«Пігмаліон» читати повністю онлайн українською мовою текст пʼєси Бернарда Шоу, яка була написана у 1912 році.
«Пігмаліон» читати повністю
«Пігмаліон» Дія перша
Лондон, 11.15 вечора. Щедрий літній дощ ллє як із відра. Тут і там несамовито верещать свистки, якими підкликають таксі. Пішоходи біжать, щоб сховатися під портиком церкви св. Павла (не Ренового собору, а церкви Ініго Джонса, що в Ковент-Гардені, біля овочевого ринку); разом із усіма забігають до прихистку дама з дочкою у вечірніх сукнях. Люди похмуро видивляються на дощову завісу, і тільки один чоловік стоїть спиною до всіх, зосереджено щось занотовуючи у своєму записничку.
Церковний годинник вибиває чверть на дванадцяту.
Дочка (стоячи між двома центральними колонами, ближче до тієї, що з лівого боку від неї). Вже ж мене холод аж до кісток діймає. І що там Фредді так довго робить? Уже цілих двадцять хвилин як пішов!
Мати (стоячи праворуч від дочки). Ну, не двадцять, а менше. Але мав би вже досі піймати нам таксі.
Перехожий (що стоїть праворуч від дами). Пані, він не піймає ніякого таксі аж до пів на дванадцяту, коли вони вже вертатимуться, як порозвозять тих, що вийшли з театру.
Мати. Але ж нам так потрібне таксі! Ми не вистоїмо тут аж до пів на дванадцяту. Це ж гірше нікуди!
Перехожий. Що вдієш, пані, — не я це придумав.
Дочка. Мав би Фредді хоч трошки кебети, то вхопив би таксі ще біля дверей театру.
Мати. Де вже було йому, бідоласі!
Дочка. Люди ж похапали! А він?
Фредді вбігає з дощу, з боку Саутгемптон-стріт, і стає між ними двома, закриваючи мокру парасолю, з якої стікають краплі. Він — молодик двадцяти літ у вечірньому костюмі, штани в нього мокрі вище кісточок.
Дочка. То що, не зловив таксі?
Фредді. Ніде жодного не дістати — ні за гроші, ні за очі хороші.
Мати. Ой, Фредді, мусить бути таксі! Ти ж його, певне, й не шукав як слід.
Дочка. Це нестерпно! Чи ти хочеш, щоб ми самі пішли пошукали?
Фредді. Я ж вам кажу: люди розхапали всі машини. Дощ линув так несподівано, і ніхто не був готовий, і кожному враз украй потрібне стало таксі. Я пробіг туди аж до Чарінг-Кросу і в другий бік мало не до Ладгейтського цирку — і ніде жодного вільного таксі!
Мати. А на Трафальгарську площу ти бігав?
Фредді. І на Трафальгарській нічого не було.
Дочка. Ти справді туди бігав?
Фредді. Я добувся аж до вокзалу на Чарінг-Крос. Чи ви б хотіли, щоб я забіг аж до Гаммерсміту?
Дочка. Та ти ж зовсім не старався!
Мати. І справді, який-бо ти безпорадний, Фредді! Іди ж знов і не вертайся, поки не знайдеш таксі.
Фредді. Тільки даремно вимокну як хлющ.
Дочка. А нам що робити? Стояти цілу ніч отут на вітрі, в самих благеньких сукнях? Самолюбива ж ти свиня…
Фредді. Ну та гаразд — іду вже, йду! (Розкриває парасолю й кидається бігти в напрямку до Странду, але стикається із квіткаркою, що спішить під укриття, і вибиває кошика з її рук. Сліпучий спалах блискавки й зразу ж за ним оглушливий удар грому створюють ніби оркестровий супровід цій події.)
Квіткарка. Ну шо се ти, Хреді! Чо’ ни дивисся, куди ступаїш, любчику?
Фредді. Даруйте! (Вибігає.)
