Агент СД, Розділ XVI
Четвертим в операції взяв участь Стинг
У суботу годині об одинадцятій ранку в кабінеті капітана Горбатюка задзвонив телефон.
– Приїжджайте негайно, – не привітавшись, не назвавшись, вимогливо проказав схвильований тонкий, наче жіночий голос.
– Хто це? – спитав капітан.
– Приїжджайте, бо його, здається, забрали.
– Хто забрав? Кого?
– Пожильця мого, Семена Панасовича.
– Хто, хто забрав? – капітан нарешті зрозумів, що дзвонить хазяйка Дикого.
– Двоє якихось. Урки, по-моєму. Швидко давайте, бо не встигнете. На машині. Номер запишіть…
– Машина яка? Марки якої? – записуючи помер, спитав Степан Іванович.
– А біс її знає, низьконоса така. На праску схожа.
– Колір?
– Світла. Сіра. Давайте. Бо дуже він хвилювався.
– Коли це було?
– Хвилин двадцять тому. Поки я додзвонилася…
– Які вони, ті двоє?… Один високий, із довгим світлим волоссям? Другий із чорною бородою і з сережкою в одному вусі? Так? – Ви їх що – знаєте?
– Я зараз приїду.
Поклавши трубку, Горбатюк тут-таки зв’язався з автоінспекцією: попросив затримати світло-сіру машину і назвав номер.
А сам поїхав до Жовтневого. Він і так збирався туди їхати. У справі розбійного нападу на кафе.
Хазяйка зустріла його на порозі, зосереджена і серйозна.
– Розказуйте, що тут у вас трапилося.
– Ну що… Зранку він нервував дуже. Бачу, весь час у вікно позирає, ходить по хаті, ходить. Я йому: “Чого це ви?” А він: “Мусить один товариш під’їхати. Не знаю, чи встигне”. – “Ви що – знову кудись їхати намилились? От непосидючий”, – кажу. А він: “Така вже моя доля…” Пішла я на кухню поратися. Раптом заходить – блідий як стіна. “Слухайте, от вам номер телефону. Якщо вони мене заберуть, подзвоните. І сховайтесь, наче вас нема вдома. І номер машини скажете…” І назвав. Здивувалася я – що таке?… Визирнула у вікно: ідуть двоє, чорнобородий, із сережкою, і високий волосатий. А біля воріт машина. “Казав: товариш, а їх двоє”, – думаю. Хотіла ще спитати, а він: “Ховайтесь швидше! Я вас благаю!” Бачу, він так хвилюється, шаснула я у комірчину в передпокої, двері причинила, зачаїлася. Чую – стукають. Клацнула клямка – відчинив він. “А-а. Нарешті. Застали-таки”, – хтось із тих двох весело так. “Що ж ти, зараза, нас за носа водиш! Гадаєш, ми жартуємо? – це вже другий, сердито. – Хазяйка вдома?” – “Нема”. – “Це добре. Не доведеться з нею возитися”. – “Я ж сказав, гроші не мої, спільні, без правління не можу, а правління…” – “Не мели дурниць! Поїхали”. – “Куди?” – “Він сам хоче з тобою поговорити”. – “Я нікуди не поїду”. – “То залишишся тут навіки”. – “Перо в бік – і всі діла?” – “Не дригайся, бо…” Більше я нічого не чула. Вийшли вони. У комірчині віконце маленьке. Дивлюся – пішли усі троє. Він посередині, вони по боках. Сіли в машину– поїхали. Ну, я одразу дзвонити…
Капітан слухав її, не перебиваючи. Подумав тільки: “Згодився мій папірець із телефоном”. Ставити питання бабусі навіть не довелось – так доладно вона все розповіла. Горбатюк подякував їй за кмітливість і оперативність. І вийшов надвір.
“Що ж таке? Виходить, Дикий не в контакті з Циганом і Рудим, а навпаки – в конфронтації. Якщо вірити хазяйці, то картина ясна: рекетири Циган і Рудий шантажують підприємця Дикого. А може, це блеф? Щоб сплутати карти. Може, вони навмисне розіграли п’єсу для хазяйки, щоб замести сліди. І всі зникнуть, відчувши, що міліція сідає їм на хвоста?… Не будемо робити поспішних висновків… Почекаємо повідомлень від автоінспекції. Треба подзвонити черговому”.
Капітан, який у поспіху забув мобільний телефон, поїхав на пошту. Можна було, правда, завітати до Жовтневого райвідділу, але там усі знали, що Горбатюк розслідує справу про кафе, а тут щось нове, доведеться пояснювати, розказувати, не той зараз настрій.
Телефонна кабіна була вільна. Капітан привітався з Марусею – гарненькою дівчиною, що сиділа на прийомі й видачі переказів і допомогла відшукати Дикого. Маруся закивала йому привітно, але в очах чогось був неспокій.
