До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ XXI
Тринадцятий Апостол озивається знову
“Ех ти! Салага! Метушишся, а толку ніякого. Я задоволений. Я переконався, що ні фіга ви не можете, сучасні менти. Не дригайся! Я пожартував. Спи спокійно, дорогий пане Горбатюк.
Тринадцятий Апостол”.
Степан Іванович тримав у руках лист, який щойно одержав із ранковою поштою, і думав, що це має означати. Справді відбій тривоги, щире визнання Тринадцятого Апостола, що то був жарт, розіграш, чи, може… Чи, може, він злякався викриття, побачив, що вони йдуть правильним шляхом?…
Тринадцятий Апостол… Ангел…
З одного арсеналу. Але це ще не доказ.
Справжнє ім’я Ангела було Едуард Максимович Кириченко. Дактилоскопія підтвердила це.
Він “розколовся” на першому ж допиті. Оскільки був певен, що Дармовис і Боря “засвітили” його. Хоча вони клялися, що ні. Дармовис примчав учора до Ангела, мокрий від страху: міліція напала на слід, допитує Борю… А він, Дармовис, про Борю нікому ж ні слова!..
Саме у Борі на дачі Едик-Ангел і познайомився з Дармовисом. І Дармовис, сам того не бажаючи, і навів Ангела на свій магазин.
– Знав би – не зв’язувався з цими салатами! – скрипів зубами Ангел. – Ненавиджу дилетантів! У кожній справі треба бути професіоналом. Все в нашій країні губить непрофесіоналізм. Некомпетентність! І в державному плані. І взагалі…
Він іще політиканствував, філософствував. Хоча в освіті недалеко пішов від покійного сантехніка-рецидивіста Рябошапки. Едика відрахували з другого курсу фізкультурного інституту за неуспішність. Але претензії мав великі. Природа обдарувала його чудовими фізичними даними, та про духовність, моральність не подбала. На сьогодні в нього було три судимості й великі зв’язки у злочинному світі…
Капітан наказав знову привести Ангела.
Ангел прийшов заспаний і невдоволений.
– Ну то як, Едику? Пожартував, значить? Тринадцятий Апостол…
– Ви про що, начальнику?
– Не розумієш?
– Не розумію, – він здивовано моргав очима.
“Чи так грає, чи справді – не він?” – подумав Горбатюк і спитав:
– І Тринадцятий Апостол тобі нічого не говорить?
– Ні. Ангел – так. Апостол – ні. Не шийте мені зайвого, начальнику. З мене вистачить і так.
Продовжувати розмову не було сенсу. Якщо листи писав навіть Ангел, він од них зараз відмовиться. Категорично. Бо це тільки б ускладнило його становище. Зайві статті. Погроза, образи, шантаж.
Схоже, що писав таки він. Навіть слівце “салага” з його лексикону. Але нащо? З якою метою?
Ангела відвели.
Горбатюк набрав номер капітана Попенка:– Анатолій Петрович? Толю? Я знову одержав листа від Тринадцятого Апостола, – він зачитав листа. – Що ти про це думаєш?
Попенко відповів не одразу. Нарешті сказав:
– Думаю, що підстав для хвилювання стало більше.
– Я теж так вважаю. Він, мабуть, схаменувся, що писати було не слід. Зопалу написав, фанфаронський у нього, мабуть, характер, хотів щось довести, а тоді бачить, що ми навколо нього крутимося, – і назад…
– А може бути й інший варіант. Зв’язаний із тим таємничим Ноликом. Що це він написав. Він же й дзвонив тобі… А тоді хтось із дорослих, які готують катастрофу, засік його і змусив написати іншого листа.
– І таке можливе. Але – мета терористичного акту?
– Ну, зараз такий час, ти ж бачиш, на кожному кроці… І з провокаційною метою, і… стільки темних сил піднялося з самісінького дна, з мулу нашого суспільства!.. Варіантів безліч.
– Ти сьогодні після роботи – як?
– З тобою, Стьопо, з тобою! Які можуть бути розмови!
– Спасибі тобі, Толю.
–
До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ XXII
Хлопці ухвалюють рішення. “Геть, юні агенти!”
