Ципа зникає вдруге, Розділ VI
Дивуватися довелося не Платоші, а хлопцям. Перша пригода на теплоході
Женя й Вітасик прокинулися від гучного й басовитого корабельного гудка.
Підхопилися, заморгали заспаними очима, не одразу втямивши, де вони і що з ними. “Квітка-Основ’яненко” швартувався біля Канівської пристані. Бурунилася під гвинтами вода – давався задній хід. Щось гукали матроси з пристані і з теплохода.
Був ранній ранок. Сонце тільки-но піднялося над виднокругом, і сонячна доріжка сліпила очі.
Над Дніпром кигикали чайки, раз у раз черкаючи крилами воду і знову злітаючи вгору. Хтось уже ввімкнув радіо чи магнітофон, і лунала ритмічна музика, хоча пасажири ще спали, і палуби та містки були безлюдні.
Хлопців з новою сплою охопило радісне збудження.
– Підйом! Умиватися! В каюті доспите! – Вітасиків тато вже виймав із великої дорожньої сумки мило, пасту, зубні щіточки й маленькі похідні рушнички. У вокзальному туалеті, вмиваючися, хлопці бризкалися водою і сміялися, аж вищали.
Як добре жити на світі, коли тобі дванадцять років, коли надворі сонячний ранок, коли зараз ти сідатимеш на прекрасний трипалубний теплохід, і попереду, крім захопливої самої по собі мандрівки, тебе ще чекають таємничі пригоди й несподіванки. Що можна бажати кращого у дванадцять хлоп’ячих років?
Свіжовиголений, напахчений французькими парфумами директор круїзу, зустрівши їх біля трапа і глянувши на простягнені Попенком путівки, весело сказав:
– Ну, молодці! Догнали! Чудово! А ми вже сумували, що каюта гулятиме. Прошу! Прошу! – і він повів їх показувати каюту, не припиняючи по дорозі говорити. – Сніданок о пів на дев’яту в ресторані. Потім екскурсія на Тарасову гору. Покладання вінків і квітів до могили великого Кобзаря. Відвідання музею Шевченка та Успенського собору – пам’ятки архітектури XII століття.
Хлопці йшли вузенькими коридорами, встеленими килимовими доріжками, і весь час хихикали. Без жодної причини, просто від радості.
Каюта була дуже затишна, з м’якими диванами, з лампою на столику біля вікна, з дзеркальними дверима. А вікно опускалося, як у поїзді. І за вікном, на відстані якогось метра, були палубні перильця, за якими вже починалося небо, чайки, сонце, внизу ріка, далекі береги – чарівний корабельний світ.
Коли директор круїзу пішов, хлопці почали підскакувати на м’яких диванах і знову безпричинно реготати.
Анатолій Петрович і Григорій Тарасович нічого їм не говорили. Тільки мовчки позирали й усміхалися. Все було й так зрозуміло.
– От Платоша здивується, як побачить нас! – вигукнув Женя, і вони зареготали ще дужче.
– Який Платоша? – насторожився Анатолій Петрович.
– Ну, матрос наш знайомий! – вигукнув крізь регіт Вітасик.
– Ми ж тому й товклися тоді біля парапету. Він нам обіцяв корабель показати, – пояснив Женя.
– Хіба ми вам не казали? – здивувався Вітасик.
– Не казали. Добре, що хоч зараз сказали. Бо через того Платошу наша конспірація справді може погоріти. Постарайтеся зробити так, щоб він не здивувався. А головне, щоб капітан того здивування не побачив. І Сокирко теж. Платоші скажете, що приятель Вітасикового тата (тобто я) разом із татом зробили вам сюрприз. І ви до останньої миті не знали, що будуть путівки. Путівки ж справді виявилися несподіваними – так, як і було. Запам’ятайте, що я працюю в “Автосервісі” економістом, добре знайомий із працівниками річкового вокзалу, і вони мені сповістили про “горющу” путівку… До речі, я саме закінчив справу про зловживання в системі “Автосервісу” і зараз, як то кажуть, “у темі”, можу навіть справді працювати економістом. І давайте, хлопці, домовимося – нічого зайвого не балакати, самим ніяких ідей не реалізовувати, самодіяльністю не займатися. Слухатися мене. Якщо вже розслідувати, то професійно. Бо навіть одне якесь необережне слово може все зіпсувати. Домовилися?
Попенко звертався до хлопців, але раз у раз позирав і на Віталикового тата.
Григорій Тарасович зрозумів, що це його теж стосується, і кивнув:
– Домовилися! Правда, хлопці?
– Правда.
– Домовилися.
– Ми – звичайнісінькі туристи, дисципліновано виконуємо всю програму і нічого нас більше не цікавить. Постарайтесь відшукати свого Платошу зараз, поки люди ще не попрокидалися. Те, що ви шнирите по кораблю, нікого, гадаю, не здивує. Було б, навпаки, дивно, якби ви не шнирили. Гайда! – і Попенко одчинив двері каюти.