Зайшов до кабіни, набрав чергового.
– Привіт. Горбатюк. Від автоінспекції не було нічого? Що ж, почекаємо. Запиши, будь ласка, прикмети і передай їм. Значить, троє. Один лисий, з сивими вусами. Директор фірми Дикий. Очевидно, жертва. Двоє інших – злочинці: Рудий і Циган. Рудий високий, з довгим білявим волоссям. Циган – нижчий, чорнобородий, із сережкою у лівому вусі. Можливо, озброєні. Бути обережними. Через півгодини передзвоню.
Двері кабіни не зачинялися, були напіввідхилені. І раптом Горбатюк побачив, як слухає його розмову Маруся. Аж шию витягла, напружилася, і в очах не лише цікавість, а й переляк. Перехопивши його погляд, вона одразу опустила очі. І капітанові згадалися враз слова Дикого: “Я був майже певен, що та дівчина на пошті доповість вам. Так вона дивилася…”
Відвідувачів на пошті не було.
Капітан підійшов до її віконця, схилився:
– Марусю, скажіть чесно, кому ви говорили про той переказ? Згадайте. Це дуже важливо.
Маруся почервоніла так, наче її ошпарили окропом. І низько-низько схилила голову, ховаючи очі.
– Розумієте, від цього залежить зараз життя людини. Я ж бачу, ви щось приховуєте, – капітан уже був певен, що не помиляється. – Ви їх знаєте, Цигана і Рудого? Правда? Ви боїтесь сказати?
Не підводячи очей, вона мовчки закивала головою.
– Якщо ви скажете те, що знаєте, це може запобігти лихові. А вам я обіцяю захист і допомогу.
Вона підвела очі, повні сліз:– Я не знала… я не хотіла… Мене запросила подруга на день народження. І вони там були. А напередодні якраз прийшов той переказ. Ну і я… Я не знала… я не хотіла… – вона заплакала, по-дитячому шморгаючи носом.
– Ви не знаєте, куди вони могли зараз поїхати?
Вона заперечливо похитала головою.
Але капітан відчув, що вона щось приховує.
– Марієчко! Серденько моє! – Горбатюк намагався вкласти в свої слова всю щирість і лагідність, на які був здатен. – Зрозумійте! Його можуть убити. Дорога кожна хвилина. Якщо ви щось знаєте і не кажете, ви берете великий гріх на душу. В ці хвилини, може, вирішується доля не лише Дикого, а й тих дурних хлопців. Вони ще не стали вбивцями, а можуть стати. Швидше, швидше зважуйтесь. Зараз хтось зайде, наша розмова перерветься, буде же пізно.
Вона підвела очі. В них були страх і вагання.
– Ну!
Вона глибоко зітхнула, як перед стрибком із кручі:
– Я… я не знаю… Але Циган говорив, що в нього є хатинка на узліссі, спадщина, “бунгало”, як він говорив… Навколо нікого, краса неймовірна… Він запрошував мене туди.
– Де це?
– У Пилипівцях, п’ятнадцять кілометрів звідси… Тільки ви… не видавайте мене! Вони мене вб’ють… – вона знову заплакала.
– Спасибі тобі!.. Не бійся!.. Все буде гаразд!.. – останні слова капітан вигукнув уже з порога, біжучи до машини.
Нате, щоб зняти з постів двох своїх хлопців, пішло дві хвилини, не більше.
“Порушую, псую офіційне розслідування про кафе. Може, той, на кого ми тут чатуємо, саме в ці хвилини й з’явиться. Але так уже й буде. Баритися не можна. Хтозна, що вони зараз там виробляють із ним… – думав капітан, газуючи по вибоїстій ґрунтовій дорозі. – Даремно тільки автоінспекцію турбував. Шантажисти на шосе й не вискакували. Доведеться вибачатися”.
Пилипівці – невеличке мальовниче село під лісом, із тих неперспективних занедбаних сіл, майже половина хат яких, кинутих, напіврозвалених, ще недавно не мала господаря. І лише рік-півтора після того, як їх почали продавати городянам, обійстя стали відроджуватися, з’явилися нові будинки. Але жили тут здебільшого влітку, і цієї непривітної листопадової пори село було порожнє й безлюдне.
Горбатюк зупинив машину край села, вийшов, озирнувся, міркуючи, де може бути “бунгало” Цигана. Ліс огинав село майже з трьох боків. Де ж те узлісся, про яке він говорив Марусі?
І враз з одного боку капітан почув… музику. Стинг виспівував на повну потужність свої захопливо-ритмічні пісні.
– Вилазьте, хлопці! – схилившись до машини, сказав Горбатюк. – Побігли!
Хлопці миттю вискочили з машини.
– До зброї!.. Чує моє серце, буде стрілянина, – капітан вихопив із кобури пістолет, клацнув затвором.
