Таємничий голос за спиною, Розділ XIV
Слово знову надається Вітасику Дорошенку. Подорож із піснями. Дід Гогоня.
“Чао, бамбіно!” “Мамо, ви чарівниця!”
Ти ж знаєш, я люблю їздити у машині. Що не кажи, а це кайф.
Сидиш, утопаєш на м’якому сидінні, дивишся у вікно, а перед тобою земля крутиться, обертається. Пропливають поля, переліски, річки й озера, хати, двори. Корови на вигоні, кури у пилюці гребуться, півень на віз вискочив, крилами тріпоче, кукурікає, тебе вітає, гуси шиї повитягали, дивляться, хто ж то там такий гарний поїхав… Але особливо чогось люблю, коли через ліс їдеш. Запах грибний у вікно плине, аж дух забиває, а за деревами таїна, химерія ховається якась… Гарно!..
Спершу їхали мовчки. “Тато” з “мамою” були зосереджені, тільки перезиралася, й Елеонора Іванівна кривила губи, а Борис Борисович піднімав брови, похитував головою і знизував плечима. Та десь уже за містом, як виїхали на трасу, Борис Борисович раптом рішуче кахикнув і, знявши одну руку з керма, обняв Елеонору Іванівну за плечі, пригорнув до себе:
– Веселіше, Норочко! Не вішай носа! Що за настрій? Усе гаразд! Життя прекрасне і дивовижне! Правда, синку? – він витягнув шию і зиркнув у дзеркальце на мене. – Абсолютно! – кивнув я дзеркальцю. Бо й справді мені було добре отак-от сидіти і їхати.
– Ну, тоді заспівуй нашу похідну!
Я закліпав (а звідки мені знати, яка їхня “похідна”?).
– Ти що – забув?… – І Борис Борисович сам затягнув на повний голос:
Служив козаку війську,
Мав років двадцять три,
Любив він дівчиноньку,
І з сиром пироги!..
– Ну?! – він знову витягнув шию і запитально глянув у дзеркальце.
Я знову заморгав. Я не знав цієї пісні.
– Чого ж ти мовчиш? Ну!.. – і знову сам заспівав:
Гей, чула, чула, чула,
Гей, чула, чула, чи!
Любив він дівчиноньку
І з сиром пироги-и!..
– Що ж ти, брате?
– Та з ним узагалі щось сьогодні робиться незрозуміле, – сказала не обертаючись Елеонора Іванівна.
– Що таке? Що з тобою робиться? – весело спитав Борис Борисович. – Може, закохався?
На відміну від Елеонори Іванівни, “тато” був веселий і симпатичний. І, здається, добрий. Він мені сподобався.
І, щоб не мовчати, я затягнув пісню, яку ми з моїм татом любили співати:
Поза лугом зелененьким,
Поза лугом зелене-еньким
Брала вдова льон дрібненький,
Брала вдова льон дрібнеенький!
– О! – здивовано підняв брови Борис Борисович. – А звідки ти знаєш цю пісню? Ми ж її, по-моєму, не співали ніколи. Цікавишся начебто тільки сучасними гітами, а сам нову українську народну пісню розучив. Ну, ти кадр!.. Диви, мамо, як ми погано знаємо свого сина. Молодчинка! – і він підхопив:
Вона брала, вибирала,
Вона брала, вибирала,
Тонкий голос подавала,
Тонкий голос подавала…
Потім я затягнув “Ой, наступала та чорна хмара…”, яку ми теж удома співали, чим здивував уже не лише Бориса Борисовича, а й Елеонору Іванівну. Вона обернулася, зняла темні окуляри і подивилася мені просто у вічі. Довгим пильним вивчаючим поглядом.
– Це що, у вас в школі розучують народні пісні?
Я знітився:
– Ні… Чого обов’язково у школі?… І по радіо, і по телевізору ж передають…
Вона одвернулась і знову наділа окуляри.
– Справді, сьогодні він якийсь… Наче це не наш син. Наче нам його підмінили…
Борис Борисович засміявся:
– Ага! Агент нуль-нуль-сім у подобі нашого сина! Що тільки не роблять нерви з людиною. Та перестань ти переживати. Все буде гаразд.
– Не удавай тільки, що тобі все “по барабану”, як ти кажеш. Я ж по очах бачу, як ти сам нервуєш.
– Анітрішечки!
– Розкажи кому-небудь іншому. Хто-хто, а я тебе чудово знаю.
– А що сталося? У вас якісь неприємності? – спитав я. Після такої розмови і Граціанський спитав би так само.
Вони перезирнулися.
– Та нічого-нічого. Нічого не сталося, – фальшиво усміхнувся Борис Борисович. – Які неприємності? Ти що?
Елеонора Іванівна стулила губи і ледь помітно похитала йому головою: який ти, мовляв, необережний. Я удав наївняка:
– Але ви ж самі кажете! Що я – не чую?
Елеонора Іванівна насупила брови:
– Нічого ми такого не кажемо! Ти що – забув? Ми ж із тобою домовлялися: справи дорослих – це справи дорослих. Ти їх не бачиш, не помічаєш і нічого не чуєш! Ми ж домовлялися! Ти що, забув ту неприємну історію з телефоном? Ти хочеш, щоб я була змушена… – вона знову обернулася, зняла окуляри і подивилася мені у вічі довгим холодним поглядом. Я тільки стенув плечима. Звідки мені було знати про ту неприємну історію з телефоном і ту домовленість?
– Ну, що ти, що ти! Він дорослий хлопець і все розуміє! Правда? – Борис Борисович глянув на мене у дзеркальце й підморгнув.
– Правда, – зітхнув я й замовк. І вони замовкли теж.
За трасою на Одесу, проїхавши трохи, ми звернули праворуч, біля стрілки, де по синьому білими літерами було написано “Хрястів”.
