Ципа зникає вдруге, Розділ XVI
Злодіїв спіймано, але таємниця не розкрита
Прокинувшись, Женя й Вітасик нічого не могли зрозуміти. Чому Анатолій Петрович весь перев’язаний, забинтований і заклеєний пластиром? Звідки взявся капітан Горбатюк? Чому Вітасиків тато такий збуджений і разом із тим сяючий? І чому всі кажуть, що їхня мандрівка на теплоході закінчена, вони зараз сходять на берег і повертаються додому?
Все було неймовірно і незбагненно.
Нарешті з не дуже послідовної розповіді Григорія Тарасовича вони дізналися про події минулої ночі, про те, як затримали карного злочинця Григораша і його спільників капітана теплохода Пилипея та співака Сокирка.
– А Ципа? – вигукнув Женя.
– Де він? – підхопив Вітасик.
– Ципи на теплоході поки що не виявили, – сказав Григорій Тарасович.
– А Вороний?
Григорій Тарасович знизав плечима і глянув на капітана Горбатюка. – Ні про Ципу, ні про Вороного ніхто з них поки що не хоче говорити. Правда, Сокирко сказав: “Я розповім, тільки потім. Зараз не можу. Бо це щось неймовірне”, – капітан Горбатюк ствердно хитнув головою. – Гадаю, що він розкаже. Хай трохи заспокоїться. Він зараз у такому стані… Це ж він нас привів до каюти капітана…
– Значить, я йому завдячую життям, – усміхнувся Анатолій Петрович.
– Виходить. І де заховані коштовності, показав. Одним словом, повинився. І це буде враховано. Може, ще й умовно засудять. І не в тюрмі, а на волі співатиме.
– Які коштовності? – здивувалися хлопці.
– Ну, розкажи вже їм все по порядку. Щоб не муляло, – кивнув Горбатюку Анатолій Петрович.
– Так от. Коли Анатолій Петрович побачив на теплоході нашого давнього знайомого злодія у законі Григораша і сказав мені про це по телефону, я почав збирати інформацію про нього. А тут черговий по місту доповів, що отримав із Канева зведення: хтось подзвонив по телефону “02”, сказав лише одну фразу: “Діаманти на теплоході “Квітка-Основ’яненко”, – і повісив трубку. Я негайно підняв справи про крадіжки коштовностей. І виявилося, що прізвище Григораша несподівано спливло у справі про розбійне пограбування ювелірної крамниці. Були вкрадені унікальні коштовності, діаманти, перли, смарагди на велику суму. Це вже дало мені можливість діяти офіційно. Відрядив свого нового працівника Борю Тихолаза на “Квітку-Основ’яненка”. Під виглядом підприємця він зайняв двомісний люкс. А вчора увечері перед відплиттям і я до нього приєднався. Прилетів літаком. Вирішив поки що навіть другові своєму не показуватися, придивитися, що і як. І от бачите, одразу ж уночі довелося брати участь в арешті злочинця.
– А коштовності? – спитав Вітасик.
– А-а… Коштовності були в Сокирка. В тюбиках.
– Яких тюбиках? – спитав Женя.
– Різних. Зубна паста. Крем для гоління. Шампунь. Був намір таким чином провезти дорогоцінне каміння за кордон. Сподівалися – відомий артист, не дуже перевірятимуть, пройде “зеленим коридором”. Зараз же на митниці новий порядок. Довіра. Я тільки поки що не збагну, що їх зв’язувало: капітан першокласного теплохода, популярний співак у розквіті таланту – і рецидивіст, злочинець, убивця. Ніяк не збагну. Що могло бути спільного між ними?… Щодо закордонних зв’язків ясно. Приятель Григораша, з яким він колись сидів, кілька років тому виїхав у Сполучені Штати.
– А інші спільники? – спитав Вітасик.
– Ага! Сказав же Григораш, що на кораблі “наших багато”, – підхопив Женя.
– Думаю, що то він, як то кажуть, брав на Бога. Сокирко запевняє, що більше спільників на теплоході нема.
– А Вороний? Той, що на кораблі? – знову спитав Вітасик.
