«Пані Боварі» читати. Гюстав Флобер

— А як там ваша мала? — спитала раптом пані Оме.

— Тихіше! — крикнув її чоловік, що саме вираховував щось у своєму записнику.

— Чому ви не привели її з собою? — спитала пані Оме вже потихеньку.

— Тс-с… Тс-с… — прошепотіла Емма, показуючи пальцем на аптекаря.

Але Біне, заглибившись у розгляд рахунку, мабуть, нічого не помітив. Нарешті він пішов, у Емми відлягло від душі, і вона глибоко зітхнула.

— Що це ви так важко дихаєте? — затурбувалася пані Оме.

— Тут трохи душно, — відповіла Емма.

Другого дня вони з Родольфом вирішили влаштуватися якось певніше з побаченнями. Емма думала підкупити свою служницю подарунками, але найкраще було б знайти десь у Йонвілі відлюдну затишну квартирку. Родольф сказав, що пошукає.

Протягом зими три або чотири рази на тиждень Родольф приходив ночами в садок. Емма для цього заховала ключ від хвіртки, сказавши чоловікові, що він десь загубився.

Родольф викликав Емму, кидаючи в віконницю жменю піску. Вона миттю схоплювалася, але часом доводилося й чекати, бо Шарль любив заводити нескінченні розмови край каміна. Емма аж горіла від нетерплячки; якби могла, вона б очима вискочила в вікно. Нарешті вона заходжувалась коло свого вечірнього туалету, потім брала книжку і читала собі спокійно, ніби захопившись нею. Але Шарль лежав уже в постелі і кликав її спати.

— Ну йди ж, Еммо, — говорив він. — Час уже.

— Зараз, зараз! — відповідала вона.

Полум’я свічок било йому просто в вічі; він повертався до стіни і засинав. Вона вибігала, затамувавши подих, усміхнена, тремтяча, невдягнена.

У Родольфа був великий плащ. Він угортав її всю і, обнявши, мовчки вів у глибину саду.

Вони йшли до тієї самої альтанки, на ту саму лавочку з напівтрухлих жердок, де колись Леон так закохано дивився на неї літніми вечорами. Тепер вона зовсім не думала про нього!

Крізь безлисті гілки жасмину мерехтіли зорі. За своєю спиною коханці чули плюскіт річки, та час від часу потріскував на березі сухий очерет. Тут і там у сутінках ночі громадилися згустки пітьми; часом вони напруго здіймались і схилялись; насуваючись на коханців, вони загрожували накрити їх, ніби величезні чорні хвилі. Від нічного холоду вони обіймалися ще міцніше і дихали ніби ще глибше; більшими здавались очі, — хоч їх ледве було видно, — і серед цієї тиші промовлене пошепки слово падало в душу дзвінким кришталем і бриніло нескінченними відлунками.

У дощові ночі вони знаходили собі притулок у робочому кабінеті Шарля, між повіткою і стайнею. Емма засвічувала в кухонному шандалі свічку, заховану за книжками, Родольф улаштовувався, як у себе вдома. Його смішили книжкова шафа, письмовий стіл і взагалі вся обстановка; він не міг стриматись, щоб не пустити якогось жарту на адресу Шарля, що бентежило Емму. Вона хотіла б бачити його серйознішим і навіть при нагоді драматичнішим. Так, одного разу їй причулося, ніби хтось іде до них по алеї.

— Хтось іде! — сказала вона.

Родольф погасив свічку.

— У тебе є пістолети?

— Навіщо?

— Як навіщо? Захищатися! — відповіла Емма.

— Чи не від чоловіка твого? Бідний хлопець…

І Родольф закінчив фразу жестом, що мав означати:

“Та я його одним пальцем роздавлю”.

Емма була вражена його хоробрістю, але водночас її шокувала відчутна неделікатність та наївна грубість такої заяви.

Родольф довго думав про цей випадок з пістолетами. Якщо вона говорила серйозно, міркував він, то це дуже смішно і навіть огидно. Адже він не мав ніякої рації ненавидіти добрягу Шарля — ревнощі аж ніяк не терзали його серця; а тим часом з цього приводу Емма дала йому урочисту присягу, в якій він не знаходив ознак доброго тону.

Зрештою, Емма взагалі ставала дедалі сентиментальнішою. З нею треба було обмінюватись мініатюрами, зрізати для неї пасма волосся на згадку, а тепер вона вимагала від нього персня, справжньої обручки на знак вічного союзу. Часто вона заводила річ то про вечірній дзвін, то про голоси природи; потім розповідала про свою матір та розпитувала Родольфа про його матір. Хоч минуло вже двадцять років, відколи Родольф осиротів, Емма втішала його з приводу цієї втрати і то таким солодкавим тоном, ніби перед нею був якийсь хлопчик-сирітка. Інколи вона навіть казала, дивлячись на місяць:

— Я певна, що обидві вони благословляють звідти наше кохання.

Але ж вона була така гарна! І так рідко зустрічалась йому подібна цнотливість! Це кохання без розпусти було для нього цілковитою новиною: воно виходило за рамки його дотеперішніх легковажних звичок, задовольняючи в ньому не лише хтивість, але й гордість. Усім своїм обивательським здоровим глуздом він зневажав екзальтованість Емми, але в душі захоплювався нею: адже вона стосувалася його власної персони! І от, пересвідчившись, що Емма його кохає, він став недбалим і його манери помітно змінилися.

Де й поділися в нього ті ніжні слова, від яких вона плакала, ті пристрасні пестощі, від яких вона шаленіла; велика любов, у яку Емма пірнула з головою, помалу мілила й меженіла, як річка, що висихає у власному руслі, — і вже на дні показалася твань. Емма не хотіла вірити цьому — вона горнулася до Родольфа ще ніжніше, але він усе менше й менше приховував свою байдужість.

Вона й сама не знала, чи жаль їй було, що піддалася йому, чи, навпаки, ще дужче хотіла його кохати. Принизливе почуття власної слабості оберталося в досаду, яку пом’якшували тілесні насолоди. Це була вже не душевна прихильність, а якась ненастанна спокуса. Родольф цілком підкорив її. Вона його майже боялась.

А тим часом зовні все йшло гладенько, як ніколи. Родольфові вдавалося регулювати їхні взаємини по своїй уподобі, і за півроку, коли настала весна, коханці опинилися в ролі подружжя, що спокійно підтримує домашнє полум’я.

Це був якраз той самий час, коли дядько Руо щороку присилав Шарлю індичку на згадку про своє вилікування. До подарунка завжди додавався і лист. Емма перерізала поворозку, якою він був прив’язаний до кошика, і прочитала:

“Любі мої діти!

Сподіваюся, що цей лист застане вас при доброму здоров’ї і що ця гиндичка буде не гірша за попередні; як на мене, то вона навіть ніжніша і м’ясистіша. Але на той рік я для переміни пошлю вам гиндика, якщо ви тільки не забажаєте курочки; і поверніть мені, спасибі вам, цього кошика, а до гурту й ті два. Мені приключилася пригода: уночі вітром зірвало покрівлю з повітки і занесло поміж дерева. Та й урожай не дуже-то випав. Словом, я не знаю, коли доведеться загостити до вас. Мені тепер нема на кого покинути домівку, я ж живу один, як палець, люба моя Еммо!”

Тут був пропуск між рядками: старий ніби випустив перо з рук і надовго задумався.

“А я сам здоровий, тільки що схопив нежить, коли їздив на ярмарок до Івето наймати нового чередника. Старого я прогнав, бо він дуже перебірливий на харчі. Чиста біда мені з цими розбишаками! До того ж він був іще й шахраюватий.

Я бачив одного мандрівного крамаря, який узимку побував у ваших краях і вирвав там собі зуба. Він каже, що Боварі й досі працює день і ніч. Мені це й невдивовижу; він показав мені свого зуба, ми посиділи разом за кавою. Я спитався в нього, чи він тебе бачив, а він сказав, що ні; тільки бачив, каже, двох коней у стайні; ну, значить, думаю, справи йдуть гаразд. От і добре, дітки мої, нехай вам господь посилає щастя-долю.

Мені дуже сумно, що я й досі не знаю моєї коханої внучечки — Берти Боварі. Я посадив для неї в садку, проти твоєї кімнати, сливу-скороспілку і сказав, щоб її ніхто не чіпав. А як тільки зародить, наваримо варення, і я його сховаю в шафу не для кого, як для внучечки — нехай приїжджає і їсть, скільки душа забажає.

Прощавайте, любі мої діточки. Обіймаю тебе, доню, і тебе, зятю, а малу цілую в обидві щічки.

Бажаючи вам усього найкращого, залишаюсь ваш люблячий батько

Теодор Руо”.

Емма довго крутила в руках цей аркуш грубого паперу. Лист був малограмотний — помилка на помилці. Але вона ніби чула, як крізь те плетиво помилок сокоче ніжна та приязна думка, мов та курка з-за кущів дерези. Чорнило було просушене попелом із коминка, — на Еммину сукню впало з листа кілька сірих порошинок, — і як живий устав перед її очима батько: ось він схиляється над вогнищем і бере щипці. Давно вже вона не сиділа поряд нього на лавочці, давно не ворушила палицею сухого очерету, що весело тріщав у коминку, аж поки не займалася сама палиця… Спливали в пам’яті сонячні літні надвечір’я. Іржали лошата, коли пройдеш повз них, і вистрибували, вистрибували… А під самим вікном у неї стояв вулик, і часом бджоли, кружляючи в сонячному промінні, дзенькали в шибки пружними золотими кульками. Які то були щасливі часи! Яка воля! Скільки сподіванок, мрій!.. Тепер нічого того не було — вона розтратила все те у романтичних переживаннях своєї душі, у цих поступових змінах стану — дівоцтві, заміжжі й коханні, вона розгубила все те на життєвому шляху, як мандрівник, що залишає певну частку своїх багатств у кожному придорожньому трактирі.

Але хто ж її зробив такою нещасливою? Яка незвичайна катастрофа перевернула її життя? І Емма підвела голову і оглянулась навкруги, ніби шукаючи причини всіх своїх страждань.

Промінь квітневого сонця вигравав усіма кольорами веселки на порцелянових фігурках; у каміні палав огонь; під пантофельками у Емми м’яко слався килим; день був погожий, повітря тепле; знадвору чувся дзвінкий сміх її малої.

Дівчинка качалась на моріжку, де сохла скошена трава. Зараз вона лежала долілиць на копиці. Нянька притримувала її за платтячко. Неподалік Лестібудуа ворушив сіно граблями; щоразу, як він наближався, Берта звішувалась униз і махала в повітрі рученятами.

— Приведіть її сюди! — сказала мати й кинулась обіймати й цілувати дівчинку. — Як я тебе люблю, моє золотко! Як я тебе люблю!

Помітивши, що у Берти не зовсім чисті вушка, вона поквапливо подзвонила, веліла принести теплої води, помила її, перемінила білизну, панчохи, черевички, засипала служницю питаннями про її здоров’я, неначе тільки оце повернулася з далекої мандрівки. Нарешті вона ще раз, сплакнувши, поцілувала дитину й віддала її на руки Фелісіте, що стояла, наче тороплена, побачивши такий небувалий вибух ніжності.

Увечері Родольфові впало в око, що Емма була якась серйозніша, ніж звичайно.

“Минеться, — вирішив він. — Це просто примха”.

І пропустив побачення три рази підряд. Коли він нарешті прийшов, вона виявила до нього байдужість і навіть трохи зневаги.

“Даремно стараєшся, люба моя!”

І він прикинувся, ніби зовсім не помічає ні її журливих зітхань, ні того, як вона мне хусточку в руках.

Аж ось коли Емма почала каятись!

Вона навіть питала себе, чому це вона так ненавидить Шарля і чи не краще було б спробувати полюбити його. Але він, мабуть, не сприйняв належно цього повороту почуття, і Еммі було важко задовольнити свої поривання до самопожертви; тут дуже до речі з’явився аптекар і дав їй для цього певну нагоду.

XI

Він недавно прочитав хвалебну статтю про новий метод лікування викривленої ступні і, будучи прихильником прогресу, висловив патріотичну думку, що Йонвіль мусить іти в ногу з життям, а для цього необхідно виконати в ньому операцію стрефоподії.

— Справді, — доводив він Еммі, — чим ми ризикуємо? Давайте подивимось (і він загинав пальці, перелічуючи всі вигоди такої спроби): майже певний успіх, для хворого — полегшення й поліпшення зовнішнього вигляду, для лікаря — слава на всю країну. Чому б, наприклад, вашому чоловікові не допомогти отому бідоласі Іполитові з “Золотого лева”? Зважте, що він обов’язково розповідатиме всім переїжджим про своє вилікування, та зрештою (тут Оме стишив голос і оглянувся) і я міг би, безперечно, послати дописа в газету… Ви уявляєте собі? Газета ходить по руках, починаються розмови, що далі в ліс, то більше дров… А там — хто знає, може…

І справді, Боварі міг би досягти успіху; Емма не мала жодних підстав вважати його за нездару, — а яка б це втіха була для неї, якби вона спонукала Шарля до цього вчинку, що спричинився б до зросту його репутації і його прибутків, їй так хотілося знайти собі якусь опору, міцнішу за любов.

