорочено прочитати за 5 хвилин, щоб згадати історію людини, яка жила у обмеженому середовищі

“Людина у футлярі” короткий зміст

Події відбуваються наприкінці ХІХ століття у Росії, у селі Мироносицькому. Події історії, про яку розповів Буркін, відбувалися у його рідному місті.

Головні герої:

• Бєліков – вчитель грецької та латинської мов («мертвих мов»), «людина у футлярі», викладав в одній гімназії з Буркіним, сусідом оповідача.
• Варенька – сестра Коваленка, їй близько 30 років. Вона «висока, струнка, чорноброва, червонощока».
• Коваленко Михайло Савич – вчитель географії та історії, молодий, високий, смаглявий.
• Буркін – вчитель гімназії, сусід Бєлікова, який розповів історію Івану Івановичу.
• Чимша-Гімалайський Іван Іванович – ветеринарний лікар.

«На самому краю села Мироносицьке, в сараї старости Прокофія, розташувалися на нічліг запізнілі мисливці. Їх було тільки двоє: ветеринарний лікар Іван Іванович і вчитель гімназії Буркин. У Івана Івановича було досить дивне, подвійне прізвище – Чимша-Гімалайский, яке зовсім не йшло йому, і його у всій губернії звали просто на ім’я та по батькові; він жив біля міста на кінському заводі та приїхав на полювання, щоб подихати чистим повітрям. Учитель же гімназії Буркин щоліта гостював у графів П. і в цій місцевості давно вже був своєю людиною ».

Розмовляли про дружину старости Мавру. Вона – жінка здорова і недурна. Тільки давно Мавра вже на люди не виходила. Буркин припустив, що у неї просто такий характер, характер рака-самітника. І такі люди – не рідкість. Наприклад, місяці два тому в місті помер учитель грецької мови Бєліков. Це був дивний чоловік. Він навіть у дуже гарну погоду виходив у калошах і з парасолькою і неодмінно в теплому пальто.

«І парасольку він носив у чохлі, і годинник в чохлі з сірої замші, і коли виймав складаний ніж, щоб підстругати олівець, то і ніж у нього був в чохольчику; і обличчя, здавалося, теж було в чохлі, так як він весь час ховав його в піднятий комір. Він носив темні окуляри, фуфайку, вуха закладав ватою, і коли сідав на візника, то наказував піднімати верх. Одним словом, у цієї людини спостерігалося постійне і непереборне прагнення оточити себе оболонкою, створити собі, так би мовити, футляр, який усамітнив його, захистив би від зовнішніх впливів. Дійсність дратувала його, лякала, тримала в постійній тривозі, і, можливо, для того щоб виправдати цю свою боязкість, свою відразу до сьогодення, він завжди хвалив минуле і те, чого ніколи не було; і стародавні мови, які він викладав, для нього, по суті, ті ж калоші і парасолька, куди він ховався від дійсного життя».

Навіть думки свої Бєліков «намагався заховати у футляр». Для нього були ясні тільки заборони. «У дозволі ж переховувався для нього завжди елемент сумнівний, щось недомовлене і смутне». Коли в місті щось дозволяли, він завжди говорив: «Воно, звичайно, так-то так, все це прекрасно, та як би чого не вийшло». Загалом, він був дуже обережним і недовірливою людиною. Навіть до друзів своїх він ходив тільки тому, що вважав це «своїм товариським обов’язком».

Бєлікова всі боялися. І не тільки вчителі, а й директор. Цей чоловічок, «ходив завжди в калошах і з парасолькою, тримав у руках всю гімназію цілих п’ятнадцять років! Та що гімназію? Все місто! »Жив Бєліков в тому ж будинку, що й Буркин. «Жіночої прислуги він не тримав зі страху, щоб про нього не думали погано, а тримав кухаря Афанасія, старого років шістдесяти, нетверезого ї недоумкуватого, який колись служив денщиком і вмів абияк куховарити».