– Виявився цілком порядною людиною. Кандидат педагогічних наук, викладач університету. І отой “гурт” нічого спільного з кримінальними справами поки що, здається, не має. Хоча, як то кажуть, на межі. Без царя в голові. І без доброти в серці. Не кажучи вже про цілковиту невихованість.
Хлопці були розчаровані. І тим, що помилились у своїх підозрах. Капітан, на якого вони так закохано дивилися, злочинець. А несимпатичний Вороний – порядна людина.
І тим, що головні події: розкриття злочину, затримка Григораша, – все відбулося, коли вони солодко спали, без їхньої участі.
– На цей раз без нас обійшлося, – зітхнув Женя.
– Даремно тільки їздили, – махнув рукою Вітасик.
Анатолій Петрович усміхнувся:
– Недаремно, хлопці. Все-таки Ципа на кораблі був.
І він розказав про нічну зустріч у коридорі та про підслухану розмову хлопчика з Сокирком.
– Ну, те, що він був, ми знаємо, – сказав Женя і перезирнувся з Вітасиком.
– Тепер можна, – хитнув головою Вітасик. І хлопці розказали про своє несподіване знайомство з Ципою, про частування, про пошуки на верхній палубі…
Дорослі були вражені.
– Ну-у! Конспіратори! – розвів руками Анатолій Петрович. – Правда, якби сказали, може б, обійшовся без травм…
Женя і Вітасик винувато похилили голови.
Анатолій Петрович трохи помовчав, потім сказав:
– Але… Я вас розумію. Може б, і я на вашому місці не сказав… Ви ж не донощики… Ви чесні хлопці, що допомагають боротися зі злочинністю.
Григорій Тарасович усміхнувся:– То от чого наші запаси зменшилися. А я дивлюсь – півсумки нема. Невже, думаю, на хлопців після добрячої вечері такий апетит вночі напав…
– Тільки де ж він усе-таки подівся, той Ципа? – задумливо мовив капітан Горбатюк. – Обшукали ж весь корабель. І шлюпки, і всі закутки, куди можна сховатися. І ще ж до швартовки, в дорозі. Невже вплав утік?
– А що – запросто! – сказав Вітасик.
Григорій Тарасович глянув на сина і посварився пальцем.
Ципа зникає вдруге, Розділ XVII
Ципа і Вороний
– Іване Романовичу, уже ж минуло кілька днів. Я вас не турбував. Розумію, ви вразливий. Такий пережили стрес… І взагалі… Я вважаю, вас примусили, шантажували… Ви людина, мені здається, непогана. Мені багато розповідала про вас дружина, Ніна Олександрівна.
Сокирко звів на Горбатюка здивований погляд:
– Це ваша дружина?!. Ах, так… так… вона ж говорила… Який збіг!.. Хто б подумав… – погляд Сокирка пригас.
– Я знаю Григораша. Він здатен на все. А ви людина м’яка…
Сокирко зітхнув:
– Я теж його знаю… На жаль!..
– Ви обіцяли розказати. По-моєму, вже час.
– Розказати… Це не так просто… Ви навряд чи повірите.
– Постараюсь.
– Не знаю навіть, із чого почати…
– Давайте почнемо по порядку. Ну, по-перше, хто такий Ципа? Чого ви його так злякались?
– Ципа?… Хто такий Ципа?… – співак гірко усміхнувся. – Ципа – наш однокласник.
– Що?
– От бачите, ви вже не вірите.
– Але ж він, пробачте, хлопчик. А ви – доросла людина. І не дуже юна.
– Тридцять сім.
– А йому – дванадцять. – Не знаю…
– Щось я не дуже розумію.
– Думаєте, я розумію? Я теж не розумію.
– Ну, давайте постараємося зрозуміти разом. Розказуйте. Спокійно розказуйте.
Сокирко зітхнув:
– Якби ж можна було спокійно розказувати… Коли воно якесь божевілля… Марення якесь… – він знову зітхнув. – Це було двадцять п’ять років тому. Вчилися ми тоді в шостому класі, троє нерозлучних друзів – я, Семен Пилипей і Славко Ципа. Справжнє прізвище його було Цибуленко, але інакше, як Ципа, ніхто його не називав. Ще в першому класі дали йому таке прізвисько, він тоді був худенький, маленький, шийка тоненька, курчача. Одне слово Ципа – “Ціп-ціп-ціп!” Так його в першому класі дражнили. Найменший був серед нас. І хоч потім він швидко підріс і став майже такий, як ми, прізвисько лишилося. Всі його любили, не тільки ми з Семеном, усі в класі. Світлої вдачі хлопець був. Добряга й оптиміст. Ніколи не плакав, що б не трапилося. І завжди всіх заспокоював: “Держи себе в руках! Все буде о’кей!” Хоча здавалося б, не він, а його треба було заспокоювати. Бо з ним найчастіше й траплялися різні неприємності – то впаде, то перечепиться, то загубить щось, то штани розпанахає, то ще щось. Не дуже він був меткий і ловкий.
А от хто був меткий і ловкий – то це сусіда мій, десятикласник Юрко Григораш. Найавторитетніша для нас людина тоді, шибайголова і хуліган, як вважали дорослі, герой і одчайдуха, як вважали ми. Наш кумир… Ви не дивуйтесь, ми були в шостому, він у десятому… В шостому хлопці такі дурні…
– Я не дивуюсь, я сам був у шостому класі, – сказав капітан Горбатюк.
– Власне, тільки вважалося, що він у десятому. В школу він уже не ходив, тинявся по вулицях, бренчав увечері на гітарі в кодлі таких, як він, підлітків під горищем на сходах. Із шостого класу був на обліку в дитячій кімнаті міліції, але толку з того було мало. Виховувала його не міліція, а вулиця. Сім’я, як то кажуть, неблагополучна – батько алкоголік, вантажник у магазині. Троє дітей. Мати билася як риба об лід. Але це зараз я так міркую. А тоді я не міркував. Тоді я в рота йому дивився. Тоді я, та й Ципа, і Пилипей ладні були за Григораша на край світу, у вогонь і в воду. Він уже й тоді був гарний – смаглявий, стрункий і очі відважні такі, зухвалі. Одне слово – герой.
Того літа у Григораша було захоплення – коні. Вони з “кодлом” їздили електричкою у яке-небудь село, де паслися у нічному коні, крали їх, гарцювали по полях і лісах цілу ніч, а над ранок відпускали коней і тікали. Отака була розвага. Розповідалося про це з захватом, як про справжні ковбойські пригоди. І ми слухали, роззявивши рота, з безнадійною заздрістю.
Одного разу увечері ми сиділи на сходах під горищем. “Кодло” і Григораш, як завжди, угорі, наша трійця (я, Пилипей і Ципа) на східцях трохи нижче. То було наше традиційне місце. Крім нас, нікому з “малоліток” тут сидіти було не можна. Для нас, як велика честь, робився виняток. І то завдяки поблажливому ставленню до нас Григораша, мого сусіди.
Григораш запропонував знову погарцювати вночі, на кониках. Але кодло його сьогодні не підтримало. Кілька днів тому гарцювали, після того у більшості були дома великі неприємності. До того ж якраз з’явилася перша стаття у “Вечірці” про ці нічні гарцювання. Газети потім багато про це писали. Одне слово, кожен знайшов собі причину, ніхто не захотів. А Григораш був упертий.
– Ну і фіг з вами! – сказав він раптом. – На фіг ви мені здалися. Я он з “малолітками” поїду.
І він кивнув на нас.
Він навіть не спитав нашої згоди. Він був певен, що ми не відмовимося.
Нас охопила воднораз і шалена радість, і страх. Радість, що збудеться наша безнадійна мрія. І страх – що ж сказати вдома, як утекти на цілу ніч?
– Добре, я поїду, – похмуро сказав довготелесий Філя Філімон.
– І я, – шморгнув носом Лесик Дуремар. Інші промовчали.
– Значить, вшістьох. Порядок! Більше й не треба, – сказав Григораш.
Наша доля була вирішена.
– А… а що дома сказати? – заїкнувся Ципа.
– Нічого. Вранці скажеш. Як будеш виправдовуватися… – Григораш засміявся. – Не дрейф! Хапай момент! У тебе такого в житті більше ніколи не буде.
– Держи себе в руках! Все буде о’кей! – сказав Ципі Ципиними словами Пилипей.
Більше ми не говорили нічого. Те, що штовхало нас до Григораша, було сильніше за страх, за розум, за волю. Я потім ніяк не міг згадати, як ми дісталися до вокзалу, як їхали електричкою, як вийшли, як знайшли тих коней на узліссі.
Я добре пам’ятаю лише момент, коли сідали на коней.
Ципа якось одразу скочив на Вороного, це було навіть дивно – невмілий невдаха Ципа уже верхи, а ми з Пилипеєм скачемо навколо своїх гнідих кобилок і ніяк не можемо сісти.
Та от уже й ми верхи, і всі скачемо у ліс. Десь там, ззаду, щось розпачливо кричить пастух, але ми не зважаємо, скачемо, скачемо, скачемо… Я досі пам’ятаю те незвичайне почуття – захоплення, радість і страх. Мені здавалося, що ми скакали дуже довго – півночі. А насправді то тривало, мабуть, із півгодини. Нарешті перед нами велика, осяяна місячним сяйвом галявина.
Ми спинилися.
– Ну як? – спитав Григораш, дивлячись на нас, неофітів.
– Клас! – сказав Пилипей.
– Сила! – сказав я.
– О’кей! – сказав Ципа. В нього було таке щасливе обличчя!
– Отож-бо! – сказав Григораш.
– А Ципі який коник дістався! А? – заздро мовив Філя Філімон. – Вороний!
– Ти диви! Справді! – Григораш скочив зі свого коня, підійшов до Вороного, на якому сидів Ципа, поплескав його по крупу, обійшов навколо, погладив по шиї. – Гарний коник!..
Він і справді був дуже гарний, цей кінь – чорний, як ворон, з білою плямою-зіркою на лобі, з шовковою гривою, стрункими ногами, з гордим поворотом голови на довгій гнучкій шиї. Красень!
– Махонемось. Злазь! – сказав Григораш.
Ципа зліз. Хіба з Григорашем можна було сперечатися?
Григораш схопив Вороного за гриву, підскочив і…
І Вороний раптом заїржав, став дибки і скинув Григораша на землю.
Філя Філімон і Лесик Дуремар зареготали.
– У-у, зараза! – скреготнув зубами Григораш, підводячись.
Він знову схопив Вороного за гриву і… знову Вороний заїржав і скинув його на землю.
Філя Філімон і Лесик Дуремар аж заходилися від сміху. Хирлявий “малолітка” Ципа, що ніколи на коні не сидів, без проблем, як то кажуть, гарцював на Вороному, а хвацький “ковбой” Григораш підступитися до нього не може. Кумедія!
Ще кілька разів намагався сісти на Вороного Григораш, але марно.
Нарешті не витримав:
– Чого щиритесь, аглоєди? Ану, спробуйте ви!
І… спершу полетів на землю Філя Філімон, за ним Лесик Дуремар.
Тепер уже реготав Григораш.
– От бачите, бачите!.. А ви сміялися. Це ненормальний кінь. Психічнохворий. Тобі, Ципо, просто пощастило. Ти дуже легенький. Він просто тебе не відчув. Він навіть не думав, що на ньому хтось їде. Ха-ха-ха!
Філя Філімон і Лесик Дуремар теж засміялися.
– На ньому не можна їхати, – сказав Григораш. – Поїдеш, Ципа, разом із Пилипеєм. А Вороного треба покарати, заразу.
У Григораша через плече висіла сумка. Коли він падав на землю, в ній щось торохтіло і дзвякало.
Григораш розсунув “блискавку” і витяг із сумки маленький топірець і цвяхи, великі дециметрові цвяхи. Я тепер думаю: невже вони випадково були тоді в сумці у нього – ті цвяхи? Мабуть, що ні. Мабуть, він давно задумав ту жорстоку витівку. І тільки чекав нагоди.
– Ану, ведіть його сюди, до пенька, – наказав Григораш Філімону і Дуремару. – Ставте копито на пеньок.
– Що ти робиш? Не треба! Не треба! – скрикнув Ципа.
– Ану, мовчи, шмакодяв! – замахнувся на нього топірцем Григораш. – Заберіть його! – гукнув він нам. – Бо я за себе не ручаюсь.
Григораш аж кипів од люті. Він не міг пережити своєї ганьби. І ми з Пилипеєм схопили Ципу й тримали його, а Григораш прибивав цвяхами копито Вороного до пенька. Вороний чогось не дуже й пручався. Може, він думав, що його підковують.
– Не треба! Не треба! Не треба! – крізь сльози вигукував Ципа. Ми вперше бачили, щоб Ципа плакав.
– Мовчи! Мовчи! – заспокоювали ми Ципу. – Він же тебе вб’є. Ти що, не бачиш, як він лютує?
Нарешті Григораш закінчив свою чорну справу і гукнув:
– По конях!
Філя Філімон і Лесик Дуремар одразу скочили на коней. Ми завагались.
– Кому сказав! – вигукнув Григораш, уже сидячи верхи і розмахуючи топірцем. Ми з Пилипеєм не витримали й побігли сідати. А Ципа не зрушив з місця.
– Я його не кину! – сказав він.
– Що-о?! Ти ще пищать будеш? То я й тебе приб’ю до пенька. Ще цвяхи є.
– Не кину! Не кину! – вперто повторив Ципа.
Ми з Пилипеєм почали вмовляти Ципу але він нас не слухав.
– Ну й лишайся, зараза! Вперед! – гукнув Григораш і поскакав. Філя Філімон і Лесик Дуремар за ним.
Цю мить я потім все життя згадував із страшенним соромом і каяттям.
Але зрозумійте! Ми були зовсім пацани, шестикласники. Ліс. Ми на крадених конях. Ніч. У будь-яку мить можуть з’явитися пастухи, селяни…
– Ципа, сідай, поїхали! – благали ми. Але він не слухав.
І тоді ми не витримали і поскакали доганяти Григораша.
Так. Я розумію. Це була зрада. Якби ми могли знати, що станеться, ми б, звичайно, лишилися. Але… Минулого не повернеш.
Ми догнали Григораша й хлопців. Ми просили вернутися. Але Григораш і слухати не хотів.
– Ніде не дінеться ваш Ципа. Посидить трошки в лісі й пошкандибає на електричку. Не так далеко. Кілометрів сім. Хай не буде таким розумним.
Ми погарцювали ще трохи, кинули коней і посунули на станцію.
Було навіть не дуже пізно. Пів на другу, чи що. Ми навіть ще встигли на останню електричку.
Ципа додому не повернувся.
Ми мовчали, нічого не говорили аж до вечора наступного дня. Тільки надвечір, плачучи, ми розповіли батькам усе.
Міліція шукала, прочісувала ліс дві доби. Не знайшла ні Вороного, ні Ципи. Ми не могли точно визначити галявину. Мабуть, тому, що тоді була ніч і ми були у такому стані, ми не запам’ятали місцевості. Філя Філімон та Лесик Дуремар теж плуталися й запевняли, що були там уперше. Єдиний, хто добре знав місцевість, був Григораш. Але він зник. За ним були ще якісь гріхи, і він просто втік із дому. Він уже давно збирався тікати, говорив про це “кодлу”.
Ми з Пилипеєм дуже переживали.
Був оголошений розшук по всій країні.
Цілий рік Ципина фотографія висіла на стенді біля райвідділу міліції. Потім її зняли.
Що з ним сталося – так ніхто й не знав.
Пустили чутку, начебто Григораш і хлопці вбили його і закопали в лісі. Але ми ж були свідками – ніхто тоді Ципу не вбивав.
Про Григораша я нічого не чув років п’ять. Потім якось зустрів Філю Філімона, і він сказав, що Григораш уже двічі сидів у тюрмі, спершу в колонії для неповнолітніх, потім на хімії. Одне слово, став рецидивістом.
Батьки Ципи кудись виїхали.
Дитинство закінчилося. Почалося доросле життя.
Пилипей пішов у мореходку. Я – в консерваторію. Бачилися рідко, хоч жили в одному місті. Дружби між нами не було. Мабуть-таки, через Ципу. Кожному з нас боляче, неприємно було згадувати ту ганебну нашу поведінку, і тому не хотілося бачитися. Час ішов.
Ципа забувався поволі.
А потім і зовсім не згадувався. Така вже особливість людської психології – людина жене від себе неприємні, болючі, страшні спогади.
Пилипей став капітаном. Я – співаком.
Жили кожен своїм життям. Досягли певних успіхів.
І от… Вперше це було років п’ять тому. На концерті. В мене був у той день особливий успіх. Знаєте, у кожного співака бувають такі щасливі дні, коли ти в голосі, сам відчуваєш, що співаєш добре, і публіка сприймає особливо, аплодують шалено, кидають квіти, викликають на “біс”. Вийшов я на авансцену, нахиляюся, приймаю квіти… І раптом бачу – стоїть унизу… Ципа. У тій самій сорочечці, що була на ньому в той останній день, такий самий дванадцятирічний, як тоді. Стоїть, усміхається, аплодує… Все у мене попливло перед очима. Мабуть, я на якусь мить утратив свідомість. Але не впав. Хитнувся тільки. Прийшов до тями, дивлюсь – нема вже Ципи, якісь дівчата на тому місці одштовхують одна одну. Ну, думаю, привиділось, примарилось. Та й чого хвилюватися, – сам себе заспокоюю, – він же не погрожував тобі, навпаки, аплодував і усміхався. Я й заспокоївся. А потім і зовсім забув про той епізод.
Минули ці п’ять років. Мені вже заслуженого дали, уже й за кордоном гастролюю, по радіо, по телебаченню виступаю часто. Одне слово – усміхається фортуна. Що ще треба? І раптом… Дайте води, будь ласка.
– Будь ласка!.. Перепочиньте трохи, заспокойтесь.
Ципа зникає вдруге, Розділ XVIII
Григораш. І знову – Ципа
Так от… Раптом увечері до мене додому приходить Григораш. Три місяці тому. Без попередження, без дзвінка. Як сніг на голову. Одчиняю двері. Стоїть на порозі. Усміхається.
– Не пізнаєш?
Я його одразу впізнав. Хоч двадцять п’ять років не бачив. З того самого дня. Заціпенів – що йому треба?
А він безцеремонно заходить у квартиру. Обводить її пильним оком, усміхається нахабно:
– А ти, шмакодяв, не бідуєш. Ти в порядку. Та не дрейф, я не грабувати тебе прийшов.
Дивлюсь я на нього, і старий дитячий трепет перед ним охоплює мене.
Слова сказати не можу.
Сідає він, ногу на ногу, закурює, дивиться примружено, глузливо:
– А я тебе у тюрмі бачив… По телевізору. Карузо! Кар-р-ру-зо! – повторив розкотисто. – Але – компліменти потім. Спершу справа. Так от. Мені ваша допомога потрібна, шмакодяви. Твоя й капітана Пилипея. З ним я вже говорив.
Я нарешті подав голос:
– Що таке?
– Зараз розкажу. Тільки попереджаю. Справа серйозна. І люди в ній задіяні поважні. І тут, і за бугром. Хочеш, не хочеш, доведеться робити. Просто іншого кадра в мене зараз немає. Я так і сказав: “Карузо зробить”. А раз я сказав, ти ж знаєш… – він струсив попіл цигарки мені на плече.
Так, як і в дитинстві, він не питав згоди, він сам вирішив. І все.
– Що тобі треба? – ледь чутно прохарамаркав я.
– Нічого особливого. Треба, щоб ти поїхав за кордон і там передав дещо одному дяді. Фільм “Діамантова рука” бачив? От-от. Свою частку одержиш. Солідну.
Я похолов.
– Але… як же я поїду за кордон? Коли?
– Через три місяці. Є круїз по країнах Європи. Завтра ж почнеш оформляти путівку. У турфірмі вже домовлено. А до Одеси доїдеш із Пилипеєм. На теплоході я тобі передам усе, що треба. Отак! Він підвівся, ще раз струсив попіл від цигарки, тепер уже на друге плече. Пішов до дверей, у дверях обернувся й сказав:
– Якщо ти мене закладеш, тебе заріжуть, Карузо. Просто – для інформації. Щоб ти не сумнівався. Буде жаль, ти непогано співаєш.
Він вийшов, навіть не попрощавшись. Я не спав усю ніч. Вранці побіг до Пилипея. Він був дома.
– Боюсь, що доведеться робити, – похмуро сказав мені Пилипей. – Навіть газети визнають, що організована злочинність – страшна річ. А тут ще й міжнародна мафія підпряглася. Коли нас із тобою поріжуть на шматки і одправлять малою швидкістю у різні кінці України, міліція тільки поспівчуває, та й годі. Я ще хочу пожити.
Ви, звичайно, засуджуєте нас. Та й я б на вашому місці засуджував. Але ми просто боялися. Страшенно боялися за своє життя. І мали всі підстави.
Взагалі я не знаю, як би розгорталися події, якби не Ципа… Він з’явився раптом у філармонії, перед моїм концертом. Зайшов і сказав: “Здоров, Сокирко! Привіт тобі від Вороного!” У тій самій сорочечці, такий самий дванадцятирічний, як тоді. Це було неймовірно. Це був жах. І головне – як він на мене дивився, яким тоном він це сказав: “Привіт тобі від Вороного!” І в погляді, і в словах, і в інтонації був глибокий докір – що ж ти, мовляв, робиш, я ж усе знаю… Я не витримав і втратив свідомість. Від потрясіння. І я ж не міг нічого сказати. Нікому. Не міг пояснити. Це ж треба було розказувати все. Все! І про Григораша. І про діаманти. Накликати собі смерть…
Я ще сподівався, що це в мене галюцинації від перевтоми, від нервового напруження. Але на другий день, на теплоході, коли я сказав про це Пилипею, він розповів мені про свій випадок: про несподівану появу Ципи на кормі, про ті ж самі слова, про те, як він упав за борт.
Сумнівів не лишалося. Це було насправді.
Нас охопив панічний страх.
Що ж це таке? Як же це можливо?
І тут я згадав…
Колись я їхав у електричці, й позад мене хтось розповідав якусь дивну страшну історію. Про маленького хлопчика, якого колись убили. А через багато років до сусідів прийшов хлопчик зі шрамом на скроні й почав доводити, що він і є той убитий. І так точно описував все, як було і що де стояло, ніколи не бувши в хаті, одразу зорієнтувався і показав, де стояли меблі, яких уже не було, – аж волосся в сусідів ворушилося на голові од жаху…
Я не бачив того, хто розповідав цю історію, але й мені стало моторошно. А люди ззаду говорили про цілковиту можливість таких речей, заговорили про душу, яка не вмирає, про переселення душ… Мені час було вже виходити, і я пішов не дослухавши, і так чогось і не обернувся – і не побачив оповідача…
І ще я згадав читану в дитинстві книжку англійського письменника Джеймса Баррі “Пітер Пен” – про хлопчика, який не хотів виростати і назавжди лишився дитиною. І хоч це була повість-казка, а все-таки… Всі дива колись були казками, а потім стали дійсністю – і літаки, і телевізори, і комп’ютери… І щодня ми чуємо про якесь нове диво, яке стало дійсністю. І вже навіть академічна наука почала визнавати можливість ще вчора неможливого. Я десь недавно читав, що якийсь український учений доводить, що наша цивілізація налічує не сотні тисячоліть, як завжди вважалося, а всього шість тисяч років – як у Біблії…
Одне слово, ми з Пилипеєм дійшли висновку, що ми не божевільні, не маримо, що незбагненно яким чином, але наш друг Ципа матеріалізувався у колишньому дитячому вигляді, і з цим треба рахуватися.
Було ясно, що Ципа щось знає про наші теперішні зв’язки з Григорашем і засуджує нас.
Але що нам було робити?
Григораш їхав разом із нами на теплоході. Він примусив Пилипея, щоб той узяв його до себе в каюту. Капітан має таке право – везти в своїй каюті родича, товариша абощо. Григораш передав уже мені оті тюбики. Зайшов уночі до каюти, так щоб ніхто не бачив. Сказав, що на теплоході їде ще багато його спільників. Вони всі, мовляв, мусять оберігати мене, щоб зі мною нічого не трапилося аж до посадки в Одесі на інший корабель. Думаю, просто мене залякував.
