«Незнайомець з тринадцятої квартири» РОЗДІЛ XI. “Динамо” (Київ) — “Торпедо” (Москва)
Тролейбус уже рушав. Тільки-но ми вскочили, як двері за нами клацнули і тролейбус поїхав. У тролейбусі було повно-повнісінько людей. Ми стояли на нижній приступці, уткнувшись носами у чиїсь брезентові штани. Щоб звільнити свої носи, ми притиснулися спинами до дверей. Аж тут тролейбус спинився, і десь вгорі з гучномовця почулося: “Вулиця Івана Кудрі”. Двері розсунулися, і ми вже думали, що зараз випадемо. Але ні, знадвору одразу натиснули, і нас було піднято і впхнуто в глиб тролейбуса. Затиснуті між людей, ми висіли, не торкаючись ногами підлоги. Ого-го! Ой! Ай! Ох! Краще пішки ходити, ніж отак їздити.
Весела кондукторка, скоцюрбившись десь під стелею тролейбуса, весь час вигукувала:
— Хто забув узяти квиточки? Я до ваших послуг. Я ось тут. Будь ласка, зверніть на мене увагу. Юначе у береті, не одвертайтеся. Я буду ображатись. А ви, мужчино, звільнили б місце для бабусі… Хто ще забув узяти квиточки? Будь ласка! Сьогодні квитки коштують дуже дешево. Всього чотири копійки. Будь ласка!
Ми намагалися не дивитись на кондукторку. У нас були гроші, і ми зовсім не хотіли їхати без квитків. Але для цього нам треба було взяти гроші в зуби ще надворі, бо годі було й думати залізти зараз у кишеню. Куди там! І рукою ворухнути не можна. Вперше в житті ми їхали “зайцями” мимоволі.
Незважаючи на штовханину, у людей був добрий настрій і вони весь час весело перегукувались і з кондукторкою, і між собою. З окремих вигуків, таких як “Накладемо ми сьогодні торпедівцям”, “Глядіть, щоб нам не наклали”, “А я вам кажу: Базилевич не менше трьох штук загилить”, — ми зрозуміли, що більшість пасажирів їхала на футбол. І справді, на передостанній зупинці біля Жовтневої лікарні нас винесли з тролейбуса, і ми опинились у бурхливому потоці людей, який, вируючи, тік до Центрального стадіону.
Несподівано чоловік, що йшов перед нами, метнувся вбік до підворіття, де товкучився тісний гурт людей. Штовхаючись, вони схилились над кимось. Нам спершу здалося, що когось б’ють. Але коли ми й собі пробилися туди, то побачили, що в центрі гурту стоїть баба і торгує насінням. Вона дуже поспішала, сипала неповні склянки і весь час злодійкувато оглядалась. Потім раптом схопила свого кошика і подріботіла вулицею. І весь гурт як бджолиний рій, не розпадаючись, клубком перекотився слідом за нею з підворіття з підворіття. Ми перезирнулися: що це за дивина! Тільки потім уже дядько нам сказав, у чому річ. Виявилося, що без насіння кияни футболу собі не уявляють, хоч у звичайні дні насіння вони майже не лускають зовсім. У день футбольного матчу за дві години болільники вилускують цілі вагони соняхів. І, звичайно, дуже засмічують стадіон. Тому міліція не дозволяє продавати насіння біля стадіону. Але все одно перекупки з усіх київських базарів збираються до стадіону і нелегально у під’їздах і підворіттях торгують своїм забороненим товаром. Вони добре вивчили розклад ігор і не пропускають жодної. А деякі баби навіть стали болільницями. Попродавши насіння, вони йдуть з порожніми кошиками на стадіон і там хрипкими базарними голосами галалакають на футболістів.
Ми пробиралися до музкомедії, дивуючись, чого то люди влаштовували оцю малакучу так рано — ще аж сорок хвилин до початку. А штовхаються так, ніби вже почалося.
Ми думали, що нам доведеться чекати Будку і його братію (ми трохи перестаралися і прийшли на десять хвилин раніше). Але раптом я почув над самісіньким вухом пронизливий свист і голос Будки:
— Вони вже тут!
