Агент СД, Розділ VI
Друге побачення з Милочкою. Нові факти
У понеділок Милочка Петриківська прийшла до школи усміхнена й весела.
І наче сонце знову зійшло у сьомому “Б”. Наче й не було того похмурого негожого тижня.
Після першого ж уроку на перерві Оксана Фіцелович уже розказувала дівчатам, а дівчата тут-таки переказували хлопцям про те, що тато Милоччин, професор Петриківський, продав машину, хотів купити дачу, віз гроші на катері і впустив у річку. І тому Милочка дуже переживала і плакала. Тобто все те, що під таким секретом Милочка розказала у суботу Жені й Вітасику, тепер розказувалося всім без усякого секрету.
Женя й Вітасик почували себе ображеними. Милочка наче зрадила їх. Причому знову у їхній бік навіть не дивилася. І навіть не поцікавилась, не спитала, чи говорили вони з капітаном Горбатюком. Нащо ж тоді просила?
Всі, звичайно, охали й ахали, бо гроші таки великі, і шкода, звісно. Але не вбиватися ж через гроші!
А дехто в душі й радів. Коли не в тебе, а в когось пропадають гроші – це навіть приємно. Така, на жаль, природа деяких людей.
– Професор не бідний, ще собі заробить, – сказав Вова Сорока.
– І так вони мають більше, ніж треба, ті вчені! – сказав Шурик Дармовис. – І гранти одержують, а толково пояснити нерозпізнані літаючі об’єкти не можуть.
І став розказувати про НЛО, яке він бачив у суботу.
Милочка цього не чула, джерготала собі та сміялася в іншому кінці коридору.
Жені й Вітасику про НЛО балакати не хотілося. Вони дивилися на безтурботну веселу Милочку і зітхали.
– Ну й нехай! – сказав Вітасик.
– Нам навіть краще! – сказав Женя.
– Добре, що Степан Іванович не взявся за цю справу.
– А то було б незручно. Просили, просили, а їй до лампочки.
Ех, красуні, красуні! Які ж ви непостійні й непослідовні!
Наступного дня, у вівторок, Милочка знову прийшла заплакана й сумна. І на всі розпитування знову махала рукою й одверталася. Але сьомий “Б” вже не переживав.
Тільки Женя й Вітасик дивилися на Милочку співчутливо й очікувально.
І вона, перехопивши їхні погляди, скрушно кивала головою.
А на перерві підкинула їм записку.
“Треба поговорити. Там само.
М.”
Після уроків хлопці побігли до жовтих ведмедів збуджені, ледве стримуючи радість. Хоч для радості причин, мабуть, не передбачалося.
На цей раз Милочка недуже й затримувалася.
– Ой, хлопчики! Ой, я просто не знаю… Я так боюся! – голос її тремтів і зривався.
– Що таке? – воднораз вигукнули Женя й Вітасик.
– Все було так добре. Тато з мамою помирилися. А вчора увечері мама пішла ночувати до бабусі (вона хворіє). Ми лишилися удвох із татом. Я лягла спати. Але чогось довго не могла заснути, захотіла пити, вийшла зі своєї кімнати. Бачу – тато у кабінеті говорить по телефону. Причому якимсь дивним, не своїм голосом. Я тільки встигла почути два слова – агент СД… Тут тато вгледів мене – хоп! – і поклав трубку. І застиг, розгублено дивлячись на мене. Й мені стало чогось так страшно, що я аж вся похолола. “Тату! – шепочу. – З ким ти говорив? Що за агент?” А він, блідий такий, усміхнувся над силу і став мене заспокоювати: “То хтось номером помилився. Страховий агент, здається”. – “Неправда, – кажу. – Не страховий. Агент СД. Я добре чула”. – “Та який СД?! Ти що?! Ти знаєш, що таке СД? СД – це гітлерівська нацистська служба безпеки. Й того СД давно вже нема. Тільки в кінофільмах про війну”. – “А чого ж ти такий блідий, переляканий?” – “То тобі здалося. Просто думав, що ти спиш, а ти раптом виходиш…” І тут мені сяйнуло: “Той агент, кажу, шантажує тебе. Видурює у тебе гроші. Так?” Він іще більше зблід, але роблено засміявся: “Ну, ти, доню, детективів начиталася, мабуть. Тільки не кажи нікому. Бо сміятимуться”. А потім уже серйозно: “Слухай, донечко, мамі нашій не говори нічого. Вона тільки заспокоїлася з тими грошима. Знову ж почне хвилюватися. Ти ж знаєш, яка вона вразлива. Я тебе дуже прошу!” І так благально, так благально подивився на мене. Я, звичайно, пообіцяла. І мамі нічого не сказала. Та я ще й не бачила її. Вона ж у бабусі ночувала. Але я так хвилююся знову, так хвилююся! По-моєму, тата той агент шантажує. Я ж тата добре знаю. Він завжди такий стриманий. А тут хвилювався так, що аж… Хлопчики! Дорогі!.. Ви ж такі… і в усіх тих історіях – і з Ципою, і з Вітасиком Граціанським… Ну, що робити? Придумайте щось! Допоможіть нам! Татові моєму так погано зараз. Я ж бачу. Якби я була знайома з тими слідчими, я б сама…
У Милочки знову затремтіло підборіддя і на очах показалися сльози.
Хлопці спробували її заспокоїти.
– Ну, ти не поспішай робити висновки, – сказав Женя. – Може, й справді тобі здалося.
– Може, справді страховий агент помилився номером, – сказав Вітасик.
– Вони такі настирливі, набридучі. І серед ночі дзвонити можуть, – сказав Женя.
– Абсолютно! До мого тата одна агентка як причепилася – місяць йому дзвонила і на роботу, й додому. Якраз увечері, – сказав Вітасик. – Ні, хлопчики, – зітхнула Милочка. – Не помилилася я. То не страховий агент. І не вмовляйте мене. Як не хочете нічого робити – так і скажіть. Просто я не знаю, до кого звернутися, – підборіддя в неї знову затремтіло.