Квіткарка (збираючи розсипані квіти і вкладаючи їх назад до кошика). От маніри! Ди-ва пучечки хвіялок сатоптав у грязюку! (Сідає на цоколь колони й сортує квіти, праворуч від дами. З неї аж ніяк не романтична постать. Їй чи вісімнадцять, чи то двадцять років, не більше. На голові у неї матроський брилик із чорної соломки, який чимало назбирав лондонської пилюки та кіптяви й навряд чи коли чистився. Мишача барва її кіс, либонь, не від природи така — те волосся просить, аж пищить, гарячої води та мила. Непривабливий чорний приталений жакет сягає їй мало не до колін, а ще на ній коричнева спідниця із грубим фартушком. Та найплачевніший вигляд мають у неї черевики. Видно, що вона й старається бути чепурною, як тільки може, але поруч із тими дочкою та матір’ю видається дуже брудною. Вродою ніби й не гірша за них, от тільки врода та занехаяна, і ще ж їй потрібні послуги зубного лікаря.)
Мати. Скажіть, будь ласка, а звідкіля ви знаєте, що мого сина звати Фредді?
Квіткарка. Ой, то це був ваш синок, кажите? Ну, я’би в’ ‘го луче навчили, то ни тікав би він геть, коли россипав квіточки бідній дівчині, а заплатив би за шкоду! Чи ви-и заплатите мені? (Перепрошуєм, але надалі нам доведеться облишити ці відчайдушні спроби відтворити квіткарчину говірку, якої поза межами Лондона ніхто не збагне без спеціальної фонетичної абетки.)
Дочка. І не подумайте платити їй, мамо! Чого захотіла!
Мати. Прошу тебе, Кларо, не борони мені. Маєш ти дрібні гроші?
Дочка. Ні — нічого дрібнішого за шестипенсовика не маю.
Квіткарка (з надією). То я вам його розміняю, добра пані!
Мати (до Клари). Дай мені! (Клара неохоче розлучається з грішми.) Ось! (До дівчини.) Це вам за квіти.
Квіткарка. Щиро дякую вам, пані!
Дочка. Візьміть з неї решту! Воно ж коштує всього пенні за пучечок.
Мати. Притримай-но язика, Кларо! (До дівчини.) Можете не віддавати решти.
Квіткарка. Ой, спасибоньки, пані!
Мати. А зараз скажіть мені: звідкіля ви знаєте ім’я того молодого джентльмена?
Квіткарка. Та не знаю я його!
Мати. Я чула, як ви звернулись до нього на ім’я — Фредді! І не думайте мене обдурити!
Квіткарка (протестуючи). Ніхто й не думає вас обдурювати! Ну сказала на нього Фредді чи там Чарлі — так і ви могли б сказати, коли б говорили до когось чужого й хотіли приподобитися йому.
Дочка. Викинути шестипенсовика на вітер! Хай би вже Фредді знався собі з ким хоче. (Щоб показати обурення, заходить за колону.)
Літній джентльмен — симпатичний тип старого військового — забігає під портик і закриває парасолю, з якої скрапує вода. У нього, як і в Фредді, ноги геть мокрі до кісточок. Він у вечірньому костюмі й легкому пальтечку. Стає на те місце, яке звільнила дочка.
Джентльмен. Ху!
Мати (до джентльмена). Ох, пане, чи є хоч яка ознака, що воно припиняється?
Джентльмен. Де там! Хвилини дві тому полило ще гірше. (Підходить до цоколя поруч того місця, де сидить квіткарка, ставить ногу на цоколь і нахиляється, щоб відкотити холоші штанів.)
Мати. Ох, лишенько! (Засмучено йде за колону до дочки.)
Квіткарка (користуючись близькістю джентльмена, аби заприязнитися з ним). Полило ще гірше — так це признака, що скоро перестане. Тож веселіше, копитане, та купіть квіточку в бідної дівчини!
Джентльмен. Даруйте, але я не маю дріб’язку.
Квіткарка. А я вам розміняю, копитане.
Джентльмен. Розміняєте фунт? Дрібнішого нічого не маю.
Квіткарка. Та що ви! Ох, купіть у мене квіточку, копитане! Я можу розміняти півкрони. Візьміть ось це — за два пенси!