Я одразу згадав і Тернаву, і тебе, і нашу з тобою дурну сварку. І подумав: як же ти дивуватимешся, коли я тобі розкажу всі свої неймовірні пригоди. І те, що ми повернули у бік Хрястова, мені було приємно.
Ми довго їхали безлюдною дорогою, не розминувшись із жодною зустрічною машиною. Лише один раз перегнали воза на гумових автомобільних колесах, запряженого парою сивих коней. А один раз трапився нам хлопець на мотоциклі. І все.
Потім звернули в поле, на ґрунтову дорогу, потім їхали лісовою дорогою. І нарешті в’їхали в якесь село.
– О! Дід Гогоня нас зустрічає! – весело сказав Борис Борисович.
– Краще б не зустрічав! – невдоволено буркнула Елеонора Іванівна.
– Ну, чого ти! Я його якраз люблю. Такий балакун. Так весело розказує різні побрехеньки.
– І всюди суне свого носа. Те, що саме зараз нам дуже треба! – іронічно скривилася Елеонора Іванівна.
– Нічого-нічого! Не бійся. Нейтралізуємо, – бадьоро усміхнувся Борис Борисович і, висунувши руку з вікна, вітально помахав маленькому хлоп’якуватому діду, що стояв біля воріт і, приставивши дашком руку до очей, дивився, як ми повільно під’їжджаємо.
– Манефо! Кульгай, стара, сюди! Борка твій приїхав! З усією зондеркомандою, шнеллер! – дзвінко закричав дід Гогоня, коли ми спинилися біля воріт.
І поки ми вилізли з машини, з воріт перевальцем – ваги-переваги – вже вийшла кругленька рум’яна бабуня у білій хустині, по-піратському хвацько перев’язаній через лоба набакир.
– Здрастуйте, мамо! – радісно вигукнув Борис Борисович, обнімаючи і тричі цілуючи бабуню.
Потім із такими ж словами обняла й поцілувала бабуню Елеонора Іванівна. Правда, не стільки поцілувала, скільки притулилася щокою до щоки, щоб не замазати нафарбовані губи.
Я розгублено стояв, не знаючи, що мені робити: чи теж цілуватися, чи як…
Елеонора Іванівна різко обернулася до мене:
– А ти чого стоїш? Ну, зовсім як дикий!
Бабуня Манефа сама обняла мене і цмокнула шершавими губами у щоку. У цей час Борис Борисович уже обіймав діда Гогоню. Той ляскав його по спині (та позаяк Борис Борисович був високий, а дід низенький, то виходило трохи нижче спини). При цьому дід Гогоня весело сміявся і говорив пришепелявлюючи:
– Ну, Борка! От, Борка! Молодець, що приїхав! Я за вами, чортами, вже скучив. Свято, свято зробили!
Потім дід Гогоня так само обійняв і поляскав по спині Елеонору Іванівну, якуті обійми й поляскування явно покоробили. Вона аж скривилася. Правда, так, щоб дід Гогоня не бачив.
Потім дійшла черга й до мене. Я вже приготувався до обіймів, уже й руки розвів. Але дід обіймати мене чогось не захотів. Лише ляснув по плечу й підморгнув:
– Чао, бамбіно!
Та погляду на мені не зафіксував. Ковзнув очима і знову до Бориса Борисовича:
– Ходімте ж у хату! Манефо, ну що ж ти не запрошуєш? От племінницю Бог послав! Навіть сина з сім’єю по-людськи прийняти не може. Одчиняй ворота! Не кидати ж машину на дорозі.
Я зрозумів, що дід Гогоня, по-перше, дядько матері Бориса Борисовича, тобто двоюрідний його дідусь, а, значить, Вітасика Граціанського двоюрідний прадід, і по-друге, що цей двоюрідний прадід на Вітасика Граціанського за щось ображається (таке в мене у всякому разі склалося враження).
Поки одчиняли ворота, поки Борис Борисович загнав машину у двір, я роззирався навколо. Хата була досить стара, але під новою блискучою бляхою (видно, недавно монтували). Під такою ж новенькою бляхою був і великий сарай (чи то повітка, чи то клуня, хто його зна – я на цих речах, ти ж знаєш, не дуже розуміюсь).
Але що мені впало у вічі – це якісь однакові чудернацькі металеві ручки і на хвіртці, і на дверях хати, і на дверях повітки. І навіть на дверях туалету, що визирав із лопухів за городом. І умивальник під грушею був якийсь чудернацький…
Та лише глянувши на ворота, я нарешті зрозумів. Власне, не на самі ворота, а на номер будинку, що стримів на стовпі. Великий подвійний емальований номер дев’ять на залізному кронштейні.
Та це ж номер залізничного вагона! І ручки з вагонного купе. І умивальник вагонний.
Як я потім дізнався, колишній хазяїн цього обійстя, в якого купила хату мама Бориса Борисовича, працював на залізниці і перетягав із депо різні речі й деталі зі старих списаних вагонів.
Тим часом баба Манефа (так я її називатиму, бо вона Вітасику Граціанському таки бабуся), почимчикувала перевальцем у хату, і коли ми всі нарешті зайшли, то на столі вже стояли і домашня ковбаса, і сало, і миска з огірками, помідорами, цибулею, і тарілки з холодцем, і якісь пляшки, і велика карафа з узваром. Коли вона тільки встигла все це виставити? Наче зарані чекала на наш приїзд.
– Мамо! – захоплено вигукнув Борис Борисович. – Ви чарівниця! Тільки цим можу пояснити…
– Еге! – хихикнув дід Гогоня. – До сільмагу вчора скатерті-самобранки завезли. Якраз на храм…
– А-а!.. То ми саме вчасно! – Борис Борисович радісно потер руки. – Люблю повеселитися, тим паче попоїсти!