Коли у першої красуні в класі, в котру ви закохані, тремтить підборіддя і вона звертається до вас по допомогу – хіба можна спокійно дивитися, хіба можна лишатися байдужим?
– Та ти що?! – бухнув себе кулаком у груди Женя Кисіль.
– Ми хочемо! – бухнув себе кулаком у груди Вітасик Дорошенко.
– Ми зробимо!
– Ми все зробимо!
Та одне діло бухкати себе у груди й казати. Зовсім інше – робити.
Коли Милочка, втерши напахченою парфумами хусточкою сльози, заспокоїлася і почеберяла додому, Женя й Вітасик задумалися.
– А що ж будемо робити? – почухав потилицю Вітасик.
– Не знаю, – розвів руками Женя.
– А чого ж ти обіцяв?
– А ти?
– Вона думає, що ми підемо до капітана Горбатюка. Вона ж не знає, що ми вже були, і він зараз займатися цією справою не хоче.
– Вірніше, не може.
– Не хоче, не може, яка різниця. Ясно сказав – творчої співпраці не вийде. Тож потикатися до нього знову якось…
– Не той… Правильно!.. Але – новий факт, про який ми йому не говорили. Телефонний дзвінок. Агент СД.
– Ти гадаєш, то таки не страховий агент?
– Не знаю. Може, й не страховий. Вона ж запевняє, що точно чула – агент СД.
– Слухай, а може, це такий просто жартун – страховий агент. Є страхова компанія – Добрострах. Він переставив літери, і вийшло СД. І він так себе називає. Жартома. Агент СД. Тобто “агент страхування добра”.
– Хто його зна.
– А що – не може бути дотепних, веселих агентів Держстраху? Навпаки, страхові агенти навіть повинні бути метикованими, кмітливими. Бо, думаєш, легко страхувати людей, як вони не вірять у страхування? Я ж пам’ятаю, як мого тата агентка вмовляла.
– То що ж будемо робити все-таки? Раз обіцяли, щось робити треба. – До капітана з тим “агентом”, по-моєму, йти недоцільно, – Вітасик чекав, що Женя буде його переконувати, щось доводити, але Женя сказав:
– Я згоден. Я на місці капітана теж за цю справу не взявся б… Усе воно якесь… сумнівне, непереконливе, бездоказове… Все на якихось непевних здогадках.
– То що ж ти пропонуєш робити? Сам кажеш, треба робити. А що?
– По-моєму, самим треба спробувати щось довідатися.
– А як?
– Ну… ну от давай хоча б… от давай подзвонимо самі член-кору Стародубу і доктору наук Помазану і скажемо – від агента СД. Якщо це справді шантаж, то вони повинні себе якось виказати.
– Ну що ж – давай.
–
Агент СД, Розділ VII
“Бурлеск нових спудеїв”
Дружина академіка Яворського Маріанна Сергіївна раніше працювала артисткою драматичного театру, але, як це часто буває, акторською своєю долею була незадоволена. Вважала, що головний режисер недооцінює її, дає не ті ролі, на які вона заслуговує, ставиться недоброзичливо й упереджено.
Тому коли останнім часом почалася мода на театри-студії, її охопило жагуче бажання створити такий театр.
Нарешті вона підбила на це свого колегу і товариша ще з театрального інституту – чергового режисера Костянтина Бородавченка.
– Ти Костянтин, я Сергіївна. Сама тінь великого Костянтина Сергійовича Станіславського благословляє нас очолити новий театр!
Бородавченко не заперечував. Немає в світі чергового режисера, який не хотів би стати головним.
Вони загітували ще десятка півтора молодих акторів і актрис, недавніх випускників, які прагнули творити й працювати по-новому, й організували експериментальний театр-студію “Бурлеск нових спудеїв”.
Творці нового бурлеску мали на меті не стільки ставити пародії на біблійні теми, скільки пропагувати вічні істини добра на прикладах сюжетів святого письма. У своєрідній, звичайно, театральній формі.
Самі стіни театру-студії вже повинні настроювати глядача на чисті думки й високі почуття. “Бурлеск нових спудеїв” містився у старовинному будинку на київських пагорбах.
Будинок був у комунальній власності, і щоб відвоювати це приміщення, довелося докласти чималих зусиль. Якби Маріанна Сергіївна не підпрягла свого чоловіка та його впливових колег і знайомих з Академії наук, хтозна, чи почули б колись стіни старовинної кам’яниці голоси акторів, аплодисменти і гомін публіки. Бо віддавати будинок у центрі Києва під театр-студію міська комунальна служба не квапилася.
– Ви й з Андріївського узвозу скоро малярів виженете й усе під офіси перебудуєте! – патетично вигукували академіки.
– А звідки ще гроші брати на розвиток міста? – цинічно відповідали комунальники.
– Але ж ця кам’яниця – пам’ятник архітектури, охороняється державою. А ви його новомодними офісними ремонтами нищите… Та й хіба можна забувати про людину, про її духовні запити? Моральні цінності не менш важливі за матеріальні.
Одне слово, академіки перемогли. Комунальники передали приміщення театру-студії в оренду на пільгових умовах, звільнивши таким чином плацдарм.
Майже півроку, знову ж таки не без допомоги шефів з Академії наук, які відшукали благодійні кошти, робили капітальний ремонт.
Так народився “Бурлеск нових спудеїв” – дітище Маріанни Сергіївни Яворської та Костянтина Даниловича Бородавченка – фундаторів експериментального театру-студії.
Маріанна Сергіївна йшла з дому вранці і поверталася увечері. Академік Яворський уже забув, коли він востаннє їв борщ із пампушками та вареники з картоплею, які смачно готувала колись дружина. Єдиний син Яворських вчився у військовому училищі в іншому місті.