– Тільки обережно, не позвалюйтесь за борт, – гукнув їм услід Вітасиків тато. – І запам’ятайте номер каюти.
Вони чогось думали, що їм доведеться обійти мало не весь теплохід, шукаючи Платошу. Але зустрілися з ним майже одразу. Підійшли до трапа, що вів на верхню палубу, і раптом згори з гуркотом з’їхав, тримаючись за лискучі мідні бильця, Платоша.
– О! – глянув на них і… Дивуватися довелося їм, а не йому.
Бо Платоша раптом схопив хлопців за руки і мовчки побіг коридором, тягнучи їх за собою. Підбіг до трапа, що вів униз, озирнувся, чи нема нікого, наказав:
– Мерщій!
І вони, як груші, покотилися вниз. Женя упав, забив коліно. Але Платоша підхопив його і знову помчав, тягнучи їх по коридору.
Розчахнув двері якоїсь каюти, впхнув їх одного по одному туди і клацнув замком.
Вони не встигли сказати йому ні слова.
І тільки тепер, замкнені у каюті, спромоглися на якісь звуки.
– Тю! – сказав Женя.
– Тьху! – сказав Вітасик.
– Ти щось розумієш?
– Нічого. А ти?
– І я.
Каюта була теж чотиримісна, але дивани тверді, а не м’які. І замість вікна круглий ілюмінатор, за яким плюскотіли дніпровські хвилі.
– А… а може, Платоша заодно з Ципою… і Вороним? – прошепотів Вітасик, хоча в каюті не було нікого і ніхто почути не міг.
– Та ти що?! – А що? Викрав нас, щоб ми не заважали, щоб не змогли упізнати Ципу. Тільки ж ми бачили його в обличчя.
– Ти підозрюєш Платошу?!
– Я не підозрюю, але… всяке буває. А чого він нас замкнув?
Як швидко змінюється людська доля!
Щойно життя було прекрасне і настрій був – краще не буває.
Мить – і тебе невідомо чого замкнено. І що тебе чекає – не відомо. І життя – як осіння негода. І настрій твій – не буває гірше.
– А такий наче симпатичний здавався, – зітхав Женя. – Черв’яками ділився, гачка навіть подарував.
– Вір після цього людям, – підтакнув Вітасик.
– А тато твій і Анатолій Петрович спокійно собі балакають, думають, що ми по кораблю шниряємо.
– Як би це їм сповістити? – Вітасик наблизився до ілюмінатора. Ілюмінатор був одчинений. На стелі й на стінах каюти коливалося й переливалося сонячне од води мереживо. Вода була близько, метрів півтора, не більше.
– А давай утечемо? – обернувся до Жені Вітасик.
– Давай! – рішуче сказав Женя.
Ілюмінатор був високо, майже під стелею каюти. Самому вилізти неможливо. Треба, щоб хтось підсадив.
– Обом утекти не вдасться, – зітхнув Вітасик. – Доведеться комусь одному пробиватися до своїх, а потім уже виручати.
Кидали жеребок. Випало Вітасику.
– Роздягайся, – зітхнув Женя. – Нащо одяг мочити.
Жені дуже хотілося, щоб випало йому. Але що поробиш. Правда, Вітасик краще плаває. В нього навіть розряд юнацький є…
Женя підсадив Вітасика, допоміг йому вилізти. Вітасик іще тримався руками за край ілюмінатора, як двері каюти клацнули, розчинилися, і на порозі з’явився Платоша.
– Ви що?!
Та було вже пізно.
Вітасик одпустив руки – шубовсть! – і Платоша тільки й міг, що кинутися до ілюмінатора й визирнути.
– Не бійся! Не потоне! – сказав Женя. – У нього розряд.
– От же урвителі! Ну, що мені з вами тепер робити? Капітан як дізнається, спише мене на берег.
– Чого?
– Що я “зайців” покриваю.
– Яких “зайців”? Ми не “зайці”. Ми по путівках. – Як?!
Усю інформацію, яку треба було викласти Платоші за інструкцією капітана Попенка, Женя вже сповіщав на бігу, похапцем, важко дихаючи і ледве встигаючи за Платошею.
Вони збігли по трапу з теплохода і кинулися вздовж берега.
Вітасик уже підплив і виходив із води на пісок.
