«Пані Боварі» Частина третя
I
Леон, студіюючи юриспруденцію, частенько заглядав у “Хатину”[66], де мав неабиякий успіх у гризеток: вони казали, що в нього благородний вигляд. Це був цілком пристойний студент: він носив не надто довге і не надто коротке волосся, не процвиндрював першого числа свого тримісячного утримання і був у найкращих стосунках з професорами. Гуляв та ніколи не загулював, — але утримувався не стільки з скромності, скільки з обережності.
Часто, сидячи за книжками в своїй кімнаті або й під липами у Люксембурзькому саду, він випускав із рук свої кодекси і віддавався згадкам про Емму. Але це почуття помалу ослабло, інші бажання заслонили його, хоч і не могли заглушити цілком. Леон іще не зовсім утратив надію — якась невиразна обіцянка щастя мріла йому в майбутньому, вихиляючись золотим плодом з-під листя фантастичного дерева.
Коли він зустрів Емму після трилітньої розлуки, в ньому знову заговорила жага. “Треба, — думав він, — наважитись, нарешті, оволодіти нею”. Несміливості своєї він позбувся потроху в компанії гульвіс і тепер повернувся в провінцію з глибокою зневагою до всіх тих, хто не топтав лакованими черевиками асфальту столичних бульварів. Перед якоюсь парижанкою в мереживах, у салоні якогось прославленого доктора, що має ордени і власний екіпаж, бідний клерк, безперечно, тремтів би, як хлоп’я: але тут, у Руані, перед дружиною цього нікчемного лікарчука він почував себе невимушено й не сумнівався, що справить на неї невідпорне враження. Самовпевненість залежить від того середовища, в якому обертається людина: в бельетажі розмовляють інакше, ніж на мансарді, і багата жінка для охорони своєї чесноти, здається, носить у корсеті всі свої банкові білети, ніби захисний панцир.
Попрощавшися ввечері з подружжям Боварі, Леон пішов за ними назирці; побачивши, що вони спинились у “Червоному хресті”, він повернув додому і цілу ніч обмірковував свій план.
І ось другого дня, близько п’ятої години, він пішов на кухню готелю. В горлі йому щось давило, щоки зблідли, він був повен рішучості — рішучості боягузів, що не спиняються ні перед чим.
— Пан уже поїхав, — сказав йому служник.
Це здалось йому добрим знаком. Він піднявся нагору.
Емма нітрохи не збентежилась, коли він увійшов: навпаки, вона почала просити пробачення, що не сказала йому тоді, де вони спинились.
— А я сам угадав, — зауважив Леон.
— Як це так?
Він став запевняти, що потрапив до неї навмання, по інстинкту. Емма посміхнулась, і Леон, спростовуючи свою недоладну вигадку, сказав, ніби цілий ранок шукав її по всіх готелях.
— То ви все-таки вирішили залишитись? — спитав він.
— Так, — відповіла Емма, — і даремно. Не треба призвичаюватись до недоступних розваг, коли маєш стільки обов’язків…
— О, уявляю собі!..
— Е, ні, вам цього не зрозуміти, ви ж не жінка…
Але і в чоловіків бувають свої гризоти і турботи, — і розмова почалася різними філософськими міркуваннями.
Емма широко розводилась про марність земних почуттів і про вічну самоту, на яку приречене людське серце.
Щоб показати свою чутливість, а може, й підладжуючись мимоволі під її меланхолійний настрій, юнак заявив, що страшенно нудився весь час, відколи став учитись. Всі оті судові справи діють йому на нерви, його тягне до якихось інших занять, а мати просто спокою не дає своїми листами. Обоє почали потроху все точніше визначати причини своїх страждань, і що більше говорили, то дужче запалювались дедалі більшою взаємодовірою. Часом вони замовкали, ніби не наважуючись висловити думку до кінця, і тоді вдавались до багатозначних натяків. Емма не призналась йому, що кохала іншого, а Леон не сказав, що забув її.
Можливо, він тепер і не пам’ятав уже про вечері з кокотками після маскарадів; а вона, напевне, не думала про те, як бігала вранці по росяній траві до дому свого коханця. Гомін міста ледве долинав до них, кімнатка готелю була ніби навмисне така маленька, щоб зблизити їх. Емма, в каніфасовому пеньюарі, сиділа, відкинувшись головою на спинку старого крісла; жовті шпалери створювали позад неї ніби золоте тло; у дзеркалі відбивалось її волосся з білою смужкою прямого проділу; з-під чорних пасом виглядали кінчики вух.