Майже одночасно пересмикнули затвори хлопці. Пригнувшись, вони бігцем кинулися до похилої розвалюхи на узліссі, звідки линула музика.
Коли вони наблизилися, то крізь мелодійно-ритмічні вигуки Стинга почули враз нелюдський болючий стогін – виття.
Злодюги були настільки впевнені, що ніхто їх зненацька не заскочить, – навіть не замкнули дверей.
Капітанові довго потім снилася ця жахлива картина.
Дикий лежав на лавці голий до пояса зі зав’язаними під лавкою руками. А над ним стояв Циган і прикладав праску до його спини.
Пищенко і Рудий сиділи за столом і пили коньяк. На покутті, під іконами, стояв програвач, на якому крутилася платівка. Меломан Пищенко не визнавав сучасної техніки, тільки – платівки.
Оглушені піснею Стинга, вони нічого не почули. І тільки коли у дверях з’явився капітан із пістолетом у руці, а затим майже одночасно вилетіли шибки у вікнах і звідти теж просунулися дві руки з пістолетами, вони так і завмерли, розгублені. Стрілянини не було.
Хоча злодюги виявилися озброєними. У Пищенка Горбатюк витяг із кишені пістолет ТТ, у Рудого за поясом був обріз, а в Цигана – револьвер “наган”. Скористатися своїм багатим арсеналом вони не встигли. Горбатюк потім часто повторював, що участь в операції брало не троє, а четверо. Четвертим був Стинг.
Залишивши хлопців стерегти зв’язаних рекетирів, капітан негайно повіз Семена Панасовича Дикого у найближчу від Пилипівців районну лікарню.
Одне слово, було що розказувати Горбатюку своєму другові капітану Попенку того вечора.
Агент СД, Розділ XVII
Дивовижа Гостролуцького лісу
І от знову ми з вами перенеслися з дня суботнього у день недільний. І біжимо з Вітасиком і Женею на приміський вокзал, де чекає їх біля сьомої каси Милочка Петриківська.
Захекавшись, підбігли хлопці до сьомої каси і… Милочки не побачили. Зиркнули на годинник. До відходу електрички було всього десять хвилин. А Милочки – ні слуху ні духу. Невже не дочекалася, сама вирішила їхати?
Не хвилюйтесь, хлопці. Не поїхала. Он вона стоїть за кіоском, визирає. Бо де ж ви бачили, щоб красуні перші приходили, щоб вони чекали? Ні. Красуні не чекають ніколи. Навіть коли приходять перші.
Постоявши ще півхвилинки за кіоском, Милочка нарешті вийшла і попрямувала до хлопців.
– Ну що?
– Розказуй!
– Ходімо.
– А квитки?
– Я вже взяла… Заздалегідь… – вона почервоніла, збагнувши, що цим виказує себе.
Недільна ранкова електричка восени – то особлива електричка. То електричка грибників, садівників і дачників. Правда, більшість цього неспокійного народу поїхала семигодинною, восьмигодинною. Але й о десятій є ще чимало отих інтелігентів-“очкариків” у ватниках, чоботах, неймовірних, пожмаканих, невідомо звідки витягнутих кепочках і картузах. У жінок спортивні штани зрадливо і неспортивно обтягують те, що винахідливо прикривалося у будень сукнями й спідницями. Але ніхто на це не зважає. У всіх у руках кошики, корзини, звідки корабельними гарматами стирчать держаки лопат і сапок, стовбурчаться гілками саджанці. За спинами важезні рюкзаки з алюмінієвими трубочками обабіч.
Вагони електричок беруться приступом, як фортеця Азов козаками-запоріжцями. Сидять у вагонах тільки найдужчі й найспритніші. Слабаки, старики й діти стогнуть і крекчуть у тамбурах та проходах.
Упершися руками у стінку тамбура, щоб хоч якось захистити Милочку від пресингу, Женя й Вітасик слухали її розповідь. – Розумієте, вчора увечері мама знову пішла ночувати до бабусі. Ми лишилися з татом удвох. Я одразу звернула увагу, що він якийсь неспокійний, хвилюється. І ще до програми “Час новин” почав мене підганяти: “Іди вже спати, іди”. Ну, думаю, ти мене не перехитруєш. Пішла, лягла. Але не сплю. Чую, він підходить, зазирає. Я очі заплющила, лежу, не рухаюсь. Один раз підійшов, перевірив, другий, третій. Потім чую, пішов до себе в кабінет, замкнув двері. Значить, думаю, буде дзвонити по телефону. Я підвелася, навшпиньках тихенько підійшла до дверей кабінету, вухо приклала. Чую, говорить (початок я проґавила): “Тільки машину залишиш у Гостролуччі. Вони не терплять… Це я вже перевірив… Будеш іти за мною назирці метрів за двісті, не ближче. І ховайся, щоб тебе не бачили. Це вже зона. Я вирушу рівно о дванадцятій від старого береста на узліссі.
