“Барабашка” ховається під землею, Розділ VI
“Демонтаж” хати. Таємниця бабиного льоху
Хату Надежди Криничної розвалював екскаваторник Андрій Дудка, присадкуватий, невисокий на зріст, із привітною білозубою усмішкою на замурзаному запилюженому обличчі і веселими очима, що лукаво виблискували з-під насунутої на лоба засмальцьованої кепочки.
– Дребедєнь! Ми це за півгодини… Валять не будувать. Дребедєнь!
Він служив колись під Москвою, привіз із армії це російське слівце і повторював його на кожному кроці.
Андрій ловко орудував важелями, і слухняний ківш підчіплював знизу дах і тягнув на себе. І дах сповзав із хати, наче хвацько зсунутий набакир капелюх. І тут же розвалювався на трухляві крокви, гнилі дошки з неохайними шматками руберойду, що вкривав колись дах.
Потім ківш підчіплював стіни, і вони валилися, здіймаючи куряву, із глухим стогоном.
Здавалося, хата не хотіла вмирати, опиралася, ремствувала, протестувала.
Але те тривало недовго.
Справді, через якихось півгодини, а то й менше, на землі лежала вже безформна купа уламків. І лише піч вистромлювала з-під того мотлоху димар-шию.
– Дребедєнь! Ну, Васько, розбирайте, – усміхнувся Андрій до тата. – Багато, звичайно, гниляку, але є дерево й нічогеньке. Буде й сарай перекрити. І взагалі у господарстві знадобиться. А хатнище я завтра під’їду й вивезу. Дребедєнь!
Екскаваторник Андрій якось одразу засимпатизував Жениному татові, Василю Сергійовичу, перейшов із ним на “ти” і називав Васьком – вони були майже однолітки.
Щоб розбирати і розтягати отой завал, треба було ломи, сокири. Тато побіг по сусідах позичати. І прийшов уже не сам, а… з тим коротко стриженим беззубим дідком, якого зустріли хлопці біля цвинтаря і який розказав їм про Георгіївський монастир. Звали дідка Захар Антонович. Він позичив татові лома і дві сокири й добровільно зголосився допомогти у “демонтажі” хати (як висловився Женин дідусь). Якось так вийшло, що й керівництво “демонтажем” узяв на себе Захар Антонович. Хоча тато спершу поставився до цього ревниво. Бо, як ви пам’ятаєте, любив сам “вирішувати питання”. Але компетентність Захара Антоновича у цій справі дуже вже явно перевищувала татову. І тато змирився.
– Оцю дубову шулу тягніть осюди, на цю купу, то згодиться – на стовпці для огорожі абощо, – командував Захар Антонович. – А це гнила соснина, піде на дрова, сюди її. А ви, хлопці, збирайте шеретівку і теж зносьте сюди. Тільки пильнуйте, щоб на гвіздок не нахромиться.
Хлопці вперше чули слова “шула”, “шеретівка” і позирали на Захара Антоновича з цікавістю.
А дідусь так той просто був у захваті, раз у раз підморгував хлопцям і шепотів:
– Га? Га? Колор-р-ритна фігура!
Тато поправляв пальцем окуляри на носі й підморгував дідусеві.
– Придивляйтесь, придивляйтесь. У п’єсу вставите.
Та, незважаючи на допомогу Захара Антоновича й на те, що працювали дружно, впоратися з “демонтажем” до вечора вони не спромоглися.
Вже й сонце сіло, а роботи ще було – гай-гай!
– Гм! – тато почухав потилицю. – А завтра ж удень Андрій приїде вивозити хатнище. Ми ж домовилися… А останній автобус до електрички о пів на дев’яту.
– А ви в баби заночуйте. Завтра неділя. З ранку до обіду й закінчимо, – сказав Захар Антонович. – Вона сама, місця вистачить. Та й у мене хтось може…
– Та дома ж хвилюватимуться. Особливо через Вітасика…
– А ви подзвоніть.
Так несподівано, на радість Жені й Вітасику, вирішилося питання про ночівлю у Завалійках. Баба Секлета теж була задоволена.
– О! І мені веселіше. А то тільки з курями й балакаю.
Поки тато дзвонив Вітасиковим батькам, баба Секлета зладувала на стіл.
Дідусь заходився витягати з сумки свої харчі, та баба не дозволила.
– Не ображайте! Ви мої гості. Я вас і частуватиму.
