— Ну й дурень ти, хлопче! — говорив він. — Несосвітенний дурень! Подумаєш — велике діло, флеботомія! А ще каже — я, я! Верхолаз із тебе хоробрий, за горіхами ти видряпуєшся бог зна як високо, що твоя білка. А тут чим можеш похвалитися? Ти ж, здається, маєш намір присвятити себе фармації. Тебе ж можуть викликати при якійсь серйозній оказії до суду, щоб ти своєю наукою допоміг суддям розібратися у справі. Там треба буде зберігати цілковитий спокій, бути розсудливим і мужньо триматися, інакше всі тебе матимуть за вахлая!
Жюстен мовчав. Аптекар вів далі:
— Чи тебе хто кликав сюди? Вічно ти надокучаєш панові й пані. Крім того, в середу твоя присутність в аптеці більш необхідна, ніж будь-коли. Зараз у нас там чоловік двадцять народу! Я все кинув, турбуючись про твою долю. Ну, давай! Біжи! Чекай мене та гляди за склянками.
Жюстен поправив свій туалет і пішов, а ті, що лишилися, заговорили про млості. У пані Боварі їх ніколи не бувало.
— Для дами це незвичайно! — сказав пан Буланже. — А проте й чоловіки бувають дуже вразливі. Мені довелося якось на дуелі бачити секунданта, що втратив свідомість, як тільки стали заряджати пістолети.
— А я, — промовив аптекар, — можу спокійно дивитися на чужу кров; але досить мені тільки уявити, що кров тече з мене самого, та довше подумати про це, — зразу обіймають млості.
Тим часом пан Буланже відіслав свого конюха і велів йому заспокоїтись, раз уже лікар вдовольнив його забаганку.
— Через цю забаганку я мав приємність познайомитися з вами, — додав він і подивився при цьому на Емму.
Потім він поклав на край стола три франки, недбало вклонився і пішов.
Незабаром він був уже по тім боці річки (туди йшла дорога до Ла Юшетт), і Емма бачила, як він ступав під тополями, час від часу стишуючи крок, ніби в задумі.
“Гарненька! — казав він сам до себе. — Гарненька, що й казати, оця лікарша. Чудові зубки, чорні очі, точені ніжки, а манери — як у парижанки. І звідки вона тут узялася? Де її доп’яв цей чортів телепень?”
Панові Родольфу Буланже було тридцять чотири роки. Брутальний на вдачу і бистрий на розум, він мав чимало любовних пригод і досконало розумівся на жінках. Пані Боварі впала йому в око, — і ось він думав про неї та про її чоловіка.
“По-моєму, він дуже дурний… І набрид їй, це певно. Під нігтями чорно, по три дні не голиться… Поки він їздить по тих хворих, жінка сидить і штопає йому шкарпетки. А як же це нудно! А як би хотілося жити в великому місті, танцювати щовечора польку! Біднесенька! Душа в неї аж бринить за коханням, їй без цього — як рибі без води. Два-три компліменти — і вона буде молитися на тебе. А яка буде ніжна! Розкіш одна!.. Так-то так, але як потім од неї одкараскатись?”
Бачачи в перспективі безліч насолод, він за контрастом пригадав свою нинішню коханку. Це була руанська акторка, він утримував її. Навіть спомини про неї викликали в ньому почуття пересиченості.
“Куди не кинь, — думав він, — пані Боварі багато краща і, головне, багато свіжіша. А та Віржіні щось уже надто розтовстіла. І така противна з своїми ніжностями! А потім — що це в неї за пристрасть до креветок…”
Навкруги не було нікого, і Родольф чув лише мірне шарудіння трави під ногами та сюрчання коників, що причаїлись десь у вівсах; він знов бачив перед собою Емму в кімнаті, в тій самій сукні, і в думках роздягав її.
— Все! Вона буде моя! — скрикнув він, розбиваючи ціпком суху грудку землі.
І негайно став обмірковувати дипломатичний бік цієї справи.
“Де ж із нею зустрічатись? Як це влаштувати? — роздумував він. — Там же той дітвак вічно чіплятиметься за мамину спідницю, а тут іще служниця, чоловік, сусіди — ціла морока з ними. Ні, це забиратиме надто багато часу!”
Але думки не вгавали:
“А очі ж у неї… Гляне — вийме душу. А блідість, блідість яка!.. Страшенно люблю блідих жінок!”
На верхів’ї Аргейського пагорба він остаточно прийняв рішення:
“Аби тільки трапилась нагода. Ну, що ж, зайду до них, пришлю дичини, птиці; як треба буде, то й крові собі пущу; а там заприятелюємо, я запрошу їх до себе…”
— Ох ти, чорт! — вигукнув він уже вголос. — Та в нас же скоро виставка; вона там буде, я її побачу. От і почнемо; візьмуся сміло — то й буде діло.
VIII
Ось і діждалися нарешті тієї виставки. З самого ранку жителі містечка балакали на порогах про готування до цієї урочистої події, фронтон мерії було оздоблено гірляндами плюща, на лузі нап’ято намет для святкового бенкету, а серед площі проти церкви поставлено якусь стару бомбарду — салютувати при в’їзді пана префекта і при оголошенні імен премійованих землеробів. З Бюші прибув загін національної гвардії (у Йонвілі своєї не було) і приєднався до пожежної дружини, якою командував Біне. Комірець у нього був сьогодні ще вищий, ніж завжди; його торс, туго затягнений у тісний мундир, був нерухомо випростаний, ніби вся життєва енергія перемістилася в ноги, які, ритмічно пружинячи, карбували крок. Між акцизником і полковником віддавна йшло суперництво, і, щоб похвалитися муштрою, обидва служаки ганяли — кожен окремо — свої команди по площі. Червоні погони й чорні нагрудники навперемінку марширували туди й сюди, маневрували без краю й без кінця… Зроду ще в Йонвілі не було такого параду! Багато обивателів заздалегідь причепурили свої будинки; з прочинених вікон звисають трикольорові прапори; в шинках повно народу; надворі гарно, сонячно; накрохмалені чепчики біліють, як сніг, золоті хрестики виблискують на сонці, квітчасті хустки барвіють тут і там, відтіняючи своєю строкатістю темну одноманітність сюртуків та синіх блуз. Навколишні фермерки, злазячи з возів, відшпилювали підтикані — щоб не замазалися — пілки спідниць; чоловіки дбали більше про капелюхи й тому накривали їх по дорозі носовичками, один кінчик яких придержувався зубами.
З обох кінців містечка на головну вулицю плавом плив народ, випліскуючись із провулків, із проходів, із домів. Час від часу ляскали клямки дверей — то виходили подивитися на чудасію міщанки в нитяних рукавичках. Найбільше захоплення викликали дві обліплені лампіонами трикутні рами, що стояли обабіч трибуни для начальства; крім того, насупроти чотирьох колон мерії було встромлено чотири тички з прапорцями вгорі. На зеленкуватих полотнищах красувалися золоті написи: на одному — “Торгівля”, на другому — “Землеробство”, на третьому — “Промисловість” і на четвертому — “Мистецтво”.
Але веселощі, які були помітні на всіх обличчях, явно псували настрій трактирниці, пані Лефрансуа. Стоячи на рундучку своєї кухні, вона бурмотіла собі під ніс:
– І вигадають же таке чорті-що! Напнули оту халабуду… Думають, може, що префектові добре буде обідати під наметом? Аякже, це вам не базарний циркач… І таке неподобство вони ще називають — турбуватися про благо краю! Нащо ж хоч було виписувати того кухарчука з Нефшателя? Для кого? Для свинопасів, для харпаків!..
Мимо проходив аптекар. На ньому був чорний фрак, нанкові штани, черевики на бобровому хутрі і, задля такої оказії, — шапокляк.
— Моє шануваннячко! — привітався він. — Але пробачте, я поспішаю.
Вдова спитала куди.
— Вам воно, може, і вдивовижу. Я ж увесь час сиджу в себе в лабораторії, як миша в крупах.
— Яких крупах?
— Та ні ж бо, ні, — пояснив Оме. — Бачите, пані Лефрансуа, я просто хотів сказати, що сиджу весь час дома, рідко коли на світ божий вилажу. Але сьогодні, раз у нас таке діло, треба…
— Ах, і ви туди? — презирливо скривилася вона.
— Туди, а що хіба? — спитав здивований аптекар. — Адже я член консультативної комісії.
Гладка трактирниця видивилася на нього і по якійсь хвилі сказала всміхнувшися:
— Ну, тоді інша річ! Але яке ви маєте відношення до сільського господарства? Хіба ви в ньому щось тямите?
— Чому ж не тямити, тямлю. Адже я фармацевт, сиріч хімік. А хімія, пані Лефрансуа, вивчає, щоб ви знали, молекулярну взаємодію всіх природних тіл, звідки випливає той факт, що в сферу її досліджень входить і все сільське господарство. І справді, склад усяких угноєнь, ферментація різних рідин, аналіз газів і впливи міазмів, — хіба це все не хімія, питаю я вас? Хімія і більш нічого.
