«Незнайомець з тринадцятої квартири» РОЗДІЛ IX. На студії. Несподіванка перша. Несподіванка друга
І от — брама. Брама, що відокремлює звичайний буденний світ від казкового чарівного фантастичного світу кіно. І якось прикро, що вона на вигляд така простенька і непоказна. І така низенька — не те, що перелізти, перескочити можна. Я хіба таку зробив би для кіностудії! Хоча б як ото, пам’ятаєте, у Зимовому палаці, через яку у фільмі “Ленін у Жовтні” матроси перелазили. Або й ще більшу. Кіностудія ж, а не що-небудь!
Ну, а поки що одчиняється ота низенька брамочка, і ми в’їжджаємо на територію студії.
Дивлюся ліворуч (о!..) — фруктовий сад, і не який-небудь маленький, а здоровеннецький — не видно, де й кінчається. Наче ми не на студію потрапили, а в радгосп…
— Мабуть, це для артистів… політехнізація… Після зйомок працюють… — шепоче Ява.
— Мабуть, — погоджуюсь я.
Глянули праворуч — стоять підряд кольорові щити (як ото гасла на шосе), і на тих щитах написані різні хороші слова про те, що мистецтво належить народові, що з усіх мистецтв найважливішим є кіно, що працівники мистецтва передусім мають бути чесними та багато іншого…
І між тим іншим були такі слова:
“В людині має бути все прекрасне: і обличчя, і одяг, і душа, і думки”. А. Чехов.
Я зітхнув. З усього в мене тільки, може, думки й лишилися (та й то хтозна). Обличчя наче ним цвяхи забивали. Одяг пожмаканий, брудний. На душі — чужий годинник… Лише в думках своїх я був дуже хороший і прагнув до вчинків прекрасних і благородних. Та людству про це було невідомо.
Ми вилізли з машини і слідом за Максимом Валер’яновичем пішли до дверей кіностудії. Ого! Які інтересні двері! Крутяться! Як млин або оте лапате колесо у пароплаві (тільки “на попа” поставлене!). Штовхнеш одні двері, а другі вже тебе доганяють і по спині луплять. Хороші двері!
Проштовхнули нас двері всередину. Ява одразу у себе носом потяг і скривився. Я теж. Лікарнею пахло. Біля самісіньких дверей кіностудії пахло лікарнею. “Мабуть, щоб не думали люди, що таке корисне для здоров’я діло кіно робити”, — подумав я. А може, просто тому, що одразу ліворуч була студійна амбулаторія.
Ми піднялися по східцях трохи вгору і пішли довжелезним коридором. Ми з Явою не раз читали про кіностудію у книжках (і в Кассіля, і в інших), що коли потрапляєш туди, то дива починаються одразу ж у коридорі: Петро І ходить там, обнявшись з Чапаєвим, який-небудь римський гладіатор прикурює у Героя Радянського Союзу, яка—небудь морська цариця розказує простій колгоспниці про те, яку гарну кофточку вона купила вчора в універмазі.
І нам кортіло побачити все це… Ми озиралися на всі боки. Але по коридорах чомусь ходили звичайнісінькі дядьки й тітки у звичайнісіньких костюмах (іноді у спецівках, як на фабриці) — і ніяких гладіаторів і царів не було й близько.
Мабуть, ми потрапили у такий день, коли цікавих зйомок на студії не було! Не пощастило нам!
Аж раптом…
— О! О! — штурхонув мене в бік Ява. По коридору назустріч нам ішов дядько в зеленому військовому кашкеті, у гімнастерці, з портупеєю… Високий, ставний, із суворим обличчям…
— По-моєму, Кадочников… У ролі партизана… — шепнув Ява.
Побачивши Максима Валер’яновича, військовий привітно всміхнувся і козирнув. Максим Валер’яиович теж усміхнувся, вітаючись. Коли ми розминулись, я одважився і спитав Максима Валер’яновича:
— А… хто то? Як його прізвище?
— Петренко, — трохи здивовано глянув на мене Максим Валер’янович. Хороший чоловік… Пожежник… Відповідав на студії за пожежну охорону…
Тю!..
— Якісь пожежники пішли… неінтересні… Навіть касок не носять… ховаючи очі, буркнув Ява.
Довго ми крокували вузьким, напівтемним коридором. І майже всі, хто нам зустрічався (а людей у коридорі товкучилося, мов на Хрещатику), віталися з Максимом Валер’яновичем, — ну прямо, як у селі, “драстуйте” на кожному кроці.
