Ципа зникає вдруге, Розділ XI
“Ви ж не донощики, правда?…”
Був другий вечір їхнього перебування на “Квітці-Основ’яненку”.
Анатолій Петрович після вечері знову пішов на верхню палубу, сподіваючись, що Григораш з’явиться біля бару; Григорію Тарасовичу теж не сиділося в каюті. Він постелив хлопцям, наказав лягати і, суворо заборонивши рипатися куди-небудь із каюти, подався нагору слідом за Анатолієм Петровичем. Хіба ж всидиш у такий дитячий час в каюті, коли там, нагорі, і “гурт”, і Вороний, і Сокирко, і капітан Пилипей, – і хтозна-що може статися (хоча ні про Григораша, ні про “підприємця” Вітасиків тато нічого не знав).
Хлопці сиділи біля вікна й дивилися на річку. Був синій вечір. На небі вже миготіли зірки. Ау темній воді мерехтіли, переливаючись, сяйнисті вогні теплохода. Вдалині бовваніли високі чорні береги, лише інколи моргаючи цяточками світла. Теплий вечір дихав у прочинене вікно лагідно і приємно-лоскітно.
На палубі перед вікном не було нікого. Ті, кому належало спати, вже повкладалися, решта була там, нагорі, звідки лунала музика, голоси і сміх.
– Гарно! Правда? – тихо сказав Женя. – Гарно! Отак сидів би й сидів цілу ніч, – теж тихо відгукнувся Вітасик.
І вони знову надовго замовкли.
Світло в каюті було вимкнуте, і з палуби здавалося, що там нікого нема. І тому…
Він з’явився так раптово, що хлопці відсахнулися. Вражений, завмер і він.
Завмер на відстані простягнутої руки, зовсім близько – так, що вони відчували його подих. Ципа отямився перший.
– Привіт! – сказав, затнувшись.
– Привіт! – відгукнулися вони, ледь ворушачи язиками.
– Ви самі? – спитав він після миттєвого роздуму.
– Самі, – сказав Женя.
– Ну, тоді нічого, – він враз заспокоївся. – Навіть добре. Ви ж не донощики, правда? І батьки не міліціонери?
Він не бачив у присмерку, як густо вони почервоніли.
– Ти – “заєць”? – запитав, щоб подолати незручність, Вітасик.
– А що зробиш… як треба…
– А де ти ховаєшся? – спитав Женя.
– У шлюпці під брезентом.
– І лежиш там цілий день?! – жахнувся Вітасик.
– Що ж робити?… – усміхнувся Ципа.
– Ух ти!.. А як же… – Вітасик затнувся.
– А поліетиленові кульки нащо? – відверто сказав Ципа. – Я запасливий. І води пляшку маю. А от із їжею…
– Так ти ж, мабуть, голодний! – догадався нарешті Женя.
– Ти – розумний хлопець! – знову усміхнувся Ципа.
– Ми зараз… зараз… – хлопці кинулися до сумок, куди дбайливі їхні матері, не дуже довіряючи туристському раціонові, напакували різного додаткового харчування: печива, цукерок, фруктів, шоколадок…
– Та ви що? Куди мені стільки!
– Бери! Бери!
– У нас навалом!
– Ну, спасибі, спасибі, хлопці! – він так пожадливо кусав яблуко і жував печиво, що їм аж боляче було дивитися.
Він це, мабуть, відчув, бо, ковтнувши, промовив:
– Пробачте… Двадцять років не їв… Спасибі!.. Я вам чимось віддячу. Обов’язково! Ой! Хтось іде. Покедова!..
Він шаснув убік і пропав.
З протилежного боку повз вікно прочимчикувала пара – череватий дядечко й огрядна, з великим декольте дама.
– Це найщасливіший вечір у моєму житті! – бив себе однією рукою в груди черевань, другою обіймаючи даму за плечі.
– Ви – гуморист!.. Ви – гуморист! – сміялася дама, похитуючись і хапаючись за поручень.
Вони вже пройшли, але майже хвилину ще чувся її сміх і слова: “Ви – гуморист!..”