– Ну то як? – спитав Женя.
Вітасик зітхнув:
– Тато сказав, якщо я кудись рипнусь, він застосує силові методи. Сказав, що на цей раз таки застосує. Хоча він завжди тільки нахваляється, лякає. Але в нього було таке обличчя, що…
– І ти боїшся?
– Ні. Але думаєш, приємно!.. І головне, я пообіцяв, дав чесне слово.
– Я теж пообіцяв, але… Ти ж бачиш, яка ситуація. Анатолій Петрович сьогодні до кінця дня невиїзний. Вчора на своїй роботі прогуляв, все зрозуміло. Степан Іванович возиться з Ангелом. Твій тато теж не може два дні поспіль кидати роботу. А з Гординею так ніхто й не поговорив. А може, ця розмова вирішальна. Йдеться ж про якийсь тяжкий злочин, про якусь катастрофу, про можливі людські жертви.
– Я розумію, але… – Вітасик знову зітхнув.
– По-моєму, нам треба їхати, – сказав Женя. – Якщо ти не поїдеш, поїду сам.
– Ні! – категорично похитав головою Вітасик.
– Що – ні?
– Або вдвох, або ніхто.
– Значить, поїхали удвох. Я не заперечую.
– А чесне слово?
– Потім усе пояснимо, вибачимося. Вперше, чи що?
Вітасик востаннє зітхнув.
І вони вирушили.
Їм довелося довго чекати електричку. Два рейси чогось відмінили. Вони вже шкодували, що не пішли на автобус. Але автобуси в бік Троянди вдень теж ходили рідко. І вони вирішили не смикатися, чекати електричку. І приїхали у Троянду десь аж після обіду.
У Дармовисів не було нікого.
І в Гордині безлюддя.
Лише вчорашня цікава бабуся пильно дивилася на хлопців з-під долоні зі свого саду.
Але хлопці вирішили шукати Гординю без її допомоги. Здаля привітавшись, покивавши їй, вони гайнули до річки.
Хлопці оббігли весь берег, але Гордині не побачили.
Правда, для риболовлі сьогодні умов біля дачного селища не було. Оскільки купальщиків на березі було повно. Але й нижче і вище за течією, де вже не купалися, а тільки ловили рибу, Гордині не було.
– Невже даремно приїхали? – досадував Вітасик.
– Не гарячкуй. Будемо чекати. А поки що давай купатися, – запропонував Женя.
Вони довго купалися, двічі їли (вони купили на вокзалі цілий кульок пиріжків), тричі бігали до Гордининої халупи, але без жодних результатів. Його не було.
Сонце почало сідати.
І раптом Женя схопив Вітасика за руку:
– Іде!
Берегом, накульгуючи, ішов з вудочками на плечі дід Гординя. На вечірній кльов.
Вони не хотіли підходити до нього при сторонніх. Почекали, поки він одійшов у безлюдне місце і влаштувався під вербою.
– Дідусю, здрастуйте, пробачте, – почав Женя.
Дід підвів на хлопців пригаслі, вицвілі очі:
– За що пробачати? Вже нагрішити встигли?
– Та ні, просто… Ми хотіли вас спитати… Щоб ви не подумали, що це ми з… з легковажної цікавості… – Женя не знав, як делікатніше приступитися до справи.
– Це дуже важливо! Дуже! – приклав до грудей руки Вітасик.
– Ну, кажіть уже, що там таке? – в очах діда Гордині спалахнув вогник.
– А ви не гніватиметесь? Скажете? – допитувався Женя.
– Це дуже, дуже важливо! Чесне слово! – повторив Вітасик.
– Та кажіть уже, не мучте, – усміхнувся дід.
І та усмішка розв’язала Жені язик:
– Вчора зранку у вас тут із вашим гостем була суперечка… Через когось, кого ви побачили на сусідній ділянці біля залізобетонного блока… Скажіть, кого ви там побачили?…
– Це дуже важливо, – ще раз повторив, приклавши руки до грудей, Вітасик.
Дід Гординя враз спохмурнів, примружив на хлопців очі:
– А що таке? Чого ви питаєте?
