“Барабашка” ховається під землею, Розділ XVI
Театральні квитки. Підозрілі дивацтва професора Барабаша. Страшна зустріч
– Слухайте, трохи не забула… ви у льосі загубили якісь квитки, – може, вам треба, а я… Де ж це вони… – баба Секлета почала мацати по припічку, шукаючи. – Отут же поклала…
– Які квитки? – здивувався тато. – Ніяких квитків я не губив.
– А осьо-сьо! – баба Секлета подала татові якісь папірці.
– Ти диви, справді квитки. У театр. Опери і балету. Невикористані. Контроль цілий. Але вже недійсні. На п’ятнадцяте число. А де ви їх узяли?
– Таж кажу – у льосі знайшла. Вчора. Думала, ви загубили. Бо ж звідки їм там узятися.
– Тю! – тато уважно розглядав квитки. – Два. У партер. Третій ряд. Посередині. Чудові місця. Тільки справжні знавці, справжні театрали сидять на таких.
– Професор Барабаш… із дружиною, – випалив Женя.
– Точно! – підхопив Вітасик.
– Ви гадаєте? – глянув на них тато з-над окулярів.
– А хто ж іще? – сказав Женя.
– “Лісова пісня…” Я б і сам не відмовився. Але – п’ятнадцяте число… Тиждень тому. А професор Барабаш зник два дні тому. Чому ж він не пішов?
– Тому що був зайнятий, – відрізав Женя. – Під землею, – докинув Вітасик.
– Не фантазуйте, хлопці, – усміхнувся тато. – П’ятнадцятого він був у місті. І ніде не зникав.
– Звідки ти знаєш? – спитав Женя.
– Тому що зник він два дні тому. А сьогодні знайшовся. Якби він зник тиждень тому, дружина б сказала. Треба мислити логічно.
– А може, він ночами зникав? Коли дружина спала. А на ранок повертався. Уночі ж усе в льосі пропадало. Не логічно?
– Логічно то логічно. Але безглуздо. Зникати професорові ночами, щоб лізти під землею у бабин льох по молоко та сир? Логіка божевільних.
– Якби ж то просто професор, а то ж Барабаш. Що знаємо про логіку барабашів? – дозволив собі втрутитися Вітасик.
– Ну, добре. Я бачу, дискусія наша до консенсусу не приведе. Нате вам квитки, з’ясовуйте самі, а мені діло робити треба, – і тато пішов до Андрія, який уже закінчував рити траншеї під фундамент.
– А ходімо на кладовище. На те місце, де його знайшли, – сказав Женя.
– Ходімо, – погодився Вітасик. – Але спершу до Галочки Захара Антоновича треба. Щоб вона показала те місце.
– Авжеж.
Галочка сапала на городі картоплю.
Коли хлопці привіталися, вона підвела голову, усміхнулася: “А-а, це ви!” – але не розігнулася, далі сапала.
Вони розгублено перезирнулися – як розмовляти з людиною, яка працює і на тебе не дивиться? І тільки мовчки знизували плечима.
Галочка перша порушила мовчанку. Нарешті випросталася, обіперлася на сапку:
– Ви про нього щось хотіли спитати? Еге?
– Еге, – усміхнулися хлопці.
– Гадаєте, я щось знаю? Ні грама! Хто його по голові вцілив, де він у бруд забрьохався, – Бог його зна.
– А що він узагалі за людина?
– Професор. Ви ж чули.
– Ну, професор – це ще не… А є в нього якісь… ну… – Женя невизначено поворушив пальцями.
– Відхилення від норми, – допоміг йому Вітасик. – От-от!
– Суцільне відхилення! – махнула рукою Галочка.
– А в чому це виявляється?
– В усьому!
– Як це – в усьому?
– А отак. Мабуть, усі професори такі. Дивак, та й годі. Що робить – усе не як люди. Ну абсолютно.
– А конкретніше.
– Ночами з портфелем гуляє. Я сама бачила. І не по дорозі, а по кущах, по яругах. Із ліхтарем. Наче шукає щось. Спершу думала, у портфелі книжки, рукописи, папери… А якось портфель розчинився, дивлюсь – а там лопатка маленька, топірець, молоток…
Хлопці багатозначно перезирнулися.
– А на кладовище він часто ходив? – пильно глянув на Галочку Женя.
– Часто.
– І на руїни монастиря? – спитав Вітасик.
– Еге.
– А там підземелля є?