– Борю! – докірливо сказала Елеонора Іванівна.
– А що таке? – знизав плечима Борис Борисович. – Я вже у рідної матері соромитися мушу?
Посідали до столу.
Одразу стало гамірно й весело, як завжди під час святкового застілля.
Після першої, закусюючи, дід Гогоня спитав у Бориса Борисовича:
– Ну, як ти там? Керуєш?
– Та керую… – Борис Борисович аж прицмокував від насолоди, наминаючи оті смачнючі голубці в сметані.
– Не вигнали ще? – примружився дід Гогоня.
– А чого б це…
– Ну, тепер запросто виганяють. Зібрався народ, побалакали, проголосували і – під сідало коліном.
– Уже й так!
– А що? Ти ж Орлюка знаєш?
– Івана Йосиповича? Голову сільради? Аякже!
– Колишнього…
– Та ви що?!
– От-от. Я ж і кажу!
– Коли? За що?
– То цілий роман. Пригодницький…
Таємничий голос за спиною, Розділ XV
Розповідь Вітасика Дорошенка продовжується. Нічний “спектакль”
Поки ото сиділи ми за столом, поки слухали діда Гогоню, уже й звечоріло. Дід Гогоня попрощався, пішов.
Елеонора Іванівна встала з-за столу, відчувалося, що вона тільки-но й чекала цієї миті, і якомога лагідніше сказала:
– Зараз будемо вкладатися. Я, мамо, Вітасику постелю отам у малій кімнатці, добре?
– Добре-добре. Там усе чисте, я недавно міняла, – одгукнулася баба Манефа.
– Іди, Вітасику, сходи, куди треба, почисти зуби – і спати, – наказала Елеонора Іванівна.
Я вийшов на ґанок.
Небо було зоряне, як у планетарії. Оно Великий Віз, Малий Віз. Чумацький Шлях… На небі все знайоме. А от на землі… Де “куди треба” – хто його зна. Навкруги темно. Лише ліворуч од хати бовваніє повітка.
Вийшов на ґанок Борис Борисович.
– О! Ти чого став? Боїшся? Ех ти! – він обернувся в хату. – Мамо, ввімкніть йому лампочку, будь ласка.
У сінях клацнув вимикач, і в глибині саду, за повіткою, спалахнув вогник. Я побіг туди.
Пробігаючи повз повітку, почув за стіною зітхання корови.
“Куди треба” було точнісінько, як у поїзді. І двері з ручкою, і вікно, і все інше – просто перенесене з вагона. Меткий був отой залізничник, колишній господар.
І от я вже лежу в маленькій кімнатці біля вікна на вузькому твердому тапчанчику і згадую всі події цього надзвичайного, дивовижного дня.
Чи міг я сьогодні вранці, ідучи до школи, подумати, що ввечері у подобі Вітасика Граціанського лежатиму десь у селі далеко від рідного міста?
І хоч на денці душі муляла мене думка: “А як же там тато з мамою?” – але в животі лоскотало оте нетерплячо-радісне почуття цікавості: а що ж буде далі? Як під час перегляду детективного фільму.
Адже не просто так приїхали Граціанські до баби Манефи. А через отой несподіваний прихід вусатого дядечка, схожого на кіноактора. Щось їм тут треба. Дуже терміново.
Але – що?…
А дід Гогоня симпатичний. Він мені одразу сподобався. Веселий, і говорить те, що думає.
Потім я подумав про тебе. Чого це я з тобою посварився? Як було б здорово, якби ти зараз був поряд зі мною. Удвох значно веселіше, цікавіше й безпечніше було б переживати цю неймовірну пригоду. Але для цього, мабуть, треба було б, щоб ти перетворився на когось іншого. От якби на діда Гогоню. От було б класно, якби дід Гогоня – це був ти, мій друг Женя Кисіль.
Я не можу сказати, скільки я так пролежав. Вже, мабуть, почав засинати, бо думки переривались і плуталися.
Та раптом я почув голос. Отой самий таємничий голос за спиною.
– Не спи! А слухай, що там говорять! Бо проґавиш.
Я здригнувся. І почув цокіт копит, що віддалявся.
Чи то я заснув на мить, і це мені наснилося. Чи то справді…
У сусідній кімнаті горіло світло, і по підлозі тяглася жовта смужка від дверей, що були нещільно причинені. Я нашорошив вуха.
– Мамо, Лиску треба вивести так, щоб не мукнула, щоб тихо було. І пильнуйте ж там… – голос Бориса Борисовича звучав наказово.
– Не бійсь. З боку саду ніхто не зайде.
– А ти, Норо, стань біля воріт. І дивись, щоб з вулиці був порядок.
– Ти б надів, може, щось із татового старого.
– Ні. Краще я в плавках. Потім просто помиюся, і все.
– Замерзнеш же.
– Дивись, щоб не впрів. Перевір, як там Вітасик? Спить?
Смужка світла на підлозі враз розширилася. Я миттю заплющився й засопів носом.
– Спить.
Голоси замовкли. Усі троє вийшли з хати. Серце в мене стукотіло, як кулемет. Починається! А я ледве не заснув.
Обережно-обережно я одкинув ковдру, сів на тапчанчику. Прислухався.
Тихо. Тільки у сусідній кімнаті хрипко цокав на стіні годинник – старі ходики з гирею і бляшаним циферблатом, на якому був намальований Дніпрогес.
Баба Манефа чатує зараз у саду разом із коровою Лискою. Елеонора Іванівна біля воріт. А Борис Борисович, значить, у повітці. Що ж він там робить? Голий, у плавках. Заради цього він же й приїхав. Що? Що він робить? Я мушу подивитися. Недаремно ж мені не дав заснути отой таємничий голос за спиною.
Тремтячими руками я натягнув штани, сорочку і, не взуваючись, босоніж (щоб було тихіше) підійшов до дверей. Хотів уже прочинити. Потім передумав. Ґанок якраз навпроти воріт. У кімнаті горить світло. Елеонора Іванівна одразу побачить мене, як я буду виходити.
Я тихенько, щоб не клацнути, одсунув шпінгалети, розчинив вікно. Висунувся, озирнувся. Вікно виходило в сад. Ніде нікого. Баба Манефа з Лискою, видно, з того боку, за хатою. Тільки дерева стоять якісь нашорошені, наче прислухаються. Ну, прислухайтесь, прислухайтесь. Вас я не боюсь…
Переліз через підвіконня і, дряпаючи живіт, повільно сповз на землю. Стрибнути побоявся, щоб не почули. Відчуваючи з незвички босими ногами всі нерівності й прохолоду землі, пішов навшпиньках до повітки.
Крізь щілини задньої стінки пробивалося світло. А що я скажу, як мене побачать?
Ну що? Скажу: іду “куди треба”. Захотілося. Не буває, чи що… Якраз же за повіткою оте “куди треба” й вимальовується на тлі зоряного неба. Не вб’ють же мене “рідні” тато з мамою та бабусею.
Знайшов я круглу дірочку у стінці – вибитий із дошки сучок, – припав оком.
Борис Борисович уже одгріб гній і копав яму на тому місці, де стояла корова. Копав швидко, поспішливо, наче солдат, що окопується під шаленим вогнем ворога. І хоч був він у самих плавках, холодно йому не було. Навпаки. Крапелька поту раз у раз зривалася з носа.
Дивно було бачити пещеного чистенького Бориса Борисовича за таким заняттям.
Чого це він?
І раптом до мене дійшло. Та він же заховати, закопати щось хоче! Якийсь скарб, цінності якісь! Ох же хитрюга! І вибрав же місце. Кому на думку спаде шукати у корівнику, під гноєм…
Отже, він злочинець. Чесні люди хіба скарби ховають? Чесні люди тільки шукають скарби.
А що? Може, й злочинець. Мої батьки чесні люди. І твої чесні. А маємо ми наворочені плеєри, дорогі машини, отой весь крам, яким завалена квартира Граціанських? Не маємо. І переважна більшість із нашого класу не мають. Бо чесні.
То виходить, я зараз стаю співучасником злочину. Що ж діяти?
Вже тільки голову Бориса Борисовича видно над ямою. Аж от зникла й голова. Він схилився в ямі, щось там робить – мені не видно.
І враз із ями вигулькнуло щось велике, пласке, загорнуте у поліетиленовий мішок, перемазаний землею. Тю! Значить, не закопує, а відкопав! І тут…
Те, що сталося у наступні хвилини, було таким неймовірним, що я навіть дихати перестав. Мені здалося, що я сплю і це мені сниться.
Двері повітки розчинилися, і на порозі з’явилися двоє – високі, атлетичні, з потворними жахливими обличчями (бо на голови були натягнені чорні капронові панчохи).
Обоє в рукавичках. У одного в руці пістолет. У другого – велосипедний ланцюг.
Наставивши пістолет на Бориса Борисовича, вони мовчки взяли з його рук поліетиленовий мішок, рвонули, бо він не одразу одпустив.
Потім той, що з ланцюгом, нахилився, зачерпнув рукою гній, швиргонув Борису Борисовичу в очі, засміявся. І вони зникли.
Ну, просто кадр із детективу.
Наступної миті Борис Борисович дико верескнув і, схлипуючи, почав гарячково видряпуватися з ями. Кілька разів зривався, падав назад. Нарешті видряпався й кинувся до дверей.
Те, що відбувалося потім, я вже бачив із кущів порічки, сховавшись там.
Борис Борисович підбіг до воріт, визирнув на вулицю, тоді схилився до Елеонори Іванівни, що лежала зв’язана біля хвіртки.
– Я не винна! Я не винна! – важко дихаючи, заговорила вона. – Накинулися на мене ззаду, зв’язали, заліпили рота скотчем.
– Забрали! Забрали!.. – не своїм голосом простогнав Борис Борисович. Сльози струменіли по його обляпаному гноєм обличчю.
Я вперше бачив, як плаче дорослий здоровий чоловік. Це було неприємне видовище.
Світло падало на них із дверей ґанку, як прожектор на сцену, і все здавалося театральною виставою.
– Негідники! Мерзотники! – скреготіла зубами Елеонора Іванівна, теж плачучи.
– Звідки вони зайшли? З вулиці? – спитав, схлипуючи, Борис Борисович.
– Ні! Я якраз визирала з хвіртки, а вони накинулися на мене з двору.
– Вони, мабуть, прибули сюди ще до нашого приїзду. Вистежили. І накрили. У-у!..
– Жах! Що ж тепер буде?! Що тепер буде?!
– Пропав я! Пропав! – скрушно захитав головою Борис Борисович.
І тут на сцені з’явився… дід Гогоня. Він вийшов із саду і став, вражено позираючи на голого забрьоханого Бориса Борисовича та скуйовджену Елеонору Іванівну.
– Що тут у вас робиться?…
Борис Борисович і Елеонора Іванівна тільки злякано, розгублено перезирались і нічого не відповідали. – Гм… – дід Гогоня почухав потилицю. – А я сидів на ґанку, не спалося щось, дивлюсь – якась машина попід мої ворота під’їхала. Тихо так, з погашеними фарами. А тоді двоє з вашого городу – шасть, із якимось пакунком. У машину. Дверцята тільки – клац, клац! З місця рвонули і – до соші на повному газу. Я до вас. У саду Манефа припиначкою зв’язана біля корови лежить. А тут – ви… Що – злодії, грабіжники?…
– Ага-га!.. – закивала, шморгаючи носом, Елеонора Іванівна.
