Ділок звів голову:
— За п’ятдесят чотири роки, прожиті мною на цій планеті, було лише три випадки, коли мені щось заважало. Першого разу це сталося двадцять два роки тому — сюди звідкись залетів хрущ. Він так страшенно гудів, що я припустився чотирьох помилок у підрахунках. Другого разу — одинадцять років тому — я мав напад ревматизму. Сидячий спосіб життя. Мені нема коли вештатися. Я людина поважна.
Утретє… оце тепер. Отож, виходить, п’ятсот мільйонів…
— Чого?
Ділок зрозумів, що йому не дадуть спокою.
— Отих маленьких штучок, що їх іноді можна бачити в повітрі.
— Це що ж, мухи?
— Та ні, такі дрібненькі, блискучі.
— Бджоли?
— Та ні. Дрібненькі золоті штучки, що викликають мрії у ледацюг. А я людина поважна. Мені мріяти нема коли.
— А-а! Це зорі!
— От-от, зорі.
— П’ятсот мільйонів зірок? А що ж ти з ними робиш?
— П’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна. Я людина поважна, я люблю точність.
— То що ж ти робиш із тими зірками?
— Що роблю?
— Так.
— Нічого. Я ними володію.
— Володієш зірками?
— Так.
— Але я вже бачив короля, який…
— Королі нічим не володіють. Вони лише правлять. Це велика різниця.
— А нащо тобі володіти зірками?
— Щоб багатим бути.
— А нащо бути багатим?
— Щоб купувати ще нові зірки якщо їх там хтось відкриє.
“Цей,— сказав собі маленький принц,— міркує майже так, як той п’яничка”. Однак розпитував далі:
— А як можна володіти зірками?
— Зірки, вони чиї? — буркотливо спитав ділок.
— Не знаю. Нічиї.
— Отже, вони мої, бо я перший до цього додумався.
— I цього досить?
— Авжеж. Коли ти знайдеш діамант, який не належить нікому, то він твій. Коли ти знайдеш острів, який не належить нікому, то він твій. Коли тобі першому спаде якась думка, ти береш на неї патент: вона твоя. Я володію зорями, бо до мене ніхто не здогадався ними заволодіти.
— Оце правда,— мовив маленький принц.— I що ж ти з ними робиш?
— Завідую ними,— відказав ділок.— Лічу їх і перелічую. Це дуже важко. Але я людина поважна.
Одначе маленького принца ще це не вдоволь-нило.
— Якщо я маю шовкову хустинку, я можу пов’язати її на шию й забрати з собою,— мовив він.— Якщо я маю квітку, я можу її зірвати і взяти з собою. А ти ж не можеш забрати зорі?
— Ні, зате я можу покласти їх у банк.
— Як це розуміти?
— А так: пишу на папірці, скільки в мене зірок. Потім кладу цього папірця до шухляди й замикаю її на ключа.
— Та й усе?
— Цього досить.
“Цікаво! — подумав маленький принц.— I навіть поетично. Але це не дуже серйозно!”
Що серйозно, а що несерйозно — маленький принц розумів по-своєму, зовсім не так, як дорослі.
— Я маю квітку,— сказав він,— і щоранку її поливаю. У мене три вулкани, я щотижня їх прочищаю. Усі прочищаю: і діючі, і погаслий. Мало що може статися. I моїм вулканам, і моїй квітці корисно, що я ними володію. А зорям від тебе нема ніякої користі…
Ділок відкрив рота, але так і не здобувся на відповідь, і маленький принц рушив далі.
“Дорослі таки справді дивацьке поріддя”,— простодушно казав він собі в дорозі.