Ти його пам’ятаєш, звичайно… так, так… Ітиму на схід. Не обертатимусь. Отже, як запізнишся, все зірветься… Домовились. Ну, бувай!..” Я прожогом назад. Лягла, накрилась, лежу. Чую, знову – р-рип! – двері відчиняє, зазирає. Я очі заплющила, а серце стукотить, як шалене. Якби він ближче підійшов, одразу б побачив, що я не сплю. Але він здаля тільки подивився. І пішов собі. Вранці прокинулась, а його вже нема. Ну, я одразу дзвонити вам.
– То ми у Гостролуччя? – спитав Вітасик.
– Ага. Ми там колись щоліта знімали дачу. У Романівни. Коли в нас іще своєї не було. Тато сказав, що й тепер будемо… Він дуже любить ті місця. Там такий ліс дрімучий, грибів стільки, ягід. Навіть коли в нас уже своя дача була, тато весь час туди їздив – хоч раз на місяць… Ой, я так хвилююсь!..
– А з ким, ти думаєш, він говорив? – спитав Женя.
– Гадаю, говорив із якимсь своїм приятелем, другом. Але хто це “вони”, що за “зона”? І чому такі остороги? Якби не було небезпечно, він би не просив іти за ним назирці. Ой, хлопці-хлопці, що ж це буде?…
– Не хвилюйся.
– Все буде гаразд.
Хлопці намагалися її заспокоїти, але певності у них не було.
– Я тому й просила вас так рано, щоб не проґавити. Доведеться, мабуть, із годинку почекати.
– Нічого, почекаємо.
– Не хвилюйся.
Коли вони зійшли з електрички у Гостролуччі, було п’ять хвилин на дванадцяту.
– Ходімо краще в обхід. Щоб не зустрітися з татом. Бо тоді все пропаде.
Вона повела їх уздовж колії понад лісосмугою. По дорозі весь нас примовляла:
– Отут я колись їжачка бачила… А там із велосипеда впала, об оцей корінь перечепилася. А тут ми з татом вудлища у ліщині вирізали…
Говорила, щоб не мовчати. Щоб якось притамувати хвилювання.
Біля переїзду стояло кілька машин: “Шевроле”, “Жигулі”, дві вантажні… Якась із машин засигналила, – видно, водію не терпілося переїхати.
За переїздом вони звернули від колії в поле, перетнули яр до березового гайка, а тоді підійшли до лісу і рушили вздовж узлісся.
– Отут за кущами давайте сховаємося, – сказала нарешті Милочка. – Оно, бачите, дерево велике. Оце й є старий берест…
їм навіть не довелося довго чекати. Поки вони добиралися до береста, час на місці не стояв. Було вже близько дванадцятої.
– Тато, – раптом схвильовано прошепотіла Милочка. По стежці до узлісся йшов кремезний, спортивного типу чоловік. У брезентовій штормівці, у кросівках, у вовняній плетеній спортивній шапочці. На вигляд не професор, а футбольний тренер або інструктор групи пішохідних туристів.
Підійшов до береста, дістав із кишені книжку, притулився плечем до стовбура і заглибився у читання.
– Він без книжки не може, – прошепотіла Милочка. – І у вагоні читає, і на ескалаторі, – всюди.
– Щось не видно, щоб він хвилювався, – прошепотів Женя.
– Значить, нічого страшного нема, – прошепотів Вітасик.
– Нічого не значить, – зітхнула Милочка. – Він читає навіть у найстрашніші хвилини. Одного разу катався на лижах, зламав ногу. Його на носилках несуть, а він читає. Лікар “швидкої допомоги” очам не вірив: “У вас залізні нерви. Такий біль, а ви читаєте…”
Вона говорила це з неприхованою гордістю. Видно, дуже любила тата.
Професор Петриківський глянув на годинник, загорнув книжку, сховав у кишеню і, не обертаючись, пішов у ліс.
І тут метрів за двісті від береста вони побачили на стежці ще одного “спортсмена”, теж у брезентовій штормівці, з-під якої визирав тренувальний костюм, тільки у гумових чоботах і в береті. І з рюкзаком за плечима. Був він кругловидий, червонощокий, з попелястою бородою, яка росла не зі щік і підборіддя, як у всіх, а нижче – з “підгардля”, як кажуть поляки.
– Ой, це ж Всеволод Казимирович! – прошепотіла Милочка.
– Хто?
– Стародуб. Член-кореспондент. Друг тата.
– Вони друзі?
– Авжеж. Із дитинства.
Вони пропустили Стародуба і назирці рушили за ним. Ззаду і збоку. Осінній ліс проглядався добре, тому вони крадькома по черзі перебігали від дерева до дерева, ховаючись за стовбурами.