Ресторанів академік Яворський терпіти не міг. Тому готував собі їжу сам. Маріанна Сергіївна харчувалася в кафе. Самообслуговування. Бачилися вони пізно увечері, коли Маріанна Сергіївна верталася зі свого “Бурлеску”, будила академіка і, збуджена, розчервоніла, півгодини розповідала свої театральні новини. Майже щомісяця, а то й частіше та розповідь закінчувалася так:
– Льолику! – (вона називала Леоніда Миколайовича Льоликом). – Ти вибач, але нам іще потрібно трохи грошей. Розумієш, ми купуємо апаратуру для звукозапису і трошки знову не вистачає. Я все записую, все до копієчки. Ми оддамо! Обов’язково. – Віддасте-віддасте! – усміхався академік. – На тому світі вуглинками.
Він любив свою експансивну дружину і не був скупий. Без його підтримки експериментальний театр-студія давно б прогорів.
І тому коли одного разу, повернувшись опівночі з театру, Маріанна Сергіївна побачила, що її чоловік не спить, сидить на кухні зі своїм братом Богданом (Болеком, як вона його називала), то дуже здивувалася, її Льолик пунктуальний, завжди вкладався спати об одинадцятій годині, та й Болек ніколи так пізно у них не засиджувався.
Але ще більше здивувалася вона (навіть не здивувалася – вразилася!), коли академік Льолик винувато усміхнувся (він ніколи так не усміхався!) і сказав:
– Марі!.. Я не знав, як тобі сказати… От навіть Богдана запросив, щоб порадитися. Але потім вирішив сказати все як є.
– Що? Що сталося? – похолола вона.
– Я програв у преферанс велику суму.
– Ану тебе! А я вже злякалася! – полегшено зітхнула вона. – Подумаєш! Міг і не говорити. Бог із ним.
– Я теж так вважаю. Але все-таки сума значна. Тому я й вирішив покаятися перед тобою.
– Скільки?
– Двадцять тисяч… З гаком.
– Що-о?! – вона застигла. – Ти жартуєш… Болеку! – вона перевела погляд на Богдана Миколайовича.
– На жаль, ні, – зітхнув той.
– Кому? Кому ти програв? Що це за… за шахраї такі?! Що це за преферанс? – голос її дужчав, набирав силу. – Це злодії якісь! Шулери! Бандюги. Піймали тебе, як карася на гачок! Побачили – академік. І вирішили… Я цього так не залишу! Ні! Я… Я… Кому ти програв? Прізвище. Ім’я. По батькові. Сподіваюся, ти не з таємничими незнайомцями грав у преферанс?… Я хочу знати, кому мій чоловік…
Академік перебив її:
– Саме тому, що ти така збуджена, що ти так настроїлася, я й не можу сказати, кому я програв. І не скажу. Ніколи. Картярський борг – це борг честі.
– Я не знала, що ти такий гусар!
– Я не гусар, Марі. Але поняття честі для мене теж святе, – твердо сказав академік.
Маріанна Сергіївна заплакала.
Вона добре знала свого чоловіка, знала, що слово його непохитне. Саме сьогодні вона хотіла попросити у Льолика дещицю грошей. Костя Бородавченко придумав надзвичайно ефектне вирішення спектаклю, де по ходу дії актор мав виїхати на сцену на живому віслюку. Оренда віслюка в зоопарку вимагала грошей.
Все це відбулося два тижні тому.
І хоч академік гроші на віслюка, незважаючи на програш, усе-таки дав, настрій у Маріанни Сергіївни був тривожний. По-перше, вона мала щиру, відверту розмову з Болеком, колись трошки закоханим у неї і не таким твердим та непохитним, як Льолик. Болек, на жаль, не міг сказати, кому Льолик програв гроші, бо й сам не знав, але він розповів їй про той незвичайний телефонний дзвінок агента СД. Маріанна Сергіївна була певна, що це безпосередньо пов’язано з програшем. Академік, граючи, звичайно, не мав з собою такої суми готівкою, і “агент” нагадував йому про борг. Це ясно як білий день. І ще ясно, що пристойна людина не стала б називатися “агентом СД” і взагалі не стала б одразу нагадувати. Отже, це якийсь кримінальний тип.
По-друге, сьогодні до неї приходила Ніна Олександрівна Горба-тюк, адміністратор філармонії, просити два квитки на спектакль.
Ніну Олександрівну добре знали в акторському середовищі, оскільки її чоловік працював у міліції. А чи є в природі людина, якій не доводилося б звертатися до міліції по допомогу? Актори, навіть найталановитіші, – ті ж теж люди. То прописати когось треба, то якусь довідку, щось пропало, щось украли, а то й може виникнути делікатне питання, пов’язане з витверезником (хай Бог милує, звичайно, але чого не трапляється у буремному, експресивному акторському житті!). Сама Яворська до Ніни Олександрівни ніколи не зверталася, не було потреби, але колеги її, навіть головреж “Бурлеску” Костя Бородавченко, зверталися не раз. Тому Маріанна Сергіївна добре знала Ніну Олександрівну і, коли та подзвонила, негайно взяла для неї у касі два квитки у першому ряду.
Ніна Олександрівна прийшла по квитки. Розцілувалася з Маріанною Сергіївною, як це прийнято у театральному світі, сіла й почала розмову. Де ви бачили, щоб жінки, зустрівшись навіть у справі, не поговорили трохи про те, про се?
Після обов’язкових розпитувань про здоров’я і новини Ніна Олександрівна завела мову про зростання злочинності. Вже кому-кому, а їй ця тема була близька. І наче між іншим перейшла до світу вчених, розказала про те, як “утопив” сорок тисяч професор Петриківський; як несподівано для дружини зняв із банку таку ж суму член-кор Стародуб; як, щойно позичивши племіннику на машину, сам одразу ж почав бігати позичати гроші доктор наук Помазан…
Маріанна Сергіївна була вражена… Вона нічого цього не знала. Хоча й належала до світу вчених.
