«Пігмаліон» читати. Бернард Шоу

«Пігмаліон» Дія четверта

Лабораторія на Вімпол-стріт. Опівніч. У кімнаті нікого немає. Годинник на камінній полиці б’є дванадцяту. Вогонь у каміні не горить: стоїть літня ніч.

Невдовзі зі сходів долинають голоси Хіггінса та Пікерінга.

ХІГГІНС (гукає вниз до Пікерінга). Слухай, Піку, замкни двері, гаразд? Я вже більше нікуди не виходитиму.

ПІКЕРІНГ. Добре. Місіс Пірс може лягати спати? Нам уже нічого не потрібно, правда?

ХІГГІНС. Господи, звісно, ні!

(Еліза відчиняє двері й з’являється на освітленому майданчику сходів. На ній оперний плащ, розкішна вечірня сукня, діаманти, віяло, квіти та всі належні прикраси. Вона підходить до каміна й вмикає електричне світло. Вигляд у неї стомлений: бліде обличчя різко контрастує з темними очима та волоссям, а вираз обличчя майже трагічний. Вона знімає плащ, кладе віяло й квіти на піаніно та сідає на банкетку. Мовчазна, занурена в думки.)

(До кімнати входить Хіггінс у вечірньому костюмі, капелюсі й пальті. У руках він несе домашню куртку для куріння, яку прихопив унизу. Він знімає капелюх і пальто, недбало кидає їх на газетну стійку, так само розправляється зі своїм піджаком, надягає куртку й важко падає в крісло біля каміна. За ним входить Пікерінг, одягнений так само. Він теж знімає капелюх і пальто й уже збирається кинути їх поверх речей Хіггінса, але вагається.)

ПІКЕРІНГ. Слухай, місіс Пірс нас вичитає, якщо ми залишимо все це валятися у вітальні.

ХІГГІНС. Та кинь їх через перила в передпокій. Уранці вона знайде й прибере куди слід. Подумає, що ми були п’яні.

ПІКЕРІНГ. Трохи так і є. Є якісь листи?

ХІГГІНС. Не дивився.

(Пікерінг бере пальта й капелюхи та спускається вниз. Хіггінс починає напівспівати, напівпозіхати мотив з опери «Дівчина із Золотого Заходу». Раптом він замовкає й вигукує:)

Цікаво, де, в біса, мої капці?

(Еліза похмуро дивиться на нього, потім виходить із кімнати.)

(Хіггінс знову позіхає й поновлює свій спів. Повертається Пікерінг із вмістом поштової скриньки в руці.)

ПІКЕРІНГ. Самі рекламки та ось ця надушена записочка з гербом для вас.

(Він кидає рекламні листки до камінної решітки й стає на килимок перед каміном, спиною до ґрат.)

ХІГГІНС (кинувши погляд на записку). Лихвар.

(Він жбурляє листа слідом за рекламками.)

(Повертається Еліза з великою парою стоптаних домашніх капців. Вона ставить їх перед Хіггінсом на килим і без жодного слова сідає на своє місце.)

ХІГГІНС (знову позіхаючи). О Господи! Ну й вечір! Ну й публіка! Ну й безглуздий балаган!

(Він піднімає ногу, щоб розшнурувати черевик, і раптом помічає капці. Завмирає й дивиться на них так, ніби вони з’явилися самі собою.)  А! То вони тут, еге ж?

ПІКЕРІНГ (солодко потягуючись). А я таки трохи втомився. День видався довгим. Садове свято, обід, а потім ще й опера! Забагато приємностей на один день. Але ти виграв своє парі, Хіггінсе. Еліза блискуче впоралася із завданням, та ще й з лишком, правда ж?

ХІГГІНС (палко). Слава Богу, що все це скінчилося!

(Еліза здригається всім тілом. Та чоловіки цього не помічають. Вона швидко опановує себе й знову сидить нерухомо, мов кам’яна статуя.)

ПІКЕРІНГ. Ви нервували на садовому святі? Я — так. А Еліза, здається, анітрохи не хвилювалася.

ХІГГІНС. О, вона не хвилювалася. Я знав, що все буде гаразд. Ні, це мене виснажила вся ця морока, що тягнулася місяцями. Спочатку було цікаво, поки ми займалися фонетикою, але потім мені все це смертельно набридло. Якби я не поставив на власні сили, то кинув би всю затію ще два місяці тому. Дурнувата була ідея. Усе це перетворилося на суцільну нудьгу.

ПІКЕРІНГ. Та годі вам! Садове свято було страшенно захопливим. У мене серце калатало як навіжене.

