Агент СД, Розділ XI
Сварка
Після візиту до Сергія Даниловича вони розійшлися – Вітасик побіг до себе додому, а Женя до себе.
Зайшов у двір і раптом побачив отих двох молодиків, що приходили до Пищенка: високого з довгим жіночим колоссям і нижчого, чорнобородого, з однією сережкою. Вони, явно ховаючись, стояли за фанерним будиночком на дитячому майданчику. Стояли вони спиною до Жені. Стежили за чиїмись вікнами. У тому крилі будинку була якраз квартира член-кора Стародуба. Женя це відзначив зразу.
Пригнувшись, він пірнув за кущі живоплоту, що оточували дитячий майданчик.
Сутеніло, накрапав дощ, і ні у дворі, ні на майданчику не було ні душі.
Молодики про щось тихо розмовляли. Щоб почути, Женя почав підкрадатися за кущами.
Розчув лише кілька слів.
– Треба взагалі з’ясувати бюджет нашої фірми, – сказав високий. – Звичайно, – погодився чорнобородий. І раптом обернувся, прожогом, наче кіт, метнувся до кущів і схопив Женю за комір.
Женя не встиг навіть зреагувати.
– А-а… Знайомий. Шпигуєш?! – просичав чорнобородий.
– І до Маестро, значить, недарма приходив, – сказав високий, який був уже поряд.
Чорнобородий нахилився впритул до Жениного обличчя, так що сережка дряпонула його по щоці, і зашипів:
– По землі розмажу!
Міцно тримаючи Женю за комір, нахилив його вниз, притис обличчям до асфальтової доріжки і, здираючи шкіру, протяг двічі.
Щоку і ніс Жені обпекло вогнем.
– Облиш, Цигане, – зупинив його високий. – Не каліч. Може, він і не…
– Ти гуманіст, Рудий, – презирливо скривився Циган і, знову схилившись впритул до Жені, засичав: – На кого працюєш, шмаркач?!
– Ні на кого, – ковтаючи сльози, прохрипів Женя.
– Так чого ж зириш?
– Я… не зирю… я просто…
– Ще колись побачу – уб’ю! – Циган боляче копнув Женю ногою.
– Запам’ятай, байстрюче, шпигувати – останнє в житті діло! – сказав Рудий. – Стукачів і донощиків зневажають усі на світі. їм плювали і плюють в обличчя. Навіть у тюрязі вони лежать біля параші.
– Вали звідси! – Циган одпустив нарешті Женин комір і востаннє копнув його ногою. Потім обидва швидко пішли з двору.
Коли Женя переступив поріг, мати жахнулася і сплеснула руками:
– О Господи! Що з тобою?!
Женя одвів очі.
– Упав… Тільки що… У дворі. Послизнувся – і об асфальт…
Мати забідкалася, потягла його у ванну, почала мити, потім обробляти садна перекисом водню. Женя скрипів зубами, але намагався триматися, не плакати. Проте сльози самі собою лилися з очей. І не стільки від болю, скільки від образи й досади…
На другий день Женя до школи не пішов.
Вітасик подзвонив йому після першого ж уроку на перерві.
– Що таке?
– Захворів.
– Чим?
– Прийдеш, розкажу.
Йому не хотілося по телефону нічого говорити.
Вітасик прибіг одразу після школи.
– Ой! Та ти що?! Хто це тебе так?!
Женя розповів усе як було. Потім зітхнув і сказав:
– Не буду я більше цим займатися.
– Чим?
– А всім оцим… шпигунством. Не хочу стежити, стукати.
– А ти хоч знаєш, що таке стукач? Стукач – це коли своїх зраджує. Своїх, розумієш? А це ж бандюги. Так що ж – хай вони з людей збиткуються, мордують їх, гроші одбирають, б’ють, убивають. А ти чистенький сидітимеш, до вікна одвернувшись. Як у тролейбусі. Щоб місцем бабусі не поступитися.
– Тобі добре говорити! Тебе мордою по асфальту не розмазували. – Злякався, значить… Просто злякався.
Женя скипів:
– Я – злякався?! Я не злякався! А от ти б злякався. Точно! По собі судиш.
Вітасик образився і пішов. Вони посварилися.
Агент СД міг спокійно продовжувати свою таємну діяльність.
