«Пігмаліон» читати. Бернард Шоу

«Пігмаліон» Дія пʼята

Вітальня місіс Хіггінс. Вона, як і раніше, сидить за письмовим столом. До кімнати входить покоївка.

ПОКОЇВКА (з порога). Містер Генрі, мем, унизу разом із полковником Пікерінгом.

МІСІС ХІГГІНС. Що ж, проведіть їх нагору.

ПОКОЇВКА. Вони зараз користуються телефоном, мем. Здається, телефонують до поліції.

МІСІС ХІГГІНС. Що?!

ПОКОЇВКА (підходячи ближче й стишуючи голос). Містер Генрі дуже збуджений, мем. Я подумала, що краще вас попередити.

МІСІС ХІГГІНС. Якби ви сказали мені, що містер Генрі не збуджений, це було б значно дивніше. Передайте їм, щоб піднялися сюди, коли закінчать із поліцією. Певно, він щось загубив.

ПОКОЇВКА. Так, мем. (Збирається йти.)

МІСІС ХІГГІНС. Підніміться нагору й скажіть міс Дуліттл, що містер Генрі та полковник тут. Попросіть її не спускатися, поки я не покличу.

ПОКОЇВКА. Так, мем. (Покоївка виходить. До кімнати стрімко вривається Хіггінс. Як і сказала покоївка, він украй схвильований.)

ХІГГІНС. Послухай, мамо, тут така чортівня сталася!

МІСІС ХІГГІНС. Так, любий. Доброго ранку. (Він стримує нетерплячість і цілує її. Тим часом покоївка виходить.)

МІСІС ХІГГІНС. Що трапилося?

ХІГГІНС. Еліза втекла.

МІСІС ХІГГІНС (спокійно продовжуючи писати). Мабуть, ти її налякав.

ХІГГІНС. Налякав? Дурниці! Учора ввечері її, як завжди, залишили вимкнути світло й усе таке інше. Але замість того, щоб лягти спати, вона переодяглася й пішла геть. Ліжко навіть не було розстелене. Сьогодні ще до сьомої ранку вона приїхала на кебі по свої речі; а та дурепа місіс Пірс віддала їх їй і не сказала мені жодного слова. Що мені тепер робити?

МІСІС ХІГГІНС. Боюся, Генрі, тобі доведеться обійтися без неї. Дівчина має повне право піти, якщо так вирішила.

ХІГГІНС (розгублено блукаючи кімнатою). Але я нічого не можу знайти. Я не знаю, які в мене призначені зустрічі. Я.. (Входить Пікерінг. Місіс Хіггінс відкладає перо й повертається від письмового столу.)

ПІКЕРІНГ (тисне їй руку). Доброго ранку, місіс Хіггінс. Генрі вже розповів вам? (Сідає на отоманку.)

ХІГГІНС. Що сказав той бовдур-інспектор? Ви запропонували винагороду?

МІСІС ХІГГІНС (підводиться, вражена й обурена). Тільки не кажіть мені, що ви нацькували поліцію на Елізу!

ХІГГІНС. Авжеж. А для чого, по-вашому, існує поліція? Що нам іще залишалося робити? (Сідає в єлизаветинське крісло.)

ПІКЕРІНГ. Інспектор створював безліч перешкод. Мені навіть здалося, що він запідозрив нас у якихось непристойних намірах.

МІСІС ХІГГІНС. Ну, звісно, запідозрив. А чого ви чекали? Яке ви мали право звертатися до поліції й називати ім’я дівчини так, ніби вона злодійка, загублена парасолька чи якась річ? Просто неймовірно! (Вона знову сідає, глибоко обурена.)

ХІГГІНС. Але ж ми хочемо її знайти.

ПІКЕРІНГ. Ми не можемо просто так дозволити їй зникнути, місіс Хіггінс. Що нам було робити?

МІСІС ХІГГІНС. У вас обох не більше здорового глузду, ніж у двох малих дітей. Та чому ж… (До кімнати входить покоївка й перериває розмову.)

ПОКОЇВКА. Містере Генрі, якийсь джентльмен дуже наполегливо хоче вас бачити. Його направили сюди з Вімпол-стріт.

ХІГГІНС. Ох, ще цього бракувало! Зараз я нікого не можу приймати. Хто це?

ПОКОЇВКА. Містер Дуліттл, сер.

ПІКЕРІНГ. Дуліттл? Ви маєте на увазі сміттяра?

ПОКОЇВКА. Сміттяра? О ні, сер. Джентльмена.

ХІГГІНС (схоплюючись на ноги). Їй-богу, Піку, це, мабуть, якийсь її родич, до якого вона втекла. Хтось, про кого ми нічого не знаємо. (До покоївки.) Негайно проведіть його сюди.

ПОКОЇВКА. Так, сер.

(Виходить.)

ХІГГІНС (збуджено, підходячи до матері). Благородні родичі! Ну, тепер ми щось дізнаємося. (Сідає в крісло Чіппендейла.)

МІСІС ХІГГІНС. Ви знаєте когось із її рідні?

ПІКЕРІНГ. Лише її батька — того самого чоловіка, про якого ми вам розповідали.

ПОКОЇВКА (оголошує від дверей). Містер Дуліттл. (Відступає й виходить.)

Входить Альфред Дуліттл. Він розкішно вбраний у новий модний сюртук, білий жилет і сірі штани. Квітка в петлиці, сліпучий шовковий циліндр і лаковані черевики довершують картину. Він настільки поглинутий справою, з якою прийшов, що навіть не помічає місіс Хіггінс. Прямо прямує до Хіггінса й звертається до нього з палким докором.

ДУЛІТТЛ (вказуючи на себе). Подивіться-но сюди! Бачите це? Це ваша робота.

ХІГГІНС. Яка ще робота?

ДУЛІТТЛ. Оце! Кажу ж вам — оце! Погляньте на мене. Погляньте на цей циліндр. Погляньте на цей сюртук.

ПІКЕРІНГ. Це Еліза купила вам одяг?

ДУЛІТТЛ. Еліза? Та де там! І близько ні. Навіщо б їй купувати мені одяг?

МІСІС ХІГГІНС. Доброго ранку, містере Дуліттл. Не бажаєте присісти?

(Вона жестом запрошує його до крісла.)

ДУЛІТТЛ (спантеличено, раптом усвідомивши, що зовсім забув про господиню дому). Перепрошую, мем. (Підходить до місіс Хіггінс і тисне простягнуту нею руку.)  Дякую. (Сідає на отоманку праворуч від Пікерінга.) Я настільки переповнений тим, що зі мною сталося, що просто не можу думати ні про що інше.

ХІГГІНС. Та що, в біса, з вами сталося?

