«Незнайомець з тринадцятої квартири» РОЗДІЛ VII. Максим Валер’янович
Якби не ота важка хода, навіть трудно було б сказати, старий він чи молодий — такі молоді веселі бісики стрибали в його іскристих, кольору чистої блакиті очах. На лисину й натяку не було — попелясте півсиве волосся рівненькою хлоп’ячою гривкою закривало чоло майже до половини. Обличчя, як яблуко, червоно лисніло на вилицях.
Все це надавало йому якогось “недідівського” вигляду.
І знову, як на пляжі, я подумав — скільки у Києві отаких хлоп’якуватих дідів.
— Здрастуйте, Максиме Валер’яновичу, а ми якраз до вас ходили! кинулася йому назустріч Валька.
— Привіт, привіт! Що сталося? — білозубо, на повнісінькі вставні щелепи, усміхнувся нам Максим Валер’янович.
— Ой, дуже серйозна справа, дуже серйозна, — заторохкотіла Валька. Ви нам мусите допомогти.
— Навіть так? Що ж, я до ваших послуг, панове любі друзі! Все, що зможуть зробити для вас мої сімдесят шістці років, вони зроблять, будьте певні, — сказав старий артист. Валька вже роззявила рота, щоб розповідати, але, зупиняючи її, Максим Валер’янович раптом підняв руку:
— О ні, дочко моя! Благаю! Стули уста свої! Ні слова! Раз справа серйозна, її не можна вирішувати отак, на ходу… Ходімте в мій чертог! І там у щирій бесіді ми знайдем насолоду.
Цей жартівливо-піднесений тон якось одразу викликав приязнь до старого артиста. Губи наші самі собою розтулялись у веселих усмішках. І так стало легко і хороше з ним, наче ми були давно-давно знайомі.
— Либонь, дивуєтеся, що живу у такій халупі? — усміхнувся він, коли ми підійшли до його хатини. — Мене вже кілька разів пробували переселяти, та я все одбрикуюся. Не можу я без цих квітів, без всього цього. Прошу!
У хатині було дві маленьких кімнатки і така ж маленька кухня. Стелі дуже низькі — хазяїн міг легко дістати їх рукою. Через це, а також через те, що вікна закривали знадвору кущі й дерева, у хаті, незважаючи на сонячний день, були зелені сутінки. Та якось і не уявлялись ці маленькі кімнатки світлими й сонячними, їм, здавалося, личать Саме сутінки.
І обидві кімнати, і кухня були заставлені вазонами і вазончиками. Вазони стояли на підвіконнях, і на табуретах, і на спеціальних полицях, і просто на підлозі. У вазонах були різноманітні кімнатні квіти: лілеї, фікуси, примули. Але найбільше було кактусів. Я ніколи не думав, що буває стільки різних кактусів: і маленькі, і круглі — ніби зелені їжаки, і великі, стовбуристі, схожі на якихось доісторичних ящерів. І вкриті густими колючками, і майже зовсім без колючок, і різної різної форми, і кольорів різних. Були тут дорослі солідні кактуси і зовсім маленькі пухнасті кактусята. Просто якесь казкове царство кактусів.
Крім кактусів, у хаті панували ще фотографії. Стінки кімнат геть усі завішені фотографіями у рамочках. І на більшості фотографій був сам Максим Валер’яновичю. Безліч Максимів Валер’яновичів дивилося на нас звідусіль. І всі різні.
Максим Валер’янович у циліндрі. Максим Валер’янович у смушевій шапці. Максим Валер’янович у тюбетейці.
Максим Валер’янович моряк. Максим Валер’янович козак. Максим Валер’янович босяк (у лахмітті).
Максим Валер’янович у шубі. Максим Валер’янович у халаті Максим Валер’янович… голий. Ну, правда, не зовсім голий, а у набедреній пов’язці. Мабуть, у ролі якогось дикуна, бо ще й кільце в носі.
Аж голова іде обертом дивитися на всіх цих Максимів Валер’яновичів.