Агент СД, Розділ XII
Несподівана інформація Клавдії Іванівни
Сусідка Дорошенків Клавдія Іванівна працювала на пошті, приймала і видавала грошові перекази. її відділення зв’язку було аж на околиці міста, куди вона добиралася на швидкісному трамваї майже сорок п’ять хвилин, цілий урок. Всі радили їй поміняти роботу, перевестися в якесь інше поштове відділення, ближче, але вона й слухати не хотіла. Вона працювала на одному місці понад тридцять років. Понад тридцять років за вікном, де вона сиділа, шепотів листям ліс, який вона любила з дитинства, бо жила тут-таки, неподалік од пошти, у маленькому батьківському будиночку. Потім батьки померли, а будиночок знесли (на тому місці звели новий корпус санаторію). І Клавдії Іванівні виділили однокімнатну квартиру в новому будинку, поряд із Дорошенками. І хоч мешкала вона тут уже кілька років, але ніяк не могла звикнути до нового місця, її весь час тягло туди, на рідну околицю. Клавдія Іванівна була самітня і з усіх радостей життя знала хіба що свою роботу, свій рідний ліс на околиці міста і ще – театр. Вона була завзятою театралкою, і свою відпустку брала у два прийоми: дванадцять днів улітку відпочивала в будинку відпочинку, там же у лісі на околиці, по сусідству з поштою, а решту восени чи навесні, щоб поїхати до знайомих у Москву або Петербург – походити по театрах.
І сьогодні вона якраз приїхала з Москви і увечері завітала, як завжди, до сусідів Дорошенків поділитися враженнями. Вона довго розказувала про московські спектаклі. А потім раптом сплеснула руками:
– Ой! Я ж вам не розказала, що у нас було на пошті перед самісіньким моїм від’їздом до Москви!.. Не повірите! Просто детектив. Сиджу я, значить, як на голках, кінець дня, через три години поїзд, а ще ж треба заїхати додому по валізу, нервую. Дивлюсь, заходить на пошту… хто б думали?… Академік Яворський, чоловік заслуженої артистки Маріанни Яворської. Я його добре пам’ятала. Кілька разів бачила на прем’єрах. Мені його знайома білетерка показувала: оце, каже, академік, чоловік нашої Маріанни Сергіївни. Та й він видний такий, високий, стрункий, із сивиною. “Менський”, як кажуть поляки. Зайшов, сів заповнювати бланк. Подає. Дивлюсь – і очам не вірю. По-перше, сума! Сорок тисяч. По-друге, прізвище на зворотній адресі зовсім не Яворський, Добровольський. Я добре запам’ятала. І адресований переказ директору якоїсь фірми Дикому Степану чи Семену, точно не пам’ятаю. І назви фірми не пам’ятаю. Хвилювалася дуже, з несподіванки. І сорок тисяч треба ж було перерахувати. А я ж поспішала… Рахую, а сама думаю: “Чого він їхав здавати гроші аж сюди, до нас, як живе у центрі міста, я точно знаю. І прізвище чуже. І сума така. Щось не так”. Бачу – і він нервує, аж випіки на щоках. То зиркне на мене, то одведе очі, то зиркне, то одведе. Нарешті перерахувала я гроші, виписала квитанцію, пішов він. А тут інкасатор приїхав. А потім я вже боялася, що на поїзд не встигну. З начальницею я ще заздалегідь домовилася, що вона мене в кінці дня підмінить. Тож я нікому нічого про свої сумніви й не сказала у той день. Чого, думаю, паніку на ходу піднімати. Може, я й обізналася. Може, то справді якийсь Добровольський, а не Яворський… Але потім у поїзді, і згодом у Москві весь час думала про це, згадувала і впевнилася – то був-таки він, не могла я помилитися. Я ж його не один, а кілька разів бачила на прем’єрах. А у мене зорова пам’ять чудова.
Вітасик весь напружився, слухаючи Клавдію Іванівну. Але й слова не промовив, не виказав свого хвилювання. Вони з Же-нею домовилися батьків поки що у справу агента СД не втаємничувати.
– Ну що ж, випадок цікавий, – сказав Григорій Тарасович. – Але криміналу тут нема. Якби ж був якийсь злодій, а то академік, відома на весь світ людина.