Тривожні підозри посилилися в неї, вона не втрималась і розповіла Ніні Олександрівні про катастрофічний програш академіка і про телефонний дзвінок агента СД, і лише розказавши, схаменулася. Бо згадала суворий наказ академіка нікому про це не говорити. Ах, та легковажна, нестримана, балакуча жіноча вдача!
– Тільки ж я вас благаю! – приклала вона руки до грудей. – Ви ж, будь ласка, не говоріть нікому.
– А я й так знала, – усміхнулася Ніна Олександрівна.
– Як?! – вразилася Маріанна Сергіївна.
Ніна Олександрівна розказала про знайомство капітана Попенка у поїзді з Богданом Миколайовичем.
– О Господи! Який тісний світ! – сплеснула руками Маріанна Сергіївна. А сама подумала: “А Болек! Зрадник! Кажуть, що тільки жінки балакучі!”
– Ніно Олександрівно! Серденько! Як ви вважаєте? Це шахрайство? Це шантаж? Що думає з цього приводу ваш чоловік? Чи може він взятися до цієї справи?
– Чоловік каже, що, на жаль, все можливе. Але займатися зараз цим він не може. Він дуже зайнятий, і доказів вагомих, переконливих поки що немає. І головне, сам потерпілий не скаржиться. Але той факт, що чоловік ніколи на великі гроші не грав, а тут одразу “програв” таку суму, насторожує. Постарайтесь поговорити з ним лагідно і щиро. Може, його справді залякали і шантажують. Тоді обов’язково треба щось робити. Бо вони не відчепляться. Побачать, що вигоріло, і продовжать шантаж.
– Так! Так! Так! – захитала головою, погоджуючись, Маріанна Сергіївна. – Спасибі вам, голубонько. Я обов’язково поговорю.
Але щирої й лагідної розмови не вийшло. Коли Маріанна Сергіївна, прийшовши ввечері, збудила, як завжди, академіка, ніжно поцілувала його і почала голосом, яким вона говорила у найзворушливіших сценах спектаклів:
– Льолику! Коханий! Ну, ти ж любиш мене! Ну, признайся, що тебе залякали, що ти не програв ті гроші… – Леонід Миколайович так різко підхопився, наче його вдарило струмом, а коли вона розповіла про візит Ніни Олександрівни і розмову з нею, розлютився так, що аж почав кричати:– Я ж просив, я ж просив ніякої міліції сюди не вплутувати! Ніхто мене не залякував! Ніхто мене не шантажує! Я не дозволю, щоб із мене робили дурника, посміховисько! Припини негайно всякі розслідування! Я не дозволю!
Ніколи академік Яворський так не кричав. Та ще й на свою Марі, на свою кохану Марі.
Маріанна Сергіївна гірко заплакала.
Тільки тоді Льолик схаменувся, заспокоївся і почав миритися.
Вони помирилися з умовою, що вона ніколи більше не повернеться до розмови про ті нещасні гроші.
Академік уже давно спав, а вона все ще лежала горілиць і все думала, думала, думала…
І що більше думала, то більше впевнювалася: справа темна, а її чоловік щось приховує. І переживає через це. Вона дуже добре його знала. І відчувала – щось тут не те.
Після довгих роздумів Маріанна Сергіївна відважилася на акцію, якої не робила ніколи упродовж всього їхнього двадцятитрьохрічного подружнього життя. Вона вирішила зазирнути в його ощадну книжку.
Як уже говорилося, академік не був скупий, але був мудрий. Він добре знав, що таке жіночий характер, знав, як важко втриматися жінці, коли хочеться щось купити. Тому не спокушав свою дружину можливістю витрачати всі наявні гроші. Він видавав їй стільки, скільки вона просила, але доступу до рахунку в банку вона не мала.
Маріанна Сергіївна підвелася з ліжка і, мліючи від хвилювання, пішла до кабінету. Підійшла до письмового столу, ввімкнула настільну лампу, витягла одну шухляду, другу, третю… Серце її шалено калатало в грудях. Ощадної книжки не було. Вона навіть не знала, де її шукати.
На спинці стільця висів його піджак.
Відчуваючи себе шпигункою, злодійкою, вона сунула руку в кишеню, витягла портмоне, розгорнула. О! Є!
Підійшла до лампи, схилилася, розглядаючи. І не повірила своїм очам.
Кілька днів тому з рахунку зняли сорок тисяч. Не двадцять, а сорок. Удвічі більше! Майже все, що було…
Маріанна Сергіївна проплакала всю ніч.
Що робити? Він не простить, як дізнається, що вона лазила по кишенях. Отже, вона не може йому нічого сказати. І разом із тим тепер було абсолютно ясно – це не картярський борг, не програш.
Вона була у відчаї.
Агент СД, Розділ VIII
Візит до Помазана. “Сумнівів нема жодних!”
Домовилися так – Женя дзвонить член-кору Стародубу, а Вітасик – доктору наук Помазану. Номери телефонів дізналися по “09”.
З “кореспондентшою” вирішили не розмовляти. Але трубку як на те знімала весь час саме вона. В Помазанів телефон узагалі мовчав. Тільки десь годині о сьомій, коли Вітасик уже без усякої надії востаннє набрав номер, у трубці несподівано клацнуло, і бадьорий голос промовив:
– Алло!
Вітасик так розгубився, що забув усі заздалегідь продумані слова і не міг нічого сказати.
– Алло! Я вас слухаю! – повторив голос.
– Відповів, – прошепотів розгублено Вітасик Жені, затуливши трубку рукою.
– Ну що ж ти? Давай!.. Доктор наук Помазан! Вас турбують за дорученням агента СД, – гаряче зашепотів, підказуючи, Женя.
– Доктор наук Помазан? – тремтячим голосом спитав у трубку Вітасик.
