«Неймовірні детективи», частина 3 – Агент СД
Агент СД, Розділ І
Сімейна справа Милочки Петриківської
Милочка Петриківська, завжди безтурботна й усміхнена, перша красуня сьомого “Б”, в яку по черзі закохувалися всі хлопці класу, раптом перемінилася. У понеділок прийшла до школи заплакана і сумна. На всі розпитування тільки махала рукою і одверталася. За весь день ні разу не усміхнулася. Навіть коли Вова Сорока, намагаючись її розвеселити, став на парті догори ногами.
– Понеділок – важкий день, – заспокоїв Вову Шурик Дармовис.
Але й у вівторок Милочка була заплакана й сумна.
– Мовчить, нічого не каже, – розгублено розводила руками Оксана Фіцелович.
На парті догори дриґом стали вряд Вова Сорока, Шурик Дармовис, Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко.
Але Милочка навіть голови не підвела.
А коли й у середу Милочка прийшла до школи заплакана, сьомий “Б” вже не на жарт стурбувався.
– Що таке? Що сталося? Яке горе?
– Може, хтось помер, у тюрму посадили абощо?
Проте Слава Порохня, що жив з Милочкою в одному будинку, запевняв, що ніякого горя в родині Петриківських нема. Усі живі-здорові, на волі, ніхто не вмер, навіть не захворів. Якби щось таке сталося, було б відомо. Тато Милоччин, Сергій Терентійович Петриківський, був професор, доктор наук, вчений-мікробіолог. Ще й громадський діяч. Часто виступав по радіо, по телебаченню з лекціями про охорону навколишнього середовища, друкував статті з екологічних проблем у газетах і журналах.
Якби з ним щось сталося, справді було б відомо, навіть із газет.
Тоді що ж таке з Милочкою?
Щось особисте? Може, закохалася нещасливо? Ні, це абсолютно виключено! В неї закохувалися. Вона – ніколи.
Що ж таке?
Розгадка наступила тільки в п’ятницю.
Причому сталося це так несподівано, що Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко були просто приголомшені. Бо… Але давайте все по порядку.
У п’ятницю після першого уроку Милочка Петриківська, проходячи повз парту Жені й Вітасика, нишком поклала їм складений учетверо аркушик паперу, і Вітасик роззявив рота, прихлопнув аркушик спітнілою долонею і закам’янів.
Клас уже спорожнів, усі вибігли в коридор, а Вітасик усе ще сидів нерухомо, поклавши на парту руки, як той сфінкс єгипетський.
– Що таке? – пошепки спитав Женя, який не бачив, що поклала на парту Милочка.
– За-записка… по-моєму, – прошепотів Вітасик.
– Ану!
Вітасик тремтячими руками похапцем розгорнув аркушик.
Так, то була записка.
“Ж. і В.!
Мені треба з вами поговорити.
Після школи у сквері біля ведмедів.
Тільки нікому!
Будь ласка!
Гаразд?
М.”
Тепер за партою сидів уже не один сфінкс, а два.
Я думаю, що й ви, одержавши таку записку від першої красуні у класі, на якусь мить закам’яніли б.
Наступної миті вони схопилися, вискочили з-за парти й побігли в коридор.
Милочка самотньо стояла біля вікна й дивилася на шкільне подвір’я.
Враз обернулася, побачила хлопців і, почервонівши, насупила брови – стривайте, мовляв, не викажіть мене.
Хлопці спинилися з розгону, перезирнулися, теж почервоніли, потім глянули на Милочку і мовчки разом кивнули: розуміємо, мовляв, не турбуйся, все о’кей, у сквер прийдемо.
Ех, яка ж то мука пекельна терпіти аж чотири довжелезні уроки!
Женя й Вітасик раз у раз оберталися до Милочки і, коли вдавалося перехопити її погляд, мовчки смикали головами, киваючи. Милочка червоніла й опускала очі.
І Женя, і Вітасик – обидва в той день одержали незадовільні оцінки. Женя з хімії, Вітасик із географії. Хоча обидва домашні завдання готували. Але зосередитися і зібрати думки докупи не могли ніяк. Ну, які могли бути у голові альдегіди або корисні копалини, коли увесь організм був сповнений трепету й чекання!
І от нарешті продзвенів дзвінок з останнього уроку.
У глухій алеї скверу, що біля школи, стояла велика гіпсова скульптура – ведмеді на дереві. Щовесни скульптуру заново фарбували і кожного разу іншою фарбою. Торік ведмеді були сірі, а цієї весни стали жовтими.
До тих жовтих ведмедів і прибігли Женя й Вітасик. Милочки, певна річ, іще не було. Де ви бачили, щоб красуні приходили на побачення першими? Зате був якийсь вусатий старшокласник, який сидів на лавочці біля ведмедів і пахкав сигаретою.