– Може, він співвласник тої фірми, – висловила припущення Вітасикова мама. – І не хоче, щоб поки що хтось знав про це.
– Можлива річ, – підтвердив Григорій Тарасович. – Зараз час підприємливих людей, активних. Чому такою заповзятливою людиною не може бути академік?
– Різна буває заповзятливість у наш час, – скептично промовила Клавдія Іванівна. – Оно пишуть про фірмочки, які “одмивають” брудні, награбовані, нечесні гроші. – Бувають, певна річ, і такі, – погодився Григорій Тарасович. – Але гадаю, що гроші академіка Яворського все-таки чисті.
Клавдія Іванівна пішла від Дорошенків незадоволеною. Крім театру, вона ще захоплювалася детективними романами, і їй було прикро, що сусіди не підтримали так гаряче, як вона сподівалася, її кримінальної версії випадку на пошті з академіком Яворським.
Вона ж не знала, що не всі Дорошенки були одностайні у своєму скептичному ставленні до її розповіді. Вітасик, на жаль, не міг при батьках сказати Клавдії Іванівні, що він про це думає.
А думав він от що:
Гроші академіка Яворського безперечно чисті, а от фірмочка Степана чи Семена Дикого явно нечиста, займається здирництвом, шантажує вчених. І Рудий та Циган, які хотіли розмазати Женю по асфальту, очевидно, і є агенти СД – агенти Семена Дикого, директора фірми. Ех, як ми недоречно посварилися з Женькою! Що ж робити? Іти самому до капітана Горбатюка? Женька більше з ним контактує. Та й здивується капітан, що я сам прийшов. Пояснювати – значить, розказувати, що Женька не хоче більше займатися розслідуванням, не хоче бути “стукачем”.
Все зводилося до того, що з другом треба миритися. І, засинаючи, Вітасик вирішив завтра ж після школи йти до Жені.
Хоча винен у сварці був не він, а Женя. І ви знаєте, як це не просто для самолюбства в такій ситуації зробити першим крок до примирення.
Агент СД, Розділ XIII
“Біднувато живете. Треба жити краще…”
Настрій був у Жені поганючий. Головне – через оту сварку з Вітасиком. І в школі другий день не був. Уже скучив за класом. Коли щодня ходиш, то мрієш хоч день погуляти. А як два дні пропустиш, то вже й нудишся. І рани на щоці й носі хоч і взялися струпом і майже не боліли, але заважали. Ні тобі усміхнутися, ні носом шморгнути: наче маска на обличчі. А як у дзеркало глянеш – плюнути хочеться: пика, як у поліського злодія.
Пробував писати вірші – і вірші не пишуться. Якась нудота з-під пера виходить:
Надворі дощ, надворі мряка.
Бреде з опущеним хвостом
Кульгавий і брудний собака,
Що хоче їсти і…
Останнє слово – рима – ніяк не придумувалося, крутилося тільки слово “котом”… І тут подзвонив телефон. Женя зняв трубку.
– Алло!
– Здоров! Як ти себе почуваєш, сусідо?
Женя не одразу впізнав голос Пищенка. Тільки коли той спитав:
– Батьки дома? Поклич когось!.. – Женя нарешті догадався.
І розгубився, не знаючи, що сказати.
– Ти що – не чуєш? Алло!
– Чую… Нема нікого, – нарешті вичавив із себе Женя.
– От і добре. Я зараз зайду, – і Пищенко поклав трубку.
Женю охопила паніка. Що ж робити? Що робити? Пускати? Не пускати? Дзвонити в міліцію? Батькам? Кинутися до сусідів? Він відчув себе у власній квартирі, як миша у мишоловці. Він не встиг нічого вирішити. Нікому не подзвонив, ні до кого не кинувся.
І коли Пищенко постукав (саме чогось постукав, а не подзвонив), Женя покірно відчинив йому двері.
У квартирі одразу запахло французькими парфумами.
– Овва! Здорово він тебе, зараза! – співчутливо сказав Сергій Данилович, глянувши на Женю. – Ну нічого. Він у мене получить. Вже получив і ще получить… Власне я зайшов, щоб вибачитися за цього придурка перед тобою і твоїми батьками.
– А я нічого батькам не сказав, – тихо промовив Женя.
– І менти не знають? А що ж ти сказав?