Навіть під ковдрою у власному ліжку Беликову було страшно: «як би чого не вийшло, як би його не зарізав Афанасій, як би не залізли злодії …»

Але, як це не дивно, цей учитель грецької мови ледь не одружився з сестрою нового вчителя історії та географії, якогось Коваленко Михайла Савича. Вона була вже не молода, років тридцяти, але теж висока, струнка, чорнобрива, червонощока і весела, навіть гучна. Бєліков, послухавши спів цієї малоросійської жінки, підсів до неї і сказав: «Малоросійська мова своєю ніжністю і приємною звучністю нагадує давньогрецьку». Це лестило їй, і вона стала розповідати йому з почуттям про своє життя. Раптом всіх сяйнула одна і та ж думка: а добре б їх одружити. Директорка вирішила взяти справу в свої руки. Бєлікова і Вареньку неодмінно усюди запрошували разом: і в театр, і на вечірку. Варенька стала ставитися до Беликову явно прихильно.

А Бєлікова усі, і товариші, і дами, стали запевняти, що він повинен одружитися. Його навіть вітали. І справді, Варенька була першою жінкою, яка поставилася до нього так лагідно, сердечно. Так що він і сам повірив у те, що йому справді потрібно одружуватися.

Та тільки перед одруженням цій «людині у футлярі» потрібно було добре подумати, як би чого не вийшло.

І тут стався скандал. «Якийсь пустун намалював карикатуру: йде Бєліков в калошах, в підкочених штанях, під парасолькою, і з ним під руку Варенька; внизу підпис: «Закоханий антропос». Всі вчителі отримали по примірнику. Отримав і Бєліков. Карикатура справила на нього найважче враження. Коли ж першого травня Бєліков побачив Вареньку на велосипеді, дуже обурився. «Хіба викладачам гімназії і жінкам пристойно їздити на велосипеді?»

Він був так вражений, що не захотів йти далі і повернувся додому.

На другий день він відправився до Коваленко. Вареньки не було вдома. Бєліков завів розмову з її братом. Він говорив про те, що катання на велосипеді – «забава абсолютно непристойна для вихователя юнацтва», хотів його «застерегти». Коваленко так був обурений, що навіть почервонів: «… хто буде втручатися в мої домашні і сімейні справи, того я пошлю до чортів собачих».

Бєліков зблід і встав. «Коваленко схопив його ззаду за комір і штовхнув, і Бєліков покотився вниз по сходах, трясучи своїми калошами. Сходи була високі, круті, але він докотився до низу; встав і помацав себе за ніс: чи цілі окуляри? Але саме в той час, коли він котився по сходах, увійшла Варенька і з нею дві дами; вони стояли внизу і дивилися – і для Бєлікова це було найжахливіше. Краще б, здається, зламати собі шию, обидві ноги, ніж стати посміховиськом; адже тепер дізнається все місто, дійде до директора, піклувальника, – ах, як би чого не вийшло! – Намалюють нову карикатуру, і скінчиться все це тим, що накажуть подати у відставку …

Коли він піднявся, Варенька впізнала його і, дивлячись на його смішне обличчя, пом’яте пальто, калоші, не розуміючи, в чому справа, вважаючи, що це він впав сам ненавмисно, не втрималася і зареготала на весь будинок:

– Ха-ха-ха!

І цим розкотистим «ха-ха-ха» завершилося все: і сватання, і земне існування Бєлікова. Вже він не чув, що говорила Варенька, і нічого не бачив. Повернувшись до себе додому, він насамперед прибрав зі столу портрет, а потім ліг і вже більше не вставав ».

Через місяць Бєліков помер. Його «поклали у футляр, з якого він вже ніколи не вийде. Так, він досяг свого ідеалу! І як би в честь його, під час похорону була похмура, дощова погода, і всі ми були в калошах і з парасолями ».