– Ну, фантастика! А я був певен, що ви “зайцями”, – говорив Платоша, поки Вітасик викручувався й одягався. – Мені й на думку не спадало, що ви законні пасажири. Вчора ж удень вас бачив, і ви нічого не сказали… От і вирішив вас поки що замкнути, бо ж біг виконувати терміновий наказ боцмана. А ви, виявляється… Ну, фантастика!.. Добре, що ніхто, здається, не бачив… А то за такі стрибки з ілюмінатора… знаєте…
Коли хлопці, вскочивши у каюту, почали, захлинаючись, розповідати про свою пригоду, капітан Попенко нахмурився:
– Я ж просив!.. Поводитися як звичайні туристи. Не привертати нічиєї уваги. А ви! Через ілюмінатор у воду стрибаєте. Нічого собі “звичайні туристи”! Єдина надія, що дуже рано і, може, ніхто не бачив, не звернув уваги.
– Це все твої штучки! – гримнув на Вітасика Григорій Тарасович. – Твоя вічна гонитва за пригодами! Ще щось – і я відправлю тебе додому. Продовжимо подорож без тебе, утрьох.
Женя спробував заступитися за Вітасика, казав, що все вирішило жеребкування, що міг стрибнути й він, намагався навіть пожартувати (мовляв, якби Платоша підсадив, то і стрибнули б удвох), але Григорій Тарасович на жарт не зреагував, не усміхнувся.
Отже, перша їхня пригода на теплоході, якої комусь вистачило б на довічні тріумфальні спогади під захоплені оплески однокласниць (ще б пак – утеча з каюти через ілюмінатор!), схвалення не здобула. Навпаки, викликала негативну реакцію і репресивні наслідки.
– Щоб від мене – ні на крок! – наказав Григорій Тарасович. І автономія хлопців була втрачена на цілий день.
Під невсипущим наглядом вони снідали, потім ходили разом з усім теплоходом на екскурсію. А втім, той невсипущий нагляд їх анітрохи не бентежив. Бо в Каневі вони були вперше. А той, хто хоч раз побував у Каневі, той знає, яке почуття охоплює людину на цій святій землі, – вони про все на світі забули.
Ципа зникає вдруге, Розділ VII
Розмова з Горбатюком. Троє Вороних. Який? Несподівана поява четвертого. У Сокирка різко змінюється настрій
– Капітан Горбатюк? Добрий день! Дозвольте доповісти?
– А-а, Толю, здоров! Ну що, що у тебе?
– Та поки що нічого особливого. Вивчаємо ситуацію, прощупуємо персонал. Ципи на теплоході поки що не виявили. Хоча серед майже п’ятисот пасажирів це й не так просто. З Сокирком познайомився. Це було не дуже важко. Сказав, що прихильник його таланту. Тут за ним ціла вервечка дівчат бігає. Примусили його навіть дати невеличкий концерт у кают-компанії. Я його намагаюся від тих дівчат рятувати. Він живе в одномісній каюті. Хлопець начебто непоганий, хоча й трохи самозакоханий. З капітаном, здається, не знайомий. У всякому разі я бачив, як вони, зустрівшись, не те що не привіталися, а навіть одвернулися один від одного. Хоча капітан вітається з багатьма пасажирами, особливо першого класу. І з відомим артистом міг би привітатися й без знайомства.
– Це теж інформація до роздумів.
– Можливо. Але більше ніяких проявів у взаєминах між ними не помічено. Капітан користується у команди повагою. Суворий, але справедливий. До “Квітки-Основ’яненка” плавав на “метеорах”, “ракетах”, фарватер знає добре, аварій не мав. З наступного сезону “Квітку-Основ’яненка” обіцяють перевести на закордонні круїзи. Дніпро – море, Україна – Румунія. І в цьому заслуга капітана Пилипея. Так вважає команда. Я говорив із кількома матросами… А як у тебе? Відносно Вороного?
– У нашій картотеці зареєстровано три Вороних. Вороний Артем Степанович, 1931 року народження, старий “карманник”, п’ять років як “зав’язав”, хворий на виразку шлунка, зараз лікується в Миргороді. Єременко Василь Олександрович на прізвисько Вороний, 1949 року народження, рецидивіст, убивця, грабіжник, зараз відбуває покарання у колонії суворого режиму. І Вороний Юхим Веніамінович, 1964 року народження, засуджений торік за грабіж і насильство.
– О! Годиться. Ті двоє навряд. Хоча Єременко не виключений. А от цей третій… І грабіж, і вік… може бути цілком Ципиним батьком. Тоді зрозуміло стає… Треба б підняти справу – чи не проходили свідками або потерпілими капітан Пилипей і співак Сокирко.
– Співак?
– А що? Згадай Френка Синатру. Його зв’язки з мафією.
– Щоб підняти справу, треба офіційний запит. Не хотілося б поки що нікого підключати.
– А ти спробуй неофіційно. У тебе ж стільки знайомих. Таку коротку довідку – лише два прізвища, – тобі можуть дати дівчата з архіву.
– Ну, я подумаю… А як там наші хлопці?
– У своєму репертуарі! Вже вискакували з ілюмінатора у воду.
– Та ти що?!