Трактирниця мовчала. Оме вів далі:
— Чи не гадаєте ви, що агрономом може бути тільки той, хто сам оре землю та кохає свійську птицю? Е, ні, тут треба передусім знати хімічну структуру відповідних речовин, геологічні поклади, атмосферні явища, властивості ґрунтів, мінералів і вод, консистенцію і капілярність різних тіл і так далі, і тому подібне. Необхідно, крім того, досконало вивчити основи гігієни, щоб правильно організувати спорудження господарчих будівель, догляд за худобою, харчування робітників. Далі, пані Лефрансуа, потрібно розумітися на ботаніці, вміти розрізняти всякі рослини — чи вони корисні, чи шкідливі, чи вони поживні, чи малоцінні, знати, де які сіяти й садити, де які виполювати і знищувати; одне слово, щоб раціонально вести господарство, треба завжди бути в курсі останніх досягнень науки, читати нові брошури й періодичні видання…
Трактирниця не спускала з ока дверей “Французької кав’ярні”, а аптекар не вгавав:
— Дай боже, щоб наші землероби стали хіміками або хоча б краще прислухалися до порад спеціалістів! От і я недавно написав таки чималу роботу, розвідку на сімдесят з чимось сторінок, під назвою: “Про сидр, його виробництво й дію, з деякими новими увагами з цього предмета”, — і надіслав її в Руанське землеробське товариство, за що мав честь бути прийнятим у його члени, по землеробському відділу, секція помології[47]; так от, якби моя праця була опублікована…
Але тут аптекар урвав — надто вже схвильована була пані Лефрансуа!
— Ви тільки подивіться! — сказала вона. — Просто не знаєш, що й думати! Корчма корчмою!
І, знизуючи плечима так, що плетена кофта розтягувалась у неї на грудях, вона показала обома руками на трактир свого конкурента, звідки виривалися веселі співи.
— Ну, та нічого, скоро увірветься бас, — додала вдова. — Не мине й тижня, як буде по всьому.
Оме аж назад подався з великого дива. Вона зійшла з рундучка й зашепотіла йому на вухо:
— Як? Хіба ви не знаєте? Його ж опишуть на тижні! А все то Лере! Доконав його тими векселями…
— Яка жахлива катастрофа! — вигукнув аптекар, що завжди мав готові вирази на всі можливі випадки життя.
Тут трактирниця почала докладно розповідати йому історію, яку вона знала від Теодора, слуги пана Гійомена. Попри всю свою ненависть до Тельє, вона гостро картала Лере. Це такий проноза, така п’явка!
— О! Про вовка помовка, — сказала вона раптом, ось він і сам, на ринку, бачите — кланяється пані Боварі. Вона в зеленому капелюшку, під ручку з паном Буланже.
— Пані Боварі! — вигукнув Оме. — Біжу запропонувати їй свої послуги. Може, вона виявить бажання дістати місце в огорожі, під колонами.
І, не слухаючи тітки Лефрансуа, яка притьмом хотіла договорити йому своє, аптекар швидкими кроками рушив уперед з усмішкою на устах, розсипаючи уклони направо й наліво і широко маючи довгими фалдами чорного фрака.
Родольф помітив його здалеку і прискорив крок, але пані Боварі скоро задихалася; тоді він пішов повільніше і, посміхаючись, сказав їй з грубуватою прямотою:
— Я хотів утекти від цього товстуна, — ну, знаєте, аптекаря.
Емма підштовхнула його ліктем.
“Що б це мало значити?” — думав він і поглядав на неї скоса, ідучи далі.
По її спокійному профілю годі було про щось догадатися. Він чітко вимальовувався на світлі, в овалі капора з палевими стрічками, схожими на листя очерету. Очі її дивилися з-під довгих вигнутих вій прямо вперед і, дарма що були широко розплющені, здавались примруженими — так приливала до тендітної шкіри щік тихо пульсуюча кров. Тонкі ніздрі просвічували рожевим. Голова була ледь схилена на плече, і між губами виднілися перламутрові краєчки зубів.
“Чи вона це на сміх зробила?” — питав себе Родольф.
Але той рух Емми був просто попередженням: майже поруч із ними йшов Лере і час від часу озивався до них, ніби бажаючи зав’язати розмову:
— Сьогодні в нас чудо — не погода! Ніхто дома не всидить. Вітерець зі сходу!
Пані Боварі і Родольф не відповідали йому ні слова, а він, слідкуючи за їх найменшим порухом, підступав усе ближче, підносив руку до капелюха й говорив:
— Прошу?
Дійшовши до кузні, Родольф, замість прямувати шляхом далі до застави, раптом повернув на бічну стежку, ведучи за собою пані Боварі.
— Бувайте здорові, пане Лере! — гукнув він. — До приємної зустрічі!
— Спритно ви його спровадили! — засміялась Емма.
— А навіщо нам хто здався? — мовив він. — Раз уже мені сьогодні випало щастя бути з вами…
Емма почервоніла. Він не доказав фрази й заговорив про те, яка чудесна погода, як гарно ходити по траві. Навкруги росли стокротки.
— Гарненькі квіточки, — озвався знов Родольф. — Тут вистачило б на ворожіння всім закоханим, які тільки є в окрузі.
І додав:
— Може, й собі нарвати? Як ви гадаєте?
— А ви хіба закохані? — спитала Емма, покашлюючи.
— Все може бути, — відповів він.
Потроху луг почав заповнюватись народом, господарки зачіпали перехожих своїми великими парасольками, кошиками та дітлахами. Часто доводилося сходити з дороги, пропускаючи довгу вервечку сільських робітниць у синіх панчохах і низьких черевиках, із срібними перснями на пальцях; від них пахло молоком. Побравшися за руки, вони йшли через увесь луг, від осик аж до намету, де мав відбутися бенкет. Але вже надходив час огляду експонатів, і хлібороби один по одному заходили в загороду — круг, обнесений кілками з вірьовками, як на іподромі.
У загороді, витягтись ламаним рядом нерівних крупів, стояла мордами до бар’єра усяка худоба. Сонні свині повтикалися рилами в землю, мукали телята, бекали вівці; корови, підібгавши ноги, лежали черевом на траві і, поволі ремиґаючи, кліпали важкими повіками, обганяючись од мошви, що дзижчала над ними. Конюхи позакачували рукава й держали за оброть жеребців, що ставали дибки і ржали до кобил, широко роздимаючи ніздрі. Кобили стояли сумирно, витягнувши шию з обвислою гривою, а лошата лежали поруч у холодочку або підбігали поссати. Над довгою хвилястою лінією усіх цих збитих докупи тіл де-де маяла на вітрі якась біла грива, витикалися чиїсь гострі роги, мелькали голови людей, що пробігали мимо. Осторонь, кроків за сто від загороди, стояв здоровенний чорний бугай у наморднику, з залізним кільцем у ніздрях, — стояв нерухомо, наче з бронзи литий. Його держав на налигачі якийсь обідраний хлопчина.
Тим часом між двома рядами тварин проходив повагом гурток панів. Вони розглядали кожен експонат і потім радились про щось поміж собою. Один із них, на вигляд найповажніший, робив на ходу якісь нотатки в записнику. То був голова жюрі, пан Дерозере де ла Панвіль. Впізнавши Родольфа, він одразу підійшов до нього і сказав, чемно усміхаючись:
— Як, пане Буланже, ви нас покидаєте?
Родольф запевнив, що він незабаром повернеться. Але тільки-но голова пішов, він промовив до Емми:
– Їй-богу, я лишуся з вами: ваше товариство приємніше.
І, продовжуючи сміятися з виставки, він показав жандармові свого синього запрошувального квитка, щоб вільніше пересуватися, і навіть зупинявся часом перед яким-небудь видатним екземпляром, але пані Боварі не виявляла ні до чого цікавості. Помітивши це, він почав жартувати з йонвільских дам та з їхніх туалетів, попросивши вибачення за недбалість свого власного вбрання. В його костюмі впадала в око та недоладна суміш простоти й вишуканості, яка, на думку банальних людей, має свідчити про ексцентричну поведінку, заплутаність почуттів, тиранічну владу мистецтва і головне — про певну зневагу до суспільних умовностей; все це одних спокушає, а інших дратує. На ньому був сірий демікотоновий жилет, у вирізі якого надималася од вітру батистова сорочка з плісированими манжетами; панталони в широку смужку сягали до кісточок, відкриваючи лаковані черевики з нанковим верхом. Вони так блищали, що в них віддзеркалювалась трава. Заклавши руку в кишеню піджака і збивши набакир солом’яного бриля, Родольф розкидав носками черевиків кінські кізяки.
— А втім, — додав він, — живучи на селі…
— Нічого дарма старатися, — закінчила Емма.
— А так! — підхопив Родольф. — Адже ніхто з цих добрих людей неспроможний навіть оцінити належно крій фрака!
І обоє заговорили про провінційну обмеженість, про те, як вона занапащає життя, губить мрії.
— От і мені, — говорив Родольф, — така туга обіймає серце…
— Вам? — здивувалась Емма. — А я гадала, що ви завжди веселий!
— Це тільки про око: на людях я вмію ховати обличчя під смішливою маскою… А тим часом не раз і не два, дивлячись на кладовище в місячному світлі, я питав самого себе, чи не краще б приєднатися до тих, що спочивають у домовинах…
— Ох! А друзі ж ваші? — спитала Емма. — Ви що, забули?
— Друзі? Які? Хіба вони в мене є? Кому я потрібен?
І з цими словами він злегка присвиснув.