– Та нам же стільки з дому надавали! – вигукнув дідусь. Але баба заперечливо похитала головою.
Дідусь покірно зітхнув:
– Куди ж його дівати? Пропаде ж. Така ж теплінь. Може, хоч у льох поставити?
Баба якось дивно подивилася на дідуся.
– Та поставити можна, тільки… – баба на мить затнулася. – Він може щось і забрати.
– Хто? – спитав дідусь.
– Та хто ж?… Рукатий! – сказала баба.
– Який “рукатий”? – здивувався дідусь.
– Той, що забирає. Не знаєте? – докірливо мовила баба, наче дідусь виявив непростиме нерозуміння самоочевидної речі.
Дідусь знітився і мовчки запитально перезирнувся з хлопцями.
– А мо’, й сусідка, – здвигнула баба плечима.
– Яка?
– Та… – баба явно не хотіла говорити.
– Що у вас льох – спільний з кимось?
– Та ні! Чого там спільний. Мій льох.
– Він що – не замикається?
– Замикається. Чого б це не замикався. Замок добрячий. І ключ оно на гвіздку.
– То як же вона може забрати?
– А хто її зна. Вчора ж забрала. І позавчора.
– Що?
– Позавчора сиру півтарілки. А вчора глечик молока.
– А яка ж це така ловка сусідка у вас?
– Та яка ж… Надежда… Кринична.
– Що? – дідусь знову перезирнувся з хлопцями. Тепер уже розгублено. Хлопці роззявили роти.
– Та вона ж, вибачте, померла десять років тому, – усміхнувся через силу дідусь.
– Тож-то й воно… Ви, мабуть, думаєте – божевільна баба, несповна розуму. Склероз старечий…
– Та ні, але… – дідусь зам’явся.
– Ви, звісно, людина вчена… Але і я телевізор дивлюсь. І газети читаю. А ви думали! – баба переможно глянула не на діда, а чогось на хлопців. – Навіть серйозні академіки вважають зараз, що після смерті людини душа її не вмирає, а десь… я не знаю, як це називається… забула… розумне якесь слово є…
– Але ж душа молока не п’є і сиру не їсть, – уїдливо докинув дідусь. – Не знаю… – зітхнула баба Секлета. – Але… тиждень тому наснилася мені покійниця… Надежда… Наче стоїть на вгороді, біля льоху, усміхається. І каже: “Скоро до вас, сусідко, прийду… Дивіться, щоб частуваннячко було гарне”. І зникла. Ну, я не дуже на той сон зважила. Погода, думаю, зміниться. Небіжчики завжди на переміну погоди сняться. А оце позавчора спускаюся в льох по сир. Вареники з сиром на обід зварити надумала. Там у мене на ослінчику стояла повна тарілка сиру, мискою накрита. Підняла миску, глип – ні сиру, ні тарілки. Тю! Невже, думаю, такою стала забудькуватою. Спожила сир і забула… Розстроїлася трохи, бо ж на пам’ять поки що не скаржилася, навпаки, хизувалася навіть, що склероз мене ще не бере… Та не дуже й сумувала. Подумаєш, тарілка сиру. А оце вчора полізла знову – по молоко. Дивлюсь – стоїть на ослінчику тарілка порожня, без сиру. А глечик із молоком зник. Овва!.. І одразу той сон згадався. Про Надежду Криничну.
– Може, хтось лазить у ваш погріб, – сказав дідусь.
– Як же б він лазив? Двері міцні, на замку. Дірок у погребні нема.
Тут прийшов тато.
– Про що це ви?
Йому розказали.
– Гм, – поправив він окуляри на носі. – Інтересно. Ану ходімо глянемо на той льох.
Пішли всі гуртом.
Погребня була стара, вкрита мохом, але міцна, мурована, з дубовими, оббитими залізом дверима, на яких висів здоровенний, ще, мабуть, дореволюційний фігурний клепаний замок.
Баба зі скреготом той замок відімкнула, зняла, і вони один по одному почали спускатися кам’яними сходами вниз.
Стіни льоху теж були муровані, вкриті пліснявою, аж чорні, мокрі від сирості.
– Скільки ж йому років, цьому льохові? – спитав дідусь.
– Може, двісті, а може, й усі триста, – сказала баба. – В усякому разі мій дід казав, що його дід розповідав, як його дід у цьому льохові, хлопчиком будучи, від турків ховався. Тоді усю сім’ю їхню, крім нього, турки вирізали, бо тато його був сотником запорозьким.
