«Незнайомець з тринадцятої квартири» РОЗДІЛ V. Шукаємо царя — незнайомця з тринадцятої квартири. Зустріч у театрі. Велич і падіння Яви Реня
Ранок почався з несподіванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (він встав раніше за мене). Одягаюся я, бачу — він мені підморгує і киває головою: ходім, мовляв, є якийсь секрет. Пішов я за ним у санвузол.
Прижмурився Ява на мене підозріло і каже тихо:
— Що ж ти приховав, що твій дядько у контррозвідці робе? — і палець на руці для шалабана скручує. Я вилупився на нього:
— У якій контррозвідці?
— У тій, — каже, — що шпигунів ловлять.
— Тю! — кажу. — Ти вже зовсім звихнувся на тих шпигунах.
— Нічого не звихнувся, — каже він. — Думаєш, я дурний? Зброю видають тільки міліціонерам (раз!), прикордонникам (два!) і контррозвідникам (три!). Це я точно знаю. А раз твій дядько не міліціонер і не прикордонник — значіть, він контррозвідник.
— Яку зброю? — нічого не розумів я.
— Пі-ста-лет! — відрубав Ява.
— Де ти його бачив?
— У шухляді письмового стола — вона висунута трохи.
— Да? Ану ходім! — і тепер уже я палець на руці для шалабана скручую гляди ж, як збрехав!
Вийшли ми з санвузла, пройшлися (ніби просто так) по кімнатах. А тоді до письмового стола, і я оком у висунуту шухляду тільки — стрель! Є! Не збрехав Ява! Пістолет! Справжній! Тьмяно блищить воронована сталь!
Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконі і вимахував гантелями — зарядку робив. А тоді…
— О! Дядю Гришо, а що це у вас? — здивовано і невинно—невинно спитав я.
— Де? — дядько зайшов у кімнату і підійшов до мене.
— Та оце, — киваю, — в шухляді.
— А-а… Пістолет.
— Та бачу, що не лопата… А нащо?
— Як нащо? Стартовий пістолет. Спортивний. Не бачив хіба ніколи?
Тюгу! От тобі й контррозвідка! Дядько ж мій, крім того, що майстер на заводі “Більшовик”, ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республіканської категорії). І як я одразу не здогадався, що то за пістолет! А втім, я таки, чесно кажучи, стартових пістолетів ніколи близько не бачив і в руках не тримав. І Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонів Ява: соромно йому, що він так сплохував. І, щоб приховати своє збентеження, пита:
— А як же він стріляє?
— Дуже просто, — дядько вийняв пістолет з шухляди. — Дається команда… “На старт!” — потім: “Увага!” — а тоді, — дядько підняв пістолет над головою…
Б-бах!..
Ого! Аж у вухах задзвеніло! І в ту ж мить:
— Ой!.. Трах-тарарах!.. — Щось гепнулось і заторохтіло в кухні. Ми кинулися туди. Посеред кухні сиділа на підлозі тітка, а біля неї лежала розбита макітра, в якій вона терла мак на пиріг. Не сподіваючись пострілу, тітка з переляку гепнулась на підлогу.
Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засміялися.
— Гри-и-шо! — докірливо схиливши голову набік, жалібно сказала тітка. Ну як дитина! Хіба так можна? Я трохи не вмерла.
— Хто ж тобі винен, що ти полохлива, як той заєць під голим кущем, сміючись сказав дядько.
— А воно таки так бахка, що будь—кого перепудити може, — сказав я (жалко мені стало тітку).
— З ним і шпигунів ловить можна, — сказав Ява. — Б’є, як бойовий!..
— Дядю Гришо, а можна стрельнути? — насмілився я.
— А чого… тільки.. — Дядько показав очима на тітку, яка вже піднялася й збирала черепки.
— А ми у спальні, — вихопився Ява.
— Ну давайте…
Але навіть у спальні, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:
— Тьотю, на старт! Увага!
І лише тоді натиснув обома руками на рукоятку (така туга, що однією годі й думати!). Ох же ж і стрельнуло! По—моєму, ще дужче, ніж у дядька.
По два рази стрельнули ми з Явою — більше дядько не дозволив (“Ще сусіди позбігаються!”).
Вся ця історія з пістолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защеміло і заскиглило, як цуценя у темній коморі. Що—то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як він зустріне нас?
За сніданком я вже сидів мовчазний і похмурий. Ява поглядав на мене і підморгував — намагався підтримати.
Мляво прожовуючи яєчню з салом, я думав. Я думав про те, що треба якось, не брешучи (ні в якому разі!), вислизнути з дому, щоб піти шукати артиста.
А навіщо брехати? Похід у Театр юного глядача так чи інакше в нас заплановано. То ми підемо не через кілька днів, як збиралися, а сьогодні. І по дорозі до юного глядача завітаємо в інші театри і пошукаємо того артиста.