Мокре від дощів листя не шаруділо під ногами. “Слідопити” тільки намагалися не хруснути гілкою. І це їм поки що вдавалося.
Професор і член-кор далі й далі заглиблювалися в ліс.
– Я ще ніколи так далеко не заходила, – прошепотіла Милочка, коли вони зібралися усі втрьох за товстелезним дубом. – Тільки б не заблукати. Тут є страшні місця… з недоброю славою…
Стародуб нарешті спинився, заліг у ямці за горбком, зняв із плечей рюкзак і почав виймати якісь прилади: фотоапарат із довгим телескопічним об’єктивом, якісь чи то манометри, чи то радіометри, коробку з висувною антеною… Навіть Вітасик, який кохався у техніці, не міг сказати, що це.
Ямка з горбочком, де заліг Всеволод Казимирович, була колишнім окопом, що лишався ще з війни.
Неподалік од дуба, за яким ховалися наші герої, був іще один старий окоп. І вони по одному перебігли туди. Звідси було зручніше спостерігати.
За кілька метрів від окопів починалася велика галявина, посеред якої росло величезне, розкидисте, гіллясте дерево.
До того дерева й підійшов професор Петриківський. Підійшов, зняв для чогось шапочку, сховав у кишеню. І поліз на дерево.
Заліз на одну з гілок посеред крони, став на неї, обхопив стовбур руками і завмер.
І раптом…
Раптом у небі над галявиною спалахнуло світло.
Щось довгасте, сліпуче зависло над деревом. І звідти на землю впав вузький жовтий промінь. Ковзнув по дереву, потім по окопу, де ховався член-кор Стародуб, потім по окопу, де причаїлися Женя, Милочка і Вітасик. Вони навіть відчули тепло цього променя. Наче жаром пахнуло на них із неба.
Потім промінь погас. Метнулось убік і зникло оте довгасте над галявиною. І наче темніше стало у лісі.
– НЛО! – ледь чутно прошелестів губами Женя. Вражені, заціпенілі Милочка й Вітасик тільки мовчки кивнули.
А від дерева по галявині вже біг професор Петриківський. Підбіг до Стародуба, щось йому сказав, той відповів. Вони не розчули. Тоді Петриківський повернувся до окопу, де вони зачаїлися, і голосно гукнув:
– Милочко! Хлопці! Ідіть сюди!
Вони лише перезирнулися у розпачі. А професор уже гукав в інший бік:
– Панове! Виходьте! Швидше! Я вас прошу!
З-за дерев вийшли зніяковілі… капітан Горбатюк і капітан Попенко.
– Швидше! За мною! Контакт не відбувся. Лишатися в зоні небезпечно! – і професор першим побіг у той бік, звідки вони прийшли.
Стародуб, нашвидкуруч покидавши у рюкзак свої прилади, кинувся за ним. Милочка, Женя й Вітасик, не роздумуючи, побігли теж.
Обернувшись, Вітасик побачив, що й капітани приєдналися до них.
Агент СД, Розділ XVIII
Сповідь агента СД
Вони зупинилися край села, де під вербою стояла машина Стародуба.
Почекавши, поки підбіжать усі, професор Петриківський сказав:
– Ну, все. Тут ми вже поза зоною.
– Що це було? – спитав, одхекуючись, капітан Попенко.
– Ви ж бачили, – усміхнувся Петриківський.
– Бачили, але не зрозуміли, – сказав Горбатюк.
– НЛО? – спитав Попенко.
– Авжеж! – вигукнув Женя.
– Але – хто ви? – спитав Стародуб, дивлячись на капітанів. – Через вас вони не пішли на контакт.
Капітани перезирнулися, завагавшись із відповіддю.
– Капітан міліції Горбатюк, – вихопився Женя.
– І капітан міліції Попенко, – підхопив Вітасик.
І примовкли, бігаючи очима – чи треба було їм вигукувати?
Але капітани ствердно закивали.
– Про це потім, – Милочка вчепилася за рукав тата. – Ти скажи, що це все значить? Чого ти поліз на дерево? І взагалі… Ти знав, що вони прилетять? Я ж чула, як ти вчора увечері домовлявся по телефону зі Всеволодом Казимировичем. І він захопив прилади, щоб зафіксувати. Ти знав? Звідки?
Професор Петриківський глянув на свого друга член-кора, усміхнувся, знизав плечима:
– Доведеться, мабуть, розказати.
– Та! Розказуй уже! – махнув рукою Стародуб.
– Ну, по-перше, мушу вам сказати, що ми з Севою, – почав Петриківський, – тобто зі Всеволодом Казимировичем, давні прихильники гіпотези про реальність існування позаземних цивілізацій і можливості контактів із ними. Навіть входимо у міську секцію Національної комісії з аномальних явищ, а Всеволод Казимирович заступник голови і спеціально займається в інституті уфологією… Літаючі тарілки називають на Заході УФО, тобто UFO – Unidentified Flying Object Unidentified Flying Object, у перекладі – нерозпізнаний літаючий об’єкт, НЛО. А ще вони мають назви АЯ – аномальні явища та АЛО – астролевітуючі об’єкти.