Але тут вони мусили розступитися, даючи дорогу величезній споруді із стільців, яку ніс позаду якийсь чоловік. Він стільки набрав на себе. Що з-під того вантажу видно було лише передки дерев’яних черевиків та пальці розчепірених рук. Це могильник Лестібудуа тягав із церкви стільці для публіки. Невтомно шукаючи все нових джерел зиску, він вирішив у такий спосіб скористатися з виставки, і його вигадка увінчалась повним успіхом — від клієнтів не було відбою. Усім було жарко, і селяни просто з рук виривали один в одного ці стільці, сидіння яких пропахли ладаном; відкидаючись на закапані воском грубі спинки, вони відчували до них якусь побожну пошану.
Пані Боварі знову взяла Родольфа під лікоть, і він говорив далі, ніби сам до себе:
— Так! Багато чого мені не вистачає! Вічно сам-один… Ах, якби в мене була в житті мета, якби я зустрів на своєму шляху якусь щиру душу… Тоді енергія забила б у мені джерелом, тоді не страшно було б мені ні тучі, ні грому, тоді я гори перевернув би!
— А мені все-таки здається, — сказала Емма, — що вам нічого нарікати на долю.
— Ви так гадаєте? — спитав Родольф.
— Бачите… — знову заговорила вона, — ви вільні… — Вона трохи завагалась. — Багаті…
— Не глузуйте з мене, — відповів він.
Емма стала присягатись, що вона й не думала глузувати, коли раптом ударили з гармати, і всі кинулися наввипередки до містечка. Але виявилось, що це була фальшива тривога. Пана префекта й досі не було, і члени жюрі не знали, що робити, — чи починати засідання, чи почекати ще.
Нарешті на краю площі з’явилось велике наймане ландо, запряжене двома худющими шкапами; кучер у білій шапці шмагав їх люто, що було сили. Біне і слідом за ним полковник ледве встигли подати команду: “До зброї!” Вояки прожогом кинулись до козлів за рушницями, деякі забули навіть про комірці. Але екіпаж високого начальства ніби здогадався про цей переполох, і пара конячин, похитуючись у голоблях, притрюхала помалу до під’їзду мерії якраз у ту мить, коли загін національної гвардії і пожежна команда, карбуючи крок під барабанний дроб, уже розгорталися фронтом…
— На місці! — крикнув Біне.
— Стій! — гаркнув полковник. — Наліво р-р-рівняйсь!
Взяли “на караул”; брязкіт рушниць покотився строєм, наче мідний казанок поскакав по сходах, і приклади гупнули об землю.
Тоді з екіпажа виліз пан у куценькому фраку, гаптованому сріблом, лисий спереду, з зализнями на тімені; його землистого кольору обличчя мало надзвичайно благодушний вигляд. Придивляючись до людей, він мружив свої великі очі з припухлими повіками, задерши вгору гострого носика і посміхаючись запалим ротом. Він упізнав мера по шарфу й повідомив йому, що пан префект не мав змоги приїхати, пославши натомість його, радника префектури, — і ще додав кілька слів вибачення. Тюваш відповів чемними вітаннями, гість заявив, що почуває себе збентеженим; так стояли вони лице в лице, мало не торкаючись лобами, а навколо товпилися члени жюрі, муніципальні радники, почесні громадяни, національна гвардія і публіка. Притискаючи до грудей маленьку чорну трикутку, пан радник усе повторював свої поздоровлення, а Тюваш, зігнувшися в дугу, і собі усміхався, не знаходив слів, заникувався і все запевняв про свою відданість монархії та дякував за честь, яку явили Йонвілю.
Трактирний служник Іполит узяв коні за повід і, припадаючи на криву ногу, повів їх під повітку до “Золотого лева”, де вже зібралося чимало селян подивитись на коляску. Забив барабан, гримнула гармата, знатні гості піднялись один за одним на естраду й посідали в крісла, оббиті червоним утрехтським оксамитом, — їх позичила на свято пані Тюваш.
Усі ці люди були схожі один на одного. Їхні драглисті, ледве присмаглі від сонця обличчя нагадували кольором молодий сидр, густі бакенбарди виступали з цупких комірців, пов’язаних білими краватками з дбайливо розправленими бантами. У всіх жилетки були оксамитові, шалеві; у всіх при годиннику була стрічка з овальною сердоліковою печаткою; усі, сидячи, спиралися обома руками на коліна, обережно розставивши ноги, щоб не м’ялись панталони з недекатованого сукна, які вилискували дужче від шкіри на чоботях.
Позаду, у під’їзді попід колонами, розташувались дами “вищого товариства”, а прості люди стояли або сиділи на стільцях проти естради. Лестібудуа встиг уже перенести сюди з лугу весь запас стільців і ще раз у раз бігав по них до церкви; своєю комерцією він наробив такого розгардіяшу, що нелегко було дотовпитись до східців естради.
— Як на мене, — сказав пан Лере, звертаючись до аптекаря, що проходив саме на своє місце, — тут треба було б поставити дві венеціанські щогли та ще задрапувати їх якоюсь багатою, але строгого стилю матерією — це було б куди як ефектно.
— Авжеж, — відповів Оме. — Але що вдієш! Тут же всім орудував мер, а в цього бідолашного Тюваша смаку не питай. Я б навіть сказав, що в нього нема й заводу того, що зветься артистичним чуттям.
Тим часом Родольф піднявся з пані Боварі на другий поверх мерії, в залу засідань; там нікого не було, і він заявив, що звідси буде дуже добре і зручно дивитися. Він узяв три табуретки, що стояли коло овального столу під бюстом монарха, присунув їх до вікна, і вони сіли поряд.
На естраді заворушились, про щось говорили пошепки, ніби радились. Нарешті пан радник підвівся. Тепер уже було відоме й переходило з уст в уста його прізвище — Льєвен. Перегорнувши свої папери і пильно вглядаючися в них, він почав:
— Шановне панство!
Дозвольте мені насамперед (тобто перше, ніж я почну говорити з вами про властиву мету наших сьогоднішніх зборів, і я певен, що всі ви поділяєте мої почуття), дозвольте мені, кажу, насамперед висловити щиру подяку нашій верховній владі, нашому монархові, панове, нашому володарю, нашому улюбленому королю, який особисто піклується про всебічне процвітання як усієї країни загалом, так і кожного її жителя зокрема, який твердою і водночас мудрою рукою веде державний корабель серед численних небезпек розбурханого моря, уміючи приділяти належну увагу миру й війні, торгівлі й промисловості, сільському господарству і науці та мистецтву.
— Краще буде, — сказав Родольф, — коли я трохи відсунуся назад.
— А то чому? — спитала Емма.
Але саме в цей момент голос радника зазвучав особливо голосно.
— Відійшли в минуле ті часи, панове, — декламував він, — коли громадянські чвари заливали кров’ю площі наших міст, коли власник, негоціант і навіть робітник, засинаючи увечері мирним сном, здригався на саму думку, що він може прокинутися від дзвонів на сполох і криків на ґвалт, коли знахабнілі крамольники своїми підривними гаслами розхитували підвалини…
— Мене можуть побачити знизу, — відповів Родольф, — і тоді доведеться цілих два тижні просити пробачення, а при моїй лихій репутації…
— Ну, ви зводите наклеп на самого себе, — перебила Емма.
— Ні, правда, в мене жахлива репутація, клянуся.
— Але, панове, — вітійствував далі радник, — коли, відвернувшись пам’яттю від цих похмурих картин, я кину оком на сучасний стан нашої прекрасної батьківщини, — що я побачу? Скрізь процвітають торгівля і ремесла; скрізь нові шляхи сполучення, пронизуючи, подібно до нових артерій, організм держави, встановлюють нові зв’язки; відновили свою діяльність наші великі промислові центри, зміцніла релігія всміхається всім серцям; наші порти повніють кораблями, відроджується довіра, і нарешті Франція знову вільно дихає!
— А втім, — додав Родольф, — можливо, з точки зору “світу”, люди й мають рацію.
— Як так? — спитала Емма.
— Ах! — зітхнув Родольф. — Хіба ви не знаєте, що є душі, які завжди страждають? Вони шукають то мрії, то дії, то найчистіших почуттів, то найбезумніших насолод, — і так чоловік вдається в різні фантазії та шаленства…
Тоді Емма подивилася на нього, як на мандрівника, що побував у екзотичних краях, і промовила:
— А ми, бідні жінки, не маємо навіть цієї розваги.
— Невесела це розвага — в ній не знайдеш щастя.
— А хіба воно взагалі буває? — спитала Емма.
— Так, колись воно приходить, — відповів Родольф.