ХІГГІНС. Так, перші три хвилини. Але щойно я зрозумів, що ми виграємо без жодних зусиль, то відчув себе ведмедем у клітці — тинявся без діла й не знав, куди подітися. За обідом було ще гірше: понад годину сидіти й набивати живіт, маючи за співрозмовницю лише якусь кляту модну дурепу! Кажу вам, Пікерінгу: більше ніколи. Жодних штучних герцогинь. Усе це було справжнісіньким пеклом.

ПІКЕРІНГ. Вас просто ніколи як слід не привчили до світського життя. (Неквапливо підходить до піаніно.) А мені іноді навіть подобається зануритися в нього на вечір-другий: почуваєшся знову молодим. Та хай там як, це був величезний успіх. Колосальний успіх. Зізнаюся, раз чи двічі я навіть злякався, бо Еліза грала свою роль надто вже добре. Розумієте, багато хто з так званого справжнього вищого світу взагалі на таке не здатен. Вони настільки дурні, що вважають стиль природженим привілеєм свого становища і тому ніколи не вчаться. А коли щось виконано справді бездоганно, в цьому завжди є щось від професійної майстерності.

ХІГГІНС. Так! Саме це мене й доводить до сказу: дурні люди навіть власної справи як слід не знають. (Підводиться.)

Утім, усе вже позаду. Нарешті я можу лягти спати, не жахаючись завтрашнього дня.

(Краса Елізи набуває майже вбивчого виразу.)

ПІКЕРІНГ. Гадаю, я теж піду спати. І все ж це була велика подія. Ваш тріумф. Добраніч. (Виходить.)

ХІГГІНС (іде за ним). Добраніч.

(Обертається у дверях через плече.)

ХІГГІНС. Загаси світло, Елізо. І скажи місіс Пірс, щоб не готувала мені вранці кави: я питиму чай. (Виходить.)

(Еліза намагається опанувати себе й удавати байдужість. Вона підводиться та йде до каміна, щоб вимкнути світло. Але поки доходить туди, вже ледве стримує крик. Потім сідає в крісло Хіггінса й щосили стискає підлокітники. Нарешті самовладання зраджує її. Вона люто кидається на підлогу, охоплена шаленством і розпачем.)

ХІГГІНС (за сценою, у розлюченому відчаї). Та де ж, до біса, мої капці? (З’являється у дверях.)

ЕЛІЗА (схоплює капці й жбурляє їх у нього один за одним з усієї сили). Ось твої капці! І ось ще! Забирай свої капці! І хай вони не принесуть тобі жодного щасливого дня!

ХІГГІНС (приголомшено). Та що, в біса…! (Підходить до неї.) Що сталося? Встань.

(Піднімає її на ноги.) Щось трапилося?

ЕЛІЗА (задихаючись). Нічого не трапилося — з вами. Я ж виграла для вас ваше парі, чи не так? Цього вам достатньо. Я, мабуть, нічого не важу.

ХІГГІНС. ТИ виграла моє парі? Ти? Самовпевнена комахо! Це я його виграв. І за що ти жбурляла в мене капці?

ЕЛІЗА. Бо мені хотілося розтрощити вам обличчя. Я б із задоволенням вас убила, егоїстична худобо. Чому ви не залишили мене там, звідки витягли, — у багнюці, на дні життя? Ви дякуєте Богові, що все скінчилося, бо тепер можете знову викинути мене туди, так? (Вона несамовито стискає пальці.)

ХІГГІНС (з холодною цікавістю дивлячись на неї). Отже, створіння все-таки нервує.

ЕЛІЗА (видає приглушений крик люті й інстинктивно кидається до нього, намагаючись вп’ятися нігтями в обличчя).!

ХІГГІНС (перехоплюючи її за зап’ястки). А, ось як? Кігтики сховай, кицю. Як ти смієш показувати мені свій характер? Сядь і заспокойся. (Він грубо штовхає її в крісло.)

ЕЛІЗА (розчавлена його силою та владною перевагою). Що тепер зі мною буде? Що зі мною буде?

ХІГГІНС. Звідки, в біса, мені знати, що з тобою буде? І яке це має значення?

ЕЛІЗА. Вам байдуже. Я знаю, що вам байдуже. Вам було б байдуже навіть якби я померла. Для вас я ніщо — навіть менше, ніж ті капці.

ХІГГІНС (грізно). ТІ капці.

ЕЛІЗА (з гіркою покорою). Ті капці. Тепер я вже не думала, що це має якесь значення.

(Пауза. Еліза зломлена й безнадійна. Хіггінс почувається трохи ніяково.)

ХІГГІНС (у своїй найповчальнішій манері). І чому ти раптом почала поводитися таким чином? Дозволь запитати: ти скаржишся на те, як із тобою тут поводилися?

ЕЛІЗА. Ні.

ХІГГІНС. Хтось погано до тебе ставився? Полковник Пікерінг? Місіс Пірс? Хтось із прислуги?