Шарль послухався умовлянь аптекаря й дружини. Він виписав із Руана книгу доктора Дюваля[51] і щовечора сидів над нею, схопивши голову у руки.

Поки він студіював equinus, varus і valgus, цебто стрефокатоподію, стрефендоподію і стрефексоподію (або, краще сказати, різні види викривлення ступні — вниз, всередину й назовні), а також стрефіпоподію та стрефаноподію (інакше кажучи, викрут донизу або заворот догори), — пан Оме докладав немало зусиль, щоб переконати трактирного служника зробити собі операцію.

— Не бійся, воно болітиме не дуже; треба тільки раз чикнути, як ото коли кров пускають; коли мозолі вирізають, і то болячіше!

Іполит дивився на нього, як теля на нові ворота, і щось думав.

— Мені-то що, — казав аптекар, — мені воно байдуже! Але це ж усе для тебе робиться! Добра тобі бажають! Я б хотів, щоб ти, голубе, звільнився від отого бридкого шкандибання та хитання крижів; а ця штука, що ти не кажи, дуже заважає тобі при виконанні твоїх професійних обов’язків!

Далі Оме почав розписувати перед конюхом, яким він стане жвавим та моторним після операції, і навіть натякнув, що тоді він і жінкам подобатиметься більше — тут Іполит аж осміхнувся. Нарешті фармацевт спробував взяти його на самолюбство:

— Ти мужчина, чорт би тебе забрав, чи не мужчина? А що, якби тобі довелося до війська йти, битися під прапорами?.. Ех, Іполите, Іполите!..

І Оме махав рукою, не можучи збагнути такої впертості й такої темноти. Як можна відмовлятися від благодіянь науки?

Врешті бідолаха згодився-таки оперуватись, — всі ніби змовились проти нього. Біне, який ніколи не втручався в чужі справи, пані Лефрансуа, Артеміза, сусіди, навіть мер, пан Тюваш, — усі його умовляли, вичитували, соромили; але остаточно переконала його та обставина, що це йому нічогісінько не коштуватиме. Боварі навіть прилад для оперування обіцяв придбати власним коштом. Думка про цей благородний вчинок була подана Еммою; Шарль згодився, причому в глибині душі подумав, що його дружина — справжній ангел.

І ось він замовив столяру, давши йому на підмогу ще й слюсаря, таку ніби скриньку, вагою фунтів із вісім — на неї пішло таки чимало заліза, дерева, бляхи, шкіри, гвинтів та гайок, тим більше, що за вказівками аптекаря скриньку переробляли аж тричі.

Але щоб знати, яку зв’язку перерізати, треба було спочатку з’ясувати, який саме тип викривлення ступні був у Іполита.

Ступня йшла в нього майже в одну лінію з гомілкою, але була викривлена воднораз і досередини; таким чином, це був equinus, злегка ускладнений varus’oM, або ж легкий varus, сполучений з сильним equinus’oM. Але на цій-от “кінській ступні”[52], — а вона й справді була завширшки з копито і скидалась на нього також шершавою шкірою, сухими зв’язками та грубими пальцями з чорними вухналеподібними нігтями, — на цій кривій нозі наш стрефопод стрибав з ранку до вечора, як добрий олень. Його завжди можна було бачити на площі, як він скакав навколо возів, налягаючи на коротшу ногу. Здавалось, вона була навіть сильніша від нормальної ноги. Від постійної роботи вона ніби набула високих моральних якостей — терпіння та енергії, і коли Іполитові доводилося виконувати якусь важку роботу, він спирався переважно на калічну ногу.

Якщо це був справді в основному equinus, хворому треба було передусім розітнути ахіллесове сухожилля, а вже згодом заходитися коло переднього м’яза, щоб усунути varus; зробити дві операції за одним заходом лікар не наважувався; він і так уже страшенно боявся, щоб часом не пошкодити оперуючи якоїсь маловідомої йому важливої ділянки.

Ні в Амбруаза Паре[53], який уперше після Цельса[54], по півторатисячній перерві, взявся за безпосередню перев’язку артерій; ні в Дюпюїтрена[55], який збирався розрізати абсцес, глибоко закладений у мозковій речовині; ні у Жансуля[56], коли він уперше наважився вирізати верхню щелепу, — ні в кого з них, мабуть, не билося так серце, не тремтіла так рука, не напружувався так інтелект, як у пана Боварі, коли він з тенотомом у руках підійшов до Іполита. Поряд, ніби у справжній лікарні, стояв стіл, а на ньому — купа корпії, воскованих ниток і сила-силенна бинтів, — ціла піраміда бинтів, усі бинти, які тільки знайшлися в аптеці. Готуванням від самого ранку займався пан Оме: цим він не тільки засліплював публіку, але й сам собі додавав духу. Шарль проколов шкіру; почувся легенький сухий тріск. Зв’язка була перерізана, операція скінчилась. Іполит не міг отямитися з подиву; він нахилився до рук Боварі і став покривати їх поцілунками.

— Ну заспокойся, заспокойся, — стримував його аптекар, — ти ще матимеш час подякувати панові за його добродійство!

І він вийшов розповісти про наслідки операції п’ятьом чи шістьом цікавим, що зібрались у дворі, дожидаючи, що ось-ось з’явиться Іполит із здоровісінькою ногою. Потім Шарль, заправивши ногу пацієнта в свій механічний пристрій, повернувся додому, де схвильована Емма чекала вже його на порозі. Вона кинулась йому на шию. Посідали за стіл. Шарль їв за двох, а за десертом попросив навіть чашку кави — таку розкіш він дозволяв собі хіба що в недільні дні, коли в них бували гості.

Вечір пройшов чудесно, в розмовах і спільних мріях. Говорили про майбутнє багатство, про поліпшення домашнього господарства; Шарль уже бачив ніби наяву, як його слава шириться, достатки більшають, дружина любить, як і любила… Емма була щаслива, що може відсвіжити себе новим, здоровішим почуттям, пройнятися ніжністю до цього бідолахи — адже він обожнює її. На якусь хвильку їй спав на думку Родольф, але тут її погляд обернувся на Шарля, і вона помітила навіть, не без подиву, що в нього не такі вже й погані зуби.

Вони вже лежали в постелі, коли пан Оме, не слухаючи заперечень куховарки, влетів у їхню опочивальню з аркушем паперу в руках. То була щойно написана ним рекламна стаття до “Руанського маяка”. Він приніс показати її.

— Прочитайте самі, — попрохав Боварі.

Аптекар почав:

— “Незважаючи на забобони, які все ще густою сіткою обплутують частину Європи, світло все ж таки починає заглядати до нас і в сільські місцевості. Так, у вівторок наше невеличке містечко Йонвіль стало ареною хірургічного експерименту, що був одночасно високим філантропічним актом. Один з наших найвидатніших практиків, пан Боварі…”

— Ну, це вже ви занадто! Занадто! — перебив Шарль, задихаючись від хвилювання.

— Та ні, що ви, зовсім ні! “…оперував криву ногу…” Я навмисне відмовився тут від наукового терміну: ви ж розумієте — газета… Може, не всі зрозуміють… Треба, щоб маси…

— Правда, правда, — погодився Шарль. — Читайте далі.

— Я почну з початку речення, — сказав аптекар. — “Один з наших найвидатніших практиків, пан Боварі, оперував криву ногу тутешньому мешканцеві Іполиту Тотену, що ось уже двадцять п’ять років служить за конюха в трактирі “Золотий лев” на Військовій площі (власниця — пані Лефрансуа, вдова). Новизна експерименту і симпатії до пацієнта спричинили такий наплив публіки, що біля порога закладу не було протовпу. Що стосується самої операції, то вона відбулася ніби за помахом чарівної палички, і лише кілька краплин крові виступили на поверхні шкіри, ніби говорячи, що непокірна зв’язка піддалась нарешті зусиллям мистецтва. Хворий — дивна річ (ми стверджуємо факт de visu[57]) — зовсім не скаржився на біль. Стан його поки що не залишає бажати нічого кращого. Є всі підстави припускати, що процес одужання не буде тривалим; і, хто знає, чи ми не побачимо під час наступного сільського свята, як наш добрий Іполит візьме участь у вакхічних танцях у колі веселих товаришів і таким чином привселюдно доведе отими вибриками та колінцями своє цілковите вилікування. Так слава ж усім великодушним ученим! Слава цим роботящим умам, що присвячують свої безсонні ночі праці над удосконаленням роду людського та над полегшенням його страждань! Слава, честь і хвала! От де воістину можна сказати, що сліпі прозріють, глухі почують, а криві ходитимуть прямо! Ті дива, які фанатизм обіцяв колись обранцям, наука робить нині для всіх! Ми будемо тримати наших читачів у курсі всіх подальших стадій цього незвичайного лікування”.

І все ж таки через п’ять днів до лікаря прибігла на смерть перелякана тітка Лефрансуа.

— Рятуйте! Він умирає! От лихо на мою голову! — репетувала вона.

Шарль кинувся до “Золотого лева”, а Оме, побачивши, як він біжить по вулиці простоволосий, і собі покинув аптеку. Розчервонілий, задиханий, стривожений, він примчав до трактиру і почав розпитувати людей, що товпилися на сходах:

— Що там таке з нашим цікавим стрефоподом?

А стрефопод бився в страшенних корчах — мало стіни не проламав механічним пристроєм, в який була заправлена його нога…

Обережно, щоб не порушити положення хворої ступні, Шарль зняв із неї скриньку — і перед ним постало жахливе видовище. Вся нога перетворилася в величезну пухлину, на якій, здавалось, от-от лопне туго нап’ята шкіра, намулена до синців знаменитим пристроєм. Іполит уже давно скаржився на біль, але на те не звертали уваги; тепер довелося визнати, що він робив це недарма, і його на кілька годин звільнили від скриньки. Але як тільки нога трохи відтухла, наші вчені вирішили знову затиснути її в апарат, та ще й загвинтити тугіше, щоб швидше зросталася. Нарешті через три дні Іполит не витерпів; тоді вони знову зняли механізм і дуже здивувались наслідкам свого лікування. Уже не тільки по ступні, але й по гомілці пішов жовтавий опух, а на ньому де-де прикинулись прищі, з яких виступала якась чорна ропа. Справа почала обертатися зле. Іполит нудив світом, а щоб йому була бодай якась невеличка розвага, тітка Лефрансуа поклала його в малій кімнаті біля кухні.

Але там щодня обідав акцизник, він прикро скаржився на таке сусідство, і Іполита перевели в більярдну.

Блідий, зарослий, з глибоко запалими очима, він стогнав під грубими ковдрами і вряди-годи повертав свою спітнілу голову на брудній, заслідженій мухами подушці. До нього часом приходила пані Боварі. Вона приносила йому чисті ганчірки для припарок, утішала його, підбадьорювала. Зрештою, товариства йому не бракувало, особливо в базарні дні, коли селяни, з’юрмившись навколо нього, ганяли більярдні кулі, фехтували киями, курили, пили, співали, галасували.

— Ну, як ся маєш? — питали вони, ляскаючи хворого по плечу. — Е, знати по тобі, що не дуже-то! Ну, що ж — сам собі винен. Треба було зробити так і так…

І розповідали йому, як люди виліковувались іншими способами, а потім говорили, щоб піддати йому охоти:

— Та ти не маніжся так! Уставай! Бач, вилежується, як барон! Ге, а тобі таки не світить, старий гріховоде!

І справді, гангрена забиралася щораз вище. Боварі з горя мало сам не занедужав. Він прибігав щогодини, щохвилини. Іполит дивився на нього переляканими очима, хлипав і бурмотів:

— Ну, коли ж це я одужаю?.. Рятуйте мене! Ох, лиха моя година та нещаслива!

І лікар ішов, наказуючи дотримуватись суворої дієти.

— Ти його не слухай, синку, — говорила тітка Лефрансуа, — і так уже вони тебе попомучили! Зовсім охлянеш! Ось на тобі душу обавити!

І вона підносила йому тарілку доброго бульйону, шматочок печені, кришеник сальця, а часом і чарчину горілки; але хворий не наважувався і торкатися до неї.

Дізнавшися, що йому дедалі гіршає, до нього прийшов абат Бурнізьєн. Він почав із того, що висловив співчуття стражданням Іполита, але тут же заявив, що цьому слід радіти, бо на те божа воля; треба використати цю нагоду для примирення з небом.