– І ви зрозуміли це, — говорив радник, — ви, хлібороби і сільські робітники; ви, мирні піонери цивілізації; ви, поборники прогресу і моральності! Ви зрозуміли, кажу, що політичні завірюхи жахливіші за атмосферні грози…
— Колись воно таки приходить, — повторив Родольф, — приходить несподівано, коли ти вже зовсім зневірився в ньому. Тоді виднокруги враз ніби ширшають і чується якийсь голос: “Ось воно!” І ти відчуваєш потребу довірити цій людині все своє життя, все віддати, всім пожертвувати! Не треба ніяких освідчень — душа душу розуміє й так. Вони вже бачили одне одного у мріях. (Він дивився при цьому на неї.) Ось він, нарешті, той скарб, якого ви так довго шукали! Ось він, перед вами — блищить, грає, міниться! І все-таки ще сумніваєшся, ще не наважуєшся вірити, ще стоїш засліплений, ніби вийшов з темряви на світло…
Вимовивши ці слова, Родольф довершив їх пантомімою. Він провів рукою по обличчю, ніби в нього запаморочилась голова, потім упустив свою руку на Еммину. Вона забрала свою руку. А радник усе читав:
– І хто здивується цьому, панове? Хіба тільки який-небудь сліпий, що з головою загруз — я не боюся вжити цього виразу, — загруз у болоті забобонів старих часів і зовсім не розуміє духу хліборобського населення. Де, справді, ми можемо знайти більше патріотизму, більше відданості спільній справі — одне слово, більше розуму, ніж на селі? Я маю на увазі, панове, не поверховий розум, не жалюгідні брязкальця бездіяльних голів, але той глибокий і поміркований розум, який передусім і понад усе простує до певної корисної мети, сприяючи тим самим вигоді кожної окремої особи, а значить, і загальному добробуту та могутності держави, що є плодом поваги до законів і неухильного виконання обов’язків…
— Ну, завів, — сказав Родольф. — Все обов’язок та й обов’язок — смерть не люблю цієї балаканини. Щось багато їх розвелося, отих старих йолопів у фланелевих жилетах та святенників із чотками і грілками — вони всім уже вуха протуркали тим “обов’язком”. Обов’язок… А що таке обов’язок? Обов’язок — це почувати велич, кохати красу, а не схилятися перед суспільними умовностями з усіма їхніми мерзотами.
— Одначе… одначе… — заперечила пані Боварі.
— Та ні ж бо! До чого це — повставати проти пристрастей? Хіба є що прекрасніше на світі? Хіба не пристрасті є джерелом героїзму, ентузіазму, поезії, музики, мистецтва, всього-всього?
— Але ж ми мусимо, — сказала Емма, — хоч трохи зважати на думку світу, коритися його моралі.
— Бачите, існують дві моралі, — відповів Родольф. — Є мораль дрібна, умовна, людська, — вона мінлива, повзуча і криклива, як оце збіговище дурнів, що ви бачите перед собою. Але є й інша, вічна мораль — вона сяє навколо нас, як ця чудова природа, вона ясніє над нами, як це погідне блакитне небо.
Пан Льєвен витер губи носовою хусточкою і заговорив знову:
— Чи треба вам, мої панове, доводити корисність сільського господарства? Хто ж задовольняє всі наші потреби? Хто дає нам усе необхідне для існування? Може, не хлібороб? Ні, панове, хлібороб! Це він, засіваючи працьовитою рукою ріллю наших родючих нив, вирощує зерно, яке, будучи роздрібнене й розмелене дотепними пристроями, виходить з них під іменем борошна, а потім перевозиться до міст і потрапляє до пекаря, який і готує з нього їжу, що живить і багатого, і убогого. Не хто ж, як хлібороб, вигодовує на пасовищах численні отари, що дають нам одежу. Що б ми носили, що б ми їли, панове, якби не хлібороб? Та навіщо, панове, ходити далеко за прикладами? Хто з вас не задумувався про те, яку величезну користь маємо ми з тієї скромної істоти, що, прикрашуючи наші пташарні, дає нам водночас пухові подушки для постелі, і сочисте м’ясо для стола, і, на додаток, яйця! Я б ніколи не скінчив своєї промови, якби став докладно перелічувати всі ті розмаїті продукти, які, ніби щедра мати, що обділяє рідних дітей, дарує нам дбайливо оброблена земля. Тут — виноград, там — яблука на сидр, далі — рапс, а он — сир. А льон? Не забувайте про льон, панове! Адже в останні роки льонарство набрало в нас великого значення, і я ще зверну на нього вашу особливу увагу.
Але закликати до уваги не було ніякої потреби — у натовпі й без того всі пороззявляли роти, ніби ковтаючи слова радника. Тюваш, який сидів поруч з ним, слухав, витріщивши очі; пан Дерозере час від часу заплющував очі; а далі, тримаючи між колін свого сина Наполеона, сидів аптекар; щоб не пропустити жодного слова, він приставив до вуха долоню трубкою. Інші члени жюрі схвально покивували головами, поволі опускаючи підборіддя у викот жилета. Під естрадою стояли “вільно” пожежники, спершись на рушниці; один Біне, виструнчившись і відставивши лікоть, тримав шаблю “на караул”. Можливо, він і слухав промовця, але не міг нічого бачити, бо козирок каски зсунувся йому на самий ніс. У його помічника, молодшого сина Тюваша, каска була ще більша, просто-таки величезна; вона хилиталась у нього на голові, і з-під неї стирчав кінчик ситцевої хустки. Юнак лагідно, по-дитячому усміхався з-під козирка, і піт буйними краплями виступав на його блідому обличчі — втішеному, втомленому й сонному.
Площа й будинки навколо неї захрясли народом. Люди обліпили всі вікна і всі двері, а Жюстен так і прикипів біля аптечної вітрини, захопившись незвичайним видовищем.
Дарма що було тихо, голос пана Льєвена губився в повітрі. Долітали тільки окремі уривки фраз, переривані совганням стільців у юрбі; потім ззаду раптом чулося протягле мукання бика або мекання ягнят, що перегукувались із кутка в куток. То пастухи підігнали скотину ближче, і тварини час від часу подавали голос, злизуючи язиком якусь травинку чи листочок, що пристали до морди.
Родольф присунувся до Емми і швидко зашепотів: — Невже вас не обурює ця змова людей? Чи є хоч одне почуття, якого б вони не засуджували? Найблагородніші інстинкти, найчистіші симпатії вони переслідують, обкидають болотом. І якщо двом нещасним душам пощастить нарешті зустрітися, все влаштовано так, щоб вони не могли злитися. Але вони змагатимуть до цього, напружуватимуть свої крила, зватимуть одне одного. Даремні всі перешкоди! Раніше чи пізніше — за півроку а чи за десять літ — кохання таки з’єднає їх, бо так судилося долею, бо вони створені одне для одного.
Він сидів, згорнувши руки на колінах, і, повернувшись обличчям до Емми, пильно дивився на неї. Вона розгляділа в його очах тоненькі золоті промінчики, що снувалися круг чорних зіниць, і навіть чула запах помади від його волосся. Тоді їй стало якось млосно і, чомусь пригадався віконт, з яким вона вальсувала у Воб’єссарі, — від його бороди точився такий же запах ванілі й цитрини; упиваючись ним, вона мимохіть прикрила повіками очі. Та ось вона випросталася на табуретці і побачила вдалині, на обрії, старий диліжанс, — “Ластівка” поволі спускалась по схилу горба Ле, підіймаючи позад себе стовпи куряви. У цій жовтій кареті так часто приїздив до неї Леон; по цій дорозі він поїхав від неї назавжди! Їй примрілося його обличчя в вікні; потім усе змішалося, взялося якоюсь туманною поволокою; їй здавалося, що вона все ще кружляє у вальсі при блиску люстр в обіймах віконта, що Леон десь недалеко, що він зараз прийде… І разом з тим вона весь час відчувала поруч себе голову Родольфа. Солодкість цього відчуття навіяла їй колишні бажання, і, як розвихрені вітром піщинки, вони звивалися смерчем між хвиль тонкого аромату, що сповивав їй душу. Емма широко роздимала ніздрі, вдихаючи свіжі пахощі плюща, який вився по карнизу. Вона зняла рукавички, витерла руки, потім стала обмахуватись хусточкою, і крізь биття крові у скронях їй чувся гомін юрби та голос радника, який все ще харамаркав свою промову.
Він говорив:
— Працюйте й далі! Трудіться й далі! Не зважайте ні на підшепти рутинерів, ні на галас скороспілих експериментаторів! Ненастанно турбуйтеся про меліорацію ґрунтів, про добре угноєння, про плекання племінної худоби: коней і корів, овець і свиней! Нехай ці виставки будуть для вас ніби мирними аренами, де переможець, покидаючи змагання, подає руку переможеному і братається з ним, обнадіюючи його в майбутніх успіхах! А ви, шановні робітники, ви, скромні слуги! Досі жоден уряд не цінував ваших тяжких трудів! Одержуйте ж тепер нагороду за ваші мирні чесноти і будьте певні, що віднині держава дбає про вас, підтримує вас, захищає вас, що держава задовольнить ваші справедливі вимоги і, наскільки це буде можливо, полегшить тягар ваших тяжких жертв.
Виголосивши це, пан Льєвен сів на місце; встав і заговорив пан Дерозере. Промова його була, може, не така кучерява, як у радника, зате відзначалася більш позитивними якостями стилю — більш спеціальними знаннями та більш посутніми міркуваннями. Так, у ній далеко менше місця займали похвали на честь уряду, зате більше уваги приділялося сільському господарству й релігії. Промовець указав на їх взаємозв’язок та на способи, якими вони завжди прислужувались справі цивілізації. Родольф розмовляв з пані Боварі про віщі сни та передчуття, про магнетизм. Сягаючи думкою до колиски людства, пан Дерозере змальовував слухачам ті дикі часи, коли люди, тиняючись по лісових нетрях, живилися жолудями. Потім вони скинули звірині шкури і одяглися в сукно, розорали землю, посадили виноградники. Чи було це справжнім благом, чи не повели ці винаходи за собою більше лиха, ніж добра? Таке питання ставив перед собою пан Дерозере. Від магнетизму Родольф перейшов помалу до спорідненості душ; і, поки пан голова наводив у приклад Цінцінната, що ходив за плугом, Діоклетіана, що садив капусту[48], та китайських імператорів, які засівали на Новий рік свячене зерно, Родольф з’ясовував молодій жінці, що непереможний взаємний потяг двох душ сягає глибоко в їхнє попереднє існування.