– Ич, який льох історичний! – сказав дідусь, і очі його при тьмяному світлі брудної, наче теж вкритої мохом лампочки, спалахнули вогнем цікавості. – Тут вам, папа, матеріал для нової п’єси буквально на кожному кроці, сам у руки лізе, – не без іронії сказав тато.
Льох був великий, довгастий, і дальній його кінець тонув у напівтемряві, оскільки лампочка світилася біля входу. Але можна було розрізнити, що там стояли бочки з квашеною, мабуть, капустою, солоними огірками абощо. А далі, відгороджена почорнілими дошками, горою була насипана картопля.
– Може, хтось там ховається? – сказав дідусь. – Заліз і сидить, на сир та молоко чекаючи.
– Підіть подивіться, – стенула баба Секлета плечима. – Але звідки б йому узятися, тому “хтосю”? Я розчиненого льоху не залишаю.
Тато все-таки поліз, усе обдивився, за кожною бочкою помацав, навіть картоплю у кількох місцях розгріб.
– Ні! Нема нічого.
– Я ж казала.
Баба полізла нагору першою.
– Гадаю, що все це бабині балачки, – півголосом сказав тато. – Щось у неї в голові зсунулося від старості, і їй здається, наче хтось її продукти забирає. Від склерозу таке буває. В містику я не вірю.
– Хтозна, – непевно відказав дідусь. – В усякому разі продукти поставимо. Хай краще Надежда Кринична скористається, ніж зіпсується до ранку.
– Абсолютно правильно, – сказав тато. – Біжіть, хлопці, несіть наші сидори.
Женя й Вітасик збігали до хати, принесли сумки з продуктами, їх поставили на ослінчику посеред льоху. Потім усі вийшли, і баба замкнула льох на замок.
Тато, а за ним і дідусь по черзі помацали замок. Було замкнено. Жодних сумнівів.
Тільки після цього пішли вечеряти.
“Барабашка” ховається під землею, Розділ VII
Культурист Валерій Заярнюк. Версія потребує пильної уваги
– Я знав, що ви до мене прийдете… – Валерій дивився похмуро і якось навіть приречено. Хоча цей вираз явно не гармоніював із його виглядом. Він був утіленням сили, краси і впевненості. Могутній торс облягала чорна майка з короткими рукавами, і видно було кожен м’яз натренованого, “накачаного”, як то кажуть, тіла. – І треба мені було ото ляпати язиком! – з досадою сказав він. – Але я його не вбивав.
– Ви давно знайомі з Іриною Іващенко? – спитав капітан Горбатюк.
– Три роки. Як вона ще перший раз складала вступні іспити. І не пройшла…
– Пробачте… у вас були серйозні стосунки?
– З мого боку так… Я хотів одружитися… я… – обличчя його вкрилося червоними плямами. – Але вона… Вона вважала, що я люблю тільки себе. Чогось думають, що всі, хто займається культуризмом, – самозакохані егоїсти. Це не так. Це неправда.
– Вона так уважала ще до того, як з’явився Жора Лук’яненко?
– Ще… – Отже, не можна сказати, що він відіграв вирішальну роль у ваших стосунках?
– Мабуть… Я певен, що вона б все одно кинула його. Він їй абсолютно не пара. Вона ж дуже розумна, освічена і тонка дівчина. А він торгаш.
– Що ж тоді вабило її до нього?
– Думаю, комплекс порятунку, милосердя… Вона вбила собі в голову, що він нещасний, сирота, з поламаною долею. І вона повинна врятувати його, підняти до себе. Вона й мене один час хотіла піднімати… Але я… – він усміхнувся, – занадто важкий…
Капітан пильно глянув на Валерія Заярнюка. Той наче спохопився, одвів очі.
“Здається, дівчина не помилялася в оцінці цього культуриста. Він таки себе любить”, – подумав Горбатюк і спитав:
– Скажіть, будь ласка, а гроші?… Як вона взагалі ставиться до грошей?
– Ну – як… Нормально. Як усі люди. То раніше вважалося, що треба обов’язково зневажати добробут, багатство, гроші… Тепер так не вважають… – він знову спохопився. – Але вона… вона порядна дівчина. Гроші для неї не головне. За гроші вона… Ні! Ні!
– А ви – як ставитеся до грошей?