ДУЛІТТЛ. Я б іще не нарікав, якби це просто сталося зі мною. З кожним може трапитися що завгодно, і винити тут нікого, окрім Провидіння, як то кажуть. Але цього разу винні ви. Так, саме ви, Генрі Хіггінсе.

ХІГГІНС. Ви знайшли Елізу? Ось що важливо.

ДУЛІТТЛ. Ви її загубили?

ХІГГІНС. Так.

ДУЛІТТЛ. Щастить же вам. А я її не знайшов. Та тепер вона сама мене швидко знайде після того, що ви зі мною зробили.

МІСІС ХІГГІНС. Але що саме мій син вам зробив, містере Дуліттл?

ДУЛІТТЛ. Зробив? Занапастив мене. Зруйнував моє щастя. Зв’язав по руках і ногах та віддав у полон буржуазної моралі.

ХІГГІНС (нетерпляче підводячись і нависаючи над Дуліттлом). Та ви марите. Ви п’яні. Ви збожеволіли. Я дав вам п’ять фунтів. Після того ми ще двічі розмовляли — по півкрони за годину. І відтоді я вас не бачив.

ДУЛІТТЛ. Ага! П’яний, кажете? Божевільний, кажете? Тоді скажіть мені ось що. Писали ви чи ні листа одному старому дивакові в Америку, який виділяв п’ять мільйонів на створення товариств морального вдосконалення по всьому світу і хотів, щоб ви винайшли для нього універсальну мову?

ХІГГІНС. Що? Езра Д. Вонафеллер! Та він помер. (Недбало знову сідає.)

ДУЛІТТЛ. Так, помер. І мене погубив. То писали ви йому чи ні, що найоригінальнішим моралістом сучасної Англії, наскільки вам відомо, є Альфред Дуліттл, звичайний сміттяр?

ХІГГІНС. А, пригадую. Після вашого останнього візиту я справді дозволив собі щось на кшталт такого дурнуватого жарту.

ДУЛІТТЛ. Авжеж, можете називати це дурнуватим жартом. Він мене остаточно доконав. Ви лише дали тому чоловікові нагоду показати, що американці не такі, як ми: вони, бачте, визнають і шанують заслуги в будь-якому суспільному стані, хоч би яким скромним він був. Саме так і написано в його клятому заповіті. І завдяки вашому безглуздому жартові, Генрі Хіггінсе, він залишив мені частку в своєму Тресті Попередньо Перетравленого Сиру вартістю три тисячі фунтів на рік — за умови, що я читатиму лекції для його Всесвітньої Ліги Морального Вдосконалення Вонафеллера щоразу, коли мене покличуть, але не більше шести разів на рік.

ХІГГІНС. От чорт забирай! Ну й ну! (Раптом веселішає.) Яка ж це чудова витівка!

ПІКЕРІНГ. Для вас це цілком безпечна справа, Дуліттле. Вони ж не кликатимуть вас частіше двох разів.

ДУЛІТТЛ. Та не лекції мене турбують. Я їм такого наговорю, що аж посиніють, і оком не змигну. Мене дратує те, що з мене зробили джентльмена. Хто його просив робити з мене джентльмена? Я був щасливий. Я був вільний. Коли мені потрібні були гроші, я міг позичити їх майже в будь-кого — так само, як колись позичив у вас, Генрі Хіггінсе. А тепер я весь у клопотах, зв’язаний по руках і ногах, і вже всі навколо позичають гроші в мене.

Кажуть мені: «Це ж чудова річ». Чудова для кого? — питаю я. Для вас, мабуть, чудова, кажу. Коли я був бідняком і мав справу з адвокатом — один раз, коли в сміттєвому возі знайшли дитячу коляску, — він допоміг мені виплутатися, а тоді постарався якнайшвидше позбутися мене, а мене — його. Те саме з лікарями: колись вони випихали мене з лікарні ще до того, як я міг нормально стояти на ногах, бо я нічого їм не платив. А тепер раптом з’ясувалося, що я людина нездорова й не проживу, якщо вони не доглядатимуть мене двічі на день.

У власному домі мені не дозволяють навіть пальцем поворухнути для себе самого: усе має робити хтось інший — і брати за це гроші з мене. Рік тому в мене не було жодного родича, крім двох-трьох, які навіть розмовляти зі мною не хотіли. Тепер їх у мене півсотні, і жоден із них не заробляє за тиждень пристойних грошей. Тепер я мушу жити для інших, а не для себе. Оце і є буржуазна мораль.

Ви говорите, що втратили Елізу. Та не хвилюйтеся. Закладаюся, що вона вже стоїть у мене на порозі. Вона ж могла б чудово сама себе утримувати продажем квітів, якби я не став таким поважним чоловіком. І наступним, хто сяде мені на шию, будете ви, Генрі Хіггінсе. Мені ж тепер доведеться вчитися у вас говорити мовою середнього класу замість справжньої англійської. Ось тут ви мені й знадобитеся. Мабуть, саме для цього ви все й затіяли.

МІСІС ХІГГІНС. Але, любий містере Дуліттл, вам зовсім не обов’язково терпіти все це, якщо ви справді так серйозно налаштовані. Ніхто не може змусити вас прийняти цей спадок. Ви можете від нього відмовитися. Хіба не так, полковнику Пікерінг?

ПІКЕРІНГ. Гадаю, що так.

ДУЛІТТЛ (пом’якшуючись із поваги до її статі). У цьому й полягає вся трагедія, мем. Легко сказати: «Відмовтеся». Але в мене не вистачає духу. А в кого з нас вистачило б? Нас усіх залякали. Саме так, мем: залякали.

Що мене чекає, якщо я відмовлюся? Робітний дім на старості літ. Я вже зараз фарбую волосся, щоб не втратити роботу сміттяра. Якби я належав до тих «чесних бідняків», які щось відкладали на чорний день, тоді міг би відмовитися. Але навіщо? Чесні бідняки так само далекі від щастя, як і мільйонери. Вони взагалі не знають, що таке щастя.

А я — один із негідних бідняків. І між мною та жебрацькою уніформою немає нічого, крім цих проклятих трьох тисяч на рік, які силоміць запихають мене до середнього класу. (Зніяковіло звертається до місіс Хіггінс.) Перепрошую за вислів, мем. Ви б і самі так сказали, якби вас так допекли.

Вони загнали тебе в пастку з будь-якого боку. Перед тобою вибір: або ріденька баланда робітного дому, або Харибда середнього класу. А на робітний дім у мене духу не вистачає. Заляканий — ось хто я тепер. Зламаний. Куплений із потрохами.

Люди щасливіші за мене будуть кликати мене вивезти їхнє сміття й чекатимуть чайових, а я безпорадно дивитимусь на них і заздритиму. Ось до чого довів мене ваш син.

