Кобилянська «Людина», розділ 4
І доктор дійсно говорив з нею. Умів так приладити. що застав її саму дома. Лежала в фотелі недбало одягнена й курила. Він довго її не бачив, і вираз її лиця здивував його. Все здавалось у тім лиці супокійним. Ні сліду ніякого горя. Сказав би-сь, все життя в ній завмерло, лиш між бровами спряталось щось… щось, чого він не розумів, що однак здавалось йому знакомим. “Божевільність” — мелькнуло йому через думку. І з пильною цікавістю звернув назад на неї погляд та на її пречудні, тепер супокійні очі.
— Чого дивитесь на мене так чудно, пане докторе? — питала вона, привітавшись.
— Ви… ви… курите, Олено? — спитав змішаний, не даючи ніякої відповіді на її запитання.
— Адже бачите…
— Але ж бо досі ви не могли знести папіроски в жіночих устах!
— Так. Однак мож і полюбити се, що передше ненавиділось. Наприклад, папіроску в жіночих устах. — І знов замовкла.
Він почав був говорити про нервовість, і що вона мусить берегтись. Говорив багато про обов’язки, котрі маються супроти себе й супроти других; особливо проти родичів. Замітив, між іншим, що людина — звірина привички і що суть люди, в котрих чутливість — джерело всякого безталання…
Вона лиш десь-колись відповідала, і то віднехочу, байдужно. Нарешті він почав говорити і про їхні домашні обставини, порушив поведення брата, видатки батька, його турботи, гризоту, його зламаний душевний настрій…
— Не мож інакше збирати, як сіялось… — закинула вона байдужно. — Родичі самі винні, що він пропадає. А пропадає він без рятунку. Опроче… я вірю і в дідичність блудів.
— Критичний у вас розум, Олено, — говорив він з важкою міною, — аналізуючий, розважуючий дух. Вам я можу щось важного відкрити. Правда, се, що скажу, невідрадне. Des Lebens undemischte Freude ward keinem Irdischen zu teil, — цитував він патетично. — Однак ви. зумієте се перенести, ба, і других навчити зносити такі пригоди…
Вона нічого не відповідала й не питала нічого. Думала лиш, що сильним духом суджено й багато перенести. А він почав говорити. Зразу манівцями та оборотами, а трохи згодом таки прямо, без усяких застережень. Протягом одної години довідалась, що всі вони знищені, що її батька через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку й котрої недоставало, віддалять зі служби.
Вона не ворухалась. Побіліла лиш, немов стіна.
— На те була я давно приготована, пане докторе, — ледве прошепотіла. — Давно; однак, що можна проти того вдіяти?
— Проти того… нічого! Надіймось, що, може, йому, хоть з ласки, друга або і третя частина пенсії дістанеться. Ви однак можете чимало вдіяти!
— Для кого?
— Для ваших родичів, для вашої сестри, а найбільше для себе.
— Справді не знаю…
— Знаєте, Олено, прийміть К…го, Він незабавки проситиме вас о руку…
Стало тихо.
— Не можу.
— А чому?
— Бо, як ви й самі сказали, в мене аналізуючий і розважуючий дух, критичний розум…
— Не розумію вас зовсім; говоріть ясніше!
— Бачу, що не розумієте мене. Буду отже ясно говорити. Не люблю його, і наші погляди на життя розходяться далеко. Я не в силі його й себе оббріхувати.
— Ви сього й не робите. Він вас хоче, а ви годитесь на се.
— Не зношу його й сумніваюсь, чи зможу ще кого-небудь у життю полюбити. Се вам відомо, пане докторе. А подружжя без любові се, по моїй думці, брудні відносини. А я не хочу в ніякі такі входити.
— Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що мож і полюбити се, що ненавиділось.
— Так, але папіроска — се не людина.
— О, Олено, Олено, — кликнув він, — у що ви вжилися? Куди загонюєтеся ви у своїй хоробливій, пересадженій уяві?
Вона наче гадина та звинулась, випростувалась, та й так чатувала на його слова.
— Подумайте, ради бога, і про свою будучину. Згляньтеся на нещасних, горем прибитих родичів. Не залишайте задля якоїсь уяви стати для них підпорою. І ви можете колись бути матір’ю!