– То треба негайно до сільради! У міліцію дзвонити, їх ще на трасі перехопити можна…
– Ах! Яка там міліція… – махнув безнадійно рукою Борис Борисович. І раптом завмер, глянув на Елеонору Іванівну. Та розпачливо схопилася рукою за рота.
– Чого це ви? Даремно! От я зараз… Побачите! – дід Гогоня зробив рішучий крок до воріт.
Борис Борисович рвонувся вперед:
– Діду! Не треба!.. Я… я вам потім усе поясню… Але… ви нічого не бачили, нічого не чули… нічого не було… Благаю! Ви ж не хочете нас погубити?
Дід Гогоня примружився на Бориса Борисовича, зітхнув:
– Казав я тобі – кидай к бісовому батьку оту свою контору. Бери землю…
Він помовчав трохи, тоді спитав:
– А як там Вітько? Бо то такі, що й хлопця викрасти могли. Мішок був чималий.
– Ой! – стрепенулася Елеонора Іванівна.
Я підхопився і навшпиньках прожогом кинувся до вікна.
Ледве встиг, не роздягаючись, пірнути під ковдру, натягнути її на самісінькі вуха, як за дверима почулися кроки, і потім голос Елеонори Іванівни:
– Слава Богу! Спить!
Більше я нічого не бачив і не чув. Вони ще довго про щось гомоніли, але як я не прислухався, нічого розібрати не міг.
Я роздягнувся, знову ліг, і сон нарешті зборов мене. Так закінчився цей перший незвичайний день мого чарівного перетворення.
Таємничий голос за спиною, Розділ XVI
Знову розповідь Вітасика Дорошенка. Зникнення “батьків” і машини. Розмова по телефону. Дід Гогоня стурбований. “Я спробую!”
Прокинувшись, я не одразу збагнув, де я і що зі мною.
Сів, здивовано озирнувся. За вікном квокчуть кури. Десь далеко мекекече коза. Жодного людського голосу не чуть.
І раптом я все згадав – і своє перетворення, і Елеонору Іванівну та Бориса Борисовича, і дорогу, і бабу Манефу, і діда Гогоню, і жахливу нічну пригоду в корівнику. Все-все.
Я підхопився, гарячково натягнув штани, сорочку і, прочинивши двері, визирнув у сусідню кімнату. Нікого.
Вискочив у сіни. На ґанок. Ні душі.
Кури, що греблися на подвір’ї, підвели голови й подивилися на мене своїми круглими здивованими очима.
Я підбіг до повітки. Двері відчинені, корови нема, але яма закидана, зверху гній, наче й не було нічого.
Пробігся садом, городом.
Ніде нікого.
Тю!
Куди ж це вони всі поділися? І раптом я помітив, що машини у дворі нема. О! Поїхали, значить, одбирати свій скарб. А мене, “синочка”, кинули напризволяще.
І тут я згадав про своїх рідних маму і тата… Ой!
Це ж вони там ніч не спали, збожеволіли від хвилювання. Думають, що я вже й загинув. А я…
Негайно треба бігти на пошту, дзвонити, що я живий-здоровий. Скористатися швидше, поки нема контролю.
Я вискочив на вулицю. Глянув в один бік – нікого. В другий – сидить віддалік на лавочці біля своїх воріт якась старенька бабця.
Я – до неї. Треба ж спитати, де пошта, бо я ж навіть не знаю, у який бік іти.
Підбігаю:
– Здрастуйте!
– Здрастуйте, якщо не жартуєте, – усміхнулася бабця, широко розтягаючи беззубого рота. – Скажіть, будь ласка, а де у вас пошта?
– Там, де й сільрада, – впевнено сказала бабця.
– А де сільрада?
– Там, де й пошта, – усміхнулася вона.
– Так я ж і питаю – де?
– Так я ж і кажу.
– Що ви кажете?
– Те, що ти питаєш, – і усміхається привітно-привітно. Дуже старенька бабця, років, мабуть, за дев’яносто.
– Скажіть хоч, у який бік бігти? – питаю у відчаї.
Вона на мене дивиться-дивиться, наче щойно побачила, а тоді:
– У той, звідки ти прибіг, – і засміялася дрібненько. – Хе-хе-хе-хе-хе!..
Бачу – толку не буде. Подякував і побіг назад.
Біжу, біжу – аж якась тітка з дядьком назустріч корзини з яблуками несуть (на базар, мабуть).
– Здрастуйте, – кажу (у селі, ти ж знаєш, треба з усіма вітатися).
– Здоров-здоров, – відповідають. І дядько до тітки:
– Бачиш, вилюднів-таки. Почав вітатися. А ти казала…
– Вилюднів, – закивала тітка. – Надовго приїхали?
– Та ні, – зам’явся я.
– Ну, передавай привіт.
І вже коли вони минали мене, я наважився спитати:
– Скажіть, будь ласка, а де пошта?
Вони здивовано перезирнулися:
– Тю! Та он же ж вона! – і дядько кивнув назад.
Я почервонів. Звідки їм знати, що я – це не я і зовсім тут не орієнтуюся.
Пошта справді була метрів за сто від того місця, де я стояв.
Коли я платив за розмову, поштарка мені сказала:
– Тільки автомату нас травмований. Бісові хлопці весь час кулаками гатять, псують. Якщо встигнеш щось сказати, твоє щастя.
Я набрав код, наш номер і, почувши мамин голос, радісно закричав:
– Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Зі мною все гаразд! Я, може, не приїду ще два-три дні… Але не хвилюйся. Все буде добре!
– Хто це? – чую, здивовано питає мама.
– Та я ж! Вітасик!
– А чого в тебе такий голос… не твій? – Правильно! – кричу. – Не мій! Але все одно це я.