(Його переповнюють почуття.)

МІСІС ХІГГІНС. Що ж, я дуже рада, що ви не збираєтеся робити жодних дурниць, містере Дуліттл. Бо це чудово розв’язує проблему майбутнього Елізи. Тепер ви можете подбати про неї.

ДУЛІТТЛ (із сумною покорою долі). Так, мем. Тепер від мене очікують, що я забезпечуватиму всіх підряд — із цих трьох тисяч фунтів на рік.

ХІГГІНС (схоплюючись на ноги). Дурниці! Він не може її утримувати. І не буде її утримувати. Вона йому не належить. Я заплатив за неї п’ять фунтів. Дуліттле, ви або чесна людина, або шахрай.

ДУЛІТТЛ (поблажливо). Потроху і те, і те, Генрі. Як і всі ми. Потроху і те, і те.

ХІГГІНС. Але ж ви взяли гроші за дівчину. І не маєте права забирати ще й її саму.

МІСІС ХІГГІНС. Генрі, не кажи дурниць. Якщо ти справді хочеш знати, де Еліза, то вона нагорі.

ХІГГІНС (приголомшено). Нагорі?! Тоді я зараз же приведу її сюди. (Рішуче прямує до дверей.)

МІСІС ХІГГІНС (підводячись і йдучи за ним). Спокійніше, Генрі. Сядь.

ХІГГІНС. Я…

МІСІС ХІГГІНС. Сядь, любий, і вислухай мене.

ХІГГІНС. Гаразд, гаразд, гаразд. (Невдоволено падає на отоманку обличчям до вікна.) Але, на мою думку, ти могла б сказати мені це ще пів години тому.

МІСІС ХІГГІНС. Еліза прийшла до мене сьогодні вранці. Ніч вона провела частково блукаючи містом у шаленстві, частково намагаючись кинутися в річку й не наважуючись це зробити, а частково — в готелі «Карлтон». Вона розповіла мені, як жорстоко ви обоє з нею поводилися.

ХІГГІНС (знову підскакуючи). Що?!

ПІКЕРІНГ (також підводячись). Дорога місіс Хіггінс, вона наговорила вам небилиць. Ми не поводилися з нею жорстоко. Ми майже не розмовляли з нею взагалі, а розійшлися в найкращих стосунках. (Обертається до Хіггінса.) Хіггінсе, ви часом не сварили її після того, як я ліг спати?

ХІГГІНС. Навпаки. Це вона жбурнула мені в обличчя мої капці. Вона поводилася просто нечувано. Я не дав їй жодного приводу. Капці прилетіли мені просто в лице тієї ж миті, як я зайшов до кімнати, — ще до того, як я встиг сказати бодай слово. А вже як вона висловлювалася — просто жахливо!

ПІКЕРІНГ (здивовано). Але чому? Що ми їй такого зробили?

МІСІС ХІГГІНС. Гадаю, я досить добре розумію, що саме ви зробили. Мені здається, ця дівчина від природи дуже прив’язлива. Чи не так, містере Дуліттл?

ДУЛІТТЛ. Дуже добросерда, мем. Уся в батька.

МІСІС ХІГГІНС. Саме так. Вона прив’язалася до вас обох. Вона дуже тяжко працювала заради вас, Генрі. Не думаю, що ти до кінця усвідомлюєш, що означає будь-яка розумова праця для такої дівчини. І ось настав великий день випробування. Вона блискуче виконала все, що від неї вимагалося, не припустившись жодної помилки. А ви двоє сиділи поруч і не сказали їй ані слова. Ви лише розмовляли між собою про те, як раді, що все закінчилося, і як вам набридла вся ця історія. І після цього ви дивувалися, що вона жбурнула в тебе капці? Я б на її місці запустила в тебе камінними щипцями.

ХІГГІНС. Ми не сказали нічого, крім того, що втомилися й хочемо спати. Чи не так, Піку?

ПІКЕРІНГ (знизує плечима). Саме так.

МІСІС ХІГГІНС (іронічно). Ви певні?

ПІКЕРІНГ. Абсолютно. Справді, це було все.

МІСІС ХІГГІНС. Ви не подякували їй. Не приголубили її. Не захопилися нею. Не сказали, як чудово вона впоралася.

ХІГГІНС (нетерпляче). Але ж вона й так усе це знала. Ми не виголошували їй урочистих промов, якщо ти це маєш на увазі.

ПІКЕРІНГ (із докорами сумління). Можливо, ми й справді були трохи неуважні. Вона дуже сердиться?

МІСІС ХІГГІНС (повертаючись до свого місця за письмовим столом). Боюся, що вона не повернеться на Вімпол-стріт, особливо тепер, коли містер Дуліттл спроможний підтримувати той суспільний статус, який ви на неї нав’язали. Але вона сказала, що цілком готова зустрітися з вами по-дружньому й забути все, що сталося.

ХІГГІНС (розлючено). Готова, кажеш? От як! Ну-ну!

МІСІС ХІГГІНС. Якщо пообіцяєш поводитися пристойно, Генрі, я попрошу її спуститися. Якщо ні — можете обоє йти додому, бо ви й так уже забрали досить мого часу.

ХІГГІНС. Гаразд, гаразд. Чудово. Піку, поводьтеся чемно. Продемонструймо наші найкращі недільні манери перед цією істотою, яку ми витягли з багна. (Він сердито падає в єлизаветинське крісло.)

ДУЛІТТЛ (докірливо). Ну, ну, Генрі Хіггінсе! Пошкодуйте мої почуття як представника середнього класу.

МІСІС ХІГГІНС. Пам’ятай про свою обіцянку, Генрі. (Натискає кнопку дзвінка на письмовому столі.) Містере Дуліттл, чи не будете ви такі люб’язні вийти на балкон на хвилинку? Я не хочу, щоб Еліза пережила потрясіння від ваших новин раніше, ніж помириться з цими двома джентльменами. Ви не заперечуєте?

ДУЛІТТЛ. Як забажаєте, мем. Усе що завгодно, аби допомогти Генрі позбутися думки перекласти її на мої плечі. (Виходить через балконні двері.)

(На дзвінок приходить покоївка. Пікерінг пересідає на місце Дуліттла.)

МІСІС ХІГГІНС. Будь ласка, попросіть міс Дуліттл спуститися.

ПОКОЇВКА. Так, мем. (Виходить.)

МІСІС ХІГГІНС. А тепер, Генрі, будь чемним.

ХІГГІНС. Я поводжуся бездоганно.

ПІКЕРІНГ. Він справді старається, місіс Хіггінс. (Пауза. Хіггінс відкидає голову назад, витягує ноги й починає насвистувати.)