Джентльмен. Не мороч мені голови, будь доброю дівчиною! (Мацає по своїх кишенях.) У мене й справді немає дріб’язку… Стривай: ось тобі три монетки по півпенса, якщо це тебе зарятує. (Відходить до іншої колони.)
Квіткарка (розчаровано, але зміркувавши, що півтора пенса це краще, ніж нічого). Спасибі, пане.
Перехожий (до дівчини). Будь обачна — краще дай йому за це квітку! Там он, у тебе за спиною, стоїть типчик і записує кожнісіньке слово з твоїх уст. (Усі обертаються до чоловіка, який занотовує щось собі в записничку.)
Квіткарка (нажахано зриваючись на рівні ноги). Що я поганого зробила — що заговорила до того пана? Я маю право продавати квіточки де завгодно, аби тільки не стовбичила людям на дорозі. (Впадаючи в істерику.) Я — порядна дівчина, пособіть мені! Я не зачіпала його — тільки просила купити у мене квіточку!
Зчиняється галас. Публіка здебільшого співчуває квіткарці, засуджуючи однак, її надмірну вразливість. Глядачі, котрі старші, розважливіші, поплескують її заспокійливо по плечах, примовляючи: “Ну чого ти голосиш?” — “Хто тебе кривдить?” — “Ніхто тебе не зачепить.” — “І чого кричати?” — “Ну годі-бо!” — “Вгамуйся!” Не такі терплячі велять їй заткнутись, питаються нечемно, чи “всі в неї вдома”. Хто стоїть далі, не знаючи, в чому річ, тиснеться наперед, і галасу стає ще більше від запитань та відповідей на них: “Що за колотнеча?” — “А що вона?” — “А він де?” — “Та там нишпорка її записує!” — “Хто? Оцей?” — “Еге ж, оцей-о… Вимагала грошей у джентльмена”. І таке інше.
Квіткарка (протискаючись до джентльмена, що кричить несамовито). Ой, паночку, скажіть йому, щоб не писав на мене! Ви й не знаєте, що мені од того буде! Вони ж заберуть у мене дозвіл торгувати й виженуть мене на вулицю за те, що ніби чіплялася до мужчин. Вони…
Записувач (виступаючи наперед, праворуч від неї, а решта з’юрмлюється за ним). Ну, годі! Годі, годі! Хто тебе кривдить, ти, дурна дівчино? За кого ти мене маєш?
Перехожий. Все гаразд — він джентльмен: гляньте-но на його чи-ри-вики! (Пояснює записувачеві.) Вона подумала, що ви — поліцайський навушник, пане!
Записувач (із жвавим інтересом). А що таке “поліцайський навушник”?
Перехожий (неспоможний пояснити). Це-е…ну та це поліцайський навушник та й годі! Як іще це назвати? Той, хто винюхує та доносить.
Квіткарка (все ще істерично). Я вам на Біблії присягну: щоб коли хоч словечко…
Записувач (владно, але добродушно). Ну, помовч, помовч. Невже я схожий на полісмена?
Квіткарка (аж ніяк не заспокоївшись). Тоді нащо вам записувати мої слова? Звідкіля мені знати, чи правильно ви мене записали? Ану покажіть, що ви там нашкрябали про мене! (Записувач розкриває свого записника й твердою рукою тримає перед її носом, хоча юрба, намагаючись читати через його плече, напирає, і хтось слабший не встояв би.) Що це? Тут написано якось не так. Я цього не вчитаю!
Записувач. А я вчитаю. (Читає, достеменно відтворюючи її вимову.) “Висиліше, копитане…”
Квіткарка (дуже сприкрено). Це ви того, що я назвала його копитаном ? Я ж не хотіла його скривдити! (До джентльмена.) Ой, паночку, попросіть його не писати на мене ахта за одне те слово! Ви ж…
Джентльмен. Акта? Я нікого не виню й не треба ніякого акта. (До записувача.) Справді, пане, якщо ви — детектив, то вам нічого братись захищати мене від докучливих молодих жінок, поки я не попрошу вас. Адже всі бачили, що дівчина не мала нічого лихого на думці.