Вистава почнеться о дванадцятій, а зараз ще десятої немає, ми встигнемо.
Дядько не став заперечувати, коли я сказав про театр, тільки роздумливо промовив:
— А може, й мені з вами? Як думаєте?
Ми думали, що це зовсім не зайве і непотрібне, він нам тільки заважатиме. І я поспішив сказати:
— А хіба вам цікаво? Там же все дитиняче! Якби я був дорослим…
Чи вгадав дядько мої думки, чи ні, але він усміхнувся:
— А то й правда. Ідіть самі. То я пожартував. Але якщо знову десь загубитеся — завтра ж додому.
Дядько дав нам гроші, ми повдягали новенькі хрумтливі сорочки, випрасувані штани, лискучі, ще не взувані жодного разу черевики і пішли.
Не знаю, як ви, але я, коли на мені все нове, відчуваю себе наче голий. Здається, що на мене всі дивляться, і соромно, ніяково, і хочеться сховатися від людських очей. Кінчається завжди тим, що я або тернуся рукавом об стінку, щоб замазатися, або пляму на штани посаджу, або черевик носаком у землю вдарю, щоб не був такий лискучий. Тоді мені легше. От і зараз, як ми вийшли на сходи, я одразу проїхався ліктем по поруччях, зробивши таким чином на сорочці брудну смугу, — і тільки після того ми вийшли на вулицю. Та все одно у новому було незручно і мулько: ногам у черевиках, як у колодках, а комірець шию тре, мов хомут, — щоб повернути голову, треба всім тілом повертатися. І чого це у театр не можна ходити в звичайній одежі? У театр же йдуть, щоб виставу дивитися, а не щоб на тебе дивилися. Я, якби був великий начальник, видав би навіть наказ щоб у новому в театр не пускати. Але не хвилюйтесь, я начальником ніколи не буду. Бо я хочу льотчиком…
Ми сіли на тролейбус і поїхали на вулицю Червоноармійську у театр музкомедії. Ми почали з нього, бо мені чомусь здавалося що той симпатичний кругловидий артист працює саме в цьому веселому театрі (а то де ж іще можна грати царя!).
Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нікого нема. Праворуч каса. Прямо — на всю стіну величезні двері. Піднялися ми східцями до тих дверей. Торкнулися — відчинюються. Зазирнули — і там нікого.
— Може, — кажу я, — ще рано, ще не поприходили.
— Добре рано! Десята година! — каже Ява. — Артисти, як і всі люди, повинні зранку на роботу з’являтися. Аякже! Це ж служба.
— То чого ж нема нікого?
— А ти що, хочеш, щоб вони тобі тут біля дверей товклися? Вони на сцені, мабуть. Репетирують. Пішли!
Та тільки ми посунули від дверей, аж тут нам назустріч — де й взялася — молодиця у синьому, схожому на міліцейський, кителі.
— Вам що, хлопчики?
Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:
— Що таке, хлопчики?
І тоді Ява взяв та й ляпнув:
— Нам царя треба.
— Якого царя? — здивовано звела брови молодиця.
— Такого круглого, з лисиною. — Це вже я докинув. Молодиця засміялася:
— Трохи ви, хлопчики, запізнилися. Царів п’ятдесят літ, як нема. Було б раніше.
Ява похоробрішав:
— От які ви, тьотю! Хіба нам справжнього! Нам справжні царі ні до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хіба не зрозуміло?
— Він у тринадцятій квартирі живе, — ляпнув я.
— Тепер зрозуміло, — сказала молодиця, — але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарі про царів зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Він сказав вам, що в нашому театрі працює? Як його прізвище?
Ми з Явою перезирнулися.
— Прізвища ми не знаємо, — сказав я, — але знаємо, що він грає царя.
— А де ж він того царя грає? В якому театрі?
— Не знаємо ми.
— От тобі раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звідки ж ви дізналися, що він грає царя?
— Він сам сказав.
— То ви з ним знайомі?
— Та трохи… — непевно сказав я і поглянув на Яву: чого це він мовчить. То в усіх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.
— То як же це ви знайомі, що й прізвища не знаєте і в якому театрі працює не знаєте? — допитувалася молодиця.
— Та отак… не встигли розпитать.
— А нащо ви його зараз шукаєте?
— Та треба… В одній справі… поговорити…
— У творчій? — усміхнулася молодиця.
— Еге… — ледве встиг я це сказати, як — бац! — з очей у мене посипалися іскри. Бац! Бац!.. Аж у потилиці защеміло. І ніби не по голові, а по кавуну щиглі — такий звук дзвінкий.
Молодиця з несподіванки аж руками сплеснула:
— Отакої! Ти чого його б’єш? Це що за хуліганство?! Ні з того ні з сього…
Що там далі скрикувала молодиця, я не чув, бо вже був на вулиці.
Голова в мене гула, на очах закипали сльози.