– Так-так. Я вас слухаю.
– Вас турбують за дорученням агента СД… – одним духом випалив Вітасик і замовк. На тому кінці дроту теж якусь хвилю мовчали, а потім той самий бадьорий голос швидко заговорив:
– Слухаю вас уважно. Не кладіть трубки. Говоріть.
– У нас є важлива інформація. Тільки не по телефону.
– Що ж, приходьте. Будь ласка. Я вас чекаю. Адресу знаєте? Пушкінська вулиця, 7, квартира 91, п’ятий поверх. Приходьте.
Повісивши трубку, Вітасик якийсь час розгублено дивився на Женю, потім слово в слово переказав усе, що говорив Помазан.
– Так, – сказав Женя. – Значить, агент СД таки справді існує. І Помазан про нього знає. Інакше він би просто здивувався: “Який агент, що за жарти?”– Точно, – хитнув головою Вітасик. – Я ж так і казав. Пам’ятаєш? Якщо не здивується, а навпаки – схвилюється, значить, агент йому дзвонив.
– Що ж робити? Іти до нього?
– Я гадаю: треба. А що він нам зробить? У крайньому разі розкажемо все як є. Без брехні.
– Взагалі-то правильно. Ми ж зичимо їм усім добра. Щоб той агент їх не шантажував, не витягав у них гроші.
– Але щось надто швидко погодився він зустрітися, – роздумливо проказав Вітасик. – Та ще й сам: “Не кладіть трубку. Говоріть…” А може, там уже засідка? Ми прийдемо, а нас – цоп! – міліція.
– Ну й що? Ти міліції боїшся?
– Та ні… але… подумають, що ми з тим агентом заодно.
– Не подумають. Ми ж для затравки. І Горбатюк у курсі, – Женя заспокоював Вітасика, але й у самого коти на серці шкребли.
Засідки не було.
Двері їм одчинив маленький худорлявий дідок у потертих джинсах, кросівках і картатій фланелевій сорочці.
З-під сивих настовбурчених брів весело дивилися жваві сірі очі.
– Це ви дзвонили? Заходьте-заходьте.
Він завів їх у велику кімнату, заставлену скляними шафами, де не лише на полицях, а й нагорі під стелею стояли десятки, а може, й сотні порцелянових собачок.
У Жені й Вітасика аж очі розбіглися.
– Що? Подобається? – усміхнувся Помазан і, не чекаючи відповіді, закивав головою. – Будьте певні! Такої колекції немає ні в кого в Україні. З усього світу. З п’ятдесяти трьох країн. А оцей маленький з одбитим вухом побував навіть в Антарктиді. З експедицією… Ну добре, добре, – перебив він сам себе, – не будемо відволікатися. Сідайте, будь ласка!..
Він посадив хлопців на низенький м’який диван і уважно почав роздивлятися, переводячи погляд то з Жені на Вітасика, то з Вітасика на Женю.
Хлопці розгубилися й мовчали.
– Що ж вам сказати, хлопці мої дорогі, – враз посерйознішавши, промовив доктор наук. – Бачу, ви не наважуєтесь почати розмову. Дуже ви молоді й, мабуть, недосвідчені. Не знаю, чого вам доручили цю справу. Я б на його місці обійшовся без такої делегації. Розчулювати мене не треба. Передайте, що я не передумав, що все зроблю. А затримався тому, що… вибачте, ще не зібрав потрібної суми. Так і передайте. Але я вже знайшов покупців, і на тому тижні…
Хлопці були так вражені його словами, що тільки перезиралися, не в змозі вимовити ні слова.
– Більше вас не затримуватиму, діти мої дорогі. Нелегка у вас місія. От нате вам на згадку про мене, – він витяг із шухляди і простягнув їм по шоколадному цуцику у блискучій кольоровій обгортці.
За хвилину, так нічого й не сказавши, вони вже стояли за дверима на площадці, тримаючи в руках шоколадних цуциків.
І тільки на вулиці Женя нарешті сказав:
– Ну!.. Ти щось розумієш?
– Все розумію! По-перше, що ми – йолопи. По-друге, що він прийняв нас за спільників агента СД, який прислав нас до нього, щоб розчулити, бо він досі не сплатив гроші. По-третє, що Помазан щось продає, щоб зібрати потрібну суму. І по-четверте, – і це найголовніше! – що агент СД таки зловмисник і шантажує вчених. Тут сумнівів нема жодних.
– Так. Я згоден. Сумнівів нема.
– То що ж тепер робити?
– Мусимо щось робити. Бо так вийшло, що ми стали фактичними спільниками злочинця. Наш візит допоможе йому прискорити одержання грошей.
– А що ж тепер?
– Гадаю, що з шантажистами нам самим тягатися не до снаги. Треба знову йти до Горбатюка. Тепер уже, думаю, він не відмовиться. Факти переконливі.
–
Агент СД, Розділ IX
Друга розмова капітанів. Доктор Помазан дякує за турботу
– Так от, – розповідав увечері капітан Попенко капітану Горбатюку. – В одному будинку з член-кором Стародубом мешкав такий собі Пищенко, вже немолодий, сім разів судимий. Він відбував покарання за шахрайство, в тому числі шантаж і здирство. Зі Стародубами, особливо з “кореспондентшею” Іриною Семенівною, був у конфлікті. Через собаку. Колись Пищенко у нетверезому стані вдарив стародубівського пуделя дрючком. “Кореспондентша” скаржилася дільничному і навіть хотіла подавати до суду. Пищенко при сусідах нахвалявся зробити їй “тьомную жизнь”. До речі, ініціали Пищенка саме “С. Д.” – Сергій Данилович. На це звернули увагу наші юні друзі, які мені ту інформацію про Пищенка й видали. Женя живе в одному будинку з Пищенком і Стародубом.
– Ну, а до чого тут Помазан, Яворський, Петриківський? Із ними ж у Пищенка нема конфлікту.