— Дальше, пане докторе, дальше…
— Я й хочу дальше говорити. Куди, питаюся вас, куди дінуться ваші родичі, наколи не прийдуть звичайні місячні гроші? До найстаршої сестри? Вона має сама вже діти; і, як нам обоїм звісно, хоробливо скупа. До Ірини? Доходи вчителя музики, хоч і спосібного й дуже інтелігентного, худенькі. Крім того, він хоровитий, а що йому з часом може лучитись, звісно мені аж надто добре, а і вам не може се лишитись тайною. Що станеться з вами, з наймолодшою сестрою? А батькові й матері аби не було де на старість і голову склонити?!
— Чи ж я тому винна, пане докторе?
— Сього я не кажу; однак ви не смієте забувати, що він і ваш батько!
— Він мій батько, а я його донька…
Старого чоловіка обгорнула сильна нетерпеливість.
— Ради бога! — скликнув. — Адже діти мають якісь обов’язки супроти родичів! Се би вам прецінь знати!! А наколи всього іншого не хочете узнавати, то мусите признати, що він вас живив!
Її очі замиготіли.
— Тут і дійшли ми до мети… — сказала вона з зимним усміхом, підчас коли з її лиця неначеб зникла й остатня крапелька крові. — Живив мене. Сього я не можу забути й ніколи не забуду, пане докторе, ніколи! — сказала врочисто. — Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей, а властиво відповідно до мого знання, котрим мене мій батько і теперішній устрій суспільний вивінували, хочу собі сама заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро ділитись з родичами… Однак задля обов’язку проти волі сковуватись з мужчиною, з обов’язку його і себе оббріхувати… В чім мені тут добачувати святість обов’язку, коли самий сей обов’язок стане брехнею? Закиньте вашу думку, пане докторе! — сказала, глибоко віддихуючи і слабо усміхаючись. Я не вернусь більше з раз обраного шляху. Бачите? — додала вона. — Я дійсно одна з тих “розважних критичних умів”, котрі ані себе, ані других не щадять. Я все аналізую й не маю милосердя ні над собою…
— Ні над вашим батьком?
— Так, пане докторе.
— З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський егоїзм, якась божевільність. Ні, — говорив він згірдливо, — ви, справді, не спосібні до самопожертвовання!
— Називайте се в мене егоїзмом, однак не забувайте, що се, що силує мене виходити замуж за К…го, зі сторони моїх… також самолюбство…
— Ви софістка!
— А ви лихий оборонець правди, пане докторе…
— Гірко будете ви колись сього жалувати! — кликнув він. — Ви ще не знаєте життя, однак воно само буде вас батожити й здере полуду з ваших засліплених очей! Страшна буде для вас тота хвиля, в котрій каяння і сумління обізвуться в вашім серці!
— Я супроти усього озброєна! — говорила вона з тим самим слабим усміхом, а її очі стали мимоволі вогкі.
— Не проти всього, Олено; проти безмилосердної прози життя — ні. Опроче, вже й сильніші характери, як ви, зламалися.
— Як ви се розумієте?
— Біда ломить і залізо, а ви лиш людина… Вона здригнулася і глянула на нього несамовитим поглядом.
— Ніколи, пане докторе, — відповіла опісля з супокійною гордістю. — Власне для того, що я людина.
По його лиці промайнув якийсь загадочний усміх. Він піднявся і схопив капелюх.
— Зносіть із гідністю наступаючий удар! — сказав і подав їй руку на прощання.
— Дякую вам за ваше співчуття, пане докторе! — відповіла холодно.
Кобилянська «Людина», розділ 5
Щось у дві неділі після сеї розмови вернув радник сильно підпитий додому. Доктор оповістив йому результат своєї розмови з Оленою, а внаслідок сього і внаслідок випорожнених багатьох фляшок був він у лихім настрою.