А в кутку, де в богомільних людей ікони, — висить щось. Я спершу подумав, що таки ікона, бо й рушники вишивані по боках, і рама золотом виблискує. Придивився гарненько, а там якийсь дядечко усміхнений в окулярах—пенсне і з цигаркою. Не ікона. Бо Господь, як бабусі кажуть, не курив і окулярів не носив. Та й не усміхався ніколи. В усякому разі, не бачив я жодної ікони, де був би намальований бог з цигаркою, в окулярах або навіть просто з усмішкою. Завжди серйозний і нахмурений. Не бачив я ніколи усміхненого бога. І як в нього тільки вірять, в такого невеселого!
Що ж до дядечка з цигаркою, то, як нам Валька потім сказала, був портрет знаменитого артиста Станіславського, який організував у Москві театр, всесвітньовідомий МХАТ. І для акторів він був таки справжнім богом, добрим, усміхненим і радісним, бо створив дуже хорошу систему Станіславського. Що то за система. Валька, на жаль, толком не могла пояснити, бо сама не знала, але сказала, що нею й досі користуються в усьому світі.
Але то було потім, а зараз, поки ми з Явою роздивлялися, Валька дуже толково і жваво, наче це не з нами, а з нею сталося, розказувала про наші пригоди і про історію з годинником. Оскільки Максим Валер’янович був її знайомий і вона почувала себе з ним вільно, ми цілком передовірили розповідать їй і тільки іноді вставляли окремі слова. Максим Валер’янович слухав дуже уважно і серйозно.
Нарешті Валька скінчила.
І тільки тоді Максим Валер’янович усміхнувся.
— Так-с, панове громадо, — весело сказав він. — Сюжет ясний. Без вини винні… Злодії мимоволі… Буває, буває… Але впадати у розпач не треба. Якщо він справді артист і якщо він у Києві — ми його з-під землі викопаєм, а знайдем. Те, що ви його по фотографіях у фойє не відшукали — ще нічого не значить. Він може бути й приїжджий. У нас же зараз на гастролях і Московський драматичний імені Пушкіна, і Львівський імені Заньковецької, і Запорізький імені Щорса. Шукати є де. Але, друзі мої дорогі, доведеться відкласти це на завтра… Оці дві пані, — він показав на свої ноги, — дуже в мене примхливі. Відмовляються багато ходити, хоч ти їх ріж! Особливо оця — Ліва Максимівна. Ще з Правою Максимівною можна якось домовитися. А ця як упреться — з місця її не зсунеш. Я їм у підмогу й третю даю, — він кивнув на товсту сукувату палицю з вирізьбленою собачою головою на держаку, — все одно комизяться. Раніше як завтра зранку я їх ніяк не умовлю вирушити в дорогу. Та й сьогодні вже пізно, скоро початок вечірніх спектаклів, а під час спектаклю для актора, крім сцени, не існує нічого. Турбувати його не можна… Значить, план такий: завтра вранці ми з вами ідемо на… кіностудію. Авжеж на кіностудію… У мене там невеличка зйомка. Я тільки й можу зараз грати в нерухомих епізодах у кіно. Так-от, на кіностудії ми влаштуємо штаб оперативної групи по розшуку нашого царя. І з одного боку, використовуючи молоді творчі сили (тобто прудконогих молодих акторів), а з другого боку — диво двадцятого сторіччя — телефон, ми розгортаємо бойові дії… і годинник знаходить свого господаря.
Він це так впевнено сказав, що у мене в цю мить не було вже жодних сумнівів — все буде гаразд. Я мимохіть усміхнувся. І Ява всміхнувся, і Валька всміхнулася. І братик Миколка всміхнувся теж.
І мені захотілося сказати Максимові Валер’яновичу щось приємне, щось хороше. Я провів поглядом по фотографіях і сказав:
— Це ви стільки ролей зіграли! От здорово!
Максим Валер’янович якось лукаво усміхнувся, ніби зрозумів моє бажання.