XIV
П’ята планета була вельми цікава. Вона виявилася з усіх найменша. На ній тільки й ставало місця, що для ліхтаря та ліхтарника. Маленький принц ніяк не міг збагнути, навіщо серед небес, на планетці, де немає ні будинків, ні жителів, потрібні ліхтар та ліхтарник. Але він подумав:
“Можливо, цей чолов’яга тут і недоречний. А проте він не такий недоречний, як король, шанолюб, ділок і п’яничка. Його праця має все ж якийсь глузд. Коли він запалює свого ліхтаря — буцімто народжується ще одна нова зірка або квітка. Коли гасить ліхтар — буцімто присипляє зірку чи квітку. Гарна робота! Вона таки справді корисна, бо красива”.
I, порівнявшись із планетою, він шанобливо привітався до ліхтарника.
— Добридень,— мовив він.— Навіщо ти оце погасив ліхтаря?
— Таке розпорядження,— відказав ліхтарник.— Добридень.
— А що то за розпорядження?
— Щоб я гасив свого ліхтаря. Добривечір.
I він знову запалив ліхтаря.
— А нащо ти знов його засвітив?
— Таке розпорядження,— відповів ліхтарник.
— Не розумію,— признався маленький принц.
— А що тут не розуміти,— сказав ліхтарник.—Розпорядження це розпорядження.
Добридень.
I погасив ліхтаря.
Відтак картатою червоною хусточкою витер піт із чола й сказав:
— Жахливе в мене ремесло. Колись воно мало глузд. Я гасив ліхтаря вранці, а ввечері знову запалював. Решту дня я міг відпочивати, а решту ночі — спати.
— А потім розпорядження змінилося?
— Розпорядження не змінилося,— сказав ліхтарник.— У тому то й лихо! Моя планета з кожним роком обертається швидше й швидше, а розпорядження лишилося те саме.
— А як же зараз? — спитав маленький принц.
— А ось так. Планета робить повний оберт за одну хвилину, і я не маю ні секунди перепочинку. Щохвилини я гашу ліхтаря і знов його запалюю.
— От цікаво! Отже, у тебе день триває всього одну хвилину!
— А що тут цікавого? — відказав ліхтарник.—Уже цілий місяць, як ми розмовляємо з тобою.
— Цілий місяць?!
— Авжеж. Тридцять хвилин. Тридцять днів. Добривечір!
I він знову запалив ліхтаря.
Маленький принц подивився на ліхтарника — йому подобався цей чолов’яга, що так віддано виконував розпорядження. Маленький принц згадав, як колись, переставляючи свого стільця, він шукав місця, звідки було б видно захід сонця. I йому захотілося допомогти товаришеві.
— Слухай-но,— сказав він ліхтарникові,— я знаю, як зробити, щоб ти відпочивав, коли заманеться…
— Мене весь час тягне відпочити,— зітхнув ліхтарник.
Бо ж можна бути вірним слову і все-таки ледачим.
— Твоя планетка така крихітна,— вів далі маленький принц,— ступиш три кроки й обійдеш її всю. Досить тобі йти неквапливо, і ти постійно будеш на сонці. Коли вирішиш перепочити — починай ходити… і день триватиме доти, доки захочеш.
— Ну, від цього мало пуття,— мовив ліхтарник.— Понад усе я люблю спати.
— Тоді кепське твоє діло,— гукнув маленький принц.
— Кепське,— погодився ліхтарник.— Добридень!
I погасив ліхтаря.
“Цього чолов’ягу,— сказав собі маленький принц, торуючи шлях,— цього чолов’ягу зневажали б усі інші: і король, і шанолюб, і п’яничка, і ділок. А проте лише він, як на мене, не смішний. Либонь, тому, що він не думає про себе”.
Маленький принц зітхнув.
“От з ким я міг би заприятелювати,— подумав він.— Але його планетка зовсім крихітна. Там нема місця для двох…”
Він не смів признатися собі, що найбільше шкодує за цією благословенною планетою саме тому, що на ній за двадцять чотири години можна було тисячу чотириста разів милуватися на захід сонця!
XV
Шоста планета була вдесятеро більша од попередньої. На ній жив дід, він писав грубезні книжки.