– Що впав… послизнувся…
– Ну-у молодець! – розцвів Сергій Данилович. – Оце я розумію! Це по-нашому!.. Ти на нього зла не держи, на того Цигана. Він шизик, у дурдомі навіть лікувався… Вони вчора мені як сказали – я їх мало не повбивав. Це ж треба! Сусіду отак розмалювати!.. – він зітхнув. – А взагалі – нащо тобі оті менти? Нащо ти з ними зв’язався? І Шипуля на вас з дружком ображається. І Григораш. Інші хлопці теж. Воно тобі треба?…
Жені перехопило подих. Звідки він знає? Все знає – і про Шипулю, і про Григораша… Звідки? Сергій Данилович наче прочитав його думки, усміхнувся, по-хазяйськи походжаючи по кімнаті:
– Все знаю. У нас, брат, інформація, як в інформаційній агенції УНІАН. Всі про всіх знають. Час біжить швидко, строки в тюрмі закінчуються, хлопці виходять… Усяке трапляється… Я ж і кажу – воно тобі треба? – знову усміхнувся.
У Жені мурашки побігли по спині від тієї усмішки.
– А живете ви біднувато, – Сергій Данилович обвів поглядом кімнату. – Можна краще жити.
Женя почервонів.
– Подумай над тим, що я тобі сказав. Ти мені подобаєшся. Я б хотів, щоб із тобою все було гаразд. Приходь у гості… – він іще раз обвів поглядом кімнату і повторив: – Біднувато живете. Треба жити краще. Ауфвідерзеєн!..
Він пішов, лишивши запах дорогих французьких парфумів.
Женя ніяк не міг заспокоїтися. Серце шалено калатало в грудях. Він не був боягузом. Але зараз його охопив нестримний слабкодухий страх. Він відчув себе маленьким беззахисним кроликом, якого кинули у клітку до хижаків. Таким самотнім і нещасним він не відчував себе навіть у найстрашніші хвилини минулих пригод.
“Ну, нащо, нащо я посварився з Вітасиком, нащо наговорив йому образливих слів? Сам, сам же й винен. Треба дзвонити й миритися. Негайно!”
Але телефон Дорошенків мовчав, не озивався. Хоча уроки уже давно закінчилися. Женя був у відчаї.
І тут прийшов Вітасик.
Миритися.
Женя так зрадів, що не витримав і на радощах заплакав.
– Що? Що з тобою? – злякався Вітасик.
– Нічого. То я од радості. Що ти прийшов. Тут таке було… – і Женя розповів йому про візит старого шахрая.
Вітасик спохмурнів.
– Залякує… Авжеж… Значить, боїться. Ти йому небезпечний.
– І ти.
– У мене, до речі, теж нові факти, – і Вітасик переказав Жені розповідь Клавдії Іванівни.
– Все ясно, – похитав головою Женя. – Злочинна організація. І Циган, і Рудий, і Пищенко – всі там.
– То що ж – мовчатимемо?
Женя зітхнув і одвернувся:– Не знаю.
– Можна бути або з тими, або з цими. Третього не дано. По-моєму, Пищенко хоче тебе перевербувати. Судячи з його слів. Може, хочеш до них перекинутися?
– А ти хочеш знову посваритися?
– Ні… Слухай, давай так домовимося – стежити, шпигувати не будемо, але розказати про все, що ми знаємо, по-моєму, треба. Надто важлива інформація.
– Так. Мабуть, треба. Будь що буде! – Женя махнув рукою.
Агент СД, Розділ XIV
Третя розмова капітанів. Терміновий виїзд у Жовтневе. Знайомство з Диким. Підозри збільшуються
Вони сиділи, як завжди, на балконі свого дванадцятого поверху пізно ввечері, після важкого робочого дня. За рідкісними винятками вони майже щодня зустрічалися – один вечір у Горбатюка, другий – у Попенка. Так уже в них було заведено відтоді, як одержали квартири в одному будинку, на одному поверсі.
– Отже, підсумуємо, що зроблено у справі агента СД. Спершу ти, потім я, – сказав капітан Горбатюк.