Нарешті Максим Валер’янович зупинився біля дверей, на яких висіла табличка: “Зйомочна група “Поцілуйте мене, друзі!”. За дверима чувся страшний галас. Здавалося, там повна кімната людей, які кричать і сваряться між собою. Але коли Максим Валер’янович розчинив двері і ми зайшли, виявилося, що в кімнаті всього лише один чоловік. Років за п’ятдесят, але кремезний, міцний, з величезною копицею чорного волосся на голові, він сидів на столі і, не змовкаючи ні на мить, сам себе перебиваючи, лаявся в телефон:
— Ви мені, понімаєте, зйомку зриваєте, понімаєте… Що ви мені вчора обіцяли? Ви мені, понімаєте, обіцяли сонячну малохмарну погоду без опадів! А дали що? Що ви мені дали, понімаєте? Погляньте у вікно! — він тицьнув рукою у вікно. — У вас є вікно? Подивіться, понімаєте! Опади, хай вони сказяться! Повне небо опадів! Опади і ніякого, понімаєте, сонця.
Справді, небо затягло хмарами і накрапав дощ. Я усміхнувся. Мовою він дуже нагадував мого батька. Мій батько теж без отого “понімаєте” двох слів сказати не міг. Інтересно — живуть же цей у місті, той у селі, один одного зроду не бачили, а балакають, як рідні брати.
— Безобразіє, понімаєте… — востаннє лайнувся він, скочив зі столу, рвучко обняв і поцілував Максима Валер’яновича: — Драстуйте, дорогий! Лаявся з тими… як їх… з… віщунами погоди…
— Синоптиками? — усміхнувся Максим Валер’янович.
— Да-да… Синоптиками… Оракули чортові, понімаєте… — він посварився пальцем на телефон. — Не вмієте, так хоч голову не дуріть! У мене, понімаєте, Юлю післязавтра “Ленфільм” забирає. Уже квиток на літак є, а я ще натуру не зняв через них… через оці, понімаєте, опади. Доведеться сьогодні знову знімати павільйон… Всі уже там… Побігли… швиденько…
— Та ось тут у хлопців одна справа — почав було Максим Валер’янович, але “Поцілуйте мене, друзі” дуже чемно перебив його:
— Вибачте, дорогий… потім потім, — він благальне притиснув руки до грудей і схилив голову. — Після зйомки… Всі справи після зйомки… Найневідкладніша справа зараз — зйомка… Швиденько на майданчик… На майданчик! І ви теж… Я вас запрошую, дорогі мої, — звернувся він до нас. — Тільки, звичайно, щоб тихо, понімаєте, щоб… не той, понімаєте…
Максим Валер’янович весело глянув на нас:
— А що? Ходімте… Ви ж на зйомках ще, мабуть, не бували? То вам буде цікаво… Хочете?
Авжеж, ми одразу погодились… А Валька не стрималась і аж підскочила, плеснувши в долоні: “Ой, як здорово!” Ява гордо подивився на неї: як-не-як, а це через нас вона потрапила на кіностудію, та ще й на зйомки: а то хоч і живе вона в Києві, а кінозйомок зроду не бачила.
І знову пішли ми довжелезними коридорами.
Я йшов і думав: “і що ото за синоптики, що не вміють звичайнісінького дощу вгадати! В нас у селі кожна баба вам за три дні наперед дощ завбачить. Прикмет же є певних скільки хочеш. І по тому, як вітер вихриться — чи на поріг, чи з порога. І як кури поводяться. І як сонце сідає… І коли дерева балакають… Завели б собі на метеостанції курей — і клопоту б не мали! Не зривали б тоді кінозйомок!”
Спустилися ми кудись униз і опинились наче у велетенському цеху якогось заводу. Стелі угорі майже не видно… Ми всі одразу якісь маленькі-маленькі стали… Ідем, ідем, ідем — кінця нема.
Назустріч нам дріботів, цокаючи по цементній підлозі каблуками, якийсь маленький худенький лисий чоловічок. Ще здалеку він замахав руками і загукав:
— Драстуй, Вітю!
Наш “Поцілуйте мене, друзі!” теж замахав руками і теж загукав:
— Привіт, Женю!
А коли той наблизився, підстаркуватий Вітя обняв лисого підстаркуватого Женю і вони розцілувалися. Потім лисий Женя поцілував Максима Валер’яновича. Я вже боявся, що він і нас почне цілувати, але ні, він тільки помахав нам рукою і сказав:
— Привіт, старики!