— Чи ти ба! — гукнув він, угледівши маленького принца.— Мандрівець!
Маленький принц сів на стола — звести дух. Він уже так здорожився!
— Звідки ж ти? — спитав його старий добродій.
— А що це за грубезна книжка? — поцікавився маленький принц.— Що ви тут робите?
— Я географ,— мовив старий добродій.
— А що таке географ?
— Це вчений, котрий знає, де розташовані моря, річки, міста, гори й пустелі.
— Як цікаво! — вигукнув маленький принц.— Оце вже справжній фах!
I він роззирнувся по планеті географа. Зроду маленький принц не бачив планети такої величної.
— А вона дуже гарна, ваша планета. А океани тут є?
— Цього я не можу знати,— мовив географ.
— А-а! — протягнув маленький принц розчаровано.— А гори?
— Цього я не можу знати,— відказав географ.
— А міста, річки, пустелі?
— Цього я теж не можу знати.
— Але ж ви географ!
— Авжеж,— сказав дід.— Я географ, а не мандрівець. Мені геть бракує мандрівців.
Не географи ж ведуть облік міст, річок, гір, морів, океанів і пустель. Географ — особа надто поважна, щоб вештатися світами. Він не виходить зі свого кабінету.
Але він приймає у себе мандрівців. Розпитує їх, записує їхні розповіді. I якщо розповіді когось із них географа зацікавлять, то він з’ясовує, чи порядна людина той мандрівець.
— А навіщо?
— Бо коли мандрівець набреше, в підручниках з географії буде лише плутанина. Так само, як і той мандрівець, який не в міру п’є.
— А чому?
— Бо в п’яничок двоїться в очах. I там, де стоїть одна гора, такий географ позначив би дві.
— Я одного такого знаю,— заявив маленький принц.— З нього був би кепський мандрівець.
— Цілком можливо. Отож, коли з’ясовується, що мандрівець — людина порядна, тоді перевіряють його відкриття.
— А як саме? Ідуть дивитися?
— Е, ні. Це надто складно. Вимагають, щоб мандрівець подав докази. Скажімо, він відкрив велику гору — то нехай принесе з неї велике каміння.
Нараз географ захвилювався:
— Але ж ти й сам мандрівник. Ти прибув здалеку. Опиши мені свою планету!
I географ розгорнув книгу записів і застругав олівця. Оповіді мандрівників спершу записуються олівцем. Потім чекають, коли мандрівець дасть докази, тоді вже його оповіді можна записати чорнилом.
— Прошу,— мовив географ.
— О, в мене там не вельми цікаво,— сказав маленький принц,— усе малесеньке. У мене три вулкани. Два діють, а один давно погас. Але мало що може трапитися.
— Так, усе може трапитися,— потвердив географ.
— А ще у мене є квітка.
— Квітів ми не записуємо,— відказав географ.
— Чому? Це ж найпрекрасніше, що є на світі!
— Бо квіти ефемерні.
— Як це — ефемерні?
— Книжки з географії — найцінніші з усіх книжок,— мовив географ.— Вони ніколи не застаріють. Дуже рідко трапляється, щоб гора зрушила з місця. Дуже рідко буває, щоб океан пересох. Ми пишемо про те, що одвічне.
— Але згаслий вулкан може прокинутися,— перейняв мову маленький принц.— А що таке — ефемерний?
— Погас вулкан чи діє — для нас то байдуже,— мовив географ.— Для нас важлива сама гора. Вона не змінюється.
— А що означає — ефемерний? — повторив маленький принц,— питаючи, він не заспокоювався, поки не діставав відповіді.
— Ефемерне — це недовговічне, те, що скоро зникає.
— I моя квітка скоро зникне?
“Моя троянда недовговічна,— мовив собі маленький принц,— їй нема чим боронитися, окрім тих чотирьох колючок. А я покинув її вдома саму-самісіньку!”