Тієї ж миті нас оточив знайомий гурт хлопців. Але тепер на обличчях у них не було ніякої загрози, а тільки цікавість.
— Так, — заклопотано промовив Будка, риючись у кишені. — Ось вам квитки… Ні, ні, грошей не треба — ми вгощаєм, — і він застережно виставив уперед руку, хоча ми зовсім і не збиралися давати йому гроші… Очевидно, ці слова були зарані продумані і розраховані, як жест благородства…
— Спасибі, — з підкресленою чемністю сказав я, — але квитки у нас є! і витяг з кишені квитки. У гурті хтось захихотів Будка знітився… Але вирішив не здаватись.
— Ану покажи! Мабуть, якісь вхідні… Гм… Сектор “А”! Ну тоді, звичайно… Нам ще краще, ми ці зараз заб’єм у секунду… — і несподівано голосно він вигукнув: — Кому квитки?
Мить — і Будка щез з наших очей: десятки бажаючих навалилися на нього. Це були ті нещасні, з розпачливими обличчями люди, яких ми, проштовхуючись до стадіону, зустрічали на кожному кроці і які весь час жадібно питали, наче старці:
— Зайвого квиточка немає?
— Немає зайвого?
— У кого зайвий квиток?
Ті, хто мав квитки, гордо і незалежно проходили повз них, штовхаючи і наступаючи їм на ноги.
Через півхвилини ми, нарешті, знову побачили Будку — він був такий скуйовджений, наче його побили.
— Продавати квитки на футбол небезпечніше, ніж кидатися під трамвай, криво усміхаючись, сказав він і махнув рукою. — Ходім на стадіон! А то ще й на свої місця не втрапимо!
— А коли ж… балакать? — спитав я.
— Потім, потім! Після матчу. Зустрінемось на цьому місці.
Сперечатися було безглуздо.
Мабуть, легше перейти державний кордон якої-небудь маленької країни, ніж без квитка пройти у Києві на стадіон. Разів п’ять перевіряли у нас квитки, поки ми добралися до того сектора “А”…
Коли ми сіли, на полі футболісти вже бухкали м’ячі. Але ми знали, що то ще не гра, а тільки розминка. М’ячів було багато, на кожного футболіста не менше як по одному, і бідні воротарі метушились в воротах, мов мишенята в кутку, раз у раз пропускаючи “штуки”.
Прийшов дядько (одразу стало тісно!), хитро глянув на нас і мовчки підморгнув. Ми для годиться опустили очі — хай що хоче думає.
Розминка кінчилась, поле спорожніло. Минуло ще кілька хвилин, і на поле вийшли троє: один посередині, з м’ячем, двоє по боках, з прапорцями, судді.
Поставив головний суддя м’яч посередині поля, засюрчав. З—під центральної трибуни вибігли команди. Стали, привіталися. Потім раптом на поле з публіки побігли якісь люди з букетами — вручили футболістам. Потім футболісти покидали ці букети фотокореспондентам, що сиділи на лавці (нащо тоді було вручать!). Суддя ще раз засюрчав — гра почалася.
— У-у-у-у-у-у! А-а-а-а-а-а!
— Канєва, давай Ка-нє-ва!.. А-а-а-а!
— Серебро, давай, давай, давай, Серебро!.. О-о-о-о…
— Базілю передай! Передай Базілю-у-у! У-у-у-у-у-у!
— Дай Бібі! Дай Бібі! І-і-і-і-і-і!
Величезне корито стадіону кипить, аж булькає. Пара йде вгору і збирається там у хмарки.
Біля нас сидів якийсь чи то професор університету, чи то артист цирку. З одного боку, він був дуже схожий на професора — інтелігентне обличчя, окуляри, борідка, портфель під пахвою. З другого боку, він був абсолютно циркач — весь час підскакував, мекекекав, свистів, ігогокав, як жеребець. А коли кияни забили гол, він підкинув свого портфеля мало не до хмар і потім ловко піймав однією рукою — так не кожний циркач зможе! І не змовкав професор-циркач ні на мить. Коли якийсь футболіст з м’ячем проривався вперед, він підганяв його пронизливим:
— Пашов-пашов-пашов-пашов!!!