— Бо ти, сину мій, — докоряв батьківським голосом священик, — трохи легковажив своїми обов’язками. Рідко бував на службі божій, а скільки років уже не сповідався? Я розумію, що твої заняття, вся ота суєта мирська, відвертали тебе від турбот про спасіння душі. Але зараз час тобі схаменутися. Впадати у відчай непотрібно: я знав великих грішників, які, ступаючи на божу дорогу (тобі це ще буде не скоро, заспокойся), ревно благали в господа милосердя і помирали з спокійною душею. Сподіваюся, що й ти, так як вони, подаси собою добрий приклад! Чого б тобі, для більшої певності, не молитися вранці і ввечері? Проказуй “Богородице діво, радуйся” і “Отче наш, що на небі…” Правда, правда, прошу тебе. Зроби мені таку ласку. Чи тобі воно важко?.. Значить, згода?

Бідолаха згодився. Кюре став учащати до нього щодня. Він балакав з трактирницею і навіть розповідав усякі анекдоти з жартами і дотепами, які не доходили до Іполита. А потім, скориставшися з якоїсь нагоди, надавав своєму обличчю поважного виразу й переходив на релігійні теми.

Його старання не пропали марно: незабаром стрефопод дав зарік сходити на прощу в Бон-Секур, коли одужає. Пан Бурнізьєн зауважив, що це непогана думка: зайва пересторога не пошкодить. Ніякого ризику тут не може бути.

Аптекар був обурений цими попівськими підступами, як він висловлювався; вони, мовляв, тільки заважають хворому одужати, — і одно торочив тітці Лефрансуа:

— Дайте йому спокій! Отією містикою ви тільки підриваєте його моральний стан!

Але добра жінка й слухати не хотіла пана Оме. Адже це з нього постало все лихо. На злість йому вона навіть поставила у хворого в головах чашку святої води і буксову гілку.

А тим часом релігія допомагала Іполитові не краще від хірургії, і процес загноєння брався все вище й вище, перекидаючись від кінцівки до живота. Яких уже тільки ліків йому не давано, яких припарок не прикладувано, — мускули продовжували нестримно розкладатися, і нарешті Шарль був змушений відповісти пані Лефрансуа ствердним кивком голови, коли вона спитала його, чи не послати б, при такій крайній оказії, в Нефшатель по тамтешнє медичне світило, пана Каніве.

П’ятдесятирічний доктор медицини, поважний, самовпевнений, не стримався, щоб не засміятися зневажливо, побачивши ногу, аж до коліна вражену гангреною. Потім він рішуче заявив; що тут рада одна — ампутація, і пішов до аптеки, де заходився лаяти віслюків, які довели бідну людину до такого стану. Смикаючи пана Оме за ґудзик сюртука, він розкричався на всю аптеку:

— От маєте ваші паризькі штучки! Маєте ваші столичні теорійки! Адже це те саме, що лікувати косоокість, витягати камінь із печінки чи возитися з хлороформом. Все це безглузді вигадки, які треба просто заборонити законом! Так ні ж, ці великорозумники знай випробовують на хворих свої нові способи лікування, не дбаючи про те, що з того вийде! Ми, звісно, не такі вчені та друковані, не такі задаваки та говоруни; ми — практики, наше діло — лікувати; нам ніколи не спаде на думку оперувати людину, коли вона здорова, як корова. Виправляти викривлену ступню! А хіба ж можна виправити викривлену ступню? Ви ще горбатого випрямте!

Аптекареві прикро було слухати такі речі, але він ховав своє невдоволення за підлесливою усмішечкою; рецепти пана Каніве доходили часом і до Йонвіля, тому з ним доводилось бути люб’язним. Отже, Оме не став заступатися за Боварі, не зробив ні найменшого заперечення, але, відступившись від принципів, приніс свою гідність у жертву важливішим діловим інтересам.

Зроблена доктором Каніве ампутація була неабиякою подією в житті містечка. Того дня всі повставали до схід сонця, і на Великій вулиці, хоч вона й захрясла народом, стояла похмура тиша, ніби перед публічною стратою. В бакалійній крамниці тільки й мови було, що про Іполитову хворобу; ніхто ніде нічого не купував, а мерова жінка, пані Тюваш, мов прикипіла до вікна, виглядаючи хірурга.

Нарешті він з’явився в своєму кабріолеті, сам правуючи конем. Права ресора, якій віддавна доводилося витримувати вагу його огрядного тіла, зовсім ослабла, і екіпаж трохи перехилявся набік; на подушці, поруч з лікарем, видно було велику валізу з червоного сап’яну, на якій велично виблискували три мідні застібки.

Доктор вихором підкотив до “Золотого лева”, голосно розпорядився, щоб розпрягли його коня, а потім пішов до стайні подивитись, чи йому засипано вівса; приїжджаючи до хворих, він завжди насамперед піклувався про свою кобилу та кабріолет. З цього приводу навіть говорили: “Цей пан Каніве такий оригінал!” І його ще більше поважали за такий непохитний апломб. Він зроду не відступив би ні на йоту від своїх звичок, нехай би світ увесь вимер до останньої людини.

З’явився Оме.

— Я розраховую на вашу допомогу, — звернувся до нього доктор. — Ви готові? Ходім!

Але аптекар, червоніючи, признався, що він надто вразливий, щоб бути присутнім при такій операції.

— Коли отак дивишся збоку, — виправдувався він, — то, знаєте, це так вражає уяву… Та ще й нерви в мене як на те…

— Ну, що ви! — перебив Каніве. — Як на мене, я б сказав, що ви, навпаки, більше схильні до апоплексії. Зрештою, це мені невдивовижу. Ви, панове фармацевти, не вилазите з вашої кухні, а це призводить кінець кінцем до зміни характеру. Ви подивіться краще на мене: щодня встаю о четвертій ранку, голюся з холодною водою (я ніколи не мерзну), ніяких тілогрійок не ношу, не знаю, що таке застуда — тим-то здоровий, як дзвін! Живу, як набіжить, по-філософському, а їм — що бог пошле. Де вже мені бути таким тендітним, як ви! Мені що живу людину різати, що смажену гуску! Звичка — велике діло, як не кажіть! Так, звичка!

І тут, зовсім не зважаючи на Іполита, який зі страху весь аж упрів під своїми простирадлами, медики завели довгу розмову. Аптекар порівнював холоднокровність хірурга з холоднокровністю полководця; таке порівняння було дуже приємне для пана Каніве, і він став широко розводитись про труднощі своєї справи. Він вважав її за справжнє священнодійство, хоч усякі лікарчуки і профанують це високе мистецтво. Згадавши нарешті про хворого, він оглянув принесені аптекарем бинти, — ті самі, що фігурували й при попередній операції, — і попрохав, щоб дали когось потримати ногу. Послали по Лестібудуа, і пан Каніве, закачавши рукава, перейшов у більярдну, а аптекар лишився з Артемізою і трактирницею; обидві жінки були бліді, як хустка. Всі стали прислухатися, що робиться за дверима.

А Боварі тим часом не насмілювався виткнутися з дому. Він сидів унизу, в залі, перед холодним каміном, і дивився в одну точку, згорнувши руки і похнюпивши голову. “Яке нещастя! — думав він. — Яке розчарування!” А він же ніби вжив усіх запобіжних заходів… Така вже, мабуть, його доля. Та все одно… Тепер, якщо Іполит помре, убивцею буде він, Шарль. А що відповідати хворим, коли вони будуть розпитувати про цей випадок під час візитів?.. А може, він усе-таки припустився десь помилки? Він перебирав усе в пам’яті і не знаходив нічого такого. Адже від помилок не застраховані і найславетніші хірурги! Та що кому до того! Всі будуть сміятися, молоти язиками… Дійде та слава до Форжа і до Нефшателя, ба й до самого Руана… Хто знає, чи не нападуть на нього ще й брати лікарі? Почнеться полеміка, треба буде відповідати через газету. А Іполит навіть у суд може подати… Шарль бачив перед собою неславу, руїну, загибель. Його уява, шарпана різноманітними припущеннями, металася з боку на бік, як порожня бочка по морській хвилі.

Емма сиділа навпроти і дивилась на нього; вона не відчувала жалю до чоловіка, її гнітила інша думка: як могла вона уявити собі, ніби ця людина на щось здатна? Адже вона мала сто разів нагоду переконатися в його нікчемності.

Шарль устав і почав ходити по кімнаті. Чоботи його скрипіли по паркету.

— Сядь, — сказала Емма. — Ти мені дієш на нерви!

Він знову сів.

Як могла вона, попри весь свій розум, ще раз так помилитися? Що це в неї за манія така жалюгідна — калічити собі життя постійними жертвами? І Емма згадала всі свої поривання до розкошів, всі свої сердечні поневіряння, убозтво свого шлюбу, свої мрії, що попадали в болото, як підбиті ластівки, все, чого вона жадала, все, що вона могла б мати, все, від чого вона відмовилась. І заради чого? Заради чого?

Раптом мертву тишу, що стояла над містечком, розітнув пронизливий крик. Боварі зблід і мало не знепритомнів. Емма нервово скинула бровами і снувала далі перервану думку. Все заради нього, заради цієї істоти, цього чоловіка, що нічого не розуміє, нічого не відчуває! Ось він сидить собі, як пень, і йому й на думку не спаде, що, зганьбивши своє ім’я, він знеславив її так само, як і себе. А вона ще силкувалась любити його, вона, плачучи, каялась, що віддалась іншому!

— А може, це був якраз valgus? — скрикнув зненацька Боварі, який думав своє.

Слова його вдарили по її думці, як олов’яна куля по срібному блюду. Емма здригнулась і підвела голову — що він хотів сказати? Довго дивились вони мовчки, майже дивуючись, що бачать одне одного, — так далеко розійшлись вони думками. Шарль дивився на неї посоловілими, мов у п’яного, очима і воднораз напружено прислухався до останніх криків оперованого, — це було якесь протягле виття, перериване часом різкими вигуками; здавалось, що то десь далеко ріжуть якусь тварину. Емма кусала бліді губи і, крутячи в пальцях відірваний пагінець поліпа, не зводила з Шарля погляду своїх палючих зіниць, подібних до двох огненних стріл. Все в ньому дратувало її: обличчя, одяг, мовчанка, все його єство, навіть саме його існування. Мов це був який злочин, розкаювалась вона тепер в своїй колишній доброчесності, останки якої падали під шаленими ударами самолюбства. Вона втішалася всією злорадністю тріумфуючої зради. Вона згадувала коханця, який уявлявся їй тепер запаморочливо чарівним; душа її поривалась до Родольфа, знову опанована його образом; а Шарль здавався їй таким чужим її життю, таким далеким, несправжнім і неіснуючим, ніби він зараз оце конав уже на її очах.

На вулиці почулись кроки; Шарль виглянув у вікно, крізь щілини спущених штор він побачив біля базару, на осонні, доктора Каніве, що витирав лоб хусткою. За ним дріботів Оме з великою червоною валізою в руках; обидва прямували до аптеки.

Тоді Шарля раптом охопив відчай і ніжність; він повернувся до дружини і сказав:

— Обійми мене, люба моя!

— Дай мені спокій! — одрізала вона, спаленівши від гніву.

— Що з тобою? Що з тобою? — оторопівши, повторював він. — Заспокойся! Схаменися! Ти ж знаєш, як я тебе люблю!.. Іди сюди!

— Годі! — страшним голосом гукнула Емма.

І, вибігши з зали, так грюкнула дверима, що барометр упав із стіни й розбився.

Шарль як стояв, так і впав у крісло, збентежений, розгублений; він не міг збагнути, що з нею сталось — може, знов якась нервова хвороба? Він плакав і невиразно відчував, що над ним витає щось похмуре і незрозуміле.

Коли увечері в садок прийшов Родольф, коханка чекала його на нижній сходинці тераси. Вони обнялись, і вся їхня досада розтала, як сніжинка, в палкому поцілунку.

XII

Вони почали любитися знову. Емма часто писала до нього ні з того ні з сього навіть серед дня. Потім давала крізь вікно знак Жюстенові, і той, скинувши фартуха, летів мерщій у Ла Юшетт. Родольф приходив. Виявлялося, вона хотіла йому лише сказати, що їй нудно, що чоловік їй остогид, що жити так далі несила.

— Ну, а чим же я можу тут зарадити? — вигукнув він якось із досадою.

— Ех, якби ти тільки захотів…

Емма сиділа долі, притулившись йому до колін, волосся в неї було розпущене, погляд замріяний.

— Що саме? — спитав Родольф.

Вона зітхнула.

— Ми б поїхали кудись… Жили б десь у іншому місці…

— Ти збожеволіла, чи що? — засміявся він. — Хіба ж це можливо?