Ми всміхнулися мимохіть — літній дядечко, який уже, певно, мав онуків, був у нього Вітя, а ми — старики… Ха!
Хоч оте звертання “старик” було нам добре знайоме. Так навіть ми іноді називали один одного, навчившись од київських мисливців.
Сам Женя був, мабуть, ще старший за Вітю. І не тільки тому, що навкруг його лисини, як очерет навколо озера, стирчало звихрене, сиве волосся (у Віті — жодної сивої волосини!). Все обличчя у Жені було у великих зморшках — як печене яблуко. Але то були якісь дуже інтересні зморшки. Вони всі ніби променилися від очей. І тому обличчя його весь час сяяло і сміялося. А чорні яскраві очі бігали, як мишенята.
Коротше кажучи, він був дуже приємний.
Я помітив, що коли він ще біг нам назустріч, то поглядом націлився чомусь саме на нас з Явою. І коли він цілувався з Вітею і Максимом Валер’яновичем, він теж не зводив погляду з нас. І тільки-но привітався, одразу накинувся на Вітю, киваючи на нас:
— Хто це? Чиї це?
Вітя знизав плечима і показав поглядом на Максима Валер’яновича.
— Мої, — усміхнувся Максим Валер’янович.
— Вони в тебе знімаються? — знову накинувся Женя на Вітю. Той заперечно похитав головою.
— То чого ж ти мовчиш! — вибухнув Женя. — Вони ж мені отак-о, — він черкнув себе долонею по шиї, — потрібні! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка! Я мріяв про таких хлопців! Старики, я вас дуже прошу! — він притис руки до грудей. — Я вас просто благаю! Я пришлю по вас машину! Завтра… о дванадцятій годині.. на зйомку… сюди в студію… Я домовлюся з вашими батьками… Всього на один день… Яка ваша адреса? — він уже витяг з кишені блокнота.
Все це було так раптово і так швидко сказано — як з кулемета, — що ми тільки розгублено кліпали очима. І адресу я сказав машинально, ще не розуміючи, що воно й до чого.
— Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопців… — говорив він, записуючи адресу. — О пів на дванадцяту по вас приїде мій асистент… Домовилися… Прекрасно, прекрасно… Привіт! До завтра…
І тільки коли він одбіг, я нарешті второпав, що нас — мене і Яву запрошено зніматися в фільмі, що завтра, буквально завтра, ми станемо кіноартистами і наші мордяки побачить весь Радянський Союз, а може, навіть і весь світ, що, коротше кажучи, як у казці, здійснюється те, про що ми могли тільки мріяти… Ой! Бугульбульбуль! Щось радісно забулькотіло, загуло й засвистіло у мене всередині — так гуде й свистить, закипаючи, самовар… Ще трохи — і в мене з носа піде пара від бурхливої радості… Я глянув на Яву — такого радісно-дурного обличчя я ще не бачив ніколи.
— Ну от! Я вас вітаю! — весело сказав Максим Валер’янович — Бачите, що таке кіно! Виявляється, режисерові Євгену Михайловичу ви були отак о потрібні. і завтра вже будете зніматися… Кіно — це, братця, велика штука…
— Найважливіше з мистецтв! — сказав Ява.
— …Що належить народові! — сказав я. О господи, і чого це щастя робить людей такими дурними!
— Яка я рада за вас! — тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Ніколи вона, мабуть, ще не обливалася так у душі сльозами, що вона дівчина, а не хлопецью… Горе тим дівчатам!..
— Нічого, а іншим разом будуть потрібні дівчата… От побачиш! сказав я тоном, яким говорять з маленькими дітьми або з хворими. Я був великодушний…
У душі моїй пурхали метелики…
Ми звернули ліворуч у маленькі дверцята й опинились у величезному гігантському темному залі. Ми довго петляли майже напомацки серед якихось перегородок і риштувань, перечіплюючись об товсті гумові кабелі Нарешті вийшли на яскраво освітлений майданчик. Го!.. На майданчику стояв літак!.. Тобто не весь літак, а шмат літака… Передній салон розрізаного уздовж Ту–104… Але все справжнісіньке, і крісла, й ілюмінатори, і все-все (я ж літав, я знаю!). Оскільки зйомка ще не почалася, і пасажири, і стюардеса, і пілоти спокійно походжали собі по майданчику. Біля великих прожекторів на підставках метушилися робітники у спецівках. А по рейках, що тяглись уздовж літака, парубок у картатій сорочці повільно пхав візок, на якому стояв кіноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халаті.