Причому верещав таким одчайдушно-страшним голосом, яким навіть “рятуйте” кричати соромно. І верещав доти, аж поки в того футболіста не одбирали м’яча. Тоді досадливо махав рукою:
— Так я й знав! Передати було б! Базилевичу було б передати!
І тої ж миті переносив увагу на іншого футболіста:
— Ну ти диви! Іде, як пасеться… Чого ти йдеш?! Бігати треба, бігати. Ти ж футболіст, а не корова!
Ніби тому бідному захеканому, засапаному, засмиканому футболістові й секунди перепочити не можна. Такий безсердечний болільник!
Поряд з ним сиділа, мабуть, його дружина — гладка, у великому саморобному капелюсі з газети. Вона переживала мовчки, але так важко дихала і сопіла, що свіжого повітря над стадіоном, здавалося, з кожною хвилиною меншало й меншало. Професор-артист раз у раз заспокоював її:
— Рибонько, не хвилюйся! Не хвилюйся, рибонько! Все буде гаразд. Наші виграють.
Ява підморгнув мені і стиха сказав:
— Якби ту “рибоньку” у воду кинути, от звук би був, от би ляснуло!
Але і професор-артист, і “рибонька” недовго привертали нашу увагу. На полі діялося таке цікаве, так блискавично змінювалися події, що врешті ми забули про все на світі. Ми вже не були Явою і Павлушею, хлопцями із своїми характерами, смаками й уподобаннями… Ми були якоюсь мізерною часткою величезного організму, який звався “стадіон” і який тіпало, як у лихоманці.
І коли суддя несправедливо, як вважав стадіон, не присудив одинадцятиметровий у ворота торпедівців (а “рука” була точно), ми разом з усіма завили, загорлали, надриваючи пупа:
— Суддю на мило! Суддю на ми-ло!
Як оті кровожерні гицелі… і не існувало в цю мить на світі нічого, крім одинадцятиметрового удару.
Велика штука — футбол. По-моєму, футбол міг би навіть бути лікувальним заходом. Наприклад, для лікування нервовохворих. Та й від усіляких неприємностей і від поганого настрою футбол дуже помагає. В усякому разі, я на час матчу всі свої неприємності забув. І згадав тільки тоді, коли матч закінчився. Треба було знову спекатися дядька.
— Ну, дядю, ви йдіть додому, а у нас ще тут справи… — сказав я, наче ми були дорослі, а він хлопчик.
— Он, глядіть мені з цими справами! — сказав дядько — Рано ви почали женихатися. Глядіть, щоб батьки ваших Дульціней вуха вам не нам’яли.
Але оскільки кияни виграли у торпедівців 3:2, дядько був у чудовому настрої й відпустив нас.
Цього разу нам довелося чекати. Хвилин десять, а то й більше. Причому це було зовсім не так легко, як ви гадаєте. Бо ми не просто собі чекали, а боролися. Весь час боролися з нестримним бурхливим людським потоком, що намагався нас змити і вихлюпнути кудись на Бессарабку або навіть на площу Калініна. Це вимагало страшних зусиль. Нарешті показалися хлопці.
— Ходімо! — скомандував Будка. І ми, полегшено зітхнувши, попливли за течією.
— Ну? — нетерпляче спитав я, підрулюючи до Будки.
— Потім! Тут не місце…
От же тягне жили!
Ми випливли на Бессарабку і пірнули в якийсь прохідний двір, що вів на Печерськ. І тут, у темному підворітті, Будка спинився.
— Значить, так, — сказав він тихим конспіративним голосом, озираючись на всі боки. — У нас була розмова з тим чуваком. Ми ледве його умовили. Скажіть, хлопці!
— Гур-гур-гур… — безладно, але ствердно прогули хлопці.
— Він погодився оддать годинник, — вів далі Будка. — Але… тільки вночі. Причому сьогодні. Завтра буде пізно. Бо вранці він чухне з Києва його шукає міліція.
— Ну? — у мене стислося серце.
— Желєзно! Годинник у нього в схованці… у печері… біля лаври. Вдень туди не можна — ганяють… Отже, домовилися зустрітись опівночі біля церкви Різдва Богородиці або, точніше, біля могили Кайсарова. Знаєте?
Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи ні? Невже дурять? Але який їм сенс? А хоч би просто так… То що ж робити? А що ж ти зробиш?
— Боїтесь? — презирливо прижмурився Будка. — Ну, якщо боїтесь, як хочете. Годинник ваш, а не наш… Самі ми, звичайно, не підемо, нащо нам треба…
— Гаразд, — сказав я. — Ми прийдемо.
Якби це був справді мій годинник, я б ще подумав, іти чи ні. Але ж ви знаєте, що то був за годинник!
— До зустрічі, — весело сказав Будка. — Глядіть не проспіть?
«Незнайомець з тринадцятої квартири» РОЗДІЛ XII. Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожців. Ніч на кладовищі (спогад)
Вечір. Одинадцята година. Ми лежимо на широченній, як Хрещатик, тахті біля відчинених дверей балкона.
Лежимо тихо, не ворушачись, — удаєм, що спимо. Ми чекаєм, поки поснуть дядько з тіткою, щоб можна було нишком вийти.
Немає, мабуть, нестерпнішого чекання, ніж отаке, коли лежиш без сну, нерухомо і ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобі треба опівночі йти кудись у страшну безвість до могил…
У голову настирливо лізуть різні темні думки і спогади.
Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессінг, я не вмію читати чужих думок на відстані, але навіть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зі мною, я ладен заприсягтися, що він згадує зараз те саме, що й я… Певен на всі сто процентів! Він просто не може зараз згадувати щось інше. То було теж уночі, і теж могили. І так само шерхло у горлі, і стискалося серце, і терпли ноги.
…Це було торік, восени, у вересні, якраз після “робінзонської” історії. Несподівано до нас у село приїхали археологи. Ціла експедиція, кілька чоловік. Тобто, може, й не зовсім несподівано, бо двох з цієї експедиції ми добре знали. То були київські мисливці, які щороку приїздили до нас на полювання та риболовлю і яким ми з Явою ото ловили коників. Ми завжди ставилися до них трохи зверхньо й насмішкувато, як майже до всіх городян, що такими непристосованими відчувають себе в селі. Ми посміювались, коли вони над силу підводилися вдосвіта на полювання, коли вони перекидалися в плавнях у наших човнах, коли вони невміло, кривавлячи руки, чистили рибу. І ми не могли собі уявити, що вони такі розумні дядьки і так багато і такого цікавого знають.
І от же ж як буває: їздили вони до нас на полювання і не думали ні про які розкопки, ні про яку свою археологію, просто собі відпочивали, а тоді якось після вечірнього перельоту, сидячи при вогнищі за кулешею, розговорилися з нашими мисливцями — дідом Варавою та дідом Салимоніом — про наше село Васюківку, про його історію. І вмить забули і про кулешу, і про полювання, і про все па світі…
Другого ж дня поїхали в Київ (хоч обидва були у відпустці і збиралися полювати цілий місяць). А невдовзі приїхала археологічна експедиція.
Виявилося, що край наш дуже історичний і село наше теж страшенно історичне і дуже стародавнє. Те, що воно стародавнє, ми знали, але те, що історичне, якось навіть не задумувалися. Аж виявляється, мало того, що Васюківка наша лежала просто тобі на знаменитому “путі з варяг у греки”, за який ми одержували у школі двійки, то вона ще була й на самісінькому перехресті походів славних запорожців.
І під старезним дубом, що ото на околиці Васюківки, зупинялися перепочити в холодочку хто тільки хочеш: і Володимир Мономах, і цариця Ольга, і Богдан Хмельницький.
Роззявивши рота, слухали ми розповіді археологів про Запорізьку Січ, про легендарного ватажка козацького Івана Сірка, якого п’ятнадцять разів обирали кошовим отаманом, чого не заслужив жоден кошовий в історії Запоріжжя, і якого “вороги боялися більше вогню, більше бурі, більше пошесті світової”; про останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського, якого цариця Катерина ІІ заслала до Соловецького монастиря, де він просидів у сирій темній холодній ямі аж двадцять п’ять років, але не скорився, не зрікся козаччини і, незважаючи на нелюдські муки, прожив на світі сто дванадцять років — такий був богатир.