– Так само! – очі в нього враз стали холодними. – Ви помиляєтесь. Ви глибоко помиляєтесь. Гроші тут ні до чого.
– Ну, а Жора… Лук’яненко? Він-то напевне любить гроші? Торгаш.
– Торгаш, – зціпивши зуби, повторив Заярнюк.
– Він гроші любить?
– Авжеж. Де ви бачили торгаша, який не любив би грошей.
– А він міг би віддати свої гроші іншій людині?
– Тобто?
– Ну… написати доручення на свої капітали на чиєсь ім’я?
– Та ви що? Цього навіть я не зробив би.
– Отже, не вартий він доброго слова?
– Ви хочете, щоб я його хвалив?
– Та ні… Ви, мабуть, знаєте про нього чимало такого, що підтверджує вашу негативну думку.
Заярнюк насторожився:
– Що ви хочете сказати?
– Те, що сказав. Я б на вашому місці намагався боротися за своє кохання. І бачачи, з якою недостойною людиною хоче разв’язати свою долю, спробував би відкрити їй очі на нього. У спортивних колах у вас великі зв’язки. Лук’яненко теж займався спортом. Є спільні знайомі. Не думаю, щоб ви не цікавилися, що за один цей Жора.
– А це що – злочин?
– Ні. Все цілком природно, психологічно вмотивовано, зрозуміло… Я був би вдячний вам, якби ви поділилися своєю інформацією про Лук’яненка. Для нас це дуже важливо.
Капітан побачив, що Заярнюк відчув полегкість. Навіть усміхнувся:
– Не думаю, щоб я міг би розповісти вам щось таке, що дуже б вас зацікавило. Слизький тип цей Жора. Був здібним боксером. Тренер покладав на нього великі надії. Думав зробити з нього чемпіона. А він наплював йому в душу, кинув спорт, зайнявся комерцією. Це порядно по-вашому?
– А з ким він товаришував, коли займався спортом?
– У тому-то й справа, що мені про нього говорив кращий його друг Вася Забарило, який тепер аж тремтить, коли згадує його.
– А що ж таке?
– Бо він його зрадив. А що може бути огидніше за друга-зрадника!
– В чому полягала та зрада, ви не знаєте?
– Жора його вдарив, послав у нокаут, у ресторані, при всіх.
– За що?
– Хотів похизуватися. Перед дівчатами. Там була одна балерина, яка їм обом подобалася. Таке не прощають.
– А Вася Забарило теж займався боксом?
– Тепер майстер спорту. Вони дружили три роки. На зборах, на змаганнях завжди мешкали в одній кімнаті. Я ж кажу – Вася був його найкращим другом. Якщо найкращий друг каже, що він покидьок, – можна не сумніватися.
– А ви Васю добре знаєте?
– Ну, не так щоб дуже, але…
– Що він за один?
– Нормальний. Нормальний хлопець. Справжній спортсмен. В бою азартний, вольовий, завжди прагне до перемоги…
– Поразки переживає? – запитав капітан Горбатюк.
– Хто не переживає поразок?
– Отже, той нокаут міг залишити в його душі бажання реваншу?
– Що? Ви гадаєте… Ні-І! Вася не такий, щоб… Ні-І!
– Ну, ви ж його знаєте не так щоб дуже… Гарантувати не можете?
– Гарантувати, звичайно, але… – Ви мені про всяк випадок координати Забарила дайте, будь ласка.
– Тільки ви ж йому не кажіть, що я… А то ще подумає…
– Не хвилюйтесь.
Та Заярнюк і не хвилювався. Настрій у нього вочевидь покращав.
Коли вони прощалися, капітан довго дивився йому вслід.
Заярнюк ішов упевненою, пружною ходою, виграючи кожним м’язом свого чудового атлетичного тіла, – взірець чоловічої краси і сили.
“Адуша – горбата, – подумав Степан Іванович. – І, звичайно, мстива. А мотиви для помсти були. І в майстра спорту Забарила теж були. Чи не об’єдналися ці мотиви? Версія потребує пильної уваги”.