– Може, й є. Але там геть усе завалене. Ще з дореволюційних часів. Його лопаткою не розкопаєш. Навіть екскаватор дядька Андрія не подужає – такі товстелезні стіни. Німці у війну, кажуть, вибухівкою підривали, ще більше завалювали… Щоб партизани не ховалися. Але партизанів тут не було. Партизани у сусідньому районі орудували.
Після розмови з Галочкою хлопці пішли на кладовище. Проте огляд місця, де знайшли непритомного професора – у кущах біля старого склепу, як сказала Галочка, – нічого не дав.
Ні слідів, ні речових доказів хлопці не знайшли. Крім прим’ятої трави та кількох поламаних гілок на кущах – анічогісінько.
Сонце сіло, почало сутеніти, і на кладовищі вже було незатишно. Хоч хлопці й костричилися один перед одним, удавали, наче їм ніскілечки не лячно, але довго затримуватися на кладовищі не стали. А що там робити, як слідів ніяких!..
Вони вийшли з кущів – і враз заціпеніли. По стежці просто на них їхав на велосипеді… “продавець долі”, Глухонімий із поїзда.
“Барабашка” ховається під землею, Розділ XVII
Перервана розмова. Незаплановане знайомство з Маргаритою Зенонівною. Професійна поразка капітана Горбатюка
Дружина професора Барабаша була дуже схвильована:
– Я нічого не розумію. Що сталося? Як він опинився на кладовищі? Хто його вдарив? І чому він не захотів у лікарню?
– Не хвилюйтеся. І розкажіть усе по порядку, – капітан Горба-тюк підбадьорливо усміхнувся їй.
Професорша зітхнула:
– У суботу я привезла його на дачу. Сама поїхала додому. Він не любить, щоб йому заважали, коли він працює. Казав, що у вівторок повернеться електричкою. В середу мав їхати за кордон. На конгрес. І – не приїхав з дачі додому. Уявляєте? Я не спала всю ніч. Ранком примчала у Завалійки. Його нема. Дача незамкнена. В хаті не прибрано. Він дуже охайний. Ніколи не залишає так хати. Уявляєте? Я думала, що збожеволію. Почала дзвонити. У моїх добрих знайомих родич – заступник начальника управління внутрішніх справ. Віталій Олексійович. Ну, ви знаєте. Аж тут прибігають, кажуть – знайшли. На кладовищі, непритомного, з пробитою головою. Уявляєте? Я ледь не зомліла. Кинулася туди. У машину його. І думала – одразу в інститут травматології. Головний лікар – наш добрий знайомий. Але дорогою він прийшов до пам’яті. І – категорично – додому. Ніяких розмов. Заперечувати йому неможливо. Вдома я промила йому голову камфорним спиртом, заклеїла бактерицидним пластиром. Викликала “швидку”. Хоч він і не хотів. “Швидка” приїхала; подивилися, сказали, що більше нічого робити не треба. Тільки спокій і догляд. Можливий струс мозку.
– Ну, і що ж він говорить? Як пояснює те, що сталося?
– Каже, що вдарився головою об камінний хрест на кладовищі. І знепритомнів. Але то неправда. Він у мене такий міцний. І не міг же він, вдарившись головою, пролежати без тями на кладовищі два дні. Бо недоїдена яєчня на пательні така була пересохла – пролежала в кожному разі більше доби.
– Просто вдарившись, навряд чи людина так довго буде без тями… – повільно промовив Степан Іванович.
– І земля на одязі була свіжа! – підхопила професорша. – А там, де він лежав, усюди трава. Таке враження, що його недавно витягли з якоїсь ями і перетягли туди. Я йому кажу, а він: “Дребедєнь!” Це він у місцевого екскаваторника навчився. Підозріло це все, дуже підозріло. Я бачу, що він говорить неправду, але нічого не можу зробити. Він, мабуть, не хоче мене лякати. Він дуже самолюбний, ніколи нічого не боявся, йому незручно, що хтось звалив його з ніг, і тому не признається. Але якщо так усе залишити, там же не можна буде жити. І моє ж серце буде не на місці, коли він там сам працюватиме. Я весь час думатиму, що якісь бандити на нього напали. Я збожеволію!.. Я подзвонила Віталію Олексійовичу, розказала йому все, і він порадив мені звернутися до вас. Він вважає вас одним із кращих оперативників міста. Так він сказав.
Капітан Горбатюк почервонів і опустив очі:
– Він дзвонив мені… Хоч я й трохи перевантажений, але… спробую поговорити з вашим чоловіком.
– Тільки не кажіть, що ви з міліції.
– Я скажу, що я з Товариства української мови.
– Не жартуйте. Але треба щось придумати. Бо інакше він нічого вам не скаже.