– Ну, після того, як хлопці розповіли про інцидент у поштовому відділенні, я, вибравши вільну хвилину, подався туди, поговорив із Клавдією Іванівною. Дуже славна жінка, виявила справжній ентузіазм, відшукала і саму квитанцію, і запис у комп’ютері. На квитанції, як ти знаєш, пишеться лише населений пункт і прізвище. Але й цього вистачило. Яворський переказував гроші у приміське селище Жовтневе. Там, слава Богу, лише одне відділення зв’язку. Я поїхав туди, і поштарка Маруся, теж симпатична дівчина, одразу назвала мені адресата, показала переказ, по якому директор фірми “Варіант” Дикий Семен Панасович одержав гроші. Маруся його добре пам’ятала, бо не щодня бувають такі перекази. Чим займається фірма і що за людина Семен Панасович Дикий, з’ясувати поки що не встиг. Просто не зміг. Офіс фірми на замку. Семена Панасовича вдома теж не було. Власне, офіс міститься в його помешканні. Він знімає дві кімнати у приватному будиночку, хазяйка якого сказала, що вона його майже не бачить, він весь час кудись їздить, дома не сидить. Сім’ї в нього нема, живе сам. Хоча чоловік уже й не молодий – лисий, з сивими вусами. Не п’є, не гуляє. Більше нічого сказати про нього хазяйка не змогла. “Може, каже, й хороший чоловік, а може, й пройдисвіт… не знаю…”
– Ясно, – сказав Степан Іванович. – Ну, а мої підопічні, Циган і Рудий, просто пройдисвіти, злодії та шахраї без усяких “може”. Циган – це Комаров Євген Романович, а Рудий – Мамлюк Аркадій Семенович. Встановити їхні імена було не дуже важко, оскільки обидва у нас на обліку, мають по одній судимості. Проте відомостей, що вони стали підприємцями, поки що нема.
– Стьопо, треба було б постежити за квартирою Семена Панасовича у Жовтневому. Бо так ми з місця не зрушимо, – сказав Анатолій Петрович. – Тепер уже ясно, що зв’язок між фірмою “Варіант” і академіком Яворським безпосередній. Не думаю, щоб академік добровільно переказав сорок тисяч Дикому, хоч і підписався Добровольський.
– Я теж про це думав. І це не дуже й важко. Хоч і знову ми починаємо справу приватно. Якраз у Жовтневому мої хлопці “пасуть” зараз одного дядечка, який проходить у справі про розбійний напад на кафе. Я їх попрошу, вони кинуть оком і на офіс Дикого.
– А от хлопцям треба категорично заборонити займатися розшуком, стежити і підглядати. Бо це погано скінчиться. Хоч Женя й не признається, відмовляється, але оті сліди на його щоці й носі – не результат випадкового падіння, як він каже. Я певен.
– Та скільки ж уже говорилося. Я весь час наполягаю, щоб вони самі нічого не робили.
– То такий народ, що треба ставити питання руба.
– Мабуть, доведеться.
Так несподівано й категорично було вирішено питання про участь Жені й Вітасика у розслідуванні справи про агента СД.
Наступного дня хлопці капітана Горбатюка доповіли з Жовтневого, що до офісу фірми “Варіант” приходили Рудий і Циган – питали Дикого. Та, крім старої хазяйки, нікого не застали. Покрутилися на вулиці, почекали трохи і поїхали ні з чим.
А надвечір з’явився Дикий. Капітан Горбатюк негайно виїхав у Жовтневе.
Довго не відчиняли.
Степан Іванович помітив, як у вікні мелькнула лисина й вуса.
Але й після цього не відчиняли. Горбатюк загрюкав у двері дужче й вимогливіше. Один з його хлопців стояв на вулиці біля воріт, другий ховався за сараєм. Нарешті дзвякнула клямка, і на порозі з’явилася хазяйка, маленька гостроноса бабуся у хустці і теплій безрукавці:
– Хто це двері виламує? Що таке?
– Пробачте. Довго стукав, вирішив, що не чуєте. Мені Дикого Семена Панасовича.
– Нема його.
– Пробачте… Мені здається, ви помиляєтесь.
– Коли здається, перехреститися треба.
Капітан був у цивільному, і хазяйка виявляла твердість і непохитність. Капітанові не лишалося нічого, як тягти службове посвідчення. Хазяйка піднесла його до світла, що падало з сіней, уважно роздивилася.
– Так би й сказали. Проходьте.
Вона пропустила Горбатюка в хату, защепила клямку й гукнула від дверей:
– Семене Панасовичу! Це з міліції. Виходьте!
З дверей другої кімнати визирнула лиса голова. Очі були стривожені:
– Ви до мене?
– Семен Панасович Дикий? Добрий день! Якщо дозволите?
– Заходьте.
Кімната, у яку зайшов Горбатюк, була заставлена шафами. Ні стільців, ні столу не було. Лише біля вікна стояло ліжко з пірамідою подушок, під мереживним покривалом, накритим зверху гаптованим рушником.
Дикий провів його далі, у сусідню кімнату. Тут уже стояв великий стіл, багато стільців, диван. На стіні висіли якісь діаграми, графіки і портрет сивого бороданя, не знайомого Горбатюку. Це, мабуть, було робоче приміщення фірми “Варіант”. Капітан помітив ще одні двері, які вели у передпокій і надвір – другий окремий вхід. “Для маневру”, – подумав Степан Іванович.
– Сідайте, – запросив Дикий. – Чим зобов’язаний?
– Пробачте, будь ласка, за пізній візит. Але ви так рідко буваєте вдома, що піймати вас просто неможливо.
– Так. Я багато їжджу. Такий зараз у нас період. Організаційний. Багато різних справ. Фірма тільки починає свою діяльність…
“Гарна діяльність!” – не без іронії подумав капітан і спитав:
– А якого, пробачте, роду ваша діяльність? Якщо не секрет? – Взагалі-то не секрет. Але я людина забобонна і не люблю анонсувати справи, успіх яких залежить до певної міри від збігу обставин, випадковості й удачі.
“Ловко закручує!” – знову подумав капітан.
– Але все-таки… Хоч натякніть.
– Діяльність наша пов’язана з науково-технічним прогресом, із впровадженням нової технології. Одне слово – з наукою.
“От-от! Спеціалізація на шантажі вчених. Хитро!”
– Трохи, правда, туманно… Але… дозвольте поставити вам кілька питань…
– Якого характеру? – очі Дикого дивилися пильно й пронизливо.
– Ви, звичайно, можете не відповідати. Розмова у нас неофіційна, приватна. Це аж ніяк не допит… Якщо ви вважаєте, що відповіді можуть вам зашкодити, ніхто вас змушує.
– Питайте. Я здогадуюсь, що вас цікавить. Я був майже певен, що та дівчина на пошті доповість вам. Так дивилася…
– Ви помиляєтесь. Вона нам не доповідала. Та оскільки ви самі зачепили цю тему…
– Так. Я одержав велику суму грошей. Для фірми. Але… не знаю від кого.
– Що? – капітан глянув Семену Панасовичу просто у вічі: “Ну й ловкач!”
Дикий очей не відводив:
– Ви не вірите. Але це правда. От дивіться, – він витяг із кишені і простягнув капітанові жовтуватий чотирикутничок цупкого паперу – талон до поштового переказу. На зворотному його боці було написано: “Прийміть мій скромний внесок у благородну справу вашої організації. Бажаю успіху. СД”. На переказі було прізвище – Добровольський Станіслав Олександрович. Але за вказаною адресою такий не проживає. Та й квартири сімдесят сім у тому будинку немає. Остання – п’ятдесят восьма.
– Цікаво, – усміхнувся Степан Іванович. – Але трохи дивно. Вам не здається?
– Я розумію, – погодився Дикий. – Повірити важко. Але це так. Я кажу правду.
– Ви поклали гроші на рахунок фірми?
– Авжеж. Це можна перевірити.
– Але право розпоряджатися фінансами фірми належить вам?
– Так, – він почервонів. – Але існує правління. – Воно знає про анонімний грошовий переказ?
– Ще ні. Всі у роз’їзді.
– Вам не здається дивною сума переказу?
– Та здається.
– Невже ви вважаєте, що це подарунок чесного доброго дядечка?
– Ви гадаєте, що… – Дикий не договорив: в очах його майнув переляк.
– Вам не спадало на думку, що хтось хоче “відмити” гроші, зароблені на зброї або наркотиках?
– Я не подумав про це, – він то червонів, то бліднув.
– А що ви можете сказати про Цигана і Рудого?
– Нічого. Не знаю… ні Цигана, ні Рудого.
– Справжні їхні прізвища Комаров Євген Романович та Мамлюк Аркадій Семенович.
– Ні. Не знаю таких, – похитав головою Дикий.
– Дивно. А вони сьогодні приходили, питали вас. Один такий високий, з довгим білявим волоссям. Другий нижчий, чорнобородий, з сережкою в одному вусі.
По обличчю Дикого пробігла тінь, очі оскляніли, на вилицях заходили жовна.
– Не пригадуєте? – спитав Горбатюк.
– Ні, – крижаним голосом сказав Дикий.
– І прізвище Пищенко нічого вам не говорить? Сергій Данилович? С. Д.? – на останніх двох літерах Горбатюк зробив наголос, вимовив їх із притиском.
Дикий опустив очі.
– Ні. Нікого з названих вами осіб я не знаю. Не знайомий із ними. У вас, видно, якась хибна інформація.
– Можливо… можливо… Але погодьтеся, що на моєму місці ви теж не дуже задовольнилися б нашою з вами розмовою. Багато непереконливого і, я б навіть сказав, підозрілого.
– Я згоден.
– Хоч у цьому нема суперечностей.
– Але повторюю – я кажу правду. Рано чи пізно ви переконаєтесь у цьому.
– Буду радий, якщо це станеться. На всяк випадок ось вам мої координати – телефон, прізвище, ім’я, по батькові.
У цей час на тумбочці біля стіни задзвонив телефон. Дикий розгубився й очікувально-запитально глянув на капітана. – Що ви… що ви… будь ласка! – зніяковів Горбатюк. – Ви у себе вдома.
Семен Панасович зняв трубку:
– Алло… Я… Так… Ні… Не зможу… Подзвони завтра. Потім поясню… На добраніч! – він поспішливо поклав трубку, наче боявся, що капітан вирве її з рук і втрутиться в розмову.
Горбатюк підвівся:
– Пробачте, що забрав у вас стільки часу і набридав своїми питаннями. Така вже у нас робота, – він усміхнувся і розвів руками.
– Нічого-нічого. Я вас розумію, – Дикий зітхнув з полегкістю.
Але, стоячи на порозі, Горбатюк обернувся:
– Скажіть, а чому ви не хотіли відчиняти? І просили хазяйку сказати, що вас нема?
Дикий знітився:
– Просто… Зараз такий час.
– Когось боїтесь?
– Ні… але… – Семен Панасович явно не хотів продовжувати розмову.
– Ну, гаразд… ще раз вибачте… До побачення! – і капітан зачинив за собою двері.
Агент СД, Розділ XV
“Ще пара днів, і йому гаплик!” “Поможіть, хлопчики, я сама боюсь…”
Домовленість між капітанами Горбатюком та Попенком з одного боку і Женею та Вітасиком з другого була такою: хлопці заприсяглися не робити жодних спроб самостійного розшуку, а капітани твердо гарантували їм інформацію про весь перебіг розслідування справи агента СД.
Правда, за умови додержання цілковитої секретності. “Нікому чужому, сторонньому інформація не повинна передаватися!”
Чужому! Сторонньому!
Але хіба ж Милочка Петриківська була чужою, сторонньою?
Та це ж із неї все почалося! З її тата! Вона, можна сказати, найзацікавленіша у цій справі особа.
Тож коли хлопці дізналися про зустріч капітана Горбатюка з директором фірми “Варіант” Диким і про те, що підозри щодо нього дедалі зростають, мовчати було просто несила.
Хлопці кріпилися першу перерву, другу, а на третій уже не витримали, відкликали Милочку подалі за ворота школи, до зачиненого кіоску “Преса”, щоб не почув ніхто справді чужий і сторонній, і, перебиваючи один одного, зашепотіли, озираючись:
– Агент СД, вважай, уже на гачку!
– Ще пара днів – і йому гаплик!
– Що? Що ви кажете! – прошепотіла вражена Милочка. – А хто, хто це?
Хлопці перезирнулися: говорити чи ні? То вже конкретна інформація, а слідство тільки починається, і капітани попереджали не раз – поки ведеться слідство і провина не доведена, називати підозрюваних не можна.