“Барабашка” ховається під землею, Розділ VIII
“Рукатий” у сні і наяву
Жені Киселю наснився сон. Наче стоїть він на городі баби Секлети. Місячна, світла ніч. Мерехтять на небі зірки, чогось різноколірні, як лампочки на новорічній ялинці. Просто перед ним погребня бабиного льоху. Але чогось величезна-величезна. І двері скляні. І крізь них видно ескалатор, що рухається вниз. Женя йде прямо туди, стає на ескалатор і починає спускатися. Ескалатор безлюдний. Жодної душі. Аж от далеко внизу, на сусідньому ескалаторі, що сунеться вгору, хтось з’явився. “Рукатий!” – одразу вирішує Женя.
Зустрічний наближається, наближається, й от Женя вже бачить дивовижну постать. На голові глечик із прорізами для очей – немов лицарський шолом. І прорізи ті світяться. І нема там ніяких очей. І голови нема. Видно крізь прорізи, що глечик порожній – виблискують полив’яні стінки. А на грудях миска – наче щит. І в одній руці граблі – наче спис. А в другій – сокира. Зустрічний уже зовсім наблизився. Женя бачить, як він судорожно вчепився двома руками за поручні ескалатора. Мабуть, чи не вперше потрапив у метро. Ой! Так це ж у нього чотири руки! Рукатий!
Він уже проминув Женю. Женя здивовано обертається. І раптом бачить, що позад Рукатого сидить на східчику ескалатора баба Секлета і хихикає в кулачок. І на грудяху баби табличка, на якій написано: “Надежда Кринична”. “То он воно що! Баба Секлета і є Надежда Кринична. І зовсім вона не вмирала. І все це вигадала, підстроїла, щоб розіграти. Дотепниця баба, жартівниця”.
– Я ж казала! – чує Женя бабин голос. І прокидається.
Вони з Вітасиком спали на веранді. Двері розчинені. Женя бачить, що посеред двору стоять тато, дідусь і баба Секлета. Тато й дідусь розгублені, тримають у руках розкриті сумки.
– Я ж казала! Рукатий! А ви не вірили! – баба Секлета торжествуюче зблискує очима.
Вітасик уже теж прокинувся. Вони з Женею підхоплюються, вискакують надвір.
– Нічого не розумію! – кривиться тато. – Уся ковбаса зникла. І сир, і яєчка, і огірки. І цибуля…
– Тільки консерви лишилися, – похитав головою дідусь.
– І то тільки в залізних банках. А компот абрикосовий у скляній зник, – сказав тато.
– Видно, у Рукатого нема консервного ножа, – усміхнувся дідусь.
– Я в містику не вірю. Хтось у льох заліз і забрав, – тато впевненим рухом поправив на носі окуляри.
– Але не через вхід! – так само впевнено сказав дідусь. – Я спав під грушею біля льоху. А ви ж знаєте, який у мене сторожкий сон. Я й так кілька разів уночі прокидався. Один раз кицька на розкладушку скочила, двічі десь собака гавкнув, а то кури крізь сон засокоріли… Я б почув. Тим більше і замок так скреготить, і двері…
– Значить, є якийсь інший хід, – сказав тато.
– Де? – спитала баба Секлета. – Покажіть мені. Щоб і я знала.
Півгодини, а то й більше лазив тато у погребі, шукаючи іншого ходу. Виліз похмурий, зніяковілий, геть перемазаний землею. Не знайшов.
– Може, “барабашка”, – сказав Вітасик. – По телевізору недавно знову показували…
– Точно! – підтвердив Женя.
– Ну, нічого. Де наше не пропадало! – махнув рукою дідусь. – Хто б не взяв – чи “барабашка”, чи Рукатий, чи Надежда Кринична – хай їм смакує. Раз узяв, – значить, голодний. А голодному гріх жаліти.
– Правду кажете, – закивала баба Секлета. – Але все-таки цікаво, – почухав потилицю тато. – І я цього так не залишу. Не люблю бути дурнем. Не люблю, коли чогось не розумію.
Тато Кисіль був із характером. Як уже казано, він любив “вирішувати питання”. І коли якесь питання лишалося невирішеним, він відчував незручність, прямо-таки фізичний дискомфорт.
“Барабашка” ховається під землею, Розділ IX
Розмова з Васею Забарилом. На виднокрузі з’являється Мадам Дисконт
У Васі Забарила був розплющений, скривлений набік ніс, презирливо стулені губи й нахабні, зухвалі очі переможця.
– Пробачте, що турбую, – почав капітан Горбатюк. – Але мені потрібна деяка інформація про Жору Лук’яненка. Мені сказали, що ви з ним дружили, мешкали в одній кімнаті. Я веду справу про його зникнення.