– А я не жартую. Я таки член Товариства української мови. А ваш чоловік – фахівець із фольклору й етнографії. Отже, тема для розмови знайдеться.
– Ви ж дивіться… будьте обережні. Чоловік же нічого не знає, що я дзвонила Віталію Олексійовичу, що я звернулася до вас… Я вас благаю!
– Постараюсь… А як він себе зараз почуває? Може, турбувати його поки що не слід?
– Та ні, нічого. Трохи болить голова, але він уже працює, сидить за столом. І якби не ота ґуля, мабуть, зірвався б і полетів на конгрес.
– Тоді я йому зараз і подзвоню, – капітан Горбатюк набрав номер. – Алло! Іване Степановичу! Добрий день! Це вас турбує Горбатюк. Степан Іванович. Як бачите, майже тезко. Член Товариства української мови. Чи не можна було б з вами зустрітися, проконсультуватися. Ми тут збираємося влаштувати гурток народознавства, і без консультації спеціаліста дуже важко. Мені порадили звернутися до вас… Хто? – Горбатюк на хвилину затнувся. – 3 музею. Так-так… Директор. Можна зайти? Після третьої? Щиро дякую.
Дружина професора дивилася на нього з надією:– Я потім подзвоню вам. Увечері. Можна?
– Будь ласка. Дзвоніть додому, – Горбатюк назвав номер телефону. – До речі, не думайте, що я сказав неправду вашому чоловікові. Я справді член Товариства української мови імені Шевченка. І веду роботу серед працівників нашого райвідділу. Прикро, що міліцейський суржик став темою для анекдотів…
Чверть на четверту капітан Горбатюк піднімався сходами на третій поверх, де була квартира професора Барабаша. Ліфт чогось не працював. На площадці другого поверху він наздогнав якусь літню жінку з двома торбами в руках.
– Клятий ліфт! Кожні три дні псується! – роздратовано буркотнула жінка.
– Давайте я вам допоможу. Вам на який поверх? – капітан нахилився, беручи в неї сумки.
– Ах, спасибі-спасибі! – вищирила вона у вдячній посмішці білосніжні вставні зуби. – Це така рідкість – вихований молодий чоловік.
Степан Іванович взяв у неї сумки, що виявилися не дуже й важкими, і, пропустивши її вперед, пішов слідом.
Жінці було років за шістдесят, і навіть косметика вже не могла цього приховати.
– Добре, що хоч третій поверх. А кому на дев’ятий? Уявляєте? – вона йшла досить легко, пружним кроком. – От і все. Дякую.
Вона зупинилася біля дверей, він передав їй сумки. Сусідні були двері професорської квартири.
– О! То ви до професора! – сказала вона, побачивши, як він натискає кнопку дзвінка. – Ви не лікар?
– Ні-ні.
– Пробачте. А то вчора була “швидка”. Щось у професора сталося на дачі. Розбив голову. Це ж треба.
В цей час двері професорської квартири відчинилися і на порозі став високий, міцної статури чоловік з наклейкою на лобі.
– Здрастуйте, Іване Степановичу! – швидко промовила сусідка. – Як себе почуваєте?
– Спасибі, Маргарито Зенонівно, все нормально, – професор ввічливо усміхнувся до сусідки і глянув на капітана: – Ви до мене? Горбатюк? Степан Іванович?
– Так. Добридень! Можна? – кажучи це, капітан устиг помітити, що сусідка якось по-новому глянула на нього – наче насторожилася. А втім, – може, це йому здалося. У слідчих професійна підвищена підозріливість.
– Будь ласка! Будь ласка! – професор одступив, запрошуючи гостя.
Стільки книжок у приватній квартирі капітан бачив, мабуть, уперше. Стелажі, полиці з книжками стояли у передпокої, у коридорах, не кажучи вже про кімнати.
– Я вас слухаю. Сідайте, – професор вказав капітанові на м’яке шкіряне крісло, сам сів на стілець.
– Не мені говорити, – почав капітан Горбатюк, – яка то зараз складність навернути людей, особливо городян, до рідної мови, пробудити в них почуття національної свідомості, гордості, прищепити їм справжню любов до рідного слова. Тим, хто не втратив зв’язків із селом, у кого там коріння – батьки, родичі, – тим легше. А іншим?… Одними закликами, гаслами справі не зарадиш. Треба, мені здається, вдаватися й до хитрощів, тобто до певної тактики. Треба за-ці-кав-лю-ва-ти!.. Треба, щоб, наприклад, книжки українською мовою були не те що не гірші, а кращі, цікавіші, ніж російські книжки. І взагалі, пробуджувати цікавість до нашої історії, до культури. І от я хочу вас попросити, що би ви могли мені порадити, підказати? Хочемо зробити такий стенд, повз який важко було би пройти. Може, якусь вікторину, де були б питання, які по-справжньому захоплювали б.