Але Милочка дивилася так благально, і такі в неї були очі, і вона ж таки не стороння, а найзацікавленіша особа…
– Директор фірми “Варіант”, – одним подихом видихнув Женя.
– Дикий Семен Панасович, – видихнув Вітасик.
– Ой! Хлопчики! Ой, молодці! То, значить, недаремно я хвилювалася. І вас турбувала недаремно, – вдячний погляд Милочки був нагородою хлопцям за їхні переживання.
На цьому інформація вичерпувалася, бо хлопці й самі більше нічого не знали – Горбатюк у подробиці їх не втаємничував.
Але й цього було досить, щоб Милочка дивилася на них, як на героїв. До кінця перерви і взагалі до кінця того дня Женя й Вітасик ходили, як янголи по хмарках.
Але наступного дня вони впали на грішну землю.
На першій же перерві, відкликавши хлопців убік, Милочка прошепотіла:
– Тато сказав, що все це – нісенітниця! І агент СД, і директор фірми, і всі підозри. Той Семен Панасович Дикий – дуже порядна і чесна людина. І скоро міліція в цьому впевниться.
– Ти сказала татові?! – жахнувся Женя.
– Нащо?! – сплеснув руками Вітасик.
– А що – я могла мовчати? Це ж його стосується! Безпосередньо! – вона дивилася так, що доводити їй щось було просто неможливо.
Хлопці були в той день як у воду опущені. Це ж як дізнаються капітани, що вони розказали Милочці (а професор Петриківський мовчати, мабуть, не збирається, раз хоче довести міліції порядність і чесність Дикого), хоч хрестись і тікай.
Вони відчували себе зрадниками й нікчемами. Довго вагалися і нарешті вирішили – піти й сказати Горбатюку все як є, покаятися. Завжди краще самому признатися, ніж чекати, поки тебе, як кошеня, носом тикнуть у твою шкоду.
Тим більше вони зарані домовлялися, що прийдуть сьогодні до Степана Івановича дізнатися про новини у справі агента СД.
Капітана Горбатюка на місці не виявилося. Вони чекали його три години, але він так до кінця робочого дня в райвідділі й не з’явився.
А коли вони наважилися нарешті звернутися до чергового, той їм сказав:
– Не чекайте, хлопці, його вже не буде.
Так Женя і Вітасик ні з чим і пішли.
Була субота, і все відкладалося аж до понеділка. А в неділю вранці до Вітасика прибіг захеканий, схвильований Женя. І зашепотів, задихаючись:
– Ходімо! Швидше! Є справа. Нагальна.
– Що таке?
– Потім. Скажи батькам, що на цілий день…
– Тю!.. А я ж домовився з батьком лагодити мій велосипед…
– Відкладеш! А це – невідкладне.
– Та що таке?
– Кажу – нема часу. Потім. І попроси хоча б кілька гривень. Треба.
– Ну ти даєш!
– Швидше. Бо запізнимось. Давай!
Добре, що Григорій Тарасович був, по-перше, взагалі добрий чоловік, а по-друге, у нього на цю неділю були ще й свої особисті плани, крім Вітасикового велосипеда. І за хвилину Вітасик із червінцем у кишені (“Бо ж поїсти треба буде! Що тобі кілька гривень?” – сказала мама) вже біг разом із Женею сходами вниз.
– То що таке – ти можеш сказати? – на бігу спитав він Женю. – Куди ми?
– На вокзал. На електричку.
– Чого?
– Там нас Милочка чекає.
– Що?!
– Вона подзвонила мені по телефону і… мало не плакала, просила…Вітасику боляче кольнуло в грудях, що не йому, а Жені подзвонила Милочка. Але на особисті переживання часу зараз не було.
– А що трапилося?
– Сказала, що подробиці розкаже, але щось із татом і з агентом СД. Треба, сказала, простежити, куди їде тато.
– А ти ж казав – ніколи не будеш стежити.
– Це вона стежити хоче. За власним татом. Може, йому допомога потрібна. І що я міг зробити, як вона: поможіть, хлопчики, я сама боюсь…
Проте перш ніж попрямувати за хлопцями на вокзал, ми з вами мусимо повернутися у вчорашній день, у суботу. Щоб дізнатися, чим то був так заклопотаний капітан Горбатюк, що не вийшов на зв’язок з хлопцями, як обіцяв.