Через деякий час вона знов завела мову про це; Родольф удав, ніби не зрозумів її, і перевів розмову на інше.

Він просто не міг збагнути, до чого вся ця плутанина в такій звичайній справі, як любов. А в неї були свої підстави, свої причини кохати його щораз більше.

І справді, її ніжність до Родольфа зростала щодня під впливом відрази до чоловіка. Чим повніше вона віддавалась одному, тим дужче ненавиділа другого. Ніколи Шарль не здавався їй таким бридким зі своїми незграбними пальцями, зі своїми банальними думками й вульгарними манерами, як після побачень з Родольфом, коли вона залишалась на самоті з чоловіком. Граючи роль доброчесної дружини, вона одночасно аж палала вся на згадку про цю голову, з якої спадали на смагляве чоло чорні кучері, про цю міцну й гарну фігуру, про цього мужчину з розважливим розумом і жагучими почуттями. Для нього вона підпилювала нігті з ретельністю гравірувальника і ледве могла настачити кольдкрему на шкіру та пачулів на хусточки. Вона обвішувалась браслетами, перснями, коралами. Коли він мав прийти, вона ставила троянди в великі вази синього скла, оздоблювала свою кімнату і свою особу, як куртизанка, що чекає на відвідини принца. Фелісіте не вилазила цілими днями з кухні, одно прала й прасувала білизну; малий Жюстен сидів часто за компанію й дивився, як вона працює.

Спершись ліктями на довгу дошку, на якій вона прасувала, він жадібно розглядав усі ці предмети жіночого туалету, розкладені навколо: бумазейні спідниці, косинки, комірчики й панталони на шнурочках, широкі в стегнах і звужені донизу.

— А це навіщо? — питав хлопець, торкаючись криноліну або застібки.

— Ти що, не бачив ніколи? — сміялася Фелісіте. — Хіба твоя хазяйка, пані Оме, не носить такого?

— Ат, пані Оме! — І він додавав задумливо: — Хіба ж то така дама, як ваша пані?

Але Фелісіте надокучило, що підліток крутиться весь час коло неї. Вона була на шість років старша, і біля неї починав упадати Теодор, лакей пана Гійомена.

— Дай мені спокій! — казала вона Жюстенові, переставляючи миску з крохмалем. — Іди вже додому товкти мигдаль, нічого тобі до спідниць тулитися. Підрости ще, хлопче, нехай у тебе перш вус засіється!

— Та ну ж бо, не гнівайтесь. Давайте краще я вичищу вам її ботики.

І він діставав із полиці Еммині ботики, обліплені — від ходінь на побачення — гряззю, яка розсипалась порохом під його пальцями й поволі розсіювалась у сонячнім промінні.

— Все боїшся зіпсувати, — говорила куховарка, яка не так обережно чистила хазяйчині ботики, тому що пані Боварі віддавала їй своє взуття, як тільки воно втрачало вигляд нового.

У Емми в шафі була сила-силенна ботиків, і вона тріпала їх, як хотіла, причому Шарль ніколи не дозволяв собі ані найменшого зауваження.

Він заплатив також триста франків за дерев’яну ногу, яку вона визнала за необхідне подарувати Іполитові. Протез був виложений корком, мав пружинні суглоби; цей складний механізм був обтягнений чорною штаниною і взутий у лакований черевик. Іполит, вважаючи за велику розкіш ходити щодня на такій парадній нозі, попрохав у пані Боварі дістати йому ще й іншу, зручнішу. Шарль, звичайно, і за ту заплатив зі своєї кишені.

І ось конюх потроху став повертатися до своїх колишніх занять. Як і раніше, він бігав по всьому містечку, і, почувши здалеку сухий стук його дерев’янки по брукові, Шарль відразу звертав набік.

Обидва протези були замовлені через посередництво торговця Лере; це давало йому змогу часто бувати у Емми. Він розмовляв із нею про нові паризькі товари, про тисячі цікавих жіночих дрібничок, був надзвичайно догідливий і ніколи не вимагав грошей. Емма без особливих роздумів користалася з таких можливостей задовольняти всі свої примхи. Одного разу їй спало на думку подарувати Родольфові гарненького гарапника, який вона бачила в одній із руанських крамниць. Через тиждень пан Лере поклав його перед нею на стіл.

Але другого дня він пред’явив їй рахунок на двісті сімдесят франків з чимось. Емма потрапила в дуже незручне становище: домашня каса була порожня, вони були винні Лестібудуа за півмісяця, куховарці за півроку, не рахуючи вже інших боргів, і Шарль з нетерпінням чекав, коли йому заплатить пан Дерозере, який щороку розраховувався з ним на Петра.

Спочатку Емма сяк-так спроваджувала Лере; нарешті торговцю урвався терпець: з нього самого правлять гроші кредитори, всі капітали на чужих руках, і якщо він не одержить бодай частину належної суми, йому доведеться відібрати назад продані речі.

— Ну що ж, беріть, — погодилась Емма.

— Та ні, я пожартував! — відповів Лере. — Мені жаль тільки гарапника. Я, їй-богу, попрошу-таки у вашого чоловіка, щоб вернув!

— Ой ні! Не треба! — скрикнула Емма.

“Ага, попалася!” — подумав Лере.

І, упевнившись у своєму відкритті, вийшов, повторюючи півголосом і присвистуючи, як завжди:

— Ну, ну! Побачимо, побачимо!

Емма міркувала, як знайти вихід із становища, коли ввійшла служниця і поклала на камін маленький згорток голубого паперу від пана Дерозере. Емма кинулась до нього, розгорнула… Там було п’ятнадцять наполеондорів. Цього вистачить! На сходах почулися кроки Шарля; вона сховала золото в шухляду і витягла ключа.

Через три дні знову навідався Лере.

— Я хочу запропонувати вам одну річ, — сказав він. — Якби ви, замість належної мені суми, погодились…

— Ось гроші, — відповіла вона, кладучи йому в руки чотирнадцять наполеондорів.

Торговець оторопів. Щоб приховати своє розчарування, він розсипався в вибаченнях, став пропонувати свої послуги, Емма відмовилась від усього; кілька хвилин після його відходу вона намацувала в кишені фартуха одержану здачу — два п’ятифранковики. Вона клялась собі, що тепер буде заощаджувати і поверне гроші пізніше…

“А, нічого! — вирішила вона врешті. — Він про них і не згадає”.

Крім гарапника з позолоченою головкою, Родольф дістав від Емми в подарунок ще печатку з девізом “Amor nel cor”[58], елегантне кашне і, нарешті, портсигар, достоту такий, як віконтів, що його знайшов колись на дорозі Шарль і досі зберігала Емма. Але всі ці дарунки, як вважав Родольф, принижували його гідність. Від деяких він відмовлявся. Емма наполягала, і він кінець кінцем скорявся, вважаючи її деспотичною і нав’язливою.

Потім на неї напали ще якісь химери.

— Думай про мене, — прохала вона, — коли годинник вибиватиме дванадцяту ночі!

І якщо Родольф признавався, що він не думав про неї, починались нескінченні докори і вічні допитування:

— Ти мене кохаєш?

— Та вже ж, кохаю! — відповідав він.

— Дуже?

— Ну звісно!

— А інших ти не кохав?

— А ти, може, гадаєш, що я тобі дістався невинним хлопчиком? — сміявся Родольф.

Емма плакала, а він силкувався втішити її, приправляючи свої запевняння жартами.

— Ох! Я ж тебе так люблю, — казала вона. — Так люблю, що жити не можу без тебе, розумієш? Іноді я так хочу бачити тебе, що аж серце рветься з кохання та відчаю. Я думаю: “Де ж це він? Може, він говорить з іншими жінками? Вони всміхаються до нього, він підходить…” О ні, адже тобі ніхто більше не подобається? Є, звичайно, кращі від мене, але так любити, як я, не може ніхто! Я твоя рабиня, твоя наложниця! Ти мій цар, мій бог! Ти добрий! Ти хороший! Ти розумний! Ти сильний!

Родольф уже стільки наслухався на своїм віку всіх цих слів, що в них не було для нього нічого оригінального. Емма стала такою самою, як усі інші коханки, і зачарування новизни, спадаючи потроху, ніби одяг, оголювало вічну одноманітність пристрасті, яка завжди має ті самі форми і говорить тією самою мовою. Попри всю свою досвідченість, Родольф не міг за схожістю висловів побачити відмінність почуттів. Він чув подібні речі з уст розпусниць і запроданок і тому не вірив Емминій щирості. “Відкинь усі ці гучні гіперболи, — думав він, — і лишаться самі пересічні почуття, та й годі”. А хіба ж не буває такого, що правдива повнота душі виливається в найпустіших фігурах мови? Адже ніхто ніколи не може висловити точно ні своїх бажань, ні своїх думок, ні своїх болінь, адже людська мова подібна до щербатого чавуна, і ми торохтимо на ній, мов ведмедям до танцю, в той час як нам хотілося б розчулити своєю музикою зорі в небі…

Але, отак критично оцінюючи становище (перевага, властива всім тим, хто в будь-якій спільній справі менше захоплюється), Родольф знайшов у Емминім коханні нове джерело насолод. Він відкинув геть, як непотрібний, усякий сором і почав безцеремонно третирувати Емму. Вона перетворилась у нього в податливу, розпусну істоту. В ній жила тепер якась благувата відданість, повна схиляння перед ним і почуттєвих насолод для самої себе, якесь томливо-розслабляюче блаженство; душа її поринала в це сп’яніння і втопала в ньому, скрутившись, як герцог Кларенс у бочці з мальвазією.[59]

Ці любощі спричинились до відчутної зміни манер пані Боварі. Погляд у неї став смілішим, розмова вільнішою; вона не соромилась навіть, гуляючи с Родольфом, курити сигаретку, ніби всім на зло; коли, нарешті, одного дня вона вийшла з “Ластівки”, затягнена в жилет чоловічого крою, то всі, хто ще мав якісь сумніви, перестали вже сумніватись. Пані Боварі-мати, яка після страшенної сцени з чоловіком знову приїхала до сина, обурювалася з Емминої поведінки чи не більш від усіх. Їй не подобалось іще багато дечого, хоч би й те, що Шарль не послухав її порад щодо заборони читання романів, і взагалі всі порядки в господі; вона не могла стриматись від зауважень, і починалися сварки. Особливо різко посперечались вони через Фелісіте.

Пані Боварі-старша, проходячи напередодні вечором по коридору, застала куховарку з мужчиною, — чоловіком років під сорок, з темними баками; зачувши кроки, він миттю вилетів з кухні. Дізнавшись про це, Емма тільки засміялась. Але стара обурилась і заявила, що хто не дивиться за моральністю слуг, той і сам зневажає моральність.

— Де ви росли? — сказала невістка з таким зухвалим виглядом, що пані Боварі-мати спитала її, чи не саму себе вона захищає?

— Геть звідси! — скрикнула Емма, зірвавшися з місця.

— Еммо!.. Мамо!.. — гукав Шарль, намагаючись помирити їх.

Але обидві вискочили з кімнати, як шалені. Емма аж ногами тупотіла:

— Ну й манери! Мужичка мужичкою!

Шарль побіг до матері; та аж нетямилась від люті і водно повторювала:

— Нахабниця! Вітрогонка! А може, й… ще гірше!

Якщо Емма не попрохає пробачення, вона негайно поїде. Тоді Шарль побіг умовляти дружину; він благав її навколішках.

— Ну гаразд, нехай уже, — згодилась вона нарешті.

І справді, вона простягнула свекрусі руку з гідністю маркізи і сказала:

— Даруйте, пані.

А потім піднялась до себе, кинулась ницьма на ліжко й розридалась, як дитина, уткнувшись лицем у подушки.

Вони вже раніше домовились з Родольфом, що в разі якоїсь надзвичайної події вона пришпилить до фіранки клаптик білого паперу; коли він на ту пору буде в Йонвілі, то побачить і прибіжить у маленький завулок за будинком. Емма подала знак. Прождавши три чверті години, вона раптом побачила Родольфа на розі ринку. Вона хотіла була відчинити вікно й покликати його, але він уже зник. І знов вона впала у відчай.

Та незабаром Емма почула на тротуарі чиїсь кроки. Це був, безперечно, він; вона збігла по сходах, перейшла двір. Родольф був там, за стіною. Вона кинулась йому в обійми.

— Будь обачна! — сказав він.

— Ох, якби ти знав! — відповіла вона.

І почала розповідати йому все, поквапно, незв’язно, з перебільшеннями й вигадками, перериваючи свою оповідь численними вставками, так що він не міг нічого зрозуміти.

— Ну годі ж, люба! Заспокойся, потерпи!

— Ось уже чотири роки я терплю й страждаю!.. Таке кохання, як у нас, повинно бути відкритим перед лицем неба! А всі мене мучать. Несила вже більше терпіти! Рятуй мене!