– Спробував шантажувати Стародуба, вийшло. Він і на інших переключився. Навколо Сергія Даниловича крутиться багато молоді. Як усі шахраї, він людина контактна, товариська. Для молодих сучасних гультяїв, які люблять кайф і ненавидять працю, моральне кредо Сергія Даниловича, його життєвий досвід привабливі й надихаючі. Можливо, сам Сергій Данилович і не шантажує. Він, так би мовити, “мозковий центр”. А безпосередні виконавці – молоді лобуряки. Тому вони й називають себе агент СД – “агент Сергія Даниловича” – така собі гра слів.
– Що ж, логіка є. Вам, Анатолію Петровичу, не відмовиш у розсудливості.
– Вчуся у вас, дорогий Степане Івановичу.
– Отже, давай підсумуємо, що ми маємо на сьогоднішній день. Головне те, що тепер уже ясно: агент СД – не страховий агент, що випадково помилився номером. І професору Петриківському виявляється, він дзвонив. І доктору наук Помазану. А не тільки академіку Яворському. А те, що розповіли наші хлопці сьогодні про свій візит до Помазана, – взагалі дивовижно. Помазан прямим текстом, не криючись, говорив із ними, думаючи, що вони – посланці агента.
– Гадаю, з Помазана й треба почати.
– А може, з Яворського? От Ніна сказала, що сьогодні до неї приходила дружина Яворського, плакала, не знає, що робити. Чоловік категорично забороняє їй втручатися у його “програш”, а вона з відчаю пішла на неетичний крок, зазирнула у його ощадкнижку і виявила, що “програв” він не двадцять, як говорив, а сорок тисяч, удвічі більше.
– Сорок?! – вигукнув капітан Попенко. – Знову сорок! Стільки ж, як професор Яворський та член-кор Стародуб. Це вже не випадково. Нічого собі “такса” у цього агента. Але все-таки мені здається, починати треба з Помазана. Раз він говорив із хлопцями так одверто, на цьому можна зіграти. А до Яворського як під’їдеш? Він із дружиною на цю тему не хоче говорити, зі мною не захоче й поготів.
– Ну що ж, можна почати й з Помазана. Помазан за тобою. Ти й підеш до нього… Але знову ж таки неофіційно. Ніна пробувала умовити дружину Яворського написати заяву, щоб можна було почати розслідування, але та й слухати не хоче. Отже, можлива лише приватна делікатна розмова.
– Спробую.
Наступного дня Анатолій Петрович Попенко подзвонив надвечір Помазану:
– Пробачте, будь ласка, мені сказали, що ви колекціонуєте порцелянових собак. Я теж колекціонер, правда, початківець. Чи не можна було б глянути на вашу колекцію?
– О! Будь ласка! Будь ласка! Дуже приємно. Приходьте. Хоч зараз.
Колекціонери – народ особливий. Коли хтось виявляє інтерес до предмета їхньої пристрасті, вони ладні прийняти його навіть серед ночі. Помазан зустрів Анатолія Петровича, як то кажуть, з розкритими обіймами.
Розглядаючи порцелянових цуциків, Анатолій Петрович висловлював щире захоплення. Йому навіть не доводилося кривити душею: статуетки були справді чудові.
– У вас унікальна колекція. Це справжнє багатство, пробачте, ви дуже необережні, – усміхаючись якомога привітніше, сказав Анатолій Петрович. – Зараз так зросла злочинність, а ви пускаєте до себе незнайому людину, повіривши їй на слово.
– Я довіряю своїй інтуїції, – сказав Помазан. – І вона ніколи мене не підводила.
– Ніколи? – знову усміхнувся Анатолій Петрович. – Ви так певні? І не бувало, що ви помилялися в людях? Не бувало, щоби хтось зловживав вашою довірливістю?
– У принципі ні.
– Тоді ви щаслива людина. На жаль, деякі ваші колеги вчені не можуть цим похвалитися. Є підозри, що зараз у середовищі вчених, академіків, професорів діє якийсь спритний шахрай, який називає себе агент СД. Дзвонить, вимагає гроші, причому велику суму. Сорок тисяч, – Анатолій Петрович, кажучи це, дивився просто у вічі Помазану.
Той одразу спохмурнів. – Хто ви такий? Здається, інтуїція мене таки підвела. Вперше в житті.
– Ні. Якраз не підвела, – усміхнувся Анатолій Петрович, виймаючи посвідчення. – Я з міліції. Хотів би допомогти вам і вашим колегам. Розумію – коли професійний досвідчений шахрай шантажує, він робить це дуже вміло, і те, що жоден із потерпілих не звернувся до міліції, свідчить про високий професіоналізм злочинця. Але тим більше його треба знешкодити…
– Я з вами згоден, але… – Помазан теж усміхнувся. – Мене ніхто не шантажує. І я не знаю ніякого агента СД. Пробачте…
Помазан дивився просто у вічі Анатолію Петровичу, і в погляді його була рішучість і непохитність.
– Шкода, що ви не довіряєте нам, – зітхнув Анатолій Петрович. – Тим ви ставите під удар не лише себе, а й своїх колег. Адже агент СД, відчувши безкарність, накоїть ще багато лиха.
– Мені теж шкода, але я вас запевняю, що нічим не можу допомогти.
– Я хотів би повірити, що це так. Але… Позавчора у вас було двоє хлопців… Це гарні хлопці, нічого спільного з агентом СД не мають.
Помазан нервово стулив губи:
– Ви хочете сказати, що це ваші агенти? Це ви їх підіслали?
– Ні. Не ми. Вони з власної ініціативи.
– А звідки тоді вам відомо?…
– Просто ми давні друзі… Отже, говорити, що ви нічого не знаєте про агента СД, не зовсім коректно.