— Вимкніть четвертий діг! — гукнув він якраз, коли ми підходили. Щось клацнуло, і один з прожекторів, що стояв нагорі на якомусь містку, погас…
Ох, цікаво ж тут!.. Та ще й літак! і тому, що це був саме літак (наче на студії було відомо, що я — майбутній льотчик), мене огорнула хвиля нової бурхливої радості… Все тут було таке надзвичайне і святкове. Так відчуваєш себе тільки на власних іменинах, коли гості вже зібрались і сідають до столу.
Я не міг устояти на місці. Я весь час крутився. і солодке передчуття, що зараз почнеться найцікавіше — кінозйомка, — не давало спокою…
— Де Вася? — зціпивши зуби, проказав “Поцілуйте мене, друзі!”. — Знову запізнюється?.. Ну що ж, сядемо й будемо його чекати, — він рвучко сів на стілець, вперся руками в коліна і закляк з кам’яним обличчям. Та не минуло й хвилини, як на майданчик вибіг із темряви захеканий юнак у формі льотчика:
— Вікторе Васильовичу, вибачте! Вибачте! Годинник… зупинився… Я не винен… Забув завести…
“А я! — раптом подумав я. — Я ж теж не заводив. А треба ж регулярно заводити… Тато он теж щодня заводить… А то ще зіпсується… Треба завести…”
Я сунув руку в кишеню…
Мені здалося, що величезний прожектор-діг падає на мене… Я похитнувся… Годинника в кишені не було!
«Незнайомець з тринадцятої квартири» РОЗДІЛ Х. Де годинник? Ми йдемо у вороже лігво
— Зараз почнеться! Зараз почнеться! — збуджено говорить Ява. — А той довгий у хуражці — викапаний Філіппов… Скажи!
— Яво… — кажу я мертвим і далеким—далеким, наче з іншої планети, голосом.
— А може, то справжній Філіппов… От було б здорово познайомитись… А чому ж ні — підійти й сказати: “Здрастуйте, ми завтра теж знімаємось… хочемо порадитися”.
— Яво!
— Хлопці від заздрощів аж луснуть! — захлинається Ява. — От же пощастило? От пощастило…
— Яво…
— Я ж тобі казав, що ми будемо артистами… А ти — “льотчиком, льотчиком”… Як той папуга…
Я хапаю його за руку і силоміць тягну у темряву за перегородку.
— Що таке? — намагається вирватись він.
— Годинник…
— Га?
— Нема…
— Що?
— Годинника нема…
— А де?
— От був у… кишені. І… і… нема, — я вивернув кишеню, хоч у темряві він все одно б нічого не побачив. Ява мовчить, приголомшений.
— А зараз після зйомок знайдуть хазяїна і… — з відчаєм кажу я.
— Це під час бійки! Точно! Коли ви по землі качалися, він і випав!.. Ходімо! Ми ще встигнем, поки зйомки будуть… Я тільки гукну Вальку!
Він між людей прослизнув до Вальки, зашепотів їй на вухо Вона рота бубликом: “Ох!” — і за мить вони удвох були вже біля мене. Ми почали обережно, щоб не привертати уваги пробиратися до виходу. На зйомочному майданчику панувало таке пожвавлення, що було не до нас. Тільки якась огрядна жінка у білому халаті помітила наші маневри. Але вона зрозуміла їх по-своєму. Нахилившись, вона тихо сказала:
— Другі двері ліворуч — жіноча… треті — чоловіча…
Ми зніяковіли, проте пояснювати їй нічого не стали…
Ніколи в житті я так не спішив. Здавалося, з мене зробилось двоє: один “Я” рвався вперед, а другий “Я” не міг його ніяк наздогнать.
У метро на ескалаторі ми, звичайно, котилися горохом, незважаючи на гучне застереження радіотьоті: “Бігти по ескалатору заборонено, не біжіть…” І потім на “Арсенальній” — вгору, аж серця з грудей вискакували.
І на двадцятому тролейбусі — хотілося вистрибнути і випередити його: так він, здавалося, повільно їде…
І по горі повз церкву Різдва Богородиці бігли так, що можна було п’ятами дістати потилиці.