МІСІС ХІГГІНС. Генрі, любий, ця поза зовсім тебе не прикрашає.

ХІГГІНС (опановуючи себе). Я й не намагався виглядати привабливо, мамо.

МІСІС ХІГГІНС. Це не має значення, любий. Я просто хотіла змусити тебе заговорити.

ХІГГІНС. Навіщо?

МІСІС ХІГГІНС. Бо говорити й свистіти одночасно ти не можеш. (Хіггінс стогне. Настає ще одна нестерпна пауза.)

ХІГГІНС (раптом схоплюючись, утративши терпіння). Де, в біса, ця дівчина? Ми що, маємо сидіти тут увесь день?

Входить Еліза — сяюча, врівноважена, цілком упевнена в собі. Вона демонструє таку природну невимушеність, що це просто приголомшує. У руках у неї невеликий кошик для рукоділля. Вона почувається тут цілком як удома. Пікерінг настільки вражений, що навіть не відразу підводиться.

ЕЛІЗА. Доброго дня, професоре Хіггінсе. Сподіваюся, ви здорові?

ХІГГІНС (захлинаючись від подиву). Я?.. Я… (Більше він нічого не може сказати.)

ЕЛІЗА. Але, звісно ж, здорові. Ви ніколи не хворієте. Дуже рада знову вас бачити, полковнику Пікерінгу. (Він поспіхом підводиться, і вони тиснуть одне одному руки.)  Прохолодний сьогодні ранок, чи не так? (Сідає ліворуч від нього. Пікерінг сідає поруч.)

ХІГГІНС. Не смій грати зі мною в ці ігри. Я сам тебе цьому навчив, і мене цим не проведеш. Вставай і повертайся додому. І не будь дурепою. (Еліза дістає з кошика вишивання й починає спокійно шити, не звертаючи жодної уваги на його спалах.)

МІСІС ХІГГІНС. Надзвичайно вдало сказано, Генрі. Жодна жінка не змогла б встояти перед таким запрошенням.

ХІГГІНС. Мамо, не втручайся. Нехай сама говорить за себе. Ви дуже швидко побачите, чи є в неї хоч одна думка, яку я не вклав їй у голову, або хоч одне слово, якого я не вклав їй у вуста. Кажу вам: я створив це створіння з розчавленого капустяного листя Ковент-Гардену, а тепер вона намагається вдавати переді мною вишукану леді.

МІСІС ХІГГІНС (незворушно). Так, любий. Але ти ж сядеш, правда? (Хіггінс знову сідає, люто й невдоволено.)

ЕЛІЗА (до Пікерінга, ніби зовсім не помічаючи Хіггінса, і вправно працюючи голкою). Ви тепер зовсім від мене відмовитеся, коли експеримент завершено, полковнику Пікерінгу?

ПІКЕРІНГ. О ні, не кажіть так. Не треба називати це експериментом. Чомусь мене це ображає.

ЕЛІЗА. О, я ж лише розчавлений капустяний листок.

ПІКЕРІНГ (поривчасто). Ні.

ЕЛІЗА (спокійно продовжуючи шити). Але я так багато вам завдячую, що була б дуже нещасна, якби ви мене забули.

ПІКЕРІНГ. Дуже люб’язно з вашого боку говорити так, міс Дуліттл.

ЕЛІЗА. І справа не в тому, що ви платили за мої сукні. Я знаю, що ви щедрі до всіх, коли йдеться про гроші. Але саме від вас я навчилася по-справжньому гарних манер. А це ж і робить людину леді, чи не так? Розумієте, мені було дуже важко, коли перед очима постійно був приклад професора Хіггінса. Мене виховували такою ж, як він: нездатною стримувати себе й готовою лаятися через найменшу дрібницю. І я б ніколи не дізналася, що леді та джентльмени поводяться інакше, якби поруч не було вас.

ХІГГІНС. Ну й ну!

ПІКЕРІНГ. О, це просто його манера. Ви ж знаєте. Він не має на увазі нічого поганого.

ЕЛІЗА. О, коли я була квіткаркою, я теж не вкладала в це жодного злого наміру. Це була просто моя манера. Але, бачите, я все-таки так поводилася. І саме це зрештою має значення.

ПІКЕРІНГ. Безперечно. Але ж він навчив вас правильно говорити. А я б цього не зміг.

ЕЛІЗА (байдуже). Звісно. Це ж його професія.

ХІГГІНС. Чорт забирай!

ЕЛІЗА (продовжує). Це було приблизно те саме, що навчитися модно танцювати. Не більше. Але знаєте, що стало початком моєї справжньої освіти?

ПІКЕРІНГ. Що саме?

ЕЛІЗА (на мить відкладаючи роботу). Те, що того дня, коли я вперше прийшла на Вімпол-стріт, ви назвали мене міс Дуліттл. Саме тоді в мені вперше прокинулася самоповага. (Знову береться за шиття.)

ЕЛІЗА. А ще були сотні дрібниць, яких ви навіть не помічали, бо для вас вони були природними. Те, як ви вставали, знімали капелюха, відчиняли двері…

ПІКЕРІНГ. Та це ж дрібниці.

ЕЛІЗА. Ні. Це були речі, які показували, що ви думаєте про мене й ставитеся до мене як до людини, вищої за кухонну служницю. Хоча я чудово розумію, що ви поводилися б так само й із кухонною служницею, якби її запросили до вітальні. Ви ніколи не знімали черевиків у їдальні, коли я була поруч.

ПІКЕРІНГ. Не звертайте на це уваги. Хіггінс знімає черевики будь-де.

ЕЛІЗА. Я знаю. Я його не засуджую. Це його звичка, правда ж? Але для мене було надзвичайно важливо, що ви так не робили. Розумієте, якщо говорити щиро, то, крім речей, яких може навчитися кожен — гарного одягу, правильної вимови та всього іншого, — різниця між леді та квіткаркою полягає не в тому, як вони поводяться, а в тому, як до них ставляться.

Для професора Хіггінса я завжди залишатимуся квіткаркою, тому що він завжди ставиться до мене як до квіткарки і завжди так ставитиметься. Але поруч із вами я знаю, що можу бути леді, тому що ви завжди ставитеся до мене як до леді і завжди так ставитиметеся.

МІСІС ХІГГІНС. Генрі, будь ласка, не скрегочи зубами.

ПІКЕРІНГ. Що ж, це надзвичайно приємно чути, міс Дуліттл.

ЕЛІЗА. Я хотіла б, щоб відтепер ви називали мене просто Елізою, якщо не заперечуєте.

ПІКЕРІНГ. Дякую. Звичайно, Елізо.

ЕЛІЗА. А професора Хіггінса я хотіла б попросити називати мене міс Дуліттл.