– Зникнення? – перепитав Вася, але капітанові здалося, що Забарило вже знає про те, що трапилося з Жорою.
– Так. Кілька днів тому Лук’яненко, не попередивши нікого, навіть свою наречену, з якою мав іти в той день у театр, несподівано зник. Оголошений розшук.
– А… а при чому тут я? – почервонів Вася.
– Ні-ні. Ніхто на вас нічого не думає. Просто оскільки ви дружили з Лук’яненком, я хотів би…
– Що?
– Ну, щоб ви розказали трохи про нього. Що це був за хлопець. Якої ви про нього думки. Чи були в нього зв’язки у злочинному світі. Чи могли б ви назвати когось, у кого були б підстави звести з Лук’яненком рахунки. Ви ж розумієте, коли людина так раптово зникає, починаєш думати про найгірше.
В очах Забарила враз зникла зухвалість, натомість застиг переляк.
– Я… я нічого не знаю… Я…
– Не хвилюйтесь. Може, якраз те, що мене цікавить, ви й знаєте. Коли люди товаришують, живуть в одній кімнаті, між ними встановлюється певний ступінь довіри. Не думаю, що Лук’яненко приховував від вас своє минуле. – Ну… не приховував. Всі знали, що він був у тюрязі. Не лише я.
– А що, він вам розповідав про своїх кримінальних дружків? Чи не згадував когось, з ким у нього були негаразди, конфлікти? Може, йому хтось погрожував. Злодії не люблять тих, хто “зав’язує”.
– Взагалі-то якісь розмови були, але конкретно не пригадую. Я ж не думав, що ви питатимете. А то б записав, – він фальшиво засміявся.
– А чи були в нього з кимось сутички? Він же займався боксом, міг когось ударити, побити… А коли людину побили, та ще й привселюдно, та ще й незаслужено, та ще й, припустімо, у присутності дівчини, яка подобається… І бажання помститися може визрівати роками.
Кажучи все це, капітан пильно дивився на Забарила і помічав, як на його очах змінювався вираз обличчя Васі. Він уже був блідий як стіна, губи його тремтіли.
– Вам… вам хтось сказав? – хриплим голосом спитав нарешті Вася.
– Що? – наче не зрозумів капітан.
– Ну… про нашу сутичку… в ресторані?
– Ні. Ніхто нічого не говорив.
Вася скреготнув зубами:
– Все одно… скажуть.
– Про яку це ви сутичку? Що – ви з Лук’яненком билися?
– Та ні… – Забарило опустив очі. – Я його не вдарив ні разу. А він мене аперкотом звалив на підлогу. Але… але я сам винен.
– Тобто?
– Ну, були ми під газом, особливо я. Взяв грам вісімсот. А там сиділа компанія. Очкариків, студентів. Сміялися. Мені здалося, що з мене. Я підійшов і хуком одного, другого. Жора мене схопив, хотів зупинити, я вирвався і – до третього… Ну, і тут він мене…
– Ясно.
– Нічого неясно. Ви можете думати, алея на Жорузла не держу. Звичайно, дружба після цього розпалася, проте я ніколи… ви що? Вік баті-мати не видать! – він черконув себе рукою по шиї.
– У таких випадках завжди запитують: де ви були, що робили п’ятнадцятого числа, коли зник Лук’яненко? Коли востаннє бачили його?
Забарило на мить застиг і раптом прояснів, усміхнувся:
– А справді!.. Я ж його бачив. Тринадцятого… Ні! Чотирнадцятого, в неділю. Точно. Він їхав на своїй “Тойоті” по Володимирській. По-моєму, і він мене побачив. Але одвернувся. Може, тому, що поряд із ним сиділа дама… А п’ятнадцятого… п’ятнадцятого я був на тренуванні. Можете перевірити. Цілий день. По неділях у мене завжди тренування. І нагрузочка будь здоров… Отже – алібі! – він чогось робив наголос на останньому складі, але промовив це слово з неприхованим торжеством, наче підкреслюючи, що підозра на нього не може впасти аж ніяк.
– А даму, що сиділа поряд із Лук’яненком, ви знаєте? Це була його наречена? Іра?
Забарило знову застиг, але цього разу спантеличений, розгублено кліпаючи очима.
– Тільки не кажіть, що ви її не знаєте, – усміхнувся капітан. – Бо я вам не повірю. Для цього й детектор брехні не потрібен. Вираз вашого обличчя надто промовистий.