Юрба (демонструючи проти поліційної сваволі). Авжеж, усі бачили! Яке вам до неї діло? Нічого пхати носа, куди не слід! Вислужується чоловік! Записує, що люди говорять! Дівчина йому й слова не мовила! А якщо й сказала, то що? Добре мені діло: вже дівчині й від дощу не можна заховатись без того, щоб її не скривдили!.. (І так далі, і таке інше. Найчуліші із заступників відводять квіткарку назад до її місця на цоколі, де вона сідає і силкується погамувати своє хвилювання.)
Перехожий. Ні, він не нишпорка. Просто він із тих, хто всюди пхає свого носа, хай йому абищо! Кажу вам: гляньте на його чи-ри-вики.
Записувач (обернувшись до нього, приязно). А як там поживають усі ваші у Селсі?
Перехожий (підозріло). Хто сказав вам, що мій рід із Селсі?
Записувач. Та не переймайтеся. Бо таки з Селсі. (До квіткарки.) А як це вас занесло так далеко на схід? Ви ж народилися в Ліссон-Грові?
Квіткарка (жахнувшись). Ой, та що поганого в тому, що я вибралася з Ліссон-Грову? Я там жила у такому хліві — свиней і то тримають у кращому приміщенні; а платила по чотири й шість на тиждень! (Плаче.) Ой-бги-бги-бги-ии…
Записувач. Та живіть, де хочете, тільки не зчиняйте ревища.
Джентльмен (до дівчини). Ну тихо, тихо! він тебе не зачепить: ти маєш право жити, де тобі хочеться.
Саркастичний Перехожий (протиснувшись поміж записувачем і джентльменом). Хоч би й у палатах на Парк-Лейні! А я хотів би позмагатися з вами у житловому питанні, саме так!
Квіткарка (поринувши у невеселі роздуми над своїм кошиком, примовляє сама до себе дуже пригнічено). Я хороша дівчина, хороша.
Саркастичний (не звертаючи на неї уваги). Знаєте ви, звідкіля я родом?
Записувач (не роздумуючи). Із Гокстона.
Тут і там хихотіння. Народ непомалу зацікавлюється дійством, яке творить записувач.
Саркастичний (вражено). Ну, хто б подумав! Ви таки всезнайко, хай вам абищо!
Квіткарка (все ще леліючи свою покривджену гордість). Яке в нього право втручатися в мої діла? Аніякого права!
Перехожий (до неї). Звісно, що ніякого. А ти йому так не даруй цього. (До записувача.) Слухайте-но: які такі законні підстави маєте ви знати все про людей, котрі про вас і знать не знають?
Квіткарка. Хай він там балака, що хоче, а мені з ним ніякого гендлю мати не хочеться.
Саркастичний. Атож: скажіть і джентльменові, звідки він, якщо вам охота ще погадати.
Записувач. Челтнем, Гарроу, Кембрідж та Індія.
Джентльмен. Все правильно.
Регіт. Симпатії схиляються на бік записувача. Вигуки: “Вчистив йому як по писаному!” — “Він усе про всіх знає!” — “Чули, як він розказав панові, звідки той походить?” — тощо.
Джентльмен. Чи смію запитати вас, пане: ви цим заробляєте собі на прожиття у мюзик-холі?
Записувач. Я вже подумував про це. Може, колись і цим займуся.
Дощ перестав, і люди з дальшого краю натовпу один по одному розходяться.
Квіткарка (обурена тим, що всі засимпатизували записувачеві). Ніякий він не джентльмен, ні-ні! бідну дівчину ображає!
Дочка (втративши терпець, ліктями пробивається і штовхає джентльмена, який чемно відходить за колону). Де лихий носить нашого Фредді? Я схоплю пневмовнію, як ще хоч хвилину простою на цьому протязі!
Записувач (сам до себе, квапливо занотовуючи її вимову “пневмонії”). Ерлскорт!
Дочка (люто). Прошу вас тримати при собі свої нахабні зауваження!
Записувач. Невже я вимовив це вголос? Просто вихопилось. Прошу пробачення. А ваша матінка, безперечно, з Епсома.