ХІГГІНС. Швидше вже я опинюся в пеклі.

МІСІС ХІГГІНС. Генрі! Генрі!

ПІКЕРІНГ (сміючись). А чому б вам не відповісти йому тим самим? Не терпіть цього. Це пішло б йому на користь.

ЕЛІЗА. Не можу. Колись могла б. Але тепер уже не можу повернутися до того. Учора вночі, коли я блукала містом, до мене заговорила одна дівчина, і я спробувала знову заговорити по-старому. Та нічого не вийшло. Ви ж самі казали мені, що дитина, потрапивши до чужої країни, за кілька тижнів засвоює нову мову й забуває свою. Так от, я дитина у вашій країні. Я забула свою власну мову й тепер можу говорити лише вашою. Ось що насправді відрізало мене від рогу Тоттенгем-Корт-роуд. А відхід із Вімпол-стріт лише ставить у цій історії крапку.

ПІКЕРІНГ (стривожено). О! Але ж ви повернетеся на Вімпол-стріт, правда? Ви пробачите Хіггінса?

ХІГГІНС (підводячись). Пробачить? Оце так! Та нехай іде. Нехай спробує дізнатися, як житиметься без нас. Без мене поруч вона за три тижні знову опиниться в канаві.

У центральному вікні з’являється Дуліттл. Кинувши на Хіггінса сповнений гідного докору погляд, він повільно й безшумно підходить до доньки. Еліза сидить спиною до вікна й не помічає його наближення.

ПІКЕРІНГ. Він невиправний, Елізо. Але ж ви не повернетеся до колишнього життя, правда?

ЕЛІЗА. Ні. Тепер — ні. Ніколи. Я засвоїла свій урок. Не думаю, що змогла б вимовити бодай один зі старих звуків, навіть якби захотіла.

(Дуліттл торкається її лівого плеча. Вона впускає рукоділля й миттєво втрачає всю свою самовладаність, побачивши батька в такому розкішному вигляді.)

ЕЛІЗА. А-а-а-а-а!.. Ой!.. О-о-о!

ХІГГІНС (тріумфально вигукуючи). Ага! Саме так! А-а-а-а!.. Ой!.. О-о-о! А-а-а-а!.. Ой!.. О-о-о! А-а-а-а!.. Ой!.. О-о-о! Перемога! Перемога!

(Він падає на канапу, схрещує руки на грудях і розвалюється з нахабною самовпевненістю.)

ДУЛІТТЛ. Хіба можна її за це винуватити? Не дивися на мене так, Елізо. Це не моя провина. Я розбагатів.

ЕЛІЗА. Цього разу ти, мабуть, таки натрапив на мільйонера, тату.

ДУЛІТТЛ. Так і є. Але сьогодні я вдягнений не просто так. Я їду до церкви Святого Георгія на Гановер-сквер. Твоя мачуха виходить за мене заміж.

ЕЛІЗА (обурено). Ти збираєшся так принизитися, щоб одружитися з тією вульгарною жінкою?

ПІКЕРІНГ (спокійно). Він мусить це зробити, Елізо. (До Дуліттла.) А чому вона змінила свою думку?

ДУЛІТТЛ (сумно). Залякали, пане. Залякали. Буржуазна мораль забирає свою чергову жертву. Елізо, може, вдягнеш капелюшок і поїдеш подивитися, як мене ведуть на заклання?

ЕЛІЗА. Якщо полковник каже, що я повинна, то я… я… (Майже ридаючи.) Я принижуся до цього. І, певно, ще й вислухаю образи на додачу.

ДУЛІТТЛ. Не бійся. Вона тепер ні з ким не свариться, бідолашна жінка. Поважність вибила з неї весь дух.

ПІКЕРІНГ (легенько стискаючи Елізі лікоть). Будь до них поблажливою, Елізо. Спробуй поставитися до цього якнайкраще.

ЕЛІЗА (крізь роздратування змушуючи себе усміхнутися йому). Гаразд. Хоч би для того, щоб показати, що між нами немає ворожнечі. Я скоро повернуся. (Виходить.)

ДУЛІТТЛ (сідаючи поруч із Пікерінгом). Знаєте, полковнику, я страшенно нервую через цю церемонію. Хотів би, щоб ви поїхали зі мною й підтримали мене.

ПІКЕРІНГ. Але ж ви вже проходили через це раніше. Ви були одружені з матір’ю Елізи.

ДУЛІТТЛ. Хто вам таке сказав, полковнику?

ПІКЕРІНГ. Та ніхто не казав. Я просто природно припустив…

ДУЛІТТЛ. Ні, полковнику. Це не природний спосіб мислення. Це спосіб мислення середнього класу. А я завжди жив по-своєму — як негідний бідняк. Але не кажіть нічого Елізі. Вона не знає. Мені завжди бракувало духу сказати їй про це.

ПІКЕРІНГ. І правильно. Якщо ви не заперечуєте, нехай так і залишається.

ДУЛІТТЛ. То ви поїдете до церкви, полковнику, і допоможете мені пройти через усе це?

ПІКЕРІНГ. Із задоволенням. Настільки, наскільки це може зробити холостяк.

МІСІС ХІГГІНС. А я можу поїхати, містере Дуліттл? Мені було б дуже прикро пропустити ваше весілля.

ДУЛІТТЛ. Для мене це була б велика честь, мем. А моя бідна стара сприйме це як надзвичайний знак уваги. Останнім часом вона дуже засмучена, згадуючи щасливі дні, які вже не повернуться.

МІСІС ХІГГІНС (підводячись). Тоді я накажу подати екіпаж і швидко зберуся. (Усі чоловіки підводяться, крім Хіггінса.)

Я буду готова не більш ніж за п’ятнадцять хвилин. (Коли вона підходить до дверей, входить Еліза — у капелюшку, застібаючи рукавички.) Я їду до церкви подивитися, як твій батько бере шлюб, Елізо. Тобі краще поїхати зі мною в кареті. Полковник Пікерінг може супроводжувати нареченого.

(Місіс Хіггінс виходить. Еліза зупиняється посеред кімнати між центральним вікном і отоманкою. Пікерінг підходить до неї.)

ДУЛІТТЛ. Наречений! Яке дивне слово! Від нього чоловік раптом по-справжньому усвідомлює своє становище. (Бере капелюха й прямує до дверей.)

ПІКЕРІНГ. Перш ніж я піду, Елізо, пробачте його й повертайтеся до нас.

ЕЛІЗА. Не думаю, що тато мені це дозволить. Правда ж, тату?