– Ну що ж, справа хороша, – професор з цікавістю дивився на Горбатюка. – Побільше б таких ентузіастів! А зацікавити є чим. Оці шафи – тільки мала частина книжок з україністики, кожна з яких може бути предметом захопливої розмови. Але відразу я вам, звичайно, потрібної програми не видам. Я не комп’ютер. Дайте мені кілька днів… І я постараюся продумати…
– Звичайно-звичайно, – поспішливо сказав капітан. Був уже час переходити до справи. – Між іншим, у етнографічному музеї неприємність. Ви не чули?
– Ні. Я давненько там не був. А що таке? – спитав професор.
– Крадіжка. Викрали жіночий одяг, прикраси. Замішаний якийсь глухонімий. Так зростає рівень злочинності! Просто жах!
Обличчя професора враз закам’яніло.
– Так-так. Це неприємно… Звичайно… Але я сподіваюся, що злочинців знайдуть. Раз відомо, хто замішаний… Пробачте, – професор підвівся з стільця. – Подзвоніть мені днів за три-чотири. А зараз… у мене щось заболіла голова. Вчора я вдарився. Пробачте. – Ні-ні, це ви пробачте… Якби я знав… На все добре!..
“Що ж я не так сказав? Чому він раптом припинив розмову? Де я припустився помилки?” – стурбовано думав капітан Горбатюк, вийшовши з квартири професора.
Він на якусь мить зупинився, роздумуючи. І в цей час двері сусідньої квартири відчинилися і визирнула Маргарита Зенонівна:
– Ой, вибачте!.. Ви такий ґречний… А в мене біда: шухляда з шафи вивалилася. Сама не подужаю. Допоможіть, будь ласка. Якби Іван Степанович не трамвований… ой, хотіла сказати травмований, я б його попросила… Це хвилинна справа. Прошу!
– Будь ласка! – сказав капітан і зайшов до квартири. Квартира була велика, трикімнатна, умебльована старими, модними років сорок тому гарнітурами карельської берези, колись дорогими, а тепер уже десь потьмянілими, десь вигорілими на сонці.
Одна з шаф була відчинена, а на паркеті біля неї лежала шухляда з білизною.
– Я потягла на себе, не розрахувала, а вона взяла й вивалилася. Ще й ногу мені придавила. От бачите, тепер синець буде.
Поки він піднімав шухляду, поки засовував її в шафу, жінка говорила безугаву:
– Важко, звичайно, без чоловіка в хаті. Живу сама. Але… Завжди хтось допоможе. Світ не без добрих людей. І чоловіка поховала. І сина. Модна хвороба обох забрала. Рачок. Є, правда, онук, але такий собі, чужий. Син із дружиною розлучився ще до його народження. І невістка вийшла заміж удруге. Не хоче зі мною знатися. Отже, вважайте, нема онука. Інша на моєму місці тільки й говорила б: “Ах, яка я нещасна!” – а я, бачите, усміхаюся. А що? Нема – то нема. Все одно треба жити. Найбільший гріх, як казав Господь, – це смуток, зневіра. А я не хочу бути грішницею. Чоловік мій теж був професор, фізик-теоретик. І син учений, кандидат наук. І я сама два факультети закінчила. Люблю літературу. Але захоплююся, будете сміятися, – детективами. У мене ціла бібліотека – і Сименон, і Агата Крісті, і Чейз, і Стаут… Але чогось найбільше люблю поляків. Особливо Хмілевську. Може, тому, що я сама на три чверті полька… От спасибі! От спасибі вам, Степане Івановичу! Давно хотіла познайомитися зі справжнім професійним слідчим…
Капітанові Горбатюку довелося зробити велике зусилля, щоб не виказати подиву.
Усміхнувшись, він пильно глянув на Маргариту Зенонівну:
– А звідки ви взяли, що я… слідчий?
Вона теж білозубо усміхнулася:
– Ви заперечуватимете?
Він напружив пам’ять, вдивляючись у неї. Ні, він ніколи з нею не зустрічався, бачив її вперше.
– Ви що – екстрасенс? – знову всміхнувся він.
– Можливо. Завдяки своєму божественному походженню.
– Божественному?
