«Неймовірні детективи», частина 2 – Ципа зникає вдруге
Ципа зникає вдруге, Розділ І
Перша поява Ципи. Випадок з капітаном Пилипеєм. Пошуки починаються
Почалася ця дивовижна історія з випадку настільки ж несподіваного, наскільки й комічного.
Шестикласники Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко, ховаючись за парапетом набережної, спостерігали за кормою трипалубного красеня-теплохода “Квітка-Основ’яненко”. Там стояв капітан Семен Іванович Пилипей і про щось розмовляв із матросом Платошею. Капітан був високий, стрункий, статурний, у сліпучому кремовому кітелі і неймовірно прекрасному кашкеті з таким самим кремовим верхом, чорним околишем, золотим крабом і золотими позументами на чорному лакованому козирку.
Матрос Платоша у засмальцьованій тільняшці й лиснючих кльошах поряд із капітаном мав вигляд, наче гидке каченя поряд із білим лебедем. Хлопці боляче це переживали, бо матрос Платоша був, можна сказати, їхнім другом – вони упродовж трьох останніх днів ловили разом рибу з десятого причалу, де майже ніколи не швартувалися кораблі. Сьогодні Платоша обіцяв пустити їх на свій теплохід, поки до посадки ще було кілька годин і обстановка дозволяла. Тому хлопці з нетерпінням чекали, коли ж капітан, нарешті, добалакає й піде.
Капітан добалакав, але не пішов. Навпаки, пішов Платоша. Певне, капітан кудись його послав. А сам капітан витяг люльку, натовк її тютюном і запалив. Звідти війнув вітерець, і до хлопців долинули пряно-медові солодкі пахощі. Хлопці перезирнулися й заздро зітхнули.
Й хіба можна було не зітхнути заздро, дивлячись на втілення мрій усього хлоп’ячого народу земної кулі.
І тут на кормі за спиною отого втілення раптом з’явився хлопчик. Женя й Вітасик із таким захопленням дивилися на капітана, що навіть не встежили, як і звідки хлопчик з’явився. Побачили його вже тоді, коли він підходив до капітана ззаду. Хлопчик був такого ж віку, як і вони, мабуть, теж шестикласник. Худий, гостроносий, капловухий, із рудим настовбурченим чубчиком. Він обійшов капітана, глянув на нього ззаду і сказав:
– Пилипей? Здоров! Привіт тобі від Вороного!
Женя й Вітасик почули слово в слово те, що він сказав. Хоча коли капітан говорив з Платошею, не чули анічогісінько. Теж річ дивна…
Але те, що відбулося потім, було просто фантастично. Капітан вирячився на хлопчика з таким жахом, який буває тільки в кіно. Щелепа його одвисла, очі мало не вилізли на лоб.
– Ципа? – прохрипів капітан. Женя й Вітасик теж це почули дуже чітко.
– Я! – весело сказав хлопчик.
– Ні! Ні! Ні! – капітан у паніці швидко позадкував, перечепився об фальшборт, який був йому трохи вище колін, і, змахнувши руками… шубовснув у воду.
Женя й Вітасик тільки побачили, як неймовірно прекрасний капітанський кашкет, наче чайка, злетів із його голови, плавно опустився на воду і загойдався на хвилях.
– Людина за бортом! – дзвінко закричав Ципа, схопив рятівний круг і кинув у воду.
І майже тієї ж миті згори, з верхньої палуби кинувся у воду матрос у кльошах і в тільняшці. Ще коли він летів у повітрі, хлопці зрозуміли, що то був Платоша. На набережній уже юрмилися цікаві і, перехилившись через парапет, збуджено вигукували:
– Га?
– Де?
– Хто?
– Що?
– Потонув!
– Скинули!
– Та ні! Щось украв і тікає!
– Держи!
– Лови!
– Хапай!
– Он-он! Виринув!
І звідки вони тільки беруться, ті цікаві?
Щойно нікого не було – мить! – і вже цілий натовп.
Капітан, мокрий як хлющ, одфоркуючись, вилазив на гранітні сходи.
За ним, переможно тримаючи в руках капітанський кашкет, вигулькнув із води Платоша.
– Семене Івановичу! Що таке? Як же це ви? – Платоша намагався говорити співчутливо, але губи мимохіть розтягалися у посмішку.
– Та хай йому біс! Перечепився… ненароком… Тьху! – ніяково одмахувався капітан і нервово крутив головою. Хлопці теж роззирнулися. Та ні на кормі, ні серед людей на набережній Ципи не було. Ципа зник.
Платоша, закинувши назад голову, замахав нагору до цікавих, що позвішувалися з парапету:
– Ну чого? Чого? Розходьтеся! Видовище влаштували! Цирк вам, чи що? Чуєте – перечепився капітан ненароком. Виробнича травма. Розходьтеся! Ну! От безсовісні! Ідіть-ідіть!
Та натовп розходитися не поспішав.
– Ха-ха! Капітан!
– Шубовснув! Ха-ха-ха!
– Оце капітан!
– З власного корабля падає!
– Ха-ха-ха!
Безжальний народ цікаві. Особливо у натовпі, в гурті. Батька рідного не пожаліють – засміють.
І тільки тоді, як Платоша з капітаном сховалися на кораблі, люди почали розходитися. Та й то неквапом, жваво обговорюючи кумедну подію.
Чи їм робити нічого? Чи вони ніде не працюють? Наче немає в них ні обов’язків, ні інтересів ніяких. Тільки й блукають по місту, чекаючи, поки щось десь станеться, щоб одразу збігтися і загаласувати збуджено…
Набережна вже порожніла, а Женя й Вітасикусе ще не йшли, сподіваючись, що Платоша вийде до них, як обіцяв. І таки дочекалися.
Платоша збіг по трапу сухий, чистенький, молодецький – у новій тільняшці і напрасованих, видно, святкових кльошах.
Підбіг до хлопців:
– Братва! Вибачайте, сьогодні нічого не вийде… Ви ж, мабуть, бачили… – і усміхнувся багатозначно.
– Бачили, – одночасно сказали обидва.
І тут же розказали все, що бачили й чули.
– Ципа? Гм… Інтересно! – Платоша підняв брови і схилив голову набік. – Мені теж здалося, наче на корму шмигнув якийсь хлопець, як я вийшов. А капітан запевняє, що на кормі нікого не було, що він просто прикурюючи позадкував, перечепився об фальшборт і… Інтересно!
– А що за людина ваш капітан? – спитав Женя Кисіль.
– Питаєте! Молоток! – Платоша підніс догори великий палець. – Вища кляса!
– Не боягуз? – спитав Вітасик Дорошенко.
– Та ви що?! Як то кажуть, пройшов вогонь, воду й мідні труби. І пожежі на кораблі гасив, і тонув, і виринав, і з піратами бився… Всього було! Дай Боже вам бути такими боягузами, як він.
– А чого ж він так злякався? – здвигнув плечима Женя.
– То вам здалося. Не злякався, а просто… хто його зна…
– Обом одразу здалося? Так не буває, – сказав Вітасик.
– Ну… не знаю, – розгублено розвів руками Платоша. Потім подумав і сказав: – Хлопці! Треба було б того Ципу відшукати. Я б і сам цим зайнявся, але сьогодні ж увечері відпливаємо… Ви ж розумієте…
– А де його шукати? – непевно сказав Женя і перезирнувся з Вітасиком. Вітасик мовчки знизав плечима.
– Ну, ви артисти! – пхикнув Платоша. – Щоб не знайти Ципу? Це ж не якийсь Андрійко, чи Антоша, чи Павлуша, чи Вадик? Ципа! Не так багато Цип на світі. Як то кажуть, шукайте і знайдете.
– Ну… ми спробуємо… – Женя знову перезирнувся з Вітасиком.
– Спробуємо, – кивнув Вітасик.
Ципа зникає вдруге, Розділ II
До справи підключається капітан міліції Попенко, а згодом дружина капітана міліції Горбатюка
Капітан міліції Анатолій Петрович Попенко був завзятим рибалкою. За будь-якої вільної хвилини та слушної нагоди хапав вудочки та гнав на Дніпро.
Сьогодні в нього саме почалася відпустка, а дружина “відпускалася” лише через тиждень, і тільки тоді вони мали їхати у село до його батьків, де вже два місяці гостював їхній п’ятирічний Андрійко. І тому не дивно, що Анатолій Петрович схилявся з вудочками над водою на десятому причалі, коли сталася ота пригода з капітаном Пилипеєм. Вудочок у Анатолія Петровича було три, і, захоплений поплавцями, він не встеріг самої пригоди, що сталася біля третього причалу, де швартувався “Квітка-Основ’яненко”, бачив лише натовп цікавих.
І вгледівши знайомих хлопців Женю Киселя й Вітасика Дорошенка, що заклопотані йшли звідти набережною, звичайно, не втримався і спитав:
– Привіт, хлопці! Що там таке сталося?
Хлопці наче зраділи, побачивши капітана Попенка, і, перебиваючи один одного, почали розказувати. Під кінець Женя Кисіль сказав:
– По-моєму, це варте уваги слідчих органів.
– Так-так, – мотнув головою Вітасик Дорошенко. Після однієї дивовижної історії з таємничим голосом за спиною вони виявляли особливу пильність і всюди шукали кримінальної таємниці. Попенко поблажливо усміхнувся:
– Ну, хлопці, не поспішайте. Так усіх на світі, без винятку, запідозрити можна. Тим більше ви кажете, що коли капітан говорив з матросом Платошею, ви нічого не чули. А як говорив той Ципа – то слово в слово. Не виключено, що вам щось учулося.
– Обом одне й те саме? – недовірливо скривився Женя.
– Не виключено. Вірні добрі друзі і думають, і почувають однаково… Раптова поява на кормі якогось хлопчика просто могла здивувати капітана, він позадкував, від несподіванки перечепився й шубовснув. – А чого ж капітан запевняв Платошу що ніякого хлопчика взагалі не було? – спитав Вітасик.
– Ну, як ви не розумієте! Незручно було йому, що він, капітан, начебто злякався якогось пацана і впав у воду. Реноме своє захищав.
– Що?
– Ну, честь мундира капітанського.
Хлопці зітхнули. Не хотілося їм розлучатися з думкою, що вони були свідками чогось дивного й загадкового.
Але Анатолій Петрович говорив логічно й переконливо. І таємничий Ципа буквально на очах перетворювався на звичайного пацана, який своєю несподіваною появою призвів до кумедного випадку з капітаном. І вже не були вони певні на сто відсотків, що справді чули оті дивні слова. Коли люди аж надто чекають таємниць, уява іноді підводить їх.
Хлопці ще раз зітхнули і попрощалися з капітаном Попенком.
Анатолій Петрович якусь годину постирчав над байдужими нерухомими поплавцями і змотав вудочки. Кльову не було.
Вдома, біля дверей ліфта, він зіткнувся із своїм другом і сусідою капітаном Горбатюком Степаном Івановичем, який повертався з роботи.
– О! Ну, як улов?
– Ні хвоста! – махнув рукою Попенко.
– То заходь до нас. Жінка якраз борщу наварила й ковбаси домашньої підсмажила. Нема кращої риби, як ковбаса. Ходімо! Тим більше за агентурними даними твоя обіду не готувала. Підганяє до відпустки звітність. Прийде пізно.
Попенко спробував відмовлятися (“Та я вже поїв у кафе, не голодний, дякую”), але Горбатюк і слухати не захотів:
– Не бреши. В жодне кафе у такому вигляді, та ще з вудочками, не пускають. Без розмов!
І коли двері кабіни на їхньому останньому дванадцятому поверсі розчинилися, воля капітана Попенка була вже зламана.
– Ну гаразд, зараз переодягнусь і зайду.
Смажена домашня ковбаса так принадно шкварчала і видавала такі запаморочливі пахощі, а борщ так апетитно парував, що капітан Попенко заплющив очі і схопився за серце:
– Ой! Я зараз зомлію.
– Ти ж не тенор, – засміялася Ніна Олександрівна і раптом прикусила язика.
Горбатюк кинув на неї швидкий погляд:
– А що – твої тенори вже й умлівають?
Ніна Олександрівна нічого не сказала, одвернулася до плити, насипаючи ополоником борщ у тарілки. Обідали вони, як завжди, на кухні.
– Та що там тенори, зараз капітани з кораблів у воду падають, – засміявся Попенко. І почав розповідати про випадок на пристані. А коли він вимовив ті слова, які за твердженням хлопців начебто сказав Ципа капітану Пилипею, Ніна Олександрівна раптом зойкнула, випустила з руки ополоник, і він булькнув у каструлю, розбризкавши борщ по плиті.
– Що таке? – звів на неї очі Горбатюк.
– Ні, нічого, – знітилася Ніна Олександрівна.
– Ти, мабуть, забула, що я все-таки слідчий… – усміхнувся Горбатюк.
– Нам усе відомо! Зізнавайся! – жартівливо нахмурив брови Попенко.
– Я обіцяла не говорити, – почервоніла Ніна Олександрівна.
– Кому? Сокирку?
– Яка різниця, – зовсім розгубилася Ніна Олександрівна.
– Ой дивись! Доведеться, мабуть, мені таки його заарештовувати.
– Нічого не вийде. Він щойно відчалив.
– Куди?
– В Одесу. А потім навколо Європи.
– Звісно, якщо ти обіцяла, то не говори. Але тоді тримай себе в руках. Не виказуй хвилювання.
– Це… це просто неймовірно, – тихо промовила Ніна Олександрівна.
– Ну хоч не інтригуй нас далі.
– Ні! Я не можу… Я мушу розказати… Бо… бо це дуже… Хай уже пробачає мені Іван Романович, але…
І Ніна Олександрівна почала розповідати.
Та оскільки вона дуже хвилювалася, збивалася і по кілька разів повторювала одне й те саме, ми не будемо передавати її розповідь, а просто повернемося у вчорашній день.
Ципа зникає вдруге, Розділ III
“Не кажіть нікому! Навіть чоловікові!”
Дружина капітана міліції Горбатюка Ніна Олександрівна працювала адміністратором у філармонії.
Багато було у філармонії артистів – і тенори, й баритони, й баси, навіть один бас-профундо, тобто такий низький, густий і громоподібний, що коли він брав найефектнішу ноту, з люстри градом сипалися на голови глядачам кришталеві висюльки, а в кабінеті головбуха сам собою одчинявся сейф.
Але все-таки не той бас-профундо, не інші баси й баритони, а звичайнісінький ліричний тенор Іван Романович Сокирко був найбільшим улюбленцем публіки й адміністрації. Бо не лише сила голосу обумовлює успіх співака, а щось таке, чому немає назви на людській мові, що зветься душею пісні, а що таке та душа, ніхто сказати не може.
І коли співав Сокирко “Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю”, погляд його враз робився соколиним, а за плечима, здавалося, виростали крила, ще мить – і злетить Іван Романович над сценою, випурхне крізь відчинені на гальорці двері у вікно і шугоне у надхмарні висоти. І шанувальниці його таланту, стиснувши кулачки, із завмиранням серця молили Бога, щоб цього не сталося, бо хто ж тоді на “біс” виконає “O sole mio”, “Yesterday” та “Ой не світи, місяченьку”.
Ніна Олександрівна, як і вся адміністрація, була гарячою прихильницею тенора Івана Романовича Сокирка. З свого боку Іван Романович виділяв Ніну Олександрівну з усієї адміністрації і саме їй раз у раз дарував то квіти, якими його обсипали після концерту, то цукерки, а то й плитку шоколаду, спеціально куплену для неї у буфеті філармонії.
Решта адміністрації ту особливу симпатію тенора до Ніни Олександрівни давно помітила й дозволяла собі хихикати і робити різні прозорі натяки.
Проте Ніна Олександрівна була вище тих натяків, не ображалася і сама підсміювалася, бо щиро любила свого капітана міліції Горбатюка і ніколи в світі не зрадила б його. Капітан Горбатюк це чудово знав, вірив своїй дружині, хоча іноді жартома казав: “Ой, дивись, заарештую я твого Сокирка за зловживання службовим становищем!” Сьогодні, зайшовши до адміністраторської, Ніна Олександрівна виявила на своєму столі не одну, як завжди, а три плитки шоколаду і коротеньку записочку: “До побачення. Не забувайте вірного Вам С.”
“Ну, це вже занадто! – спалахнула Ніна Олександрівна. – Скоро він мені весь буфет перетягне. Одну залишу, а дві поверну”, – і, схопивши дві плитки, вона рішуче попрямувала до артистичної, звідки чулися рулади Івана Романовича. Через півгодини мав початися останній у цьому сезоні його сольний концерт. Завтра він вирушав пароплавом до Одеси, а звідти у закордонний круїз по країнах Європи. Він давно мріяв про цю поїздку і майже всім працівникам філармонії наобіцяв сувенірів, не кажучи вже про Ніну Олександрівну. Рік видався для Івана Романовича дуже важкий, він багато концертував по всій Україні і мав цілковите право на відпочинок.
По коридору попереду Ніни Олександрівни до артистичної швидко йшов якийсь хлопчик років одинадцяти-дванадцяти. Обличчя їй не було видно, лише відстовбурчені вуха, кумедний рудий їжачок і тоненьку шийку.
Ніна Олександрівна ще подумала: “Що це за хлопчик? Концерт вечірній, дорослий. І ні на кого з дітей працівників не схожий. Треба спитати”. Але не встигла. Хлопець уже одчинив двері артистичної і ступив крок уперед.
Іван Романович стояв обличчям до дверей і саме брав верхнє “ля”, коли побачив хлопчика. І так і застиг із роззявленим ротом, замовкнувши.
Ніна Олександрівна почула, як хлопець дзвінким голосом сказав:
– Сокирко? Здоров! Привіт тобі від Вороного!
І тут Ніна Олександрівна побачила, що обличчя Івана Романовича конвульсивно пересмикнулося, рот скривився, очі затуманилися, він враз поточився і…
Ніна Олександрівна скрикнула й кинулася до артистичної.
Іван Романович лежав на підлозі горілиць, розкинувши руки, нерухомий і якийсь незвично довгий. їй спершу здалося, що він неживий. Але схилившися, відчула – дихає. Вона схопила карафку з водою і тільки тут побачила, що кімната порожня – хлопчик зник.
Іван Романович розплющив мокрі, наче заплакані очі (Ніна Олександрівна вилила йому на голову майже всю карафку):
– Га? Що?… Ох!.. – Що з вами? Я так злякалася! Що це за хлопчик? Що він вам сказав? Ви його знаєте?
Обличчя Івана Романовича враз закам’яніло. Якусь хвилю він мовчав, потім здивовано закліпав очима:
– Який хлопчик? Я не бачив ніякого хлопчика!
– Як?! Він вам сказав: “Сокирко? Здоров! Привіт тобі від Вороного!” Я сама чула.
– Ні-ні! Вам здалося. Я не бачив ніякого хлопчика… просто я співав, узяв верхнє “ля”. І раптом в очах потемніло, земля пішла обертом і… більше нічого не пам’ятаю. Видно, страшенна перевтома. Гіпертонічний криз. Тільки не кажіть нікому! Я вас благаю! Ніно Олександрівно! Дорога! Благаю! Бо ж соромно. Засміють! Здоровенний дядько, а зомлів, як дівчина. Прошу вас! Нікому! Навіть чоловікові.
Ніна Олександрівна розгублено здвигнула плечима:
– Ну… що ж… Гаразд…
Останній концерт тенора Сокирка відмінили. Через несподівану хворобу артиста.
Це було вчора, напередодні випадку з капітаном Пилипеєм.
Ципа зникає вдруге, Розділ IV
Вчинки, незбагненні для звичайних людей, роблять не лише люди мистецтва
– Мда… – сказав капітан Горбатюк, коли дружина закінчила розповідати. І почухав потилицю.
– Тоді, мабуть, хлопцям не вчулося, – сказав капітан Попенко.
– Що ж це може означати? Ваша версія, капітане Попенку!
– Перше, що спливає на думку: і Пилипей, і Сокирко злякалися не хлопця, а його слів. Отого привіту від Вороного.
– Я теж так думаю. Чогось одразу згадалася ота “чорна мітка” піратська з “Острова скарбів”.
– Можливо, знову маємо справу зі зловмисниками.
– Але чого вони вплутують у цю справу хлопчика?
– Якщо цей Вороний – карний злочинець, то чекати від нього високої моральності й педагогічного такту годі.
– Стривай, – Горбатюк запитально глянув на дружину. – Ти сказала, що твій Сокирко щойно відчалив… – Так… Ой! – Ніна Олександрівна завмерла. – На теплоході “Квітка-Основ’яненко”! Уявляєте?
– Де капітаном пан Пилипей! – Горбатюк виразно глянув на Попенка.
– Ін-те-рес-но! – Попенко схилив голову набік, замислюючись.
– Збіг? Випадковість? Чи… – роздумливо мовив Горбатюк. – Ти казала, що він вирушає в круїз навколо Європи?
– Так… З Одеси…
– Але “Квітка-Основ’яненко” не рейсовий, а екскурсійний. До Одеси і назад. А назад йому не треба. Який сенс платити зайві гроші? Удвічі більші, – Горбатюк знизав плечима. – Не розумію.
– А мене якраз це не дивує, – сказала Ніна Олександрівна. – Люди мистецтва іноді роблять учинки, незбагненні для звичайних людей. Він, до речі, казав, що давно мріяв проїхатися по Дніпру. Спокійно. Не “Метеором” чи “Ракетою”, а саме теплоходом. Рейсові теплоходи на таку відстань давно відмінили. Сім’ї в нього нема. Гроші є. З дружиною розлучився, дітей у них не було.
– Цікаво, чи знайомі вони між собою – Пилипей і Сокирко?
– Я ніколи не чула від Івана Романовича цього прізвища – Пилипей. Путівку на теплохід він купив уже два тижні тому. Якби був знайомий з капітаном, гадаю, обов’язково сказав би. Він узагалі любить підкреслювати свої престижні знайомства. А капітан такого теплохода…
– Ти маєш рацію, – погодився Попенко. – Мабуть, сказав би… Артисти такий народ…
– Якщо вони не знайомі, тим ситуація цікавіша й небанальніша… От же ж, їй-богу! – Горбатюка дедалі більше розбирала професійна криміналістична цікавість.
– Коли “Квітка-Основ’яненко” вирушає? – глянув Попенко на Ніну Олександрівну.
– Я ж кажу – щойно відчалив. О восьмій. А зараз чверть на дев’яту.
– Невже ми не дізнаємося, у чім тут справа? – з досадою мовив Горбатюк.
– Сокирка я побачу лише через місяць, – усміхнулася Ніна Олександрівна.
– А “Квітка-Основ’яненко” повернеться за дванадцять днів, – сказав Попенко. – Проте якщо і капітан, і тенор уже зараз відмовляються визнати, що бачили хлопчика, то жодних гарантій нема, що вони визнають це потім. Розмова з ними нічого не дасть.
Запанувала мовчанка.
Борщ холов на столі. Ніхто навіть ложки не взяв до рук.
Ніна Олександрівна стояла біля вікна розгублена й винувата – наче це вона загадала їм цю нерозгадну загадку.
Друзі сиділи за столом задумані й похмурі.
– Ви знаєте, – тихо сказав нарешті Горбатюк. – У мене таке враження, що під час рейсу на теплоході щось станеться. От таке передчуття, інтуїція…
– Припини! – сказала Ніна Олександрівна, але впевненості в її голосі не було.
– Мені чогось здається, що й Ципа зараз на кораблі, і Вороний… – Горбатюк глянув на Попенка, чекаючи, як завжди, заперечень. Але той заперечувати не став:
– Цілком можливо…
– То що будемо робити, капітане Попенку? Ваше рішення?
– Підстав для того, щоб розпочинати кримінальну справу і створювати оперативну групу, явно недостатньо. Однієї інтуїції та смутних здогадів малувато.
– Так. Офіційно починати розслідування справді неможливо. А от неофіційно, приватно…
– А де взяти приватного детектива?
– У мене є один на прикметі.
– Хто?
– Ти!
– Що?! Жартуєш?
– Ні! – очі Горбатюка вже горіли тим азартним вогнем, який був добре відомий Попенку ще з дитинства: коли його шкільний друг замислював якусь авантюру, зупинити його було неможливо.
– Припини! Припини! – підхопився Попенко.
– Стьопо! – благально вигукнула Ніна Олександрівна. Але обидва вигукували більше, як то кажуть, для годиться. Бо добре знали, що нічого вже не допоможе.
– Твоя Наталка іде у відпустку за тиждень, – розвертав докази Горбатюк. – А круїз “Квітки-Основ’яненка” дванадцять днів: шість до Одеси і шість назад. Сокирко їде тільки до Одеси. І тобі треба тільки туди. Назад повернешся літаком. Отже – один день навіть у запасі.
– А як це практично? “Квітка-Основ’яненко” вже в дорозі. Як у кіно, доганяти на катері? Смішно! – Ні. Доганяти не треба. Перша зупинка у Каневі. Завтра вранці. Треба підсісти.
– А путівка?
– От про це треба подбати. Зараз буду старатися. У мене є знайомі на річковому вокзалі.
– Так. Чого-чого, а знайомих у тебе всюди повно…
– Оперативнику без цього не можна, – Горбатюк уже набирав номер телефону. – Алло! Тамаро Григорівно? Добрий вечір! Горбатюк. Пробачте за турботи. “Квітку-Основ’яненка” вже відправили? Ясно. А як у них там – комплект? Путівки ніхто не здавав?… Що ви кажете? Люкс?… Сімсот?… Дорогувато… Здали. Що ви кажете? На чотирьох?… Ви вгадали. Треба підсадити одного нашого товариша… Ні, не чотирьох. Одного. Я? Ні! На жаль, сам не можу. Розумію, що тільки в Каневі. Ну, ми будемо думати. Дякую, дякую. Ви скільки ще там будете? Ясно. Ми під’їдемо.
– Ну що? – спитала Ніна Олександрівна, коли Горбатюк поклав трубку.
– Є вільний люкс. Але… ціну ви чули… Ну, і буквально сьогодні вранці одна сім’я здала путівки на чотиримісну каюту. У когось там гострий приступ апендициту, поклали в лікарню, який уже там круїз, – Горбатюк зітхнув і мрійливо подивився устелю. – Ех! Якби можна було теж цілою сім’єю… Для конспірації…
– Ну, вибач. Змотатися у село за Андрійком, а потім у Канів навіть на своїх “Жигулях” я аж ніяк не встигну. Та й батько з мамою не поїдуть нізащо, не кинуть своє птаство напризволяще…
– Не іронізуй. Слухай, а що як загітувати наших пацанів, Женю і Вітасика? По-перше, вони єдині, хто бачив в обличчя того Ципу. Це дуже важливо. Тільки вони можуть його впізнати. По-друге, для них була б така радість. На першокласному теплоході. Ще й загадкова детективна пригода. Чого не зробити хлопцям свято? І може, з їхніх батьків хтось зможе. Я дзвоню!
Не встигли Ніна Олександрівна та Попенко зреагувати на його слова, як Степан Іванович уже набирав номер Дорошенків (йому так часто доводилося дзвонити їм під час недавньої історії зі зникненням Вітасика, що він знав номер напам’ять).
Попенко глянув на Ніну Олександрівну і усміхнувся:
– Вчинки, незбагненні для звичайних людей, роблять не лише люди мистецтва!
Ніна Олександрівна тільки махнула рукою.
Ципа зникає вдруге, Розділ V
Шлях на Канів
Женя й Вітасик сиділи впритул один до одного, дивилися через плече капітана Горбатюка вперед на дорогу, раз у раз перезиралися і нервово гигикали. Радісне збудження не полишало їх.
І хоча Вітасиків тато, що куняв поряд із ними на задньому сидінні, час від часу розтуляв очі й бурмотів: “Лягайте, лягайте, хлопці, спіть!” – спати вони й не думали. Яке там спати!
Все сталося так фантастично раптово, що вони й досі не могли отямитися.
Після розмови на десятому причалі з капітаном Попенком вони пішли шукати Ципу. Ходили по дворах і питали у хлопців: “У вас Ципа є? Ципу знаєте?” Спершу відповідь була однозначна: “Ні! Нема. Не знаємо”. Але от в одному дворі якась дівчина сказала:
– Є! Я його сама чекаю. Пішов на Дніпро, має скоро прийти.
Хлопці з хвилюванням чекали майже годину, розпитували дівчинку, вона їм розказала безліч різних випадків, які характеризували Ципу з найгіршого боку, вони вже раділи, що мають таку багатющу інформацію. А потім прийшов рудий довготелесий хлопчина, якого звали, до речі, не Ципа, а Циба, і вся та багатюща інформація виявилася коту під хвіст. До самісінького смерку ходили Женя й Вітасик по дворах і так нічого й не виходили.
А увечері несподівано подзвонив капітан Горбатюк. І півгодини говорив з Вітасиковим татом. Вітасиків тато – Григорій Тарасович Дорошенко – спершу півгодини відмовлявся, казав: “Та що ви? Та хто ж так робить? Та це ж нереально! Та я ж на роботі!”
А потім в останню хвилину раптом погодився. І чверть години умовляв свою дружину. Жениних батьків умовляти майже не довелося, бо тоді вже було ясно, що Григорій Тарасович сам їде, що він подзвонив своєму начальникові і домовився про три дні у рахунок відпустки і ще три дні відгулів, належні йому на додаток до відпустки за роботу у вихідні.
І от вони мчать уночі машиною на Канів, щоб сісти там уранці на комфортабельний теплохід “Квітка-Основ’яненко”, усередину якого вони вчора мріяли хоч оком глянути, а сьогодні будуть його пасажирами…
– Вставайте, хлопці, приїхали! – торкнув капітан Горбатюк за плече спершу Вітасика, потім Женю. Хлопці здригнулися, прокидаючись. Навіть не могли збагнути, як вони поснули. Ще було темно. Вони стояли біля Канівської пристані.
Напівсонних хлопців майже на руках перетягли до залу чекання, і вони одразу ж знову заснули на лавках.
Горбатюк не став чекати ні хвилини. Поспішав повернутися назад, щоб устигнути на роботу.
– Тільки не розбий мені машину, авантюристе! – штурхонув його в плече на прощання капітан Попенко.
– Авантюристи прикрашають життя, – сказав Вітасиків тато. – Без авантюристів нудно було б жити на світі.
– Дзвони мені. Повсякчас дзвони. Я тебе прошу! – приклав руку до серця Горбатюк.
– За твій рахунок. Як даремно з’їздимо і все це виявиться дурницею – всі витрати за твій рахунок, – удавано сердито буркотнув Попенко.
– Згода!
– Ну, їдь уже, їдь!
Друзі обнялися.
Горбатюк сердечно потиснув руку Вітасиковому тату:
– Вибачайте, дорогий, що втравив вас у…
– Та ви що! Я, навпаки, дякую. Це ж така приємність. Я на пароплаві років двадцять не плавав. Та й для хлопців…
– Ну, удачі вам!
– Щасливої дороги!
“Жигулі” рушили з місця. А Анатолій Петрович Попенко та Григорій Тарасович Дорошенко пішли до зали чекання.