ДУЛІТТЛ (сумно, але великодушно). Вони дуже хитро вас переграли, Елізо, ці два мисливці. Якби був лише один із них, ви б швидко його приборкали. Але їх було двоє, і один, так би мовити, наглядав за другим. (До Пікерінга.) Це було спритно придумано, полковнику. Але я не тримаю зла. Сам би вчинив так само. Усе життя я був жертвою то однієї жінки, то іншої, тому не ображаюся, що ви вдвох узяли гору над Елізою. Я не втручатимуся. Нам час вирушати, полковнику. Бувай, Генрі. Побачимося в церкві Святого Георгія, Елізо. (Виходить.)

ПІКЕРІНГ (лагідно вмовляючи). Залишайтеся з нами, Елізо. (Іде слідом за Дуліттлом.)

Еліза виходить на балкон, щоб не залишатися наодинці з Хіггінсом. Він підводиться й виходить за нею. Вона відразу повертається до кімнати й прямує до дверей, але Хіггінс швидко проходить балконом і стає спиною до дверей раніше, ніж вона встигає до них дійти.

ХІГГІНС. Ну що ж, Елізо, ви трохи поквиталися зі мною, як самі це називаєте. Вам цього досить? Тепер ви готові бути розсудливою? Чи вам потрібно ще щось?

ЕЛІЗА. Ви хочете повернути мене лише для того, щоб я підбирала ваші капці, терпіла ваші вибрики й бігала для вас із дорученнями.

ХІГГІНС. Я взагалі не казав, що хочу вас повернути.

ЕЛІЗА. Невже? Тоді про що ми тут розмовляємо?

ХІГГІНС. Про вас, а не про мене. Якщо ви повернетеся, я ставитимуся до вас так само, як ставився завжди. Я не можу змінити свою натуру й не збираюся змінювати свої манери. Мої манери точнісінько такі самі, як у полковника Пікерінга.

ЕЛІЗА. Це неправда. Він ставиться до квіткарки так, ніби вона герцогиня.

ХІГГІНС. А я ставлюся до герцогині так, ніби вона квіткарка.

ЕЛІЗА. Розумію. (Спокійно відвертається й сідає на отоманку обличчям до вікна.) Однаково до всіх.

ХІГГІНС. Саме так.

ЕЛІЗА. Як мій батько.

ХІГГІНС (усміхаючись, але трохи збентежений цим порівнянням). Не погоджуючись із цим порівнянням у всіх подробицях, Елізо, мушу визнати, що ваш батько справді не сноб і почуватиметься цілком природно в будь-якому суспільному стані, до якого його приведе химерна доля. (Серйозно.) Велика таємниця, Елізо, полягає не в тому, щоб мати погані манери, хороші манери чи якісь особливі манери взагалі. Вона полягає в тому, щоб однаково ставитися до всіх людських душ. Коротко кажучи — поводитися так, ніби ви вже в раю, де немає вагонів третього класу і де одна душа нічим не краща й не гірша за іншу.

ЕЛІЗА. Амінь. Ви народжений проповідник.

ХІГГІНС (роздратовано). Питання не в тому, чи грубо я ставлюся до вас. Питання в тому, чи бачили ви хоч раз, щоб я ставився до когось іншого краще.

ЕЛІЗА (раптом абсолютно щиро). Мені байдуже, як ви до мене ставитеся. Мене не ображають ваші лайки. Мене не налякав би навіть синець під оком — у мене вже був такий досвід. (Підводиться й повертається до нього обличчям.) Але я не дозволю, щоб мене просто не помічали.

ХІГГІНС. Тоді не стійте в мене на дорозі, бо я через вас не зупинятимуся. Ви говорите про мене так, ніби я омнібус.

ЕЛІЗА. Ви й є омнібус. Сам шум, рух і самовпевненість — і жодної уваги до інших. Але я можу обійтися без вас. Не думайте, що не можу.

ХІГГІНС. Я знаю, що можете. Я сам вам це казав.

ЕЛІЗА (ображено, відходячи від нього на інший бік отоманки й повертаючись обличчям до каміна). Знаю, що казали, грубіяне. Ви просто хотіли мене позбутися.

ХІГГІНС. Брехуха.

ЕЛІЗА. Дякую. (Сідає з гідністю й незворушністю.)

ХІГГІНС. Ви, мабуть, жодного разу не запитали себе, чи можу я обійтися без ВАС.

ЕЛІЗА (щиро). Не намагайтеся мене обвести навколо пальця. Вам ДОВЕДЕТЬСЯ обійтися без мене.

ХІГГІНС (самовпевнено). Я можу обійтися без будь-кого. У мене є власна душа, власна іскра божественного вогню. (Раптом із несподіванною покорою.) Але мені вас бракуватиме, Елізо. (Сідає поруч із нею на отоманку.) Я дещо навчився з ваших безглуздих уявлень про життя — визнаю це смиренно й із вдячністю. І я звик до вашого голосу й вашої зовнішності. Вони мені навіть подобаються.

ЕЛІЗА. Що ж, і голос, і зовнішність у вас уже є — на грамофонних записах і в альбомі фотографій. Коли вам стане самотньо без мене, увімкнете апарат. Йому принаймні не можна завдати болю.

ХІГГІНС. Але я не можу увімкнути вашу душу. Залиште мені ці почуття, а голос і обличчя можете забрати із собою. Вони — не ви.

ЕЛІЗА. О, який же ви диявол! Ви можете скрутити дівчині серце так само легко, як інші викручують їй руки, щоб зробити боляче. Місіс Пірс мене попереджала. Не раз і не два вона збиралася від вас піти, але щоразу в останню хвилину ви знаходили спосіб її втримати. І вам до неї немає жодного діла. Так само, як і до мене.

ХІГГІНС. Мені є діло до життя, до людства. А ви — частина цього людства, яка трапилася на моєму шляху й стала частиною мого дому. Хіба цього недостатньо? Чого ще можете вимагати ви чи будь-хто інший?

ЕЛІЗА. Я не дбатиму про того, кому байдуже до мене.

ХІГГІНС. Комерційний підхід, Елізо. Той самий, що й у вашому колишньому ремеслі. (З професійною точністю відтворює її ковент-гарденську вимову.) «Торгувати фіялками», чи не так?

ЕЛІЗА. Не насміхайтеся з мене. Це підло.

ХІГГІНС. Я ніколи ні з кого не насміхався. Насмішка не личить ні людському обличчю, ні людській душі. Я лише висловлюю своє справедливе презирство до торгашества. Я не торгую почуттями й не збираюся цього робити. Ви називаєте мене грубіяном, бо не змогли купити право на мою прихильність тим, що приносили мені капці й шукали окуляри. Це була дурість. На мій погляд, жінка, яка подає чоловікові капці, — огидне видовище. Хіба я коли-небудь подавав ВАМ капці?