Хлопці мовчали, не в змозі отямитися від такого фантастично раптового знайомства з Ципою.
– Що ж робити? – сказав нарешті Вітасик. – Ти як хочеш, а я не можу сказати ні капітану, ні навіть татові.
– І я не можу, – сказав Женя.
– То що ж буде? – Не знаю.
– І я не знаю…
Вони знову замовкли.
– Він якийсь дивний, правда? – сказав Вітасик.
– Ага.
– І мені його жаль чогось.
– І мені. Я не вірю, що він злочинець.
– І я.
– Мабуть, його все-таки примусили.
– Ага. Бачиш, і не годують. І “зайцем” їде.
– А чому все-таки “зайцем”? Невже вони не могли його взяти просто так?
Важко було все це зрозуміти хлопцям.
У становище вони потрапили справді скрутне. І розказати про зустріч із Ципою вони не могли, совість не дозволяла (“Ви ж не донощики, правда?”), і приховувати – чи мали вони право, чи не зашкодить це розслідуванню справи складної і, можливо, небезпечної? Дуже шкодували хлопці, що прямо не встигли спитати Ципу, хто ж такий Вороний і чого так злякалися тоді капітан Пилипей і артист Сокирко. І Женя, і Вітасик чогось були певні, що Ципа сказав би їм правду. От були переконані в цьому обидва. Хоч не могли б сказати, на чому це переконання ґрунтується. Щось було невловиме у голосі, в інтонації того Ципи. Якась переконлива щирість. І він же довірився їм – сказав, де ховається.
І хлопці вирішили, що завтра вони обов’язково знайдуть Ципу і спитають про все. А тоді вже буде ясно – говорити дорослим чи ні.
На тому й поснули.
Анатолій Петрович і Григорій Тарасович повернулися в каюту після одинадцятої.
“Гурт” поводився на танцях, як усі: танцювали, реготали, галасували. Але не бешкетували й не билися. Обійшлося, як то кажуть, без ексцесів.
Григораш у барі не з’являвся. Вороного не видно було теж. Не вгледів Попенко й “підприємця”.
Капітан Пилипей ніяких ознак занепокоєності не виказував. Анатолій Петрович бачив його сьогодні кілька разів. І в рубці, і на палубі, і в коридорі. Обличчя впевнене, вольове, незворушне. Одного разу навіть усміхався. Хоча взагалі, видно, вдачі суворої.
Одійшов і Сокирко. З кают-компанії не раз протягом дня чувся його спів і оплески. Видно, прихильниці його таланту перемогли-таки.
Хоча контактів з Анатолієм Петровичем тенор явно уникав. А може, то здавалося, бо Іван Романович весь час був в оточенні дівчат і ні на кого іншого його просто не вистачало.
Одне слово – нічого вартого уваги за весь день не відбулося.
“Завтра хоч і не телефонуй Горбатюку. Крім появи “підприємця”, нічого й розказувати”, – подумав засинаючи Попенко.
Ципа зникає вдруге, Розділ XII
“Облава буде!” – “Облаву одмінили!”
Шлюпки були на кормі одразу за верхньою палубою, обабіч труби – висіли на рострах, наче люльки, по дві з кожного боку. У якій із них ховається Ципа? І як із ним законтактувати?
Зранку на верхній палубі людей було небагато, але все-таки були. Он біля поручнів стоїть старенька, яку так брутально облаяли дівчата з “гурту”. Замріяно дивиться вперед, підставивши обличчя стрічному вітрові. Щось, мабуть, згадує хороше – усміхається. А он біля протилежного борту вчорашня пара – череватий “гуморист” і декольтована дама. Він щось говорить вибачливим тоном, вона ображено смикає плечем. Обличчя в обох несвіжі, набряки під очима.
Ще кілька пасажирів походжають туди-сюди. І хоч усі вони не звертають на Женю й Вітасика аніякісінької уваги, все-таки треба бути обережними, щоб не зрадити Ципу. А так же ж хочеться хоч пошепки поговорити з ним трохи. Та й не те що хочеться – треба. Заради зустрічі з Ципою їх же й узято на теплохід. У Ципи ж ключ до розгадки таємниці. А вони замість того, щоб допомогти розслідуванню, унеможливлюють його. Треба, неодмінно треба законтактувати з Ципою. Але як?