Це вперше його взяв жаль. Але він знову збадьорився і запитав:
— Куди ви порадите мені вирушити?
— Одвідай планету Земля,— відказав географ.— Вона має добру славу.
I маленький принц пустився в дорогу, все думаючи про свою квітку.
XVI
Отож сьома планета була Земля.
Земля — планета неабияка! На ній сто одинадцять королів (не поминаючи, звісно, і муринських), сім тисяч географів, дев’ять тисяч ділків, сім з половиною мільйонів п’яничок, триста одинадцять мільйонів шанолюбців, себто десь із два мільярди дорослих.
Аби ви уявили, яка то велика Земля, скажу лиш, що до винайдення електрики доводилося на всіх шести материках утримувати цілу армію ліхтарників — чотириста шістдесят дві тисячі п’ятсот одинадцять душ.
Як глянути збоку — то було прегарне видовисько. Дії цієї армії відзначалися злагодженістю, як у балеті. Починали ліхтарники Нової Зеландії та Австралії.
Запаливши свої вогні, вони подавалися спати. Тоді виступали ліхтарники Китаю та Сибіру. Виконавши свою партію, вони ховалися за лаштунками. Потім надходила черга ліхтарників у Росії та Індії. Далі — в Африці та Європі. Тоді в Південній Америці. За ними — в Північній Америці. I всі вони появлялися на кону своєчасно й ніколи не помилялися. Так, це було блискуче.
Лише тому ліхтарникові, який запалював єдиного ліхтаря на Північному полюсі, та ще його побратимові біля єдиного ліхтаря на Південному полюсі — лише цим двом жилося легко й безтурботно: вони працювали двічі на рік.
XVII
Як хочеться сказати дотепніш, іноді й прибрешеш. Розповідаючи про ліхтарників, я дещо розминувся з правдою. Боюся, що той, хто не знає нашої планети, може уявити її хибно. Люди займають на Землі не так уже й багато місця. Аби два мільярди її жителів зійшлися й поставали тісно один при одному, як на мітингу, вони легко вмістилися б на площі двадцять миль завдовжки й двадцять завширшки. Все людство можна було б збити в купу на найменшому острові в Тихому океані.
Дорослі, звичайно, вам не йнятимуть віри. Вони гадають, що займають багато місця. Їм, мов тим баобабам, здається, ніби вони великі й величні. А ви порадьте їм підрахувати. Їм це припаде до вподоби, вони-бо кохаються в цифрах. Ви ж не гайте часу на цю нудну роботу. Це ні на що. Ви й так мені вірите.
Отож, потрапивши на Землю, маленький принц не побачив ані лялечки і вельми здивувався. Він уже злякався, що помилково залетів на якусь іншу планету, аж тут у піску ворухнулося кільце такої барви, наче місяць.
— Добривечір,— мовив про всяк випадок маленький принц.
— Добривечір,— відповіла гадюка.
— На яку це планету я потрапив?
— На Землю,— мовила гадюка.— До Африки.
— Ага. То що, на Землі нема нікого?
— Це пустеля. В пустелях ніхто не живе. Земля велика,— сказала гадюка.
Маленький принц присів на камінь і звів очі до неба.
— От цікаво — чому зорі світяться,— сказав він.— Мабуть, щоб кожен рано чи пізно міг відшукати свою зірку. Диви, он моя планета — саме над нами. Але як до неї далеко!
— Гарна планета,— мовила гадюка.— А чого ти сюди завітав?
— Я посварився з одною квіткою,— зітхнув маленький принц.
— Ага, он воно що…
I обоє змовкли.
— А де ж люди? — знов озвався нарешті маленький принц.— У пустелі все-таки самотньо…
— Серед людей також самотньо,— відповіла гадюка.
Маленький принц глянув на неї пильно.
— Чудна ти істота,— мовив він.— Завтовшки з пальчик…
— Зате моці у мене більше, ніж у пальці короля,— сказала гадюка.