Власне, після того як ви жбурнули їх мені в обличчя, я став поважати вас значно більше. Немає сенсу прислуговувати мені, а потім вимагати турботи у відповідь. Хто ж турбується про раба? Якщо повернетеся — повертайтеся заради дружби й товариства. Бо нічого іншого ви тут не знайдете. Ви отримали від мене в тисячу разів більше, ніж я від вас. І якщо ви наважитеся протиставити свої дрібні собачі хитрощі з подаванням капців та виконанням доручень тому, що я створив із вас герцогиню Елізу, я просто грюкну дверима перед вашим безглуздим носом.

ЕЛІЗА. А навіщо ви все це зробили, якщо вам не було до мене діла?

ХІГГІНС (щиро й невимушено). Бо це була моя робота.

ЕЛІЗА. Ви жодного разу не подумали, які труднощі це створить для мене.

ХІГГІНС. А хіба світ був би створений, якби його Творець боявся завдавати клопоту? Створювати життя — означає створювати труднощі. Є лише один спосіб уникнути труднощів — знищувати те, що їх породжує. Зверніть увагу: боягузи завжди першими кричать, що незручних людей треба прибрати зі світу.

ЕЛІЗА. Я не проповідниця. Я не помічаю таких речей. Я помічаю лише те, що ви не помічаєте мене.

ХІГГІНС (рвучко підводячись і починаючи нервово ходити кімнатою). Елізо, ви просто дурненька. Я марную скарби свого мілтонівського розуму, розсипаючи їх перед вами. Запам’ятайте раз і назавжди: я йду своїм шляхом і роблю свою справу, не переймаючись ані на гріш тим, що станеться з будь-ким із нас. Я не заляканий, як ваш батько чи ваша мачуха. Тож можете повернутися до мене, а можете йти до біса — як вам заманеться.

ЕЛІЗА. І заради чого мені повертатися?

ХІГГІНС (опускаючись на коліна на отоманці й нахиляючись до неї через спинку). Заради задоволення. Саме тому я й узявся за вас.

ЕЛІЗА (відвернувши обличчя). А завтра ви знову можете викинути мене за двері, якщо я не робитиму всього, чого ви забажаєте?

ХІГГІНС. Так. А ви завтра можете піти від мене, якщо я не робитиму всього, чого забажаєте ви.

ЕЛІЗА. І жити з моєю мачухою?

ХІГГІНС. Так. Або продавати квіти.

ЕЛІЗА. О, якби ж я тільки МОГЛА повернутися до свого кошика з квітами! Я була б незалежна і від вас, і від батька, і від усього світу! Навіщо ви відібрали в мене мою незалежність? Навіщо я сама від неї відмовилася? Тепер я рабиня, хоч і в дорогому вбранні.

ХІГГІНС. Нічого подібного. Якщо хочете, я всиновлю вас як доньку і забезпечу капіталом. Або, може, ви воліли б вийти заміж за Пікерінга?

ЕЛІЗА (різко обертаючись до нього). Я б не вийшла заміж навіть за ВАС, якби ви попросили. А ви ж набагато ближчі мені за віком, ніж він.

ХІГГІНС (м’яко виправляючи). «Ніж він», а не «ніж що він».

ЕЛІЗА (втрачаючи терпіння й підводячись). Я говоритиму так, як мені подобається. Ви більше не мій учитель.

ХІГГІНС (замислено). Хоча, гадаю, Пікерінг усе одно не одружився б. Він такий самий закоренілий холостяк, як і я.

ЕЛІЗА. Та мені й не треба цього. І не думайте. У мене завжди було досить хлопців, які залицялися до мене. Фредді Хілл пише мені по два, по три листи на день — сторінку за сторінкою.

ХІГГІНС (неприємно вражений). От нахаба!

(Відсахується й мимоволі сідає на п’яти.)

ЕЛІЗА. Він має на це право, якщо хоче, бідолаха. І він справді мене кохає.

ХІГГІНС (зіскакуючи з отоманки). Ви не маєте права його заохочувати.

ЕЛІЗА. Кожна дівчина має право бути коханою.

ХІГГІНС. Що? Такими дурнями, як він?

ЕЛІЗА. Фредді не дурень. І якщо він слабкий, бідний і потребує мене, то, можливо, зробить мене щасливішою за тих, хто вважає себе кращими за мене, командує мною і зовсім мене не потребує.

ХІГГІНС. А він здатний зробити з вас щось путнє? Ось у чому питання.

ЕЛІЗА. Можливо, це я могла б зробити щось із нього. Але я ніколи не думала про те, щоб ми ліпили одне одного на свій лад. А ви тільки про це й думаєте. Я просто хочу бути собою.

ХІГГІНС. Коротше кажучи, ви хочете, щоб я був закоханий у вас так само безтямно, як Фредді? Так?

ЕЛІЗА. Ні, не хочу. Мені від вас потрібне зовсім не таке почуття. І не будьте надто впевнені ні в собі, ні в мені. Якби захотіла, я могла б стати поганою дівчиною. Попри всю вашу освіту, я бачила в житті дещо таке, чого не бачили ви. Такі дівчата, як я, без особливих труднощів можуть змусити джентльменів закохатися в себе. А вже за хвилину ті бажають їм смерті.

ХІГГІНС. Авжеж, бажають. То через що, в біса, ми тоді сваримося?

ЕЛІЗА (дуже схвильовано). Мені потрібна бодай крапля доброти. Я знаю, що я проста неосвічена дівчина, а ви — освічений джентльмен. Але я не бруд у вас під ногами. Те, що я зробила… (Виправляє себе.) …те, що я зробила, було не заради суконь і не заради поїздок у кебах. Я робила це тому, що нам було добре разом і тому, що я почала… почала дорожити вами. Не тому, що хотіла, аби ви закохалися в мене, і не тому, що забула про різницю між нами. Просто по-дружньому.

ХІГГІНС. Ну звісно. Саме так і я до цього ставлюся. І Пікерінг теж. Елізо, ви просто дурепа.

ЕЛІЗА. Це не та відповідь, яку слід давати мені. (Опускається на стілець біля письмового столу й розплакується.)

ХІГГІНС. Іншої ви не почуєте, поки не перестанете бути звичайною дурепою. Якщо хочете бути леді, доведеться відучитися почуватися занедбаною лише тому, що знайомі вам чоловіки не проводять пів життя, скиглячи над вами, а другу половину — ставлячи вам синці під очима. Якщо ви не здатні витримати холодність мого способу життя і його напругу, тоді повертайтеся до канави. Працюйте доти, доки не станете більше твариною, ніж людиною. А потім обіймайтеся, сваріться, пийте й засинайте без пам’яті.