— Та трошки зіграв, панове, зіграв… Що зіграв, те зіграв… — він окинув оком стіни, завішані фотографіями, потім зупинив погляд на великій фотографії Київського оперного театру. — А оце, друзі, найсвятіше для мене місце. Тут я вперше в житті був у театрі, вперше побачив сцену, акторів. Тут вперше розсунулася перед моїми очима театральна завіса.
Максим Валер’янович задумався на хвилинку:
— Давно це було, да-авненько! Як це не дивно, але можете мені повірити: я був тоді зовсім маленький хлопчик, набагато менший, ніж ви. Ми тільки приїхали тоді в Київ з Харківщини, і мати моя поступила прибиральницею у цей театр. І от якось вона вперше взяла мене на виставу. Пам’ятаю, давали тоді “Травіату”. Опера Верді. Знаєте? Сидів я в прожектерській ложі біля самої сцени (мати попросила освітлювача, щоб він мене пустив туди). Видно було все і чути чудово. Я сидів і не вірив, що це не сон, не казка, що я бачу на власні очі. У останній, четвертій дії, коли Віолетта помирає, я настільки захопився, так повірив, що вона справді і страждає і вмирає, що раптом обурився негідною, як мені здалося, поведінкою партнерів Віолетти, Альфреда та його батька старого Жермона. Жінка, можна сказати, конає, а вони, мерзотники, співають на повний голос. Неспроможний стриматися, я закричав: “Цитьте! Не співайте! Вона ж умирає. Хіба можна”. Освітлювач, що сидів біля мене, аж із стільця з’їхав з несподіванки. Добре, що оркестр в цей час гучно грав, а Жермон з Альфредом щосили тягли свої арії і ніхто не почув мого щенячого виску. Обійшлося тільки тим, що освітлювач вкатав мені доброго потиличника і викинув у коридор. Так я остаточної смерті Віолетти тоді й не побачив. Але захворів театром на все життя. І як не билася потім мати, як не намагалася зробити з мене людину (а людина, за її розумінням, це значить чиновник), нічого з того не вийшло. Не прослуживши й двох років, полишив я таки “присутственні місця”, закинув на найвищу тополю Бібіковського бульвару свого чиновницького кашкета з гербом і найнявся в трупу Кручиніна статистом, тобто артистом, що грає без слів, у юрбі, в масовках, і навіть імені його у афішах нема… Було це в театрі Бергоньє на Фундуклеївській вулиці. Тепер це вулиця Леніна, а театр імені Лесі Українки.
Максим Валер’янович розпалився, очі в нього вже блищали, щоки горіли маково. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минувшину. І чим це пояснити, що розповіді навіть про незначні події виходять у них цікаво?.. Якби це відбувалося зараз, — мабуть, було б зовсім не цікаво. А коли слухаєш, як про це розказує хтось спогади, — цікаво.
— Ех, публіко моя дорога, то було, як перше кохання, оті перші мої роки служби в театрі. Мабуть, ніхто так серйозно не ставився до своєї роботи, як я. Ніхто так ретельно і стільки часу не гримувався, як я. Ніхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч виходив я у натовпі всього на хвилину, і жодного слова не говорив, і глядачі мене навіть не помічали. Але мені здавалося, що всі дивляться на мене. Потім дали мені зіграти невеличку роль. Роль була малюпусінька, як горобиний ніс. Я виходив і казав: “Графиня захворіла і прийняти вас не може”. Повертався і йшов. І все. Але я був переконаний, що в цих словах головна ідея п’єси. І я казав ці слова таким голосом, наче сповіщав про кінець світу. Вперше весь зал дивився на мене і слухав мене. Передати це почуття неможливо. Тим більше, що моїми словами закінчувалася перша дія. Завіса опускалася, і в залі вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме і тільки мені…
Довго ще розказував нам Максим Валер’янович про театр, про своє життя…
Повертаючись додому, ми з Явою всю дорогу мовчали. Ми думали. Ми вперше були знайомі із справжнім артистом. З артистом, який грав на сцені і знімався в кіно.
«Незнайомець з тринадцятої квартири» РОЗДІЛ VIII. “Товаришу цар, ви заарештовані!” “У—у, понесу!..”