– Де ти? – тремтячим голосом питає мама.
– Потім усе розкажу. Потім. Говорити більше не можу. Прощавай! Не хви… – я відчував, що воно от-от перерветься, і воно перервалося: “…люйся” я вже договорити не встиг.
Я відчув на собі чийсь погляд. Обернувся. Позад мене стояв дід Гогоня. Він, звичайно, чув усю мою розмову – я так кричав.
– Це ви? – розгублено спитав я, навіть забувши привітатися.
– Я. Доброго ранку.
– Здрастуйте… вибачте…
– Нічого я у вас не розумію. Куди це й ти намилився? На два-три дні. Сам, чи що?… І куди це батьки поїхали? І що це за люди приїздили до них уранці?
Я тільки очима кліпав. Я нічого не міг сказати. Я нічого не знав. Хтось, виявляється, приїздив уранці. І Борис Борисович з Елеонорою Іванівною поїхали з ними.
Але дід Гогоня думає, що я знаю. Він певен, що я тільки-но дзвонив Елеонорі Іванівні, бо ж я кричав: “Мамочко”.
Ми одійшли від пошти і попрямували вулицею назад до хати баби Манефи.
– Слухай, Вітько, ти зовсім малий хлопець, – Дід Гогоня супив брови. – У тебе все життя попереду. Я так за тебе боюся, синку…
Я мовчав.
– Ти мене нічого не питаєш? – здивувався дід Гогоня. – Тебе не цікавить, чого я так кажу?
Я розгублено подивився на нього.
– Значить, ти у курсі всіх справ?… – дід Гогоня зітхнув. – Невже й тебе, дитину, вплутали…
Далі мовчати вже було неможливо.
– Ніхто мене ні у що не вплутував. І я зовсім не в курсі ніяких справ.
– Що? – недовірливо глянув на мене дід Гогоня.
Я вдарив себе в груди:
– Чесне слово!
– Серйозно? А ти хіба не з мамою говорив зараз?
– Але не з Елеонорою Іванівною…
– Що?! – вирячився він на мене. – У тебе ще одна мама є?
– Ні… Ви… ви все одно зараз не зрозумієте… Але, клянусь, я вам чесно кажу… Я нічого не знаю про їхні справи… Клянусь!
– Що ж… Хоч я нічого не розумію… Але я тобі чогось вірю…Серцем… А воно мене поки що ніколи не підводило. Якийсь ти сьогодні не такий, як завжди. Тож слухай, Вітько. Я вам не стороння людина. Я вам кревний родич. Кревний, розумієш. Ми з твоєю прабабкою, Манефиною мамою, рідні брат і сестра. І даремно ти мене обізвав тоді “дисидентом…”
– Я-а?!
– Бач, совісно стало. Навіть самому не віриться. Думаєш, твоя баба Манефа просто так сюди переїхала? До мене переїхала. Бо, крім мене, у неї нікого з родичів не лишилося. Отже, я за всіх вас відповідальний перед людьми. Бо – найстарший у роду. І не можу я спокійно дивитися, що у вас робиться…
Дід Гогоня зітхнув і якийсь час кульгав мовчки.
– Нечисте щось робиться. Розумієш? Ти вже хлопець не малий, мусиш розуміти…
– Я розумію, – сказав я.
Йому було важко говорити.
– Ти тільки не лякайся… Твій батько непоганий чоловік, але… він працюєуторгівлі. А це, так би мовити, зона підвищеної небезпеки… Бо з грошима, з великими грошима справу мають люди. То колись жартома казали: “Нам сонця не треба – бо Сталін нам світить, нам хліба не треба – роботу давай!” Треба, треба, багато чого треба людям. І слабкодухому важко встояти перед спокусою. Але, синку мій дорогий, нечесні, лихі гроші ніколи ще не приносили людям щастя. Саме лише горе.
– Я розумію, – повторив я.
– Молодець! – зрадів дід Гогоня. – То прекрасно, якщо ти це розумієш. Може, ти єдиний у змозі врятувати зараз батька… батьків…
– Як? – спитав я.
– Тільки не подумай, що я тебе підмовляю на батьків клепати, наговорювати. Боже збав!.. То колись Павлик Морозов вважався героєм. Ніякий він не герой. Нещасна дитина. Жертва страшної епохи. Рідних батьків зраджувати – то останнє діло… От якби ти з ними просто поговорив. Обережненько. Щоб про тебе подумали, про твою долю… Того, хто вчасно сам приходить повинитися, іноді навіть прощають, карають умовно…
Дід Гогоня замовк і знову якийсь час ішов мовчки.
– Я спробую, – нарешті сказав я.
Дід Гогоня мовчки пригорнув мене до себе, і мені здалося, що я відчув, як б’ється його серце…
Таємничий голос за спиною, Розділ XVII
РозповідьВітасика Дорошенка ще раз ненадовго переривається, щоб нагадати читачеві, що капітан Горбатюк не сидить склавши руки, а розплутує загадки подій, як то кажуть, екстремальних
Капітан Горбатюк уже дві години не відходив від рації.
Оперативники доповідали кожні п’ять-десять хвилин. Крізь потріскування і шарудіння раз у раз чулося:
– Першому! Доповідає третій! Обстежили восьмий квадрат. Машини не виявили.
– Першому! Доповідає п’ятий! Обстежили тринадцятий квадрат. Нема.
– Першому! Доповідає четвертий. Через КП машина не проїжджала.
– Першому! Доповідає другий. На східному напрямку глухо.
Слухаючи, капітан тільки зітхав. Хлопці, звичайно, старалися.
Але – загубити легше, ніж знайти. Просто не пощастило. Розвертаючись, вони втратили майже три хвилини. Слідом за “Жигулями” Здоровеги назустріч одразу йшла автоколона з делегатами якоїсь конференції, і перерізати їй шлях було неможливо.