Маленький принц усміхнувся.
— Не така вже ти й дужа… Ти навіть безлапа. Та й мандрувати не можеш.
— Я можу занести тебе далі, ніж будь-який корабель,— мовила змія.
I обвила круг кісточки ногу маленького принца, наче золота обручка.
— Усякого, кого я торкнусь, я повертаю землі, з якої він вийшов,— мовила ще вона.— Але ти безневинний і прибув із зірки…
Маленький принц нічого не відповів.
— Мені шкода тебе, ти такий тендітний на цій крем’яній Землі. Я можу тобі підсобити, якщо ти дуже пошкодуєш за своєю покинутою планетою. Я можу…
— О, я добре зрозумів,— сказав маленький принц,— але чому ти весь час говориш загадками?
— Я розв’язую всі загадки,— відповіла гадюка.
I обоє змовкли.
XVIII
Маленький принц перейшов пустелю і нікого не спіткав, лише одну квітку.
Малесеньку непоказну квітку з трьома пелюстками.
— Добридень,— сказав маленький принц.
— Добридень,— відповіла квітка.
— А де люди? — гречно спитав маленький принц.
Якось квітка бачила, як повз неї пройшов караван.
— Люди? Ага, їх, здається, всього шестеро чи семеро. Я бачила їх багато років тому. Та де їх шукати — хтозна. Їх жене вітром. Вони без коріння, це дуже незручно.
— Прощавай,— сказав маленький принц.
— Прощавай,— мовила квітка.
XIX
Маленький принц зіп’явся на високу гору. Раніш він ніколи не бачив гір, окрім трьох вулканів, що були йому до колін. Згаслий вулкан правив йому за дзиглика.
Отож маленький принц помислив: “З такої високої гори я зразу побачу всю планету і всіх людей”. Але побачив лише скелі, шпичасті, шпилясті.
— Добридень,— мовив він про всяк випадок.
— Добридень… добридень… добридень…— озвалася луна.
— Хто ви? — спитав маленький принц.
— Хто ви… хто ви… хто ви…— відповіла луна.
— Будьте моїми приятелями,— мовив він,— я геть один.
— Геть один… геть один… геть один…— відгукнулася луна.
“Яка чудна планета! — подумав тоді маленький принц.— Геть суха, вся в гострих шпичках і солона. А людям бракує уяви… Тільки й повторюють, що їм кажуть…
Квітка, яку я мав удома, завше озивалася перша”.
XX
Довго простував маленький принц пісками, скелями й снігами і набрів зрештою на дорогу. А всі дороги провадять до людей.
— Добридень,— промовив він.
Перед ним був садок, повний квітучих троянд.
— Добридень,— відгукнулися троянди.
Маленький принц поглянув на них. Усі вони скидалися на його квітку.
— Хто ви? — спитав він, вражений.
— Ми — троянди,— відказали квіти.
— Он як…— сказав маленький принц.
I почувся дуже нещасливим. Його квітка запевняла його, що вона на всьому світі одна така. А ось тут буяло п’ять тисяч таких самих квіток, лише в одному саду!
“Як би вона досадувала, коли б побачила це! — помислив маленький принц.— Вона б страшенно закахикала і вдала, що помирає, аби лише не стати смішною. А мені довелося б удавати, ніби я доглядаю її, бо ж інакше, аби принизити й мене, вона справді могла б умерти…”
А потім він ще сказав собі: “А я гадав, що маю такий скарб — єдину в світі квітку, а то звичайнісінька троянда. Проста троянда і три вулкани заввишки до колін, і то один з них погас, певне, назавжди — цього замало, щоб величати себе принцом…”
Він упав на траву й заплакав.
XXI
Отоді-то й показався лис.
— Добридень,— мовив лис.
— Добридень,— звичайненько відказав маленький принц і озирнувся, та нікого не побачив.