Побачивши хлопців, він чвіркнув крізь зуби й мовчки смикнув головою – геть, мовляв, звідси!
Хлопці одвернулися, удавши, наче не розуміють.
Старшокласник тихо свиснув і сказав англійською мовою:
– Донт ю андестенд? Ґоу гоум!
Женя з Вітасиком глянули один на одного.
У кожного в очах була відчайдушна рішучість – триматися до кінця.
– Ніхт ферштеєн! – сказав Женя. – Неблагородно поводитесь, пацани, – несподівано миролюбно сказав старшокласник. – Я тут чекаю одну людину.
– Ми теж! – задерикувато сказав Вітасик. Старшокласник зареготав.
– Ваше щастя, що моя людина вже йде. А то дав би й одному, й другому такого копняка, що полетіли б у космос. Рано починаєте, пацанята.
Людина старшокласника була у міні-спідниці, підмальована і теж із сигаретою.
Обнявшись, вони пішли по алеї, озираючись і регочучи.
Милочка прийшла хвилин через десять. Видно, вона чекала, поки розійдуться додому однокласники.
Хлопці нічого її не питали, тільки мовчки, нетерпляче дивилися.
Вона сіла на край лавки осторонь від них. Зітхнула. Видно, їй важко було почати розмову.
– Я… мені… – нарешті вимовила вона. – Ви ж… знаєте тих міліцейських капітанів… А він не хоче звертатися до міліції. Категорично… Хлопчики, допоможіть мені, – підборіддя у неї затремтіло, на очах з’явилися сльози.
– Що?… Хто не хоче звертатися?… Що трапилося?… Що треба?… – перебиваючи один одного, підсунулися на лавці до неї Женя й Вітасик.
– Тато… не хоче… Продав машину… і гроші всі в банку зняв… і каже, що загубив… Начебто хотів купити нову дачу на Десні, їхав на катері, тримав у руці портфель, ручка одірвалася, і портфель упав у воду. А ми з мамою не віримо. Нам здається, що він… що його хтось шантажує… що він оддав гроші якимсь злочинцям… Я так боюсь!.. Хлопчики! Що робити?… Я просто не знаю… – вона знову заплакала.
Хлопці перезирнулися.
Он воно що!
– А… скільки грошей було? – спитав Вітасик.
– Багато, – схлипнула Милочка. – Сорок тисяч. Все життя… І машину ж продав…
– А до водолазів, майстрів підводного плавання не зверталися? – спитав Женя. – За такими грошима можна й…
– Я теж вважаю. А він не хоче. Каже, там течія швидка, глибоко, все одно у мул затягле… Нічого, каже, проживемо без дачі й без машини. Мільйони людей живуть без дач і без машин…
– Взагалі, звичайно, – підхопив Женя Кисіль. Ні в його, ні у Вітасикових батьків не було ні дачі, ні машини. – Та хіба я про дачу, про машину! – скривилася Милочка. – Мені… мені тата жалко. Якщо це злочинці, вони ж і далі можуть вимагати… І взагалі…
– Взагалі, звичайно, – зітхнув Вітасик Дорошенко.
– То що ж робити?… – розгублено закліпала своїми довгими віями Милочка.
– Якщо тато нічого не говорить, то… – Вітасик знизав плечима.
– Як же дізнаєшся? – Женя теж знизав плечима. – Чи злочинці, чи не злочинці?
– Але ж є у міліції якісь методи. Мусять бути… – Милочка з надією подивилася на хлопців. – Я й подумала… Може, ви поговорите, порадитесь зі своїми капітанами. Тільки так, щоб тато нічого не знав.
Хлопці перезирнулися.
Справа була явно безнадійна. Але просила Милочка. Милочка Петриківська!.. Зверталася до них у такій інтимній, особистій сімейній ситуації. Хіба можна було відмовити?
– Ну, гаразд! – сказав Женя.
– Ми поговоримо! – сказав Вітасик.
–
Агент СД, Розділ II
Інцидент в Ощадбанку
Любов Іванівна, контролер Ощадбанку гарна і привітна жінка не першої, як то кажуть, молодості (років за п’ятдесят), звівши голову, усміхнулася:
– О! Ми вас уже чекаємо. Доброго ранку, Всеволоде Казимировичу! Давайте вашу книжку.
Касирка Олечка, гарненька і молоденька, теж звела голову й усміхнулася постійному клієнтові:
– Здрастуйте!.. Щось, мабуть, купуєте? Фундаментальне?
Всеволод Казимирович Стародуб чогось не усміхнувся, як завжди, а невдоволено скривився.
– Олечко! Не став нескромних питань! Будь ласка, – насупила брови Любов Іванівна.
Олечка знітилась, почервоніла і опустила очі.