– Ну, про це потім. Зараз перерветься. Бо у мене вже гроші закінчуються. З Черкас подзвоню знову. Бувай!
– Щасливо.
Коли Анатолій Петрович після телефонної розмови вернувся на теплохід, Григорій Тарасович, Вітасиків тато, зустрів його несподіваною звісткою:
– До речі, серед пасажирів теплохода є Вороний.
– Звідки ви знаєте?
– Директор круїзу сказав.
– Отак сам узяв і доповів? – усміхнувся Попенко.
– Ні, – і собі усміхнувся Григорій Тарасович. – Я його зустрів. Кажу: “Ви мені не допоможете? Мені сказали, що тут у вас на пароплаві їхатиме один дуже цікавий чоловік, екстрасенс. Назвали прізвище, але я забув. Причому прізвище, не повірите, точнісінько як у тому оповіданні Чехова, – коняче…” Є, пам’ятаєте, у Чехова таке оповідання…
– “Коняче прізвище”… Пам’ятаю. А ви молодець!..
– Стривайте… “Дуже, кажу, я хотів би з ним познайомитися, він, кажуть, лікує від віталіго, а в моєї дружини на руках білі плямочки з’явилися, вона так переживає. Якщо вам не важко”. – “Зараз. Подивлюсь”, – каже. Пішов, переглянув списки. Приходить: “З “конячими” прізвищами лише двоє – Білокінь і Вороний”. І назвав каюти. “Ні, кажу, не те… Значить, немає, кажу, дезінформували мене. Шкода…”
– Ну, Григорію Тарасовичу, ви діяли, як справжній оперативник. Комар носа не підточить. Могли б у нас працювати, – капітан Попенко дивився на Вітасикового тата з неприхованим захопленням.
Григорій Тарасович почервонів і опустив очі.
Вітасик перезирнувся з Женею і теж почервонів від задоволення: що й казати, приємно, коли твого тата хвалять.
Вороний виявився високим худорлявим дядечком років під п’ятдесят із гачкуватим носом і сивими вусами. Вираз обличчя його був похмурий і непривітний. А може, це просто здавалося. Лиха й зловредна річ – підозра. Коли на когось падає підозра, ти вже якось мимохіть не можеш дивитися на нього об’єктивно, а тим паче доброзичливо.
Тому капітан Попенко вважав за свій обов’язок попередити:
– Дорогі друзі! Будьмо стримані і розважливі. У нас іще нема жодної підстави для звинувачень, жодних доказів, жодних аргументів… Основний принцип нашої криміналістики зараз – презумпція невинності. Поки вина людини не доведена – вона невинна.
Але – слова словами, а підозра, повторюю, річ зловредна. Вже сама присутність на теплоході людини з прізвищем Вороний, попри всі варіанти випадковості, сприймалася тривожно і недвозначно.
“Привіт тобі від Вороного!” – сказав дивний хлопчик Ципа і капітанові Пилипею, і артистові Сокирку. Обидва страшенно перелякались. І от вони обидва на одному теплоході. І на цьому ж теплоході їде Вороний. Не треба мати дуже буйну фантазію, щоб зв’язати ці факти докупи.
Каюта Вороного була майже поряд із їхньою. Тому стежити за Вороним було дуже легко і зручно. Доля наче навмисне поселила їх поруч.
І якби ж Вороний був людиною доброю, привітною, товариською. А то й зовнішній його вигляд, і поведінка давали всі підстави до того, щоб підозри дедалі збільшувались.
Вже перша зустріч хлопців із ним у коридорі викликала негативні емоції.
– Не крутіться під ногами! Пройти не можна! – роздратовано гримнув Вороний. І хлопці змушені були попритулятися до стіни, пропускаючи його.
Разом із Вороним у каюті оселилися двоє молодих бороданів і завжди усміхнений товстун. Один із бороданів чув слова Вороного, звернені до хлопців, і коли той піднявся по трапу нагору, сказав:
– Не звертайте, хлопці, уваги, він і на нас гримає, такий уже характер.
На що усміхнений товстун, який вийшов з каюти слідом за бороданем, зауважив:
– Непедагогічна репліка, пане педагог! Хе-хе-хе!
І хлопці зробили висновок, що бородань, очевидно, вчитель, а товстун – спільник Вороного.
Тим часом капітан Попенко Анатолій Петрович сидів у тенора Сокирка Івана Романовича в його каюті і розмовляв. Говорили про машини. Сокирко теж виявився автомобілістом. Мав “тойоту”, привезену три роки тому з Японії, де він був на гастролях. Коли зустрічаються двоє автомобілістів, вони можуть годинами теревенити про шини. І почувши, що Попенко працює в автосервісі, тенор дуже зрадів. Ну, який автомобіліст не захоче мати знайомого в автосервісі?… На столі миттю з’явилася пляшка шампанського, фрукти, цукерки… – На жаль, не можу, – розвів руками Анатолій Петрович. – Печінка, шлунок – доводиться берегтися.