“Людина у футлярі” дуже скорочено

У селі Мироносицьке, в сараї старости Прокофія зупинилися на ночівлю мисливці – Іван Іванович і Буркін. Чоловіки не спали, розповідаючи про різні історії. Розмова зайшла про самотніх людей, які подібно равликаи намагаються сховатися у свою шкаралупу.

Буркін згадує історію вчителя грецької мови Бєлікова. Той у будь-яку погоду виходив на вулицю в калошах, із парасолькою та в теплому пальті.

Для кожної речі  Бєліков мав свій чохол: і для парасольки, і для годинника, і для складаного ножа, навіть обличчя його, «здавалося, теж було в чохлі», бо він «ховав його у піднятий комір», носив окуляри. Він мав  постійне і непереборне прагнення оточити себе оболонкою, створити собі, так би мовити, футляр від зовнішніх впливів. Навіть викладання “мертвих мов”, було для вчителя своєрідним способом втекти від дійсності.

Бєліков розумів лише газетні статті, у яких щось заборонялося. Будь-який відступ від правил викликав у ньому зневіру, а улюбленим його виразом було «хоч би чого не вийшло». Своєю недовірливістю та обережністю вчитель пригнічував все місто.

Бєліков мав дивну звичку: він ходив по квартирах вчителів, сидів там мовчки і йшов, вважаючи такі візити своїм «товариським обов’язком». Бєліков був сусідом Буркіна, тому оповідач знав, що вдома у «людини у футлярі» теж «засувки та ціла низка всяких заборон».

Однак Бєліков, незважаючи на свій характер, мало не одружився. До школи прибув новий вчитель історії та географії – Михайло Савич, який приїхав разом із сестрою Варенькою. Якось на іменинах у директора, бачачи Варю та Бєлікова поруч, вчителям прийшла думка, що «добре було б їх одружити». Усі почали переконувати вчителя у необхідності одружуватися. Варя теж була не проти вийти заміж і виявляла до Бєлікова «явну прихильність». Зважившись на шлюб, Бєліков все частіше бував у Коваленків, але робити пропозицію не поспішав. Буркіну вір розповів про свої побоювання з приводу того, що у Варі надто жвавий характер, а «шлюб річ серйозна».

Брат Варі з першого дня зненавидів вчителя грецької, називав його «глитай абож павук», але стосункам сестри та Бєлікова не перешкоджав.
Проте все змінив один випадок. Якийсь пустун намалював карикатуру з написом «закоханий антропос», зобразивши Бєлікова і Варю, що йшла з ним під руку. Малюнок якимось чином опинився у всіх вчителів, чиновників і самого Бєлікова. “Карикатура справила на нього тяжке враження”. А коли, виходячи з дому, вчитель побачив Коваленка та Варю на велосипедах, він був вражений ще сильніше, бо вважав, що їздити на велосипеді жінкам та викладачам гімназії непристойно.

Наступного дня Бєліков почував себе погано і навіть уперше пішов із занять. Увечері він вирушив до Коваленка, де застав лише брата. Бєліков намагався пояснити, що кататися на велосипеді непристойно. Цим він тільки розлютив Михайла Савича. І коли вчитель грецької пообіцяв розповісти про зміст їхньої розмови директору, Коваленко не витримав і спустив Бєлікова зі сходів.

Саме в цей час до будинку увійшла Варя з двома жінками. Вирішивши, що Бєліков упав сам, вона не втрималася і голосно зареготала. Думка про те, що про цю подію, дізнається все місто була нестерпна для вчителя. Він повернувся додому, ліг і вже більше не вставав. За місяць Бєліков помер. Коли він лежав у труні, вираз обличчя у нього був приємний і лагідний, «ніби він був радий, що нарешті його поклали у футляр, з якого він уже ніколи не вийде».

Після його смерті всі відчули полегшення, і життя продовжилося…
Іван Іванович, розмірковуючи над історією Бєлікова, вимовляє: «А хіба те, що ми живемо у місті в задусі, у тісноті, пишемо непотрібні папери, граємо у гвинт — хіба це не футляр?».