Всеволод Казимирович теж знітився, але не почервонів, а навпаки – зблід. І, наче вибачаючись, промовив:– Та ні! Нічого-нічого… Не купую, Олечко. Позичаю. Шкільному товаришу.
– Таку суму?! – здивовано виструнчилась на стільці Любов Іванівна.
– А що поробиш?… Купує квартиру. Сімейні обставини. Нова сім’я. Молода дружина, – тільки тепер він усміхнувся, та й то якось вимучено, невесело.
Любов Іванівна несхвально похитала головою:
– Пробачте, це, звичайно, не моя справа… Але, мені здається, вам не слід було б цього робити. Якщо я правильно зрозуміла, ваш товариш покинув дружину, з якою прожив багато років, дітей, і збирається почати життя спочатку. Причому на чужі гроші! Нехай візьме кредит у банку…
Всеволод Казимирович знову скривився і не відповів.
– А по-моєму, Всеволод Казимирович чинить дуже благородно. Я схиляюся перед ним. Підтримати чиєсь кохання, сприяти чужому щастю – це… – Олечка говорила пристрасно, як на сцені.
– Щастя на чужому нещасті – це злочин! – перебила її Любов Іванівна.
– От правду кажуть, ніколи старші, – Олечка хотіла сказати “старі”, але вчасно виправилася, – ніколи старші не зрозуміють…
– Будь ласка, я вас прошу, будь ласка! – перебив її тепер уже Всеволод Казимирович, нервово озираючись. За ним уже стояло в черзі кілька чоловік.
– Ви казали, будете брати акредитиви? Я би порадила дорожні чеки, – мовила Любов Іванівна і звернулася до черги: – Вибачте, будь ласка, хто поспішає, не стійте. Доведеться зачекати. У нас буде довга операція.
Двоє з черги, невдоволено буркнувши, пішли, троє лишилися.
Всеволод Казимирович виявляв явне занепокоєння, весь час оглядався, нервово позирав на годинник.
Любов Іванівна й Олечка більше не говорили нічого. Працювали мовчки.
Тільки потому як Всеволод Казимирович пішов, обстановка в Ощадбанку трохи розрядилася.
– Пощастило комусь! – мрійливо усміхнулась Олечка.
– А комусь ні, – зітхнула, але одразу ж усміхнулася Любов Іванівна, тепер уже до наступної клієнтки, підфарбованої бабусі у крислатому капелюшку:– Здрастуйте, дорога Ангеліно Іванівно! Вибачте, що довелося чекати…
– Нічого, мені поспішати нікуди. Хай молоді поспішають.
Проте не поспішала, мабуть, лише одна Ангеліна Іванівна. Всі
інші кудись поспішали. Майже весь день в Ощадбанку була черга, і Любові Іванівні та Олечці ніколи й угору було глянути, не те що продовжити свою дискусію. Тільки десь годині о п’ятій на кілька хвилин Ощадбанк спорожнів, і вони змогли трохи перепочити. І в цей момент двері прочинилися, і спершу забіг великий попелястий пудель, а за ним велично впливла дебела пещена дама. Це була дружина члена-кореспондента Академії наук Всеволода Казимировича Стародуба Ірина Семенівна, “кореспондентша”, як її називали позаочі сусіди та знайомі. Була вона ровесницею Любові Іванівни, але на вигляд набагато молодшою. Бо дуже дбала про свою зовнішність. Двічі на тиждень ходила до масажистів і до візажистів, і це, звичайно, давало наслідки.
– Здрастуйте, Ірино Семенівно, голубонько, – люб’язно привіталася Любов Іванівна. – Ви чудово виглядаєте… Як завжди…
– Ах, яке там… Здрастуйте! – вона махнула рукою. – Оце з аеропорту. Проводжала свого.
– Полетів?
– Так не люблю, коли він літає!.. Не довіряю тим літакам. Але він уперся.
– Ну що ж, може, й правильно. Краще не ризикувати. Хоч і дорожні чеки везе, але ж такі гроші…
– Які гроші?! – “кореспондентша” застигла з роззявленим ротом.
Любов Іванівна спохопилася, безпомічно глянула на Олечку але було вже пізно.
– Він що… зняв із книжки?… – “кореспондентша” не договорила, очікувально вп’явшись очима в Любов Іванівну.
– Ой! Ми ж не маємо права… таємниця вкладу, – ледь чутно пролепетала Любов Іванівна.
– Ви що – мене не знаєте?… Скільки він зняв? – вона була бліда як стіна.
Любов Іванівна знову подивилася безпорадно на Олечку, шукаючи підтримки. Олечка підняла догори плечики і затрусила з боку в бік головою.
– Скільки? – трагічним голосом повторила “кореспондентша”.