Мати (виходячи наперед і стаючи поміж дочкою і записувачем). Чудеса та й годі! Я виросла в Тлуст-Леді-парку, що біля Епсома.
Записувач (галасливо тішачись). Ха! Ха! Тлуст-Леді-парк! Достобіса колоритна назва! Але даруйте мені… (До дочки.) Вам потрібне таксі, чи не так?
Дочка. Не смійте чіпати мене!
Мати. Ну, Кларочко, прошу тебе! (Дочка на відповідь сердито знизує плечима й погордо відходить геть.) Ми були б такі вдячні вам, пане, коли б ви знайшли для нас таксі! (Записувач дістає з кишені свистка.) Ой, спасибі вам! (Відходить до дочки.)
Записувач пронизливо свистить.
Саркастичний. Бачите? Так я й знав: він просто перевдягнений поліцай!
Перехожий. То не поліційний свисток — то свисток спортивний.
Квіткарка (все ще поглинута своїми ображеними почуттями). Він не має права зазіхати на мою рипутацію! Мені своя рипутація так само дорога, як і першій-ліпшій леді.
Записувач. Чи ви помітили: вже зо дві хвилини, як дощ припинився?
Перехожий. Таки припинився! Чом би не сказати цього зразу? А то ми витратили стільки часу, слухаючи ваше дурне базікання. (Виходить з-під укриття, прямуючи до Странду.)
Саркастичний. А я вам скажу, де ви виросли. Ваш рідний дім — Анвел. Вертайтесь до свого притулку, де всі такі мудрі, як ви.
Записувач (послужливо). Не Анвел, а Ганвел.
Саркастичний (зумисне кривляючись, щоб показати, як по-різному вони розмовляють). Спсибі, пане-вчителю! Ха, ха! Зставайтеся здоровесенькі! (Торкається рукою свого капелюха з підкреслено глузливою шанобливістю і звільна йде геть.)
Квіткарка. Отак страхати людей! А якби на нього отак?
Мати. От уже й вигоднилось, Кларо! Ходімо, прогуляймося до автобуса! (Підібравши свої спідниці вище кісточок, квапливо йде в напрямку до Странду.)
Дочка. А як же таксі… (Мати її вже не чує.) Ох, яка докука! (Сердито йде слідом за матір’ю.)
Всі вже досі порозходились, окрім записувача, джентльмена та квіткарки, що сидить, даючи лад кошикові й стиха нарікаючи на лиху свою долю.
Квіткарка. Бідна я дівчинонька! Як та м’ята при дорозі: хто не йде, той скубне.
Джентльмен (вертаючись на попереднє своє місце ліворуч від записувача). Чи можна вас запитати: як це у вас виходить?
Записувач. Сама фонетика, більш нічого. Сама наука про вимову. Це мій фах і моє улюблене захоплення. Щасливий той, хто може зробити зі свого хобі прожиток! От ви можете відрізнити за наріччям, хто з Ірландії, а хто — з Йоркширу. А я визначаю місце кожної людини в межах шести миль. У Лондоні — в межах двох миль, іноді — двох вулиць.
Квіткарка. І стида він не має, нелюд, боягуз!
Джентльмен. А що, цього вам стає на прожиток?
Записувач. О так, ще й на добрий прожиток! Наш вік — вік вискочнів. Скоробагатьки починають у Кентиш-тауні з вісьмома десятками фунтів на рік і незабаром опиняються на Парк-Лейн із стома тисячами річного прибутку. Хочуть вони позбутися свого Кентиш-тауна і не можуть: видають себе кожнісіньким словом! Я ж можу навчити їх…
Квіткарка. Сікається до бідної дівчини! не твоє мелеться — не бігай з…
Записувач (вибухає). Особо жіночого роду! негайно припини це огидне скигління або пошукай собі прихистку десь під іншим храмом!
Квіткарка (з несмілим викликом). Я маю таке саме право буть тут, як і ви!