– Ха-ха-ха! – ще більше розвеселився Сокирко. – Я ж теж! Ні краплі! Горло. Тільки для гостей тримаю.
Знову перейшли на циліндри, прокладки, клапани, скати, карбюратори…
– Ви знаєте, звичайно, чудова річ – машини. З ними, так би мовити, зв’язане все моє життя. Але… – капітан Попенко зітхнув, – шкода мені все-таки, що коні як транспорт одійшли вже назавжди. Яка то все-таки була краса, – ресорна коляска, запряжена парою вороних!.. Я, між іншим, городянин у першому поколінні. Батьки й зараз живуть у селі. І все моє дитинство, юність минули на привіллі, серед степів і луків (ми з лісостепу). Пам’ятаю, як ми пасли коней. У нічному. Був у мене в дитинстві улюблений коник – Вороний. Так і звався. Ах, який коник! Бувало, скачу на ньому степом охляп, без сідла, відчуваю його тепло своїм тілом. Наче ми одне ціле, одна істота. Вітер свистить у вухах, із неба зірки падають. І серце мало не вискакує з грудей від шаленої радості. Я тільки тепер розумію, що то були найщасливіші хвилини в моєму житті. Ех, Вороний, Вороний!.. Де ти? Нема тебе вже на світі. Як нема й ніколи не буде неповторних років дитинства…
Незважаючи на свій немалий уже криміналістичний досвід, капітанові Попенку здалося, що він уперше в житті бачить, щоб так блискавично змінювався стан людини, її настрій, вираз її обличчя. Може, тому, що капітан не мав досі ще справ із людьми мистецтва.
Іван Романович Сокирко, який щойно широко й весело усміхався, раптом зблід, очі погасли, куточки губ опустилися вниз. Капітанові здалося, що він зараз зомліє.
– Що з вами?
– П…пробачте, – Сокирко витер долонею холодний піт із чола. – Щось раптом занудило. Це в мене буває. Особливо після перевтоми. Останні місяці було дуже багато концертів…
– Випийте! – наливаючи у склянку воду, Анатолій Петрович подумав: “Мабуть, справа таки дуже серйозна, раз на саме слово “Вороний” він так реагує. Недарма. Треба буде поговорити з ним відверто про злочинність, викликати довіру. Може, він щось скаже… Але згодом, не зараз…”
Ципа зникає вдруге, Розділ VIII
Чого приходив капітан Пилипей? “Голі” очі
Поява капітана теплохода у їхній каюті була така несподівана, що не лише хлопці, а й Анатолій Петрович і Григорій Тарасович здивовано перезирнулися. Спершу пролунав негучний, але енергійний стукіт у двері, і коли Анатолій Петрович гукнув: “Будь ласка!” – двері розчинилися і, пригнувши голову, до каюти зайшов капітан.
– Дозвольте? Добридень!.. Капітан теплохода Пилипей Семен Іванович, – він приклав руку до козирка.
– Добрий день!
– Здрастуйте! Дуже приємно, – майже в один голос віталися Анатолій Петрович і Григорій Тарасович, хлопці теж закивали, вітаючись.
– Сідайте, будь ласка, – сказав Попенко.
Капітан присів, ледь-ледь усміхнувся:
– Мені доповіли, що ви підсіли до нас у Каневі. Раніше не було часу, а оце зайшов спитати, чи все гаразд, скарг, претензій немає?
– Ні-ні, що ви? – поспішив запевнити Григорій Тарасович. – Прекрасний теплохід. Чудове обслуговування.
– І годують добре, – додав Попенко.
– Дуже смачно, – наважився втрутитися Вітасик.
– Особливо третє, – докинув і собі Женя.
– Що ж, тоді порядок, – усміхнувся капітан, обвів пильним поглядом усіх чотирьох і підвівся. Вже стоячи у дверях, він обернувся: – Тільки стрибати з теплохода у воду не треба. Будь ласка!.. До побачення!
І, не чекаючи відповіді, вийшов і зачинив за собою двері.
– От бачиш! – гостро глянув на Вітасика Григорій Тарасович.
Хлопці розгублено кліпали очима.
– Невже він сам помітив? – сказав Женя. Вітасик винувато мовчав.
– Хороший капітан мусить знати все, що робиться в нього на кораблі, – сказав Григорій Тарасович.
– Мені здалося, що він приходив не лише для того, щоб сказати про стрибки з теплохода, – роздумливо промовив Попенко, промовив – і тут же усміхнувся й махнув рукою: – А втім, це вже я, мабуть, передаю куті меду. Вас закликаю до розсудливості, а сам… Ходімо вечеряти.