– С-сорок тисяч… – не сказала – видихнула Любов Іванівна. В цю мить двері розчинилися, і до Ощадбанку зі сміхом увірвалися троє молодих хлопців, певно, студенти.
Далі вести цю розмову було неможливо.
Ірина Семенівна ображено стулила губи і, не попрощавшись, пішла до дверей.
Вона виходила з Ощадбанку згорблена, жалюгідна, постаріла на двадцять років.
Пудель вискочив за нею, підібгавши хвоста.
Ощадбанк містився у будинку, де мешкав із батьками Женя Кисіль.
Агент СД, Розділ III
Невдача. НЛО. Дядько Бориса Івановича
Капітана Горбатюка у райвідділі не було – поїхав розслідувати розбійний напад на кафе, що стався сьогодні вночі.
Хлопці чекали години дві, але марно.
– Він може й до вечора не повернутися, – сказав черговий. – Розбійний напад – це вам не жарти. Детальний огляд місця події, збір речових доказів, опитування свідків… Це вимагає уваги й часу. А у вас щось серйозне? Може, мені доповісте?
– Та ні, вибачте… – зам’явся Женя.
– Нам до капітана. Особисто, – сказав Вітасик.
– Ну, дивіться… – хлопцям здалося, що черговий образився. Він був новою людиною у райвідділі і нічого не знав про дружні стосунки Жені й Вітасика з капітаном Горбатюком.
Почекавши ще трохи, хлопці вийшли надвір.
– Взагалі-то дохле діло, – сказав Вітасик. – Ну, чим може допомогти капітан? Якщо це навіть і шантаж, а потерпілий сам не хоче розслідування, що ти зробиш?
– Нічого, – погодився Женя. – Та й не до того тепер. Раз у нього розбійний напад.
– Але ж ми сказали, що подзвонимо. Вона чекає…
– І капітан Попенко у відрядженні… – зітхнув Женя.
– Давай усе-таки подзвонимо. І скажемо як є. А то вона подумає, що ми просто не захотіли. Образиться.
Вони підійшли до телефону-автомата, набрали номер.
Милочка не образилася. – Ну що ви, що ви! Не виправдовуйтесь! Коли зможете… тоді й… Спасибі! Ідіть готуйте уроки. А то завтра контрольна з математики. До побачення!
Як це приємно, коли перша красуня в класі, яка ще вчора гнула кирпу і навіть не дивилася у ваш бік, говорить із вами так лагідно й привітно!
– Треба-таки буде їй допомогти, – сказав Женя.
– Авжеж, треба! Та чи зможемо? – невпевнено відповів Вітасик.
– Самі ні, звісна річ. А з допомогою Анатолія Петровича та Степана Івановича… – тут Женя замовк, бо раптом побачив, що назустріч їм біжить Шурик Дармовис – переляканий, розгублений, очі горять, наче за ним сто вовків женуться.
– Ой!.. Ой!.. Ой!.. – задихаючись, тільки й спромігся вигукнути Шурик, наскочивши на хлопців.
– Що таке?
– Що з тобою?
Женя й Вітасик не відразу одержали відповідь. Шурик тільки тикав рукою назад у небо і ойкав. Нарешті вигукнув, віддихавшись:
– Там!.. НЛО бачив!.. На власні очі!.. Клянусь! Оно-но!.. Ще видно!.. Дивіться!
Хлопці подивилися туди, куди він показував, і ледь устигли помітити на крайнебі маленьку білу цятку, що сховалася за хмари.
– Та яке НЛО! Звичайнісінький літак, мабуть, – сказав Женя.
– “Літак”! Що я, літака упізнати не можу? – пхикнув Шурик. – То ви просто не побачили, бо вже далеко було. А я отак-о бачив, майже над головою. Сріблястий довгастий предмет. Без крил. Схожий на маленький дирижабль.
– Так, може, й був дирижабль, – сказав Вітасик.
– “Дирижабль”! – знову пхикнув Шурик. – Хіба дирижабль так літає? Раз! – і за мить півнеба. І знову завис.
Бачачи, що хлопці недовірливо перезираються, Шурик махнув рукою:
– А! Ну вас! Хоми невірні! – і побіг далі.
– Невже справді НЛО? – дивлячись йому вслід, заздрісно проказав Женя.
– Як ми не бачили! – досадливо тупнув ногою Вітасик. – Що було б у небо глянути одному з нас!
Справді. Вони так мріяли хоч разочок побачити який-небудь нерозпізнаний літаючий об’єкт! Так мріяли! Особливо з минулої осені, коли Вітасиків сусіда, кандидат фізико-математичних наук і письменник Борис Іванович Бука, дав їм прочитати замітку про те, що сталося у Сумах 27 вересня. То було потрясно! Тут уже й найпоміркованіші скептики, що завжди говорили про НЛО, наче то атмосферні явища, уламки супутників, космічних ракет, радіозонди абощо, змушені були прикусити язики.