А за три хвилини “Жигулі” одриваються на п’ять кілометрів (при швидкості під сто на годину). І де вони звернули з шосе – не відомо. А те, що звернули, точно. Повз КП у місто вони не в’їжджали. Мабуть, усе-таки помітили “хвоста”.
Капітана особливо хвилювало те, що, по-перше, там Валера, одинадцятикласник, і по-друге, що вони з Шипулею після ресторану, напідпитку. Отже, можливі будь-які непередбачені ексцеси.
Бентежило капітана й те, що не було ніяких відомостей від “сьомого”, який відповідав за безпеку Жені Киселя.
“Гарний хлопчина, – думав про Женю капітан. – Такий іще малий, у шостому класі, а вже здатний на вчинки, на особисту ініціативу. Буде з нього толк. Стане людиною. А на вигляд такий тендітний, мрійливий. Вірші пише. Яке обманливе буває перше враження. Як треба уважно і глибоко…”
Роздуми капітана враз перервалися.
– Першому! Доповідає третій! У сімнадцятому квадраті на лісовій дорозі виявлено машину Здоровеги. Машина врізалася в дерево. Власник машини у важкому стані, непритомний. Потрібна “швидка допомога”! Потрібна “швидка”! Терміново! Більше нікого в машині нема.
Капітан негайно викликав “швидку” і помчав на місце аварії.
Лісова дорога в тому місці була рівною, не вибоїстою. Здавалося, водій навмисне розігнався по ній, щоб врізатись у височезну сосну, що стояла край дороги. Бо далі починалися вибоїни, і треба було гальмувати.
Весь капот машини сплющився у гармошку, лобове скло посипалося дрібними скельцями, кермо врізалося водієві в груди.
Оперативники розповіли, що коли вони підбігли до розбитої машини і кинулися витягати Здоровегу з кабіни, він на хвилину прийшов до тями, встиг промовити: “Я сам…” – і знову знепритомнів. Чи то він хотів сказати, що він сам постарається вилізти, чи – що сам винен в аварії.
Капітан ще по рації наказав “другому”, “четвертому”, “п’ятому” і “шостому” негайно прочесати навколишній ліс, не чекаючи підкріплення.
І майже в ту ж мить, як під’їхала “швидка допомога”, “четвертий” доповів, що кілометрів за півтора від того місця, де сталася аварія, він затримав у лісі Валеру Лобуренка.
Оглянувши Здоровегу, лікар скрушно похитав головою, і за хвилину “швидка” з потерпілим уже мчала до міста.
А ще через кілька хвилин “четвертий” привіз Валеру. Вигляд у Лобуренка був жалюгідний. Рот роззявлений, очі несамовиті, ноги підгиналися, руки трусилися. Чи то його так розвезло після ресторану, чи то все з переляку. Говорити з ним зараз було неможливо. Він дивився безтямним поглядом і тільки гикав.
Шипулі не знайшли ніде.
Шипуля зник.
Таємничий голос за спиною, Розділ XVIII
Продовження розповіді Вітасика Дорошенка. Відповідальна розмова з “батьками”
Баба Манефа, виявляється, бігала у сільмаг по “колу”. Бо Вітасик Граціанський, як потім я зрозумів, без “коли” дня прожити не міг.
І як прибігла вона додому з кошиком тієї “коли” і мене вдома не виявила, то мало не зомліла з переляку. Зняла галас на весь куток. – Вітя-а! Вітасику-у! Де ти?! Озовися! – ще здалеку почули ми з дідом Гогонею.
Побачивши нас, баба Манефа вдарила руками об поли:
– Та де ж вас лихий носить? О Господи! Я вже не знаю, що й думати… – і заплакала, витираючи кінцем хустки очі.
– Ну, не треба, не треба! Все ж гаразд, – заспокійливо мовив дід Гогоня.
– А ну його, той гаразд! – махнула рукою баба Манефа і одвернулась, притуливши хустку до очей.
– Раніше було б думати, – буркнув дід Гогоня. – Сама винна!
Баба Манефа знову махнула рукою, тепер уже мовчки, і почимчикувала готувати мені сніданок.
Зі слів діда Гогоні я вже знав, що на світанку приїздили “джипом” двоє, маленький, щуплявий, і кремезний, старий, але теж невисокий. Явно не ті, що були вночі. Балакали з “батьками” дуже інтелігентно, як сказав дід Гогоня (він не спав і у вікно все бачив – його ж хата через дорогу навскоси). Та інтелігентна розмова “батьків” дуже налякала, і вони одразу поїхали на своїй машині за тим “джипом”.
Натякнув дід і на нічних грабіжників, які щось украли.
Про те, що я все це бачив, я дідові не сказав. Не хотів ускладнювати й без того складну ситуацію. Хтозна, як би повівся на моєму місці справжній Вітасик Граціанський. А весь час викликати підозри – нерозумно.
І от почав я чекати “батьків”.
Чекав і думав – що ж я їм скажу, особливо Борису Борисовичу? І як вони поставляться до моїх слів?
Думав-думав і надумав – скажу, що все бачив (як насправді й було). А що – не міг я прокинутися вночі і побігти до вітру? Міг. І пробігаючи повз повітку, не міг побачити? Міг, звичайно. Чого мені думати? Хай вони думають! Хай викручуються. Хай пояснюють. Якщо й можна їх урятувати якось – то тільки правдою.
Вони приїхали аж надвечір.
Виснажені, схудлі й постарілі років на десять. Мені навіть шкода їх стало. Мабуть, нічого їхні намагання повернути скарб не дали.
Я навіть подумав, чи не відмовитися від тієї розмови. Але згадав слова діда Гогоні й вирішив: треба! Але – без свідків. Сам на сам. Я – і вони.
Дочекався я, поки баба Манефа пішла доїти Лиску (дід Гогоня взагалі не з’являвся), і спитав:
– Що трапилося?
Ми сиділи після вечері за столом, тихі й мовчазні. То була безмовна вечеря. Вони сказали, що їздили по справах, дуже втомилися і тому, ясна річ, не до розмов.
– Що трапилося? – повторив я, бо вони не одразу відповіли, тільки мовчки злякано перезирнулися.
– Нічого-нічого, синку. Все нормально, – втомлено усміхнувся Борис Борисович.
– Нормально?… Я ж усе бачив. Уночі.
– Що ти бачив? – у нього зірвався голос. Відступати було пізно.
– Все бачив. І оте копання ями під коровою. І оте довгасте в мішку. І… і отих злодіїв із панчохами на головах.
Вони були приголомшені.
– Як?! Ти ж… спав… Я сама бачила.
– Не спав. Я можу повторити все, що ви говорили.
І я безжально повторив. Все, що бачив і чув. Вони обоє враз похилилися, стали наче менші. Як оті надувні дитячі іграшки, з яких випускають повітря. Першим опанував себе Борис Борисович:
– Синку! Любий! Я не можу тобі всього пояснити. Ти ще занадто малий…
– То були гроші? Ваші? – спитав я.
Я якось не зміг сказати “твої”, але воно прозвучало наче “ваші”, тобто “твої” й “мамині”. Він не одразу відповів.
– Чи дорогоцінності? Скарб? – спитав я.
Він іще мовчав.
– Але то не чесно зароблений скарб. Ніхто не ховає у гною чесно зароблене, – сказав я.
І раптом… Раптом він розмахнувся і вдарив мене. Дав такого ляпаса, що голова моя хитнулася і я щокою торкнувся плеча.
– Щеня! Як ти смієш так говорити з батьком?!
У мене потемніло в очах і перехопило подих.
Мене ніколи не били батьки. Ніколи. Не те що по обличчю. Взагалі. Ти ж знаєш.
– 3-злочинець! 3-злодій! – зціпивши зуби, проказав я, ледве стримуючись, щоб не заплакати.
Він замахнувся, щоб знову вдарити, але не вдарив, схопив себе рукою за волосся, судорожно почав чухати пальцями голову.
Елеонора Іванівна все ще затуляла собі долонею рота і тільки хиталася розпачливо усім тілом.
Борис Борисович скривився плаксиво:
– Що ми, їй-богу!.. Що ми… Хіба зараз до того… Пробач, синку… Я не хотів… Рука зірвалася. Ти ж не хочеш нещастя своїм батькам? Правда? Нещастя батьків – це ж і твоє нещастя. Тільки не питай зараз нічого. Завтра я тобі все розкажу, все поясню.
– Віддайте все самі… Того, хто вчасно сам приходить повинитися, іноді навіть прощають, карають умовно, – повторив я слова діда Гогоні.
Борис Борисович скрушно похитав головою.
– Що ти говориш, синку? Що віддати? Ти ж бачив – усе забрали.
– Хто?
– Ну, не міліція ж… Міліція капронові панчохи на голову не натягає.
– А звідки вони дізналися?
– Якби я знав…
– А хто сьогодні вранці приїздив? “Джипом”?
Вони перезирнулися.
– А звідки ти взяв, що хтось приїздив? Хто тобі сказав? – на вилицях Бориса Борисовича випнулися жовна.
– Сам бачив, – збрехав я, щоб не видавати діда Гогоню.
– То… то… друзі наші… хотіли допомогти… Але тобі зовсім ні до чого вплутуватися у дорослі справи. Головне, синку, затям – нікому в світі ти не повинен говорити того, що відбулося сьогодні вночі. Розумієш, нікому! – Борис Борисович спрямував вказівний палець просто мені в обличчя.
– Вітасику любий, ти ж розумієш, від цього залежить наше життя, – подала нарешті голос Елеонора Іванівна.
– А про життя свого сина ви подумали? Що з ним буде, як вас заарештують? – я подивився спершу на неї, тоді на нього.
– Ну досить, досить на сьогодні розмов! Досить! – замахав руками Борис Борисович. – Всім спати! Поговоримо завтра вранці.
– Так. Я ледве тримаюся на ногах, – кволим голосом промовила Елеонора Іванівна.
Проте це не завадило їй досить спритно підхопитися і майже побігти стелити мені постіль.
І от я вже лежу на отому твердому тапчанчику біля вікна і прислухаюся до тихих приглушених голосів у сусідній кімнаті. Про що вони говорять, мені не чуть. Раз у раз проривається тільки голос баби Манефи: “О Господи! Це ж треба! Страх Господній!”
Говорять досить довго і збуджено. Борис Борисович на чомусь наполягає, Елеонора Іванівна підтакує, баба Манефа схлипує.
Я вже починаю засинати, аж тут у кімнатку заходить Елеонора Іванівна.
– Ти не спиш? – вона торкає мене рукою за лоба. – О Боже! В тебе температура! Ти захворів.
Вона швидко виходить, через хвилину повертається зі склянкою в руках.
– Одкрий рота. Прийми зараз же. Це аспірин.
Вона силою суне мені в рота якусь таблетку, підносить воду, я мимохіть ковтаю, навіть не встигнувши ні сказати щось, ні заперечити.
Потім вона нахиляється, цілує мене в лоба й шепоче:
– Спи, мій любий! Все буде гаразд!
Але чогось не йде. Сідає у мене в ногах і починає обережно гладити мене поверх ковдри. Я чую, як вона тихенько плаче. Хочу їй щось сказати, але не можу, бо раптом починаю кудись провалюватися, лечу, лечу і вже нічого не відчуваю…