Після вечері Григорій Тарасович із Женею і Вітасиком пішли у каюту. За столом хлопці вже одверто клювали носами. Давалася взнаки майже безсонна ніч. Треба було їх вкладати.
А капітан Попенко піднявся на верхню палубу.
Вечір на туристському теплоході – завжди свято. Грає музика, працює бар. Чоловіки стрункіші, ніж удень, і голови відкидають назад гордовитіше. Жінки у вечірньому вбранні, підмальовані, збуджені, сміються голосніше, ніж удень, і такі красуні всі, й очима тільки – стрель, стрель, стрель!..
Серед отих блискавичних жіночих поглядів капітана Попенка раптом різонув чийсь пильний гострий погляд. Із професійною інтуїцією капітан відчув тривогу. Глянув і побачив, що худорлявий засмаглий чоловік у білому елегантному костюмі, який стоїть біля бару, дивиться на нього. Погляди їхні зустрілися, і капітан ледь утримався, щоб не кивнути, не привітатися. На нього дивилися знайомі очі. Так дивляться тільки на того, кого знають. І разом із тим капітан не міг згадати, де він бачив цього худорлявого засмаглого красеня з відкритим нахабним поглядом. Той перший одвів очі й одвернувся, наче спохопився. І пожалкував, що впізнав. Швидко перехилив келих, який стояв перед ним на стійці бару, і не озираючись пішов. Бармен провів його здивованим поглядом.
Думка про “знайомого незнайомця” не полишала капітана Попенка цілий вечір. Він нічого не сказав ні Григорію Тарасовичу, ні тим більше хлопцям, але весь час напружував пам’ять, згадуючи. Проте марно. Пам’ять не завжди вчасно видає інформацію.
Лише десь опівночі, коли хлопці та Григорій Тарасович уже давно спали, він раптом підхопився і сів на ліжкові.
– О-ля-ля!.. Як же я міг забути?! Авжеж це він! Його очі! “Голі очі”, як сказала колись про них одна з дівчат, що проходила свідком у тій справі.
Це був професійний рецидивіст, злодій у законі Григораш – один із перших професіоналів злочинного світу, з яким зіткнулися на початку своєї діяльності молоді тоді слідчі Попенко і Горбатюк. Власне, розслідування вели не вони. Розслідування вів досвідчений старий слідчий Олександр Іванович Коломієць. Вони були тільки стажистами. Й Олександр Іванович для практики по черзі доручав їм допитувати Григораша. Той відверто глузував із них, сміявся їм просто у вічі. Вигадував то одну легенду то іншу що зовсім суперечила попередній. І тільки повторював:
– Ой! Пробач, начальнику, з голови вилетіло. Зовсім не так було. Я ж чокнутий. Мене мама у дитинстві головою об стіл ударила. Ха-ха-ха!
А йому, Попенку Григораш сказав:
– Ти, начальнику, мені подобаєшся. Настирний ти, впертий. Я таких люблю. Але врахуй, я тюрми не боюся. Для мене тюрма – рідний дім. І я все одно вийду. Я більше трьох років ніколи не сиджу. А в тебе, начальнику, все життя попереду. З такими, як я, краще дружити, ніж ворогувати. Подумай! – “голі” очі його дивилися нахабно й зухвало. Він погрожував!
Було це десять років тому. Тоді Григораш носив вусики й бакенбарди. Мабуть, через це Анатолій Петрович і не впізнав його відразу – ні вусиків, ні бакенбардів тепер не було.
Тоді за групове розбійне пограбування Ощадбанку й замах на вбивство було Григораша засуджено на дванадцять років позбавлення волі.
Ципа зникає вдруге, Розділ IX
Де він?
– Капітане Горбатюк? Привіт! Це я.
– Здоров, капітане Попенко. Що це в тебе такий голос? Утратив почуття гумору?
– Боюсь, що й ти це почуття втратиш, коли я тобі скажу, що на пароплаві Григораш.
– Який Григораш?
– Забув? І Коломійця Олександра Івановича забув? І наше в нього стажування?
– А-а… Та ти що?! Отой злодюга нахабний? Невже вийшов? Він же тоді на всю котушку одержав.
– Мені дуже не подобається його присутність на пароплаві. Це значно ускладнює ситуацію. Я вже шкодую, що взяв пацанів. Головне, мені здається, він мене впізнав.
– Та-ак. Справді… недуже… Можна, правда, зсадити на берег, але це одразу викличе підозру… Стривай! Скільки ви ще стоятимете? – Та до вечора. Зараз екскурсія по місту.
– Подзвони мені за півтори, ні, краще за дві години. Я постараюсь дещо розвідати.
– Гаразд.
Попенко відправив Григорія Тарасовича з хлопцями на екскурсію, а сам в обласне управління внутрішніх справ поїхав. Там працював їхній однокурсник, Василь Гончаренко.