– Давай підходити до кожної шлюпки і тихенько стукати, щоб ніхто не бачив, – прошепотів Женя.
– Давай, – погодився Вітасик.
Вони вибрали момент, коли поблизу нікого не було, постукали об дно шлюпки, і Женя тихо проказав:
– Ципо, це ми! Не бійся!
– Озовись! Треба поговорити! – проказав Вітасик.
– Ти не вилазь! Тільки озовись! – Дуже треба!
Але Ципа не озивався.
Вони підійшли вже до третьої шлюпки, як раптом почули ззаду:
– Що, хлопці, думаєте, там хтось є?
Вони рвучко обернулися.
Платоша усміхався. Вони так розгубилися, що не могли сказати ні слова. Зрадили! Таки зрадили Ципу!
– Я теж думаю, що він у шлюпці ховається, – стишивши голос, сказав Платоша.
– Хто? – розгублено спитав Женя.
– “Заєць”…
– Ні-ні! Там нікого нема! – гаряче прошепотів Вітасик.
Платоша пильно глянув на хлопців:
– Ви не думайте… Я… – він заперечно похитав головою. – Але капітанові хтось сказав, що на теплоході “заєць”. І капітан хоче сьогодні вночі зробити облаву.
– Що?! – хлопці з жахом перезирнулися. – А хто сказав? Хто? Коли?
– Не знаю. Сьогодні вранці. Зараз робити не можна, щоб не привертати уваги. А вночі, коли пасажири спатимуть… Отже, до ночі в нього ще є час… – Платоша усміхнувся, підморгнув і, кивнувши хлопцям, побіг до трапа.
Хлопці знову перезирнулися.
– Ципа подумає, що це ми, – безнадійно похитав головою Вітасик.
– Що ж робити?
Став накрапати дощ. Верхня палуба вмить спорожніла.
– Треба його попередити. Поки нікого нема, – вигукнув Женя і кинувся до четвертої шлюпки.
Вони бігали під дощем від шлюпки до шлюпки, стукали кулаками по дну і, видершись на шлюпбалку, гукали під брезент:
– Ципо! Сьогодні вночі облава. Хтось сказав капітану. Пильнуй!..
У каюту вони прибігли мокрі як хлющ.
– Ви що – здуріли?! – накинувся на них Григорій Тарасович. – Ану, переодягайтеся швидше.
Дощ лив цілий день, аж до вечора. Екскурсію в місто відмінили. “Зелену стоянку” з купанням теж.
Масовик улаштував ігри, танці і вікторини в кают-компанії та на критих палубах. Цілий день працювали буфет, і бар, і відеосалон. Крутили кіно. Та, незважаючи на це, день тягнувся дуже довго.
Може, тому, що хлопці нервували. Чи вдасться Ципі переховатися, чи вдасться уникнути облави?
Хлопці блукали по теплоходу, раз у раз визирали на верхню палубу.
А перед вечерею несподівано зустріли Платошу він таємничо схилився до них і прошепотів:
– Капітан відмінив облаву. Чудасія!
Усміхнувся й побіг.
Хлопці знову розгубилися. Значить, вони даремно налякали Ципу. І він, може, й перебазувався.
– Треба попередити! – вирішив Вітасик.
Захопивши парасольки, хлопці подалися на палубу. І знову оббігли під дощем усі шлюпки. Знову, пильнуючи, щоб ніхто не побачив, стукали і гукали під брезент:
– Облаву відмінили! Ципо! Відгукнись! Треба поговорити.
Але Ципа не відгукнувся. Чи справді перебазувався, чи просто не захотів розмовляти.