Нарешті… От… От воно… Те прокляте місце… Всі троє ми кинулися навколішки і почали рачкувати, шукаючи. Колюча дереза дряпала щоки, лізла в очі, заплутувалась у волоссі Годинника не було… Ви можете сміятися, але я навіть водив низько над землею вухом, сподіваючись почути цокання (так сапери водять міношукачем). Цокання я не чув. Мені тільки здалося, що я чую, як важко б’ється піді мною величезне серце землі. То гупало у грудях моє власне серце.
— Отут ти йому дав підніжку… — бурмотів, рачкуючи, Ява — Отут ви котилися… Отут ти сидів на ньому… Отут тебе з нього стягли…
Я раптом сів на землю, відчувши, як все тіло моє стало безсилим і млявим.
— Яво, — тихо сказав я. — Вони витягли його з кишені. Коли стягали мене за штани… точно… Я навіть відчув тоді чиюсь руку в кишені. Але я ні про що тоді не думав.
Ява і Валька теж сіли на землю. Ми сиділи на землі і мовчки перезирались. З кожною секундою мені ставало все гірше й гірше. Якщо до сьогодні я, так би мовити, був умовним злодієм (бо годинника ж таки не крав, прагнув нього повернути і, головне,МІГ повернути), — то тепер усе було незрівнянно складніше — я не міг повернути годинника (отже, крав не крав, але через мене годинника не стало, і за всіма законами я за нього відповідаю! За всіма законами я — злодій!).
— Ходімо до Будки! — підхопилася з землі Валька.
Я безнадійно зітхнув і з гірким співчуттям подивився на неї що вона каже, наївне дівча! Ну, ми підемо, ну, ми скажемо. “Оддай!” — а він тільки пхикне глузливо: “Нічого знать не знаю!” Іди доведи, що вони взяли! Вона хоче, щоб мій заклятий ворог, з яким я сьогодні так бився і якого я, по совісті, переміг, був до мене добрим і чуйним! Наївнячка!
— Ходім до Будки! — впевнено повторила Валька. — Якщо не хочете, я сама піду!
— Чого ж сама… — буркнув Ява, підводячись, і блимнув на мене. Ходім… чого там…
— А-а… — безнадійно махнув я рукою, але теж підвівся (ще чого доброго, подумають, що я боюся!).
Ми йшли по стежці одне за одним: спереду Валька (вона найбільше вірила в успіх справи), потім Ява (він старався вірити — заради Вальки), а тоді вже я (що не вірив зовсім).
Ми йшли у вороже лігво… Я відчував себе розвідником, якого закинули у німецько-фашистський тил. Я не боявся, ні! Просто я не любив, щоб мене били по пиці…
— А де він зараз? Ти знаєш? — спитав Ява у Вальки.
— Або за сараями — там їхній штаб… Або на майданчику — у футбол грають… Або дома — я знаю, де він живе… — впевнено сказала Валька.
У штабі за сараями жодного “воїна” не було… На майданчику теж нікого…
— Ходімо до нього додому! Скажемо матері, що ми в міліцію заявимо і взагалі… За це і в колонію одправити можна… — з запалом сказала Валька
— Он він! — вигукнув раптом Ява
З парадного флігеля, де жила Валька, виходив Будка. Ми кинулися до нього. Він і не думав тікати. Мені навіть здалося, що, коли він побачив нас, у нього радісно спалахнули очі.
— Де годинник? — підскочивши до нього, вигукнула Валька
— По-перше, де ваше “здрастуйте”? — з уїдливою посмішечкою сказав Будка. — Які ви нечемні, невиховані. Невже вас мама не вчила, як треба поводитися?
— Ти нам баки не забивай! Де годинник? — виставивши вперед нижню щелепу, грізно сказав Ява
— Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать! — глузливо сказав Будка
— Де годинник?! — люто повторив Ява.
— А про який годинник, вибачте, йдеться?! — невинно закліпав очима Будка.
— Про той, що ви витягли в нього з кишені! — вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.
— Позолочений? З чорним циферблатом? Марки “Салют”?
— Так! Так! Так! — вигукнув я радісно
— Не бачив, — зітхнувши, скрушно похитав головою Будка.
— Ах ти ж гад! — крикнула Валька.
— Не кричіть на мене. На мене навіть мама в дитинстві не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик…
“Так я і знав! Ну що ти йому зробиш!”
— Оддай годинник, бо — я загнувся, бо сам не знав, що робити.
— Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де гроші лежать…
Він, мабуть, прочитав недавно “Золоте теля” Ільфа і Петрова і удавав з себе Остапа Бендера.