Ми ловили кожне слово…
Оце да! От які були наші пращури!
Того ж дня експедиція почала розкопувати козацьку могилу, що була в степу за два кілометри від села. І, звичайно ж, ми, хлопці, до смерку пропадали там, на розкопках. І коли археологи відкопали козацьку зброю (шаблі, пістолі), та ще й гранчасту пляшку з-під оковитої (хоч і порожню), та ще й дерев’яну люльку, на якій перлами було викладено слова: “Козацька люлька — добра думка” — ми трохи не попадали в яму. То було незабутнє видовище! Археологи спершу обережно копали, потім розгрібали землю руками, а тоді, намацавши щось, зовсім уже тендітно розчищали спеціальними щіточками… Ми дивилися мов зачаровані. З землі з’являлися різні речі, що пролежали в ній понад триста років.
Археологи сказали, що в могилі поховано якогось славного запорожця з війська Івана Сірка. Бо саме туг отаборювався Сірко, як повертався з Криму, розбивши кримського хана біля Сиваша. І, видно, помер тут од ран отой запорожець і тут його й поховали. А за звичаєм запорозьким у могилу козакові клали зброю його, речі, люльку і обов’язково пляшку горілки — щоб і на тому світі, мовляв, було йому весело.
Ми довго роздивлялися ці речі, а надто пістолі та шаблю, піхви якої були оздоблені сріблом, а руків’я — з слонової кістки.
Ява зітхнув і прошепотів мені на вухо:
— От якби знаття! Ми ж самі могли одкопати!
Крім могили, експедиція вела розкопки біля дуба. Правда, викопали один тільки іржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Івана Сірка.
Потім археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарішими нашими дідами та бабами, — цікавились легендами, переказами, а також нащадками козаків-запорожців. Особливо довга була розмова з столітньою бабою Триндичкою.
— Скажіть, будь ласка, бабусю, ким були ваші батько й дід? — ніжно питав її опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю).
— Ага… були, синку, були… — радісно кивала Триндичка.
— Ким же вони, бабусю, були?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Козаками були, запорожцями?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Чи, може, просто мужиками, гречкосіями?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Гречкосіями? — розчаровано перепитував Папуша.
— Сіяли гречку, сіяли… — радісно кивала Триндичка. — І просо, і овес… А попід хатою мак…
Так нічого від баби й не добилися.
Дуже цікавилася експедиція також найстарішими у селі хатами — тими, що під стріхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, їх було вже небагато, і археологи кожну з них облазили згори донизу, в усі закапелки зазирнули. І тут сталася прикра для нас несподіванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радісний гвалт, наче знайшов золото. На сволоку, під крейдою, він виявив напис: “Цю хату збудував 1748 року 10 квітня козак Титарівського куреня Гаврило Карафолька”.
— Дивіться, дивіться, — захоплено кричав Папуша. — Це ж історія! Це ж архітектурна пам’ятка… Бережіть, люди добрі, бережіть цю хату… Відсьогодні ми берем її на облік… Це ж така рідкість…
Вся сім’я Карафольчина була приємно здивована — вони самі не знали, в якій знаменитій хаті живуть. Того ж дня з’ясувалося, що й дід Салимон праправнук запорізького сотника, і голова колгоспу Іван Іванович Шапка нащадок запорожця, і вчителька Галина Сидорівна козацького роду.
У нас завжди поважали старих людей, але такого успіху вони не мали ніколи. Цілими днями вони не стуляли роти — згадували. Дідів і прадідів, бабусь і прабабусь… І як послухати, то всі ці бабусі, як правило, були неймовірні красуні, а діди такі силачі, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий підводу з картоплею підняв, третій дуба з землі вирвав…). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предків не було ні в кого. Різниця тільки в тому, що одні красуні й силачі були козацького роду, одні — мужицького. І тут нічого не вдієш. Предків не вибирають і не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач — козацького, Гребенючка козацького. А ми… Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, відмінник і взагалі позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад і якого ми через це терпіти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було ні на стілечки нічого козацького, — був прямий, безпосередній нащадок славного запорожця. А ми… у мене ще хоч був десь далеко по материнській лінії якийсь козак-заброда, а в Яви — анічогісінько, самі за себе гречкосії.