Професор говорив так, щоб було зрозуміло і дітям, і не дуже підготовленим у цих питаннях капітанам. – Ви, мабуть, читали про зону аномальних явищ у Пермській області в Росії, – вів далі Петриківський. – Про це багато писалося в газетах і журналах. Так от, щойно ми з вами були в такій зоні. Виявляється, в нас вона теж є. Ще кілька років тому, коли ми знімали тут дачу, я звернув увагу на легенди та перекази про Гостролуцький ліс. Казали, що в нетрях лісу водилися якісь потвори, дівчата з ведмежою мордою, так звані “мінотаври”, що навіть із компасом люди часто блукають у цьому лісі, – стрілка компаса безладно крутиться, наче там магнітна аномалія. І годинники починають відставати на годину й більше. І фотоплівка в апаратах засвічується, а цифрові камери взагалі не працюють. Але найбільше переказів чув я про галявину, на якій ми щойно були, і про те дерево, на яке я залазив.
Його називають “сердитим деревом”, місцеві жителі обходять його манівцями. Того, хто наближається до нього, охоплює враз безпричинний страх, заціпеніння. І не раз, кажуть, бачили на галявині біля “сердитого дерева” баского вороного коня. А коли хотіли підійти до коня, він несподівано зникав, наче танув у повітрі. Тільки чули цокіт копит, що віддалявся…
Як усякі легенди, ці перекази теж мали якусь магічну силу, що притягала, зачаровувала, хвилювала, збуджувала уяву. Я, звісно, не був би вченим, аналітиком, якби не пішов на ту галявину, до “сердитого дерева”. І ви знаєте, коли я наблизився до нього, мене справді охопив безпричинний страх. Психологічно це зрозуміло – запевняв я себе: коли чекаєш чогось страшного, страх, як правило, з’являється. Що таке взагалі страх? Це прояв інстинкту самозахисту, самозбереження. Він попереджає про небезпеку. Якби не було страху, жива істота просто б загинула. Отже… Начебто зрозуміло. Але коли я вдруге примусив себе підійти до дерева, попередньо витративши майже півгодини на аутотренінг, переконуючи себе, що нічого, ну нічогісінько мені не загрожує, – страх охопив мене чи не з більшою силою, ніж уперше. І втретє ніякий самогіпноз мені не допоміг. Я махнув рукою, вирішив, що у той день не в формі, і відклав експеримент. Через день я ще раз пішов на галявину. Знову повторилось те ж саме. Я нікому не говорив про це. Але відтоді феномен “сердитого дерева” хвилював, непокоїв мене. Я ще багато разів був біля нього, і завжди слабкодухий страх охоплював мене. Воно часто снилося мені й у снах оживало, ставало то вогнедишним драконом, то величезним спрутом зі щупальцями-вітами, то ще якимсь жахливим страховиськом.
І порода того дерева була якась невизначена. Начебто липа, проте листя надто велике і форми не такої.
Одне слово, таємниче, загадкове дерево.
Я його боявся, і разом із тим мене вабило, тягло до нього.
І от нарешті цієї весни, після травневих свят, одного дня я раптом відчув наче якийсь поштовх – наказ сумління. Або я переламаю себе, не лише підійду, а й залізу на те дерево, або я навіки буду себе зневажати, як боягуза і нікчему. І я поїхав у Гостролуччя.
Ліс зустрів мене лагідно і привітно.
Був ясний, прозорий сонячний день.
Я бадьоро ступав, наспівуючи пісеньку з мультфільму про Вінні-Пуха. Настрій у мене був весело-рішучий. Хай би там що – залізу на те сердите дерево!
Та що ближче підходив я до нього, то більший страх опановував мене… Але я вирішив не здаватися.
Я підійшов до дерева і почав дряпатися на нього. Мені здалося, що воно пручається, відштовхує мене. Але я все ліз і ліз. Крона була густа, крізь гілля важко було продиратися.
І раптом я відчув, що віти обхопили мене. Обхопили і не пускають. Я спробував вирватися, але не зміг.
І тут… Ви, звичайно, можете не вірити, та я вам клянусь, що кажу правду. Дерево заговорило.
Я зараз уже не можу згадати – чи я чув голос, чи у моїй свідомості з’явилися нечутні слова. Але я з абсолютною певністю стверджую, що то були не галюцинації, не підсвідомі результати діяльності мого мозку, а чужий сторонній голос. Він говорив:
“Ти впертий і не боязкий. Але свою наполегливість тобі треба спрямувати в інший бік”.