– Ну… ну дуже треба, – теж приклав руки до грудей Женя.
– Кому? – свердлив поглядом хлопців дід.
– Ну… для… Для…
– Для міліції! – несподівано для самого себе випалив Вітасик.
– Що-о? – пополотнів дід. Якусь мить він не міг вимовити ні слова, потім вибухнув лайкою: – Геть! Ідіть, юні агенти, щоб я вас не бачив! Геть із моїх очей, нишпорки нещасні! – дід схопив вудочку і замахнувся.
Хлопці змушені були відступати.
– Не скажете? – вигукнув здаля Женя.
– Геть, кажу! Геть, щоб духу вашого не було! – люто затупотів ногами дід.
Вони відійшли за кущі.
– Чого він так розпалився? – винувато знизав плечима Вітасик.
– Просидів би ти двадцять років ні за що, – сказав Женя.
– Ну, я ж думав… я ж хотів, – виправдовувався Вітасик. – Хай трошки заспокоїться, ще спробуємо. Треба було йому зразу про злочин, про катастрофу…
– А якщо він сам має безпосереднє відношення до злочину?
– Чогось мені здається…
Хлопці почекали півгодини і знову наблизилися до діда Гордині.
– Дідусю, ви не кричіть, будь ласка, – якомога ніжнішим голосом почав Женя. – Ви нас не так зрозуміли. Ми ніякі не агенти. Просто готується якийсь злочин, можуть бути жертви…
– Ідіть звідси! Бо таки будуть жертви. Ідіть! – не відриваючи погляду від поплавців, гримнув дід. – Малі ви ще носа встромляти у злочини. І скажіть тим, хто вас послав, щоб вони самі приходили, а не пацанів підсилали.
– Ніхто нас не підсилав…
– Тоді не суньте носа у дорослі справи. Ідіть, не полохайте мені риби!
Було ясно, що дід нічого не скаже.
Сонце сіло, почало сутеніти. Треба було їхати додому. Що їх там дома чекало, один Бог знає.
Біля крамнички стояв автобус.
– До міста? – спитали вони в шофера, що визирав із кабіни.
– До міста.
– Скоро відправляєтесь?
– Зараз.
Хлопці перезирнулися.
– Давай?
– Давай.
Автобус був повнісінький. Стояли у проходах. Якийсь дядечко в окулярах, з борідкою, що сидів на передньому сидінні, тримав на руках величезну корзину з ягодами малини. Хлопці прилаштувалися біля нього.
Хлопці знали, що готується злочин, що може статися катастрофа, але де й коли – їм було невідомо. Капітан Горбатюк, як ви пам’ятаєте, у це їх не втаємничував.
Коли автобус рушив, якийсь лисий кремезний дідуган, що стояв біля крамнички, прощально помахав рукою. Дядечко з малиною усміхнувся і теж помахав.
До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ XXIII
До катастрофи лишалося кілька секунд…
Зникнення хлопців виявилося лише після шостої години вечора, коли батьки повернулися з роботи. Почали дзвонити один одному, передзвонили капітанові Горбатюку, капітанові Попенку і на роботу, й додому, але капітанів не було. Тож Григорій Тарасович і Василь Сергійович вирішили негайно їхати у Троянду та Завалійки.
А в цей час капітани стояли на узбіччі сьомого кілометру Південного шосе і монтували заднє колесо машини. їм не пощастило: трапився на дорозі цвях. І, як це буває, переднє колесо його підняло, а заднє піймало – наштрикнулося. Довелося ставити “запаску”. Але й “запаска” виявилася з діркою. І через кілометр знову довелося зупинитися. Становище ставало критичним. Вони були на восьмому кілометрі, до тринадцятого – п’ять. А до десятої вечора лишалося всього п’ятдесят хвилин.
Вони розраховували проїхати до тридцятого кілометра і там зупинити той заводський автобус з Троянди, що має бути на тринадцятому рівно о десятій вечора. Висадити пасажирів, зробити обшук, перевірити і супроводжувати автобус до самого міста.