– Авжеж. “Зенон”, “Зіновій” – ім’я грецького походження, від Зевс, Зевес… Але то все жарти. Просто я багато чула про вас. Позитивного. І коли Іван Степанович вас назвав, догадалася… Не помилилася?
– Ні, – відмовлятися було безглуздо.
– Скажіть чесно, – вона таємничо понизила голос, – ви гадаєте, що ота травма професора кримінального походження?
– Не знаю. Я був у нього зовсім з іншого приводу.
– Ви мені недовіряєте?
– Можете його спитати. Він навіть не знає, що я з міліції. А що ви можете сказати з приводу його травми? Ви щось підозрюєте?
– Боже збав. Я нічогісінько не підозрюю. Просто я начиталася стільки детективів, що мимоволі починаю мислити, як сищик. І тому коли після підозрілого випадку на дачі до потерпілого наступного ж дня приходить відомий у місті слідчий, то починаєш думати, що це неспроста.
– Так, ви, здається, справді начиталися детективів. Пробачте, але я мушу йти.
– Це ви пробачте, що я вас так затримала. Була дуже рада з вами познайомитися. Сердечно дякую за все, – вона усміхалася білозубо і, як здалося капітанові, переможно.
Капітан Горбатюк давно не зазнавав такої професійної поразки.
Як же тепер дивитися у вічі Віталію Олексійовичу?
“Один із кращих оперативників міста сів у калюжу, як хлопчик-початківець… Треба їхати в Завалійки. Оглянути місце події. Може, хоч якась ниточка з’явиться…”
Але поїхати у Завалійки того дня йому не вдалося.
У райвідділі його чекала несподіванка.
“Барабашка” ховається під землею, Розділ XVIII
“Здоровий бицюра!” “Тут і ваші знайомі капітани знадобилися б!”
Побачивши хлопців, Глухонімий різко загальмував і, знявши ногу з педалі, обіперся нею об землю. Хлопці так розгубилися, що не могли й ворухнутися.
Глухонімий звузив очі, люто дивлячись на них. Тоді нахилився до землі, схопив товсту гілляку, замахнувся… Тікати було пізно… Та Глухонімий не кинув, не вдарив, – перехопив гілляку другою рукою – трісь! – переломив, наче лозинку, і вищирився, коротко реготнувши…
Женя й Вітасик рвонулися разом і, не чуючи під собою ніг, дременули навтіки.
Опам’яталися вони тільки тоді, як побачили екскаватор дядька Андрія, що чихчихав на їхній ділянці.
– Чого це ви – наче за вами вовки гналися? – спитав тато. – Де це ви були?
Хлопці перезирнулися.
– На… на кладовищі, – одхекуючись, признався Женя.
– “Барабашку” шукали? – усміхнувся тато. – Ну й що?
– Глухонімого бачили! – сказав Женя.
– Якого?
– “Продавця долі”, – випалив Вітасик. – Того самого…
– …що й у кафе, – додав Женя.
Хекаючи, вони розказали про свою пригоду.
– Овва! Це вже цікаво, – сказав тато. – Що ж йому треба на кладовищі? Та ще й біля того місця, де знайшли непритомного професора?
– Ану, ходім глянемо, що це за Глухонімий, – сказав дядько Андрій, злазячи з екскаватора. І перший пішов швидким кроком. Тато рушив за ним. Хлопці, підбігаючи, щоб не відстати, по дорозі почали розказувати Андрієві про дивного “продавця долі”…
– Дребедєнь, – раз у раз кидав на ходу Андрій. – Не бійтеся. Зараз ми йому мозги вкрутимо. На мигах. Раз Глухонімий! Щоб не лякав дітей! Дребедєнь!
Та Глухонімого на кладовищі вже не було. Лишилися тільки сліди від велосипеда на стежці. – А здоровий, бицюра, – сказав тато, піднімаючи з землі переламану гілляку.
– Є сила в руках, – погодився Андрій.
Хлопці позирали мало не з гордістю – недаремно, значить, тікали, недаремно турбували дорослих.
– Навряд чи він на чиюсь могилу квіти хотів покласти. На цьому кутку давно вже не ховають. Все позаростало, – сказав Андрій. – А склеп катанкою, бачите, закручений. Щоб пацани не лазили. Усипальниця панів наших колишніх, Хоржевських. Бачите, написано навіть над дверима. По-старослов’янському.
Хлопцям, з одного боку, було й досадно, що “продавець долі” зник, що дорослі його не побачили, аз другого, – хтозна, може, й краще… Ич, яку товстелезну деревину переламав!..
– Тут, я бачу, й ваші знайомі капітани знадобилися б, – сказав тато хлопцям, коли йшли назад.