– І все-таки я нічого про нього не знаю. Слів “агент СД” я не вимовляв. Це можуть підтвердити ваші юні друзі. А якщо я справді комусь хочу допомогти грошима – це моя особиста приватна справа і нічого протизаконного я не роблю. Кажу вам, ніхто мене не шантажує, не змушує. Я сам, свідомо, з власної волі й бажання роблю те, що хочу. У нас багато нових прогресивних законів, але Верховна Рада ще, здається, не прийняла закону про те, щоб міліція контролювала, на що людина витрачає свої чесно зароблені гроші… Отже, на цьому розмову давайте припинимо. Я вдячний вам за турботу, зичу вам успіхів у боротьбі з правопорушеннями і злочинністю. Людина ви, очевидно, непогана. Інтуїція мене таки не зрадила. Бувайте здорові!
Анатолію Петровичу Попенку нічого не лишалося, як простягнути руку доктору наук Помазану і піти.
Агент СД, Розділ X
С. Д. Пищенко
Коли перехожі бачили його на вулиці, ніхто й подумати не міг, що то карний злочинець. Випещене благородне обличчя, окуляри, сива професорська борідка, на голові крислатий велюровий капелюх, штовхне когось ненароком: “Пробачте! Даруйте! Пардон!” Завжди пропускав уперед себе у дверях навіть чоловіків, не кажучи вже про жінок. Знайомим жінкам при зустрічі цілував руку, і тільки зрідка, коли бував “під чаркою”, тобто у нетверезому стані, дозволяв собі “розслабитись”, і тоді ставало видно, що більшу половину свого життя він провів за ґратами у товаристві не дуже вишуканому. Тоді з язика його замість “Даруйте! Пробачте! Пардон!” зривалися фрази іншого ґатунку. Саме в такий день і зародився конфлікт Сергія Даниловича з “кореспондентшею” та пуделем.
Але то бувало, повторюю, дуже рідко. Здебільшого Сергій Данилович був вихований, ввічливий, навіть запопадливий. Жив він в окремій однокімнатній квартирі, де крім нього, була прописана ще й його сестра, яка насправді мешкала у своїх дорослих дітей в Кагарлику.
Сергій Данилович любив товариство, особливо молоде. В його квартирі весь час товклися юнаки й дівчата, слухаючи його безконечні теревені… під музику. Сергій Данилович не лише балакун, але й меломан. Збирав музику, здебільшого старовинні платівки. І всім казав: “Якщо знайдете десь старовинну платівку, негайно несіть до мене. Купую за грубі гроші”. Женя не раз чув ці слова. І тепер у нього виникла ідея:
– Ми повинні десь роздобути платівку.
– У нас є, – сказав Вітасик. – Але, по-моєму, зовсім старовинних серед них нема.
– Треба пошукати. Ти ж розумієш, ми повинні з ним зустрітися, ми повинні з’ясувати – він чи не він. Міліції це важче, ніж нам.
Вітасик не заперечував. Це саме він перший висловив припущення – а чи не Пищенко шантажує вчених? Хоча Сергій Данилович жив не з ним, а з Женею в одному будинку, та Вітасик про його існування, звичайно, знав. А на ініціали (С. Д.) вже звернув увагу Женя.
Вітасикові батьки теж любили музику, в них іще досі зберігся старий стереопрогравач “Вега” з колонками. І пару поличок у шафі займали платівки. – Доведеться без дозволу, – зітхнув Вітасик. – Бо якщо зараз почати пояснювати, мати категорично заборонить. Вона минулого разу сказала: “Щоб це було востаннє. Жодних розслідувань, жодних контактів зі злочинцями!”
– Звісна річ, ризикувати не можна. Потім уже якось пояснимо. Візьмемо гріх на душу.
Вони довго перебирали платівки, нарешті знайшли найстарішу – затерту, надщерблену – з одного боку танго “Циган”, з другого – фокстрот “Ріо-Рита”.
– Мама її збиралася викинути. Вона так шипить, майже нічого не чути.
– Та нам же тільки привід. Щоб зайти до нього.
Хлопці загорнули платівку в газету (конверта від неї давно вже не було) і пішли.
Пищенко відчинив їм двері, не питаючи – хто. Він злодіїв не боявся.
Аніскілечки не здивувався. Відразу побачив у Вітасика під пахвою платівку у газеті.
– О! Бонжур, мусьє!.. Заходьте, заходьте. Показуйте, що притарабанили.
Отже, хлопцям навіть і пояснювати нічого не треба було.
Зайшовши до кімнати, вони з цікавістю роззирнулися. Не лише Вітасик, а й Женя був у Пищенка вперше. Ні письмового, ні обіднього столу в квартирі не було. Попід однією стіною стояла широченна, вкрита пухнастим закарпатським ліжником тахта. Біля неї – низенький журнальний столик. Посеред кімнати лежав великий килим, на якому були розкидані барвисті диванні подушки. Попід другою стіною стояла шафа, телевізор, старезна стереосистема “Радіотехніка” і величезний, аж до стелі стенд, на якому, наче в старовинному магазині грамплатівок, стояли сотні платівок у барвистих конвертах.
Вітасик одразу мовчки віддав Сергію Даниловичу свого “Цигана”. Пищенко розгорнув, глянув і усміхнувся:
– Ясно, товар художньої цінності не має. У мене вже три “Цигани” у різних варіантах і п’ять “Ріорит”. Але за увагу дякую. Де взяли? Хапенгевезен? – він зробив спритний рух рукою, показуючи – вкрали, мовляв.
Хлопці почервоніли.
– Не соромтесь. Колись же треба починати. Я теж, до речі, починав із платівок. Ще у сорок шостому. У сусідки чоловік був офіцер. Привіз трофейного Лещенка. Ох, ми захоплювалися тоді ним! І я в неї поцупив “Марусічку”, вона в мене досі є. Хочете послухати?
Він підійшов до стенда, ловким рухом, не шукаючи, дістав із верхньої полиці платівку, поставив і ввімкнув радіолу. Старовинна радіола звучала по-особливому.