Він змагався з жінкою, котра робила йому гіркі докори з причини його нещасного налогу й наслідків, які він тепер на них спровадив. Він відгукувався їй грубими словами, заявляючи, що не має зовсім наміру так поводитись, як се дурним бабам захочеться. Він був уже доволі довго терпеливим: тепер однак не стає вже і йому тої сили…
— Як можеш такі дурниці плести, чоловіче! — боронилась радникова. — Хто оставався завсігди паном своєї волі й розпоряджував грішми? Хіба ж я? Сліпа я була й недосвідчена, що не наложила тобі зараз з першого разу поводів; не найшлась би я нині в такім положенню, котре доводить мене до розпуки. Тобі і маю завдячити, що нині люди показують на мене пальцями; на свої старі літа буду жебрати кусника хліба в дітей або в зарозумілих свояків! Однак лучче умру, доки се справдиться!
— Ха-ха-ха! — розсміявся чоловік замість усякої відповіді.
Радникова стривожено повернула до нього своє лице, що в остатнім часі сильно вихуділо.
— Ще й смієшся! — питала вона гірко-згірдливо.
— Ти мені хотіла би поводи наложити? — реготався він злосливо. — Ти, що не маєш навіть настільки сили, щоб супроти своєї доньки показати свій материнський авторитет? Зноси ж тепер наслідки твого ліберального виховання й любуйся думкою, що Олена зостанеться старою химерною панною. Вона не хоче й чути про К…го.
Радникова так і здригнулась при його словах; було по ній видно, що вона угиналась під їх тягарем.
— Чи се дійсно правда, Епамінондасе? — питала вона несміливо й нервово дрожачою рукою відсунула на столі лампу набік, щоби ліпше заглянути йому у лице. Се не могла бути правда. Адже се подружжя мусило статись рятунковим средством супроти всякої нужди для неї і для її бідненької наймолодшої дитини.
— І я хотів би, щоби се не була правда… — відповів радник насмішливо. — Тепер можеш іти до неї і їй подякувати. А коли ні, то наложи їй поводи… Чому ж ні? Дрантя бабське! — пробурмотів під ніс і зачав нервово ходити по хаті.
Жінка сіла та лиш закрила лице руками…
— З наймолодших літ мала вона завсігди свій розум! — лютував він дальше. — Робила мій дім посміховиськом та метою всяких дотепів. А тепер ще хочеться їй доповнити мірку безталання? Те вже їй не вдасться. Ще жию я; а коли до сього часу з батьківською волею ще не познакомилась, то познакомиться з нею тепер. Вона мусить за нього вийти!
— Сього вона не вчинить, Епамінондасе! — простогнала радникова. — О, коли б я була тоді передчувала, що той буде причиною її нинішнього поведення! Якою ненависною, якою незносною бувала для мене його присутність!
— За твоєю спиною піддержувала вона любовні зносини, кореспондувала, а ти була сліпою й глухою! — говорив радник дальше. — Тепер збирай, що посіяла! Що мене стосується, то кажу ще раз, що я покажу їй, хто голова родини. Не буду терпіти, щоби вона противилась моїй волі задля якогось божевільного фарсу. Буду… — і він замовк нагло. В покоях почулися легкі кроки, а трохи згодом стала Олена на порозі. Була одягнена в темний плащ, голову завила в чорну хустку, а під пахою держала грубий звій нот. Здавалось, що ступає дуже неохотно, однак побачивши радника і зламану матір, в одну мить усе зрозуміла і приступила ближче.
— Іду до Маргарети, мамо, — сказала, вагаючись, — і не буду дома на вечері. Ключ від мого покою забираю з собою, бо, правдоподібно, забавлюсь довше, а, повернувшись, не хотіла б я нікого будити.
Радникова кивнула лиш головою, однак радник станув визиваюче перед нею.
— Що за діло маєш тепер у вчительки музики? Надворі ллє дощ немов із коновки, і я думаю, що в такий час не виходиться, як не муситься.
— Справді так, тату; і я мушу.
— Чого?
— Маю там діло, — відповіла неохотно.
— Що ти можеш увечері у старої вчительки за діло мати? Може, знов яку тайну? Яке rendez-vouz? Бережись! Все має свої границі, і я перестав бути зглядним і терпеливим!
Молода дівчина приступила скоро до стола і поклала збиток нот. Її біле змарніле лице відбивало сильно від чорної хустки, а в тій хвилі схилила його глибоко вділ… було їй, очевидно, тяжко виявити се, до чого забиралася…
— Се ноти, котрі я відписала за гроші; мушу їх віднести, — говорила поспішно. — Більше в мене, тату, нема ніякої тайни…
Радникова прокинулась на софі, а радник станув у першій хвилині мовчки, наче вкопаний; однак лиш на хвилинку. В слідуючій уже хвилі приступив він кількома кроками до неї, а його очі заіскрились.