— Діду, невже ж ото у нас у роду не було жоднісінького запорожця? — з надією питав Ява свого діда Вараву.
— Не… щось не пригадую.
— От іще! — сердито одвертався Ява (наче дід був винен).
— Дурень ти, — спокійно казав дід. — Та що там ті козаки без гречкосіїв варті були… Хто б їх годував? З голоду повмирали б… А як була земля наша в скруті, тоді не лише козаки, а й гречкосії йшли її боронити, брали коси, брали вила і негірш козаків били ворога.
Але на Яву дідова агітація не впливала. Бурмочучи: “Та-а… Не могли хоч би на бабі козацького роду оженитися…” — похмурий Ява ішов геть.
— І все їм нове, нове треба! Не могли ще трохи у старій хаті пожити, крізь зуби цідив Ява, з ненавистю дивлячись на новісінький під бляхою будинок свій. — Може, і в нас на сволоку було щось написано… Дід же старий: багато знає, а ще більше забув…
Ява не міг примиритися. Ява страждав. Тим більше, що Карафолька ходив, задерши носа, і тільки чвиркав крізь зуби слиною у наш бік (словами зачіпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику).
Та його задраний ніс і чвиркання крізь зуби можна було б пережити.
Але він дошкулив нам іншим. Він організував на вигоні “Запорізьку Січ”… Військо було набране лише з “нащадків”. І кошовим одноголосно обрали Карафольку.
У вишиваній сорочці, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодіяльності, у старезній дідовій папасі, що в ній уже багато років неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм військом, водив його у походи, влаштовував гульбища і козацькі розваги.
Ми сиділи в кущах і слухали, як долинав з вигону бадьорий запорізький марш:
“Ой чи пан, чи пропав — двічі не вмирати,
Ген, нумо, хлопці, до зброї! На герць погуляти, слави здобувати!”
Ми скреготали зубами.
Ми ніколи не відчували себе такими самотніми, ображеними і нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами…
Ми, а не відмінник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..
І щоб же йому таке заподіяти, чим би ж його під… той, підкандичити!.
— Слухай, Яво, — стрельнуло мені раптом. — Ти пам’ятаєш “Лист запорожців турецькому султанові”?
— Га? Ну й що?
— Напишімо їм такого листа.
— Як? Вони ж самі запорожці.
— Які вони в біса запорожці! Хіба вони справжні? Фальшиві вони. Самозванці. Подумаєш, предки!.. Так і напишем: предки ваші хороші, а ви чорті—що… Текст листа запорожців у мене дома є — у книжці “Україна сміється”. Перелицюєм і буде — во!
— Ходім!
Взявши у мене текст, ми пішли до Яви. Бо у нього над столом якраз висіла картина Рєпіна “Запорожці”. Сівши під картиною і дивлячись, як ото весело писали запорожці листа султанові, ми почали писати свого листа.
То була каторжна робота.
І от нарешті після довгих мук народився “Лист справжніх запорожців фальшивому лжекошовому, плюгавому відміннику Карафольці і його задрипаному військові”:
“Ти — шайтан дурепський, проклятущого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дірка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат відміника недогризенний! Твого зачуханого війська ми не боїмось, землею і водою будем, битися з тобою! Не козаком тобі називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з’їсть тебе руда корова! і в голові в тебе не мізки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобі відказали, плюгавче! і за це поцілуй нас у брудні порепані п’яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!”
Ми написали це все великими літерами на півтораметровому сувої шпалерів, що лишилися після будівництва нової хати. До сувою на грубезній мотузці замість печатки причепили суху балабушку — вийшло, на наш погляд, дуже здорово.
Виспівуючи губами: “Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!” — ми пішли на вигін і урочисто вручили Карафольці “пергамен”.
Ми були певні, що авторитет Карафольки після нашого листа впаде й загуркоче, як порожнє відро.
Але того ж дня ми одержали дуже стриманого і ввічливого листа-відповідь.