– У який? – спитав я вголос.
“Щоб спробувати врятувати людство”.
– Що я можу зробити для цього? – спитав я.
“Боротися”, – була відповідь.
– Із ким? Із чим?
“З некомпетентністю й самовпевненістю вчених. Ви довели людство до прірви, ви й рятуйте. Розплачуйтесь…”
На цьому телепатичний контакт із невідомим розумом враз перервався. Віти несподівано одпустили, немовби навіть одштовхнули мене, я втратив опору, зірвався і полетів униз. Добре, що земля під деревом була встелена товстим шаром зотлілого листя, і я не покалічився.
Я повертався з лісу, як очманілий. Що це було? Хто говорив зі мною? Дерево? Але ж це безглуздя!.. А втім, чому таке вже безглуздя? Що ми знаємо про безконечний і незбагненний світ наш?
Майже нічого.
Хіба не можливі навіть на нашій планеті якісь розумні істоти, приховані від нас багатомірністю простору, мешканці світу, паралельного нашому, який не сприймається нашим зором, нашими органами чуттів?
У той день просто з лісу я поїхав не додому, я поїхав до свого друга Севи Стародуба, до шановного Всеволода Казимировича. Пів ночі сиділи ми з ним і радилися. Він одразу повірив у реальність того, що відбулося зі мною.
То була ніч переоцінки всіх наших цінностей.
От я! На що я витратив свої сили, час, своє життя?
На роботу над БВК – білково-вітамінним концентратом. Здавалося, що це дасть величезний економічний результат. Домішки для корму худобі! Набудували заводів, витратили мільярди. А потім з’ясувалося, що ті заводи завдають шкоду людині, виробляють страшний алерген, небезпечний для здоров’я.
А що дав Чорнобиль?! А вся діяльність індустрій, що забруднює навколишнє середовище?
До сімнадцятого сторіччя земля кожні сто років утрачала один із видів тварин. Тепер завдяки цивілізації це відбувається за рік, а то й менше.
Звісно, начебто й схаменулися і вчені, і громадськість, і сильні світу цього. Багато говорять про екологічні проблеми, створюють “зелений світ”, будують очисні споруди. Але як усе повільно й мало робиться!.. Коли такими темпами й далі піде, не встигнемо, не встигнемо врятуватися… Загинемо!.. Треба, щоб кожен, буквально кожен відчував неспокій і відповідальність. Особливо це стосується вчених. Бо з них усе почалося. Вони перші несуть відповідальність. Перші й розплачуватися повинні…
Професор Петриківський замовк на хвилину, глянув уважно на Горбатюка, на Попенка, усміхнувся:
– Ну, а тепер про те, що вас, панове капітани, найбільше цікавить. Бо ж не випадково, мабуть, з’явилися ви у лісі. Я й сам уже думав про побачення з вами. Особливо як дізнався, що підозра впала на Семена Панасовича Дикого. Цього, чесно кажучи, я не передбачав…
– То значить… – капітан Горбатюк перезирнувся з капітаном Попенком.
– Так, так, – кивнув професор Петриківський. – Агент СД – це я. Агент “сердитого дерева”. “Розплачуйтесь…” – сказало воно.
І я подумав, що в цьому є сенс. Ми повинні розплачуватися. Усім, що маємо, – талантом, зусиллями, життям, грошима… Повинні, не чекаючи, поки розкрутиться важка неповоротка бюрократична машина, виявляти ініціативу, кмітливість, оперативність. Вкладати гроші у справу збереження життя на землі негайно й ефективно. Тим більше час зараз такий, що дозволяє робити це. І от виникла ідея…
– У нас обох! – перебив його Всеволод Казимирович.
– Це він, щоб розплачувався не я один, – усміхнувся професор Петриківський. – Хоча ідея належить, вибач, Сево, мені. Та не про це зараз річ. Ми дізналися, що фірма “Варіант” займається пошуком і впровадженням екологічно ефективних винаходів. І нещодавно група спеціалістів, що співробітничає з “Варіантом”, винайшла оригінальні фільтри для знищення чадного газу в автомобільних вихлопах. Є можливість швидко налагодити виготовлення фільтрів. Але для цього потрібні гроші. Негайно. Фірма наштовхнулася на байдужість бюрократів, на незгоду банків надавати кредити без застави. І от виникла ідея…
– В обох! – знову втрутився Стародуб.
– Яка різниця? – знизав плечима Петриківський.
– Різницю ти відчуєш, коли справа дійде до суду.