— Ось хоч би й ми, — казав він. — Як ми познайомились? Який випадок звів нас докупи? Не інакше, як самі наші природні нахили тягли нас одне до одного, долаючи простір: так дві річки, що стікають по різних схилах, зливаються врешті в одно.
Він схопив Емму за руку; вона її не відняла.
— “За успіхи у вирощуванні цінних культур… — кричав голова.
— Наприклад, тоді, коли я прийшов до вас уперше…
— …панові Бізе з Кенкампуа…
— …чи я знав, що супроводжуватиму вас сьогодні?
— …сімдесят франків!”
— Сто разів я збирався іти звідси, а проте пішов за вами, залишився з вами…
— “За угноєння…
— …як залишусь і сьогодні, і завтра, і на всі дні, і… на все життя.
— …панові Карону з Аргея — золота медаль!”
— Бо ніколи, ні в чийому товаристві я не знаходив такого всевладного зачарування…
— “Панові Бену із Жіврі-Сен-Мартен!
– І тому спогади про вас назавжди залишаться в моїй душі.
— За барана-мериноса…”
— Але ви забудете мене, я промайну в вашому житті, як тінь.
— “Панові Бело із Нотр-Дам…”
— О ні! Якесь місце я все-таки займу у ваших думках, у вашому житті!
— “За розведення племінних свиней приз ділиться ех aequo[49] між панами Лееріссе та Кюлламбуром: шістдесят франків!”
Родольф тиснув руку Еммі й відчував, що долоня її горить і тріпочеться, як спіймана горлиця, що рветься на волю; але тут — чи вона намагалась випручатись, чи хотіла відповісти на його потиск, — досить, що вона поворушила пальцями.
— О, дякую вам! — скрикнув він. — Ви не відштовхуєте мене! Щира душа! Ви розумієте, що я весь ваш! Дайте мені дивитись на вас, дозвольте мені милуватись вами!
Вітер вдерся крізь вікно, і сукно на столі почало жужмитися; а внизу, на площі, у всіх селянок затріпотіли оборки високих чепчиків, ніби метелики білими крильми.
— “За використання макухи…” — читав далі голова. Він квапився:
— “За застосовування фламандських добрив… за вирощування льону… за осушування ґрунту при довготерміновій оренді… за службу в хазяїна…”
Родольф мовчав. Вони дивились одне на одного, їхні снажні уста тремтіли від жаги; їхні пальці сплелися в томливій знемозі.
— “Катерині-Нікезі-Елізабеті Леру із Сассето-Лагер’єр за п’ятдесятчотирирічну службу на одній фермі — срібна медаль вартістю двадцять п’ять франків!”
— Де ж Катерина Леру? — перепитав радник.
Вона не виходила. По юрбі перекотився шепіт:
— Та йди вже!
— Не туди!
— Ліворуч!
— Не бійся!
— Тю, дурна!
— Та де ж вона, кінець кінцем? — закричав Тюваш.
— Ось! Осьдечки!
— То нехай підійде.
Тоді на естраду несміливо вийшла низенька бабуся — якась ніби скорчена у своїй убогій одежині. Вона була запнута широким синім фартухом і взута в грубі дерев’яні черевики. Худе обличчя, облямоване чепчиком без оборки, взялося дрібними зморшками, як печене яблуко, а з рукавів червоної кофти виглядали довгі руки з вузлуватими суглобами. Від гризючого пороху на токах, від їдкої золи в жлукті, від масної овечої шерсті її руки так зашкарубли, порепалися, огрубіли, що здавалися брудними, дарма що бабуся довго полоскала їх у чистій воді; натруджені ненастанною роботою пальці весь час були розчепірені, ніби смиренно свідчили про всі перебуті поневіряння. У виразі її обличчя була якась чернича суворість. Ані сум, ані розчуленість не пом’якшували її байдужого погляду. Возившись постійно із свійськими тваринами, бабуся набралася од них німоти і спокою. Уперше на віку потрапила оце вона в таке багатолюдне товариство, і, налякана в глибині душі всіма цими прапорами, барабанами, панами в чорних фраках і орденом радника, вона стояла нерухомо, не знаючи, чи їй підходити, чи втікати, не розуміючи, чого підштовхує її юрба, чого всміхаються їй члени жюрі. Так стояло перед квітучими буржуа це живе півстоліття рабства.
— Підійдіть, шановна Катерино-Нікезо-Елізабето Леру! — сказав пан радник, узявши з рук голови список премійованих.
І, поглядаючи то на папір, то на стареньку, він усе повторював батьківським голосом:
— Підійдіть, підійдіть!
— Та чи ви глуха, чи що? — сказав Тюваш, підскакуючи в кріслі.
І став кричати їй над саме вухо:
— За п’ятдесятчотирирічну службу! Срібна медаль! Двадцять п’ять франків! Вам, вам!
Одержавши нарешті свою медаль, стара почала її розглядати. Тоді по її обличчю розлилась блаженна усмішка, і, сходячи з естради, вона пробурмотіла:
— Віддам оце нашому панотцю, нехай відправить за мене службу божу.
— Який фанатизм! — вигукнув аптекар, нахилившись до нотаріуса.
Засідання скінчилось, юрба розійшлась; всі промови були виголошені, і все знову стало на свої місця, все пішло по-старому: хазяїни знову лаяли наймитів, а ті взялися бити тварин — байдужих тріумфаторів, що верталися до своїх хлівів з зеленими вінками на рогах.
Тим часом національні гвардійці, настромивши на багнети булки, піднялись на другий поверх мерії; попереду йшов батальйонний барабанщик з повним кошиком пляшок. Пані Боварі взяла Родольфа під руку, він провів її додому, вони попрощалися коло дверей; потім він пішов погуляти перед бенкетом на лузі.
Бенкет був шумливий, погано влаштований і тягся довго; запрошені сиділи так тісно, що ледве могли рухати ліктями, а вузенькі дошки, що правили за лави, мало не ламались під їхньою вагою. Усі їли дуже багато. Кожен намагався повністю винагородити себе за внесений пай. Всі впріли, піт заливав обличчя; біляста пара, ніби осінній ранковий туман над річкою, снувалась над столом поміж висячих ламп. Родольф притулився спиною до коленкорового полотнища і так задумався про Емму, що нічого не чув. Позаду нього служники складали стосами на траві немиті тарілки; сусіди озивалися до нього — він їм не відповідав; йому підливали вина, а в думках його панувала тиша, хоч навколо було гамірно. Він пригадував усе, що вона говорила, він бачив форму її губ; її лице, ніби в магічному свічаді, світилося на бляхах ківерів; стіни намету спадали згортками її сукні, а на обрії майбуття низався нескінченний разок любовних днів.
Він ще раз побачив її увечері, під час ілюмінації, але вона була з чоловіком, пані Оме і аптекарем, який, страшенно турбуючись з приводу небезпек від невибухлих ракет, раз у раз відлучався від компанії і бігав зі своїми порадами до Біне.
Все піротехнічне приладдя, прислане панові Тювашу, зберігалося задля безпеки у нього в погребі, тому порох відсирів і не займався, а головний номер — дракон, що кусає себе за хвіст, — зовсім не вийшов. Вряди-годи спалахувала яка-небудь нещасна римська свічка; тоді в натовпі лунали голосні крики й виск жінок, яких лоскотали в темряві. Емма мовчки пригорталася до плеча Шарля і, закинувши голову, спостерігала за мерехтливими смужками ракет на тлі чорного неба. Родольф дивився на неї при світлі лампіонів.
Незабаром лампіони погасли один по одному. На небі засяяли зорі. Бризнуло кілька крапель дощу. Емма накинула на голову косинку.
В цю хвилину з воріт трактиру викотилась коляска радника. Кучер був п’яний і одразу почав куняти. Здалеку було видно, як над верхом, поміж ліхтарями, коливається його масивна постать разом із кузовом, що підкидався на ресорах.
— Я вважаю, — сказав аптекар, — що слід би вживати суворих заходів проти пиятики. Як на мене, я вивішував би щотижня біля дверей мерії на спеціальному щиті прізвища всіх тих, що за цей період отруювали себе алкоголем. А потім, з точки зору статистики, це становило б своєрідний літопис, до якого можна було б звертатися по довідки… Але даруйте…
І він кинувся до капітана.
Той ішов уже додому, скучивши за своїм токарним верстатом.
— Може б, ви все-таки послали когось із своїх людей, — сказав він йому, — або й самі сходили…
— Дайте мені спокій, — відповів акцизник, — нічого там не станеться.
— Можете бути спокійні, — сказав аптекар, наздогнавши своїх друзів. — Пан Біне запевнив мене, що вжито всіх заходів. Жодна іскорка не прохопиться, помпи повні водою. Ходімо вже спати.
— Та час уже, час, — промовила пані Оме, позіхаючи на ввесь рот. — А проте, що не кажіть, гарна випала днина нам на сьогоднішнє свято.