Вечір.
Ми лежимо на тахті коло відчиненого балкона. Цей день приніс нам стільки вражень, що треба бути дубовою полінякою, щоб одразу заснути.
Ява весь час крутиться, наче його щось кусає. Я добре знаю свого друга. Я знаю, що його кусає, його думка якась кусає, не дає спокою.
— Ну, що таке? — питаю я. Ява зітхає, але мовчить.
— Ну кажи вже, що там таке? — повторюю я.
Ява ще раз зітхає і каже:
— Ти знаєш, Павлушо, я вирішив: я, мабуть, коли виросту, в артисти піду.
— А хто ж шпигунів ловитиме? — посміхнувся я. — Хто ж тоді міліціонером буде? Як усі міліціонери в артисти підуть? І Тарапунька, і ти… Розведеться тих злодіїв і шпигунів, як комашні, — проходу від них не буде. Що ти собі думаєш!
— Нічого, — серйозного каже Ява, — і без мене знайдеться кому ловити.
— Але ти згадай, що ти вчора говорив! Навіть не два дні тому, а вчора!
— Так то ж було вчора, а це сьогодні. Життя міняється…
— Між іншим, — кажу, — щоб стати артистом, кажуть, треба мати до цього талант… О!
— Ну про це ти й не говори! Що-що, а таланти в нас з тобою якраз є. Це точно. Думаєш, ти поганим був би артистом? Го-го! Ще яким би артистом був! Всі б аж плакали!
— Плакали б, точно, — гигикнув я. — Бо грошей було б жалко, що заплатили за квитки…
— Дурний! Ти себе просто не знаєш. Думаєш, дарма нас у селі “артистами” називають? Дід Салимон весь же час повторює: “От артисти! Ну й артисти!”
Коли вам в очі кажуть, що ви талант, і переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотів щось невиразне і замовк.
Ява тепер говорив без перешкод:
— Артистом таки найлучче буть. Найвеселіше життя в артистів. Музика, пісні, оплески. Не життя, а Першотравневе свято! І — слава! Яка в артистів слава! Найрозумніших академіків так не знають, як артистів. От скажи, ти якогось академіка знаєш? В обличчя?.. От бачиш! А Кадочникова знаєш, Рибникова знаєш, Баталова знаєш, Смоктуновського знаеш, Філіппова знаєш… Та що казать! Кіноартиста, що на екрані навіть раз тільки мелькнув, — усі знають. Він іде по вулиці, і всі пальцями на нього — тиць! тиць! А ти кажеш…
Я змушений був погодитися.
Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, і поснули. і наснився мені сон…
Між іншим, сни мені чомусь часто сняться якісь плутані, фантастично-пригодницькі. І я люблю їх розказувати. Ява завжди просить мене: “А розкажи-но, що тобі снилось”. І я охоче розказую… Ява заздрить на мої сни (йому сниться якась нісенітниця) і каже, що я у снах більший геній, ніж у житті, і було б для мене, мабуть, добре, якби я завжди спав і не просинався…
Так-от наснилось мені… Буцімто сиджу я посеред сцени на царському троні у якійсь велетенській і смердючій, мов кобеняк діда Салимона, царській шубі. На голові в мене золота корона, в руках замашний дрючок з балабухою на кінці — “скіпетр” зветься.
І з темного залу звідусюди (з партеру і з ярусів) лупають і на мене коров’ячі й баранячі морди. Так, так, на місцях глядачів усюди сидять корови, вівці, барани та інша рогата худоба. І мене це аніскілечки не дивує. Наче так і треба, У першому ряду сидить наша однорога корова Манька, Явина плямиста Контрибуція, цап Жора і колгоспний бугай Петька. І я раз у раз злегка (щоб не помітили інші глядачі) підморгую їм оком, як підморгує артист своїм родичам, що прийшли на спектакль.