Які вже там атмосферні явища, уламки та радіозонди, як багато людей на власні очі бачили: підлетіла до парку червоно-бордова куля, відчинився внизу люк, і з’явилася істота триметрового зросту з трьома очима, у сріблястому комбінезоні й “чоботах” бронзового кольору, з якимось диском на грудях. І коли маленький хлопчик закричав із переляку, “триокий” глянув на нього – і хлопчик ураз знерухомів. Очі прибульця світилися при цьому. А потім він спрямував якусь півметрову трубку на шістнадцятирічного підлітка, і той… зник. Всі люди закричали. А “триокий” заліз назад у кулю, й куля полетіла. Й одразу знову з’явився підліток, що зник…
Все те засвідчили не лише очевидці, не лише журналісти, але й міліція (правда, в газетах потім були й спростування, але Слава Порохня твердив, що то навмисне, щоб не було паніки).
І хоч діти, які це бачили (а їх було чимало) довго після того боялися, Женя й Вітасик дуже їм заздрили. Стільки вже дітей бачили НЛО, а тут хоч би разочок!
І оце щойно Шурик Дармовис бачив, а вони були зовсім поряд і нічогісінько не бачили. Тільки якусь цяточку на крайнебі. Ну, не прикрість?
Краще б вони не зустрічали того Дармовиса і не чули про те НЛО.
Вітасик не знав тоді, наскільки зросте його досада ввечері. Бо тато, прийшовши з роботи, буквально з порога загукав:
– Слухайте! Я сьогодні НЛО бачив! Слово честі! На власні очі!.. Стою біля вікна, дивлюсь – а в небі з’явився сріблястий еліптичний параболоїд. Завис нерухомо, потім враз блискавично перемістився кілометрів на чотири. А потім зник. Ніхто мені не вірить.
Вітасик ледь не заплакав.
Але стримався і сказав:
– Ми з Женею теж бачили. Тільки вже на обрії. А Шурик Дармовис зблизька.
– Та ти що?! От здорово! Скажи? А то читаємо, читаємо, а самим бачити не доводилося. А тепер… Ану, ходімо швидше до Бориса Івановича.
Сусіда Дорошенків, Борис Іванович Бука, бородань років сорока, якого нещодавно прийняли до Спілки письменників і який після цього кинув роботу і цілком присвятив себе творчості, писав науково-художні книжки для молоді.
Авторитет його серед сусідів у питаннях науково-технічного прогресу був незаперечний.
Але сьогодні Борис Іванович зустрів їх чогось не дуже привітно. Був явно чимось заклопотаний.
Захоплену розповідь Вітасикового тата про НЛО сприйняв без особливого ентузіазму, як щось абсолютно рядове й звичайне:
– Що ж… вірю. Можлива річ. Цілком. Шкода, звичайно, що не сфотографували.
Григорій Тарасович був розчарований.
– Що це ви, Борисе Івановичу, не в гуморі? Взагалі помічаю, останнім часом ви чогось невеселий. Здавалося б, навпаки, є підстави радіти. Купили машину, про яку стільки мріяли. А замість радості – як у воду опущений.
– Та! – махнув рукою Борис Іванович. – Через ту машину й…
– Що таке? – здивувався Григорій Тарасович.
– Ну, ви ж знаєте, грошей у мене не було. За нову книжку, на яку я розраховував, заплатили небагато. А тут несподівано запропонували машину, зовсім не дорого. Що робити? Я до дядька. Ну, ви його знаєте, він у мене на дні народження був. Олексій Федорович Помазан. Доктор наук. Лауреат. “Виручай, дядю!” Він мені позичив. А тепер я дізнаюсь, що сам бігає, позичає. І не дріб’язок якийсь, а грубі гроші. В кого три, в кого дві, в кого півтори тисячі… Це мені мій колишній сокурсник сказав, який у тому інституті працює. А я віддати борг іще не можу… От і мучить мене совість.
Вітасик нашорошив вуха.
– Ну, не переживайте, – заспокійливо сказав Григорій Тарасович. – Мало що буває. Він же, як вам позику давав, не говорив, що йому теж потрібні!
– В тому-то й справа. Навпаки, казав: усе одно лежать без руху… І не останні ж оддавав. Ще, казав, є. І раптом… Чого йому так припекло? Дача є. Машину купувати й не думає. Дальтонік. Із дружиною розлучився, дітей нема.
– Може, закохався? Одружитися хоче?