Родольф повторив потихеньку і з ніжним поглядом:
— Так, гарна, дуже гарна!
Вони попрощались і розійшлися.
Через два дні в “Руанському маяку” була надрукована велика стаття, присвячена виставці. Оме написав її експромтом наступного ранку:
“Звідки ці прапори, ці квітки, ці гірлянди? Куди рине ця юрба, ніби шалені хвилі розбурханого моря під повінню тропічного сонця, що заливає жаром наші лани?”
Потім він перейшов до становища селян. Звичайно, уряд робить багато чого, але цього ще не досить. “Сміліше! — звертався він до нього. — Тут потрібні тисячі реформ; здійснімо ж їх!” Потім, говорячи про приїзд радника, він не забув ні “войовничого вигляду нашої міліції”, ні “наших бадьорих селянок”, ні лисих стариганів, цих патріархів, що вшанували свято своєю присутністю, — “останніх ветеранів наших безсмертних фаланг, що відчули, як у них стрепенулося серце при мужньому гуку барабанів”. Він згадав і про себе, назвавши своє прізвище одним із перших у списку членів жюрі і додавши примітку, що пан Оме, аптекар, надіслав у Землеробське товариство доповідну записку про виготовлення сидру. Дійшовши до вручення медалей, він у дифірамбічних виразах змальовував радість нагороджених: “Батько цілував сина, брат брата, чоловік жінку. Не один з почуттям гордості показував свою скромну медаль, і, звичайно, повернувшись додому до своєї дорогої господині, він зі сльозами повісить її на вбогу стіну своєї хатини”.
“Близько шостої години головні учасники торжества зійшлися на учту, влаштовану на лужку в саду пана Льєжара. Учта відбулася в найтеплішій, найсердечнішій атмосфері. Були проголошені тости: паном Льєвеном — за монарха; паном Тювашем — за префекта; паном Дерозере — за сільське господарство; паном Оме — за промисловість і мистецтво, цих двох рідних сестер; паном Лепліше — за меліорацію… Увечері небо раптом розцвіло блискучим фейерверком. Це був справжній калейдоскоп, якась чарівна оперна декорація, і в ці хвилини наше містечко ніби перенеслося в чудесний фантастичний світ “Тисяча і одної ночі””.
“Зауважимо, що жоден інцидент не порушив цього родинного свята”.
На закінчення він додав:
“Усіма була помічена відсутність духівництва. У ризницях, очевидно, прогрес розуміють трохи інакше. Ну що ж, вольному воля, панове Лойоли[50]!”
IX
Минуло півтора місяця. Родольф не приходив. Нарешті, одного вечора він таки з’явився.
Ще на другий день після виставки він вирішив:
“Не треба йти туди надто рано. Це була б помилка”.
А десь наприкінці тижня він вирядився на полювання. Після полювання він гадав, що тепер іти вже пізно, але потім розміркував інакше:
“Якщо вона покохала мене з першого дня, то від нетерпіння побачитись зі мною її любов ще дужче розгориться. Тож почекаймо ще трохи”.
І він зрозумів, що його розрахунок правильний, коли, зайшовши в залу, помітив, як зблідла Емма.
Вона була сама. Вечоріло. Муслінові фіранки на вікнах згущали сутінки, а позолота барометра, на який падав останній сонячний промінь, висявала в дзеркалі між вітами поліпа.
Родольф стояв, а Емма ледве здобулася на слово, щоб відповісти на його привітання.
— Знаєте, — сказав він, — мені все ніколи було. І до того ж хворів.
— Серйозно? — скрикнула вона.
— Та ні, — відповів Родольф, сідаючи біля неї на табуреті, — не те щоб серйозно… Просто не хотів іти до вас.
— Чому?
— Ви не здогадуєтесь?
Він подивився на неї ще раз, але з таким виразом, що вона спаленіла й опустила голову.
— Еммо… — почав він.
— Пане! — промовила вона, злегка відхилившись від нього.
— От бачите, — озвався він журливим тоном, — таки недарма не хотілося мені йти до вас. Ви не дозволяєте мені вимовляти це ім’я, яким повна моя душа і яке вихопилось у мене мимоволі… Пані Боварі!.. Та вас же всі так називають. Зрештою, це навіть не ваше ім’я — це ім’я іншого! — Він повторив: — Іншого! — І затулив обличчя руками. — Так, я думаю про вас весь час… Спомин про вас доводить мене до розпуки! О, пробачте! Я піду… Прощайте! Я пощу далеко… Так далеко, що ви про мене більше ніколи не почуєте… А от… сьогодні… якась невідома сила привела мене до вас! Адже не можна боротись проти неба, не можна встояти проти усмішки ангела. Лишається віддатися у владу прекрасного, чарівного, божественного!
Уперше в житті Емма чула такі речі, і її гордість, як купальниця в гарячій ванні, розніжилась і розімліла від вогню цих слів.
— Але хоч я й не приходив, — провадив він, — хоч я й не міг вас бачити, та я принаймні мав утіху спостерігати за всім, що вас оточує. Ніч у ніч я приходив сюди, дивився на ваш дім, на покрівлю, що виблискувала в місячному сяйві, на дерева в садку, що схилялися вітами над вашим вікном, на маленьку лампу — проблиск світла в темряві ночі. О, ви й не знали, що тут так близько і так далеко од вас є бідний нещасливець…
Емма нахилилась до нього з риданням.
— О, який ви добрий! — промовила вона.
— Ні, я люблю тільки вас, от і все. А ви, мабуть, і не підозрівали цього. Скажіть же мені одне слово! Одне словечко!..
І Родольф непомітно зсунувся з табурета додолу; але тут на кухні почулося цокання дерев’яних черевиків, а двері вітальні — він це помітив раніше — були незачинені.
— Якби ви були такі ласкаві, — промовив він, підводячись, — і задовольнили одне моє бажання.
Він хотів оглянути весь дім. Він хотів узнати все в ньому, і вони вже обоє підвелися, — бо пані Боварі не вбачала в цьому нічого незручного, — коли раптом увійшов Шарль.
— Добрий день, докторе, — привітався Родольф.
Лікар, підлещений цим несподіваним титулом, розточився в компліментах, чим негайно скористався Родольф, щоб набрати звичайного вигляду.
— Знаєте, тут пані Боварі говорила мені про своє здоров’я… — почав він.
Шарль перебив його: він і сам страшенно хвилюється — на жінку знов нападає задишка. Тоді Родольф спитав, чи не корисно було б їй їздити верхи.
— Авжеж! Це чудово, знаменито!.. Блискуча ідея! Ти повинна їздити на прогулянки!
На її заперечення, що в неї нема коня, Родольф запропонував свого. Вона відмовилась, він не став наполягати. Щоб пояснити свій прихід, він розповів, що його конюх, той самий, якому Шарль пускав кров, скаржиться весь час на млості.
— Я заїду подивлюсь, — сказав Боварі.
— Ні, ні, я пришлю його вам сюди. Ми приїдемо разом, так для вас буде зручніше.
— Гаразд! Дякую вам.
І, лишившись сам на сам із дружиною, він спитав у неї:
— А чого це ти відмовилась від люб’язної пропозиції пана Буланже?
Вона зробила незадоволену міну, стала вишукувати тисячі причин і нарешті заявила, що це може здатися декому дивним.
— Подумаєш, велике діло! — обкрутнувся Шарль на одній нозі. — Найважливіше — здоров’я. Даремно ти відмовилась.
— А як же мені їздити верхи, коли в мене нема амазонки?
— То справимо! — відповів чоловік.
Цей аргумент переконав її.
Коли костюм був готовий, Шарль написав панові Буланже, що дружина згодна і що вони розраховують на його люб’язність.
Другого дня під обіди Родольф прибув до дому Шарля з двома верховими кіньми. У одного з них були рожеві помпони на вухах і дамське сідло з замші.
Родольф озув високі м’які чобітки: він був певен, що Емма зроду не бачила такої розкоші. І справді, коли він вибіг на площадку сходів у оксамитовому піджаку і білих трикових рейтузах, Емма була захоплена його костюмом. Вона вже була готова й чекала.
Жюстен вискочив з аптеки, щоб подивитися на неї; аптекар також покинув на якийсь час свій пост. Він засипав пана Буланже порадами:
— Ви ж там обережніше! А то чи довго до біди? У вас, може, баскі коні?
Емма почула над головою якийсь стук: то Фелісіте тарабанила по шибках, забавляючи маленьку Берту. Дитина посилала матері поцілунки рукою; та замахала їй у відповідь ручкою гарапника.
— Приємної забави! — гукав навздогін Оме. — Ви ж там тільки обережніше. Обережніше!
І замахав їм на прощання газетою.
Відчувши під ногами землю після бруку, Еммин кінь рвонув з копита. Родольф скакав поруч. Час від часу супутники перекидалися кількома словами. Трохи пригнувшись вперед, високо тримаючи повід і вільно опустивши праву руку, Емма вся віддалась ритмові руху, що погойдував її у сідлі.
Біля узгір’я Родольф попустив повід; обоє враз кинулися щодуху вперед; а на вершині коні раптом зупинилися, і довга синя вуаль упала Еммі на обличчя.