— Але пробачте мені, — сказала врешті вона, — я вам надокучила оцими вічними скаргами…
— О ні, зовсім ні!
— Якби ви знали, — підвела вона вгору свої гарні очі, в яких бриніли сльози, — скільки я передумала, скільки перемріяла!
— А я! Ох, скільки я настраждався! Як часто я виходив з дому і блукав по вулицях, щоб забутися в гомінливій юрбі, але один образ невідступно переслідував мене. У торговця естампами на бульварі є італійська гравюра, що зображує музу. Стоїть вона, задрапована в туніку, і дивиться на місяць; розпущене волосся закосичене незабудками. Якась невідома сила поривала мене до тієї картини, я простоював перед нею годинами… Та муза, — тут голос його затремтів, — скидалася трохи на вас.
Пані Боварі відвернулась, щоб він не помітив посмішки, яка мимохіть спурхнула у неї з уст.
— Часто, — говорив далі Леон, — я писав до вас листи, а потім рвав їх…
Вона мовчала. Він вів далі:
— Часом я уявляв собі, що якийсь випадок зведе нас докупи. Не раз я був готовий упізнати вас у жінці, що виринала з-за рогу вулиці, бігав за всіма фіакрами, коли крізь віконце промайне було шаль або вуалька, схожа на вашу…
Емма вирішила, здавалось, вислухати його до кінця не перебиваючи. Згорнувши руки й опустивши голову, вона дивилась на бантики своїх пантофлів і час від часу перебирала під їх атласом пальцями ніг.
Та ось вона зітхнула:
— Немає, мабуть, у світі нічого гіршого, як нидіти отак, як я, без цілі, без мети… Якби, страждаючи, ми могли допомогти комусь, нас би втішала хоч свідомість самопожертви…
Леон почав розводитись про доброчесність, про обов’язок, про жертовне самозречення — у ньому самому невтоленним огнем палає потреба беззавітного служіння ближньому.
— Мені б так хотілося, — докинула Емма, — стати сестрою-жалібницею.
— На жаль, — зітхнув Леон, — для чоловіків немає такого святого покликання, і я не бачу жодного заняття… Хіба, може, медицина.
Емма знизала плечима й перебила його — вона стала скаржитись на хворобу, що мало не звела її в могилу. Як жаль, що вона тоді не померла — тепер би вже не мучилась… Леон теж мріяв про спокій кладовища, — одного вечора він навіть написав був у заповіті, щоб його накрили в труні гарним килимом з оксамитними берегами, що вона колись йому подарувала. Обоє вони малювали себе такими, якими бажали б бути, і підганяли своє минуле життя під створювані нині ідеали. Зрештою, слово розтягує почуття, як вальцювальний верстат залізний аркуш.
Почувши вигадку про килим, Емма спитала:
— А чому так?
— Чому?
Леон відповів по хвилевому ваганні:
— Бо я вас дуже любив.
І, зрадівши, що найважчий крок зроблено, він крадькома подивився на обличчя Емми.
Так ніби вітер війнув і розмаяв хмари на небі. Її очі, затьмарені журливими думами, враз проясніли; все лице променіло від щастя.
Він чекав. Нарешті вона озвалась:
— А я весь час так і думала…
І тут вони заходились переказувати одне одному всі дрібні події того далекого часу, всі радощі й печалі якого вони перелили щойно в одне слово. Він згадував альтанку з ломиносом, сукні, які Емма тоді носила, обстановку її кімнати, весь її дім.
— А наші любі кактуси? Де вони?
– Їх поморозило в ту зиму.
— Ви знаєте, я часто думав про них. Не раз ввижалися вони мені такими, як тоді, у літні ранки, коли сонце било в жалюзі вікон… і я помічав поміж квітками ваші білі руки.
— Любий друже, — промовила вона і простягла йому руку.
Леон швидко припав до неї поцілунком. Потім, глибоко зітхнувши, провадив далі:
— В ті часи ви були для мене якоюсь невідомою силою, що владно ввійшла в моє життя. Пригадую, зайшов я якось до вас… Та ви вже, мабуть, про те забули?
— Ні, ні, — похопилась вона, — кажіть далі.
— Ви були внизу, в передпокої, і вже збиралися кудись іти, стояли на останній сходинці, — на вас був тоді, як зараз пам’ятаю, капелюшок з голубими квіточками… І ось, без жодного запрошення з вашого боку, я мимоволі пішов слідом за вами. З кожною хвилиною в мені росла свідомість власної дурості, а я все йшов і йшов, не наважуючись супроводжувати вас по-справжньому і не бажаючи розстатися з вами. Коли ви заходили в якусь крамницю, я зупинявся на вулиці, дивився в вікно, як ви знімаєте рукавички і відраховуєте гроші на прилавку. Нарешті ви подзвонили до пані Тюваш, вам відчинили, — і ось за вами грюкнули великі важкі двері, а я залишився перед ними ні в сих ні в тих.