Вася почервонів. Але відповідати не поспішав.
– Будь ласка! Я чекаю, – сказав Горбатюк. – Це була Ірина Іващенко?
– Ні, – неохоче вичавив з себе Вася.
– А хто?
– Одна знайома… Але ви не думайте… Стара тітка. Навіть бабця. Хоч і молодиться. Років шістдесят.
– Як її звуть?
– Я… я не знаю.
– Кажете, знайома. І не знаєте. Дивно.
– Це Жорина знайома. Він називав її Мадам Дисконт.
– Де вона працює?
– По-моєму, ніде. Але дістати може все на світі. І за вельми пристойну, необтяжливу ціну.
– Перекупка? Краденим торгує? Чи це контрабанда?
– Даремно я вам сказав! – з досадою махнув рукою Вася. – От уже… Не можете! Одразу статтю шити треба.
– Ви щось у неї купували?
– Купив. Запчастини для машини. Дуже вигідно. Ще й у ніжки поклонився. Але наводити на її квартиру не буду. Й адреси не скажу. Не робіть із мене стукача.
– Шановний! – обурився Степан Іванович. – Ви на хвилинку забуваєте, що йдеться, можливо, про тяжкий кримінальний злочин. Імовірніше за все – про шантаж із погрозою вбивства. І кожна ниточка у цій справі може бути вирішальною. Вхопившись за неї, можна витягти людину з того світу. – Мадам Дисконт такими справами не займається. її справа – комерція.
– Там, де така дивна комерція, близько й до злочину.
– Все! Більше я не скажу нічого. Адреси я не знаю. Запчастини вона привезла мені в скверик. А видзвонив її Жора. Отже, я й номера телефону не знаю. Все! Вибачайте!
Забарило говорив неправду. Очевидно, у неї на квартирі він був і адресу знає. Але, скільки не вмовляв його капітан, скільки не переконував, все марно.
Тут Вася виявив весь свій боксерський характер і стійко “держав удари”.
А може, він просто боявся сказати адресу?
Так чи інакше Мадам Дисконт треба було знайти обов’язково.
“Барабашка” ховається під землею, Розділ X
Тато ночує в льоху. Невловимий “барабашка” продовжує свою справу
До обіду “демонтаж” Надеждиної хати закінчити не вдалося. Захар Антонович не прийшов – якась у нього виявилася несподівана, термінова справа: він ще вдосвіта поїхав на велосипеді в райцентр. І тато з дідусем удвох розтягали важкі колоди. Якби ж колоди хоч не були скріплені отими здоровенними іржавими залізними скобами. А то ж одбивати ті скоби була мука мученицька – так вони в’їлися в дерево. Тато з дідом тільки хекали й кректали.
– Якби той Рукатий не харчі з льоху цупив, а шули нам допомагав розтягати, було б краще, – сказав тато. Видно, думка про таємничого “барабашку”, що мешкає у льоху, не давала йому спокою.
В обід приїхав Андрій Дудка.
– О! Не впоралися? Я так і знав! – весело загукав він, скочивши з екскаватора і насуваючи на очі свою засмальцьовану кепочку. – Ну, нічого. Дребедєнь! До вечора впораєтесь, поїдете, а взавтра я сам без вас хатнище вивезу. Бо зараз чекати не можу. Обіцяв професору, який на тому кутку хату купив, яму викопати і піску завезти. Гараж він будує. А ввечері у сусіднє село на храм їду. Та ви не хвилюйтесь, все буде гаразд.
– Та ви ж хоч із нами пообідайте, а то… – тато відчував перед Андрієм незручність, що не встигли впоратися. – Це можна! – погодився Андрій.
– Тільки вибачайте, що у нас майже самі консерви. Ковбасу, сир, яйця “барабашка” вночі покрав.
– Що?! Який “барабашка”?!
Усі гуртом, навіть Женя й Вітасик, перебиваючи один одного, почали розповідати. Андрій тільки посміхався.
– Дребедєнь! – сказав він нарешті. – То щось баба хімічить. Скільки живу, не було у нашому селі такого. Я й хату незамкнену лишаю, і ніхто нічого не бере. Дребедєнь!
Але цього разу тато з Андрієм не погодився, хоча сперечатися не став.
Після обіду знову взялися до роботи.