Так от чого Ява мовчав — боявся збрехати сам і ждав, поки я збрешу. Але хіба я всерйоз брехав? Я ж тільки сказав “еге” на її жартівливе запитання. Це можна було зрозуміти теж як жарт. Уже й пожартувати не можна. Якщо так придиратися, то до самоі глибокої старості, до самої смерті гулі на лобі носитимеш.
— Ти що, ображаєшся? — ідучи за мною, безвинним голосом питав Ява. Але ж ми домовились. Я ж не винен. Я мовчав.
— Ти не маєш права ображатися. Це нечесно. Нащо тоді було домовлятися.
Він ще мені вичитував! Звичайно, ображатися смішно, раз домовились, але коли вас привселюдно б’ють по лобі і ви не маєте права дати здачі, то навряд чи ви будете реготати після цього. Навряд чи співатимете від задоволення.
— Ну чого ти, — не вгавав Ява. — А коли я збрешу, ти мені давай шалабани — і я оком не змигну, от побачиш.
Все це було правильно, але до самого оперного театру (ми йшли пішки) я мовчав. Поки не заспокоївся. І лише на майдані біля театру сказав, потираючи лоба:
— Треба якось інакше дізнаватися. Хитріше. Треба спершу той… як його… репертуар, чи є у них взагалі про царів. А то зразу — ляп — дайте нам царя. А люди нічого такого не ставлять.
— Авжеж, авжеж, — дуже охоче погодився Ява, радий, що я нарешті заговорив. Домовились казати правду, що нам треба повернути артистові одну річ, яку він випадково, коли купався на Дніпрі, залишив нам (а яку, можна не говорити, мовляв, секрет, бо про годинник говорити страшно).
В опері з царями було набагато краще, ніж у музкомедії. Там тих царів було аж кілька. У кількох виставах. І в “Борисі Годунові” — цар. І в “Казці про царя Салтана” — самі розумієте. І в “Декабристах” — цар. І в “Снігуроньці” — цар. Я аж зрадів, коли дізнався, і вже був певен, що серед тих царів ми обов’язково відшукаємо свого кругловидого, з лисиною. Але як прийшлося до діла, то всі царі виявилися негодящі, не те що треба. Жодного з лисиною. Всі чупринисті, навіть кучеряві. І високі, здорові дядьки. Це нам білетерша сказала. І навіть показала їх усіх. Там у фойє висять портрети всіх артистів театру. “Нашого” серед них не було. Невеселі вийшли ми з оперного.
— Нічого, — удавано бадьоро сказав Ява. — Я був певен, що в опері нема. Оперні артисти голос бережуть, бояться застудити — жоден співак не стане тобі купатися на пляжі. Купаються тільки драматичні артисти.
Ми спустилися по вулиці Леніна до Театру російської драми імені Лесі Українки. Але й там (а після того в театрі імені Франка) — нас чекало жорстоке розчарування. В обох театрах не було жодної вистави про царя, і серед портретів, що висіли в фойє, я не знайшов того, кого шукав. Лишався останній Київський театр юного глядача. Ми піднімалися від театру імені Франка по сходах повз незвичайний дім на вулиці Орджонікідзе, що був геть—чисто весь обліплений чудернацькими фігурами: тут були і слони, і змії, і дивовижні птахи, і зовсім якісь незрозумілі потвори і чудовиська… іншим разом я б, роззявивши рота, витріщився на цей дім, бо такого дому ніде в світі нема, тільки в Києві. Але тепер я байдуже проходив повз нього і навіть не дивився!
В душі моїй було так темно і погано, що всі ці страховиська, якби ожили і заглянули, — перелякалися б.
— Не журися, — втішав мене Ява. — Ну, звичайно ж, він з юного глядача. Точно. От побачиш. І грає царя в якійсь казці для малят. І напевне, комік. По-моєму, ми його навіть бачили колись по телевізору. Отой, пам’ятаєш, що перечепився через поріг і впав. Ги-ги…
Ява намагайся розвеселити мене. Але я не піддавався. Всю дорогу до Театру юного глядача він марно пробував заспокоїти мене.
Ми зайшли в театр і наче у школу на велику перерву потрапили: галас, метушня, біганина. І все чогось малеча — навіть без піонерських галстуків ще. Підійшли до каси, аж виявляється — зараз вистава для молодших школярів, учнів перших-четвертих класів. П’єса-казка.
— Про царя? — жваво спитав я.
— Ні, про Червону Шапочку, — відповіла касирка. Скривилися ми, та що поробиш, не йти ж додому, тим більше, що треба у фойє артистів побачити.
— Що ж, доведеться про Червону Шапочку дивитися, — сказав Ява.
Взяли ми квитки. Пішли. Розштовхуючи малечу, ходимо по фойє, дивимось на портрети. І до кожного я підходжу з тремтінням, з острахом. Останній же театр, останні надії.