Слухаючи його, пані Боварі дивувалась, як вона постаріла; їй здавалось, ці воскреслі спогади ніби збільшують число прожитих нею років; і все ж їй знову відкривався безмір почувань, і час від часу вона шепотіла, напівзаплющивши очі:
— Це правда… правда… правда…
Усі дзиґарі кварталу Бовуазін, де було повно пансіонів, церков і покинутих особняків, видзвонили восьму годину. Леон і Емма замовкли; але вони пильно дивились одне на одного, і в голові у них гуділо, ніби їхні нерухомі зіниці випромінювали якесь звучання. Вони взялися за руки; минуле й майбутнє, спомини і мрії — все злилося в солодкому забутті. Сутінки згущались по кутках кімнати, на стінах притьмарились яскраві кольори чотирьох естампів, що зображували сцени з “Нельської вежі”[67], з французькими та іспанськими підписами внизу. Крізь фрамугу виднівся між гостроверхими дахами клапоть вечірнього неба.
Емма підвелася, засвітила дві свічки на комоді і сіла знову.
— Так… — промовив Леон.
— Так… — озвалася вона.
Він придумував, як би відновити перервану розмову, коли вона спитала раптом:
— Чому досі мені ще ніхто не говорив про подібні почуття?
Клерк почав гаряче доводити, що рідко хто може оцінити ідеальну натуру. От він — він полюбив її з першого погляду, він просто впадав у розпач на думку про те, якого щастя вони могли б зазнати, якби ласкава доля звела була їх раніше і поєднала навіки.
– І я іноді думала про це, — відповіла вона.
— Чарівна мрія! — прошепотів Леон, обережно перебираючи блакитні торочки її білого пояса. — Хто ж нам заважає здійснити її тепер?
— Ні, друже мій, — заперечила вона. — Я надто стара… Ви надто молоді… Забудьте мене… Вас іще кохатимуть… Кохатимете й ви…
— Не так, як вас! — скрикнув він.
— Дитина, дитина… Будьте ж розважливі. Я вас прошу.
Вона почала переконувати його, що кохання між ними неможливе, що вони повинні, як і досі, не переступати межі братньої дружби.
Чи це говорилось серйозно? Емма й сама не знала: вона упивалась чаром спокуси і воднораз намагалася встояти проти неї. Ніжно дивилась на закоханого юнака і лагідно відводила його тремтячі руки, що несміливо торкались її стану.
— Ах, пробачте, — сказав він, відсуваючись.
Емму охопив якийсь невиразний жах перед цією сором’язливістю, що була для неї небезпечніша від сміливості Родольфа, коли той наближався до неї, розкривши обійми. Ніколи ще жоден мужчина не здавався їй таким вродливим. Все в ньому дихало чарівливою чистотою і щирістю. Він сидів, опустивши віясті повіки. Тендітні щоки пашіли, здавалось їй, жагою, і її необорно тягнуло припасти до них губами. Тоді вона повернулась ніби ненароком до годинника:
— Господи, як уже пізно! Оце забалакались!
Він зрозумів натяк і взявся за капелюха.
— Я навіть про спектакль забула! А бідолаха Боварі на те ж мене й залишив! Я мала йти туди з паном Лормо та його дружиною; вони мешкають на вулиці Гран-Пон.
Таким чином нагоду втрачено: назавтра їй треба вже їхати додому.
— Правда? — спитав Леон.
— Так.
— Але я мушу вас іще раз побачити, — заговорив він знову. — Маю сказати вам…
— Що?
— Одну річ… дуже важливу, дуже поважну… О ні, ви не поїдете, це неможливо… Якби ви знали… Послухайте… Невже ви не зрозуміли мене? Невже ви не здогадалися?..
— А ви ж так красно говорите, — сказала Емма.
— Ах, вам усе жарти… Доволі, доволі! Дайте мені ще раз побачити вас, благаю!.. Один тільки раз… Єдиний разочок!
— Ну, що ж… — Емма затнулась, а потім, ніби схаменувшись, додала: — О, тільки не тут!
— Де завгодно…
— Хочете…
Вона ніби замислилась і враз коротко сказала:
— Завтра об одинадцятій, у соборі.
— Прийду! — вигукнув він і схопив її за руки, але вона випручалась.