ЕЛІЗА. Ні.

ХІГГІНС. Сподіваюся, ти не збираєшся стверджувати, що я погано з тобою поводився.

ЕЛІЗА. Ні.

ХІГГІНС. Радий це чути. (Тон його пом’якшується.) Можливо, ти просто виснажена після сьогоднішнього напруження. Хочеш келих шампанського?

(Рушає до дверей.)

ЕЛІЗА. Ні. (Згадує про манери.) Дякую.

ХІГГІНС (знову добродушно). Це в тебе накопичувалося вже кілька днів. Гадаю, цілком природно було хвилюватися через садове свято. Але тепер усе позаду. (Він доброзичливо поплескує її по плечу. Еліза здригається від огиди.) Тепер уже нема про що турбуватися.

ЕЛІЗА. Так. Вам більше нема про що турбуватися. (Раптово підводиться й відходить від нього до банкетки біля піаніно. Сідає й закриває обличчя руками.) Боже мій! Якби ж я померла!

ХІГГІНС (щиро здивовано дивлячись їй услід). Чому? Ради всього святого, чому? (Розсудливо підходить до неї.) Послухай мене, Елізо. Усе це роздратування існує лише в твоїй уяві.

ЕЛІЗА. Я не розумію. Я надто неосвічена.

ХІГГІНС. Це просто фантазії. Поганий настрій — і нічого більше. Ніхто тебе не кривдить. Нічого не сталося. Лягай спати, як слухняна дівчина, і виспися. Поплач трохи та помолися — і тобі стане легше.

ЕЛІЗА. Я чула вашу молитву. «Слава Богу, що все скінчилося!»

ХІГГІНС (нетерпляче). Ну то хіба ти сама не дякуєш Богові, що все скінчилося? Тепер ти вільна й можеш робити все, що захочеш.

ЕЛІЗА (з останніх сил опановуючи себе). А на що я тепер придатна? До чого ви мене пристосували? Куди мені йти? Що мені робити? Що зі мною буде?

ХІГГІНС (нарешті зрозумівши причину її тривоги, але анітрохи не перейнявшись нею). А-а, ось що тебе непокоїть? (Засовує руки в кишені й починає походжати кімнатою у своїй звичній манері, побрязкуючи дріб’язком у кишенях, ніби поблажливо приділяє увагу зовсім незначній темі з чистої доброти.) Я б на твоєму місці через це не переймався. Гадаю, ти без особливих труднощів влаштуєшся десь чи якось, хоча, признатися, я не зовсім усвідомлював, що ти збираєшся йти. (Еліза швидко підводить на нього очі. Він не дивиться на неї. Натомість розглядає фруктову вазу на піаніно й вирішує з’їсти яблуко.) Ти могла б вийти заміж, знаєш. (Відкушує великий шматок яблука й голосно жує.)

Розумієш, Елізо, не всі чоловіки — затяті старі парубки, як я чи полковник. Більшість чоловіків належить до того сорту, що одружується. Бідолахи! А ти ж непогано виглядаєш. Часом на тебе навіть приємно дивитися. Не зараз, звісно, бо ти плачеш і маєш вигляд мало не самого диявола. Але коли ти в нормальному настрої й залишаєшся собою, то, як на мене, досить приваблива. Принаймні для тих, хто шукає дружину, розумієш. Лягай спати, гарненько відпочинь, а вранці подивися на себе в дзеркало — і вже не почуватимешся такою нікчемною. (Еліза знову дивиться на нього, не знаходячи слів. Вона не рухається.)

(Її погляд повністю пропадає марно. Хіггінс із мрійливо-задоволеним виразом обличчя їсть яблуко, бо воно справді виявилося дуже смачним.)

ХІГГІНС (раптом осяяний новою думкою). Гадаю, моя мати могла б знайти якогось пристойного чоловіка, який цілком би тобі підійшов…

ЕЛІЗА. Біля рогу Тоттенгем-Корт-роуд ми були вищі за такі розмови.

ХІГГІНС (отямившись). Що ти хочеш цим сказати?

ЕЛІЗА. Я продавала квіти. Але не продавала себе. А тепер, коли ви зробили з мене леді, я вже ні до чого іншого не придатна. Краще б ви залишили мене там, де знайшли.

ХІГГІНС (рішуче жбурляючи огризок у камін). Дурниці, Елізо. Не паплюж людські стосунки, вплутуючи сюди всю цю нісенітницю про купівлю й продаж. Ти ж не мусиш виходити за нього заміж, якщо він тобі не подобається.

ЕЛІЗА. А що мені ще робити?

ХІГГІНС. Та безліч речей. А як щодо твоєї давньої мрії про власну квіткову крамницю? Пікерінг міг би допомогти тобі її відкрити. У нього грошей хоч греблю гати. (Посміюється.)