Вона пригорталась до Родольфа. Очі її, повні сліз, блищали, наче вогонь під водою; груди високо здіймались від переривчастих зітхань. Ніколи вона не була йому такою милою, як зараз; забувши все, він сказав їй:

— То що робити? Чого ти хочеш?

– Їдьмо звідси! — скрикнула вона. — Візьми мене з собою! Благаю тебе!

І вона впилася йому губами в губи, ніби ловила в поцілунку мимовільну згоду.

— Але… — почав Родольф.

— Що таке?

— А дитина?

Емма замислилась на якусь хвилю, потім відказала:

— Ну, що ж, заберемо й дитину, нехай уже!

“Що за жінка!” — подумав він, дивлячись їй услід.

Вона вже побігла в сад — її кликали.

Кілька днів потому стара Боварі була дуже здивована метаморфозою, що сталася з її невісткою. Емма виявляла незвичайну покірливість і пошану супроти свекрухи, навіть попросила в неї рецепт для маринування огірків.

Чи вона робила це для того, щоб краще обдурити чоловіка й свекруху, чи, може, втішалась навмисне цими стражданнями, щоб глибше відчути всю гіркоту життя, яке вона збиралася покинути? Вона над цим навіть не задумувалась; вона вся жила солодкими мріями про близьке щастя. Воно було постійною темою її розмов з Родольфом. Схилившись до нього на плече, вона шепотіла:

— Ах, коли вже ми сидітимем у поштовій кареті!.. Уявляєш собі? Невже це можливо? Мені здається, що в ту мить, як карета рушить, в мене буде таке відчуття, ніби ми піднялись на аеростаті і летимо кудись аж до хмар. Знаєш, я вже дні лічу… А ти?

Ніколи пані Боварі не була такою гарною, як в ці дні; вона була вродлива тією особливою вродою, яка породжується радістю, захватом і успіхом, яка є проявом повної гармонії між темпераментом і зовнішніми обставинами. Як перегній і дощ, вітер і сонце вирощують квіти, так і її поступово викохували оті бажання й жалі, оті палкі насолоди й вічно юні мрії, і тепер нарешті вона розквітла у всій повноті своєї натури. Розріз її очей був створений, здавалось, для довгих закоханих поглядів, коли зіниці ніби тонуть в тіні вій; від глибокого дихання роздимались її тонкі ніздрі і різкіше виділялись куточки повних губ, ледь помітно затінюваних при світлі легеньким чорним пушком. Локони її лежали на потилиці так, ніби їх викладав умілою рукою досвідчений художник-спокусник; вони недбало розсипалися буйними хвилями, покірні всім примхам грішної любові, яка розпускала їх щодня. Голос і рухи Емми стали м’якшими й гнучкішими. Щось невловно тонке й вабливе випромінювалось навіть від складок її сукні, від вигину її ноги. Для Шарля вона була чарівна й невідпорна, як і в перші дні по одруженні.

Повертаючись додому пізньої ночі, він не насмілювався будити її. На стелі витанцьовувало тремтливим колом світло від порцелянового нічника; у сутінку біля ліжка напиналась білим шатром опущена заслона колиски. Шарль дивився на жінку й дитину. Йому здавалось, що він чує легеньке дихання дівчинки. Скоро вона виросте — місяць у місяць більшає. Він уже уявляв собі, як вона повертається надвечір із школи додому; сміється, блузка в чорнилі, а на руці кошичок; а там, гляди, пора і в пансіон віддавати, — це обійдеться дорого… Що ж тут робити? Він починав обмірковувати цю справу. Найкраще було б найняти десь поблизу невеличку ферму і самому наглядати за нею щоранку, їдучи до хворих. Прибутки від господарства він буде збирати, покладе в ощадну касу; потім де-небудь, — байдуже де, — купить собі акції; тим часом пацієнтів стане більше — він розраховував і на це. Адже хотілося, щоб Берта дістала добре виховання, щоб вона визначалась усякими талантами, навчилася грати на фортепіано. Ах, яка вона буде гарненька пізніше, років у п’ятнадцять! Тоді вона скидатиметься на матір і ходитиме влітку, як Емма, в солом’яному капелюшку! Здалеку люди думатимуть, що то йдуть дві сестри… Шарль уявляв собі, як вечорами вона працює при лампі, сидячи біля батька й матері. Вона вишиє йому пантофлі, вона порядкуватиме в господі і звеселятиме її своєю миловидністю й пустощами. А там доведеться подумати й про заміжжя: знайдуть їй якогось гарного хлопця з солідним становищем; вона житиме за ним щасливо, і так триватиме завжди…

Емма не спала, тільки прикидалася, що спить, і, поки Шарль засинав поряд з нею, вона віддавалась зовсім іншим мріям.

Ось уже цілий тиждень четвірка коней мчить її до нових країв, звідки вони з Родольфом вже не повернуться ніколи. Вони летять і летять, обнявшись і не говорячи ні слова. Іноді з вершини гори раптом відкривається перед ними якесь чудесне місто з куполами, мостами, кораблями, цитриновими гаями й соборами з білого мармуру, на високих дзвіницях яких гніздяться лелеки. Коні йдуть вже ступою по кам’яних плитах, а долі розкладені букети квітів, що їх продають жінки в червоних корсажах. Чути гудіння дзвонів, іржання мулів, перебори гітар і плюскіт водограїв, бризки яких відсвіжають плоди, складені пірамідами біля підніжжя білих статуй, що усміхаються під струменями води. А потім увечері вони приїжджають у рибальське селище, де сушаться на скелях та на хижках брунатні неводи. Тут вони й лишаться жити. Вони оселяться в маленькій хатині з пласкою покрівлею під крислатою пальмою, у глибині затоки, понад самим морем. Вони катаються в гондолі, гойдаються в гамаку, і життя в них легке і вільне, як їх шовковий одяг, тепле й зоряне, як їхні солодкі ночі. Та на безмежнім просторі цього уявлюваного майбутнього нема нічого, що б якось особливо виділялось: дні, всі, як один, чудесні й подібні один до одного, як хвилі на морі, і весь світ колишеться аж до обрію, безкраїй, гармонійний, перетканий блакиттю і сонцем. Але тут раптом кашляла дитина в колисці або Шарль починав хропіти дужче, і Емма засинала десь аж на світанку, коли в вікнах починало сіріти, а малий Жюстен уже відчиняв віконниці в аптеці.

Якось вона викликала Лере і сказала йому:

— Мені потрібен плащ, великий плащ, з довгою пелериною, на підкладці.

— Ви їдете кудись? — спитав він.

— Ні, але… все одно, я розраховую на вас. Отже, згода?

Він уклонився.

— Потім мені ще потрібна буде валіза… не надто важка, зручна.

— Так, так, розумію. Приблизно вісімдесят два сантиметри на п’ятдесят, як їх тепер звичайно роблять.

– І саквояж.

“Не інакше, — подумав Лере, — розходяться”.

— А ось це, — сказала пані Боварі, виймаючи годинника з-за пояса, — буде вам завдаток.

Але крамар вигукнув, що вона несправедлива до нього. Адже вони знають одне одного; хіба він їй не довіряє? Це просто несолідно… Проте вона домоглася, щоб він узяв хоча б ланцюжок, і коли Лере вже збирався йти, поклавши його в кишеню, вона завернула крамаря.

— Нехай усе це лежить поки що у вас; а плаща… — тут вона трохи подумала, — теж не приносьте; дасте мені адресу кравця і скажете йому, що я сама за ним заїду.

Вони мали тікати наступного місяця. Вона поїде до Руана, ніби за покупками. Родольф замовить місця, візьме паспорти й напише в Париж, щоб мати в своєму розпорядженні цілий екіпаж до Марселя; там вони придбають собі коляску і звідти попрямують уже без усяких зупинок до самої Генуї. Вона перешле свої речі до Лере, і їх перенесуть прямо в “Ластівку”, так що це не викличе ніякої підозри. У всіх цих планах і мови не було про дитину. Родольф уникав згадувати про неї, та й мати, мабуть, забула.

Він попросив іще два тижні відстрочки, щоб закінчити деякі справи; потім, через тиждень, знову півмісяця, потім він захворів, потім кудись виїхав; так пройшов серпень, і після всіх цих затримок вони вирішили остаточно, що виїдуть у понеділок, четвертого вересня.

Настала субота.

Родольф прийшов увечері раніше, ніж звичайно.

— Все готове? — спитала вона.

— Так.

Тоді вони обійшли квіткові клумби і сіли біля тераси на низькій садовій огорожі.

— Ти чогось сумний, — зауважила Емма.

— Ні, чого ж?

І він подивився на неї якимсь дивним, особливо ніжним поглядом.

— Це тому, що ти ідеш? — заговорила знов вона. — Що покидаєш те, що любиш, до чого звик? Так, я розумію… А в мене нема нічого на світі! Ти — все для мене, і я буду вся твоя! Я заміню тобі сім’ю, рідний край! Я піклуватимусь тобою, милуватиму тебе!

— Яка ти хороша! — сказав він, пригортаючи її до себе.

— Правда? — спитала вона з усміхом розкоші. — Ти любиш мене? Поклянись!

— Чи я тебе люблю?! Та я тебе обожнюю, радосте моя!

Червоний круглий місяць викочувався з-за обрію понад лугом. Він швидко підбивався вгору поміж верховіттям тополь, що затуляли його місцями, ніби чорне діряве покривало; потім він виплив, уже повільніше, в чисте, безхмарне небо і ясно засяяв на ньому, кинувши на річку широку світляну стягу, що вигравала безліччю леліток. Те сріблисте світло, здавалося, в’ється-звивається в воді, сягаючи аж до дна, мов якась безголова змія, вкрита блискучою лускою. Воно нагадувало ще велетенський канделябр, з якого стікали навкруги краплі розтоплених діамантів.

Їх огорнула тиха ніч; у вітах колихались серпанки тіней. Приплющивши очі, Емма на всі груди дихала свіжим повітрям. Вони мовчали обоє, глибоко поринувши в мрії. Млосними пахощами жасмину оповивала серце ніжність минулих днів, буйна й мовчазна, як річка, що текла за садом, і в спогадах лягали журливі довгі тіні, як ті, що слалися на траві від нерухомих верб. Часом шаруділо листям, виходячи на лови, якесь нічне звіря — їжак або ласочка, та вряди-годи зривався з гілки і гупав додолу стиглий персик.

— Чудова ніч! — озвався Родольф.

– І не остання, — промовила Емма.

І вона вела далі, ніби говорячи до самої себе:

— Так, добре буде подорожувати… Але чого ж мені так сумно на серці? Що це — острах перед невідомим? Жаль за покинутим? Чи, може… Ні, це від надміру щастя! Яка я слабка, правда? Пробач мені!

— То ще не пізно! — скрикнув він. — Подумай! Може, ти ще жалкуватимеш потім.

— Ніколи! — палко запевнила вона.

І, тулячись до нього, говорила далі:

— Хіба зі мною може трапитись якесь нещастя? Нема такої пустелі, такої безодні, такого океану, яких би я не перелетіла разом з тобою. Наше спільне життя з кожним днем єднатиме нас все тісніше, все повніше. Ніщо нас не бентежитиме, ніякі турботи, ніякі перешкоди. Ми будемо самі, ти мій, а я твоя, навіки… Ну говори ж, відповідай.

Родольф тільки притакував час від часу: “Так… так…” Вона гладила його по голові і повторяла дитячим голосом, незважаючи на сльози, що бриніли в її очах:

— Родольфе, Родольфе… Ох, Родольфику мій…

Вибило північ.

— Дванадцята година! — сказала вона, — Отже, завтра! Ще один день!

Він устав, щоб іти, і Емма — ніби цей рух був знаком до втечі — раптом повеселіла:

— Дістав паспорти?

— Дістав.

— Нічого не забув?

— Нічого.

— Ти певний цього?

— Аякже.

— Отже, ти чекатимеш мене в готелі “Прованс” о дванадцятій годині дня, так?

Він кивнув головою.

— Так до завтра, — промовила Емма, востаннє пригорнувшись до нього.

І вона подивилась йому вслід.

Він не обертався. Вона побігла за ним і, нахилившись над водою в очеретах, гукнула навздогін:

— До завтра!

Родольф був уже по тім боці річки й швидко крокував по лузі. Але за кілька хвилин він спинився. Дивився, як у пітьмі поволі зникає, мов привид, її біла постать, і раптом серце його забилось так шалено, що він аж прихилився до дерева, щоб не впасти.

— Ох і дурень же я! — промовив він з страшенними прокльонами. — Ну, та нічого! В мене була чудесна коханка!

І знов перед його очима постала краса Емми і всі втіхи кохання з нею. Спочатку він розчулився, а потім розлютився.