Переглянули ми всі портрети, і впало, покотилося моє серце… Нема нашого артиста, нема та й годі. Що ж тепер робити? Де ж його шукати? Значить, не артист він. Але ж він точно сказав, що артист. І про царя ж говорив… Як же це так!
— Стривай, не журися, — підбадьорює мене Ява. — Може, просто його портрета не помістили. Пам’ятаєш, як Стьопа Карафолька на шкільну Дошку пошани не попав, бо, коли фотографували, його саме бджола вкусила, і мордяка була, як гарбуз. Може, і в цього щось таке…
— Та! — махаю я рукою, а самому так хочеться, щоб це було правда, так хочеться.
— Хлопці! Здоровте, хлопці! — чуємо раптом. Обертаємось на голос і бачимо — Вальку. В білому платтячку, з великим бантом-метеликом на голові, вона стоїть, тримаючи за руку хлопчика-першокласника в синій шкільній формі.
— Я вас зразу впізнала, — радісно скрекекече Валька. — Ви давно в Києві? Ви з екскурсією приїхали, чи як? Ви самі чи з усім класом?
Я мовчу… Це його знайома, хай він і говорить. Але Ява теж мовчить. Ви б подивилися на Яву. Він спершу зблід, потім почервонів, потім знову зблід, потім почав братися якимись плямами. Такого вигляду він не мав навіть тоді, коли торік провалився у старий колодязь.
А Валька не вгаває:
— А ви на скільки приїхали? А лиходіїв своїх ви впіймали тоді чи ні? Обіцяли ж написати. Мабуть, адресу загубили. Еге ж? Та чого ви мовчите? Не хочете зі мною говорити?
Нарешті Ява опанував себе і розтулив рота. і з того рота вилетіли слова:
— То чого… ми нічого ми навпаки…
Не можна сказати, щоб то було дуже красномовно, але я не став втручатися у їхню розмову. Хай балакають.
Та й пізно було втручатися, бо якраз продзвенів третій дзвінок, і всі заспішили в зал. Вистава почалася.
Ми сиділи у сьомому ряду. Валька у дев’ятому. І Ява замість того, щоб на сцену дивитися, весь час штаньми стілець полірує і голову назад повертає — на Вальку зиркає.
— Голову скрутиш, доведеться задом ходити, — в’їдливо кажу я. Та він навіть і не глянув на мене.
А на сцені відбувалися різні казково-дитячі пригоди з Червоною Шапочкою, яку грала досить уже підтоптана товстенька артистка з пискливим голосом.
Підступний сухоребрий і довгоносий Вовк саме пробивався у двір до Бабусі, щоб з’їсти її. Моторна Бабуся рятувалася, як могла, — зводила барикади з меблів, бігала по всій сцені, жбурляла у Вовка глечики і каструлі.
А попід тином біля якоїсь буди була прив’язана справжня жива курка єдина Бабусина худоба. І от під час дії курка заплуталась у шворці, якою була прив’язана, і почала битися. Захоплені боротьбою Вовк і Бабуся нічого не помічали. Всі з хвилюванням дивилися на бідну курку, яка, знесилена, вже ледве дихала, але що поробиш — не гукати ж, не зривати ж виставу.
Бачу — Ява крутиться, крутиться на стільці, наче йому жару в штани насипали, потім враз підвівся і пішов. Прямо по проходу до сцени. Я принишк. І зал принишк; і всі голови до Яви повертають, як на параді до генерала, що обходить війська А Ява йде, іде, іде, піднімається на сцену, підходить до курки і починає її розплутувати. А артисти собі грають, ніби не помічають Яву, ніби його й нема на сцені. Ява розплутав курку і спокійнісінько пішов назад на своє місце. Тільки коли він сів, я почув, як важко він диха, і як бухкає в його грудях серце. А через кілька хвилин Вовк з’їв-таки Бабусю, і перша дія закінчилась Завіса опустилася, в залі спалахнуло світло. Всі заплескали в долоні, причому більшість глядачів повернули голови і дивилися на Яву. І було незрозуміле, кому вони аплодують — артистам чи Яві. До нас відразу підбігла Валька.
— Ой здорово! Ой молодець! І як ти наважився! Я б ніколи не змогла. Ой молодець! — вона говорила голосно, навіть, по-моєму, надто голосно. Видно було, їй приємно, щоб усі бачили, що вона знайома з Явою. Вона пишалася цим. Звідусіль на Яву були спрямовані захоплені погляди. І коли ми вийшли в фойє, то весь час то тут, то там чули приглушені голоси: “Оцей! Оцей! Он він пішов! У білій сорочці!” По-моєму, це було саме те, про що міг тільки мріяти Ява. Він був щасливий. Сказати, що він сяяв, це, мабуть, нічого не сказати. Він ходив по фойє, як на ходулях, ніби він вищий всіх на світі. Очі його випромінювали щось таке, чого не здатні випромінювати очі звичайних людей. І такий він був далекий-далекий від мене, як ніколи в житті. Я і мої переживання з отим годинником для нього зараз просто не існували. Звичайно, він був герой, це ясно, але мені було неприємно дивитися на нього.