Був початок жовтня. Над полями стояв туман. На обрії, чіпляючись за силуети пагорбів, снувалася мла; окремі пасма відривалися, линули вгору і, розпливаючись, щезали. Іноді крізь просвіти в хмарах мріли здалека на сонці йонвільські покрівлі, садки понад річкою, двори, мури, дзвіниця. Емма мружила очі, намагаючись знайти свій дім, і ніколи ще це убоге містечко, де вона жила, не видавалось їй таким маленьким. З цієї висоти вся долина уявлялась величезним блідим озером, що курилося парою. Де-не-де темними скелями чорніли купки дерев, а високі ряди тополь, що виступали з туману, здавалися дюнами, нанесеними вітром на берег.
В узбіччі, на галявині, в теплому повітрі між ялинами, колихалося імлисте світло. Рудувата, як тютюновий пил, земля глушила звуки кроків, і коні, ступаючи по ній, розкидали підковами опалі соснові шишки.
Родольф і Емма їхали вздовж узлісся. Емма час від часу відверталася, уникаючи його погляду, і тоді бачила лише виструнчені в ряд стовбури ялин; від їх постійного мелькання у неї аж у голові запаморочилось. Коні хропли. Злегка порипували шкіряні сідла.
В ту мить, коли вони в’їжджали в ліс, виглянуло сонце.
— То бог нас благословляє! — сказав Родольф.
— Ви так гадаєте? — спитала Емма.
– Їдьмо, їдьмо! — гукнув він і цмокнув язиком.
Коні побігли.
Високі придорожні папороті чіплялися в Емминих стременах, Родольф щоразу нахилявся, не спиняючи коня, і висмикував їх звідти. Часом він випереджав Емму, щоб розхилити перед нею віти, і на ходу черкався коліном об її ногу. Небо поголубіло. Листя на деревах не ворушилося. По дорозі попадалися просторі поляни, встелені квітучим вересом; лілові килими чергувалися з заростями дерев, сірими, бурими чи золотими, як до породи. Під кущами раз у раз чувся лопіт крил: галки злітали на дуби з неголосним хрипким кряканням.
Верхівці спішились. Родольф прив’язав коней. Емма пішла вперед замшілою колією.
Але надто довга сукня заважала їй, хоч вона й підсмикнула шлейф, так що Родольф, ідучи слідом, бачив між чорним сукном і чорними ботиками ніжну білу смужку її панчіх, що видавалась йому ніби її голизною.
Емма спинилась.
— Я втомилася, — сказала вона.
— Ну, ще трошечки! — підбадьорював він. — Ще одно зусилля!
Пройшовши ще кроків із сто, вона знову зупинилась; крізь вуаль, що спускалася навскоси з її чоловічого капелюха до пояса, лице її виднілося в голубуватій прозорості; воно ніби плавало в хвилях блакиті.
— Куди ж ми йдемо?
Він не відповідав. Вона уривчасто дихала. Родольф роззирався навкруги, покусуючи вуса.
Вони вийшли на широку галявину, де була вирубана памолодь. Сіли на вивернуте дерево, і Родольф почав говорити їй про своє кохання.
Він не лякав її відразу гучними фразами, а говорив спокійно, поважно, з сумом.
Емма слухала його, схиливши голову, і тихенько ворушила кінчиком ботика тріски на землі.
Але, коли він промовив:
— Хіба тепер у нас з вами не одна доля?
Вона відказала:
— Ні, ні! Ви ж самі знаєте. Це неможливо.
Вона встала й рушила. Він схопив її за руку. Вона спинилась. І, подивившись на нього довгим, голубливим, зволоженим поглядом, швидко сказала:
— Ах, годі про це говорити… Де наші коні? Їдьмо назад.
У нього вирвався жест гніву й досади. Емма повторила:
— Де наші коні? Де коні?
Тоді він, усміхаючись якоюсь чудною усмішкою, пильно дивлячись на Емму і зціпивши зуби, розставив руки й пішов на неї. Вона затремтіла й подалася назад.
— Ой, я боюся, — шепотіла вона. — Не займайте мене, їдьмо додому.
— Ну, що ж, коли так… — відповів він, міняючись на лиці.
І відразу став знову шанобливим, ласкавим і стриманим. Вона подала йому руку, й вони пішли назад.
— Що це вам сталось? — питав він. — Скажіть мені. Я не розберу. Ви, певне, не так мене зрозуміли. В моїй душі ви — як мадонна на п’єдесталі, високому, недосяжному й недоторканному. Але без вас я жити не можу! Мені треба ваших очей, вашого голосу, вашої думки. Будьте мені за друга, за сестру, за ангела!
І, простягнувши руку, він обійняв її за стан. Емма зробила мляву спробу звільнитися. Він усе не пускав її і йшов по стежці.
Але ось вони почули, що їхні коні щипають листя на деревах.
— О, ще хвилечку, — прохав Родольф. — Не їдьмо ще! Побудьмо тут!
І він повів її за собою понад ставком, вкритим ряскою. В очереті причаїлися прив’ялі квітки латаття. Сполохані жаби метнулися з-під їхніх ніг наввистрибки в воду.
— Що я роблю, що я роблю, — говорила Емма. — Слухати вас — це ж безумство.
— Чому?.. Еммо! Еммо!
— Родольфе!.. — промовила протягло молода жінка, схилившися до нього на плече.
Сукно її амазонки чіплялось за оксамит його піджака. Вона відкинула назад голову, її біла шия роздулась від глибокого зітхання, — і, напівнепритомна, вся в сльозах, здригаючись і ховаючи обличчя, вона віддалася.
На землю лягали вечірні тіні; скісне проміння сонця сліпило їй очі, продираючись крізь віття. Круг неї тут і там, на листі й на землі танцювали жмурки світла, ніби скрізь пурхали колібрі й роняли на льоту дрібне пір’я. Стояла глибока тиша; Еммі здавалося, що з дерев точиться щось ніжне та солодке; вона відчула, як знову забилося в неї серце, як кров гарячим струменем шумує в неї в жилах. Та ось до її слуху донісся здалеку, з-над лісу, з горбів, якийсь невиразний протяглий крик, чийсь співучий голос, і вона мовчки стала прислухатись, як він, ніби музика, зливався з останнім бринінням її зворушених нервів. Родольф, з сигарою в зубах, зв’язував порваний повід, підрізаючи кінці кишеньковим ножиком.
Вони поверталися до Йонвіля тією самою дорогою. Ось залишилися на болотистій землі сліди їхніх коней, що йшли поруч, ось ті самі кущі, ті самі камені в траві. Ніщо навкруги них не змінилось, але Еммі здавалося, ніби світ не той став, ніби гори й долини помінялись місцями. Родольф іноді нахилявся до неї, брав її руку й цілував.
Вона була чарівна в сідлі! Тонкий стан випростаний, коліно трохи зігнуте на гриві, лице розчервоніле від свіжого повітря й надвечірнього багрянцю неба.
В’їхавши в містечко, вона загарцювала по бруку. На неї виглядали з вікон.
За обідом Шарль відзначив, що вона виглядає чудово; став розпитувати її за прогулянку, але Емма ніби не чула його слів; вона нерухомо сиділа над тарілкою, спершись ліктями на стіл, освітлений двома свічками.
— Еммо! — озвався Шарль.
— Що?
— Знаєш, сьогодні я заїздив до пана Александра. У нього є стара кобилка, ще зовсім гарна, от тільки що з пролисинами на колінах. Я певен, що її віддадуть за якусь сотню екю… — І додав: — Я подумав навіть, що це буде тобі приємно, і залишив її за собою… купив, коротше кажучи… Добре я зробив, га? Та скажи ж хоч слово!
Емма ствердно кивнула головою… Минуло чверть години, вона спитала:
— Ти сьогодні ввечері ідеш куди-небудь?
– Іду. А що хіба?
— Та я просто так, мій друже.
І, здихавшись його, зразу ж замкнулася у себе в кімнаті.
Спочатку їй ніби шуміло в голові; перед очима мигтіли дерева, дороги, канави, Родольф; вона ще відчувала його обійми, а навколо дрижало листя й шарудів комиш.
Але, поглянувши на себе в дзеркало, вона сама була вражена своїм виглядом. Ніколи ще очі в неї не були такі великі, такі чорні, такі глибокі. Щось невловно тонке світилося на її обличчі, одухотворяючи й преображаючи його.
“У мене є коханець! Коханець!” — бриніло в ній безперестану, і вона відчувала невимовну насолоду від цієї думки, так, ніби до неї вдруге прийшла дівочість. Нарешті й вона зазнає тих радощів кохання, тих захватів щастя, яких уже й не гадала діждати. Вона входила в якийсь казковий край, де все буде пристрастю, жагою, екстазом; вона ширяла в блакитнім безмірі ефіру, перед її зором височіли осяйні вершини почуттів, а буденщина ледве мріла десь унизу, в тіні, в проміжках між цими висотами.
І тоді вона стала пригадувати героїнь прочитаних нею книг, і весь ліричний легіон цих жінок-перелюбниць заспівав у її пам’яті чарівними й ніби рідними голосами. Вона сама неначе живцем прилучалася до цього хору вигаданих істот і сама ставала втіленням вічних мрій своєї молодості; вона впізнавала в собі той самий тип закоханої жінки, якому вона колись так заздрила. Крім того, Емма відчувала втіху задоволеної помсти. Хіба ж вона мало вистраждала? Але тепер вона тріумфувала, і так довго стримувана жага вибухла в ній, прорвалася радісним клекотливим потоком. Вона впивалася нею без докорів сумління, без тривоги, без турботи.