Але в основному я сиджу і виголошую якийсь довгий монолог — без слів, але дуже розумний і красивий… Нарешті скінчив і схилив голову, чекаючи оплесків. Та в залі гнітюча тиша. І раптом я розумію: які тут можуть бути оплески, коли в них, у моїх глядачів, не руки, а ратищ! А де ви чули, щоб хтось аплодував ратицями? Чого я, дурний, хвилююсь? Мої ж глядачі просто не можуть аплодувати. Вони можуть тільки мукати, бекати й мекати. Але вони з поваги до мене цього не роблять. Вони мовчать, виказуючи в такий спосіб захоплення моєю грою. Манька і Контрибуція розчулено зітхають. Цап Жора витирає кінчиком бороди очі. А колгоспний бугай Петька, відомий хам і грубіян, плаче, як дитина. Зворушений, я встаю, та замість того, щоб розкланятись, раптом цвьохкаю на весь зал батогом (у мене в руках уже не скіпетр, а батіг!). І глядачі мої з гвалтом зриваються з місць. Мить — і в залі вже порожньо. Нікогісінько. Самі стільці.
Аж тут з-за куліс на сцену виходить Ява… У формі міліціонера.
Грюкаючи чобітьми, крокує до мене і каже:
— Чого нарушаєш? Не нарушать! Бо зараз заберу в район.
Я гнівно дивлюсь на нього:
— Хто дав тобі право так зі мною розмовляти? Я — цар!
— Який же ти в біса цар. Ти — злодій! Ти вкрав годинник у справжнього царя, і от у мене ордер на твій арешт. Товаришу цар, ви заарештовані! — і Ява показує мені якогось папірця.
Мене охоплює страх.
— Яво, — кажу я, — нащо ти це говориш! Ти ж знаєш, як усе було. Це ж випадково.
А він сердито:
— Хто дав тобі, злодію, право, називати мене, представника влади, на “ти”? Оп’ять нарушаєш!
— Вибачте, — кажу я, зовсім спантеличений, — але я думав, що ми з вами друзі.
— Індик думав, — суворо каже Ява і раптом накидає мені на голову якусь ряднину. І я вже зв’язаний, нічого не бачу, не можу ворухнути ні рукою, ні ногою. Якась ниточка від ряднини лоскоче мені обличчя, а я не можу її відкинути. І це так нестерпно, що хочеться крикнути, але крик застряє в горлі і… я прокидаюсь.
Виявляється, по мені повзала муха. Коли я розплющив очі, вона сиділа на кінчику мого носа і потирала від задоволення передні лапки. Я зробив губами — пфуй! — муха злетіла, продзижчала десь під стелею і сіла мені на лоб… Про сон тоді було й думати.
Я сів на тахті і глянув на “міліціонера” Яву. Він мирно спав, підклавши під щоку долоню і прицмокуючи губами, мов немовля.
— “Не нарушай!” У-у! Зрадник! — пробурмотів я і шпигонув його пальцем у бік. Він одразу прокинувся, схопився і сів, кліпаючи заспаними очима:
— Га? Що?!
— Вставай, бо я вже прокинувся і мені нудно, — спокійно сказав я.
— Тюгу!.. Дурний! — і він гепнувся на подушку і заплющив очі.
— Не нарушай! — “міліціонерським” тоном сказав я.
— Одчепись, я спати хочу.
— Ану тебе, соня, — сказав я, скочив з тахти і вийшов на балкон подихати свіжим ранковим повітрям.
А ранок же який! Яскравий, дзвінкий, блискучий, як нова копієчка! І веселий, і га-ла-ла-гомінкий, і співучий… Ох, який же співучий.
— Аве-е Марі-ія, а-аве Ма-арія-я… — печально виспівував з розчиненого вікна високий і чистий хлоп’ячий голос.
І цієї самої миті:
— Джама-а-айка! Джама-айка!.. — бадьоро і весело вигукував на весь район той самий голос із другого вікна.
— Са-анта Лю-учі-ія! Санта Лючія!.. — наче на хвилях, виливався він же з третього. І водночас з четвертого чулося його ж одчайдушне, тужливе і зовсім уже дитяче:
— Мамма, мамма…
Аж мороз по шкірі драв.