Записувач. Створіння, що видає такі гнітючі й поглинаючі звуки, не має права бути хоч би й де — не має права на життя! Затям: ти — людська істота, наділена душею і божественним даром ясного, виразного слова, а твоя рідна мова — це мова Шекспіра, Мільтона та Біблії, тож не курникай тут, неначе хвора голубиця!
Квіткарка (цілковито приголомшена, втягнувши голову в плечі й спідлоба витріщившись на нього із змішаним почуттям зачудування й протесту). Ах-ах-ах-о-о-о-у!
Записувач (знов вихопивши записника з кишені). Господи! Що за звук! (Записує, тоді випростує руку з розгорнутим записником і читає, точно відтворюючи її голосівки). Ах-ах-ах-о-о-о-у!
Квіткарка (розсмішена його лицедійством, сміється мимоволі). А хай йому!
Записувач. Бачите оцю істоту з її вуличною англійщиною? Таж оця англійщина не дасть їй виповзти з канави, поки її й віку. Так от, пане, за три місяці я провів би цю дівчину як герцогиню на садовий прийом до якого-небудь посла. Міг би навіть улаштувати її покоївкою в якоїсь леді чи продавщицею в крамниці, а для цього потрібно краще розмовляти по-англійському.
Квіткарка. Про що це ви?
Записувач. А про те саме — ти, розчавлена капустино, ти, ганьбо шляхетної архітектури цих колон, ти, втілена кривдо англійської мови: я міг би зробити з тебе царицю Савську. (До джентльмена.) Ви повірите в таке?
Джентльмен. Авжеж, повірю. Я сам вивчаю індійські діалекти і…
Записувач (із жвавим зацікавленням). Справді? А чи знайомі ви з полковником Пікерінгом, автором “Санскритського розмовника”?
Джентльмен. Я ж і є полковник Пікерінг. А ви хто?
Записувач. Генрі Гіггінс, автор “Універсальної абетки” Гіггінса.
Джентльмен (з ентузіазмом). Я ж приїхав з Індії, аби познайомитися з вами!
Гіггінс. А я збирався в Індію, аби з вами познайомитися!
Пікерінг. Де ви мешкаєте?
Гіггінс. Вімпол-стріт, 27А. Приходьте до мене завтра.
Пікерінг. Я зупинився в “Карлтоні”. Ходімо зараз зі мною та й погомонімо трохи за вечерею.
Гіггінс. А й справді!
Квіткарка (до Пікерінга, коли той проходить повз неї). Купіть квіточку, ласкавий пане! Мені ж нічим заплатити за квартиру.
Пікерінг. У мене дійсно немає дрібних грошей. Перепрошую. (Іде геть.)
Гіггінс (обурений брехливістю дівчини). Брехуха! Ти ж була сказала, що можеш розміняти півкрони.
Квіткарка (скочивши на ноги, у відчаї). Чи ти цвяхами начинений, ти, колючка?! (Шпурляючи кошика йому під ноги.) Забирай усе це до бісу за шість пенсів!
Годинник на дзвіниці вибиває половину дванадцятої.
Гіггінс (вчуваючи в годинникових ударах глас Божий, що докоряє йому за фарисейський брак милосердя до вбогої). Нагадує! (Урочисто підіймає свого капелюха, тоді кидає жменю монет у кошик і йде слідом за Пікерінгом.)
Квіткарка (дістаючи з кошика півкрони). Ах-оо-уу! (дістаючи два флорини.) Ааах-оо-уу! (Дістаючи ще кілька монет.) Аааааах-оо-уу! (Дістаючи півсоверена.) Ааааааааааах-оо-уу!
Фредді (вискакуючи з таксі). Зловив врешті одне! Егей! (До дівчини.) Де ті дві дами, що тут стояли?
Квіткарка. Пішли на автобус, коли дощ перестав.
Фредді. І зоставили мене з цим таксі! Прокляття!
Квіткарка (величаючись). Не журіться, юначе! Я поїду на ваших таксях додому. (Не йде, а пливе до машини. Водій відводить руку за спину й міцно тримає дверцята, щоб не впустити її. Цілком розуміючи його недовіру, квіткарка показує водієві жменю грошей.) Плата за таксі — дрібничка для мене, Чарлі! (Той осміхається й відчиняє дверцята.) Отак! А куди кошика діти?