– Ви що! Майже сімдесят років. Та й, крім науки, книжок і порцеляни, нічим не цікавиться. Фарфорових собачок колекціонує, їх у нього чотири шафи. – Все одно не хвилюйтеся, – сказав Григорій Тарасович. – Не на хліб же позичає. Переб’ється як-небудь.
Вітасикові вже давно кортіло втрутитися, і він нарешті не витримав:
– А може, то шантаж? Ви ж знаєте, які зараз злочинці!
І тут Борис Іванович роззявив рота, хотів щось сказати. Але так і завмер із роззявленим ротом…
Агент СД, Розділ IV
Зустріч із капітаном Горбатюком
– А потім тільки – кліп! кліп! кліп! – Вітасик закліпав повіками, показуючи Жені, як це робив його сусіда Борис Іванович. – П’ять хвилин не міг нічого сказати. Так ця думка вразила його. І він тут же, при нас, почав дзвонити своєму дядькові. Спершу довго було зайнято, а тоді нарешті додзвонився. “Дядечку, – каже, – тільки я вас благаю, скажіть мені правду, у вас немає ніяких неприємностей?” Ну, я тобі не переказуватиму цієї розмови, я ж не чув, що йому той відповідав, але начебто дядько сказав, що все о’кей. Гроші він позичав, бо накльовувалися якісь дуже цінні експонати для його порцелянової колекції. І хай, мовляв, Боря не турбується і не морочить собі голови. Але Бориса Івановича розмова з дядьком не дуже переконала. Що це за експонати, які коштують такі шалені гроші? Та й голос у дядька був якийсь не такий, як завжди. Одним словом – щось не те… Так Борис Іванович і сказав.
– Ясно, – Женя загадково усміхнувся. – А тепер сядь, бо ти зараз упадеш… Моя двоюрідна сестра Олечка, та, що працює в Ощадбанку ти її знаєш, заходила увечері до нас узяти журнал “Дзвін”. І розказала, що у них учора в касі трапилося…
Женя переповів Вітасику те, що ви вже знаєте, – про члена-кореспондента Всеволода Казимировича Стародуба та про його дружину-“кореспондентшу” Ірину Семенівну про оті сорок тисяч…
– Тю! – вражено сказав Вітасик. – Це вже не смішно. Це вже не поодинокі випадки, а – система. Тепер ми вже просто не маємо права мовчати.
– Я теж так вважаю, – погодився Женя. – Може, це справа серйозніша за той розбійний напад. Причому ти звернув увагу – і там сорок тисяч, і там сорок тисяч. Однакова сума. – Точно. Це, мабуть, не випадково.
– Ходімо до Степана Івановича.
– Сьогодні ж неділя!
– Додому.
– Чи зручно?
– Коли йдеться про шантаж, а може, навіть загрозу для життя таких людей – професорів, академіків, лауреатів, – які можуть бути церемонії?
– Спершу подзвонимо.
– Давай.
Вони підвелися з лави на бульварі, де сиділи, і попрямували до телефону-автомата на розі біля гастроному.
– Дзвони ти. Він тебе краще знає. Ти з ним більше контактував, – сказав Вітасик, даючи Жені трубку.
– Ну, гаразд, – Женя набрав номер. Відповів жіночий голос. Трубку взяла дружина Горбатюка Ніна Олександрівна.
– Добрий день! А Степана Івановича можна?
– Добрий день. А хто це його питає?
– Це Женя… Кисіль. Дуже… дуже треба.
– Зараз.
– Добрий день! – весело привітався капітан Горбатюк. – Що сталося?
– Здається, щось серйозне. Чесне слово. Хочемо порадитися. Тільки, вибачте, – не по телефону…
– Ну що ж, приходьте. Тільки зараз. Бо через дві години їду у справі.
– Спасибі. Ми зараз, зараз!..
Степан Іванович сам відчинив їм двері.
– Здоров, оперативники! Ну, що там у вас?
Ніна Олександрівна усміхнулася з кухні та привітно закивала головою.
Вони сіли у кімнаті на диван і почали розповідати. По черзі. Женя про професора Петриківського, Вітасик про колекціонера доктора наук Помазана, потім знову Женя – про члена-кореспондента Стародуба. Так домовилися зарані.
Степан Іванович слухав уважно, але часом ледве стримував усмішку.
Тільки як хлопці вже закінчили свою розповідь, капітан Горбатюк дозволив собі усміхнутися.
– Ну що ж, дорогі друзі, факти, наведені вами, самі по собі досить цікаві, але поки що доказами чиєїсь злочинної діяльності бути не можуть. У кожному випадку своє пояснення “потерпілого”, куди він подів або хоче подіти свої гроші. Навіть якщо ці пояснення й не дуже переконливі, ніхто не має ніякого права втручатися. Саме втручання й було б протиправною, а відтак і кримінально караною дією. Отже, любі мої хлоп’ята, на цей раз творчої співпраці у нас із вами, мабуть, не вийде…
Хлопці вийшли від капітана Горбатюка засмучені й похнюплені.