І от через ті колеса могло статися непоправне…
– Голосуй! Зупиняй когось, – сказав капітан Попенко, – машину поки що доведеться кинути.
Та коли дуже треба попутку – це проблема. Особливо ввечері, коли вже стемніло. Та ще й на трасі, серед безлюддя. Капітани картали себе за те, що виїхали в цивільному. Навіть смугастий жезл, який захопив передбачливо Горбатюк, не діяв. Машини проскакували мимо, не зупиняючись. Злочинці теж користуються жезлами. Навіть іграшковими, купленими в “Дитячому світі”.
Лишалося півгодини…
І все-таки їм пощастило.
Їхала міліцейська машина. З приміського району. Лейтенант із дружиною і сержант за кермом.
– Що таке? – суворо спитав лейтенант, опустивши скло.
– Виручайте, хлопці, поламались, а треба негайно, – капітан Горбатюк простягнув посвідчення.
– Сідайте, пане капітан, – зовсім іншим тоном сказав лейтенант і відчинив дверцята. – І ви теж, добродію…По дорозі вони стисло окреслили ситуацію.
– Ясно! Допоможемо! – рубонув повітря долонею лейтенант.
– Ви вже вибачте, але… – подивився капітан Попенко на лейтенантову дружину, що сиділа поряд із ним.
Вона навіть не встигла відповісти. Лейтенант обернувся і випалив:
– Моя дружина службу знає! Як треба – і в рукопашну піде.
– Петю-у! Ну що ти! – сором’язливо затулилася рукою дружина.
– Жарт! – усміхнувся лейтенант. – Але ви за неї не хвилюйтесь. Міліцейська дружина – це… міліцейська дружина.
От уже й тринадцятий кілометр.
Горбатюк глянув на годинник. Було за двадцять п’ять десята. Він сказав:
– Давайте вийдем. А то ще проґавимо.
Вони вийшли. Дружина лейтенанта лишилася в машині.
– Це добре, що ви у формі, – сказав Горбатюк. – А то ще й не зупинився б…
Обабіч шосе був ліс.
– Зупиниться, ніде не дінеться, – впевнено сказав лейтенант. Вони пропустили дві вантажні машини, одну “Волгу” і одну іномарку. Аж от з’явився автобус.
Лейтенант став посеред дороги і підняв жезл. Автобус загальмував і спинився.
– З Троянди? – спитав Горбатюк шофера, що визирнув у вікно.
– Ні. По замовленню. Весілля обслуговую.
– Пробачте. їдьте.
Потрібний автобус вони мало не прогавили-таки. Бо він збирався обганяти той весільний, що рушав.
Та лейтенант вчасно вискочив на шосе і підняв руку. Автобус не міг одразу зупинитися.
Довелося Горбатюку підбігти.
– З Троянди?
– З Троянди, – відповів шофер.
– Одчини, будь ласка.
Передні двері розсунулися, капітан зайшов в автобус і – здивовано вигукнув:
– Хлопці? Звідки ви тут?
Женя й Вітасик так розгубилися, що не могли сказати ні слова.
І тут відбулося те, чого потім не міг пояснити жоден, хто був свідком цього.
Несподівано в дверях автобуса з’явився хлопець у сріблястому спортивному костюмі й темних окулярах.
Всі враз заціпеніли. Ніхто не міг ні ворухнутися, ні вимовити й слова.
Капітан Горбатюк признавався потім, що це було наче гіпнотичний стан…
Хлопець миттю схопив корзину з малиною, яку тримав дядечко, легко підняв її і разом із нею вискочив з автобуса. Минуло ще кілька секунд заціпеніння.
І раптом у лісі спалахнув величезної сили вибух. Всі разом зойкнули. Заціпеніння минуло. Горбатюк зиркнув на годинник – було за чверть десята. І тут відчайдушно закричав отой дядечко в окулярах і з борідкою:
– Жах! Дядя Саша! Неймовірно! Він хотів мене вбити!
До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ XXIV
Кат
Капітан Горбатюк одразу впізнав його. Це був племінник полковника Силенка, з яким він їхав колись у поїзді, – Васючок, Василь Мартинович.
– Ходімте, ходімте швидше! – капітан вивів приголомшеного Силенкового племінника з автобуса. Розпитувати у переповненому салоні було неможливо.
Якась легкова машина щойно під’їхала до автобуса і тепер поквапливо розверталася.
– Це він! Він! Його “Жигулі”! – скрикнув Василь Мартинович. – Хотів переконатися, що…
Лейтенант підскочив до міліцейської машини:
– Тоню! Вилазь швидше! – і, поки дружина вибиралася, гукнув капітанові: – Доганяйте! А я оформлю протокол, перепишу свідків. Перепелюк! Викликай наряд!
Вони ще не встигли залізти в машину, а сержант Перепелюк уже викликав по рації оперативників.
“Жигулі” розвернулися і рвонули з місця.
Племінник від розпачу втратив рухливість, застряв у дверцятах, і сержант Перепелюк зміг натиснути на газ лише через півхвилини.
“Жигулі” одірвалися метрів на п’ятсот.
Але сержант був професіоналом. Відстань почала скорочуватися.
– Яка причина? – спитав капітан Горбатюк Василя Мартиновича.
– Жах!.. Неймовірно!.. – бурмотів той, не відповідаючи. Розпитувати зараз не було сенсу.
“Жигулі” знову почали відриватися.
– Жме сто сорок!.. Ризикує! – зціпивши зуби, процідив сержант.
І тут…
На узбіччі, займаючи півдороги, стояв рефрижератор. А назустріч рухався чи то МАЗ, чи то КАМаз, одне слово, важка вантажна машина.
– Згрупуйтеся! – вигукнув сержант і натиснув на гальма. “Жигулі” не змогли проскочити і на шаленій швидкості врізалися в рефрижератор. Вибухнули і спалахнули, як свічка.
Міліцейська машина зупинилася, під’їхавши до палаючих “Жигулів” майже впритул.
– Він сам здійснив вирок! – сказав Василь Мартинович, похиливши голову.
…Розмова відбулася за годину. Коли всі формальності, пов’язані з дорожньою катастрофою, були вже позаду, і вони їхали в місто.
– Мені важко говорити про це… Все-таки рідний дядько. Хоч і не по крові. Його дружина була рідною сестрою моєї матері. Три роки тому померла. Від інсульту. Півтора року пролежала без руху. Я доглядав її. Дядя Саша відмовився. Посилався на алергію… Вона боляче переживала це. І якось, уже перед смертю, розповіла мені… Вони все життя приховували це навіть від найближчих родичів. У тридцять сьомому році він працював в органах. І… виконував вироки… Розстрілював. Був катом, одне слово… Скажете, система зробила його катом? А між іншим, у 1658 році воронезький воєвода, сповіщаючи царю Олексію Михайловичу, що в нього помер кат, писав: “На Воронеже вольных людей в заплечные мастера никово нет”. Навіть тоді, у “смутні часи”, на цю високооплачувану посаду ніхто не йшов… – він якусь мить помовчав, зітхнув тяжко. – І це ж іще не все… Під час війни дядько потрапив в оточення, опинився в полоні. І… став катом ще й у німців. Рятуючи власну шкуру, знову своїх розстрілював… Жах якийсь! Волосся дротом береться!.. Був колись нарис у газеті. Наче про нього… Так само вдалося приховати від усіх. Після звільнення воював, став кадровим військовим… Лише тітка знала. Проговорився їй колись сп’яну. Після тітчиної смерті він відчув щось… Пронизував мене своїм колючим поглядом. Та я нічого не говорив. Ні словечка. А йому почало здаватися, що я чекаю його смерті. Щоб успадкувати дачу, машину, гроші, усе майно. Своїх дітей у них не було. Якось він навіть сказав: “Тільки не здумай мене отруїти. Я залишив листа, що в разі моєї наглої смерті звинувачую тебе у вбивстві”. Наче жартував… Але ця підозра стала, мабуть, у нього манією. І він вирішив позбутися мене. І не пожалів ні безвинних людей, ні дітей, нікого. Був і лишився вбивцею, катом…
– Невже він розраховував, що слідство не встановить, в якому місці стався вибух, хто був в епіцентрі? – знизав плечима капітан Горбатюк.
– Тут уже, по-моєму, як то кажуть, “клініка”, психічне переродження. Маніакальне бажання кривавого ефекту. Видно, таке минуле не могло пройти безслідно для психіки. “Чи не тому й ті листи до мене?” – подумав Горбатюк. І пригадалася йому їхня розмова у поїзді. Про сталінські репресії. Він, Горбатюк, говорив тоді:
– Сталін злочинець ще й тому, що нищив у народі віру у справедливість суду, у чистоту рук правоохоронних органів. Ті руки були по лікоть у крові. І народ не вірить, що наші, молодих, руки можуть бути чистими…
– А ви хочете бути чистенькими, благородненькими?! – в очах полковника сяйнула лють. – Згоден, помилки траплялися. Сталін сам визнавав і карав винних, але він створив велику державу, врятував світ від фашизму…
Горбатюк подумав тоді, що він звичайний сталініст, яких багато серед старшого покоління, що все життя поклали на зміцнення і возвеличення системи. А він, виявляється, був ще й катом. Який, може, й діда Микиту Яковича розстріляв власноручно.
Кривавий Тринадцятий Апостол!
До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ XXV
Спасибі тобі, Нолику!
Огляд місця в лісі, де стався вибух, слідів загадкового Нолика не виявив жодних. Отож доводилося констатувати, що він не загинув, не постраждав. Просто зник.
Яким чином він опинився там, у лісі, було таємницею. Як він відчув, що в корзині з малиною вибуховий пристрій з годинниковим механізмом і що до вибуху лишилися секунди – теж було незбагненно. Хто він такий? Звідки? Куди зник?
– На мою думку, маємо справу з істотою незвичайною, – сказав капітан Попенко. – Він назвав себе Ноликом. Мабуть, жартома. Певне, знає, що ми називаємо літаючі тарілки – НЛО. Може, й інопланетянин… Причому з планети, маса якої набагато більша за масу Землі. Цим можна пояснити його стрибки. Ви ж знаєте, як на Місяці стрибали американські астронавти. І те, що його кросівки хлопці не могли підняти. Підошва з надважкої речовини. Щоб він міг нормально ходити по землі. А коли треба було стрибнути – роззувся.
– А його здатність відчувати, передбачати злочинні наміри? – спитав Женя. – Ну, такими якостями володіють навіть звичайні земні люди, – сказав Анатолій Петрович. – Варто хоча б згадати французького лікаря Нострадамуса, який жив у шістнадцятому сторіччі і передбачив багато історичних подій аж до сьогоднішнього дня. Або нашу вітчизняну теософку Блаватську. Або Вангу з Болгарії. Та й про віщунів-тахіонів скільки писалося!..
– Так, видно, недарма існують гіпотези і про паралельні світи, про живі субстанції з інших вимірів, – сказав капітан Горбатюк.
– І про те, що вони стежать за розвитком нашої цивілізації і навіть оберігають нас, – додав капітан Попенко.
– А в підземеллі він ховався, мабуть, тому, що йому за жаркий температурний режим нашого літа, – сказав Григорій Тарасович.
– Може, тому й тюбик розтанув, – усміхнувся Анатолій Петрович.
– Хто б він не був, але він урятував нам життя… Усім, – сказав Вітасик. – І я вдячний йому за це.
– Так. Якби не він, була б таки катастрофа, – зітхнув Степан Іванович. – Позаяк полковник вирішив прискорити її на чверть години…
– Спасибі тобі, Нолику! – сказав Женя, подивившись чогось угору, на небо.
І раптом він почув слова: “Будь ласка!” Вони прозвучали не вголос, а подумки.
Женя глянув на Вітасика, потім на капітана Горбатюка, капітана Попенка, Григорія Тарасовича, свого тата… І зрозумів, що вони теж почули ці слова.
Бо вони всі разом усміхнулися.
І всім їм стало радісно.
Завжди стає радісно, коли смертельна небезпека минає.
1
Нівелір – геодезичний інструмент для визначення різниці висот двох будь-яких точок земної поверхні (прим. ред.).