Тато чогось скис і працював так мляво, що дідусь нарешті не витримав:
– Васю, що це з тобою? Так нам знову ночувати доведеться.
Тато загадково усміхнувся:
– А я так і думаю.
– Що? Що ти думаєш? – стрепенувся дідусь.
– Ви поїдете, а я таки, мабуть, залишусь, переночую.
– А на роботу? Завтра ж понеділок. Робочий день.
– О шостій годині іде прямий автобус у місто. Якраз встигну.
– Я тата самого не залишу! – вигукнув раптом Женя. – Я теж ночуватиму.
– І я, – тихо сказав Вітасик.
– Та ви що? – розгубився дідусь.
– Папа, – схилив голову набік тато. – Ну, треба ж вирішити питання з тим Рукатим.
Дідусь зітхнув:
– Та якби ж воно вирішилось… А то…
– Вирішиться! – впевнено сказав тато.
Так несподівано, на радість хлопцям, вони затрималися у селі ще на одну ніч. Баба Секлета теж була задоволена:
– Дуже добре! Може, хоч цю ніч вловите Рукатого.
До вечора перетягли нарешті всі шули й шеретівки. Лишалася тільки піч із димарем та купище глини, битого тиньку й різного непотребу: якісь черепки, залізячки, ганчір’я. Хоча для хлопців тут траплялися вельми привабливі цікавинки. І вони потай відкладали під густий кущ бузку то іржавий ніж, то чорну чавунну пательню, то величезний дерев’яний гребінь (як пояснив дідусь – старовинний селянський інструмент для розчісування пряжі). – Я сьогодні ночуватиму в погребі! – рішуче сказав тато.
Дідусь усміхнувся:
– Хочеш-таки його впіймати?
– Впіймати не впіймати, а пересвідчитися хочу.
– Задубієте, – сказала баба. – У мене льох зимний, як ні в кого.
– Ковдру добрячу дасте?
– Дам. Тільки, боюсь, і ковдра не допоможе. Ви не знаєте мого льоху.
– Я б теж з тобою поліз, – винувато сказав дідусь. – Якби не мій ревматизм…
– А в мене ревматизму нема. Я… – почав був Женя, але тато його перебив:
– Ні! Категорично – ні! Ні в якому разі. Хочеш, щоб мене мама вбила?… Запалення легень підхопити хочеш?
– А ти?
– Я загартований. Мені не буде нічого.
Баба Секлета винесла з хати глечик із молоком.
– Треба щось поставити. Свої харчі ви ж поїли.
Тато загорнувся у ковдру і поліз у льох.
– Коли що – кричи! Будемо гуртом рятувати, – сказав дідусь, вкладаючись на розкладушці під грушею біля льоху.
Хлопці упросили, щоб двері веранди були розчинені навстіж.
…Дідусь підхопився так рвучко, що ледве не впав з розкладушки.
Двері льоху зі скреготом розчинялися. Дідусь потягнувся до сокири, яку завбачливо поклав на землі біля себе. Але так і не взяв. З льоху виліз тато.
– А ну його к бісу! – цокаючи зубами, промовив він. – Хай горить той Рукатий-“барабашка” і все на світі. От клятий льох. До кісток проймає. Більше не витримав.
– Іди лягай, грійся, – дідусь глянув на годинник. – Пів на другу. Ще чотири години можеш поспати. Я поставив на пів на шосту. Нічого підозрілого не було?
– Абсолютно! Крім страшенної холодриги й сирості. Боюсь, що до вашого ревматизму додасться ще й мій…
Женя й Вітасик прокинулися, коли вже зійшло сонце. Дідусь квапив їх, примовляючи:
– Швиденько, швиденько! Вмивайтесь і стартуємо. Проспали. Не запікав мій електронний. Видно, я забув натиснути. Навіть снідати вже ніколи. Через півтори години будемо вдома. Там уже поснідаєте.
– Та хоч молочка по кухлику випийте! Чого це натщесерце у дорогу вирушати? Не положено. Ану, лізьте у льох скоренько! – наказала баба Секлета.
Тато перезирнувся з дідом. Мабуть, в обох майнула одна й та сама думка.
– Давай! Лізь! – кивнув дідусь.
Коли тато виліз із льоху, на нього боляче було дивитися – такий розгублений і нещасний був у нього вигляд.
– Що?! Нема?! – вигукнув дідусь.
– Нема! – ледве вимовив тато.