Водій. Давай сюди. Два пенси доплати.
Квіткарка. Ні — ще хто-небудь його побачить. (Силоміць запихає кошика в машину й сідає сама, розмовляючи далі вже через віконечко.) До побачення, Фредді!
Фредді (зачудовано підіймаючи капелюха). До побачення!
Водій. Куди ж вам?
Квіткарка. До Бухигнему.
Водій. До якого Букогнему?
Квіткарка. Ти що, не знаєш, де це? В Грін-парку, де живе король! Бувай здоровий, Фредді! Не стовбич, наче я тебе тримаю. Бувай!
Фредді. До побачення! (Йде геть.)
Водій. Слухай! Що ще за Букогнем? Нащо тобі здався Букогнемський палац?
Квіткарка. А нінащо. Але той хлопець не повинен був того знати. Вези мене додому.
Водій. Куди ж це?
Квіткарка. Ейнджел-корт, Друрі-лейн, біля Міклджонової гасової крамнички.
Водій. Оце вже більш схоже на правду, Джуді. (Рушає.)
Подаймося слідом за таксі до входу в Ейнджел-корт — вузьку арочку поміж двох підприємств, одне з яких — Міклджонова гасова крамниця. Тут таксі зупиняється, квіткарка висідає, тягнучи кошика за собою.
Квіткарка. Скільки?
Водій (показуючи на лічильник). Читати вмієш? Шилінг.
Квіткарка. Цілий шилінг за дві хвилини?
Водій. Дві хвилини чи десять — одна плата.
Квіткарка. Ну, як на мене, то це несправедливо.
Водій. Ти коли-небудь їздила в таксі?
Квіткарка (з гідністю). Сотні, тисячі разів, юначе!
Водій (глузуючи з неї). Молодця, Джуді! Бажаю тобі розжитися з того шилінга. Вітання всій родині! Бувай здорова! (Їде геть.)
Квіткарка (почуваючи себе приниженою). Яке нахабство!
Вона підіймає кошика й бреде, насилу переставляючи ноги, до свого помешкання — крихітної кімнатчини, обклеєної хтозна-колишніми шпалерами, що пообвисали у вогких місцях. Розбиту шибку у вікні заклеєно папером. На стіні пришпилено видерті з газет портрет популярного актора й сторінку модних дамських суконь, яких бідній квіткарці з її статками нізащо купити. У вікні висить пташина клітка, але її мешканець давно здох, тож клітка — всього лиш пам’ять про нього.
Оце й усі предмети розкоші, що їх можна тут побачити, а решта — мінімум потреб убогості, менше якого не буває: перехняблене ліжко, де купою лежать усякі укривачки, що дають хоч скількись тепла; застелена ганчіркою скриня, на якій миска й дзбанок, а вище — невеличке дзеркальце; стілець і стіл, що відслужили своє у чиїйсь кухні в передмісті, та ще американський будильник на поличці над каміном, якого не розтоплюють. Кімната освітлюється газовою лампою, в лічильнику-автоматі якої лежить одне пенні. Квартплата — чотири шилінги за тиждень.
Отут квіткарка, хронічно стомлена, але надто схвильована, щоб лягти спати, сідає і починає рахувати нові багатства, мріючи та розмірковуючи, що б його з ними зробити; а тоді в лампі кінчається газ, і це викликає в її душі почуття втіхи: це ж можна вкинути в лічильник іще одне пенні, не шкодуючи за ним. Але цей щедротний настрій аж ніяк не загасив в дівчині гризуче відчуття потреби ощаджати, й вона зметикувала: мріяти й розмірковувати в ліжку буде куди дешевше й тепліше, ніж сидячи на стільці без вогню в кімнаті, хоч і при світлі. Тож вона знімає з себе хустку й спідницю і шпурляє на купу всякої всячини, що править за ковдри. Тоді, дригнувши ногою, другою, скидає туфлі й у всьому, що на ній лишилося, не перевдягаючись, залазить у постіль.