– Суд мене не лякає. Я свідомо ішов на це… Почали ми з себе. Я і Сева віддали все, що мали. Але цього було не досить. І тоді виникла думка звернутися до тих учених, внесок яких у забруднення навколишнього середовища, у спричинення екологічної катастрофи найбільший. Я нікого не шантажував, не погрожував, не вимагав. Це легко перевірити. Я звертався до їхнього сумління і розуму. Говорив, на що потрібні гроші. Звертався до тих, кого знав і в порядність кого вірив. Наводив приклади самовідданості вчених, громадянської мужності і благородства, згадував академіка Сахарова. Одне слово, не шантажував, а намагався переконати. А називаючи себе “агентом СД”, розшифровував цю абревіатуру, як Совість і Дія. Бо зараз для збереження життя на землі однієї совісті вже замало. Потрібні дії – активні, негайні, масові… А те, що я не називав свого прізвища, а обрав такий таємничий псевдонім, теж мало свій психологічний вплив. Та й хіба сам отой телепатичний контакт на “сердитому дереві” не був таємничий?… І ще – вірте не вірте – а я не певен, чи все, що я говорив моїм колегам, говорив я сам. У мене було таке враження, наче хтось підказував мені деякі думки. Я відчував навіть якийсь трепет, що, може, передавався й моєму співрозмовникові…– Так! – подала раптом голос Милочка. – Я коли почула, як ти сказав “агент СД”, мене всю аж пересмикнуло, наче струмом ударило… Я думала, що тобі той агент дзвонить, а то, виявляється, ти…
Агент СД, Розділ XIX
Капітани підводять підсумки
– Це, Толю, мабуть, перший у моєму житті випадок, коли, не відкриваючи кримінальної справи, я познайомився зі “злочинцем” і після цього, можна сказати, закриваю справу – за відсутністю злочинної дії. Хоча факт певного порушення законності, може, і є.
– Скажи відверто, Стьопо, ти певен на сто відсотків, що якби ми з тобою не поїхали зранку в ту районну лікарню провідати Дикого і не побачили на зворотному шляху Мил очку, Женю й Вітасика, і не зацікавилися, і не пішли, кинувши машину, за ними, і не були свідками тієї дивовижі біля “сердитого дерева”, – ти певен на сто відсотків, що Петриківський би прийшов до нас?
– Певен. Особливо після того, що сталося з Диким. А він би про це через день-два дізнався.
– Може, й так… Ти знаєш, мені аж боляче було дивитися на нього, коли ти сказав про затримку злочинців, про Дикого, проте, як ми опинилися в лісі…
– Мені самому стало його жаль. Адже об’єктивно вийшло, що це через нього постраждав Дикий. Якби не було того переказу, злочинці б не… Бо до того фінансові справи фірми були не дуже…
Вони, як завжди, сиділи на балконі й дивилися на вечірні вогні міста. Хоч було вже й холодно. Але Ніна Олександрівна не дозволяла палити в квартирі.
– То Яворський, кажеш, теж претензій не має, – промовив капітан Попенко.
– Жодних. Я говорив із ним дуже відверто і щиро. Все розповів, не називаючи, правда, прізвищ. Так, як домовилися. Він уважно вислухав і сказав: “Шкодую тільки про одне – що не мені першому спало це на думку, що не я – агент СД. Але я – Добровольський. Цим усе сказано”.
– Отже, позивачів нема. Яворський – Добровольський. Помазан мало не побив мене за втручання… Справу агента СД можна закривати. – Порядні все-таки вони люди… Обиватель із такими грошима добровільно б ніколи не розлучився.
– Совість і Дія… На них уся надія.
– Так… Дія… дія… Органи правопорядку мусять керуватися у своїх діях чіткими параграфами законів. Інакше порядку не буде. А ми з тобою от уже втретє стикаємося з явищами незбагненними і неймовірними. До яких ніякого параграфу не підбереш.
– Ич який! Порядку захотів! Хочеш залишитися без роботи?
– Що-що, а це нам поки що не загрожує.
Вони замовкли, докурюючи й дивлячись то на мерехтливі вогні міста, то на зірки в холодному осінньому небі.
І здавалося їм, що вогники вечірнього міста і зірки в небі переморгуються свідомо й значуще…
Чи є справді не відомий нам таємничий розум у цьому бездонному небі?
Чи є він навколо нас, у тому невидимому паралельному світі іншого виміру, про який говорив професор?
Може, відкриє колись цю таємницю “сердите дерево”, раз воно вже заговорило…
А втім, яке ж воно “сердите”, коли дбає про збереження життя на землі?…
* * *
Хоч дитячий час уже давно минув, але Женя й Вітасик не спали. Вони лежали й міркували.
Я не знаю, про що вони міркували. Але підстав для думок було більше, ніж досить. І одна з них…
Прощаючись із хлопцями, Милочка сказала:
– Спасибі вам!. Без вас я б… просто не знаю…
Потім підійшла й… поцілувала їх. Спершу Вітасика, потім Женю. Я не знаю, чи могли б ви заснути після того, як вас поцілувала перша красуня класу.
Не знаю… Не кажучи вже про все інше…