— Та не можу ж я, кінець кінцем, емігрувати, — вигукував він, вимахуючи руками, — та ще й з чужою дитиною на руках!

Він говорив це до себе, щоб упевнитись у своєму рішенні.

— А потім усі ці клопоти, витрати… Е, ні, ні, тисячу разів ні! Це було б надто по-дурному!

XIII

Прийшовши додому, Родольф кинувся до свого письмового стола, над яким висів його мисливський трофей — оленяча голова. Але, взявши перо в руки, він не зміг нічого вигадати. Тоді він оперся обома ліктями на стіл і поринув у задуму. Емма неначе відлинула кудись у далеке минуле; прийняте ним рішення раптом роз’єднало їх безмірною прірвою.

Щоб пригадати її собі трохи виразніше, він видобув із шафи, що стояла біля узголів’я ліжка, стару коробку від реймських бісквітів, де в нього зберігались любовні листи. З неї повіяло запахом вогкого пилу і в’ялих троянд. Перше, що він помітив, була хусточка у дрібних блідих плямках. То був Еммин носовичок; він замазався на прогулянці, коли в неї пішла носом кров. Родольф уже й забув про нього. Тут же валялась мініатюрка Емми з позагинаними ріжками, її вбрання видалось Родольфові претензійним, а погляд — неприємно солодкавим. Що довше він роздивлявся цей портрет і силкувався уявити собі оригінал, то більше розпливались у його пам’яті риси Емми; намальоване й живе обличчя ніби накладались одне на одне і від цього стиралися. Нарешті він заходився перечитувати її листи. Останнім часом вони майже всі говорили про їхній скорий від’їзд і були стислі, сухі й вимогливі, як ділові документи. Тоді Родольфові захотілося переглянути її давніші довгі послання. Розшукуючи їх на дні коробки, він порозкидав усе інше і мимохіть почав копатись у цій купі паперів і речей, де лежали мішма букет і підв’язка, чорна маска і шпильки, і всяке волосся — якого там тільки не було: біляве, русяве, чорняве… деяке чіплялось за металеву оправу коробки і рвалось, коли вона відчинялась.

Так, перебираючи всі ці сувеніри, він вивчав почерк і стиль листів — такий самий розмаїтий, як і їх правопис. Всякі тут були листи — ніжні й веселі, жартівливі й сумні; в одних прохали любові, у других прохали грошей. Слова нагадували йому обличчя, рухи, голоси; проте інколи він не міг пригадати нічого.

І справді, всі ці жінки, з’юрмившись безладно в його думках, тіснили і вмаляли одна одну; їх ніби робив однаковими спільний рівень любові. Узявши цілу пригорщу перемішаних листів, Родольф якийсь час бавився, пересипаючи їх з руки в руку. Нарешті це йому надокучило — він мало не заснув над ними. Тоді відніс коробку в шафу, промовивши до себе:

— Все це — дурниці!

І ці слова справді виражали його думку. Насолоди витоптали його серце, як учні витоптують шкільне подвір’я; в ньому вже не пробивалось ані травинки, а все, що там проходило, було ще легковажнішим, ніж діти, і навіть не лишало, як вони, вирізаних на стіні імен.

— Ну, — сказав він сам до себе, — почнемо!

Він написав:

“Мужайтеся, Еммо! Мужайтесь! Я не хочу бути нещастям вашого життя…”

“Зрештою, — подумав Родольф, — це правда: я роблю це в її ж інтересах. Чесно”.

“Чи ви обміркували і зважили як слід ваше рішення? Чи знаєте ви, в яку безодню я міг затягти вас, мій ангеле? Правда ж, ні? Довірливо й нерозважливо ішли ви вперед, вірячи в щастя, в майбутнє… Ох, ми нещасні! Ох, нерозумні!”

Родольф спинився, шукаючи якоїсь поважної причини для відмови.

“Може, написати їй, що я збанкрутував?.. Ні, ні. Та це було б ні до чого. Тоді довелось би через якийсь час починати все спочатку. У таких жінок не питай логіки!”

Він подумав і писав далі:

“Я вас не забуду, повірте мені; я навіки збережу до вас безмежну відданість; але ж рано чи пізно наш запал неминуче прохолов би — така вже доля всього людського. На зміну прийшла б утома, і, хто знає, чи не дізнав би я жорстокої муки — бачити ваше каяття й поділяти його самому, бо не хто, як я, був його причиною? На саму думку про нещастя, що загрожує вам, я мучусь і каюсь, Еммо! Забудьте мене! І навіщо тільки я зустрів вас? І чому ви така прекрасна? Хіба я винен? О боже мій! Ні, ні! Так судилося!”

“Ці слова завжди справляють ефект”, — подумав він.

“Ах, якби ви були однією з тих легковажних жінок, яких так багато на світі, то я міг би, звичайно, з егоїстичних міркувань піти на таку спробу — вона була б тоді безпечна і для вас. Але ж та сама душевна екзальтація, яка становить і ваше зачарування, і причину ваших страждань, — вона й заважає вам, о божественне створіння, зрозуміти всю фальшивість нашого майбутнього становища. Я теж не подумав про це спершу і, не передбачаючи наслідків, спочивав під захистом нашого ідеального щастя, мов у тіні отруйної манцинели”.[60]

“Аби тільки вона не подумала, що я зрікаюся її із скнарості… А втім, байдуже! Так чи сяк, пора кінчати!”

“Світ жорстокий, Еммо. Куди б ми не поїхали, він усюди став би переслідувати нас. Вам довелось би зносити нескромні розпити, наклепи, зневагу, а може, навіть образи. Образи — вам!.. О! Адже я хотів би, щоб ви сиділи на троні! Адже я ношу з собою думку про вас, як талісман. Я іду. Куди? Я й сам не знаю, мій розум шаліє… Прощайте! Не згадуйте мене лихом! Не забувайте нещасливця, який утратив вас. Навчіть вашу дитину поминати моє ім’я в молитвах”.

Полум’я двох свічок тремтіло. Родольф устав, зачинив вікно і сів знову за стіл.

“Здається, все сказано. Ага! Треба ще одне додати, а то, чого доброго, знов буде чіплятись”.

“Коли ви прочитаєте ці сумні рядки, я буду далеко. Я наважився тікати якнайшвидше, щоб не піддатися спокусі знову бачити вас. Треба переборювати слабість! Я ще вернуся, і, можливо, колись ми з вами будемо спокійнісінько згадувати наше минуле кохання. Прощайте!”

І він написав іще одно останнє прощання — цим разом уже не “прощайте”, а двома словами — “прощай ти!” Йому здалось, що це в нього вийшло дуже “стильно”.

— А як же тепер підписатись? — завагався він. — “Відданий вам…” Не те… Може, “Ваш друг”? Воно. Так і напишемо:

“Ваш друг”

Він перечитав листа, і лишився задоволений.

“Бідолашна! — думав він розчулено. — Вона вважатиме мене за бездушний камінь… Треба б тут капнути на папір слізку-другу, та що вдієш — я не вмію плакати”.

І, наливши в склянку води, Родольф умочив пальця і струснув із нього на листа буйну краплю, від якої чорнило взялося блідою плямою; потім став шукати, чим би запечатати листа, й натрапив на печатку з девізом “Amor nel cor”.

“Не зовсім пасує до обставин… Ну, та нічого?”

Потім він викурив три люльки і пішов спати.

Назавтра, вставши з ліжка коло другої години (таки добряче заспав!), Родольф велів нарвати кошик абрикосів. Під спід, у виноградному листі, він поклав своє послання і тут же наказав наймитові Жірару передати все це обережно пані Боварі. Він часто вдавався до такого способу листування, посилаючи фрукти або дичину, як до пори року.

— Якщо вона спитає про мене, — навчав він, — скажеш, що я виїхав. Кошика неодмінно віддай їй самій, у власні руки… Ну, пішов, та гляди ж мені!..

Жірар одягнув нову блузу, обв’язав кошика хусткою і, важко ступаючи своїми грубими, підкованими черевиками, попрямував спроквола до Йонвіля.

Коли він прийшов, пані Боварі разом з Фелісіте перебирала на кухонному столі білизну.

— Ось, — сказав наймит. — Це вам від пана.

Якесь недобре передчуття охопило Емму. Шукаючи дрібняків у кишені, вона розгублено дивилась на селянина, а той і собі поглядав на неї остовпіло, не розуміючи, як можна схвилюватись від такого гостинця. Нарешті він пішов. Але в кухні лишалась Фелісіте. Емма не могла більше витримати. Вона побігла в залу, нібито віднести абрикоси, перекинула кошика, розрила листя, знайшла листа, розпечатала й побігла з ним до своєї кімнати така перелякана, ніби за її спиною палала жахлива пожежа.

Але в кімнаті вона побачила Шарля; він говорив щось до неї, вона нічого не чула й пішла далі по сходах, задихана, розгублена і наче п’яна, не випускаючи з рук цього страшного аркуша паперу, що ляскав у її пальцях, як шматок бляхи. На третьому поверсі вона спинилась перед зачиненими дверима до горища.

Вона хотіла заспокоїтись. Згадала про лист. Треба дочитати його — і страшно. Та й де? Адже її можуть побачити.

“Ні! — зважилась вона нарешті. — Тут буде добре”.

Тоді штовхнула двері й увійшла.

Розпечений шиферний дах пашів важкою спекою; задуха давила за горло й стискала скроні. Емма насилу добралась до замкненої мансарди, відсунула засув, і сліпуче світло хлюпнуло їй назустріч.

Перед нею, за покрівлями будинків, аж до самого обрію тяглися поля. Внизу лежала безлюдна міська площа; виблискував кременистий брук, непорушно завмерли на дахах флюгери; з рогу вулиці, з нижнього поверху, чути було якесь верескливе чергикання. То Біне працював на своєму токарному верстаті.

Емма притулилась до стінки в амбразурі мансарди й стала перечитувати листа з лихим усміхом. Але чим напруженіше вона вдумувалась у нього, тим дужче мішалось їй усе в голові. Вона бачила Родольфа, чула його, обіймала його; серце калатало в неї в грудях, наче таран, усе частіше, все більш переривчасто. Погляд її нестямно блукав, їй хотілося, щоб уся земля запалася. Треба кінчати з усім цим… Що її стримує? Адже вона вільна!

І вона подалася вперед, вона вже поглянула на брук, повторюючи про себе:

“Ну ж бо! Ну!”

Блискучий промінь світла, що підіймався знизу прямо на неї, ніби тягнув у безодню всю вагу її тіла. Їй здавалось, що площа коливається і йде вгору по стінах, а підлогу перехилило в один бік, як корабель під час хитавиці. Емма стояла на самому краєчку, майже перевісившись униз, а навколо хвилював неосяжний простір, її немов заливала вже небесна синява, в бездумній голові ходив напругий вітер, — треба лише подолати останній підсвідомий опір… А токарний верстат чергикав без угаву, ніби кликав її сердитим голосом.

— Жінко! Жінко! — гукав Шарль.

Вона спинилась.

— Де ти там? Ходи сюди.

На думку, що вона ледве уникла смерті, Емма трохи не зомліла від жаху. Вона заплющила очі й здригнулась: хтось торкнув її за рукав. Це була Фелісіте.

— Пані, суп на столі. Пан чекає на вас.

І довелося зійти вниз! Довелося сісти до столу!

Емма спробувала їсти, але їжа не йшла на душу. Тоді розгорнула серветку, ніби хотіла подивитись, як вона заштопана, — і справді почала була рахувати нитки. І раптом згадала про лист. Невже вона його загубила? Де його шукати? Але її знемогла така душевна втома, що вона не спромоглася навіть знайти якусь приключку, щоб устати з-за столу. Потім на неї напав страх: вона боялась Шарля; він, певно, все вже знає! І справді, він якось чудно промовив:

— Значить, ми вже не скоро побачимо пана Родольфа.

— Хто тобі сказав? — аж кинулась Емма.

— Хто мені сказав? — відповів Шарль, трохи здивований її різким тоном. — Жірар. Я зустрів його оце біля “Французької кав’ярні”. Пан Родольф уже поїхав або зараз має виїжджати.

Емма хлипнула.

— А що ж тут дивного? Він завжди отак час від часу виїжджає кудись погуляти. А чом би й ні? Сказано, чоловік при грошах, та ще й не жонатий… Взагалі він уміє добре бавитись, наш друг. Гульвіса! Пан Ланглуа розповідав мені…

Але тут увійшла служниця, і він замовкнув з пристойності.

Фелісіте зібрала в кошик порозкидані на етажерці абрикоси. Шарль, не помічаючи, як спаленіла Емма, велів подати їх, узяв тут же одного й надкусив.

— О, знаменито! — сказав він. — Ось на, покуштуй!

І простягнув їй кошика; вона тихенько відштовхнула його руку.