– Я теж думаю, – сказав Женя.
– Давно ми їх не бачили, – сказав Вітасик.
– Що за капітани? – спитав Андрій.
– Та дружать вони з двома слідчими, капітанами міліції, – не без гордості сказав тато. – Стільки вже пригод пережили – цілий детективний серіал. От хай самі розкажуть.
– Ану-ну! – зацікавився Андрій.
Хлопці почервоніли – і від задоволення, і від ніяковості.
– Та! Якось іншим разом! – махнув рукою Женя. Вітасик промовчав.
– Горді! – сказав Андрій.
– Не горді, а це розказувати три години треба, – наче вибачався Женя.
– Чесне слово! – підтвердив Вітасик.
– Та не задирайте носи! – гримнув тато. – А то більше не візьму вас у Завалійки.
Довелося хлопцям поступитися. І вони коротко переповіли Андрієві про свої минулі пригоди, і про таємничий голос за спиною, про історію з Вітасиком, про боротьбу з мафією; і про повторне зникнення Ципи, про захопливу подорож на пароплаві “Квітка-Основ’яненко”, і про невловимого “агента СД”, про контакти з НЛО… Андрій слухав і тільки руками розводив:
– Ну кадри!.. Кіно, та й годі!
“Барабашка” ховається під землею, Розділ XIX
“І все-таки я її знайду, цю Мадам Дисконт!”
Несподіванка, що чекала на капітана Горбатюка у райвідділі, була вся перебинтована, – визирало тільки одне око і кінчик носа, та ще опухлі губи, на яких темними струпами запеклася кров.
– Я – до вас, – через силу проговорила несподіванка, підводячись зі стільця, що стояв біля дверей кабінету.
– Будь ласка! Заходьте! – капітан відчинив кабінет. Забинтований зайшов.
– Сідайте. Слухаю вас, – капітан намагався впізнати, хто це – голос був наче знайомий.
– Втравили мене, тепер рятуйте.
Капітан знизав плечима:
– Не розумію.
– Не впізнаєте? Мене мама рідна тепер впізнати не може. Забарило я. Василь Забарило.
– Що з вами?… Хто вас так?…
– Якби я знав?… Ну й здоровило!.. Руки залізні. Удар тримає, як професійний важковик. Я проти нього – мов комарик… – Ва-ся застогнав і замовк.
– Розказуйте. Будь ласка. Все по порядку. І не поспішайте, якщо вам важко.
– Та що там розказувати… Прийшов до мене додому. Я сам живу, в однокімнатній квартирі. З дружиною розлучився, розмінялися. “Ти про що з Горбатюком говорив?” Знає вас… Усе знає… “Та, кажу, кореш мій, боксом разом займалися, Лук’яненко Жора, пропав десь, шукають”. – “То скажи, щоб не шукали більше. У карти його програли. Гастролери. І з собою забрали”. – “А ти звідки, кажу, знаєш? Ану, говори, бо…” І до нього… Спершу хук лівою, тоді аперкот. А він – хоч би що… Ну, а потім… От бугай!.. Я думав, він мене вб’є… Коли я очухався, бачу – телефону мобільного нема, й DVD-плеєра, що на телевізорі стояв… От зараза. Ну! Нащо ви мене втравили? Нащо ви до мене приходили?! – відчай Забарила був щирий.
– Як він виглядав? Опишіть, будь ласка, детальніше, – попросив капітан.
– Кажу ж, здоровий, як слон.
– А обличчя? – Він у темних окулярах був.
– Навіть після ваших хуків і аперкотів?
Вася на мить замислився:
– Не пам’ятаю… Він мені одразу – межи очі. Я потім нічого не бачив… Не письменник я, щоб описувати.
– Ну, давайте тоді подумаємо, звідки він міг дізнатися про нашу з вами розмову?
– Якщо це… у них всюди своїх людей понатикано. Навіть у вашому райвідділі.
– А ви кому-небудь говорили про нашу бесіду?
Вася знову задумався.
– Не пам’ятаю… Може, й сказав комусь із хлопців. На тренуванні. Хто Жору знав. Але наші хлопці всі залізні.
– А як ви думаєте, чому він прийшов саме до вас? Невже тільки попередити, щоб міліція більше не шукала Жору Лук’яненка?
– Гадаю, що так.
– Піклуються, значить, щоб ми не гаяли даремно часу, не витрачали зайвих державних коштів. Яке благородство!
– Не знаю, – похмуро сказав Вася.
– А не спадало вам на думку, що це – через Мадам Дисконт? Вона ж вас знає, продавала вам запчастини. І, мабуть, помітила вас на Пушкінській, коли їхала в машині з Жорою Лук’яненком. І встерегла, що ви її побачили…
– Ні-ні!.. Мадам Дисконт тут ні до чого! – вигукнув аж надто темпераментно Забарило.
“Ех, Васю, Васю, не актор ти, не Смоктуновський, не вмієш грати п’єсу, – подумав Степан Іванович. – Боїшся, і не в силі приховати цього”.
– І все-таки, хоч і ні до чого тут Мадам Дисконт, давайте продумаємо цю версію. І давайте спробуємо відшукати її.
– Не буду я її шукати! – одрізав Забарило.
– Чому? Боїтесь?
– Нічого я не боюсь. Але вплутувати чесну, невинну бабулю…
– …Яка невідомо звідки бере дешеві речі.
– Ну й що? Чому зразу вважати, що тут замішаний кримінал? Може, вона десь склади дешеві знає…
– То чому ж ви боїтесь мене з нею познайомити? їй же ніщо не загрожує.
Це була довга, виснажлива розмова. Як не переконував Степан Іванович, як не вмовляв Забарила, той тільки мотав заперечливо головою. Нарешті не витримав – вдарив себе забинтованою рукою у груди:
– Ну, не можу я! Не можу! Як ви не розумієте?!
– Вони так залякали вас?
– Я жити хочу! Жити! А не…
– Невже ви хочете купити власне життя ціною чужого?
– Я нікого не вбивав і… не… не програвав у карти.
– І все-таки я її знайду, цю Мадам Дисконт! – вперто сказав Горбатюк. – От побачите!
–
“Барабашка” ховається під землею, Розділ XX
Ще одна несподівана зустріч на кладовищі. “Як мені пощастило!.. Здається, що це він.”
І що то за такий закон загадковий – що на страшні, небезпечно таємничі місця тягне як на налигачі. Ти і боїшся, і тремтиш, і розумієш прекрасно, що краще туди не потикатися, а все одно не слухаєш інстинкту самозахисту і йдеш. Як метелик летиш на вогонь. І нічого не можеш з собою вдіяти.
Як уже казано, тато взяв тиждень у рахунок відпустки, і вони знову ночували у баби Секлети. Разом із блоками вони привезли й цемент. Андрій привіз машину піску. Кум-виконроб Іван Олександрович організував іще двох дядьків для замішування розчину (бетономішалки не знайшли), і вранці наступного дня почали класти фундамент.
І хоч це було дуже цікаво, Женя й Вітасик весь час позирали туди, у бік церкви і кладовища, де у кущах серед могил зачаїлася страшна і небезпечна таємниця…
І десь годині об одинадцятій, скориставшися тим, що тато був, як то кажуть, у пік-формі заклопотання будівництвом, вони нищечком зайшли у сусідську кукурудзу, що вже досить-таки розрослася, і чкурнули городами до кладовища.
Серця у них шалено стукотіли, коли вони наближалися до склепу. Що ближче підходили, то повільніше посувалися. І раптом завмерли, затамувавши подих. За склепом чулося якесь шарудіння, тріщали гілки. Там хтось був!..
Чекання ставало нестерпним. Ще мить – і ноги самі рвонуться навтіки…І тут із-за склепу з’явився… капітан Горбатюк.
– Ой! – вигукнули Женя й Вітасик водночас і вражено, і радісно.
Капітан кинув на них погляд і теж здивувався:
– Ти диви!.. Кого-кого, а вас я тут зустріти аж ніяк не сподівався. Ви чого тут?
– А ми тут дачу будуємо, – сказав Женя.
– А-а… – промимрив Вітасик.
– Чого раптом?
– Ой, тут таке робиться! – схопився за щоку Женя.
– Така химерія! – і собі схопився за щоку Вітасик.
– Знову химерія? Ну, ви просто ловці неймовірних таємниць! Що ж цього разу?
– “Барабашка!”
– Що ховається під землею!
І хлопці, захлинаючись, почали розказувати про таємниче зникнення продуктів із бабиного льоху, про професора Барабаша, якого знайшли отут із пробитою головою, про Глухонімого “продавця долі”, до якого літня володарка іноземної автомашини говорила звичайною мовою в придорожньому кафе “Барабашка”… І, нарешті, про квитки у театр, які невідомо яким чином опинилися в льоху.
Капітан їх не перебивав, слухав мовчки, але видно було, що розповідь хлопців його просто-таки вразила. І коли Женя простягнув йому квитки, він схопив їх так, наче то були не театральні прострочені квитки, а лотерейні, на яких випав виграш новенької машини.
– Ви собі не уявляєте, хлопці, які ви молодці! Як мені пощастило, що я вас зустрів! – не приховуючи хвилювання, промовив капітан, уважно розглядаючи квитки. – Так… на п’ятнадцяте, неділю… На балет “Лісова пісня”. Партер, третій ряд, дванадцяте і тринадцяте місця… Не використані… Та-ак… У льоху, значить… Інтересно!.. А опишіть-но, хлопці, детальніше вашого “продавця долі”.
Хлопці не шкодували фарб і емоцій.
– Так… Широкоплечий, кажете, майже квадратний?… Обличчя широке, вилицювате?… Руки довгі, могутні, долоні широкі?… Все широке?… Дуже сильний?… Чудово! Чудово, хлопчики мої дорогі!.. Здається, це він.
– Хто?
– Той, кого я шукаю.
– А чого, до речі, ви тут опинилися? Ви що, його знаєте, Глухонімого? Це злочинець?
– Думаю, що злочинець. Знати поки що не знаю. А опинився тут через професора Барабаша, через ту його травму.
– Професор заявив у міліцію? – спитав Вітасик.
– Ні, не професор. Його дружина. А професор чогось не хоче мати справу з міліцією.
– О! От бачите! Підозріло? Правда? – вигукнув Женя і, стишивши голос, сказав: – А може, професор і є “барабашка”? Га?
Капітан усміхнувся:
– Не думаю. Навряд чи “барабашка” дозволив би себе вдарити по голові, а тим більше втратив би свідомість. Професор справляє враження абсолютно нормальної людини, хоча й не позбавлений дивацтв… А давайте-но уважно оглянемо цей склеп. Дружина професора запевняє, що чоловік був перемазаний землею, до того ж свіжою, наче його щойно витягли з ями.
Капітан і хлопці почали уважно обстежувати склеп. Бур’яни й трава навколо були прим’яті, де-не-де валялися кавалки землі, але вхід у склеп був надійно зачинений – іржаві залізні візерунчасті двері кілька разів переплетені й закручені грубим дротом-катанкою. Зайти туди було неможливо. Всі могили ні цьому кутку кладовища поросли високою травою. Ніяких ям, тим більше свіжих, не видно.
Звідки міг вилізти професор, або звідки його витягали, було неясно. – Ну що ж, ходімо тепер глянемо на ваш таємничий льох, – сказав капітан. – Точніше, їдьмо.
На вулиці біля кладовища стояв мотоцикл з коляскою. Хлопці його не помітили, бо заходили з протилежного боку.
Тато був дуже здивований, коли побачив, що під’їздить мотоцикл, за кермом якого сидить капітан Горбатюк, з ним, обхопивши його руками, Женя, а в колясці – Вітасик. Хлопці сяяли.
– Доброго вам дня! Помагайбі! – привітався капітан, зупиняючись.
– Здрастуйте! Здрастуйте! – залунало звідусіль. Всі з цікавістю позирали на капітана.
– А ми про вас… здрастуйте… якраз згадували! – вигукнув тато. – Ви що – телепат?
– Збіг обставин. Приїхав подивитися на місце події, де вашого зниклого професора знайшли… А тут хлопці мені понарозказували такого, що хоч починай нову неймовірну справу.
– Так-так, – підхопив тато. – Чудеса, та й годі!
– Хочу на ваш таємничий льох глянути.
– Ех!.. А баба ж у Соколівку поїхала. Повернеться години за три, а той більше. А ключ же від льоху десь у неї. Та й незручно без господині… – тато розвів руками. – Не знаю, що робити. А треба ж було б, щоб ви глянули.
– Ну, гаразд, іншим разом… Три години чекати, на жаль, не можу. І так ледве вирвався. Справ – вище голови. Але, якщо можна, хотів би трохи з вами побалакати, – звернувся капітан до тата. – Не будемо людям заважати.
– Будь ласка! Будь ласка! – тато обняв капітана за плечі і повів у садок баби Секлети.
– Дребедєнь! – сказав Андрій.
Та й інші “люди” скривилися невдоволено. Вони були б не проти, щоб їм заважали. Кожному ж цікаво послухати, коли йдеться про щось загадкове.
Але розслідування кримінальних справ не терпить привселюдності.
Женя й Вітасик, оскільки їх не запрошували, підходити не наважились, спостерігали здаля. Тато розмахував руками, а капітан щось записував.
Настрій у хлопців був піднесений. Раз за діло взявся капітан Горбатюк – все буде гаразд.