— А це мій братик Микола, — сказала Валька, бо Ява здивовано позирав на першокласника у синій шкільній формі, що весь час крутився біля нас. І братик Микола почервонів, наче його знайомили не з кирпатим Явою, а з космонавтом Поповичем, кіноартистом Рибниковим абощо.
— Я, власне, сюди заради нього й прийшла, бо мати його самого ще не пускає, — ніби вибачаючись, пояснила Валька. Після чого Ява зміряв братика Миколу одверто зневажливим поглядом. Той ще більше почервонів.
— То ви їх упіймали-таки чи ні? — спитала Валька.
— Авжеж, — недбало кинув Ява.
— І не написали. Теж іще! Чи, мабуть, адресу загубили? Так?
— Ні, не загубили. Але… — Ява здвигнув плечима, і цей жест можна було зрозуміти: мовляв, чого б це я став писати дуже потрібно… Валька зашарілася. Переборюючи ніяковість, сказала:
— Ну ви, звичайно, не самі їх ловили, вам дорослі допомагали. Чи, навпаки, ви дорослим…
— До чого тут дорослі, — пхикнув Ява. — Ми самі…
Він блискавично зиркнув на мене і.. прикусив губу. Та було вже пізно.
Я зітхнув, підняв руку і вліпив ному в лоба три дзвінких добрячих шалабани — аж луна пішла. Валька зойкнула. Братик Микола захихотів. Хтось іще поблизу засміявся. Ходулі зламалися, і Ява опинився на землі отетерілий червоний, як помідор, з виряченими очима. Мені аж шкода його стало. Та хіба я винен? Він же сам домовлявся. Було б не ставити таких умов…
Бачачи, що Ява не збирається давати мені здачі, Валька (добра душа!) накинулась на мене:
— Ти чого? Здурів? Що це за жарти?
Круг нас почали збиратися діти Ява забігав очима, як загнане звіря, і видушив із себе усмішку, — жалюгідну роблену усмішку (так усміхаються, сидячи на чужій груші, коли заскочить хазяїн). І сказав:
— Нічого… Все гаразд… Тепер ми квити… — обернувся до гурту. Ну, чого дивитесь? Кіна не буде.
Діти, посміюючись, почали розходитися — тим більше, продзвенів дзвінок, антракт закінчувався.
— А що все таки сталося? Чого це ви? Ви що — посварились? — не могла заспокоїтися Валька
— Зовсім ми не посварились. Просто у нас угода є одна, — Яві не хотілось пояснювати Ми вже зайшли в зал і пробиралися до своїх місць.
— А яка, яка угода? — не вгавала Валька (от уже ж та дівчача цікавість!)
— Та потім, після вистави.
— Ну, добре, то ви ж не тікайте.
— Гаразд.
«Незнайомець з тринадцятої квартири» РОЗДІЛ VІ. Будка. Вухо за вухо!
Вистава закінчилася, і ми вийшли з театру. Ява зовсім заспокоївся від шалабанів і тепер, по-півнячому витягнувши шию (от-от кукурікне!), зазирав через голови. То він виглядав Вальку з братиком Миколою.
— Може, підем? Нащо вона нам потрібна? Тільки стрекотатиме, як сорока, — сказав я похмуро. Настрій у мене був паршивий — годинник муляв мені серце. І, здавалось, не було вже ніякої надії на те, що він потрапить до свого хазяїна. Хоч виходь на вулицю і гукай. Та хіба догукаєшся! Хіба знайдеш людину (не знаючи ні прізвища її, ні адреси) у місті, де півтора мільйона жителів, ще й півмільйона приїжджих! Безвихідь! Хоч криком кричи, хоч плач!
Але Ява зовсім на іншій хвилі, зовсім не про те думає.
— Як це ми можемо піти! Ти що! — говорить він — Ми ж обіцяли почекати. Виходить, знову на брехню мене штовхаєш! Диви, так і шалабанів назаробляти можна.
“Ми обіцяли!” Як це в нього здорово виходить! Сам обіцяв, а каже “ми”. Який колективіст! Нащо мені така радість! Я й рота не розтуляв…
Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколою і підбігла до нас.
— А я вас у фойе виглядала, думала, ви там чекаєте. Ну, ходімо!
Ми йшли вулицею в парк до пам’ятника Ватутіну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Мені було нецікаво. Аж раптом я почув своє ім’я.
— Чого це Павлик якийсь кислий такий, сердитий? Він не хворий? Чи, може, в нього щось сталося?