Наступний день приніс нову відраду. Родольф і Емма заприсяглися на вірність одне одному. Вона розповідала про перебуті нею страждання. Він перебивав її поцілунками, а вона, дивлячись на нього крізь опущені вії, знову і знову просила його назвати її на ім’я і повторити, що він її любить. Це було, як і напередодні, в лісі, в покинутому курені селянина, що робив дерев’яні черевики. Курінь був солом’яний, а покрівля така низька, що їм доводилось увесь час нахилятися. Вони сиділи, пригорнувшись одне до одного, на підстілці з сухого листя.
З цього дня вони почали регулярно листуватися — писали одне одному щовечора. Емма відносила своє послання в кінець саду, до річки, і ховала його в розколину тераси. Родольф приходив туди по нього й залишав натомість свого листа, що завжди здавався Еммі надто коротким.
Одного ранку, коли Шарль виїхав з дому до схід сонця, Еммі раптом заманулося негайно побачитися з Родольфом. Вона ж могла збігати в Ла Юшетт, побути там якусь часинку і повернутися в Йонвіль, поки люди повстають. На цю думку в неї аж дух забило від пристрасті — і за кілька хвилин вона вже швидкими кроками йшла, не оглядаючись, по лугу.
Благословлялося на світ. Емма здаля впізнала дім свого коханого: на блідому тлі досвітнього неба різко виділявся двома стрілчастими флюгерами його дах.
За двором ферми стояв флігель; то, напевне, й був панський будинок. Вона ввійшла в нього так, ніби стіни самі розступилися перед нею. Широкі прямі сходи вели в коридор. Емма повернула ручку одних дверей і раптом у глибині кімнати побачила сонного чоловіка. То був Родольф. Емма скрикнула.
— Це ти? Ти! — повторював він. — Як ти сюди потрапила?.. О, ти вся заросилася…
— Я люблю тебе! — відповідала вона, закидаючи руки йому на шию.
Ця перша смілива спроба випала вдало, і тепер щоразу, коли Шарль виїздив рано, Емма нашвидку одягалась і тихцем прокрадалася сходами, що вели до річки.
Але, коли зняли кладку для корів, Еммі доводилось іти попід самими мурами, що тягнулися вздовж річки; берег був слизький; щоб не впасти, вона чіплялася рукою за зів’яле бадилля левкоїв. Потім вона прямувала до ферми навпростець по ріллі, спотикаючись, в’язнучи, замазуючи в землю свої чепурні ботики. На вигоні, боячись биків, вона бігла бігом, аж хустка лопотіла од вітру. Вона приходила задихана, вся рум’яна — від неї пашіло молодою жагою, ароматом буйної зелені й вільного вітру. В цей час Родольф іще спав. Наче весняний ранок вривався до нього в кімнату.
Крізь жовті завіси тихо струмилося м’яке блідаве світло. Примруживши очі, Емма йшла помацки, і краплинки роси, що тремтіли в неї на волоссі, оточували її лице ніби топазовим ореолом. Родольф притягав її до себе, сміючися, і пригортав до серця.
Потім вона оглядала кімнату, висувала шухляди з комодів, розчісувалася його гребінцем і дивилася в його дзеркальце для гоління. Часто вона навіть брала в зуби цибух довгої люльки, що лежала на нічному столику між лимонами й грудочками цукру біля карафки з водою.
Прощання щоразу тривало добрих чверть години. Емма плакала; їй хотілось би ніколи не покидати Родольфа. Її тягла до нього якась необорна сила, і ось одного разу, коли вона знову несподівано з’явилась, він прикро нахмурився.
— Що тобі? — допитувалась Емма. — Ти хворий? Скажи мені.
Кінець кінцем він заявив їй з серйозним виглядом, що її відвідини робляться нерозважливими і що вона компрометує себе.
X
Мало-помалу ці побоювання Родольфа передалися й Еммі. Спершу кохання сп’янило її, і, крім нього, вона ні про що не думала. Але тепер, коли вона не могла жити без нього, вона боялася втратити бодай часточку його, боялась, щоб його ніщо не потривожило. Повертаючись від коханця, вона кидала навколо неспокійні погляди, придивляючись до кожної постаті, що з’являлася на обрії, до кожного селянського віконця, звідки її могли помітити. Аби де почулись чиїсь кроки, брязкіт плуга, — вже вона спинялась, блідіша й тремтливіша, ніж листя тополь, що шаруділи в неї над головою…
Одного ранку, повертаючись додому, вона раптом помітила довгу цівку рушниці, яка, здавалось, націлилася просто в неї. Вона стирчала з невеликої бочки, приваленої сіном, на краю канави. В Еммі все так і похололо, проте вона все ж ішла вперед, коли раптом із бочки вискочив якийсь чоловік, як ото чортики на пружині вискакують з коробки. На ньому були гетри до колін, насунутий на очі кашкет; губи в нього тремтіли й ніс почервонів. То був капітан Віне, який вийшов полювати на диких качок.
— Треба було гукнути здалеку! — закричав він. — Коли бачиш рушницю, завжди слід попередити.
Цим викриком акцизник намагався приховати власний переляк. Справа в тому, що спеціальним розпорядженням префекта заборонялося полювати на диких качок інакше, як із човна, і пан Біне, при всій своїй повазі до законів, виступав тут у ролі правопорушника. Тим-то він і боявся, щоб його, бува, не застукав польовий сторож. Але цей страх лише додавав йому охоти, і, сидячи в бочці, він був у захопленні від своєї щасливої вигадки.
Коли він побачив Емму, у нього мов гора з пліч звалилася; він зразу ж зав’язав розмову:
— А надворі холодненько; вітер питає!
Емма не відповідала. Він вів далі:
— А що це ви сьогодні вийшли спозаранку?
— Та я, — збентежилась Емма, — ходила до мамки, де моя дочка.
— А, так-так… А я ось, бачите, з самого світу сиджу тут, але погодка, як на зло, видалась така, що, мабуть…
— До побачення, пане Біне, — перебила Емма, відвертаючись від нього.
— Моє шанування, добродійко, — відповів він сухо і знову заліз у свою бочку.
Емма уже жалкувала, що так обірвала акцизника. Він, безперечно, почне робити різні, не дуже сприятливі для неї висновки. Не можна було вигадати нічого дурнішого за цю історію з мамкою, бо в Йонвілі всі добре знали, що маленька Боварі вже цілий рік живе при батьках. До того ж у цій околиці ніхто й не жив. Ця дорога вела тільки до Ла Юшетт. Отже, Біне здогадався, куди вона ходила, і мовчати не буде! Ну ясно ж, він усім роздзвонить! І цілий день, до самого вечора, вона мучилась, ламаючи голову над усякими можливими вивертами, а той дурень із мисливською торбиною весь час стояв перед її очима.
Після обіду Шарль, помітивши її стурбований вигляд, запропонував їй піти до Оме, розважитися трохи. І перша людина, яка впала їй у вічі в аптеці, був знову той самий пан Біне! Він стояв перед прилавком, освітлений червоним відблиском лампи, і говорив:
— Дайте мені, будь ласка, пів-унції купоросу.
— Жюстене, — гукнув аптекар, — подай сюди сірчаної кислоти!
І він обернувся до Емми, яка збиралася піднятись до пані Оме:
— Погуляйте тут, не турбуйтеся, вона зараз зійде вниз. Погрійтесь поки що біля грубки… Пробачте… Добрий вечір, докторе! (Аптекар з особливим задоволенням вимовив слово “доктор”, ніби, величаючи так іншого, він і себе частково окривав тим урочистим світлом, що випромінював із себе цей титул…) Та гляди мені, Жюстене, не перекинь ступок! Піди краще принеси сюди кілька стільців із їдальні. Ти ж знаєш, що крісел із вітальні виносити не можна.
І, щоб поставити на місце своє крісло, Оме кинувся з-за прилавка, як раптом Біне попрохав іще пів-унції цукрової кислоти.
— Цукрової кислоти? — перепитав аптекар з презирством. — Не знаю, що це за звір такий. Може, ви хотіли сказати — щавлевої кислоти? Адже так, щавлевої?
Біне пояснив, що йому треба якоїсь їдкої речовини, щоб самому приготувати мазь для чистки різних мисливських знарядь. Емма здригнулась.
— Так, погода справді не дуже-то сприятлива, — зауважив аптекар. — Сирість заїдає.
— А проте, — докинув акцизник із єхидною усмішкою, — дехто дуже добре пристосовується до неї.
Емма почувала, що задихається.
— А потім дайте ще, будь ласка…
“Та коли вже він піде звідси”, — думала вона.
— Пів-унції терпентину і смолки, чотири унції жовтого воску і півтори унції кістяної сажі для чистки лакованої шкіри моєї амуніції.
Аптекар заходився різати віск, коли показалась пані Оме. На руках у неї була Ірма, поряд ішов Наполеон, а позаду Аталія. Вона сіла на оббиту оксамитом лаву біля вікна. Хлопчик виліз на табуретку, а старша сестра крутилася коло коробки з ююбою біля свого татка. Той наливав через лійку флакончики, затикав їх, наліплював ярлички, зав’язував пакетики. В аптеці було тихо — тільки вряди-годи дзенькне важок об шальку терезів та хазяїн скаже кілька слів півголосом, звертаючись до свого учня.