— Ні, ти тільки понюхай! Оце аромат! — не вгавав він, знову підсовуючи кошика до Емми.

— Мені душно! — вигукнула Емма, зірвавшись з місця. Але зусиллям волі вона поборола спазми в горлі й промовила: — Уже пройшло, нічого… Це все нерви! Сідай, їж.

Вона боялась, що її почнуть розпитувати, ходитимуть за нею, і вона так і не зможе лишитись на самоті.

Шарль послухався і взявся знову до абрикосів; кісточки він випльовував собі в руку, а потім складав на тарілці.

Раптом по площі промайнуло швидкою риссю синє тильбюрі. Емма скрикнула і впала навзнак, як мертва.

Справа в тому, що після довгих міркувань Родольф вирішив поїхати до Руана. Але з маєтку Ла Юшетт до Бюші можна було добратись тільки Йонвільським шляхом, що він і змушений був зробити. Емма впізнала його в світлі ліхтарів, що блискавкою розпанахали темряву.

Почувши метушню в домі, прибіг аптекар. Стіл з усім посудом був перекинутий: соус, печеня, ножі, сільниця, олійниця — усе валялось долі. Шарль кликав на поміч, перелякана Берта плакала, а Фелісіте тремтячими руками розшнуровувала панію, в якої корчилось усе тіло.

— Побіжу до лабораторії, — сказав аптекар, — принесу ароматичного оцту.

А коли Емма, нюхнувши з флакона, розплющила очі, Оме сказав:

— Я знав, що допоможе. Воно й мертвого підніме.

— Скажи що-небудь! — благав Шарль. — Скажи що-небудь! Отямся! Це я, твій Шарль, я люблю тебе! Ти впізнаєш мене? Дивись, ось твоя дочка. Поцілуй її…

Дівчинка простягала рученята до матері, хотіла обняти її за шию. Але Емма відвернулася й промовила уривчастим голосом:

— Не треба… нікого!

І знову знепритомніла, її віднесли в ліжко.

Вона лежала горілиць, відкривши рота, склепивши повіки, розкинувши руки, бліда й нерухома, ніби виліплена з воску. З очей у неї бігли сльози, поволі стікаючи на подушку двома патьоками.

Шарль стояв у глибині алькова, а поруч з ним аптекар — мовчазний і зосереджений, як і годиться у таких серйозних випадках.

— Заспокойтеся, — штовхнув він Шарля під лікоть, — здається, пароксизм уже минувся.

— Так, нехай тепер спочине трохи, — відповів Шарль, дивлячись на сонну жінку. — Бідна моя! Біднесенька!.. Знову занедужала…

Тоді Оме почав розпитувати, як це все сталося. Шарль відповів, що її схопило якось раптово, коли вона їла абрикоси.

— Цікаво! — мовив аптекар. — Але можливо, що саме абрикоси й викликали млість! Адже є натури, надзвичайно подразливі на деякі запахи. Коли хочете, це прекрасна проблема, яку слід вивчати і з патологічного, і з фізіологічного боку. Попи аж надто добре знають усю важливість подібних явищ: недарма вони завжди користуються під час своїх церемоній ароматичними речовинами! Цим вони забивають памороки й викликають екстатичний стан, що, зрештою, досить легко досягається у осіб слабішої статі: вони багато тендітніші за чоловіків. Відомі випадки, коли жінки умлівали від запаху паленого рогу, свіжого хліба…

— Тихіше, не збудіть її! — прошепотів Боварі.

– І таким аномаліям підлягають не лише люди, — провадив аптекар, — але й тварини. Вам, я гадаю, відомо, як збудливо діє на породу котів рослина nepeta cataria, звана в просторіччі “котячою м’ятою”. З другого боку, я вам можу навести інший приклад, за автентичність якого ручуся. Бріду, один із моїх давніх товаришів, що держить зараз аптеку на вулиці Мальпалю, має собаку, який корчиться в конвульсіях, коли йому підносять нюхнути з табакерки. Він часто проробляє з ним цей дослід при друзях на дачі в Буа-Гійом. Хто б міг подумати, що звичайний собі чхальний засіб може викликати такі болісні реакції в організмі чотириногого! Надзвичайно цікаво, правда?

— Так, так, — відповів Шарль, не слухаючи його.

— Ці явища говорять про те, — вів далі аптекар, усміхаючись із виразом блаженного самовдоволення, — що розлади нервової системи можуть набирати найрізноманітніших форм. Що ж до пані Боварі, то, правду кажучи, вона на мене віддавна справляла враження людини з гіпертрофованою чутливістю. Саме через це, друже мій, я б вам не радив вдаватись до тих хвалених ліків, які діють нібито симптоматично, а по суті шкодять самому організмові. Ні, ні, не зловживайте отими медикаментами! Головне — режим! Ну, там іще всякі засоби заспокійливі, пом’якшувальні, усолоджувальні. А потім, чи не здається вам, що слід би застосувати методи психічного впливу?

— Як? Які саме? — спитав Шарль.

— Ба! В цьому-то все й питання. That is the question, як писалося цими днями в газеті.

Раптом Емма кинулася з криком:

— А лист! А лист?

Шарль і Оме гадали, що вона марить. Коло півночі справді почалось маячіння: у Емми було запалення мозку.

На протязі сорока трьох днів Шарль не відходив від неї. Він кинув усю практику і ні на хвилину не прилягав спати — все рахував у неї пульс, прикладав їй гірчичники й холодні компреси. Він посилав Жюстена по лід у Нефшатель; по дорозі лід розтавав, і доводилось їхати вдруге. Він запросив на консультацію пана Каніве, викликав із Руана доктора Ларів’єра, свого вчителя. Він був просто у відчаї. Найдужче лякала його цілковита апатія Емми: вона нічого не говорила, нічого не чула і навіть, здавалось, зовсім не страждала, ніби її тіло й душа знайшли нарешті спокій по всіх тривогах і муках.

Близько середини жовтня вона могла вже сидіти в постелі, притулившися спиною до подушок. Шарль аж заплакав, коли вона вперше з’їла тартинку з варенням. Сили повертались до неї; вона вже вставала по обіді на кілька годин, а одного дня, відчувши себе здоровішою, пройшлася по саду, тримаючись за руку чоловіка. На доріжках майже не видно було піску за опалим листям; вона йшла помалу, хляпаючи пантофлями, і кволо посміхалася, спираючись плечем на Шарля.

Так вони зайшли в кінець саду, аж до самої тераси. Вона випросталася з зусиллям, прикрила очі рукою і подивилася в далечінь. Але на обрії видно було тільки, як куриться над горбами сизий дим від осінньої пожежі трав.

— Ти стомишся, серденько, — сказав Боварі.

І він потихеньку повів її в альтанку.

— Сядь тут на лавочку, тобі полегшає.

— Ні, ні, не тут, тільки не тут, — заперечила вона кволим голосом.

У неї запаморочилось у голові, а ввечері їй знову стало гірше, причому хвороба набула якогось більш непевного і більш ускладненого характеру. То її кололо в серці, то в грудях, то в голові, то в руках і в ногах; з’явилася блювота — Шарль боявся побачити в цьому перші симптоми рака.

Крім усього іншого, бідолаху непокоїла ще й грошова скрута…

XIV

Перш за все він не знав, як розрахуватися з Оме за всі забрані в нього медикаменти, і хоч він, як лікар, міг би й не платити за них, проте червонів на згадку про ці невідшкодовані послуги. Потім — видатки по господарству зросли неймовірно, відколи куховарка стала вести його. На Шарля градом сипалися рахунки; постачальники ремствували; особливо насідав Лере. У самий розпал Емминої хвороби він скористався з нагоди, щоб прибільшити свій рахунок, і мерщій приніс плащ, саквояж, аж дві валізи — замість однієї — і ще силу інших речей. Даремно Шарль відмагався, говорячи, що йому нічого того не треба; крамар зухвало відповів, що всі речі були замовлені і він не візьме їх назад. До того ж не слід, мовляв, дратувати пані Боварі під час її видужування; нехай доктор краще розміркує; а ні — він скоріше в суд подасть, ніж відмовиться від своїх прав і забере назад товари. Шарль наказав усе-таки віднести речі в крамницю Лере, але Фелісіте забула, а він сам за іншими турботами випустив з уваги цю справу. Лере знову повів атаку, і, всіляко маневруючи, то просьбою, то грозьбою, він таки домігся того, що Шарль підписав векселя терміном на шість місяців. Підписав — і тут же подумав: а що, якби позичити у Лере тисячу франків? Намагаючись приховати збентеження, він спитав у крамаря, чи не може він йому позичити на рік таку суму за які завгодно проценти. Лере збігав у свою крамницю, приніс гроші і продиктував нового векселя, яким Боварі зобов’язувався заплатити на його вимогу першого вересня наступного року суму в тисячу сімдесят франків, що разом з попередніми сто вісімдесятьма становило рівно тисячу двісті п’ятдесят.

Отже, позичаючи гроші з шести процентів плюс чверть процента за комісію і заробляючи на товарах добру третину, Лере розраховував одержати в рік сто тридцять франків прибутку. Крім того, він сподівався, що на цьому діло не стане, що векселі не будуть вчасно оплачені і продовжаться — тоді його любі грошики, відгодувавшись у лікаря, як на доброму курорті, через якийсь час повернуться до нього такими кругленькими й повненькими, що і в мішок не потовпляться.

А втім, йому взагалі в усьому щастило. Він дістав підряд на постачання сидру для нефшательської лікарні; пан Гійомен обіцяв йому акції грюменільських торфорозробок; крім того, він мріяв завести нове диліжансове сполучення між Аргеєм і Руаном: воно, безперечно, дуже скоро витіснить оту таратайку з “Золотого лева”. Його диліжанси їздитимуть швидше, братимуть більше вантажу й коштуватимуть дешевше; таким чином, уся йонвільська торгівля потрапить йому в руки.

Шарль часто замислювався над тим, звідки дістати на той рік стільки грошей. Він розкидав думками туди й сюди: може, звернутися до батька, може, продати щось? Але батько його й слухати не захоче, а продавати, власне, і не було чого. Ці труднощі розросталися в його уяві до неймовірних розмірів, і він будь-що намагався прогнати з голови всякі думки про такі прикрі речі. Він докоряв собі, що за грошовими справами забуває Емму, ніби всі його помисли мусили нероздільно належати цій жінці і подумати хоч на часинку про якусь іншу річ — значило вкрасти щось у неї.

Зима того року була сувора. Емма видужувала надто повільно. Коли була гарна погода, її пересували у кріслі до вікна, що виходило на площу, бо сад їй тепер спротивився, і жалюзі з того боку були завжди спущені. Вона веліла Шарлю продати коня, — те, що вона раніш любила, було їй тепер немиле. Здавалось, усі її думки обмежувались лише турботою про саму себе. Часто, лежачи в ліжку, вона трохи перекушувала, потім дзвонила служниці, розпитувала її про свої декокти або й просто так балакала з нею. Сніг, що лежав на ринковому навісі, кидав у кімнату білий нерухомий відсвіт; потім пішли дощі. І щодня Емма з якимсь неспокоєм чекала незмінного повторення дрібних подій, які, зрештою, її зовсім не обходили. Найзначнішою з них було вечірнє прибуття “Ластівки”. Тоді чути було, як гукає щось трактирниця, як відповідають їй чиїсь голоси, і в темряві зіркою блищав ліхтар Іполита — конюх розбирав валізи на брезентовому верху диліжанса. Шарль приходив додому опівдні і через деякий час знов ішов до хворих; потім Емма їла бульйон, а надвечір, годині о п’ятій, верталися зі школи учні. Вони човгали по тротуару дерев’яними черевиками і всі, як один, по черзі ляскали лінійками по прогоничах віконниць.

В таку саме пору її відвідував абат Бурнізьєн. Він розпитував її про здоров’я, розповідав новини і в легких, благодушних, не позбавлених цікавості балачках навертав її до релігії. Еммі досить було побачити його сутану, як вона вже почувала себе краще.

Одного разу, в самому розпалі хвороби, їй здалося, що вже починається агонія, і вона забажала причаститися. І поки в кімнаті йшли готування до таїнства, поки влаштовувано вівтар із заваленого ліками комода, поки Фелісіте розкидала по підлозі жоржини, — Емма відчувала, ніби її осіняє якась могутня сила, що визволяє її від усіх болещів, усіх вражень і почуттів. Її неначе невагома плоть була позбавлена всяких думок, вона входила в нове життя. Еммі здавалося, що вся її істота, злинаючи до бога, розливається в неземній любові, як димом розвіюється в повітрі запалений ладан. Постіль окропили свяченою водою; кюре вийняв з дароносиці білу проскурку; і, умліваючи від небесної радості, Емма потягнулася губами до тіла господнього. Навколо неї світлими хмарками хвилювали завіси алькова, а проміння двох свічок, що палали на комоді, видавалось їй сліпучим вінцем вічної слави. Емма опустила голову на подушку, і марилось їй — вона чує в неоміряному просторі солодкі звуки серафічних арф і бачить у лазуровому небі, на золотому престолі, у гроні праведників з зеленим пальмовим віттям, самого Бога-отця у всій його величі й потузі. На його знак вогнекрилі ангели злітали на землю, щоб підняти Емму на небо в своїх обіймах.