Того літа шісідесят п’ятого року кияни захоплювались піснями італійського хлопчика Робертіно Лоретті і майже р кожній квартирі були його пластинки. Зрання линув над містом спів голосистого Робертіно.
“От би нам з Явою такі золоті солов’їні горлянки”, — подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собі на сцені біля рояля, випнувши груди, і тільки роти роззявляли… Але… дзуськи! Нашими голосами лише “Пожар!” і “Рятуйте!” кричати добре. А якщо вже в артисти, то тільки в драматичні. Або в кіно! Оце — да! Оце ми можемо! Кіно! Радість лоскоче мені живіт. Ми ж сьогодні будемо на кіностудії! На справжній кіностудії, де знімають фільми… і побачимо відомих кіноакторів. І як фільми знімають, побачимо… і все—все таке цікаве побачимо!.. Ех! Аж не віриться!
Ява уже встав. Ми хутенько снідаємо і… Які хороші люди вранці! Наче росою вмиті! Бадьорі, гарні, і якісь ніби навіть хрумкі, мов молоді огірочки! А очі в них які! Чисті і свіжі-свіжі, немов квіти, що тільки-но розцвіли.
Ми їдемо в автобусі, я роздивляюся навкруги. І такий у мене настрій гарний. І так я всіх люблю! і так мені добре!..
Бадьорим кроком ми заходимо у двір, де живе у флігелі Валька. Нам треба зайти спершу до неї, а тоді вже до Максима Валер’яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопців (чоловік двадцять, не менше) і серед них Будку. Всі вони тупцюють якраз біля Вальчиного під’їзду, в щось грають — не проминеш ніяк. Ми нерішуче спинились. І тут Будка помітив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очі. Він щось сказав хлопцям, і вони кинулись до нас. Мить — і ми вже оточені з усіх боків.
“Ну, пропали! Ні за цапову душу!” — майнуло в голові.
— Павлушо! За спину! — гукає Ява. Я вмить підскакую до нього і притуляюсь спиною до його спини. Отак, зайнявши “кругову оборону”, ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужується й звужується, і вже вимахує Будка руками перед Явиним носом і вигукує: “Понесу! У—у, понесу зараз!” І вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. І вже хтось боляче копнув мене по нозі. Ще мить — і почнеться бійка. Та ні, яка там бійка! — побиття, погибель наша… Я уже навіть шкірою відчуваю, як мене зараз битимуть.
І тут раптом Ява говорить дзвінким глузливим голосом:
— Ого, як вас багато! І всі на нас, на двох! От здорово! “Що він говорить? Приб’ють же зараз!” — з жахом думаю я і Будка вже люто сичить крізь зуби: “Ти, гад, поговори! Щас я-ак вріжу!” — і вже замахується, аж тут:
— Законно він говорить. Всім кодлом — це не діло. Ти, Будко, з кимсь з одним із них стукнись, по-чесному. Це буде правильно. І благородно, і поквитаєшся… А ми посудимо. Щоб усе за правилами.
То каже високий, чупринистий хлопець років чотирнадцяти, що стоїть десь ззаду, але голова якого вивищується над головами передніх. І Будка опускає руку. Видно, таке рішення йому не подобається, але він не може відмовитися. Він міряє поглядом Яву, потім мене, незадоволено бурчить:
— Гаразд. Тоді я з оцим стукнусь, — і тицяє мене пальцем у плече. По-моєму, цей дужчий.
Він бреше, бо Ява на вигляд кремезніший за мене, але ніхто не заперечує.
— Ходімо в яр, — каже чупринистий. І всі щільним гуртом, підштовхуючи нас, ідуть до яру. Я йду, і з кожним кроком щось у мене боляче сіпається всередині, опускаючись все нижче й нижче.
“Я! Чому це я?!” — пищить у моїй душі тоненький овечий голосок. Але я мовчу. Я мушу мовчать. Бо я — хлопець.