“Дорогі друзі! Ви лаєтесь дуже красиво, але тільки тому, що ви не козацького роду і вам прикро. Ми прекрасно це розуміємо. Ми залюбки прочитали вашого листа і навіть згодні прийняти вас у своє запорізьке військо писарями — хоч у вас і двійки з мови.
Між іншим, “недогризений” пишеться з одним “н” а “відмінник”, навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, підручник граматики, стор. 4, 23).
З привітом.
За дорученням славного війська запорізького кошовий Степан Карафолька”.
Це було гірше, ніж якби він кожного з нас привселюдно потоптав ногами.
Ми не дивилися один одному у вічі. Такої скрути ми ще не відчували. Ніколи ми ще не виглядали так жалюгідно перед всім товариством васюківських хлопців. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи — і навіть шмаркаті першокласники витиратимуть руки об наші голови.
— От якби нам справжню козацьку шаблюку… — зітхнув я. — Або пістоль… як ото археологи викопали… Полетів би Карафолька з кошового в один мент!
— Га? — стрепенувся Ява. — Ага… Шаблюка… або пістоль — це було б справді… Це — сила! Із справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть…”
— Де ж її взяти? — безнадійно спитав я.
— Викопати! — примружився раптом Ява.
— Де? Так вона тобі й лежить під землею… Єдина козацька могила біля села була, та й то уже — фіть!
— А на кладовищі?
— Ти що??! Бр…
— Мудрагель! Хіба я кажу — свіжі могили копати? Теж іще! Знаєш старі могили скраю, понад шляхом? Без хрестів, ледь помітні у траві. Ти знаєш, скільки їм років? Років двісті, а то й більше… Мені ще дід Салимон якось казав, що там його прадід похований… А він хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожців ховали? Із зброєю. От і кумекай.
— Так-то воно так… Але все-таки кладовище… Мрець…
— Та який там мрець! Череп, кілька кісточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як він двісті років у землі пролежав… Подивишся, що од тебе залишиться через двісті років…
— Все-таки… навіть череп… Якось воно…
— Та ми того черепа й не чіпатимемо, — роздратовано сказав Ява. Шаблю й пістоль обережненько викопаєм і знову зариємо. Ніхто й не помітить.
— То, може, хоч діда Салимона спитать?
— Хіба то його власність? То ж не картоплю на його вгороді копати… Та й як ти спитаєш: “Дозвольте вашого прадіда викопати” Еге? Дурний!
— А коли ж копати? Вдень?
— Ну, вдень, як побачать, одразу по шиях надають…
— А коли ж?
— Вночі…
— Га?
— Ти що — боїшся?
— Та ні, але…
— От ти хочеш і справжню козацьку зброю мати, і щоб усе було, як у магазині. Дуже хитрий!
— Ну гаразд, — зітхнув я. — Спробуєм…
Ви були коли-небудь уночі на кладовищі? Якщо не були — то не ходіть. Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.
Це я зараз кажу, а тоді… Хіба я міг показати перед Явою, що я боюсь, коли він, сатана кирпата, вів себе так, наче не на кладовище вночі йде, а в клуб на кінокомедію.
— То боягузи, заячі душі, повидумувані, що на кладовищі вночі страшно, — весело казав він — А насправді, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертві тобі вже нічого не заподіють. Пам’ятаєш, Том Сойєр і Гек Фінн теж ходили вночі на кладовище. І — нічого.
— Авжеж… Нічого — криво усміхнувся я — Тільки в них на очах індієць Джо вбив лікаря.
— Ну й що… подумаєш… Але не їх же… — Ява таки забув про індійця. — Скажи краще, що ти просто боїшся.
— Чого б то я боявся, — вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосі. І нащо я згадав про індійця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату і підійшли до кладовища. На тлі хмарного неба вимальовувалися хрести. Місяць визирав з-за хмар, ледь освітлюючи дорогу. Позаду в темній тиші спало село, навіть собак не було чути. За кладовищем, ліворуч, чорнів гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. І всюди ні душі. Здавалося, що тільки й є на світі оце кладовище і нас двоє. Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всі боки і придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крім того, в мене ще була щітка від чобіт (замість спеціальної археологічної — де ж бо нам її взяти!), а в Яви ліхтарик, отой “динамічеський”, що я йому колись подарував.