“Сама ти хвора”, — роздратовано подумав я. Що їй від мене треба? І не люблю, коли мене Павликом називають! Павлик-равлик!..
Ява пронизливо подивився на мене, і в очах його було:
“Ну, друже, брехати я не можу. Вибачай”.
— Так, сталося, — зітхнув він. — Неприємність сталася…
І Ява раптом почав розповідати все, як було: і про весь учорашній день, і про годинник, і про те, як ми сьогодні ходили по театрах.
Спершу я хотів перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потім мені враз стало байдуже — хай розказує, що це вже може змінити.
Слухаючи Явину розповідь, Валька весь час ойкала і сплескувала руками:
— Ну ти диви!.. От же ж!. Оце-то да!
А коли Ява скінчив, схвильовано сказала:
— Ну, ви подумайте, як вийшло. Звичайно, треба обов’язково знайти того артиста… — і раптом очі в неї заблищали — А знаєте що! Здається, одна людина може вам допомогти. Там у нас живе старий артист Максим Валер’янович. Він уже на пенсії, не виступає, але він знає всіх-всіх артистів. Він ще до революції грав на сцені. Ви йому опишете вашого “царя”, і він напевне впізнає, хто це. Хочете, я вас познайомлю?
Ми перезирнулись. Ява глянув на мене переможно. Наче він знав, що існує на світі такий Максим Валер’янович. Та ще ж невідомо, чи зможе той допомогти. Але чому не спробувати. Не таке в мене становище, щоб відмовлятися.
— А він дома зараз? — спитав я, даючи цим зрозуміти, що я згоден.
— Та мабуть Він часто хворіє і взагалі здебільшого дома сидить. Ходім.
Знайомий нам двір на вулиці Січневого повстання зустрів нас веселою гучною музикою — якісь молодята, що товклися на балконі другого поверху, крутили магнітофон. Я подумав, що це добра прикмета — у кіно, наприклад, коли щасливо вирішується якесь діло, завжди грає весела музика.
Ми з Явою бадьоро закрокували під музику до флігеля, певні, що Максим Валер’янович живе в одному з Валькою будинку. Але Валька сказала: “Ні, не сюди”, — і звернула в темне підворіття. Ми з Явою почервоніли — це ж Валька могла здогадатися, що ми були вже тут! Добре, що в підворітті було темно і вона нічого не помітила.
З підворіття ми вийшли на задній двір, до старих скособочених сараїв. Сараїв було багато, одні двоповерхові, з дерев’яними сходами і вузьким містком уздовж другого поверху — як на пароплаві, інші — низькі, приземкуваті. Між сараями, у темних щілинах, зелено світилися котячі очі.
Ми проминули сараї і почали спускатися стежкою, що гадючилася між кущів дерези.
Ліворуч починалася лавра — тягнувся, то виринаючи, то знову ховаючись у зелені дерев, кущів та бур’янів різних, кам’яний фортечний мур з бійницями. Під муром у гущині таємнича темінь, звідти тхнуло вільгістю, холодом, пріллю…
— От де у сищиків-розбійників грати! — заздро шепнув мені Ява. Я кивнув. Да-а, у сищиків-розбійників тут… точно!
Попереду сліпучо засяяла на сонці золота баня якоїсь дзвіниці. А праворуч од бані… Знайоме діло! Щогли високовольтної лінії. Повз наше село оці велетенські залізні лелеки через усе поле крокують аж до крайнеба.
Ми спустилися до дзвіниці. Товста залізна брама була відчинена, і склеписте підворіття вело у внутрішній двір лаври.
Валька хотіла вже пройти повз браму, як раптом Ява сказав:
— Може, зайдем хоч на хвилинку — глянути?
— Ет! — досадливо поморщився я. Мені не терпілося якнайшвидше вирішувати вже щось із годинником. Але я глянув на Яву — очі його горіли майже таким самим зеленим вогнем, як у тих котів, що ховалися між сараями. І я зрозумів… Оцей фортечний мур, бійниці, оці старовинні камені, що ними вимощено двір… — все це, мабуть, уже населялося в його уяві таємничими незнайомцями, злодіями, шпигунами. І вже лунають у Явинім серці постріли, і “Руки вгору!”, і звуки погоні, і… все, що потрібно в пригодницьких фільмах.
Сперечатися з ним зараз — це тільки час гаяти.
— Ми лише подивимось і все, — благально-ніжно глянув він на мене.
— Будь ласка, будь ласка! Ви ж тут, мабуть, ніколи не були. Ходімте, заторохтіла Валька.
Довелося зайти.
— Тут лавра кінчається… — пояснювала Валька. — Це дзвіниця над дальніми печерами. А це храм Різдва Богородиці.
Але вона могла й не пояснювати. Бо це все можна було прочитати на спеціальних дошках. Що Ява і зробив за своєю улюбленою звичкою.
— Храм Різдва Богородиці, збудовано у 1696 році у стилі барокко… вголос прочитав він.
— Аварійне барокко, — сказав я. — Капремонту потребує…
Справді, поруч з пофарбованою золотавою дзвіницею церква Різдва Богородиці мала жалюгідний затрушений вигляд: бані облуплені, чорні, стіни потріскані, скло у вікнах повибиване. Навколо церкви стояло заржавіле скособочене риштування з водопровідних труб. Здавалося, що й риштування таке ж стародавнє, як і сам храм. Вхід у церкву замуровано цеглою.
Невеличкий дворик біля церкви був оточений фортечним муром з кількома квадратними загратованими віконечками та вузькими бійницями. Тут, у зеленому затишку між дерев, були старі могили — виднілися хрести, залізні огорожі, мармурові пам’ятники…
Ми обійшли церкву і, коли вже виходили, Ява прочитав на одному з пам’ятників:
“Герою Отечественной войны 1812 г. адъютанту Кутузова генералу от инфантерии П. С. Кайсарову от благодарного потомства 1951 г.”
І на другому:
“Герою Отечественной войны 1812 г. сподвижнику М. И. Кутузова генералу от инфантерии А. И. Красовскому от благодарного потомства 1951 г.”
— От бачиш, — сказав Ява. — Такі історичні генерали поховані, а ти не хотів іти.
— У нас тут багато історичних поховано, — сказала Валька. — В лаврі Кочубей, іскра, у Видубецькому монастирі — Ушинський, а у церкві Спаса на Берестові — Юрій Долгорукий, що Москву заснував.
Ява знову гордо глянув на мене, ніби все те не Валька казала, а він казав.
— Треба буде подивитися, — зітхнувши, сказав я. — Але зараз ходімте до того Валер’яновича.
— Ходімте, ходімте, — підхопила Валька.
Ми вийшли з брами і попід фортечним муром спустилися ще нижче.
Ну і в гарному ж місці збудували колись монахи лавру! Стоїть вона серед буйної зелені на стрімкій кручі над Дніпром, і важко звідси навіть оком осягнути виднокруг, синю безмежну далину.
В’юнкою стежкою ми спустилися на асфальтову доріжку, і та доріжка вивела нас на вузеньку і кривеньку вуличку, де у зелені садків стояло кілька старих, врослих у землю, набокуватих халуп-мазанок. І тільки по тому, що майже над кожною хатиною стирчала телевізійна антена, можна було визначити, що це житла сучасні, а не з часів Шевченка.
Біля однієї з таких халуп, чи не найветхішої, Валька спинилася. На маленькому, або, як тепер кажуть, малогабаритному подвір’ячку греблися, нервово сіпаючи головами, білі брудні кури і поважно, по-директорському походжав зозулястий із хвацько збитим набакир гребінцем півень. Ні грядок з городиною, ні смородинових чи малинових кущів, як у інших хазяїв на цій вулиці, тут не було. Тільки квіти: троянди, півонії, півники, рожі, флокси, — що тільки хочете.
І маленька хатинка, як іграшкова, стояла в цьому квітнику. Стіни хатинки були по сільському чистенько вибілені, а призьба пофарбована синькою, і по-сільському висіли на стіні під дахом пучечки якихось сушених трав.
Ми зайшли слідом за Валькою у двір і ступили на рипучий дощаний ганочок, що був майже врівень з землею — без східців. Валька постукала. Ніхто не відповів Валька знизала плечима, потім підійшла до вікна і, приклавши долоню козирком над очима, притулилася до шибки.
— Нема, ви знаєте, — ніяково сказала Валька — Мабуть, поїхав на Куренівку до племінника. Він, як добре себе почуває, іноді в неділю їздить туди. Але він скоро буде, не хвилюйтесь. Він завжди іде зранку, а по обіді повертається.
Мабуть, треба було засмутитися, що ми не застали, але все навколо було таке звичне, близьке, що я якось одразу довірив — чоловік, який живе тут, повинен обов’язково допомогти нам. І я ладен був чекати до вечора. Валька сказала:
— Ходімо до нас. Я вам свої книжки покажу. І фотографії. У мене аж два альбоми фотографій. Він скоро прийде, не хвилюйтесь.
Вона говорила таким голосом, наче була винна, що Максим Валер’янович добре себе почував і подався до племінника на Куренівку.
Ми йшли назад.
Дивне було враження від усього, що ми бачили.
Тільки-но була гомінка міська вулиця з тролейбусами, потім враз церкви, затишок, хрести, старі могили, “генерал од інфантерії Красовський”, потемнілий фортечний мур, потім — гоп! — виткнулися в небо щогли високовольтної лінії, потім несподівано — кривенька, сільська вулиця, халупка Максима Валер’яновича, кури киркають, рожа край вікна, соняшник А внизу — набережна, по якій трамваї, машини, автобуси, мотоцикли. Праворуч велетенський міст імені Патона. Ліворуч — метро просто з під землі через Дніпро по красеню-мосту рівною стрілою аж до обрію шугонуло.
І як воно все це, старе й нове, перемішалося — просто дивно!
Ми дійшли до сараїв. На одному з отих двоповерхових “кораблів”, на поруччі містка, що тягся вздовж другого поверху, сидів головатий широколиций хлопець у картатій сорочці і синіх брезентових штанях, які одразу привернули мою увагу.
Я таких штанів ще не бачив. На них було безліч блискучих металевих заклепок, наче не з матерії ті штани були, а з заліза, і не шиті, а клепані.
Побачивши того хлопця у “залізних” штанях, Валька закричала:
— Гей, Будко, ти знов учора дзвонив до нас! Слухай, якщо ти не перестанеш — побачиш, що то буде!
— Отвалі! — сказав Будка і чвиркнув слиною крізь зуби.
— От побачиш тоді, побачиш! — не вгавала Валька.
— Закрий свій гроб і не грими кістками! — презирливо скривився Будка.
— А що таке? — крижаним голосом спитав Ява. Я побачив, як він побурячів. Нам все було зрозуміло без Вальчиних пояснень, але ми все-таки почекали, поки вона сказала:
— Та от взяв собі моду — дзвонить. І тікає. Розважається!
Ява кинув на мене погляд-блискавку, від якого в мене запекло всередині:
— Павлушо, ходім!
Ми кинулися до дерев’яних східців, що вели на другий поверх сарая.
— Та, хлопці, куди ви! Не треба! Нащо він вам здався! Будете ще зв’язуватися з хуліганом! — загукала Валька (вона думала, що нас поривають лише лицарські благородні почуття). Але ми, не слухаючи її, швидко дріботіли східцями нагору, як моряки під час авралу. Тікати Будці було нікуди, та він і не збирався тікати. Він тільки зліз з поруччя і стояв, обтершись на нього спиною і склавши на грудях руки. Він був одного віку з нами, може, трошечки старший, але кремезніший і ширший у плечах за кожного з нас. Та ми з Явою у себе на вигоні звикли і не до таких супротивників.
— Дзвониш, значить! Тікаєш, значить! — шипів Ява, підступаючи до Будки.
Будка навіть пози не змінив, так і стояв із схрещеними на грудях руками.
Тільки процідив крізь зуби:
— Не тягни щупальці, бо копита простягнеш! Я займаюся самбо і знаю такі прийомчики, що ви в мене зараз позлітаєте вниз, як груші.
— П-побачимо! — прошипів Ява і несподівано вхопив Будку за вухо, та не двома пальцями, а всією жменею. Будка сіпнувся і хотів ударити Яву в живіт, але тут Ява однією вільною рукою, а я обома схопили його за руки. І водночас я наступив йому на одну ногу, а Ява на другу — щоб він не міг одбиватися ногами. Ми таке “самбо” змалечку знали. Будка викручувався, намагався вирватися, але ми держали його, як у лещатах. Ява м’яв йому вухо і примовляв:
— Скажи спасибі, що ми тебе по писку не б’ємо. Ми тобі просто… просто передаєм те, що тобі належить. Нас один чоловік просив передати.
Спершу Будка тільки процідив:
— Кінч-чай!
Потім він виривався мовчки, лише сопів. Потім на очах у нього з’явилися сльози, і він запросився:
— Пустіть! Ну! Пустіть! Ну!
— А будеш іще дзвонити? Будеш?
— Н-не буду… — ковтаючи сльози, промекав Будка.
Ми підвели його до східців і пустили. Я не стримався і піддав йому коліном.
і він загримів своїми клепаними “залізними” штаньми аж донизу.
Підхопився, одбіг, обернувся і, розмазуючи по своїй широкій мордяці сльози, крикнув:
— Ну, пождіть, пождіть, я ще вас підловлю!
Посварився кулаком і зник.
Валька і братик Микола зустрічали нас внизу як героїв—космонавтів. Наче ми не з сарая сходили, а з літака Ту–104 на Внуковському аеродромі. Не було тільки квітів і духового оркестру.
Братик Микола аж стрибав од захвату:
— От здорово! От здорово! У нас Будку всі хлопці бояться, а ви… от здорово! Всім розкажу…
Ми удавали, ніби це для нас дрібниця і нічого особливого.
— А чого він Будка? Таке якесь ім’я… — поцікавився я.
— То його по-вуличному так. Бачили, яка в нього пика? Справжня будка. А так його Толиком звать… Противний він… Нехороший… — Братик Микола сказав це з явною відразою. Мабуть, йому частенько перепадало від Будки.
Раптом Валька скрикнула:
— О, Максим Валер’янович іде!
З підворіття, спираючись на товсту палицю, повільно йшов високий чоловік.