Але й він злякався. Я бачив. Коли ми з Пилипеєм розказали йому про Ципу. Почав сміятися з нас, глузувати. Але в очах був страх.
А коли ми почали переконувати його, розлютувався:
– Заткніться! Чуєте! Якщо я побачу того вашого Ципу, я уб’ю його власними руками. І викину за борт. Ви що – хочете зірвати мені справу? Я й вас кінчу! Ідіоти!
Тієї ж ночі у вікно моєї каюти зазирнув Ципа.
Я мало не вмер із переляку.
Вранці сказав Пилипею. Він спершу вирішив зробити облаву. Я ледве вмовив його. Я боявся. Я тепер боявся всього на світі. Ті кляті тюбики з коштовностями не давали мені жити. Нарешті я не витримав.
Коли всі пішли на екскурсію, я заскочив до телефонної будки, набрав “02” і сказав оту фразу про діаманти на теплоході “Квітка-Основ’яненко”. Григораш не міг цього бачити. Вдень він не виходив з каюти капітана. І на жодні екскурсії не ходив.
Я вже навіть хотів, щоб мене заарештували. Аби тільки закінчилась ота мука. Тепер мені все байдуже.
Про одне лише благаю – знайдіть Ципу!.. Знайдіть! Благаю!.. Я не зможу на світі жити, якщо не зустрінуся з ним, не вимолю в нього пробачення…
– А по-моєму, це вже не обов’язково, – сказав капітан Горба-тюк. – Людина кається не перед кимось, а головним чином перед власною совістю…
Ципа зникає вдруге, Розділ XIX
Клює, та не ловиться…
Женя й Вітасик ловили рибу на десятому причалі. Поплавці гойдалися на хвилях, їх зносило течією, і раз у раз доводилося закидати заново. Кльову не було.
– Невже це справді? – вже вкотре запитував себе Вітасик. – Невже можливо, щоб людина не виростала, лишалася пацаном так багато років?
– А може, то син Ципи? Бувають же сини, точнісінько схожі на тата в дитинстві. Тато йому розказав свою історію, і він вирішив одплатити друзям-зрадникам.
– Та воно-то можливо, – кривився Вітасик. – Але… пам’ятаєш його слова: “Двадцять років не їв”…
– Ну, коли людина голодна, може сказати й – сто років не їв. Звичайне перебільшення.
– А очі! Ти пам’ятаєш його очі? Якісь особливі, недитячі. Я звернув увагу. Чесне слово.
– І куди він усе-таки зник?
Женя знизав плечима. – Стрибнув із теплохода, – почулося ззаду. Хлопці обернулися.
Ззаду стояв, усміхаючись, із вудочками на плечі, Платоша. Вони й не почули, як він підійшов.
– Ти про… Ципу? – спитав Вітасик.
– Ну, не знаю… Ципа чи інший якийсь пацан. Тієї останньої ночі я вийшов на верхню палубу. Бачу – від шлюпки за трубу метнулася якась маленька постать. Потім наче з корми плюснуло щось у воду. Я підбіг – на кормі нікого. За кормою вода піниться, а далі темрява, не видно нічого. Може, здалося…
– Це він! – впевнено сказав Вітасик.
– Хтозна… – знизав плечима Платоша і раптом закричав: – Клює! Клює! Тягни! Ну!
Женя схопив вудлище, підсік, і на сонці заблискотіла довга й вузька, як шабля, чехоня.
– Якби й таємницю можна було отак: раз – і на гачку, – усміхнувся Платоша. – Але таємницю, якщо вона справжня, так просто не вловиш. Справжня, пацани, таємниця клює, клює, та не ловиться…
Хлопці не відгукнулися.
Знову закинули вудочки і мовчали, про щось міркуючи. А з вікна каюти “Квітки-Основ’яненка”, пришвартованого біля третього причалу, дивився на них, усміхаючись, якийсь хлопець.
Було далеченько, й обличчя не розгледіти…