— Що? За гроші намазала ти ту дрань отут? Отже ти відважуєшся мені ще і в тім нечесть робити? Схаменись, божевільна! — кричав він дрижачим із лютості голосом. — Як довго ще в мене стане терпеливості!
— Що хочете тим сказати, тату? — спитала вона спокійно, звиваючи назад розсипані ноти.
— Хочу тим сказати, що не зможу порядним людям у лице подивитись, коли згадаю, що моя донька своїм дурним поступованням дає причину до всяких поговорів; що відкидає поважного чоловіка, й замість того, наче бідолашний писар, маже ноти за гроші; що безчестить моє ім’я, цілу мою родину; що хоче а tout prix відогравати якусь роль. Я тебе встидаюсь, — кричав, — встидаюсь, кажу тобі!!.
Вона лиш поблідла, і очі її здавались більшими; опроче осталась, як і перше, спокійною.
— Годі мені вам помогти, тату, — відповіла вона. — А що предложення поважного чоловіка не можу прийняти, а не хочу, щоб моя особа була тягарем для вас, буду для того на себе сама заробляти. Як вам і другим ся справа представляється, не можу я, розуміється, знати; однак інакше поступати також не можу.
— Ти однак мусиш, коли я кажу!! — кликнув голосно, грубо. — В остатній хвилині пізнаєш ти ще, що батько голова родини, що його воля — воля всіх!
— Чому якраз в тім випадку? — питала Олена, і її великі очі зачали миготіти.
— Бо — ти дурна, і я собі того бажаю!
Вона здвигнула плечима й легко усміхнулася.
— Ніхто не є управнений мати бажання, котрі в життю другого мали би відогравати якусь рішаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалізовані. Я їх не можу визнавати. Сама єсьм, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право йти за собою або проти себе. Для того кажу раз на завсігди, що не вийду за К…го, і що ніколи, ніколи не буду жити брехнею…
— Позавтра він тобі освідчиться, і ти приймеш його! — говорив він біля неї засапаним голосом.
— Позавтра довідається, що не стану його жінкою…
— Олено, змилуйся над твоєю нещасною матір’ю, набери розуму, — побивалась радникова.
— Маєте ви, може, наді мною милосердя? — питала вона з несказанним огірченням. — Бере, може, хто мою думку і чуття на розвагу? Наче якусь штучну механічну пружину натягали б ви мене і пристосовували до обставин! Я однак не дамся до сього ужити! Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини,. а коли б вам те прецінь удалося, тоді успокійтесь… Тоді… я — не я…
— Яка подяка за мої безсонні ночі, за мою муку, мою любов материнську! — стогнала радникова. — Що жиє в твоїм безталаннім серці!
— Правда, мамо, й те, що виплекалось.
— Прокляття на тебе, невдячна гадюко! — засичав радник.
Вона збиралась до відходу, однак на ті його слова задержалася. Звернувши легко голову, глянула на нього із співчуттям.
— Ваші слова, тату, мене не болять… — говорила. — Вам і не слід інакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер провадив, вами володів, вам і велить говорити. На мене не має він ні впливу ніякого, ні сили. Вважаю його лише нездоровою, брудною силою, котра не має змислу для чистого шляхетного чувства; тій силі в грязі гаразд, вона рада б усе їй противне загарбати у свій круговорот і приглушити. Іду! — говорила вона дальше. — Не маємо собі більше нічого сказати. А так як справи стоять, не будемо мати і на будучину собі нічого сказати, ані розумітися не будемо.
— Я тобі маю лише стільки сказати, — кричав радник, — що позавтра приймаю освідчення К…го. Ти ще неповнолітня, а тепер — іди!
Вона знову станула, наче прикована, а її очі засвітились чудно.
— Так? — сказала протяжно. Хотіла ще щось сказати, однак, надумавшись трохи, замовчала. Теє “щось”, що доктор порівнював із помішанням, показалось нараз у неї між очима. Не підводила повік більше. Не сказала ні словечка. Забравши ноти з стола, вийшла.
Між старими урвалася розмова…