Це осяйне видіння залишилося в її пам’яті найчарівнішою згадкою і мрією; і ось тепер вона намагалася знову зазнати цього відчуття, яке відтоді леліло в ній, — нехай без первісної проймаючої сили, зате з тією ж глибокою солодкістю. Душа її, катована гординею, спочила нарешті в християнській покорі, і, втішаючись власною слабістю, Емма споглядала в собі те знищення волі, те смирення, що повинно було вивести її на путь благодаті. То, значить, крім земного щастя, існує й вище блаженство, інша любов, вища від минущої любові, — любов безмежна, безконечна, вічно ростуща! Серед інших оманливих надій Еммі відкрився стан непорочної чистоти, коли душа витає над землею, зливаючися з небом. Емма теж прагнула до цього, їй хотілося стати святою. Вона накупила собі чоток, пообвішувалась ладанками; вона мріяла повісити у себе в спальні над узголів’ям обсаджений смарагдами ковчежик з мощами і щовечора цілувати його.

Кюре надзвичайно радів таким настроям, хоч і вважав, що надто палка Еммина побожність може завести її на манівці єресі і всяких надмірностей. Не розуміючись сам до ладу на цих питаннях, оскільки вони виходили за певні межі, він написав пану Буляру, книгареві його превелебності, прохаючи його прислати щось варте уваги для одної розумної особи жіночої статі. З такою байдужістю, ніби йшлося про відправку залізних виробів для негрів, книгар напакував йому без розбору всякої ходової на той час душеспасенної літератури. Тут були і невеличкі катехізиси, і пишномовні памфлети в дусі пана де Местра[61], і всілякі солодкаві романи в рожевих палітурках, компоновані семінарськими трубадурами або розкаяними “синіми панчохами”. Тут були такі твори, як “Схаменіться”, “Світська людина біля ніг діви Марії, написав пан де ***, різних орденів кавалер”, “Помилки Вольтера, книга для юнаків” і таке інше.

Пані Боварі взагалі не досягла ще достатньої виразності мислей, щоб узятись серйозно до будь-якої справи; крім того, вона надто жадібно накинулась на це читання. Приписи культу викликали в ній протест; різні полемічні твори відштовхували її тією запеклістю, з якою вони переслідували невідомих їй людей; а приправлені релігією “мирські” оповідання справили на неї враження такого повного незнання життя, що саме вони непомітно відхиляли її від тих істин, ствердження яких вона шукала. Проте вона уперто продовжувала читати, і коли книжка випадала їй з рук, вона уявляла себе у владі найбільш витонченої католицької меланхолії, якої може зазнати тільки найвеличніша душа.

А пам’ять про Родольфа сховалася в неї десь у глибині серця і спочивала там, величніша й нерухоміша за мумію фараона в підземному саркофазі. Від цього набальзамованого великого кохання точився ніжний аромат, що проникав усюди і проймав собою ту атмосферу непорочності, в якій хотіла тепер жити Емма. Стаючи навколішки до молитви на своєму готичному ослінчику, вона посилала до господа ті самі голубливі слова, які шепотіла колись коханцеві в запалі гріховної пристрасті. Вона хотіла запалитися поривом віри, але втіха так і не сходила з небес, і вона підводилася, стомлена фізично і з щемливим відчуттям якоїсь величезної облуди. Емма вважала, що ці даремні зусилля поставляться їй колись у заслугу, і в своїй гордовитій побожності рівняла себе з тими вельможними дамами старосвітчини, про славу яких вона мріяла колись над портретом мадемуазель де Лавальєр і які, велично волочачи за собою розшиті шлейфи своїх пишних суконь, усамітнювались від світу і виливали біля стіп Христових гіркі жалі зранених у суєті житейській сердець.

Тоді вона вся віддалась надмірній доброчинності. Вона шила одіж для убогих, посилала дрова породіллям, а одного разу Шарль, прийшовши на обід, застав на кухні за юшкою якихось трьох волоцюг. Вона знову забрала додому дочку, — під час її хвороби Шарль віддав був дитину до мамки. Вона вирішила сама навчити її читати, і хоч як вередувала Берта, мати не гнівалась. Це була навмисна покора, безумовне всепрощення. Про що б Емма не говорила, вона вдавалась до молитовних виразів. У дівчинки вона питала:

— Ну як, перестав уже животик, моє янголятко?

Пані Боварі-старша тепер уже не знала, до чого й прискіпатись, — от хіба що не похваляла тієї манії возитися з кофтами для сиріток, коли в домі і своя білизна не латана. Але бабуся так уже намучилась від родинних сварок, що тепер відпочивала душею в цій спокійній господі. Щоб не бачити блюзнірських вчинків чоловіка, який на страсну п’ятницю міг на зло уминати перед нею ковбасу, вона навіть прожила тут до кінця великодніх свят.

Крім товариства свекрухи, яка підкріпляла її в добрих намірах прямотою своїх суджень та поважною поведінкою, Емма майже щодня зустрічалася і з іншими особами. Це були пані Ланглуа, пані Карон, пані Дюбрей, пані Тюваш і — акуратно від двох до п’яти — завжди зичлива до неї пані Оме, яка ніколи не вірила ніяким поговорам на свою сусідку. Відвідували її й аптекареві діти — їх приводив Жюстен. Зайшовши разом з ними в спальню, він мовчки й нерухомо стояв біля дверей. Часто навіть пані Боварі, не помічаючи його присутності, заходжувалась коло свого туалету. Починала з того, що виймала з зачіски гребінь і рвучко стріпувала головою; побачивши вперше всю цю зливу волосся, що ринула чорними хвилями мало не до самих п’ят, бідний підліток застиг у благоговійному подиві, ніби прозирнувши зненацька у якийсь новий, небувало розкішний світ.

Емма, звичайно, не помічала того німого захвату, того несміливого обожування. Вона й не підозрювала, що кохання, яке зникло з її життя, трепетало тут, біля неї, під цією грубою полотняною сорочкою, в серці юнака, відкритому чарам її вроди. Та й до всього іншого вона ставилась тепер байдуже, з дивними суперечностями в манерах: слова були такі лагідні, а погляди такі гордовиті, що годі було відрізнити в них егоїзм від доброти і зіпсутість від чесноти. Одного вечора, наприклад, вона розгнівалась на Фелісіте, яка відпрошувалась із дому, досить незграбно шукаючи приключок; а потім несподівано спитала:

— Ти його любиш, значить?

І, не чекаючи відповіді від засоромленої служниці, додала сумно:

— Ну що ж, іди! Гуляй!

Напровесні вона веліла перекопати весь садок із кінця в кінець, незважаючи на заперечення Шарля. Але він радів, що в неї починає ворушитись хоч якась воля. Воля та стала проявлятися чимраз більше в міру того, як Емма видужувала. Перш за все вона прогнала тітку Ролле, Бертину мамку, що з деякого часу унадилась до них на кухню з двома своїми годованцями і третім вихованцем, який жер, мов не в себе. Потім вона віднадила помалу й сімейство Оме, а далі і всяких інших гостей і навіть до церкви стала вчащати не так ревно, як перше. Аптекар повністю схвалював цю останню зміну і якось сказав їй по-дружньому:

— А я вже думав, що ви хочете приподобитись!

Абат Бурнізьєн заходив щодня, як і раніше, після уроку закону божого. Він волів залишатися на свіжому повітрі, в кущі вертоградній, як він любив називати альтанку. На ту пору приходив додому і Шарль. Вони сиділи деякий час разом і прохолоджувались сидром, п’ючи за повне одужання пані Боварі.

Зовсім недалечко, за стіною тераси, ловив раків Біне. Боварі запрошував його освіжитись — акцизник знаменито вмів відкорковувати пляшки.

— Це робиться таким манером, — говорив він, обводячи самовдоволеним поглядом співрозмовників і навколишній краєвид. — Пляшка ставиться на стіл, потім перерізуються шворки і корок вибивається потроху, легенькими ударами; так відкорковують і зельтерську воду в ресторанах.

Але траплялося, що під час цієї показової операції сидр бухав їм усім в обличчя; тоді священик густо реготав і повторював незмінно все той самий дотеп:

— Впадає у вічі висока якість!

Він був, по суті, премилою людиною і навіть нітрохи не обурився, коли аптекар порадив якось Шарлю повезти жінку для розваги в руанський театр послухати славнозвісного тенора Лагарді. Оме здивувався такій байдужості і спитав у кюре, як він дивиться на цю пропозицію. Той заявив, що, на його думку, театр менш небезпечний для моральності, ніж література.

Але аптекар став на захист літератури. Що ж до театру, то його завдання ясне — висміювати передсуди та забобони і веселим жартом навчати доброму життю.

— Castigat ridendo mores[62], пане Бурнізьєн! Візьміть більшість трагедій Вольтера, — вони дуже уміло присмачені філософськими думками, що робить їх справжньою школою моралі й дипломатії для народу.

— А я, — втрутився Біне, — бачив якось п’єсу під назвою “Паризький гамен”[63], де дуже ловко виведено тип старого генерала. Він там дає доброго чосу одному великосвітському шалапутові, що звів з ума дівчину-швачку, яка врешті…

— Безперечно, — провадив своє Оме, — є й погана література, як буває погана аптека, але ж огульне засудження цього найважливішого різновиду красних мистецтв справляє на мене враження нісенітниці, середньовічного мракобісся, відрижки тих страшних часів, коли Галілеїв кидали до в’язниць.

— Я прекрасно знаю, — заперечив кюре, — що бувають хороші книжки, хороші письменники; але, бачите, — оті зборища осіб різної статі у якомусь чарівному приміщенні, прикрашеному великосвітськими розкошами, оті поганські костюми, рум’яна, яскраве освітлення, оті знадливі голоси, — все це кінець кінцем породжує в людині певну духовну розпусту і викликає в ній ниці помисли й гріховні спокуси. Така принаймні думка всіх отців церкви. І нарешті, — докинув він, впадаючи раптом у якийсь містичний тон і мнучи в пучках понюшку табаку, — якщо церква засуджує видовища, значить, її правда, а нам лишається тільки скоритися її установам.

— Дозвольте спитати, — не вгавав аптекар, — за що вона відлучає акторів? Адже був такий час, коли вони відкрито брали участь у релігійних обрядах. Так, прямо в церкві грали такі собі фарси, звані містеріями, в яких часом прикро порушувались закони пристойності.

Священик відповів лише глибоким зітханням, а аптекар вів далі:

— Та і в Біблії, знаєте… є деякі подробиці… пікантні, сказати б… просто-таки слизькі!

І, помітивши роздратований жест абата, похопився:

— А все-таки ви погодитесь, що Біблія — не з тих книжок, які можна давати в руки юнацтву; мені, наприклад, було б неприємно, якби Аталія…

— Та то ж не ми, а протестанти рекомендують усім Біблію! — вигукнув Бурнізьєн, втративши терпець.

— Це не має значення, — заперечив Оме. — Але я дивуюся, як у наш час, у наш просвітній вік, знаходяться люди, які уперто обстоюють заборону духовної розваги, цілком невинної, моральної, а іноді навіть і гігієнічної, — правда ж, докторе?

— Авжеж, — обізвався Шарль якось мляво: чи то він поділяв думку аптекаря, але не хотів нікого образити, чи, може, взагалі не мав власної думки.

Розмова, здавалось, була вичерпана, коли аптекар надумав підпустити наприкінці ще одну шпильку:

— Я зустрічав таких священиків, які перевдягались мирянами і ходили на балет дивитись, як дівчата дриґають ногами.

— Та що ви! — обурився абат.

— Кажу ж вам, що зустрічав таких!

І Оме для більшої виразності проскандував:

— Зу-стрі-чав.

— Ну що ж, коли так — це погане діло, — сказав абат Бурнізьєн, вирішивши терпіти до кінця.

— Еге! Вони ще й не те роблять, туди к бісу! — піддавав жару Оме.

— Добродію!.. — Священик підвівся і так люто блимнув очима, що аптекар не на жарт перелякався.

— Я хотів тільки сказати, — почав він уже лагіднішим тоном, — що найкращим способом навертати душі людські до релігії є терпимість.

— Правда, правда, — погодився товстун, сідаючи знову на місце.

Але сів ненадовго, — через кілька хвилин він уже прощався. Як тільки абат пішов, пан Оме звернувся до Шарля: