Таємничий голос за спиною, Розділ IX
Женя відмовляється від свідчень. “Версія-то вірогідна, але трохи безглузда”
Капітан Горбатюк подзвонив уранці, о пів на восьму.
– Вибачте, що так рано турбую. Як Женя?
– Ще спить, – сказав тато: він узяв трубку.
– Не будіть його, хай одіспиться. І до школи хай сьогодні не йде. Я подзвоню директору. Що він розказував?
Тато переповів те, що розказав уночі Женя.
– Гм… Ви коли йдете на роботу?
– О восьмій.
– А дружина?
– Теж. Одночасно.
– Я за двадцять хвилин буду. З вашого дозволу. Мені треба обов’язково поговорити з Женею. Якомога раніше. І не хотілося б його будити.
– Ви гадаєте, він говорив неправду?
– Не знаю. Але хотів би знати. Це дуже важливо.
– Ви думаєте, йому щось загрожує?
– Не хвилюйтесь. Ми зробимо все, щоб відвести загрозу.
– Ви ж розумієте…
– Я вас розумію. Не будемо гаяти часу. Я їду. З вашого дозволу?
– Будь ласка! Будь ласка!
Капітан Горбатюк приїхав за п’ятнадцять хвилин.
– Пане капітан, дорогий мій, ми так хвилюємося! – кинулася до нього мама. – Може, мені не йти на роботу?
– Спокійно йдіть. Не хвилюйтесь. Не бійтесь. Я ж не приватна особа. Я на службі. І служба моя полягає в тому, що я відповідаю за безпеку громадян. У цьому конкретному випадку – за вашого сина. І за вас теж. Зробимо все можливе.
Коли батьки пішли, капітан Горбатюк сів біля телефону і, намагаючись говорити півголосом, почав надзвонювати. Він дзвонив кілька разів – одним щось пояснював, просив дозволу, іншим наказував.
– Женя прокинувся якраз тоді, коли капітан закінчив усі розмови і, прочинивши двері, зазирнув до його кімнати. Двері рипнули, і Женя прокинувся. Побачивши капітана, він широко розплющив очі:
– Ви?!
– Я! Доброго ранку, шукачу пригод!
– Доброго ранку… А чого?…
– Ще питаєш! Сполошив усе місто!.. Ну, розказуй, що в тебе за одиссея була вчора.
Женя розказав те, що й батькам, навіть тими ж самими словами.
– Та-ак… Гультяї, значить… з-за кордону… З заробітків… Грошики прогулювали… А одному ти братика молодшого нагадав… Ясно!.. Ну, а якихось виразів характерних, словечок жаргонних ти не запам’ятав? Як вони говорили? Нормально?
– Нормально, по-моєму…
– Ану, подивись мені в очі, Женю!
Женя кинув на капітана збентежений переляканий погляд.
– Ти говориш неправду, Женю. Все було не так. Все було по-іншому. Тебе посадили в машину і кудись повезли. І щось розпитували. І залякували. Сказали, що як ти скажеш, вони помстяться. І не так, може, тобі, як твоїм батькам.
– Звідки ви знаєте? – прохопився Женя.
– Знаю я тільки тепер, після твоїх слів. А раніше здогадувався.
– Ні! Ні! Я нічого не сказав. Ні! – Женя заплакав.
– Не плач. Якщо ми їх не знешкодимо, ти боятимешся все життя. А може, вони ще й втягнуть тебе у свої справи, і ти станеш карним злочинцем. А це – чи не найбільше горе для батьків… Та й для самого тебе. Що вони тебе питали? Чим цікавилися?
– Не треба! Не питайте! Я нічого не скажу! Не треба! – Женя затулив долонями обличчя.
– Ну, заспокойся. Як не хочеш – не кажи. Це твоя справа.
– Я… не міг інакше, – тихо сказав Женя.
– Очевидно, вони сказали, що це стосується долі Вітасика… – не стільки спитав, скільки ствердив капітан. Женя не відповів, але й не заперечив.
– Зрозуміло… Тільки за цієї умови ти міг погодитися законтактувати з ними… Але що їм було треба від тебе?… Поміркуймо, капітане! – сам до себе звернувся Горбатюк, наче Жені й не було в кімнаті. – Що їм, по-перше, було відомо про Женю? Що він зустрів на горі Шипулю, який зазирав у бінокль до вікон Граціанських, і що побіг і сповістив про це у райвідділ, мені… Якщо б вони хотіли просто за це помститися йому, вони б це зробили. Отже, їх щось цікавило. Що?… Логічний висновок лише один – Граціанські. А точніше – тато Граціанський. Борис Борисович. У мережі якого працює Шипуля. Що ж міг знати Женя про тата Граціанського? Це врешті не має принципового значення. Головне те, що їх цікавить Граціанський, начальник торговельного відділу великої мережі, через яку проходять велетенські гроші… Можна гадати, що вони шантажували Граціанського, вимагали від нього щось, погрожували, а він забрав жінку, сина, сів на машину і гайнув світ за очі, втік. Може таке бути? Вірогідна версія?
Женя мовчки знизав плечима.
– Версія-то вірогідна. Але вчинок Граціанського в такому разі трохи безглуздий, – зітхнув капітан. – Куди він може втекти? Навіть маючи гроші в банку, надовго не втечеш. Рано чи пізно доведеться звертатися до міліції… А може, сталася трагедія? Може, вони одважилися на страшніший злочин і цікавляться, чи не натрапила міліція на слід…
Женя розгублено закліпав очима.
– Ну, гаразд… Не будемо гадати. І мучити тебе більше не буду. Якщо ти, подумавши, захочеш щось мені розказати, подзвони, телефон знаєш, – капітан підвівся. – Снідай, відпочивай, готуй уроки. Про школу не турбуйся. З директором я домовився, що ти до школи сьогодні не підеш, батьки теж у курсі справ. Про те, що з тобою сталося вчора, нікому не кажи. Про це знаємо тільки ти, я, твої батьки, дехто в міліції, ну й “вони”, звичайно. Навіть директорові я нічого не казав, щоб не хвилювати даремно. Отже, якщо подзвонять із класу передати, що задано, скажеш, – після тих переживань, усім відомих, погано себе почуваєш, болить голова, батьки залишили тебе вдома… І ще раз тебе попереджаю: будь обережний, нічого сам не розслідуй, нікуди не ходи, сиди вдома, в разі чого – дзвони. Бувай здоровий! – капітан міцно, як дорослому, потиснув Жені руку й пішов.
Таємничий голос за спиною, Розділ X
“Полтергейст”. “Чекаю тебе у Хрястові на західній платформі!” Спогади про Тернаву. Неймовірна несподівана зустріч
Телефон деренчав, не вщухаючи. Тато й мама дзвонили через кожні двадцять хвилин, півгодини. Двічі дзвонив капітан Горбатюк, дізнавався про самопочуття, про справи. Але питань про вчорашню пригоду не ставив. Дзвонила класна керівничка Клавдія Василівна, дзвонила староста класу Оксана Фіцелович (диктувала, що задано). А під кінець подзвонила навіть Регіна Ігнатіївна. Женя зовсім розгубився – вперше в житті він розмовляв по телефону з директором школи.
Все це було десь до другої години дня.
Після другої телефон замовк. Навіть тато з мамою зробили перерву, мабуть, уже заспокоїлись.
Готувати уроки Женя, звичайно, не міг. Він сидів біля вікна, дивився на вулицю і думав про свого друга Вітасика Дорошенка.
Де ж він усе-таки подівся?
Три дні, як про нього ні слуху ні духу.
Звичайно, багато в житті таємничого й незбагненного. Все частіше й частіше то в газетах і журналах, то на радіо й телебаченні з’являється цілком серйозна, достовірна інформація про просто-таки містичні явища: про те, що, наприклад, у місті Нижньому Новгороді в одній із квартир раптом почали самі собою рухатися й падати шафи, на очах у людей із неймовірною швидкістю почав бігти вперед настінний годинник, а на підлозі невідомо звідки почали з’являтися калюжі води. А у Москві в одному жіночому гуртожитку завівся домовик, який розмовляв із дівчатами, переставляв їхні речі. Навіть телепередача про це була.
І в Одесі на вулиці Бабеля “Барабаш” з’явився, теж домовик.
До цієї справи нарешті серйозно взялися вчені, з’явилася творча лабораторія “Інверсор”, що досліджує всі ці явища методами, яких традиційна наука не визнає.
До речі, оте падіння шаф і загадковий гармидер у квартирі було відоме з давніх-давен, і навіть має вчену назву “полтергейст” – “галасливий дух”.
Отже, таємниче зникнення Вітасика Дорошенка, можливо, й пояснюється отими загадковими, наукою ще не доведеними причинами. Але де він усе-таки подівся?
І зникнення сім’ї Граціанських, і Шипуля, і викрадення самого Жені – не може бути все це цілком випадковим збігом. Воно напевне має якийсь взаємозв’язок.
“Організована злочинність”, “мафія” – страшні жахливі слова, від яких перехоплює подих, холоне в грудях.
Позавчора увечері батьки Жені півтори години говорили по телефону з Вітасиковими батьками. Заспокоювали, як тільки могли. Але хіба можна знайти слова, щоб заспокоїти батьків, у яких пропала дитина? Жені було щиро шкода своїх маму і тата (спершу говорила мама, тоді тато), що вони так стараються і так у них це погано виходить. Мама сама ледь не плакала, а в тата тремтів і зривався голос. Весь час вони тільки й повторювали: “Ну, не хвилюйтесь!”, “Візьміть себе в руки!”, “Все буде гаразд!”
І хіба можна не хвилюватися в такій ситуації, і чи легко брати себе в руки й вірити, що все буде гаразд, коли навіть міліція, здається, розгубилася і не може дати собі ради. В міліції теж люди, а не чарівники. Це сказав, зітхнувши, тато, коли поклав трубку…
Раніше Женя якось не замислювався над своїми стосунками з Вітасиком Дорошенком. Уже шість років вони сидять за однією партою – з першого класу. Як посадила їх учителька молодших класів Оксана Іванівна у перший день, так і сидять. Тому й дружать. Тому й ходять один до одного додому, разом готують уроки, разом у кіно бігають, телевізор дивляться, гуляють. Женя навіть думав колись, що якби Оксана Іванівна посадила його з Шуриком Дармовисом або Вовою Сорокою, він дружив би, мабуть, з Шуриком або з Вовою…
Женині думки обірвав телефонний дзвоник.
Він узяв трубку:
– Алло! Я слухаю!
– Женя? Ой, як добре, що ти вдома. Тільки не перебивай, бо у мене лише гривня, щоб подзвонити. Остання. Більше нема. Негайно приїдь до Хрястова. І візьми гроші на дорогу для мене. Як у тебе нема, позич у Марії Василівни. Чекатиму тебе на західній платформі. Тільки про те, що я дзвонив, не говори нікому. Чуєш? Нікому. Ні в якому разі! Бо я… – почулося коротеньке “пі!” – і розмова перервалася.
Женя не встиг сказати ні слова. Він закам’янів із трубкою у руці, вражений, наче громом.
То був голос Вітасика Граціанського! Але чому Граціанський подзвонив саме йому, Жені? Вони ж не тільки не дружили, а навпаки. Граціанський чудово знав його й Дорошенкове ставлення до себе. Дивно!.. І звідки Граціанський знає про Марію Василівну? Марія Василівна була сусідкою Жені Киселя. Колись Женя й Вітасик позичили в неї червінець на кіно, у їхньому кінотеатрі демонструвався тоді потрясний детектив. Про ту позичку знав тільки Вітасик Дорошенко. Значить, він сказав Граціанському. Вони пропали разом, і з Вітасиком щось трапилось. Тому подзвонив Граціанський. Треба негайно їхати!
Але… Як же бути з капітаном Горбатюком? З татом, із мамою? Якщо після вчорашнього він знову зникне, батьки просто збожеволіють від хвилювання. “Тільки про те, що я дзвонив, не говори нікому! Нікому! Ні в якому разі!”
Що ж робити?
Женя нервово ходив по квартирі.
“Негайно приїдь до Хрястова!”
Негайно – це, значить, треба вже зараз бігти на вокзал.
Що робити? Що робити? Не говорити капітанові?
А може, це пастка? Може, його знову хочуть заманити, викрасти і… Але він же нічого не сказав, зберіг таємницю свого викрадення, як вони вимагали…
І якщо справді йдеться про долю друга, а він вагається? А час іде…
Значить, так: якщо капітан на місці, у своєму кабінеті, він скаже, а якщо не на місці – ну що ж… У нього є виправдання: негайно – це негайно, чекати він не міг.
Капітана на місці не виявилося.
З грошима проблем не було. У кишені лежало тридцять гривень, які лишилися від тої полтини, що йому тицьнув “незнайомець” – двадцятку він заплатив за таксі. Батьки категорично відмовилися брати у нього ті гроші.
Женя сів писати їм записку:
“Любі мамо й тато!
Тільки, будь ласка, не хвилюйтесь. Я вас дуже прошу. Все буде гаразд. Я мушу негайно виїхати до Хрястова. Подзвонив один із тих, хто зник, і просив приїхати. В нього немає грошей на квиток. Капітанові скажіть, що я дзвонив, але його не було. Ще раз не хвилюйтесь.
Цілую. Женя”.
Він залишився задоволений тим, що написав: і Граціанського не виказав, і пояснив батькам причину свого зникнення. Тим більше він їхав не кудись, а саме до Хрястова. Це вже було не вперше в його житті. І батьки не повинні особливо хвилюватися.
Коли він сидів уже в електричці, йому в усіх подробицях пригадалася ота його перша мандрівка.
Цього літа Женя поїхав до родичів у Скадовськ. Думали, що він пробуде там два місяці – місяць із татом, місяць із мамою. Але він пробув лише місяць із татом і повернувся назад. Через, так би мовити, екологічну обстановку. Море біля Скадовська було забруднене, купатися забороняли, то чого ж там товктися на березі? Дома його чекав лист від Вітасика Дорошенка. Вітасик відпочивав із батьками у пансіонаті енергетиків на околиці Хрястова на річці Тернаві. Запрошував до себе. Розхвалював Тернаву на всі заставки – і яка річка прекрасна, і ліс біля неї, а в лісі гриби, ягоди і соснові шишки, і як прекрасно купатися (“краще, ніж у морі”, за словами його тата-енергетика), і човни, і водні велосипеди… Одне слово – “Ялта для бідних” (як знову ж таки сказав його тато-енергетик).
Женя показав листа батькам. Батьки з листа посміялися, особливо зі слів “Ялта для бідних”, але їхати не погоджувались.
– Знаю я ці пансіонати. Кімнатки, як купе в поїзді, – сказав тато. – Не те що гостей приймати – самим ніде повернутися.
Але Женя так канючив, що мама врешті погодилася:
– Ну гаразд, у неділю вранці поїдемо, щоб увечері повернутися.
Взяли квитки туди й назад і поїхали.
На Тернаві справді усім сподобалося – і Жені, і татові з мамою.
Дорошенки запрошували приїздити ще, Киселі дякували, але наступної неділі, коли Женя нагадав про Тернаву, мама сказала:
– Ні, не поїдемо. Незручно набридати. Вони, певна річ, люди чемні, виховані, гостинні, але ви ж бачили, скільки в них було зайвих турбот через нас. Люди приїхали відпочити, а приймати гостей – не відпочинок. Не поїдемо!
І скільки Женя не канючив, мама була тверда й непохитна, як скеля.
Тато у Жені був м’якішій за маму.
Та коли тато заїкнувся: “А може, хай сам з’їздить. Дорогу вже знає. Я в його роки…” – мама таку блискавицю метнула очима на тата, що Женя подумав: “Зараз буде грім!”
І за всіма законами природи за блискавкою загриміло:– Та ти що?! Та Боже збав! Щоб я пустила дитину саму аж у Хрястів? Ти бачив, які в електричці ханиги картами ляпають?! А цигани… Стільки буває різних страшних випадків! Ти що?
– Та я… – почав був тато.
– Ти себе з ним не рівняй! Ти ріс без батька, на вулиці, був хуліганом… Ти…
“Хуліган” – тато безпомічно усміхнувся, поправив окуляри, махнув рукою і припинив дискусію.
У той-таки день Женя одержав листа від Вітасика:
“Привези, будь ласка, свого м’яча волейбольного. Мій луснув”.
Вітасик не сумнівався, що Женя приїде.
І Женя вперше у житті одважився на втечу з дому. Звичайно, якби не татові слова, він би ніколи… А так… Тато начебто благословив його.
Коли Дорошенки несподівано побачили на пляжі самого Женю з волейбольним м’ячем і дізналися, що він приїхав без батьків, реакція була неоднозначною. Тато реготав, мама розгублено сплескувала руками, а Вітасик аж підскакував від захоплення. Мама негайно схопила Женю за руку, дала йому мобілку й наказала мерщій дзвонити батькам.
І через дві години батьки Киселі вже були на Тернаві. І хоч мама заплакала, а тато одважив Жені добрячого потиличника, і в маминих, і в татових очах (особливо татових) був не лише осуд, але й щось подібне до схвалення, а може, навіть і гордості… Тато колись казав, що людину характеризують не стільки слова, скільки вчинки…
Все це згадував зараз Женя, дивлячись у вікно електрички, повз яке мелькали знайомі вже станції. Іванівка… Соколівка… Заводська… Черешеньки… Журавлиний Брід…
Проїхали озеро, на березі якого стояв “Запорожець” і двоє дядечків купалися (хоч уже й початок жовтня). І от нарешті – Хрястів.
Станція, обабіч якої дві платформи – ліворуч західна, праворуч східна.
У Жені калатало серце, коли він виходив на західну платформу.
Платформа була чогось майже безлюдна. Якась бабуся куняла на клумаках під стіною та двоє військових розмовляли біля газетного кіоску.
Граціанського не було.
З-за рогу вийшов здоровань із рюкзаком. Женя бачив тільки його спину. Йому здалося, що то Шипуля. “Заманив! – похололо у Жені в грудях. – Зараз схопить і…”
Він кинувся до кіоску де розмовляли військові.
І враз у вікні залу для чекання мелькнула голова… Вітасика Дорошенка. Женя отетерів.
Вітасик махав Жені рукою і показував у бік входу до вокзалу.
Женя на мить обернувся – здоровань із рюкзаком, зовсім не схожий на Шипулю, перетинав колію. Женя кинувся до входу.
З дверей назустріч йому вибіг його друг Вітасик, радісний, живий і неушкоджений.
– Ти?! – тільки й спромігся вигукнути Женя.
– Здоров! – Вітасик з усієї сили ляснув його по плечу, але Женя навіть не відчув болю.
– А… а де Граціанський?
– Нема!
– Як? Він же мені дзвонив по телефону, призначив тут побачення.
– То я дзвонив.
– Що?! Я сам, на власні вуха чув…
– Усе правильно. Але то був я. Зараз усе розкажу. Тільки спершу подзвоню мамі. Своїм голосом. Щоб не хвилювалася більше. Давай гроші.
Женя вишкріб усі гривні з кишені.
– Ходімо дзвонити.
Вони вскочили у вокзал, підбігли до маленької кімнати, де містилося відділення зв’язку, розплатилися, й от уже Вітасик кричить у трубку автомата, що висить на стіні.
– Мамо! Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Я зараз приїду!
Навіть Женя почув, як одчайдушно скрикнула у трубці Вітасикова мама:
– Вітасику! Синку! Де ти?
– У Хрястові. І Женя поряд зі мною. Все гаразд. Я живий-здоровий, цілий-неушкоджений! От хай Женя скаже. Передаю йому трубку.
Женя схопив трубку і закричав:
– Цілий-цілий! Здоровий! Усе на місці. Не хвилюйтесь. Зараз сідаємо на електричку і їдемо. Зараз їдемо. Не хвилюйтесь.
Але одразу сісти на електричку у них не вийшло. Два рейси чогось одмінили, і найближча електричка була тільки через годину сорок хвилин.
– Ну так що, що ж трапилося? Де ти був? Що значить твоє зникнення? – накинувся Женя на Вітасика.
– Стривай! Не гарячкуй! Зараз розповім. Усе по порядку.
Таємничий голос за спиною, Розділ XI
“Ой!” – сказав Женя Кисіль. Бо ж було чого ойкати. “Ходімо у кіно!” Дзеркало. Потрясіння. “Не хвилюйся!”
Так от, сталося це у суботу на великій перерві. Настрій у мене був поганючий. І з тобою посварився, наговорив ти мені такого, що… хоч і справедливо, може, а все одно… І… Підійшов я до Милочки Петриківської, стояла вона біля вікна сама.
– Що, – кажу, – скучаєш? Давай, я тобі анекдот розкажу… Тільки що Стасик Іванець приніс… Летіли на літаку американець, француз і наш, українець…
– Пхе! – перебила вона мене. – Дуже мені потрібен ваш анекдот! І одійшла. Тоді бачу: підходить до неї Вітасик Граціанський. Чую:
– Слухай анекдот. Летіли на літаку американець, француз…
І вона так уважно слухає, тоді як зарегоче:
– Ой! Здорово!
Так мені стало кепсько… Пішов я у двір, щоб їх не бачити. Тинявся-тинявся, забрів у куток безлюдний, що за спортмайданчиком, біля сараїв. Аж чую раптом голос за спиною:
– Що – заздриш? Хотів би бути на його місці?
Обернувся я – і похолов. Ззаду не було нікого.
(“Ой!” – сказав у цьому місці Женя Кисіль. Але пояснювати того “ой” поки що не став. Вітасик це відніс виключно за рахунок враження від своєї розповіді і спокійно вів далі).
Тоді знову чую:
– Не дивуйся і не обертайся. Ти мене не побачиш. Слухай тільки. Можу тобі це зробити. Спершу на три дні. А як сподобається – назавжди. Подумай. Даю тобі часу до кінця уроків. Як вирішиш, зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш тільки одне слово: “Згоден!”
І замовк.
Знову я обернувся. Нікого.
Тільки почув, як зацокотіли раптом, віддаляючись, копита.
Аж тут і дзвоник на урок задеренчав. Побіг я у клас.
До кінця уроків тільки й думав, що то таке було. Розіграв мене хтось, чи що. Сховався за живоплотом і говорив. Але ж таке було враження, наче за самісінькою спиною стояв. І голос не хлопчачий, а дорослий, басовитий. Чого б це дорослий мене розігрував?
Хто ж це міг бути?
Якийсь казковий чарівник?
Чарівники бувають лише в казках. А у нас реальне життя.
Може, вчений якийсь. Гіпнотизер. Спеціаліст яких-небудь телепатичних наук. Хіба мало різного незнаного й дивовижного, невивченого в природі. Оно нещодавно у програмі “120 хвилин” я сам чув про випадок з німецьким підводним човном, який на дні океану, на глибині кількох кілометрів, де нічого живого нема, схопила й тримала, не відпускала невідома істота. А екстрасенси! А телекінез… А Бермудський трикутник! А отой “полтергейст”, про який ми з тобою недавно говорили! Яких тільки див нема на світі.
Може, якийсь учений досліди проводить. І я ще, чого доброго, в історію вітчизняної науки увійду, прославлюся на весь світ.
В усякому разі нічого загрозливого я у тому таємничому голосі за спиною не відчув. Добрий був той голос. І зовсім не страшний.
Думав я, думав і нарешті вирішив: а чому б не погодитися? Що я втрачаю? Три дні побути на місці Вітасика Граціанського – погано, чи що? Мати джинси “Левіс”, кросівки “Адидас”, японський годинничок, найкращий плеєр – це ж здорово!
Як це все буде, я собі не уявляв, – чи примусить учений-гіпнотизер Граціанського все те мені віддати, чи як, – хтозна. Але дуже мені вже закортіло. І я вирішив: коли закінчаться уроки, погоджусь.
“Зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш…” А як же він знатиме? Мабуть, за допомогою складної апаратури встановив зі мною контакт на відстані… Ну, що ж! Спробую! Тільки виберу таке місце, де ніхто за кущами не стоятиме і з-за рогу не спостерігатиме.
Якщо це хтось пожартував, тоді просто нічого не буде, а якщо справді, то…
І от як закінчилися уроки, почекав я, поки розійшлися трохи учні, і заскочив у туалет на третьому нашому поверсі. Були там спершу одинадцятикласник Валера Лобуренко, Вася Таратута з шостого “А”, семикласник Гриша Свистуненко. Тоді один за одним повиходили. Сам я лишився, один. Переконався, що нікого нема, набрався духу й кажу вголос, але тихо:
– Згоден!
Аж чую за спиною:
– Молодець! Не побоявся. Тепер тримайся!
Той самий голос.
Потемніло у мене в очах на мить, наче хтось по кумполу вдарив. І таке враження, немов шкіра вся з мене злізла враз – лоскотно-лоскотно стало по всьому тілу. Дивлюсь – внизу на ногах уже не мої черевики місцевої взуттєвої фабрики, а кросівки адидасівські. І джинси фірмові. І годинник японський на руці. І плеєр на шиї.
Аж подих перехопило. Оце так! Тю! І така мене радість зненацька охопила, що я тобі передати не можу.
Вискочив я з туалету. Бачу – ти біля вікна стоїш.
Помітив мене, скривився презирливо й очі одвів. “Ах, думаю, одвертаєшся, кирпу гнеш! Не хочеш миритися? Ну й не треба! Ну й одвертайся!” І пішов собі.
Вийшов зі школи. Дивлюсь – стоїть на розі Милочка Петриківська. Глянула на мене і раптом усміхнулась. Не пихато, зверхньо, як завжди, а привітно, лагідно.
Підходжу.
– Що, – кажу, – чекаєш когось?
– Та ні… просто так… А ти, Вітасику, у який бік? – і очима тільки стрель кокетливо.
– Отуди! – показую.
– О! І мені туди!
Мене аж у жар кинуло.
“Ах ти! – думаю. – Для тебе не людина важлива, а джинси, кросівки і плеєр!”
Але хоч і подумав так, тільки все одно приємно, що вона поряд зі мною йде і лагідно розмовляє.
– Погода, – кажу, – гарна.
– Ага, – каже, – тепло, хоч і жовтень уже. А ти осінь любиш?
– Люблю, – кажу, – і осінь, і літо, і весну, і зиму навіть.
– Хи-хи! – засміялася вона. – А ти дотепний.
І знову очима тільки стрель на мене. Знову мене у жар кинуло.
Сунув я руку в кишеню, щось там зашаруділо. Очі опустив, руку трохи витяг – у руці десятка червоненька. Ух ти!
І раптом відчайдушна думка з’явилася в мене.
– Слухай, – кажу, – а давай у кіно підемо.
Вона аж спинилася від несподіванки.
– Що? – і розгублено очима на мене: кліп! кліп! кліп!
В “Україні”, кажу, іде… (Сказав, а що іде, не знаю)… щось по-трясне, кажуть…
Вона почервоніла, очі опустила і каже:
– Тільки мені спершу додому треба… пообідати… бо дідусь хвилюватиметься, а в нього серце…
– Ну, гаразд, – кажу, – і я їсти хочу. Пообідаємо, а тоді…
– Ага, – каже, – давай.
– То о четвертій біля “України”. Гаразд? – кажу, а в самого в душі концерт “Океану Ельзи” (“Якби тоді сказала ти мені стати твоїм човном…”), аж гопки скакати хочеться.
– Добре, – каже і знову очима на мене тільки стрель.
– Слухай, – кажу я, – а чого ти до мене так раніше зневажливо ставилася? Пхикала тільки і одверталася? Навмисне?
– Я-а?! – витріщилася вона на мене. – Коли це я на тебе пхикала? Ти що? Тобі просто здалося.
– Ех, ви! – кажу. – Хитрий ви народ, дівчата. Ну, гаразд, прощаю. Ти ж не запізнюйся тільки. – Постараюсь, – сказала вона й побігла, сумкою розмахуючи весело, у під’їзд свого будинку. А я повернув додому. І тут згадав, що мати просила мене купити свіжого хліба до обіду.
Побіг я у нашу булочну. А там, ти ж знаєш, одна стіна дзеркальна. А я ж себе у тому джинсовому костюмі ще й не бачив. Глянув – і… завмер, закам’янів, дихнути не можу…
З дзеркала на мене дивився… Вітасик Граціанський. Я навіть у першу мить подумав, що то не відображення, а справді він стоїть переді мною. Але ворухнувся, і він так само. Моргнув, скривився – і він…
Відображення!
– Гарний-гарний! Проходь! – штовхнула мене ззаду якась нетерпляча дама.
А я зрушити не можу. Похолов, наче крижаний став.
І тут тільки до мене дійшло: це ж не лише джинси, кросівки, годинник, плеєр на мені його, а й руки, ноги, тулуб, голова… Все! Перетворився я на Граціанського з ніг до голови. Тільки душа моя лишилася, розум, свідомість, відчуття… Але хто ж те бачить? Ніхто того не бачить. Як це сталося з точки зору наукової, я не знаю, але сталося – факт!
Спершу невимовний жах мене охопив. Що ж це буде?… Та потім потроху я себе заспокоїв. Ну, чого боятися? Це ж усього натри дні. І це ж здорово! Це ж цікаво. У жодному детективному фільмі такого не побачиш. Це ж таки пригода, про яку тільки мріяти можна. Всі думають, що я Граціанський, а я Дорошенко насправді. Ги-ги!
І тут я згадав… Милочку Петриківську. То от чого вона була такою! А я думав… Мало гопки не скакав. Таке мене зло на неї взяло, що аж зубами скреготнув. У кіно з Граціанським розігналася. Ич!.. Ну, попочекає вона біля “України”! Чорта з два я прийду тепер! Чорта з два!
А куди ж іти?
Додому йти неможливо. Матері ж не поясниш, у чім річ. Я ж тепер Граціанський, а не я. Отже, хліба вже купувати не треба.
Вийшов я з булочної.
Став, міркую.
Що ж його робити? Куди йти? А де ж, до речі, справжній Граціанський дівся? Ще, чого доброго, зустріну його. Що ж тоді буде?
І раптом за спиною моєю почувся знайомий басок:
– Не хвилюйся, не зустрінеш.
Обернувся я, хотів спитати щось, та нікого, звичайно, не побачив, тільки почув цокіт копит, що віддалявся.
Але голос той остаточно заспокоїв мене. Все гаразд! Тримайся, Дорошенко-Граціанський! Починається найзахопливіша пригода твого життя. Не гайнуй даремно жодної хвилини з цих дивовижних трьох днів. Давай, любий, поганяй “додому” – до “тата” Бориса Борисовича та “мами” Елеонори Іванівни, яких ти зроду не бачив.
І враз лоскотне збудження охопило мене. Що ж зараз буде? Як зустріне мене “мама” Елеонора? “Тато”, мабуть, на роботі, це ясно. А “мама”, казав колись Граціанський, у нього доцент, викладає в інституті, ходить туди тричі на тиждень після обіду.
Не скажу, що у мене жижки не трусилися, коли я підходив до дверей квартири Граціанських. Трусилися. Й усередині лунко тенькало, як у порожній діжці.
Гадаю, що і в тебе б жижки трусилися і всередині тенькало, коли б ти був на моєму місці…
(“Авжеж!” – погодився Женя Кисіль).
Як я їй у вічі подивлюся, тій “мамі” Елеонорі? Чи відчує вона, що я не її Вітасик? Невже не відчує?
Я підніс руку і натиснув на кнопку дзвоника.
Таємничий голос за спиною, Розділ XII
Перше знайомство з “мамою”. Бідний Граціанський! Раптовий прихід. “Який жах!” Борис Борисович. Вперед – у невідомість!
Двері довго не відчинялися. Я подзвонив удруге. Нарешті почувся жіночий голос:
– Хто там?
– Я!
– А де твій ключ? – спитала вона з-за дверей, ще не відчинивши.
Клацнув замок і…
Я перелякано відсахнувся.
З напівтемряви передпокою на мене дивилося якесь страхіття. Все обличчя чорне, лише вуха білі та навколо рота і навколо очей.
– Ну, чого ти смикаєшся? – роздратовано сказала вона. – Косметичної маски не бачив? Ти ж казав, що затримаєшся, підеш до Петюні після уроків. Що сталося?
Все це вона говорила, повернувшись до мене спиною і йдучи у ванну. Питання вона ставила таким тоном, що відповідей вони, мабуть, не потребували. Та й що я міг відповісти, коли я гадки не мав, хто такий Петюня і чого я мав до нього йти.
Тому я промовчав і посунув у кімнату. Та не встиг я зробити й трьох кроків, як ззаду з ванної почувся одчайдушний крик:
– Ти куди у кросівках, із вулиці?! Ану, скинь негайно.
Я здригнувся і швидко-швидко позадкував у передпокій.
– Скільки я тобі говорила! Не смій заходити у кросівках в кімнату! Перевзувайся! Невже важко запам’ятати? Від килима, від лаку нічого ж не залишиться!
Вона, мабуть, могла б з успіхом співати під Вітаса, такий у неї був гучний і пронизливий голос.
Я скинув кросівки і навшпиньках почеберяв у кімнату. Але знову був зупинений міліцейським окриком:
– Куди?! Ти шкарпетки переш?! Ану, надінь капці!
Я знову позадкував. У передпокої роззирнувся…
– Ти що, забув, де твої капці?
Як вона все бачила, не виходячи з ванної, – незбагненно!
Я підійшов до вішалки, обіч якої була тумбочка, одчинив дверцята і побачив на верхній поличці дві пари капців, одну велику (видно, татову), другу меншу – Вітасикову.
– От-от! – вона вийшла з ванної, сліпучо гарна, з білим пещеним обличчям, із підмальованими очима і нафарбованими губами.
– Ну що – недаремно маску робила? – спитала вона, усміхаючись.
– Ні, – пробелькотів я.
– Тож-бо й воно. Пур етр бель, ільфо суфрір. Забув? Я ж тобі вже говорила. “Щоб бути красивою, треба страждати”, – кажуть французи. Що з тобою сьогодні? У тебе неприємності в школі?
– Ні, – знову пробелькотів я.
– Що ти сьогодні обідав?
Я розгублено роззявив рота:
– Н-нічого…
– Як? Я ж тебе просила! Я ж тобі спеціально дала гроші, щоб ти зайшов у кафе. Я ж сьогодні не варила. У мене ні хвилинки часу. Ах ти, їй-богу! Ну, що ж ти за людина? То ти голодний?
– Ага.
(А чого я мав брехати? Я таки був голодний як вовк).
– Ну, зроби собі яєшню, я тільки що пофарбувала нігті, – вона тримала перед собою розчепірені пальці. – Або одкрий шпроти.
Вона прошелестіла повз мене шовковим аж до п’ят халатом і зникла в кімнаті. А я подався на кухню.
Там усе аж сяяло чистотою – і білосніжна плита, і холодильник, і весело-зозулясті кухонні меблі.
Якусь мить я розгублено стояв посеред кухні, а тоді подумав: “А чого це я маю голодувати?! От мамочка! Зовсім не дбає про сина. Бідний Граціанський!” – і вперше ворухнулося в мене співчуття до нього
Я кинувся нишпорити по шафах, поліз у холодильник. Дістав пляшку “коли”, шпроти, поодкривав, врізав велику партику хліба та як навернув усе це – аж за вухами лящало. З яєшнею вирішив не возитися. Усю банку шпротів з’їв. А що – жалко? Знайшов плитку шоколаду. Теж ум’яв. Нічого, жити можна!
Одразу повеселішав. Вкинув порожні банки та пляшку в сміттєпровід, – тільки загуркотіло. Крихти зі столу зібрав, теж викинув. І подався в кімнати. Треба хоч оглянути власну домівку.
Перша кімната була велика – вітальня чи їдальня, хтозна. Це її ми через балконні двері з гори бачили. Посередині стіл, стільці м’які на гнутих фігуристих ніжках, телевізор із пласким екраном, крісла, диван попід стіною, теж на гнутих ніжках. А біля однієї стіни вузенькі сходи з бильцями нагору у верхню кімнату ведуть, – мабуть, спальню. Двері тієї верхньої кімнати прочинені і звідти лунає бубоніння мами Елеонори – по телефону говорить.
Та не встиг я й до середини кімнати дійти, як згори залунав крик:
– Іди до себе! Сідай за уроки!
Як вона почула? Я ж у м’якеньких тапочках ішов. Чи у неї телеоко якесь? “До себе”, – значить, у другу кімнату, що на першому поверсі, – онде двері. Розчинив я їх, зайшов. Сідати за уроки? “Адзуськи! – подумав я. – Щоб я ще тому Граціанському відмінні оцінки заробляв? Навпаки! Спеціально у понеділок незадовільних нахапаю!”
Кімната довгастенька, не те, щоб маленька, але й не велика. Під стіною ліжко, ліжником закарпатським накрите, під ним уся стіна різними плакатами обклеєна: зірки, кіноактори, ще якісь напівголі, патлаті, скуйовджені, з гітарами корчаться.
Тільки-но я підійшов до письмового столу, у двері хтось подзвонив. Я спочатку кинувся відчиняти, але своєчасно схаменувся і зупинився біля передпокою. Проте Елеонора вже випередила мене і впустила в хату вусатого чоловіка, схожого на кіноактора. Він цмокнув “маму” Елеонору в щоку й голосно сказав:
– Слухай, треба негайно…
І враз затнувся – побачив мене біля дверей кімнати.
– О!
Елеонора Іванівна обернулась. Скривила губи:
– Ти чого не вітаєшся?
Я почервонів:
– Зд-драстуй…те, тато! – Що? Ха-ха-ха! – зареготав він.
– Що за дурні жарти? – побіліла вона.
Звідки мені було знати, що то не тато. Я думав, раз він її цілує…
– Іди роби уроки! – з притиском сказала вона.
Я неохоче потеліпався у Вітасикову кімнату. Мені так цікаво було, що це за “актор”, що “треба негайно…”
Я нещільно причинив двері і затамував подих, нашорошивши вуха.
Я чув, як вони піднімалися сходами нагору.
– Жах! Який жах! – говорила вона зовсім не знайомим нещасним голосом.
– Скажеш йому по телефону, що одержала телеграму… щось трапилося… у… з кимось із родичів… Але не говори конкретно, щоб на роботі не знали, куди він точно їде…
– Але як же це?… Це ж…
– Так сказали… Негайно. На понеділок.
Більше я не почув нічого – вони піднялися і зайшли до спальні.
Щось трапилося. І щось серйозне. Який у неї був голос! Наче говорила зовсім інша людина. З одного боку все це дуже цікаво. А з другого – як мені себе поводити? Як я мушу реагувати на всі сімейні драми? Як реагує на все це Вітасик Граціанський?
Вони вже спускалися сходами вниз.
– Може, ти його почекаєш? – благально говорила вона. – Він зараз буде. Це ж недалеко. І він на машині.
– Ні-ні. У мене жодної вільної секунди. Мені ще самому треба… ти ж розумієш! Та й все одно більше того, що я сказав тобі, я йому не скажу.
– Який жах! Боже, який жах!
– Не розкисай. Ти ж розумна жінка!
У передпокої клацнули двері. Він пішов. Я напружився. Що ж вона скаже мені? І чи взагалі говоритиме? А мені що робити? Удавати, що я нічого-нічого не чув? Чи спитати все-таки? Не міг же Вітасик ніяк не реагувати на цей прихід?… А я ж навіть не знаю, як того “актора” звуть. А Вітасик напевне знає, раз вона сказала, щоб він привітався.
– Що ж робити?
Хоч я й чекав, що вона зайде, але здригнувся, коли вона розчинила двері. – Вітасику! – лагідно сказала вона. – Зараз прийде тато, і, мабуть, ми поїдемо в село до бабусі.
– Чого? – це питання було цілком правомірним.
– Ну, ми все одно збиралися… А тут іще справа одна є…
– Яка? – теж цілком законне питання.
– Ну, не будь таким цікавим. Це наші дорослі справи… Візьми собі в дорогу, що ти там хочеш… Плеєр, звичайно… І підручники, щоб уроки робити на понеділок. Давай, Вітасику, швиденько. Бо тато зараз прийде, і ми одразу поїдемо.
“Вітасику”! Ти диви! Тільки що кричала, гримала, аж шибки дзвеніли, і раптом – “Вітасику”. Хоч до рани прикладай!