Сергій Данилович був у волохатому, голубому з білим халаті, в яких ото ходять у басейні плавці. На вигляд – наче цирковий ілюзіоніст.
Хлопці дивилися на нього зачудовано. Він абсолютно не був схожий на злодія. За останні дні це був другий колекціонер, з яким вони зустрічалися. Порівнюючи тих колекціонерів, можна було б подумати, що отой доктор наук Помазан у потертих джинсах швидше схожий на кримінального злочинця, ніж цей статечний, поважний Сергій Данилович.
Коли Лещенко доспівав “Марусічку”, Сергій Данилович зняв платівку, вклав у конверт і поставив на місце.
Потім знову взяв у руки принесеного хлопцями “Цигана” і задумливо промовив:
– Що ж мені з вами робити? “Цігойнер” ваш мені й не потрібен, але… для того, щоб підтримати комерцію, як казав мій учитель, покійний Аркадій Ісакович Бердичівський, царство йому небесне!.. – Сергій Данилович перехрестився. – Дам я вам п’ять гривень.
– Та… якщо вам не треба… нащо?… – зашарівся Вітасик.
– Ми не візьмемо, – сказав Женя. Сергій Данилович усміхнувся:
– Джентльмени! Не морочте мені голови!.. Ви ж для чогось прийшли. Ви ж хотіли мати якийсь прибуток. Купити платівку ви не могли. Ніде таке барахло не продається. На смітнику теж не рилися. Ви чистенькі інтелігентні хлопчики. Я ж вас знаю. Отже – вкрали. І нічого соромитися. Я не директор школи, моралі вам не читатиму. Ви про мене теж, мабуть, дещо чули… Отже… беріть свою п’ятірку і – хай вам Бог помагає… Злочинність, юні мої колеги, існуватиме завжди. Поки існують гроші і соціальна нерівність, тобто багаті й бідні. Зникне злочинність хіба що, може, при комунізмі, сяючі вершини якого ще зовсім недавно здавалися такими близькими й досяжними. Тільки ми з вами до них не дошкандибаємо. Тому чесно й самовіддано працюють зараз лише бідні розумом, тобто дурні, ідіоти. А розумні люди працюють головою. Почитайте газети – всі крадуть: від робітника, що виносить з заводу все, що може, до міністра.
Хлопці принишкли й тільки перезиралися. – Чого голови в плечі поховали? Слава Богу, зараз демократія і плюралізм. Можна спокійно говорити все, що думаєш. За що, за що, а за це мене не посадять. Народні депутати по телевізору і не таке балакають… Ех-хе-хе!.. – він театрально зітхнув. – То тільки у дитячих книжках добро завжди перемагає зло. Перемога добра може бути лише тимчасовою, любі мої гороб’ята. Такий уже невмолимий закон життя, яке, як відомо, завжди закінчується смертю, – він знову зітхнув. – І воно таке швидкоплинне, таке скороминуче, те життя. Повірте мені. Сімдесят років промайнули як один день. Треба брати все, що можна, негайно, не чекаючи.
Сергій Данилович, мабуть, не вперше виголошував цю промову, бо говорив без запинки, не замислюючись, як на сцені майстер художнього слова.
Хлопці вперше чули від дорослої, немолодої людини такі, м’яко кажучи, антипедагогічні слова. Вони звикли, що дорослі завжди говорили їм зовсім протилежне, а тут…
– Наше щастя, що ми тепер живемо не в країні суцільних злидарів і неімущих, – вів далі Сергій Данилович, – що є у нас досить багаті люди, навіть мільйонери – хабарники-високопосадовці, корупціонери, олігархи…
– Академіки, – несподівано докинув Женя.
Пищенко уважно глянув на нього:
– І деякі академіки… А що?… Ти, може, на Стародуба націлився?… – він криво усміхнувся. – Є і в нього, звичайно, якась копійка… Але – дріб’язок. Зараз найгрошовитіші люди – це банкіри й олігархи, різні ділки тіньової економіки…
У двері подзвонили.
– Одну хвилинку.
Сергій Данилович вийшов у передпокій, і за хвилину звідти почулося його привітно-солодке:
– А-а, заходьте-заходьте, дорогі мої! – й одразу тихе, майже пошепки (але хлопці почули): – Обережно, у мене сторонні.
До кімнати слідом за Сергієм Даниловичем зайшли двоє молодиків – один високий, худорлявий, із довгим білявим волоссям, що по-жіночому спадало на плечі, затуляючи потилицю; другий із чорною бородою і сережкою в одному вусі.
Жоден із них не привітався з хлопцями. Тільки усміхнулися презирливо.
Женя й Вітасик одразу підвелися й почали прощатися:
– До побачення! Дякуємо! На все добре!
Сергій Данилович не став їх затримувати, провів і попрощався досить холодно.
Навіть не вірилося, що буквально хвилину тому він так привітно й одверто розмовляв із ними.
– Ну? Що скажеш? – спитав Вітасик, коли вони були вже у дворі.
– Майже певен, що це він. Ти бачив, як він подивився на мене, коли я сказав “Академіки…”? Бачив?… І одразу почав: “Копійки… Дріб’язок…” Щоб відвести підозру. Нічого собі копійки – сорок тисяч!
– А ці двоє, може, і є його агенти. Якби звичайні знайомі музику послухати зайшли, він би так не говорив.
– Причому я їх ніколи тут не бачив. Це не місцеві.
– А що з п’ятіркою робити? – Вітасик непевно м’яв у руках асигнацію.
– Ну, не викидати ж на смітник!.. Перша, вважай, у житті виручка за крадіжку. Та ще й від “колеги” – професійного злодія.
– Смієшся! То що ж, нам її на втіхи собі витратити? Совісно якось.
– Давай віддамо музикам у підземному переході. Буде чесно.
– Давай. А потім я колись признаюсь батькам.