— Осьдечки я,— озвався голос,— під яблунею.
— Хто ти?— спитав маленький принц.— Ти такий гарний!
— Я лис,— відповів той.
— Пограйся зі мною,— попрохав маленький принц.— Мені так журно…
— Я не можу з тобою гратися,— мовив лис.— Я не приручений.
— О, даруй,— сказав маленький принц. Але подумав і додав:
— А що означає — приручити?
— Ти нетутешній,— сказав лис.— Що ти тут шукаєш?
— Шукаю людей,— відповів маленький принц.— А що означає — приручати?
— Люди,— мовив лис,— мають рушниці і ходять на лови. Це так ускладнює життя. А ще вони розводять курей. То єдина користь від людей. Ти шукаєш курей?
— Ні,— сказав маленький принц.— Я шукаю приятелів. А що означає — приручати?
— Це поняття давно забуте,— мовив лис,— Воно означає: прихилити до себе…
— Прихилити до себе?
— Авжеж,— мовив лис.— Ти для мене поки що лише маленький хлопчик, достоту такий, як сто тисяч інших. I ти мені не потрібний. I я тобі теж не потрібний. Я для тебе всього тільки лис, достоту, як сто тисяч інших лисів. Та як ти мене приручиш, ми станемо потрібні одне одному. Ти будеш для мене єдиний на цілім світі. I я буду для тебе єдиний на цілім світі…
— Я вже трошки розумію,— проказав маленький принц. — Є одна троянда… мабуть, вона мене приручила…
— Цілком можливо,— відповів лис.— На Землі чого тільки не побачиш…
— О, це не на Землі,— заперечив маленький принц.
Лис нібито дуже здивувався.
— На іншій планеті?
— Так.
— А мисливці є на тій планеті?
— Нема.
— Як цікаво! А кури є?
— Нема.
— Ех, світ недосконалий! — зітхнув лис.
А потім знову повернувся до того самого:
— Одноманітне в мене життя. Я полюю на курей, а люди полюють на мене. Всі кури однакові, і люди всі однакові. I я нуджусь. Але як ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу й розрізнятиму її серед усіх інших.
Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Зате твоя хода, як музика, викличе мене з нори. А потім — дивись! Бачиш, он там, на ланах, достигає пшениця? Я не їм хліба. Збіжжя мені ні до чого. Пшеничні лани не ваблять мене. I це сумно. Але в тебе чуб ніби золотий. I як добре буде, якщо ти мене приручиш! Золоте збіжжя нагадуватиме мені про тебе. I я полюблю шелест колосся на вітрі…
Лис замовк і довго глядів на маленького принца. А потім попросив знову:
— Будь ласка… приручи мене!
— Я б радо,— відмовив маленький принц,— але в мене обмаль часу. Мені ще треба знайти приятелів і узнати багато всяких речей.
— Узнати можна лише те, що приручиш,— мовив лис.— Людям уже бракує часу щось узнавати. Вони купують готові речі в торгівців. Але ж немає таких торгівців, що продавали б приятелів, і тим-то люди не мають приятелів. Як хочеш мати приятеля — приручи мене!
— А що для цього треба зробити? — спитав маленький принц.
— Треба бути дуже терплячим,— відказав лис.— Спершу ти сядеш трошки далі від мене на траву, ось так. Я краєчком ока позиратиму на тебе, дивитимусь, а ти мовчатимеш. Мова — це джерело непорозуміння. Але щодня ти сідатимеш трошки ближче…
Назавтра маленький принц прийшов знову.
— Краще, якби ти приходив о тій самій порі,— попросив лис. — Якщо ти прийдеш, скажімо, о четвертій дня, то я вже з третьої години відчуватиму себе щасливим. О четвертій я вже почну хвилюватися і непокоїтися. Я узнаю ціну щастю. А як ти приходитимеш коли попало, то я ніколи не знатиму, на яку годину готувати своє серце… Повинні бути обряди.