Ципа зникає вдруге, Розділ XIII
У тринадцятому розділі такої повісті, як наша, обов’язково має відбутися щось таємниче і страшне. І воно відбувається
Анатолія Петровича огортав неспокій. Закінчився третій день плавання, а розслідування не просунулося ні на крок. Ні капітан Пилипей, ні співак Сокирко, які так злякалися були привіту від Вороного, як уже говорилося, не виявляли особливих ознак занепокоєння. І пасажир Вороний ніяких контактів із ними не має. І Ципи на кораблі начебто нема – мовчать Женя й Вітасик. І “підприємець” зі свого люкса не виходить. І Григораша ніде не видно, може, давно вже зійшов на берег… Гуляє, мабуть, після тюрми. Це у них так належить, у злодіїв у законі. Бо знову ж сяде…
“Ну чого ти нервуєш? Ну нема ж об’єктивних підстав. Ти ж аналітик. Головна твоя риса – залізна логіка. На відміну від твого друга Стьопи Горбатюка, який підвладний емоціям і якого через це завжди заносить”, – сам себе переконував Попенко. До речі, він кілька разів дзвонив сьогодні вдень Горбатюку, та так і недодзвонився – того чомусь не було на місці. Хоча розказувати й нічого, але Попенко не любив, коли щось не виходило, зривалося. Й ота відсутність контакту з Горбатюком теж нервувала Анатолія Петровича, вселяла якесь почуття відірваності, самотності.
“Втравив мене в якусь авантюру, а сам собі займається своїми справами, – подумав навіть Анатолій Петрович. – Даремно тільки катаюся. Ловив би собі спокійнісінько рибу на десятому причалі”.
І все-таки якесь почуття небезпеки, ота незбагненна професійна інтуїція не давали йому сьогодні заснути.
Він одягнувся, тихенько прочинив двері й вийшов із каюти.
Коридори були безлюдні. М’яко пружинила під ногами килимова доріжка.
Анатолій Петрович піднявся трапом угору. На цьому поверсі містився ресторан. І тут у коридорах – ні душі.
Попенко піднявся трапом іще вище – на червону палубу, де були одномісні каюти і каюти люкс. Каюта “підприємця”-спортсмена була майже поряд із каютою співака – через одну.
“Сам у двомісному люксі… Навіть для людини, в якої є зайві гроші, – не дуже розсудливо…” Ця думка не давала Анатолію Петровичу спокою з тієї миті, як він дізнався про появу “підприємця”. Для когось це місце, мабуть-таки, призначалося. Не треба бути великим мудрецем, щоб дійти такого висновку. У списках пасажирів Григораша не було, а в барі він його бачив. На власні очі.
Анатолій Петрович зробив крок до “червоного” коридору і раптом завмер.
По коридору поперед нього ішов хлопчик років дванадцяти. Обличчя його він не бачив, лише потилицю, тонку шийку і кумедно настовбурчений на маківці рудий їжачок.
Біля дверей каюти Сокирка хлопчик зупинився, якусь мить постояв, потім рвучко відчинив двері й переступив поріг. І в ту ж мить почувся зойк.
Анатолій Петрович кинувся туди.
Двері каюти були прочинені, і ще не добігши, Анатолій Петрович почув хриплуватий, наче застуджений, хлоп’ячий голос:
– Ти все розкажеш, все!
– Розкажу, розкажу! Тільки зникни! Зникни! Бо я збожеволію! – істерично вигукнув Сокирко.
Анатолій Петрович уже взявся за ручку дверей, і тут щось примусило його обернутися. У кінці коридору біля трапа стояв… Григораш. У голубому махровому халаті, наче щойно з басейну.
Кілька секунд вони дивилися один на одного. Потім Григораш нервово сіпнув головою (це був знайомий жест, який не лишав жодних сумнівів, – і тоді, на допитах, він так робив, коли не витримував і починав нервувати). Повернувся, і тільки війнули поли халата – так швидко, по-мавпячому шугонув угору трапом Григораш.
Коли злочинець тікає, міліціонер не може не переслідувати його. Тут уже не до роздумів. Це інстинкт. І Попенко кинувся до трапа.
Він теж подолав його у два скоки.
Це був найвищий поверх корабля. Тут, поряд із рубкою, містилися каюти капітана, старпома, лоцманська, радіорубка… Сюди пасажирам вхід не дозволявся, про що сповіщала табличка на ланцюжку.