О так, це чудове життя — життя канави. Воно справжнє. Воно тепле. Воно бурхливе. Його відчує навіть людина з найтовстішою шкірою. Його можна скуштувати на смак і відчути на запах без жодного навчання й без жодних зусиль. Не те що Наука, Література, Класична музика, Філософія чи Мистецтво.

Ви вважаєте мене холодним, бездушним, егоїстичним, чи не так? Чудово. Тоді йдіть до людей вашого смаку. Виходьте заміж за якогось сентиментального кабана з грошима, з товстими губами, щоб цілувати вас, і з важкими чоботами, щоб копати вас. Якщо не здатні цінувати те, що маєте, тоді шукайте те, що зможете оцінити.

ЕЛІЗА (у розпачі). О, який же ви жорстокий тиран! Я не можу з вами розмовляти. Ви все обертаєте проти мене. Я завжди виходжу винною. Але ви чудово знаєте, що насправді ви просто забіяка. Ви знаєте, що я не можу повернутися до канави, як ви це називаєте, і що в усьому світі в мене немає справжніх друзів, окрім вас і полковника.

Ви прекрасно знаєте, що після вас двох я не змогла б жити з якимось грубим простаком. І з вашого боку підло й жорстоко ображати мене, удаючи, ніби я могла б це зробити. Ви думаєте, що я мушу повернутися на Вімпол-стріт, бо мені нікуди більше йти, окрім батькового дому. Але не будьте надто впевнені, що я лежу у вас під ногами і ви можете мене топтати та повчати. Я вийду заміж за Фредді. Вийду, щойно він зможе мене утримувати.

ХІГГІНС (сідаючи поруч із нею). Нісенітниця! Ви вийдете заміж за посла. Або за генерал-губернатора Індії. Або за лорда-намісника Ірландії. Або за когось, кому потрібна заступниця королеви. Я не дозволю, щоб мій шедевр був змарнований на Фредді.

ЕЛІЗА. Ви думаєте, мені приємно це чути. Але я не забула, що ви сказали хвилину тому. І мене не вдасться задобрити, ніби я немовля чи цуценя. Якщо я не можу отримати доброти, то матиму незалежність.

ХІГГІНС. Незалежність? Це єресь середнього класу. Ми всі залежимо один від одного. Кожна людина на землі.

ЕЛІЗА (рішуче підводячись). Я покажу вам, чи залежу від вас. Якщо ви можете проповідувати, то я можу навчати. Я піду й стану вчителькою.

ХІГГІНС. І чого ж ви, скажіть на милість, навчатимете?

ЕЛІЗА. Того, чого ви навчили мене. Викладатиму фонетику.

ХІГГІНС. Ха! Ха! Ха!

ЕЛІЗА. Запропоную себе на посаду асистентки професора Ніпіна.

ХІГГІНС (схоплюючись у люті). Що?! Того самозванця? Того шахрая? Того підлабузника й невігласа? Навчати його моїх методів? Моїх відкриттів? Тільки зробіть крок у його бік — і я скручу вам шию! (хапає її за плечі) Чуєте?

ЕЛІЗА (зухвало, але не чинячи опору). Скручуйте. Мені байдуже. Я завжди знала, що колись ви мене вдарите. (Він відпускає її, тупаючи від люті через власну нестриманість, а потім так різко відступає назад, що перечіпляється й падає на отоманку.) Ага! Тепер я знаю, як із вами поводитися. Яка ж я була дурна, що не здогадалася про це раніше! Ви не можете відібрати в мене знання, які самі дали. Ви казали, що в мене слух тонший, ніж у вас. А ще я вмію бути ввічливою й доброю до людей — чого про вас не скажеш. Ага! Ось де ваше слабке місце, Генрі Хіггінсе. Тепер мені байдуже (клацає пальцями) на ваше залякування й ваше чванство. Я дам оголошення в газети, що ваша герцогиня — лише квіткарка, яку ви навчили, і що вона за ті самі шість місяців навчить будь-кого стати герцогинею за тисячу гіней. Ох, коли я згадую, як плазувала біля ваших ніг, як дозволяла себе топтати й обзивати, тоді як мені досить було лише підняти палець, щоб стати не гіршою за вас, — хочеться самій себе копнути.

ХІГГІНС (здивовано дивлячись на неї). Ах ти ж нахабне дівчисько! Але це все-таки краще, ніж скиглити й підносити капці чи шукати окуляри, правда ж? (підводиться) Їй-богу, Елізо, я казав, що зроблю з вас справжню жінку, — і зробив. Ось такою ви мені подобаєтесь.

ЕЛІЗА. Авжеж. Тепер ви раптом стали люб’язні, бо я більше вас не боюся і можу обійтися без вас.

ХІГГІНС. Ну звісно, дурненька ви моя. Ще п’ять хвилин тому ви висіли в мене на шиї, мов жорновий камінь. А тепер ви — справжня опора, бойовий корабель у повному озброєнні. Ви, я і Пікерінг будемо трьома старими холостяками разом, замість того щоб бути двома чоловіками й однією безглуздою дівчинкою.

(Повертається Місіс Хіггінс, уже вдягнена для весілля. Еліза миттєво стає стриманою й елегантною.)

МІСІС ХІГГІНС. Карета чекає, Елізо. Ти готова?

ЕЛІЗА. Цілком. Професор поїде з нами?

МІСІС ХІГГІНС. Звичайно, ні. Він не вміє поводитися в церкві. Увесь час уголос коментує вимову священника.

ЕЛІЗА. Тоді, професоре, ми більше не побачимося. Прощавайте. (прямує до дверей)

МІСІС ХІГГІНС (підходячи до Хіггінса). Прощавай, любий.

ХІГГІНС. Прощавай, мамо. (збирається поцілувати її, але раптом щось згадує) А, до речі, Елізо, замов шинку й сир стилтон, гаразд? І купи мені пару оленячих рукавичок, восьмого розміру, та краватку до мого нового костюма в «Іл і Бінмен». Колір можеш вибрати сама. (Його бадьорий, безтурботний, енергійний голос виразно свідчить, що він анітрохи не змінився.)

ЕЛІЗА (зневажливо). Купіть собі самі. (велично виходить)

МІСІС ХІГГІНС. Боюся, Генрі, ти зовсім розпестив цю дівчину. Та нічого, любий: я сама куплю тобі і краватку, і рукавички.

ХІГГІНС (життєрадісно). Та не турбуйся. Вона все одно купить. Прощавай.

(Вони цілуються. Місіс Хіггінс поспішно виходить. Хіггінс залишається сам. Він брязкає монетами в кишені, тихенько посміюється й походжає кімнатою з надзвичайно вдоволеним собою виглядом.)

ЗАВІСА.

© Автор перекладу – Олег Гнатюк