— А що таке обряд? — поцікавився маленький принц.
— Це теж річ давно забута — розтлумачив лис.— Це те, що робить один день несхожим на інші дні, одну годину — на всі інші години. Є, приміром, такий обряд у двох мисливців. У четвер вони танцюють з сільськими дівчатами. I який же це чудовий день — четвер! Я йду на прогулянку й доходжу аж до виноградника. А якби мисливці танцювали коли попало, всі дні скидалися б один на один і я зовсім не мав би дозвілля.
Так маленький принц приручив лиса. I коли настала пора прощатися, лис казав:
— О, я плакатиму по тобі.
— Сам винний,— мовив маленький принц.— Я ж не хотів тобі нічого лихого, а ти зажадав, щоб я тебе приручив…
— Авжеж,— згодився лис.
— Але ж ти плакатимеш! — мовив маленький принц.
— Виходить, ти нічого не вигадав.
— Вигадав,— заперечив лис.— Згадай, що я казав про золоте збіжжя.
Він замовк. Потім додав:
— Піди ще поглянь на троянди. Ти зрозумієш, що твоя троянда — єдина на світі. А як вернешся попрощатися зі мною, я подарую тобі одну таємницю.
Маленький принц пішов глянути на троянди.
— Ви нітрохи не схожі на мою троянду,— мовив він їм. — Ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як раніше був мій лис. Він нічим не різнився від ста тисяч інших лисів. Але я з ним заприятелював, і нині він — єдиний в усьому світі.
Троянди дуже зніяковіли.
— Ви дуже гарні, але порожні,— сказав іще маленький принц.— Задля вас не схочеться померти. Звісно, випадковий перехожий і про мою троянду подумає, що вона така сама, як і ви. Але вона одна-єдина, над усе найдорожча. Я-бо полив її. Я-бо накрив її скляним ковпаком. Я-бо затулив її ширмою. Я-бо нищив задля неї гусінь, лишив тільки двох чи трьох, щоб повиводились метелики. Я чув, як вона нарікала і як хвалилась і навіть як замовкала. Трояндаа ця — моя.
I маленький принц вернувся до лиса.
— Прощавай…— мовив він.
— Прощавай,— відповів лис.— Ось моя таємниця. Вона дуже проста: лише серце добре бачить. Найголовнішого не побачиш очима.
— Найголовнішого не побачиш очима,— повторив маленький принц, аби краще запам’ятати.
— Твоя троянда дорога тобі тому, що ти присвятив їй стільки часу.
— Моя троянда дорога мені…— повторив маленький принц, аби краще запам’ятати.
— Люди забули цю істину,— мовив лис,— але ти не забувай. Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив. Ти відповідаєш за свою троянду.
— Я відповідаю за свою троянду,— повторив маленький принц, аби краще запам’ятати.
XXII
— Добридень,— мовив маленький принц.
— Добридень,— озвався стрілочник.
— Що ти тут робиш? — спитав маленький принц.
— Сортую пасажирів,— відповів стрілочник,— відсилаю їх у поїздах партіями по тисячі душ, поїзд — ліворуч, поїзд — праворуч.
I швидкий поїзд, загуркотівши, мов грім, сяючи вогнями, промчав мимо, аж будка стрілочника заходила ходором.
— Як поспішають,— здивувався маленький принц.— Чого вони шукають?
— Навіть сам машиніст цього не знає,— мовив стрілочник.
Другий швидкий, сяючи вогнями, прогуркотів у зворотний бік.
— Вони вже вертаються? — спитав маленький принц.
— Це не ті,— відповів стрілочник.— Це зустрічний поїзд.
— Вони були невдоволені там, звідки їдуть?
— Люди вічно невдоволені там, де живуть,— відповів стрілочник.
Тут прогуркотів яскраво осяяний третій швидкий.
— Вони женуться за тими першими? — поцікавився маленький принц.