Тихо балакало од вітру вгорі на деревах листя. Десь порипувала суха гіллячка, наче хтось ходив у темряві між могил і скрипів дерев’яною ногою.
Згадав я раптом, як ховали недавно, влітку, стареньку прабабусю Петі Пашка. У нас у селі вмирали нечасто, і, звичайно, всі ми були на похороні. Я добре запам’ятав її обличчя, зморшкувате і ніби всміхнене.
І уявилося мені, як лежить вона зараз отут, зовсім поруч, під землею, в домовині. Розплющує очі, ворушиться, хоче підвестися. Я десь читав, що іноді помилково ховають у летаргічному сні, а в могилі “мерці” просинаються і… Волосся заворушилося у мене на голові, взялося дротом, я не можу дихнути…
І враз — жжик, жжик! — наче заскрипіли кості.
Це Ява ліхтариком.
— Отут! — шепоче, присвічує ледь помітний у високій траві горбок могили.
— Н-не… н-не ж-жикай. К-краще вже в темряві копати…
Ява й сам зрозумів, що той ліхтарик не для кладовища, — більше не жикав. Кілька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потім взялися за заступи. Одночасно увіткнули їх у землю, натисли ногою.
І раптом… Ми так і заклякли… З-за могили з темряви на нас дивилися великі зелені очі. Над очима стирчали ріжки… і потім (навіть тепер я не можу спокійно це згадувати) звідти долинув нечюдський, несамовитий, нестямний крик… Такого крику я не чув ніколи в житті.
Наступної миті…
— А-а-а! — Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричачи ми обоє, — це точно.
Ми не бігли, ми летіли, майже не торкаючись ногами землі… Такої швидкості, мабуть, не знала наша Васюківка за всю свою багатовікову історію.
Ми влетіли у двір до Яви (він був ближче) і, зачинивши хвіртку, підперли її дровинякою.
Можете сміятися, але тої ночі ми спали у собачій будці. Спали, притиснувшись з обох боків до здоровенного кунделя Рябка. То був такий лютий псюра, що міг і самого чорта загризти. І як не переконували ми один одного вранці, що ми два йолопи, що то був звичайнісінький кіт, що саме коти інколи так несамовито кричать, — про повторний нічний похід на кладовище годі було й говорячи. Ми нищечком позабирали з кладовища свої заступи і нікому слова не сказали про нашу пригоду.
Незабаром почалися дощі, потім зима, і “Запорізька Січ” на вигоні розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколісного велосипеда льодовий самокат, і втрачений авторитет повернувся до нас.
Але після тої ночі я сказав собі: “Павлушо, ти ніколи більше не підеш уночі на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, і тобі зовсім не треба, щоб ти почав тіпатися і заїкатися від страху. Хай твої вороги туди ходять. Хай вони тіпаються і заїкаються”.
Та, бачите, не минуло й року, і от я знову збираюся вночі на кладовище.
І хоч, як завжди, при самій лише згадці про ту ніч у мене вже повна пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собі “Треба йти, Павлушо. Якби це було потрібно особисто тобі, ти б нізащо не пішов. Але тут справа, ти ж знаєш, складна. І ти підеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку ціну”.
Я чую, як поряд зі мною зітхає Ява, і знаю, що він думає про те ж саме.
Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тіткою. І хоч двері в їхню кімнату зачинені, ми точно знаємо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не лише ми: в сусідньому будинку почують, бо вікна розчинені. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тьотю. Вони хороші, добрі й лагідні. Дядько передовик виробництва (на Дошці пошани висить) і майстер спорту. А тьотя такі коржики пече — вмерти можна! Але що поробиш, коли вони…
Ш-ш! Стривайте! Починається. От послухайте!
— Хррр-у-у-у… аур-ур-урррр… хрррррау-ав-ав-аввв… сь-сь-сью-у-у… хрррря-а-а… хр-хр-хр-хр-пфу у-у…
Поснули!
Здається, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тіткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього діла, вони, певне, були б чемпіонами світу!
Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати — вони не почують…