— Ну нічого! — просичала Валька — Не хочеш по-доброму, ми підемо до твоєї матері… в міліцію підемо… Всюди… Раз ти злодій… крадеш… хай тебе в колонію посадять… Ходімо! — кивнула вона нам
— Ах, яка ти бистра! Злодій… міліція… колонія… Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!
— Доведу!
— Нічого ти не доведеш… А якби ви не були такі “ушлі”, я, може, вам і допоміг би… Бо я, здається, щось знаю…
— Що? Що? Що ти знаєш? — спитали ми, зупиняючись.
— По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки… хе-хе! — були зайняті… Скажеш, ні? — посміхнувся він до мене.
— Ну? — сказав я, червоніючи (я згадав, як він товк мене головою об землю, — руки таки в нього були зайняті!).
— Але я знаю, хто взяв… Один хлопець… Він не з наших… Випадково тоді був… Це, знаєте, чувак правильний… строк уже мав… у тюрязі сидів… Так що…
— Ну? — нетерпляче спитав я, відчуваючи у грудях противний холодок (я не розумів, що таке “чувак” і що таке “строк”, але я зрозумів, що справи кепські, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодія).
— Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твій годинничок передавав тобі привет! Але наші хлопці уважають карний кодекс… Сявок-щипачів… ми самі не уважаєм… І оскільки це сталося на нашій території, ми вирішили втрутитися… Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоість)… і треба серйозно поговорить… Коротше, я вас навіть шукав… І оце тільки-но був у неї, — він кивнув на Вальку.
— Ну? (Що ж я ще міг сказати!).
— Всі наші сьогодні будуть на стадіоні. Сьогодні ж матч з “Торпедо”… Так-от, ми будемо чекати вас за півгодини до початку на розі Червоноармійської — біля музкомедії… Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспішаю… Чао! — і він побіг у підворіття.
Ми перезирнулися. Все це було несподівано і дивно. Ми чекали всього, але не цього… Будка і його кодло раптом виступають у ролі благородних лицарів — поборників справедливості! Все це нагадує брехню. Але яка мета цієї брехні? Адже справді довести, що вони взяли годинник, ми не могли ніяк. І вони мали цілковиту змогу відмовитися від усього, забрати годинник собі. Тепер же ми можемо звернутися у міліцію… Отже, певне, Будка не бреше…
На терміновій нараді, яку ми провели тут же у дворі, було вирішено, що я і Ява ідемо на побачення з ворогами до музкомедії обов’язково, а Валька іде на студію і пояснює все Максиму Валер’яновичу, — адже він навіть не знає, куди ми поділися…
Після наради ми з Явою поїхали додому — до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообідати…
Дядько зустрів нас веселим вигуком:
— Хлопці, тримайте себе в руках, зараз я вам скажу одну річ!
Він сяяв:
— Як ви думаєте, куди ми сьогодні йдемо? Не знаєте? То я вам скажу: на футбол! “Динамо” (Київ) — “Торпедо” (Москва)! Я бачу, ви розгубилися… Чи, може, ви не хочете йти на стадіон? Га?
— Це для тебе, болільника, подія! А вони — нормальні хлопці, озвалася з кухні тітка. — Правда ж, хлопчики?
— Нормальні хлопці не можуть не любити футболу!
— Авжеж. Ми з радістю! Футбол! Ну да! Аякже! — нарешті вимовив я, отямившись.
— Сектор “А”! Найкращі місця! — сказав з гордістю дядько, виймаючи з кишені квитки.
— Ого! — радісно сказав я.
…І до обіду, і під час обіду, і після обіду я сушив голову, як зробити так, щоб квитки на футбол у нас були, а дядька не було. Наскільки квитки нам були потрібні (щоб не залежати від ворога), настільки дядько був нам не потрібен — він міг все тільки зіпсувати.
Я довго кружляв навколо дядька, як муха навколо меду. Нарешті наважився:
— Дядю, ви, будь ласка, дайте нам квитки, ми вперед підем…
— А чого не разом? — здивувався дядько.
— Та… нас чекають… — і зашарівся я, у підлогу втупившись.
Дядько пильно глянув на нас, усміхнувся і підморгнув!
— Та-ак… Ясно… А чи не рано ви, хлопці, почали… Га? Ми дипломатично промовчали.
— Що ж… гаразд… Нате квитки… Тільки ж пильнуйте…