Йому ще доведеться заплатити за всі ці туалети, що були на тобі сьогодні. А якщо додати оренду коштовностей, то від двохсот фунтів залишиться чимала діра. Та ще пів року тому власна крамниця здалася б тобі справжнім раєм на землі. Ну ж бо! Усе буде добре. А мені пора до ліжка — я страшенно хочу спати. До речі, я ж спустився сюди по щось. Тільки забув, по що саме.

ЕЛІЗА. По свої капці.

ХІГГІНС. А, ну звісно. Ти жбурнула їх у мене. (Піднімає капці й уже збирається виходити, коли Еліза встає й звертається до нього.)

ЕЛІЗА. Перш ніж ви підете, сер…

ХІГГІНС (від несподіванки випускає капці з рук). Га?

ЕЛІЗА. Мій одяг належить мені чи полковникові Пікерінгу?

ХІГГІНС (повертаючись до кімнати так, ніби її запитання стало вершиною безглуздя). Яка, до біса, користь була б Пікерінгу від твого одягу?

ЕЛІЗА. Можливо, він знадобиться для наступної дівчини, яку ви підберете на вулиці для своїх дослідів.

ХІГГІНС (вражений і скривджений). Невже ти справді так до нас ставишся?

ЕЛІЗА. Я не хочу більше слухати про це. Я лише хочу знати, чи є в мене хоч щось своє. Мій старий одяг спалили.

ХІГГІНС. Але яке це має значення? Навіщо тобі серед ночі перейматися такими речами?

ЕЛІЗА. Я хочу знати, що можу забрати з собою. Не хочу, щоб мене звинуватили в крадіжці.

ХІГГІНС (тепер уже глибоко вражений). У крадіжці! Не слід було цього казати, Елізо. Це вже зовсім безсердечно з твого боку.

ЕЛІЗА. Перепрошую. Я лише проста неосвічена дівчина; і в моєму становищі доводиться бути обережною. Між такими, як ви, і такими, як я, не може бути жодних почуттів. То скажіть, будь ласка, що належить мені, а що — ні?

ХІГГІНС (похмуро й ображено). Можеш забрати хоч увесь клятий будинок, якщо бажаєш. Крім коштовностей. Вони взяті напрокат. Це тебе задовольнить? (Він різко повертається на підборах і вже збирається піти, киплячи від образи.)

ЕЛІЗА (насолоджуючись його почуттями, мов нектаром, і навмисне дражнячи його, щоб викликати новий спалах). Зачекайте, будь ласка. (Знімає свої коштовності.) Ви не могли б віднести їх до своєї кімнати й покласти в безпечне місце? Я не хочу ризикувати, щоб потім виявилося, ніби чогось бракує.

ХІГГІНС (розлючено). Давай сюди. (Вона вкладає прикраси йому в руки.) Якби вони належали мені, а не ювелірові, я б запхав їх тобі в горлянку за твою невдячність. (Він недбало розпихає коштовності по кишенях, навіть не помічаючи, що кінці ланцюжків звисають назовні, мов дивакуваті прикраси.)

ЕЛІЗА (знімаючи перстень). А цей перстень не ювелірний. Ви купили його мені в Брайтоні. Тепер він мені не потрібен.

(Хіггінс з усієї сили жбурляє перстень у камін, а тоді так загрозливо повертається до неї, що вона мимоволі пригинається над піаніно, затуляючи обличчя руками.) Не бийте мене!

ХІГГІНС. Бити тебе! Негіднице, як ти смієш звинувачувати мене в такому? Це ти вдарила мене. Ти поранила мене просто в серце.

ЕЛІЗА (тремтячи від прихованої радості). І добре. Принаймні я трохи відплатила вам.

ХІГГІНС (з гідністю, у своїй найурочистішій професорській манері). Ти змусила мене втратити самовладання — а це зі мною трапляється вкрай рідко. Вважаю за краще більше нічого сьогодні не говорити. Я йду спати.

ЕЛІЗА (зухвало). Вам краще залишити записку для місіс Пірс щодо кави. Бо від мене вона цього не почує.

ХІГГІНС (офіційним тоном). До біса місіс Пірс! До біса каву! До біса тебе! І до біса мою власну дурість, через яку я так щедро розтринькав СВОЇ тяжко здобуті знання, а також скарб своєї прихильності й дружби на безсердечну вуличну шмаркачку!

(Він виходить із величною стриманістю, але псує все враження, люто грюкнувши дверима.)

(Еліза вперше усміхається. Вона виражає свої почуття шаленою пантомімою, у якій наслідування хіггінсового виходу змішується з тріумфом власної перемоги. Нарешті вона опускається навколішки на килимок перед каміном і починає шукати перстень.)