Однокурсник так бурхливо зрадів, побачивши Анатолія Петровича, що той аж злякався, чи не зіпсує ця експресія всієї справи.
– Васю! Вибачай, я не в гості, я у справі, буквально на півгодини. Тільки, будь ласка, нічого не розпитуй, все одно не скажу. У мене одне прохання. Допоможи переглянути списки пасажирів теплохода “Квітка-Основ’яненко”. Тільки делікатно, не викликаючи особливих підозр і якомога конфіденційніше, щоб, крім директора круїзу, не знав ніхто… Навіть капітан.
– Ого! Навіть капітан?
– Навіть. Ти можеш це зробити?
– Постараюсь. Я сам це зроблю. Не будемо нікому передоручати.
– Я не хотів би, щоб нас бачили разом.
– Авжеж. Я поїду а ти мене тут почекаєш. Яке прізвище тебе цікавить?
– Григораш.
– Ім’я, по батькові?
– Я не пам’ятаю. Але це не має значення. Не думаю, що на теплоході багато Григорашів. Мене цікавить, в якій він каюті і хто разом із ним.
– Ясно. Сиди, читай он свіжі газети і чекай.
І Гончаренко повернувся через сорок хвилин.
– Григораша у списках пасажирів немає.
– Як? Ти певен?
– Я сам особисто двічі перечитав списки. Ти є. Григораша нема.
– Гм. Значить, під іншим прізвищем. А може, одружився і взяв прізвище дружини. Це гірше.
– Пробач. Я не розпитую. Але… Може, потрібна допомога. Судячи з твоїх слів, це рецидивіст. У таких випадках страховка не завадить.
– Ні. Нічого не треба. Це неофіційна приватна справа. А що ти сказав директору круїзу? – Особливо не фантазував. Сказав, що ми шукаємо одну людину. Конфіденційно. І просив капітанові нічого не говорити, щоб марно не турбувати. Він, по-моєму, все зрозумів. Симпатичний дядько.
– Мені теж здалося. Дякую тобі, Васю.
Вони ще трохи погомоніли про колишніх однокурсників – хто, де, як, про останні службові новини. І попрощалися.
А через кілька хвилин Анатолій Петрович уже телефонував Горбатюку.
– Ну як?
– Після тієї справи Григораш мав іще дві судимості. Півроку як знову на свободі. Де зараз – не відомо…
– Він правду тоді казав – більше як три роки він не сидить. Як це йому вдається?
– На жаль, наша правова система ще не бездоганна, особливо щодо рецидивістів. А в них колосальні зв’язки.
– До речі, в списках пасажирів його нема.
– О-о! Це вже не жарти. Коли вони беруть фальшиву ксиву – справа серйозна. Будь обережний, Толю.
– Мені Вася Гончаренко пропонував допомогу. Я відмовився.
– Я вже шкодую, що втравив тебе у цю справу. Чесно. Слухай… – Горбатюк на хвилину замовк. – Завтра субота… Може, я…
– Не вигадуй! – перебив його Попенко. – Поки що все – суцільні домисли і гра уяви. От ми були певні, що на кораблі буде Ципа. А його нема. Я обнишпорив увесь пароплав. Хлопці теж. Прокол.
– Може… Ну гаразд, побачимо… Я нічого певного сказати не можу, бо справа, яку зараз веду, ще не закінчена, робота є робота, і ти ж знаєш… Пильнуй тільки, Толю. Будь розсудливим.
– Я-то розсудливий. Це ти у гарячому купаний…
– Ну, добре, не будемо… Дзвони. Тримай мене в курсі весь час…
Через півгодини капітан Попенко, стоячи в глибині кают-компанії, щоб не привертати до себе уваги, уважно спостерігав через вікно за пасажирами, що після екскурсії піднімалися по трапу на борт “Квітки-Основ’яненка”.
Григораша серед них не було.
Ципа зникає вдруге, Розділ X
“Гурт”
Вони стояли біля поручнів палуби – двоє молодих хлопців і дві дівчини, одна білява, друга чорнява. Чорнява була з довгим розпатланим волоссям, з великими золотими кружалами-сережками і темно-синіми підводами під очима. Білява була коротко стрижена, під хлопця, тільки нагорі волосся безладно стирчало у різні боки довгими цмоузами. Власне білявими, білими були тільки ці цмоузи вгорі, а внизу волосся було темно-брунатне. В лівому вусі в білявої була довгастенька сережка, а в правому аж три сережки – одна біла металева крапелька в мочці і дві металеві нашльопки збоку і нагорі вуха.
Женя й Вітасик задивилися на прикраси.
Усі четверо палили довгі сигарети й голосно реготали.