Але Анатолій Петрович перескочив ланцюжок, як за секунди до цього перескочив його Григораш – про це свідчили голубі нитки на табличці: видно, Григораш зачепився за неї халатом. І затримався. В останню мить Попенко встиг помітити, як зачинилися двері каюти капітана. Іншого виходу у Григораша не було. Хіба що на небо. Якби там несподівано з’явився вертоліт. Але так буває лише в кінофільмах.
Двері каюти не піддавалися – Григораш зачинився зсередини. Мабуть, капітана там не було.
І справді капітан був у рубці. Стоячи біля штурмана, що вів корабель, щось йому говорив.
Інстинкт переслідувача не дозволяв Анатолію Петровичу одійти далеко від дверей каюти, і він чекав, поки капітан обернеться і зверне на нього увагу.
І от капітан обернувся і помітив його.
Здивовано звів брови, щось коротко сказав штурману і швидко пішов до Попенка. Штурман не обертався і не бачив Анатолія Петровича.
– Що таке? Чого ви тут? – півголосом спитав капітан, причинивши двері, що вели в рубку.
– Вибачте. Але до вашої каюти зайшов сторонній.
– Що?
– І не просто сторонній, а карний злочинець.
Капітана Пилипея наче вдарило струмом.
– Карний злочинець? Ви певні? Не помиляєтесь?
– Я певен і не помиляюсь. Бо добре його знаю. Я – капітан міліції, – Анатолій Петрович простягнув Пилипею посвідчення.
Той якось неуважно, незосереджено глянув на нього. Вони вже підійшли до дверей каюти.
– Ану, подивимось, подивимось, що тут за карний злочинець, – весело й голосно промовив капітан, беручись за ручку.
– Він замкнувся, – сказав Попенко.
– Замкнувся? Не міг він замкнутися! – знову ж таки голосно, з притиском сказав капітан. Поторсав ручку, натиснув і… двері розчинилися.
– От бачите! – капітан зробив крок і, стоячи в дверях, зазирнув у каюту. – Нікого нема. Вам здалося.
Через плече капітана Анатолій Петрович бачив, що у першому приміщенні каюти, так званому кабінеті, справді не видко було нікого. Але існувало ще й друге приміщення, де капітан спав, відпочивав.
– А там? – І там, по-моєму, нікого, – сказав капітан і зробив іще два кроки.
І хоч капітан не запрошував його, Анатолій Петрович зайшов до каюти.
Останнє, що він встиг побачити, – це перекошене обличчя капітана, який враз обернувся.
Від страшного удару ззаду по голові Анатолій Петрович утратив свідомість.
Ципа зникає вдруге, Розділ XIV
У люксі хтось є
Григорій Тарасович прокинувся серед ночі. Щось йому наснилося – хтось його переслідував, хапав, душив. Так бувало, коли він спав на спині. Глянув на годинник – була майже третя година, за чверть. І одразу відчув, що в каюті щось не так. Кинув погляд на сусідню верхню полицю – вона була порожня. Прислухався. На нижніх полицях мирно посапували хлопці. На столику, куди вони клали на ніч свій одяг, речей Анатолія Петровича не було. Григорій Тарасович зліз. Нашвидку одягнувся, вийшов у коридор. Зазирнув у туалет. Нікого. Григорій Тарасович працював енергетиком на заводі металовиробів, і за роки роботи почуття пильності стало професійним. Небезпеку він відчував підсвідомо і майже ніколи не помилявся. От і зараз… О третій годині ночі без жодних підстав Попенко не вийшов би з каюти. Щось таки сталося. І не збудив. Сам пішов. Оберігає. Образа знову ворухнулася в серці Григорія Тарасовича. Вчора перед сном, коли хлопці вже поснули, між ними відбулася досить гостра розмова. Григорій Тарасович сказав прямо, без викрутасів:
– Анатолію Петровичу, ви ж іще вчора знали, що у двомісному люксі їде якийсь підприємець. Чому мені не сказали?
Анатолій Петрович знітився:
– А ви звідки дізналися?
– По-перше, бачив, як він виходив із каюти. По-друге, спитав у директора круїзу. А він, виявляється, ще вчора вам сказав.
– Не хотів вас даремно турбувати.
– Що ж я, хлопчик, чи що? Я погодився їхати з вами не для того, щоб… А щоб… – від образи Григорій Тарасович не знаходив слів. – Ну, нащо вам зайвий клопіт? – намагався заспокоїти його Попенко. – Звичайнісінький підприємець, а ви будете думати казна-що. Воно вам треба?
– То що ж мені – вже й думати заборонено?
– Навпаки. Думайте. Особливо про хлопців. Дивіться за ними уважно. Щось вони дуже розбігалися по пароплаву. Я за ними стежити весь час не можу. Давайте домовимося, що за хлопців відповідаєте ви.
– Отже, моя роль зводиться тільки до ролі няньки?
– Ну, для чого так? Любий мій! Ви ж справді не хлопчик, не шукач пригод. Ви ж доросла людина. І дай Боже, щоб ніяких пригод не було. Я особисто про це мрію. Щоб наші підозри виявилися не більше як підозри. Безпідставні.
Безпідставні!
То чого ж ти серед ночі кудись подівся, голубе?
Григорій Тарасович ступав навшпиньках. Хоча й так на м’якій килимовій доріжці кроків було не чуть.
Із-за дверей якоїсь каюти долинули крики, лайка.
Григорій Тарасович застиг, прислухаючись.
– Ну, що я сказала? Що? Все життя ти мене мучиш! Своїми безпідставними ревнощами ти мене заженеш у могилу! Я більше не можу! Не можу! – верещав жіночий голос.
Чоловічий щось нерозбірливо бубонів.
Якесь подружжя серед ночі з’ясовувало свої стосунки.
Знову щось безпідставне!
Григорій Тарасович обійшов увесь корабель. Піднявся навіть на верхню палубу. Анатолія Петровича не було ніде.
Так само навшпиньках Григорій Тарасович підійшов до каюти-люкс. Затамував подих, прислухаючись. За дверима балакали. Але ж “підприємець” їде сам. Значить, там Анатолій Петрович. Слів не чуть. Голоси приглушені.
Двері розчинилися так несподівано, що Григорій Тарасович відсахнувся.
У дверях стояв “підприємець”, кремезний, мускулястий, у майці з вищиреним тигром і синіх джинсах.
– Що таке?
– Н-нічого, – розгубився Григорій Тарасович.
– Щось сталося? – “підприємець” дивився очікувально і стурбовано.
– Ні… Просто не спиться… Гуляю… – Неправда. Що сталося?… – тепер “підприємець” дивився пильно й пронизливо. – Ви когось шукаєте? Хтось зник?
Григорій Тарасович мовчав, намагаючись зазирнути через плече “підприємця” у каюту.
Він міг заприсягтися, що у люксі, крім “підприємця”, хтось є.
Але то був не Анатолій Петрович. Несподівано розчинилися двері сусідньої каюти… І визирнув Сокирко.
Ципа зникає вдруге, Розділ XV
“Ділові”розмови
Коли Попенко отямився, то відчув, що не може ворухнути ні рукою, ні ногою. Він лежав зв’язаний на вкритій килимом підлозі каюти капітана. Над ним схилився Григораш, уже не в халаті, а в картатій сорочці і спортивних штанях.
– Прочумався?…
– Розв’яжи! – скреготнув зубами Анатолій Петрович.
– Переб’єшся. Спершу побалакаємо. Що тобі треба? Чого ти тут шнириш?
– Де капітан? Що ти з ним зробив?
– Капітан? Ха! Веде корабель. Чого це я мав із ним щось робити? Він мій друг.
– На що ти розраховуєш? Невже ти думаєш, що в тебе щось вийде?
– Думаю, думаю. Є лише два варіанти для виходу з ситуації, в яку поставила мене зустріч із тобою, начальнику. Або ти стаєш моїм другом і будеш із нами на паях. Нам якраз потрібен такий кадр, як ти. До речі, у нас уже є друзі з вашої контори, ти будеш не перший. Це найкращий варіант. Він мені імпонує. Я обома руками за нього. Раджу від душі. Я ж іще тоді, пам’ятаєш, сказав – ти мені подобаєшся. Звичайно, для цього першого варіанту будуть певні умови… Ну, а другий варіант – сумний для тебе, начальнику, – “мокрий”, – Григораш черконув себе долонею по шиї і засміявся. – Так просто я ж тебе випустити не можу. Будь-який третій варіант – сумний уже для мене. І я його змушений виключити. Подумай. Зваж. Розумію, що одразу ти не погодишся. Не можеш. Такий у тебе характер. За це я тебе й поважаю. Даю тобі для роздумів півгодини. Більше не можу. Спускати твій труп під воду треба зараз, поки ще темно. Між іншим, врахуй: нас тут на теплоході багато. Раз я тебе приймаю в каюті капітана, це щось та означає… Давай, думай швиденько. Не буду заважати, – Григораш підвівся і вийшов.
Так, думати треба було швидко, Григораш – професійний злочинець, убивця. Виконати свою погрозу йому не важко. Це ясно. Невже капітан Пилипей не жертва, а злочинець? Тоді й Сокирко. А Вороний? З ворогуючої банди?
Думай! Думай!
Якщо є вихід із тієї ситуації, в яку ти потрапив, то він тільки в твоїй голові. Якщо можна перемогти зараз Григораша, то тільки розумом, хитрістю.
Треба не мовчати, говорити, щось вигадувати. Треба йти, як то кажуть, на переговори.
– А які ж умови для дружби? – гукнув Попенко.
– О! Це вже ділова розмова! – весело сказав Григораш, знову заходячи з “кабінету” у “спальню”. – Питаєш, які умови для дружби. Ну, яка ж може бути дружба між “злодієм у законі” і праведником-міліціонером? Треба, щоб ти хоч трохи зрівнявся зі мною. Щоб замазався трохи. Щоб і на тобі повисла “мокруха”… Ні, ні, різати, стріляти нікого не треба. Не ті умови. Та й часу нема. От! – він двома пальцями підняв за залізну пробку пляшку “коли”. – Ця пляшка отруєна. На ній твої відбитки пальців. Поки ти був без пам’яті, я її твоїми пальцями замацав. Цю пляшечку я зараз передам своїм асистентам. Добре себе поводитимеш – може, й обійдеться. А ні… “Кола” влітку, коли так хочеться пити… довго не стоятиме. До речі, її так люблять діти… На твоїй совісті буде. Іди потім доводь, пояснюй. Ти й не знатимеш, хто, коли, куди її поставить.
Анатолій Петрович похолов. Краще вже зараз вмерти самому. Але це не вихід. Скільки лиха ще наробить цей нелюд! Держись, Толю, держись! Він презирливо усміхнувся і звів очі на Григораша.
– А ти що, саме дітей боїшся, що труїти їх задумав? Ай-яй-яй! Такий великий, а боїшся дітей. Здорово ж вас Ципа налякав.
Григораш зблід:
– Звідки ти знаєш… про Ципу?
– І про Вороного знаю, – усміхнувся Попенко.
– Звідки? – прохрипів Григораш.
– Це вже ділова розмова. Розв’яжи! – твердим голосом сказав Попенко.
Григораш завмер, наче вагаючись. Потім раптом кинувся навколішки, схопив Попенка за плечі і струсонув з усієї сили:
– Ні! Ти скажи – звідки, звідки?!
В очах його були лють і жах.
– Розв’яжи!
– Уб’ю! Всіх уб’ю! – його вже тіпало, як у лихоманці. Він бив зв’язаного Попенка головою об підлогу. Потім підхопився і почав гамселити його ногами, несамовито вигукуючи:
– Уб’ю! Уб’ю!
Підібгавши під себе ноги, Анатолій Петрович намагався захистити живіт і груди. “Ну кінець! Як по-дурному все вийшло!” – майнула думка.
І тут раптом двері розчахнулись, і до каюти вскочили “підприємець”, Григорій Тарасович і… капітан Горбатюк. Вони схопили Григораша, скрутили йому руки, повалили на підлогу. У дверях стояв блідий, як мрець, Сокирко.