– Ну, я піду переодягнусь…
Дивна все-таки жінка! У шкарпетках ходити не дозволяє, а плеєр, який коштує в тисячу разів дорожче, будь ласка, бери. Хоч у школу, хоч куди…
Ні, моя мама краще до мене ста…
І раптом я завмер.
Ой! А як же моя мама? І тато?… Це ж вони поприходять увечері з роботи, а мене нема. І увечері не буде, і вночі, і завтра… Бо зараз же прийде Борис Борисович, і ми поїдемо кудись у село. Треба негайно якось сповістити, подзвонити абощо. Вони ж бозна-що можуть подумати, вони ж збожеволіють від хвилювання. Як я, легковажний йолоп, не подумав про це раніше? Але ж я не знав, що доведеться їхати в село.
З квартири подзвонити, мабуть, не вийде. Елеонора почує, при ній розмова з мамою не склеїться аж ніяк.
Треба негайно, поки не прийшов Борис Борисович, вискочити на вулицю і подзвонити з автомата.
Я кинувся у передпокій і хапливо почав натягати кросівки. Та не встиг.
Замок клацнув, і двері розчинилися.
Високий чорнявий чоловік вийняв ключ із замка і зайшов у квартиру.
– А ти куди? Здоров! – він нахилився і поцілував мене в щоку. – Що тут у вас сталося? Яка телеграма? Від кого?
Я мовчки знизав плечима.
– Ти що – не в курсі? – здивувався він. Я, знову-таки мовчки, хитнув головою.
Згори вже спускалася Елеонора Іванівна у вельветовому костюмі, у береті, з плащем і великою картатою сумкою в руках. – Ніякої телеграми. Просто я по телефону не могла… Був Льоня. Мій… Здоровега… – вона підійшла до Бориса Борисовича впритул і прошепотіла йому щось на вухо.
– Що? Коли? – у Бориса Борисовича закам’яніло обличчя.
– Сьогодні вранці… – вона знову щось зашепотіла. Я дошнурував кросівки і попрямував до дверей.
– Ви собі говоріть, а я зараз! Я за дві хвилини буду.
– Куди? – вона кинулася, як тигриця, і схопила мене за руку. – Ні в якому разі! Ти що?! Ми ж зараз їдемо!
– Я… я тільки на вулицю і назад… на одну хвилину!
– Ні! Ти нікуди не підеш! – у голосі її дзвенів невблаганний метал.
– Норо!.. – Борис Борисович непевно глянув на неї. – А може, я сам з’їжджу?
– Ні! Ні-ні! Самого я тебе не пущу. Ми повинні бути разом.
– Ну, дивись… Треба було б мамі щось…
– Я взяла. Нову хустину шерстяну. Якраз на тому тижні купила. Каструльку для молока дуже гарненьку. І коробку цукерок. Мама любить солодке.
– Спасибі. Ну, присядьмо перед дорогою… – Борис Борисович, за ним Елеонора Іванівна, а за нею і я зайшли до кімнати, присіли рядочком на диван, помовчали кілька секунд, і тоді Борис Борисович підхопився:
– Ну, поїхали!
– Треба здати квартиру, – сказала Елеонора Іванівна, позачиняла щільно вікна, щось там за дверима увімкнула і піднялася нагору. Було чути, як вона дзвонить по телефону і щось говорить.
Я зрозумів, що то вона здає квартиру “на охорону”. У наших родичів теж квартира на сигналізації.
Ех, я б уже встиг подзвонити мамі!
Ну нічого, я подзвоню, обов’язково подзвоню, хоч із дороги, хоч із того села, куди ми їдемо. Слава Богу, з телефонами тепер проблем немає.
І от ми вже сідаємо у дворі в машину. “Тато” за кермом, “мама” попереду, поряд із ним, я – на задньому сидінні.
Вперед – у невідомість!
Таємничий голос за спиною, Розділ XIII
Розповідь Вітасика Дорошенка тимчасово переривається, щоб дати змогу читачеві дізнатися про діяльність у цей день капітана Горбатюка і про події, з цим пов’язані. На горизонті знову з’являється Валера. Двоюрідний брат дружини Граціанського. Інформація для роздумів
Коли Женя, перш ніж їхати у Хрястів, подзвонив капітанові Горба-тюку, того не випадково на місці не було. Справи, причому термінові й невідкладні, примусили капітана залишити свій кабінет.
По-перше, оперативники, які “пасли” Шипулю, тобто стежили за ним, доповіли, що Шипуля таємно зустрівся з Валерою Лобуренком. Отим самим, який тренувався колись у Шипулі і який презирливо називав Шипулю “торбохватом”. Незважаючи на буцімто конфронтацію між ними, зустріч відбулася у надзвичайно теплій, сердечній атмосфері, з випивкою і навіть з обіймами. Високі договірні сторони вжили усіх запобіжних заходів. Шипуля викликав Валеру по телефону, призначив йому побачення у ресторані “Верховина” за містом попід лісом. І обидва були настільки пильні й обережні, що почути, про що вони балакають, не було жодної можливості. Це – по-перше.
По-друге, з лабораторії, куди капітан здав отого анонімного листа про наркоманів з одинадцятого “А”, повідомили, що листа надруковано на шкільному принтері, на якому друкує накази Регіни Ігнатіївни та інші офіційні шкільні папери секретарка директорки Стелла.
По-третє, десь годині о другій подзвонив капітан Попенко.
– Слухай, щойно у мене на допиті прозвучало прізвище твого Бориса Борисовича Граціанського.
– В якому контексті?
– Поки що нічого конкретного, але… Я допитував одного керівника, який звинувачується у відмиванні грошей в особливо великих масштабах. Він назвав мені прізвище одного з директорів магазинів – Здоровеги Леоніда Михайловича. І прохопився, що це двоюрідний брат дружини Бориса Борисовича Граціанського. І враз наче перелякався, що сказав. Почав виправдовуватися, що це не має ніякого значення, що він нічого не хотів сказати, щоб я це не нотував… – А той Здоровега проходить у справі?
– Поки що ні. Навіть як свідок.
– А чого ж він його назвав?
– Ну, перераховував, хто у нього брав товари. Все начебто нормально, але мені здалося, що він трохи аж занадто перелякався і дуже вже шкодував, що з його уст зірвалося ім’я Бориса Борисовича Граціанського. Ти ж розумієш, по очах видно, коли людина щось скаже – і вже шкодує, і багато б дала, щоб цього не було.
– Розумію. Буває. Але, як кажуть, слово не горобець, вилетить – не впіймаєш. Що ж, дякую. Інформація для роздумів. Та й з Леонідом Михайловичем Здоровегою треба негайно зв’язатися.
Капітан подзвонив Жені Киселю, пересвідчився, що той сидить удома, і вийшов з кабінету.
Було чверть на третю.