– Я ж казав – дохле діло, – зітхнув Вітасик.
– Що ж ми тепер Милочці скажемо? – глянув на нього Женя.
Вітасик мовчки знизав плечима.
Агент СД, Розділ V
Перша розмова капітанів
Капітан Попенко повернувся з відрядження пізно ввечері. Прийняв душ, випив чаю й пішов до Горбатюка. Так у них було заведено – зустрічатися майже щовечора, ділитися новинами, радитися. Благо, ходити далеко не треба. Мешкали друзі на одній площадці, через стінку.
Горбатюк передусім, звичайно, розказав про нову справу – розбійне пограбування кафе. Одного з грабіжників, рецидивіста Короненка, вже й затримали.
– Ну, я такими успіхами похвалитися не можу, – похитав головою Попенко. – Два дні сидів у Полтавському обласному архіві, цілий день їхав у поїзді. В архіві потрібної мені інформації не знайшов. З’їздив, вважай, безрезультатно. Єдине що – у поїзді познайомився з цікавою людиною. їхав зі мною в купе вчений – спеціаліст з очисних споруд. Як відомо, це вкрай необхідна річ. Але яка ж вона складна і яка вартісна, коштує величезних грошей. Забруднюється середовище легко, швидко і просто. А очищається з неймовірними зусиллями. Щоб досягнути оптимальних результатів, потрібні мільярдні капіталовкладення. Він наводив приклад. У Німеччині в одному місті поряд із тепловою станцією побудований очисний завод, який повністю переробляє шкідливі викиди. Так будівництво самої станції коштує один мільярд євро, а очисного заводу – півтора мільярда. Уявляєш?… До речі, дізнавшися, що я слідчий, він мені розповів один епізод із родинного життя. У нього є старший брат, теж учений, але металург, може, ти навіть чув – академік Яворський. Так от був він якось у брата. Брат десь порався на кухні, готував вечерю. Він це любить робити сам. Тим більше дружина, вона артистка, була на роботі, в театрі. І раптом телефонний дзвінок. Бере молодший брат трубку. “Алло?” – “Добрий день! Це ви?” – “Я”, – каже. “А це я. Ми тоді не договорили про термін. Бажано було б…” – “Що? Хто це?” – “Уже забули? Агент СД”. – “Хто-хто? Ви куди дзвоните? Вам кого?”
Розмова перервалася. Агент СД поклав трубку. Він до старшого брата, розказує про дивний дзвінок. А в них із братом голоси дуже схожі, особливо по телефону. “Може, це тобі, каже, дзвонили?” Брат явно знітився: “Ні-ні! Не знаю ніякого агента СД! Ти що?” Але йому здалося, що брат щось приховує. І ще одне – той мій супутник запевняв, що під час телефонної розмови він відчував якесь особливе почуття, незрозумілий страх, просто-таки трепет, наче гіпнотичний вплив “агента”. Ну, я, звичайно, намагався його заспокоїти. СД, кажу, наскільки мені відомо, – то була нацистська служба безпеки у часи Другої світової. Під час війни, як з’ясувалося, старшого брата ще й на світі не було, яка вже тут агентурна робота! Отже, це якийсь жартун явно помилився номером. Але мій супутник сказав тоді ще про одну річ – старший брат запросив його до себе для того, щоб порадитися, як сказати дружині, що він учора програв у преферанс дуже велику суму. Понад двадцять тисяч. Це було дивно. Бо академік, хоч і грав іноді в карти, але, як то кажуть, “по-маленькому”. І більше п’ятнадцяти-двадцяти гривень ніколи не програвав…
– Це цікаво! Знову, значить, академік! – очі капітана Горбатюка загорілися.
– Чого “знову”? – не зрозумів Анатолій Петрович.
– А того, що сьогодні зранку приходили Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко…
Степан Іванович розказав про візит хлопців і їхню розповідь.
– Ти диви! Справді факти лягають у певну версію, – Анатолій Петрович почухав потилицю. – Може, хтось і вирішив “потрусити” вчених… Але хто?
– Найвірогідніше, хтось із їхнього оточення.
– Що? Який-небудь професор чи академік? Чи, може, сам президент Академії наук?
– Ні. Але який-небудь родич – син, племінник абощо. Чи навіть сусіда, знайомий… Хіба мало навколо пристойних порядних людей крутиться різної шушвалі – алкоголіків, наркоманів, просто лайдаків, ласих до чужої копійки? Спробував шантажувати одного, вийшло, він і на інших перекинувся. І доїть їх, як корів.
– Ти гадаєш, учені всі такі дурні, що легко оддають великі гроші?