Емма встала і стояла, схиливши голову. Несподівано Леон, що стояв позаду, нахилився до неї і припав до її шиї довгим поцілунком.
— Ви збожеволіли… Ви збожеволіли… — Нервовий смішок переривав їй мову, а цілунки сипалися градом.
Заглядаючи через плече в її очі, Леон, здавалося, шукав у них згоди. Але його зустрів погляд, повний крижаної величі.
Він ступив три кроки назад, до виходу. Став на порозі і прошепотів тремтячим голосом:
— До завтра.
Вона кивнула у відповідь головою і, мов пташка, пурхнула в сусідню кімнату.
Увечері Емма написала Леонові довжелезного листа, в якому відмовлялась від побачення: тепер уже всьому кінець, і заради власного щастя вони не повинні більше зустрічатись. Але, запечатавши листа, вона раптом згадала, що не знає Леонової адреси.
“Нічого, віддам завтра сама, — вирішила вона. — Він же прийде”.
Другого дня зранку Леон відчинив вікно, вийшов на балкон і, наспівуючи, вичистив сам свої черевики і покрив їх кілька разів лаком. Він одягнув білі панталони, тонкі шкарпетки і зелений фрак і вилив на носову хусточку ввесь запас своїх парфумів, потім пішов до перукаря, завився і знов розпустив завивку, щоб надати зачісці більше природної елегантності.
“Ще дуже рано”, — подумав він, глянувши в перукарні на годинника з зозулею: була лише дев’ята.
Він продивився старий журнал мод, вийшов у провулок, викурив сигару, пройшовся по кількох вулицях і, вирішивши нарешті, що вже пора, неквапом попрямував до соборної площі.
Був погожий літній ранок. У вітринах ювелірів виблискувало срібло; сонячне проміння, падаючи навскоси на собор, вигравало на пругах сірого каменю; зграйка пташок вилася в голубому небі навколо дзвіничок з ажурними трилисниками; площа повнилася людським гомоном і пахощами квітів, — понад бруком, поміж зеленої рути, котячої м’яти та куросліпу, пишалися троянди, жасмин, гвоздики, нарциси й туберози; посередині журкотів фонтан, і під великими парасолями, серед укладених пірамідами золотавих динь, простоволосі перекупки загортали в папір букетики фіалок.
Леон узяв букет. Це вперше він купував квітки для жінки; коли він вдихав їх аромат, груди його розширились від гордості, ніби цей знак уваги до коханої підносив і його гордість.
Але він боявся, щоб його хто не помітив, і рішуче попростував до церкви.
На порозі лівого порталу, під статуєю “Танцюючої Маріам”[68], стояв воротар: на голові капелюх з плюмажем, при боці шпага, в руці жезл, сам величний, як кардинал, і блискучий, як дароносиця.
Він підійшов до Леона і спитав із тією вкрадливо добродушною посмішкою, яка буває у служителів церкви, коли вони звертаються до дітей:
— Ви, пане, мабуть, не тутешній? Ви, пане, бажаєте оглянути, що є цікавого в соборі?
— Ні, — відповів Леон.
Він обійшов бічні вівтарі, потім знову виглянув на площу. Емми не було. Він піднявся на хори.
У повних кропильницях віддзеркалювався неф з нижньою частиною стрілчастого склепіння та кольорових шиб. Але відсвіти віконного малювання переломлювались на мармурових пругах і слалися барвистим килимом по плитах підлоги. Через три відкритих портали трьома широкими снопами вривалося знадвору сонячне світло. Вряди-годи в глибині церкви пропливав паламар, пригинаючи коліна майже на ходу перед вівтарем, як то роблять побожні люди, коли поспішають. Недвижно звисали зі стелі кришталеві люстри. На хорах блимала срібна лампада; з бічних каплиць, з темрявих закамарків храму долинало час від часу ніби притамоване зітхання, а гуркіт опусканих ґрат гулко відлунював під високим склепінням.
Леон ходив неквапом попід стінами. Ніколи ще життя не здавалось йому таким приємним. Зараз, зараз прийде вона, — зваблива, збентежена, полохливо оглядаючись, чи не стежить хто за нею, — прийде з золотою лорнеткою, в сукні з воланами, в елегантних черевиках, у всьому блиску ще не знаної йому вишуканості, у всьому чарі переможеної чесноти. Церква розкривається перед нею велетенським будуаром, склепіння схиляється, щоб прийняти в сутінках своїх сповідь її кохання, мальовані вітражі блискочуть, щоб осяяти її обличчя, а кадила ось-ось закуряться ладаном, щоб вона з’явилась ангелом в оболоках фіміаму.