Спершу капітан поїхав у магазин Здоровеги. По телефону він вирішив не попереджати. Елемент несподіванки у криміналістиці відіграє дуже важливу роль. Коли людина заскочена зненацька, не підготувалася до відповіді, легше встановити, говорить вона правду чи ні.
Здоровега був у магазині.
– Добридень, Леоніде Михайловичу! – люб’язно привітався капітан Горбатюк.
– Я вас слухаю, – насторожився Здоровега, пильно міряючи поглядом Горбатюка (капітан був у цивільному).
– Всього лише одне питання. Не скажете, куди поїхала ваша сестра Елеонора Іванівна?
– А… що таке? – Здоровега зблід. – Хто ви?
– Та нічого особливого. Просто нікого не попередила, лекції зриваються. Ми вже хвилюємося.
– Я… я нічого не знаю… – очі Леоніда Михайловича панічно забігали. – А чому ви питаєте саме в мене? Хто ви такий?
Капітан мовчки простягнув йому своє посвідчення.
– А… пробачте, я не знав, – Здоровега улесливо посміхнувся і приклав руку до грудей. – Чесне слово, я нічого не знаю.
– Коли ви останній раз бачили сестру?
– Я… я навіть не пам’ятаю. Стільки, знаєте, роботи, кінець місяця, кінець кварталу…
– А куди вони могли поїхати усією сім’єю на машині? Куди вони зазвичай їздять?
– Може, на дачу? – Ні. На дачі вони не були, ми перевіряли. Може, до родичів?
– Не знаю. У нас із сестрою родичів поблизу нема. Лише тітка в Саратові та дядько в Улан-Уде.
– А в Бориса Борисовича?
– У Бориса Борисовича? – перепитав Здоровега і підняв брови. – У Бориса Борисовича мати, правда, живе в селі… Десь на Кіровоградщині, здається… Я точно не знаю. Ніколи там не був. І адреси, на жаль, не знаю.
– Ага. Ну, про це можна легко дізнатися. Що ж, дякую. Вибачте, що потурбував.
Капітанові було ясно, що Здоровега все знає: і куди поїхали Граціанські, і адресу матері Бориса Борисовича, але говорити не хоче. Знову ж таки – інформація для роздумів. Очевидно, справа була таки серйозна.
На запит капітана колеги повідомили, що в базі адреса батьків Граціанського – Житомирська область, село Романівка, Попільнянського району. Але дата запису була давня.
На телефонний запит у сільраді відповіли: п’ять років тому Граціанська Манефа Семенівна після смерті чоловіка хату продала і з села виїхала – у місто до сина.
Капітан доручив узятися до пошуків теперішньої адреси матері Граціанського лейтенанту Тарану і поїхав до школи.
Секретарка Регіни Ігнатіївни Стелла була молоденькою, вродливою дівчиною. Вона сиділа у приймальні за комп’ютером і щось друкувала.
Горбатюк вирішив спершу поговорити з Регіною Ігнатіївною.
На питання, що вона може сказати про свою секретарку, директорка сполошилася:
– А що таке? Дуже гарна дівчинка.
– Що гарна, це я бачу, – усміхнувся капітан.
– Ні, не лише зовні, а взагалі. Минулорічна наша випускниця. До університету не поступила. А в нас якраз пішла на пенсію наша секретарка, Марія Василівна, і я дівчину взяла. І не шкодую. А що таке?
– Та нічого, – капітан вирішив поки що не говорити про ідентифікацію директорського принтера (як це називається в криміналістиці). – Просто хочу з нею перемовитися. Вона багатьох старшокласників знає, може, щось повідомить.
– Та знає старшокласників, – зітхнула Регіна Ігнатіївна. – Один час навіть у компанію їхню затесалася, та я її вчасно звідти вирвала.
– Он як. Тим більше. Дозволите? – Будь ласка. Будь ласка. Я вас тут залишу, а сама… Мені якраз треба піти перевірити – щось у спортзалі з вентиляцією… – вона відчинила двері. – Стелло! А зайди-но, капітан хоче з тобою поговорити.
Дівчина зайшла бліда, руки в неї тремтіли. Регіна Ігнатіївна щільно причинила за собою двері.
– Чого ви так хвилюєтесь? – усміхнувся капітан. – Я не збираюся вас ні допитувати, ні, тим більше, заарештовувати. Просто хочу поговорити, дещо спитати.
– Я… н-не хвилююсь, – опустила очі Стелла.
– Скажіть, будь ласка, вашим комп’ютером міг скористатися хто-небудь?
– Що-що? – перелякані очі її метнули на капітана блискавичний погляд і знову втупились у підлогу, на щоках спалахнули випіки.
– Розумієте, експертиза доводить, що цей папірець надруковано саме на вашому принтері, – капітан простягнув дівчині анонімний лист.
Нерви її не витримали.
Стелла схопилася долонями за обличчя і заридала.
– Ну, не треба! Не треба! Заспокойтесь. Ну, що ви? Це не такий вже великий злочин. Хтось примусив вас це зробити?
– Ні! Ні! Я сама! Я сама! – крізь сльози промовила дівчина.
– А для чого?
– Тому що… тому що… ви не знаєте, що це за компанія, що вони виробляють!.. Там таке!.. Там такі!..
Дівчина говорила, захлинаючись, збиваючись, ковтаючи слова.
З її розповіді, нарешті, капітан дізнався, що вона кілька разів була з хлопцями і дівчатами з одинадцятого “А” на квартирі у Валери Лобуренка, що Валера намагався примусити її курити “травку”, але вона категорично відмовилася, за що дівчата її побили і погрожували зробити їй “щось страшне”, але вона нікого Регіні Ігнатіївні не виказала, хоч Регіна Ігнатіївна й допитувалася, чому у неї синці. Тільки тому вона й змогла порвати з тією компанією, бо інакше вони б їй точно зробили “щось страшне”.
– А чого ви написали, що Вітасик Дорошенко совав носа не в свої справи?
– Тому що я живу з ним в одному будинку. І він не раз бачив мене з Валеркою Лобуренком. І якось сказав: мені: “Ти з ним не дружи!” А Валера почув і дав Вітасику потиличника. А коли він пропав і сказали, що Валера теж там був, я подумала… – Скажіть, а такого Шипулю ви знаєте?
В очах Стелли майнув жах, але вона заперечливо похитала головою.
“Дивні ці люди, – подумав капітан. – Не розуміють, що заперечення іноді говорить більше, ніж ствердження”.
З Валерою Лобуренком зустрітися капітанові не пощастило.
Оперативники доповіли, що після “Верховини” Шипуля і Валера виїхали на таксі за місто і на тринадцятому кілометрі пересіли на червоні “Жигулі”, які їх там чекали.
Та оскільки “Жигулі” стояли на боці зустрічного руху й одразу помчали, оперативники не встигли вчасно розвернутися і втратили їх із поля зору. Встигли тільки записати номер.
“Жигулі” належали Леоніду Михайловичу Здоровезі.