Ява теж мовчить Я знаю, що він зараз відчуває. Він відчуває себе винним переді мною (адже ж саме він нам’яв Будці вухо, я тільки держав). І Ява дуже переживає, що змушений битися я, а не він. Та хіба він може зараз що-небудь вдіяти? Хіба він може просити, щоб стукався він, а не я? Це ж значить перед усіма визнати мене слабаком, це все одно, що плюнути мені в душу. Ні, він не може цього зробити. Я розумію. І я умру, але не дам себе зганьбити.
Ми спускаємось у яр, продираючись крізь колючу, запорошену сизим пилом дерезу.
— Отут, — каже чупринистий, і ми спиняємось.
Невелика галява. З трьох боків дереза, з одного — крутий схил. Хлопці розходяться, стають півколом попід дерезою. І от я віч-на-віч із своїм супротивником. Якусь мить стоїмо, нагнувши вперед голови і похитуючись, приміряємось.
Будка вищий за мене, ширший і, звичайно, важчий. Та хіба я міг вибирати? У всякому разі, краще битися з одним, хай і важчим, Будкою, ніж з десятьма.
Ви, мабуть, самі знаєте, що найдужче боїшся лише доти, поки не починається бійка. А тоді вже страх минає. Замість нього — лють, біль і бойовий азарт.
Будка розмахнувся, і хоч я й присів, але він все-таки черкнув мене за вухом. І тут така мене раптом лють взяла, що я вам передати не можу. Ах ти ж гемонський Будка! Ах ти ж Будка дерев’яна! Зібрав ціле кодло і такий хоробрий?! А як був один, соплі по щоках розмазував?! Ах ти ж блощиця погана! І я з усією силою своєї люті кинувся в бій. Я дзигою крутився навколо нього, тицяючи кулаками і відскакуючи. Він тільки безладно махав своїми “граблями”, тупцюючи на місці. Хлопці загаласували:
— Та що ти, Будко!
— Та бий же його!
— Під дихало! Під дихало!
— По сопатці!
Проте Будка лише сопів і вимахував руками, як вітряк. Нарешті він піймав мене за сорочку, обхопив, і ми покотилися по землі.
— Навалюйся на нього! Дави! На лопатки! На лопатки! — піддрочували хлопці Будку. Але Будка був уже готовий. І не він, а я поклав його на лопатки і придавив до землі, міцно тримаючи. Наші обличчя майже торкалися, ми хекали один на одного, і переможений Будка уже навіть і не пручався. Все! Моя взяла!
— Е ні! Це нечесно! Не за правилами! Недозволений прийом! — чую я раптом і відчуваю, як мене тягнуть за штани, стягаючи з Будки. Підводжу голову і бачу — тягне довговидий, якого я тоді штовхав у груди. Я добре знаю, що я діяв чесно, що ніякого недозволеного прийому не було, але я захеканий, і мені бракує повітря що-небудь сказати. Я тільки з надією дивлюсь на чупринистого. Але він мовчить, не втручається. І я раптом розумію: становище моє безвихідне. Вони — Будчині друзі, і вони хочуть, щоб переміг Будка. Авжеж. Інакше не варто було б влаштовувати цей поєдинок. Інакше вони могли просто відлупцювати нас. Моя перемога — це ганьба для них усіх. І вони цього не допустять. Безвихідь одразу знесилює мене. Добре битися можна лише тоді, коли є надія на перемогу, а коли цієї надії нема… Мене вже стягнучо, і воскреслий Будка вже навалився на мене і з усією люттю за свою поразку товче мене головою об землю. Щось кричить, протестуючи, Ява, та що він може!..