Один із хлопців, чорнявий, в окулярах, щось захлинаюсь розказував і першим починав реготати, вищирившись, оголюючи майже всі свої конячі зуби і витягаючи вперед голову, так що на шиї напружувалися жили – от-от луснуть. При цьому голова його трусилася од реготу й окуляри підскакували на носі. Другий хлопець – рудий, із довгим жіночим волоссям, регочучи, закидав голову назад і вигукував весь час одну й ту саму коротку брутальну лайку.
Хлопці чогось вирішили, що це якийсь поп-гурт. Жені навіть здавалося, що він бачив їх по телевізору. Хоча хто його зна – їх так багато, тих гуртів, і такі вони однакові…
Якась старенька, схожа на вчительку, проходячи повз “гурт”, докірливо мовила:
– Посоромилися б! Дівчата, а смалите, як…
– Іди-іди, ровесниця Другої світової! – сказала білява.
– Поки у воду не полетіла! – докинула чорнява. А рудий вигукнув ту саму коротку брутальну лайку.
Й усі четверо знову оглушливо зареготали, дивлячись, як поспішливо, не озираючись подріботіла од них старенька.
Але й самі раптом зрушили і, все ще регочучи, швидко пішли у протилежний від старенької бік – наче злякалися когось.
– Сім пар нечистих! Ноїв ковчег! – почули хлопці ззаду знайомий голос. Обернулися й побачили Вороного, що роздратовано дивився услід “гурту”. Таки, мабуть, це він їх сполошив. – А ви чого тут?… Знайшли на кого дивитися! – важким поглядом глянув на хлопців Вороний і пішов геть. Він був високий і дебелий, а ходив нечутно, як кицька, – хлопці й не встежили, як він з’явився.
За кілька хвилин Женя й Вітасик знову зустріли юнаків з “гурту”, – вже на верхній палубі.
– А чувихи класні, – сказав рудий. – Твоя мені навіть більше подобається.
– Можем махонутися, – і чорнявий знову зареготав, вищирившись і напружуючи на шиї жили.
– Та ні, хай уже буде так, як він сказав, – махнув рукою рудий.
– А де він їх, цікаво, доп’яв?
– Він що хочеш тобі дістане.
– Такими, як він, ми з тобою не станемо ніколи, – чорнявий зітхнув.
Рудий щось відповів, але хлопці вже не чули, проминули. Зупинятися й одверто підслуховувати було ризиковано.
У каюті Вітасик спитав батька:
– А що таке Ноїв ковчег?
– А нащо тобі?
Хлопці розказали про “гурт”, про Вороного, про його слова.
– Ну, Ноїв ковчег – це з Біблії. За біблійськими легендами Ягве, Бог-творець, що сотворив землю і людей, розгнівався на людство за його гріхи і вирішив покарати, знищити, влаштував всесвітній потоп. Всі люди загинули, крім праведника Ноя і його сімейства. За дозволом Ягве Ной побудував корабель, ковчег, куди взяв з собою насіння всіх дерев і рослин на землі і кожної тварі по парі, тобто всіх тварин і комах.
– А що таке “сім пар нечистих”? – спитав Женя.
– То ж серед тих тварей на ковчезі були “чисті” й “нечисті” – гади, плазуни тощо. Вороний, мабуть, хотів сказати, що тут на теплоході є і порядні люди, і різна нечисть, типу отого “гурту”…
– До речі, Ноїв ковчег теж був трипалубний, як і наш “Квітка-Основ’яненко”, – усміхнувся Анатолій Петрович.
– Точно, – кивнув Григорій Тарасович. – Трипалубний.
– А чи не заодно той “гурт” із Вороним? – сказав Женя і переповів розмову на верхній палубі. – Хто це “він”, як не Вороний?
– Усе можливе, – підняв плечі Анатолій Петрович. – Про всяк випадок будьте, хлопці, обережні. І не підходьте близько ні до “гурту”, ні до Вороного. І не стежте за ними. Боронь вас Боже, щоб вони помітили, що ви за ними стежите. – Так, так! – підхопив Григорій Тарасович. – Якщо це злочинці, вони ні перед чим не зупиняться.
Капітан Попенко не сказав, що буквально півгодини тому він дізнався від директора круїзу, що на теплоході з’явився ще один пасажир. Якийсь “підприємець” один зайняв отой вільний двомісний люкс. (“Бачите, не тільки ви нас догнали”, – директор був дуже задоволений). Анатолій Петрович уже навіть бачив цього “підприємця”. Кремезний, із могутньою шиєю важкоатлета, у темних окулярах, він чимось нагадував самбіста Шипулю, який проходив у справі Граціанського. “Злочинці дедалі більше цікавляться спортом. Це вже стає системою. Скоро вони заснують своє спортивне товариство – який-небудь “Домушник” абощо. Чи витримає наше “Динамо” цю конкуренцію?…” – подумав Попенко.
Ні Григорію Тарасовичу, ні хлопцям він вирішив про “підприємця” поки що нічого не говорити.