– Мабуть, – знизав плечима капітан Горбатюк, – він знайшов ключик. У кожної ж людини є якась слабина – риса характеру, недолік, пристрасть, а то й факт біографії, на чому можна зіграти. У науці останнім часом робиться казна-що.
– Безперечно. І підсиджують одне одного, і проштовхують негодящі дисертації, і незаслужені звання отримують… Що є – те є.
– І якщо є певна інформація, компромат, так би мовити, то можна й скористатися. Тому я й кажу – хтось з оточення, з близьких людей, може, й родичів.
– Маєш рацію. Вірогідна версія.
– Та, на жаль, взятися за її розробку зараз я не можу. Треба розкручувати той розбійний напад.
– І я часу не маю, – зітхнув капітан Попенко. – Копаюся, ти ж знаєш, у справі про зловживання в державних установах.
– Отже, доводиться констатувати, що ми, догадуючись про злочинні дії якогось агента СД, і пальцем не поворухнемо, щоб перешкодити йому.
– Для чого ці єзуїтські висловлювання? Ти можеш щось запропонувати? – Поки що нічого. Просто розмірковую вголос. І шкодую, що не можу цим зайнятися. Бо ця справа мене вже гріє.
– Я бачу.
– Я уявляю собі, – мовив Степан Іванович, – що якийсь учений, може, зі світовим ім’ям, замість того щоб працювати над важливою науковою проблемою, від якої залежить прогрес усього людства, стоїть зараз у черзі до каси Ощадбанку, щоб зняти з рахунку усі свої гроші і оддати пройдисвіту, який їх проп’є й прогуляє… І після того він не те що не зможе продовжити свою роботу над науковою проблемою, а й узагалі хтозна, чи спроможний буде працювати. Такі стреси призводять і до інфарктів, і до нервових зривів. Одне слово – до цілковитої втрати працездатності.
– І хтозна, – посміхнувся капітан Попенко, – чи не стоїть за спиною отого агента СД справжній агент іноземних спецслужб, закинутий до нас для підриву української науки…
– Можеш сміятися, але не виключена й така можливість. І якщо ти думаєш, що іноземні спецслужби зараз абсолютно роззброїлися, підперли голови кулаками і розчулено дивляться, як ми будуємо капіталізм, бажаючи нам усіляких успіхів, то ти глибоко помиляєшся. Ми захоплюємося зараз, як там “за бугром” уміють працювати. Авжеж, уміють. Це стосується і їхніх спецслужб. Нікому там дурно гроші не платять.
– Згоден. Але тоді ця справа – не нашої компетенції, цим повинна займатися СБУ.
– Можливо. Тільки треба довести, що є певні докази слідів агентури спецслужб. Ато засміють. Ти ж знаєш, вони звикли дивитися на міліцію трохи зверхньо.
– Стривай, ти говориш так, наче ми вже почали цю справу. І знову-таки приватно, неофіційно, – Анатолій Петрович усміхнувся.
– Ні, – зітхнув Степан Іванович. – На жаль, ні. Не маю можливості.
– Але я ж тебе знаю. Ти вже будеш думати про це і вдень і вночі. І не відчепишся від тих думок, аж поки не дізнаєшся, чи дурниця ті всі підозри, чи ні… Ще й мене примусиш…
– Отут уже ти маєш рацію, – усміхнувся Степан Іванович. – Толю, ти ж усе-таки не такий завантажений…
– Авжеж! Складні справи тільки в тебе. А я байдики б’ю.
– Ні. Серйозно. Я ж бачу. Раз ти можеш на три дні їздити у відрядження, яке нічого не дає…– Ти теж по кілька днів працюєш без наслідків…
– Не ображайся, Толю. Я ж не…
– Ну добре, добре. Чого ти хочеш?
– Поцікався оточенням член-кора Стародуба і доктора наук Помазана, – мовив капітан Горбатюк. – А я спробую вийти на професора Петриківського і академіка Яворського.
– Ти ж зайнятий!
– Що поробиш…
– Ех, Степане, Степане!.. Знову починається приватний детектив. Мало нам клопотів службових, то ще й займаємося приватною практикою. З власної ініціативи.
– Така вже наша доля. Такий шлях собі у житті обрали. Ну, скажи чесно – коли тобі життя загадує якусь загадку, ти можеш відмахнутися і не думати про неї?
– Не можу. В тому-то й справа. До речі, з Яворським може допомогти й твоя Ніна. Вона ж знає всіх артистів. І Яворську, певно, теж.
– Я ж це й мав на увазі. Ніно! – гукнув із кухні, де вони сиділи, Степан Іванович.
Ніна Олександрівна не відповіла.
– Не буди її. Вона вже, здається, задрімала. Завтра спитаєш… Ну, я піду. На добраніч!
–