— Ні за ким вони не женуться,— мовив стрілочник.— Вони сплять там, усередині, чи позіхають. Лише діти притуляються носами до вікон.
— Лише діти знають, чого шукають,— сказав маленький принц.— Вони витрачають стільки часу на ганчір’яну ляльку, і лялька стає їм дорога, і якщо її заберуть, діти плачуть…
— Їхнє щастя,— мовив стрілочник.
XXIII
— Добридень,— мовив маленький принц.
— Добридень,— озвався крамар.
Він продавав удосконалені пілюлі, що тамують спрагу. Проковтнеш таку пілюлю, і потім цілий тиждень не треба пити.
— Навіщо ти їх продаєш? — спитав маленький принц.
— Від них велике заощадження часу,— відказав крамар.— За підрахунками експертів, людина заощаджує за тиждень п’ятдесят три хвилини.
— А що роблять у ті п’ятдесят три хвилини?
— Та що хочеш.
“От аби я мав витратити п’ятдесят три хвилини,— помислив маленький принц,— я просто пішов би до криниці…”
XXIV
Збіг тиждень із дня моєї вимушеної посадки, і, слухаючи розповідь про крамаря з пілюлями, я випив останній ковток води.
— О,— сказав я маленькому принцові,— твої розповіді дуже цікаві, але я ще не полагодив свого літака, мені нема чого пити, і я теж був би щасливий, аби міг просто піти до криниці!
— Мій приятель лис…— почав він.
— Хлопче, мені вже не до лиса!
— Чому?
— А тому, що доведеться сконати від спраги…
Він не зрозумів мене і заперечив:
— Добре, коли є приятель, навіть якщо треба сконати. От я, я дуже радий, що приятелював із лисом…
“Він не усвідомлює, яка велика небезпека. Він ніколи не зазнавав ні голоду, ні спраги. Йому досить трошки сонця…” — помислив я.
Проте він поглянув на мене і відповів на мої думки:
— Мені теж хочеться пити… пошукаємо колодязя…
Я втомлено розвів руками: це безглуздя — шукати навмання в безкраїй пустелі колодязя. I все ж ми рушили в дорогу.
Довгий час ми йшли мовчки: нарешті споночіло, в небі спалахнули зорі. Від спраги мене трохи лихоманило, і я бачив їх наче вві сні. А в пам’яті все лунали слова маленького принца.
— Отже, і ти знаєш, що таке спрага? — спитав я.
Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:
— Вода буває потрібна й серцю…
Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід.
Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:
— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси…
— Авжеж,— відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.
— Пустеля гарна…— додав він.
Це правда. Мені завше подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого не видно. Нічого не чутно. I все ж серед цієї тиші світиться щось…
— Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц.— Десь у ній ховаються джерела.
Мене дуже вразило: так ось через що це таємниче світіння пісків. Ще пахолятком я жив у старому-престарому будинку — подейкували, ніби в ньому сховано скарб.
Звісно, ніхто його так і не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той дім був ніби зачарований. На споді свого серця мій будинок ховав таємниці.
— Так,— сказава я,— йдеться про дім, про зірки чи пустелю: того, що являє собою їхню красу, не побачиш очима!
— Я дуже радий,— озвався маленький принц,— що ти згоден з моїм приятелем лисом.
Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований.
Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого нема на нашій Землі. У сяйві місяця я дивився на його бліде чоло, на примкнуті вії, і казав собі: “Те, що я бачу, це лише оболонка.
Найголовнішого не побачиш очима…”
Його розтулені вуста затремтіли в усмішці, і я сказав собі ще: “Найзворушливіше в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ троянди, що сяє в ньому, ніби полум’я світильника, навіть коли він спить…” I я зрозумів, що він ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно охороняти: порив вітру може погасити їх…
Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.
XXV
— Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають,— мовив маленький принц.— Тому метушаться і снують туди-сюди…
I додав:
— I це все даремно…