Бум, бум, бум! — як дзвін гуде моя голова. І в очах темніє, і думки плутаються…
Аж раптом:
— Ах ви безсовісні! Ах ви безсовісні! Пустіть негайно же! Пустіть! Пусти! Ну! Пусти! — пронизливий Вальчин голос. І дзвін у голові моїй враз припиняється. І Будка злітає з мене на землю. І я бачу над собою чисту блакить неба, в якому літають білі голуби. І розумію, що звідкись тут взялася Валька, що вона зштовхнула з мене Будку і стоїть наді мною, войовниче розмахуючи руками і кричучи:
— Безсовісні! Безсовісні! Піонери, називається! Школярі, називається! Бандити! От я все розкажу! Все розкажу в школі! От побачите! І батькам вашим розкажу. І твоєму, Алику, і твоєму, Вовко, і твоєму, Едику. А на тебе, Будко, взагалі в міліцію заявлю. І тебе в колонію заберуть. От побачиш! Хлопці приїхали з села в гості до нашого міста, а ви їх бити! Та ще й гуртом! Нічого сказати — гостинні хазяї! Безсовісні!
Отак кричучи, вона допомогла мені підвестися і, взявши за руку, повела. А по дорозі і Яву прихопила. І хлопці розступилися і пропустили нас. Ніхто навіть не намагався затримати. І всі мовчали. Тільки коли ми відійшли, хтось пронизливо свиснув, і вся ватага, як горох з мішка, сипонула вниз, у яр. Може, вони б і по-іншому поставились, але, мабуть, вони вважали, що Будка достатньо розквитався зі мною.
Я йшов похитуючись і руками витираючи під носом.
— Молодець, Павлушо! Ух, ти йому дав! Ну ж і дав! Він тільки сіпався! — піднесено говорив Ява, обнімаючи мене за плечі. — Ти їм усім показав, що таке васюківці. Молодець!
Мені було приємно це чути, але було прикро, що Валька цього не бачила, що вона бачила мене битого і що вона врятувала мене. Я їй, звичайно, був вдячний за це (хтозна, скільки б ще той Будка товк мою бідну голову!), але відчував якусь ніяковість і сором, що мене врятувала дівчинка.
І все-таки я був задоволений. По—чесному я таки переміг Будку, здорового Будку, який був старший і дужчий за мене. І який вибрав мене, вважаючи, що я слабак.
На стежці нас чекав братик Микола. Виявилося, що це він покликав Вальку. Він бачив, як нас повели в яр, одразу збагнув, що наші справи кепські, і побіг по Вальку. І Валька прилетіла, розштовхала хлопців і кинулася нас визволяти.
— Ти теж молодчина, Валько! — сказав Ява. — Одна — і не побоялась! Вони ж могли і тебе відлупцювати за компанію.
— Хай би тільки спробували? Я б їм такого галасу наробила — з усього міста люди позбігалися б! І думаєш, я дряпатися не вмію? Хай би тільки хто зачепив, його б мама рідна потім не впізнала.
Ява поглядав на неї з захопленням і штовхав мене ліктем у бік: дивись, мовляв, яка дівчина, оце дівчина! Я киваю головою: згоден, мовляв, молодець дівчина… чорт з нею!
Обтрусили мене Ява з Валькою, почистили сяк-так, але все одно вигляд я мав, як у собаки з горла. Та що вдієш, Максим Валер’янович давно вже чекає, треба йти, Пішли ми.
Максим Валер’янович весело привітався з нами (“Здоровенькі були, панове добродії”), потім пильно глянув на мене і несподівано зробив застережливий рух рукою, хоч я й не збирався нічого говорити:
— Ша! Ні слова! Я все розумію! Була збройна сутичка з ворогом! Прикордонний інцидент! Причин не питаю, але думаю, щось поважне — справа честі, доблесті і геройства… Вимога сатисфакції. Дуель. Незважаючи на труднощі, ваша величність виходить переможцем. Так?
Я всміхнувся і кивнув. Який він все-таки! 3 ним якось одразу стає легко.
Більше Максим Валер’янович ні про що не став розпитувати. Він тільки сказав:
— Через десять хвилин має бути машина. і ми поїдемо на студію. Ви якраз добре прийшли.
Але нам навіть десять хвилин не довелось чекати. Через якихось дві-три хвилини ми почули, як біля хатинки Максима Валер’яновича спинилася машина, клацнули дверцята, і за мить чийсь молодий голос загукав у дворі:
— Максиме Валер’яновичу, я вже тут! Я по вас…
